Почну з благодарностєй.
Андрону
Я не знаю, ким треба було буть в цьому і минулому житті, щоб їхать двома областями, селами, і казать: "тут ліворуч", "тут асфальт хароший буде" і таке інше. Одразу згадується Вічний Жид Ільфа та Петрова. Браво!
АлексуСвітлому
Алекс мене годував, як принца. Гаряча їжа в покатушці - це квінтесенція матраснічєства.
За насос, качати погано заклеєну камеру. Ну і за резинку для каремата.
Я твій вічний боржник.
Тані РейнФрог
Памперс КулМакс, переклюки СЛХ, неопренові гріпси, шолом на over 9000 отворів і прочі круті велосипедні прибамбаси.
Таня мене вчора впевнила, що це все до фєні. Головне - бажання їхати. It's all in your head!
Готосу
Сидів у нього на колесі, як за скелею. Та і світло у нього хороше, як не крути.
І всій групі і кожному окремо, глобально: дякую за компанію і за всілякі дрібнички, які дуже допомогають.
Враження:
В Стайках - найсмачніше у світі морозиво. Правда-правда, морозиво, яке я їв на велосипеді під палючими променями сонця - най-най.
У Ржищеві - один з набільш убивчих апхілів на маршруті. Їдеш, а у тебе піт щокою, і ти себе подумки (щоб ніхто не почув) порівнюєш то з Термінатором, то з Армстронгом.
На тому ж апхілі я порадив Тані, яка мене бодро об'їхала, економити сили. А вона так і їхала всю покатушку переді мною на підйоми. Медаль Тані!
На великому матрасі в Балико-Щучинці я спав на відкритому повітрі, за великим рахунком - вперше в житті. Шик і блєск, в тіні дерев, під вітром, на березі Дніпра.
Потім була межа між Київською та Черкаською областями.
Їдеш - асфальт рівний. Бац - знак. Бах - асфальт різко перетворюється в бугрово-ямочне недоразумєніє.
Канів - здорове місто. Їхали з одного краю до іншого півгодини!
А ще в Каневі дофіга культурні водії!
А от в областях, що в нашій, що в Черкаській - не дуже. Ото їдуть і сигналять, ковінька їхній матері. Я ж звик, що у Києві звуковий сигнал означає щось одне з двох: або "плигай в кущі, поки не задавив!", або "Вибач, братан, я надто пізно тебе помітив, прощайся з життям!". А тут їдуть і сигналять. І я щоразу прощаюся з життям і плигаю в кущі.
І парк на Тарасовій горі мене вразив. Можуть же, коли захочуть! Відгрохали такий парк, такий музей, ах!
В селі Кононча (якщо не помиляюся) я зупинився біля трьох хлопців, набрати води. Поки один з них набирав воду, інший питає:
- Довго вже їдете?
- З Києва приїхали, сьогодні вранці виїхали, - відповідаю я.
Я ніколи ще не бачив, щоб мені настільки відкрито не вірили.
Потім була межа Черкаської та Київської областей. І як тільки асфальт став хорошим, Алекс так фьююююють - і полетів вперед.
А я, сидячи у Тані та Готоса на колесі і частково возячи на колесі Таню, був частічкою нічного Експресу Канів - Миронівка. Це було шикарнєйше.
А у Миронівці Рома нам влаштував пошуки вокзалу, і це було незабутньо, хіхі)
Жаль, що ми все-таки не поїхали до Києва. Залишалося близько 100 км.
На вокзалі мені не спалося. Ще й іншим заважав своїм нічним тупотом.
І, останнє. Я не знаю, чи захочу я ще коли-небудь їхати такий кілометраж. У мене зараз коліна не болять, ні. Але враження від роботи колін дивні. І мені страшно.
