Ідея та мета: Познайомитися ближче з маловідомою смуглявою сусідкою
Учасник: Микола M.Lis
Дати походу: 08–18 травня 2017 р. (11 днів, з них 8 - велосипедних)
Пройдений маршрут: https://www.gpsies.com/map.do?fileId=rgaiwhaipkijzhxk
Довжина велосипедного маршруту: 752 км (по днях: 123, 71, 99, 115, 66, 76, 90 та 112 км)
Бюджет: 2625 лей (із них житло – 1335; їжа – 750; телефон - 100)
Чи ви знаєте Молдову?
Ця поїздка пройшла дещо несподівано, хоча я збирався проїхатися Молдовою вже давно. Здавалося, скільки її там? Клаптик на карті. Але коли почав планувати, то зрозумів, що клаптик зовсім не маленький.
У мене було декілька інтересів до Молдови:
1) спортивний – проїхатися;
2) побачитися з друзями;
3) побачити природу та її красоти;
4) поспілкуватися зі звичайними людьми, «відчути» Молдову зсередини.
Повністю вдалося виконати лише перший та другий пункти. Щодо інших – таке враження, що я лише доторкнувся.
На мою не дуже компетентну думку, найкращі місця в Молдові знаходяться вздовж правого берега Дністра, вздовж Прута та у самому центрі країни, неподалік Кишинева. Маршрут, що з’єднує їх усі, - занадто довгий, біля півтори тисячі кілометрів. Тому я обмежився узбережжям Дністра, Бєльцями та Кишиневом, де проживають мої друзі, а також південними степами з її автономними районами - Гагаузією та болгарською Тараклією. На жаль, осторонь залишалися цікаві печерні монастирі Жапка, Сахарна, Ципово, на які у мене не вистачало часу.
Ось реально пройдений маршрут, реконструйований в gpsies.com, який майже не відрізняється від запланованого:
Цифрами позначені місця ночівлі. Довжина маршруту - 685 км. В реконструйованому маршруті не враховані різноманітні петляння, повтори і т.п. Реально було пройдено 751,60 км. Всього днів - 11, з них ходових - 8. Підйомів 7479 метрів (насправді дещо більше, якщо врахувати повтори).
Мова
Офіційно мова називається румунською, хоча в Молдові існують патріоти, які вважають її молдовською (яка, на мою некомпетентну думку - діалект румунської). Тому говорячи «limba română» (румунська мова) я уважно дивився на співрозмовника. На щастя, ніхто не заперечував. А взагалі-то я знав лише:
Bună ziua (dimineaţa, seara)! – добрий день (ранок, вечір)!
Mulţumesc (frumos) – (велике) спасибі
La revedere! – до побачення!
При зустрічі здоровався румунською, потім питав російською, а на прощання дякував румунською. Деякі росіяни у відповідь на моє привітання відповідали чітко й виразно: «Здравствуйте!», підкреслюючи, що вони не бажають (чи не вміють) говорити румунською мовою.
Корінні молдовани не дуже добре знають і часто важко розмовляють російською мовою. Недарма про них складають багато анекдотів. Наприклад, молдованин показує мені дорогу і каже «направо». Я кажу: «ви ж показуєте наліво». А він у відповідь: «справді, наліво». Зустрічалися випадки, коли люди зовсім не знали російської мови. В такі хвилини я дуже жалів, що не міг зв’язати й пари слів. А взагалі-то мені подобаються молдовани, вони прості та добродушні.
Ось один з анекдотів про молдован, досить старий: «Приземляється літак Москва - Кишинів, з нього виходять пасажири, і у одного з них на трапі падають штани. Він злиться: «Скільки можна! То застібніть ремені, то розстібніть! То застібніть, то розстібніть!»».
Я возив з собою румунсько-російський та російсько-румунський словник, в який ні разу не заглянув, а також румунсько-російський розмовник, яким скористався декілька разів. Найчастіше ж я перекладав слова за допомогою Google-перекладача, в який попередньо завантажив румунський офлайн-пакет.
Приклади молдовської російської мови:
08 травня 2017 р. ст. Ларга - с. Покровка
Поїзд «Київ-Чернівці» на ст. Ларга в Чернівецькій області прибуває о 04:44. Поспати майже не вдалося, бо було жарко і шумно. Зупинка триває біля 20 хвилин. Прямо на станції знаходиться пункт митного контролю. Я не був впевненим, чи тут можна пересікати кордон на велосипеді. Проконсультувався. Виявилося, можна. В противному випадку довелося б їхати на поїзді до наступної станції.
