Коротесенький звіт:
“Агой” - усім хто читає цей звіт!
День перший.
Вдосталь наситившись дощиком в Криму і поклавши на заклання богам - Белфегора з його велосипедиком, можна було сподіватись на добру погоду в Закарпатті.
Потяг Київ-Воловець. Завантажились без пригод, добре що у всіх величезний досвід за плечима, бо перший раз я навіть не знав як вібрейки від'єднати, Jack за старою звичкою на 5 чоловік замовляє 7 чашек чаю, а коли виникають якісь непорозуміння зі здачею, довго не роздумаючи замовляє 8 чашку, що ще треба людям для повного щастя... ну хіба що курочку, салатик і фервекс (для Leta'и) для повної гармонії...
День перший: Воловець - Синєвір.
Погода хоч і з хмаринками, та час від часу пробивається сонечко. Зустрічаємо Monk'ів чи точніше сказати вони нас зустрічають. Перші асфальтовані апхільчики і даунхільчики серед Закарпатських гір, навколо зелений ліс, повітря свіже, чисте - під'їжджаємо до водоспаду “Шипіт”. Зупиняємось біля кафе, щоб насолодитись видовищем на повний шлунок. І тут починаються перші “пригоди”: Юля Jeammy обпікає руку окропом з під чаю... “Спасатель” - намастили, ще раз намастими — наче не смертельно і можна їхати, але початок цікавий...
Доїжджаємо до водоспаду, перші сходинки нічого особливого, наче як по сходах тече вода, піднімаємось вище, ще вище а гул води все наростає і наростає... і ось нарешті його високість - водоспад, пройти повз який просто неможливо, вода з гор тече з дикою силою, стрімко спадаючи з величезних каменів... ((до цього на більшість водоспадів мені доводилось приїжджати в “не сезон”, коли вони були не повноводні і невеличкі струйки води не сильно то й захоплювали, але на цей раз пощастило значно більше
)).
Нафотографувавшись, чимчикуємо далі, сьогодні на нас ще чекає озеро Синєвір. Проїжджаючи повз село, в кожному можна помітити охайну скромну і цікаву на вигляд “Церквушку”, в середину не заходимо, насолоджуємось зовнішнім виглядом. Небо вже зовсім розвиднілось — нарешті з'являється довгоочікуване сонечко. Їхати одразу стає веселіше, легше, цікавіше... особливо якщо дивитись десь висого в гори де ще досі лежить сніг а тут вже так по літньому тепло. Проїжджаємо с. Ізкі — центр лозоплетіння — жодного натяку на те що це взагалі будь-який центр, не те що лозоплетіння... а з оповідань інших хотілося побачити красу що створена руками місцевих майстрів... але як нема, то може не сезон.
“АВС” - зазвичай ці 3 літери можна побачити на продуктових магазинах, де є всі продукти “першої неохідності”: чай, цукор, хліб. Але бувають і виключення з правил. Так ми попали в кафе “АВС” - де було все що необхідно для вгамування нашого апетиту: починаючи від квасу і закінчуючи борщами, салатами, печінками та курятиною... і все це задоволення на 7 чоловік обійшлось до 300 грн. - ціни приємо вражали (борщ 4-6 грн по всьому Закарпаттю) і виходити з за столу було дуже важко... але хочеш не хочеш, а їхати треба...
В розвідку на бронювання місць, під с. Синєвіром виїхали Jack і Leta інші по волі доїжджають... розвідка встигла втекти від невеличкого дощику, який раптово з'явився незвідки, так само і щез без сліду... інші під дощем активізувались і трохи додали у швидкості, хоча на останній підйом на початку сезону не у кожного вистачило сил, довелось трішки прогулятись поруч з велосипедом... Тур база “Теребля” с. Синєвір... місць вільних море, можна ночувати хоч по одній людині на номер... 60 грн./чол. - заселились.
До озера залишилось 14 км., але їхати мокрими великого бажання не було, розвісили речі на просушку, перевдягнулсь в цивільне... і пішли шукати “бусік” до озера... 120 грн. (туди й назад за всіх).