Спитав у митників дорогу до пропускного пункту. Поки доїхав, вже розвиднилося. Навколо буяли весняні ліси. Тиша. Митники спитали, куди я їду. Я відповів, що мені треба до Окниці. Тоді вони пояснили, що через цей пропускний пункт дорога буде на кілометрів 30 довшою, ніж якщо їхати через сусідній. Виявляється, я приїхав на пропускний пункт «Кельменці - Ларга», а мені треба на «Росошани - Бричень». Повертаюсь і шукаю потрібний. Природа прокидається:
Дуже акуратні буковинські будинки:
Цікавий колодязь:
Пропускний пункт дуже зручний – спільний українсько-молдовський. Штамп у закордонному паспорті - і я вже в Молдові.
Молдова зразу ж вразила молодими садами, які мені зустрічатимуться ще дуже і дуже багато. У селищі Бричень (Briceni) я повернувся у Радянський Союз:
Одночасно неподалік, в акуратному і гарненькому центрі - пам’ятник Штефану чел Маре (Ştefan cel Mare - Штефану Великому) – правителю, за часів якого (1457–1504) Молдова була наймогутнішою в своїй історії державою:
Тоді Молдова успішно боронила свою територію від різних загарбників: Польщі, Валахії і навіть великої Османської імперії.
Часто до імені Штефана чел Маре додають слова «şi Sfânt» (ши сфинт – святий), хоча гріхів він мав не менше Володимира Великого.
Іще один атрибут сучасної Молдови - релігійність. Ось, наприклад, Божі заповіді:
Пам’ятник героям Великої Вітчизняної війни, яких офіційна влада вважає окупантами:
І все це мирно (хоча б на перший погляд) співіснує одне з одним.
У центрі:
Кілометрові стовпчики у Молдові, як і в Румунії - витвір мистецтва:
На великих магістралях вони виглядять навіть краще, оброблені пластиком, але тут – справжня ручна робота.
За прогнозом сьогодні всю другу половину дня повинен іти дощ, а в Сокирянах, що біля мого наступного пункту, Окниці, - град. Гроза поспішає за мною, хоча на щастя довго не настигає:
На випадок поганої погоди я планував зупинитися в Окниці або біля неї. Але дощ застав мене раніше, і від нього я заховався у лісосмузі.
Всупереч прогнозу, дощ тривав не дуже довго, а граду не було. Через годину-півтори я вийшов на дорогу, і доїхав останні 4-5 кілометрів до Окниці.
Тут до мене під’їхав на автомобілі якийсь чоловік, і сказав, що пропонує для велосипедистів та мотоциклістів, недороге житло з усіма зручностями. Ціна була 150 лей. Мені тоді це здалося дорого, але пізніше я узнав, що дуже помилявся. В мої плани не входило зупинятися після перших 40 кілометрів, то ж я просто подякував, але на всякий випадок запам’ятав назву його готелю: «Santa Maria».
В Окниці поміняв валюту. Найвигідніше міняти долари, маржа для них зовсім маленька. Курс - 18,70 лей за 1 долар. Можна здати і гривні, але знайти банк з малою маржею дуже важко. У Окниці приймали гривню по 0,50 за лей, а продавали по 0,75. У Бєльцях та Кишиневі я зустрічав курс 0,72 (купівлі) та 0,75 (продажу), але мені леї потрібні були вже тут.
Купив карточку мобільного оператора Orange. Коштує 40 лей, та поповнив її на 60 лей. За 50 з них відразу ж підключив мобільний інтернет, і протягом всієї подорожі я був на зв’язку зі своєю сім’єю та друзями у Молдові.
Я зателефонував у Кишинів до своїх друзів, колишніх колег, з якими, незважаючи на відстань, ми дружимо багато років. Їх звати Віктор та Тамара. Останнє ім’я прошу запам’ятати, оскільки Тамара несподівано для мене стала штурманом моєї молдовської подорожі.
Першого дня я планував доїхати до м. Otaci (Ота́ч) (українська назва – Атаки), що знаходиться навпроти Могилів-Подільського, на протилежному березі Дністра. Ночувати я планував у палатці, яку возив з собою. Проте один з жителів Окниці сказав, що Атаки – циганське місто, і краще в ньому не зупинятися. В цей же час Тамара добровільно та активно почала мені допомагати. Вона стала шукати цивілізоване житло на моєму маршруті. Тамара – неперевершений спеціаліст з пошуку в інтернеті. Вона може знайти те, що не вдається Google. Вона наполегливо берегла мене від диких ночівель. Перше, що вона знайшла, був чоловічий монастир у с. Рудь. Поруч з ним я міг би розкласти палатку. А в інтернеті Тамара вичитала, що монахи можуть ще й накормити та запропонувати кращі умови. До с. Рудь далеко, але настрій і самопочуття у мене прекрасні, дощ уже не загрожував, то ж я вирішив їхати.