оз. Синевір — асфальтований під'їзд, цивільні тропки, де не де лежить сніг, поруч грають весілля, у воді відбивається вся краса і різномаїться Закарпатської природи, повітря прозоре, прогулянки навколо озера — одне задоволення...
По дорозі назад водій розповідає, що окрім оз. Синевір, є ще одне озеро, воно менш цивільне, до нього немає асфальтованого підйому, про нього мало хто знає, але воно не менше а може і більше красиве ніж оз. Синевір... ми наживку з'їли але сьогодні сил і часу на огляд другого озера вже не було, доїжджаємо до Колиби і влаштовуємо свято “шлунка” - з тим як часто ми ці свята влаштовували з'явилось бажання назвати нашу команду - «Ацкие жРуны».
.
Перший день скінчився — солодких снів.
День другий.
І що ж там за друге озеро?... Попитавши місцевийх жителів та місцевих лісників (платимо рекреаційний збір 2 грн./чол. ) виходимо на стежку... нарешті “анті-асфальт” - нарешті доріжка з каменів, АПХІЛ в який просто не можна не закохатись
Не всім він припав до смаку, але тренування, тренування і ще раз тренування і у багатьох зміниться відношення до таких прекрасних стежок. Пропускаємо по дорозі музей “Сплава і лісництва” і цілеспрямовано шукаєм наше озеро...ще кілометр в гору і ось довгоочікуваний знак “ОЗІРЦЕ” <<-- - ще трішечки, і ось перед очима постає не таке цивільне, не таке “розрекламоване”, трішки скромніше за розмірам, але більше природне, озеро... тут немаэ гучних весіль, стареньки дерев”яні споруди радянської епохи нагадують що тут колись “щось” було, але зараз вони наполовину поламані, скошені, обліплені мхом, дуже натурально вписуються в місцевий колорит... таке дике хоч і колись трішки “оцивілізоване” озеро, набагато приємніше виглядає, перед очима просто оживає лісова казка...
блукаючи стежками навколо озера, потрапляємо під “град”, знаходимо притулок в найближчих дерев'яних хатинках... довго чекати не можемо, бо попереду ще великі плани і за цей день треба доїхати до с. Теребля... град переріс у невеличкий дощик, який з часом теж потихеньку почав зникати... ДАУНХІЛ — це той самий АПХІЛ — тільки тепер стежка більш мокра, слизька, небезпечна і від цього ще більш захоплююча
НЕСЕМОСЬ!!!
Повертаємось в Колибу, відігріваємось після дощу, наїдаємось і виїжджаємо... Проїжджаємо пару кілометрів — знов починається дощ...
... Поліетиленові пакети, на ноги, на руки, під сідло, усюди де тільки може дістатись дощ — усі націлені їхати під дощем, градом, снігом ... і зупинити нас зможе лише “дерево”
Весь шлях, від Воловця до Мукачева, в зв'язку з початком сезону, пролягав так, щоб майже постійно їхати вниз і це дуже часто рятувало, особливо коли план розходився з реальними діями... “то на озеро поїхали” якого не було по плану, то “дощ” який не додавав швидкості... але тим не менше всі все подолали, проїхали, дійшли, доштовхали, встигли на незаплановану електричку...
В середині дня трішки розвиднілось, речі почали просихати на ходу, дорога до с. Теребля хоч і була асфальтована, але машин було дуже мало, поруч з дорогою прокладала свій шлях річка Теребля, яка додавала місцевим пейзажам динамічної живинки, проїжджаючи одне з сіл, місцеві діти один за одним з криками “АГОЙ” облили нас водою з пластикових пляшок , “хід конем” - спочатку ніхто не оцінив і було велике бажання, провести роз'яснювальну роботу серед місцевих дітлахів, але насправді роботу треба було проводити серед нас, бо історію і культуру України в школі і інститутах розповідаюсть по шаблонних книжках...
І отак перебуваючи у етнічних райончиках, можна через свою не освіченість потрапити в якусь халепу
Свято називалось “День Поливання”
. В зв'язку з тим що ми впринципі були вже мокрі від дощу, обливання з пляшок для нас вже не мало великого значення, посмішка, вітання і місцева гостинність підвищували настрій і додавали оптимізму, залишилось знайти ночівлю... на вулиці починало вечоріти, реалісти і песимісти почали скуповуватись їжею в місцевих продуктових магазинчиках, розвідка у обличчі Leta, повідомила по телефону, що місце для зупинки є: АЛЕ — ЛИШЕ ДЛЯ ТИХ ХТО ОДРУЖЕНИЙ І МАЄ ПАСПОРТИ З ПЕЧАТКАМИ. ГИ ГИ — не у всіх були такі паспорти
База відпочинку “Едем” с. Теребля — вирішили брати “нахрапом” - не кинуть же туристів через якісь бюрократично-соціальні забобони посеред ночі на вулиці. Примітка - як тільки люди приїжджають до Західної України вони одразу стають “більш україномовними”. Познімали з себе поліетиленові пакети, щоб не лякати хазяїв, оцивілізувались, включили режим - “україномовності в квадраті” - але це все не знадобилось. Хазяїн - пан Василь - людина дуже привітна, радо зустрів велосипедистів, розмістились у 8-ми місних півтора поверхових будиночках. Кухарі по столовій нажаль роз'їхався по домах, але щоб нам в ночі не снились жахи на голодний шлунок, пан Василь з помічником приготували для нас, яєшню на шкварочках і напоїв гарячим чаєм. Песимісти і реалісти достали продукти що були куплені незадовго до місця стоянки і їх теж з задоволенням приговорили, я як оптиміст упав на колесо, сир і вафлі
. Трохи не забув, сьогодні в перше мобільній телефон повідомив, що я знаходжусь в роумінгу, RO Orange, і вартість вхідних дзвінків 12 грн. хв. - тому будьте готові до сюрпризів зі зв"язком.
День третій.
Ніч така зоряна місячна ясная... ранковий душ, вода не холодна але і не гаряча, якраз така щоб прокинутись... розкрив очі, а навколо — сонце світить, озеро так і запрошує покататись на човні чи катамарані, або просто половити рибу, навкруги гори, небо синє синє... у різних баз відпочинку різні назви — але тут з назвою попали точно в яблучко - “Едем” - ось ти який — рай на землі.
Чекаємо на сніданок — який мав початись о 9.00, але в зв'язку з тим що місцеві мешканці живуть за неофіційним часом, сніданок почаниється о 10. Якщо раптом хтось потрапить на цю базу, обов'язково не забудьте замовити “ Млинці з фруктами “ - ми потім по всіх кафе шукали такі млинці, але настільки смачних не знайшли... а для самих голодних можна замовити локшину з сиром — розмір порції вас приємно здивує
.
Доки поїли, доки зібрались — виїхали лише по обіді, до Сталактитових печер в с. Великі Угольки. І тут почалось найцікавіше — половину людей просто не може їхати — в мене ломить шию, плечі, крутить м'язи... і я такий не один... вчорашнє катання під дощем далося в знаки...
12 кілометрів даються дуже важко, після них ще 4 кілометри підйому до самих печер, велосипеди і валізи залишаємо на КПП. Платимо по 20 грн за вхід і на штурм. Печери — як печери — їх не можна порівнювати ні з Мармуровими ні з Червоними ні з Еміне-Баір-Хосар... по них не можна годинами ходити, там немає сифонів там, всього 2 кімнати ... загальною площею до 100 кв. м. - я б скоріш за все охаректеризував їх як “місцева родзинка”... - у всіх гори як гори — а у нас ще зі сталоктитовими печерами... дотого ж у печерах живе невеличка сім'я кажанів...
А от охоронцю що сидить на КПП, я би і гривні не дав за вхід, краще б він штани протирав у самих печерах, а не у підніжжі — бо вандали що лазять по стінах цих печер через 3-5 років не залишать там каменя на камені...
Спускаємось з печер, нам пропонують переночувати... але якість місцевих “хостелів” залишає бажати кращого, вирішуємо доїхати до с. Углі — пошукати кращої долі... тоді ще ніхто не знав що у с. Углі ВЗАГАЛІ ніхто не здає житло ...
Спускаємось, шукаємо, шукаємо, шукаємо, шукаємо... 0 ... допитуємо місцевих жителів, всі радять повертатись до Великих Углів... вже темно, усі втомлені, половина хворих — і при цьому повертатись в житло “3 сорту”... найн... через якийсь час повідомляють що у с. Маленькі Уголі... “теоретично” є житло — і їхати до нього лише 3 км. - збираємось їдемо... доїжджаємо до села... - нічого немає, питаємо місцевих парубків, ті нам кажуть що нам до житла ще 5 км їхати ((і це ще добре що в селах люди один одного знають.... )) збираємо останні сили проїжджаємо 5 км... табличка, про закінчення село, дорога іде далі... а житла як не було так і немає.... ніч на дворі, холодно, мене взагалі виносить, руль тримаю через силу, у проїжжаючої повз машини дізнаємось що не доїхали лише 1 км., полегшено видихаємо доїжджаємо до місця ночівлі.
Місце ночівлі: с. Маленькі Углі — хостел над продуктовим магазином — не закінчений “євроремонт” - бойлер ще не підключений, АЛЕ КУХНЯ — якраз НАШОГО РОЗМІРУ. 250 грн. за все про все + виторг для магазину що на першому поверсі. Не знаю що було далі, я випив фервекс з'їв кусень хліба з маслом і закутавшись у ковдру заснув з надією зранку прокинутись з кращим самопочуттям. Посеред ночі фервекс + чай, зранку чай + фервекс — наче жити можна... Макарано, сардіни, консервована кукурудза, хліб з маслом... ну тепер і їхати можна... 9.20 а ми вже в дорозі
День четвертий.
В Солотвіно не дізнались працюють чи не працюють екскурсії в шахтах, плюс до того ж в Солотвіно за графіком мали бути вчора, тому їдемо до Тячева на електричку. Розвідка Jack і Leta кажуть що електричка у Тячеві буде о 14.00 а наступна о 20.00, зараз на годиннику 12.30 а до Тячева ще 10 км +/- Х... насправді вийшло 6 км... і о 13.00 всі вже обідали в кафе що не подалік від вокзалу... а електричка насправді прибувала о 14.40... тому ще встигли подивитись на місцев церквушки... Виходимо в Хусті, робимо Фервекс-Піт-Соп і їдемо дивитись Долину Нарцисів, з нарцисами дуже пощастило 8 травня вони вже розквітли і куди оком не кинь усюди білі білі наче сніг красууються по всій долині.
Я цього не бачив, от тепер як почали викладати фото, можете спостерігати місцеву
БИДЛОТУ:
Хто побачить, заплюйте від мене, а як буде настрій закидайте камнями. Дякую.
Далі з Хуста прямуємо до Виноградова, особливо розповідати немає про що, хіба що на одному з апхільчиків стояла криничка, дрібниця а приємно, по дорозі тренувались 2 шоссери - “Дзинь-Дзинь”. Поповнюємо запаси води. Зупиняємось в місцевому готелі. Закортіло відчути блага цивілізації, попрати речі і хоч якось підлікувати застуду... щоб за останні 2 дні остаточно не “злягти”. Найбільші розходи за всю поїздку — 170 грн. двомісний номер.
Повечеряли в кафе “Кооператив”: “сумка з грибами” - такий собі “мега дерунець” на всю тарілку... ну і інші смачності...
Зранку “завоювали” місцевий замок “КАНКОВ”, застали мініпарад до Дня Перемоги, намагались поснідати, але ніде “млинців з фруктами” не знайшли, тому виїхали з легким шлунком... був стимул швидше доїхати до БЕРЕГОВОГО.
Намагались доїхати швидше, але як відомо поспішати треба повільно, доїжджаємо до с. ВИЛОК - прикордонна перевірка документів, все б нічого але документи були не у всіх, настрій у прикордонника був добрий, і на вигляд ми не були схожі на венгеро-румунських розвідників (( хіба що на американських
), тому нас відпустили з “останнім попередженням, далеко від дому без документів не кататись”, отже всі можуть не перейматись навіть на свята кордон під надійною охороною. Проїжджаємо, с. Бене, с. Мужицьке — де мене в кафе пригостили чаєм, і ця ж добра жіночка розповіла про золоті копальні що неподалік... але сьогодні в программі пошуку скарбів не значилось, проїжджаємо далі. ПОЛУНИЦЯ — усі затискають гальма, так що трохи не перелітають через руль — а потім дізнаємось ціну — 50 грн. кіло... жаба задушила...
.
БЕРЕГОВЕ — вільних місць немає — у всіх більш менш пристойних на вигляд мотелях можуть посилити 1 у кращому випадку 2 людей, і у всіх квадратні очі - “ви що не резервували?” . З нашою кармою і щастям, це виявилось на краще, Jack знаходить приватний будинок якраз на 7 чоловік. 50 грн. / чол. і чудові апартаменти з усіми благами цивілізації в нашому розпорядженні. Перевдягаємось і бігом до термальних джерел — далі біля самого басейну з джерелом пропускаємо повз вуха багато лайливих слів відносно організації самого проходу і сервісу, платимо 20 грн за годину на “барній стійці” за квиток — і нарешті потрапляємо в басейн. Температура води 33+ . Нарешті збулась моя стара мрія — поплавати у ванній
Тепер з'явилась нова мрія — або знайти “дике” термальне джерело про яке ніхто не знає і немає такого натовпу, або хоча б більше цивільне і приємне на вигляд... Яка ж тепла вода, виходити не хочеться...
Перевдягнулись, повечеряли в кафе, особливо сподобалась офіціантка яка на все відповідала “ЙО”, що по “берегівськи” означає “ТАК”.
Повертаємось до будиночка, а там чекає “сюрприз” - настільний теніс.... ехххх... згадав молодість
. Купуємо в сусідки коров'яче і козяче молоко 3 літри — 6грн.. І продовжуємо лікувати застуду.
День п'ятий.
Мукачево: Маєток Шерборнів
, Замок Чинадієво, Замок Паланок, Кафе Білий Какаду — і їх фірмові страви.
фото в процессі
Потяг Ужгород-Київ — стоїть в Мукачево 10 хвилин ... а людей, а людей... в вагон залітаємо з боєм.
Теоретично можна подивитись все в Мукачево, а вже потім їхати дивитись Замок Чинадієво і маєток Шерборнів — щоб не робити крюк в 15 км., потяг зупиняється біля сан. Карпати і хоч він стоїть лише 1-2 хвилини, людей зовсім немає і зайти в вагон реально.
В зв'язку з тим що подорож Закарпаттям, була після Кримської подорожі, весь час переслідувало відчуття що щось не так... але міняти подорож в корні не збирався, бо був обіцяний ”матрас”.... Наступна подорож, обов'язково буде іти чере полонини і грунтові дороги.
P.S: Гостинне Закарпаття — я ще повернусь.
P.S2: Респект усім дівчатам що витримали цей похід!
Ігорю та Наташі - за те що не даєте пропасти з голоду і перебуваєте у добробу гуморі.
Jack (Євген) - за штурманізацію маршруту і окрема подяка, як майстеру Йоді за повчання.
Лені - за баланс в колективі, та силу духу!
Leta (Маші) - за розвідку і бронювання місць.
Jeammy - Юлі (дружині) за натхнення.
Belfegor - за добру погоду, і незрозумілі додаткові порції їжі, які нам постійно приносили
только пиво и матрасы вдоль побережья 
Просто я також з початку року планував велопохід практично по тим же самим місцям і в тому ж самому напрямку, що і ви їздили. Але тут у напарника проблеми зі здоровям виникли і виходить, що в цьому році мені не вдасться реалізувати цей задум :-( Знав би, що так вийде - обовязково поїхав би з вами...