Перед с. Велчінєць з’являється Дністер. Гарний. Весь в зелені. Можна б любуватися, але для цього треба залізти на якийсь з горбів, а я вже подолав чимало підйомів, тому не дуже хочеться. Надовго, тим більше на ніч, тут залишатися небажано. Прикордонна зона. На протилежному березі - Україна.
Біля святого джерела, що перед Атаками, люди, що набирали воду у свої бутилі, сказали, що у с. Каларашевка є гарний монастир, і хоча він жіночий, біля нього є готель, у якому можна зупинитися. Я ж відповів, що поїду у чоловічий у с. Рудь, так вже запланував.
Атаки мені не сподобалися. Місто радянсько-циганське з елементами сучасної архітектури. Нагромадження безладних будинків та вулиць. Неакуратне.
Між іншим, Могилів-Подільський з молдовського берега теж не виглядає привабливо. Ось він десь там на задньому плані, а посередині – Дністер, якого на фото не видно:
Після Атак – крутий підйом. Вперше тягну велосипед пішки.
Перехожі ще раз кажуть, що монастир у Каларашевці гарний, але я спішу в Рудь.
Дороги регіонального рівня, якими я вже проїхав, досить непоганої якості. Машин небагато, але ті, що обганяють, велосипедистів здебільшого ігнорують: їдуть впритул, підрізають (особливо фури).
У магазині в с. Покровка, продавщиця поцікавилася, як життя у Києві. Я зокрема сказав, що зараз іде Євробачення. Продавщиця ж поскаржилася, що вони не можуть його дивитися, тому що Росія не транслює з-за того, що її учасницю не пустили на конкурс. Мене здивувало: чому вони не дивляться по молдовському каналі? Відповідь була простою: складно переналаштовувати супутникову антену. В очах продавщиці можна було прочитати, що Україна винна у тому, що вони не можуть дивитися Євробачення. Це перший випадок, коли мене вразила сильна ментальна прив’язаність до Росії. Пізніше я зустрічав її ще не раз. Наступного дня я узнав, що у Покровці живуть старовіри-липовани, тобто, по-суті, росіяни.
В с. Рудь я доїхав, коли сонце майже сіло. На заржавілому плакаті перед селом прочитав (не все я зрозумів відразу):
Vizitaţi unul din cele mai pitoreşti locuri ale Moldovei! (Відвідайте одне з наймальовничіших місць у Молдові!)
Braniştea Rudi (до цих пір не знаю, що це)
Manăstirea Rudi (монастир Рудь, я сюди їду)
Cetatea medieval (середньовічна фортеця)
“Farfuria turcului” («турецька чаша», незрозуміла річ)
Cetatea antică “Le trei cruci” (антична фортеця «Три хрести»)
Cetatea antică “La santuri” (ще якась антична фортеця)
Pestera “Răposaţilor” (якась печера)
Peisaje irepetabile (неповторимі пейзажі)
Завтра розпитаю про всі красоти.
Монастир:
Але що це: там ходить монашка! Це не чоловічий монастир!? Монахиня при вході направила мене до матушки. Матушці було біля 30-35 років. Вона сказала, що цей монастир уже багато років жіночий, вона навіть не знає, скільки саме. У їхньому монастирі суворий устав, і стороннім чоловікам знаходитися тут заборонено. Направила мене у сусіднє село Покровка, яке я тільки що проїхав, там є готель.
Вертаюся. Дорогою бачив гарне місце, де зручно було б розкласти палатку. Цивілізоване, але ні живої душі, навіть собаки немає.
Ще примітив місце у старому саду, не дуже зручне. І тут мені подзвонила Тамара. Наказала, щоб я і не думав зупинятися на вулиці. Нарозказувала масу страшилок. На окраїні с. Покровка - готель та ресторан «Покровская слобода». Ціна мене вразила: 300 лей (більше 400 грн) за номер. Я розвернувся і поїхав до старого саду. Мені знов подзвонила Тамара: іди торгуйся! Торгуватися не вийшло, бо їхній господар знаходиться у Кишиневі. Здають тільки номер цілком, хоча мені потрібно одне ліжко; велосипед – на вулиці, без серйозного нагляду. Злий, розвертаюся знов у сад. Та Тамара витягнула мене звідти втретє: «люби та цінуй себе більше!» Якби не вона, ночував би на вулиці, хоча це справді була не дуже добра затія: вночі обіцяли +2 градуси, земля була волога від недавнього дощу, місце проглядалося, і навіть не виключено було, що вранці сюди приїде трактор. На додачу в мене нічого не було проти кліщів. Знов їду в «Покровську слободу» і кажу, що велосипед заберу з собою в номер, раз він весь у моєму розпорядженні. Туалет та душ тут одні на багато кімнат, підлога у душі залита водою, і навіть не можна випросити чаю чи кип’ятку. Зате ліжко було нормальне, і виспався я добре. Так я не став диким туристом.
S=123,28 км, T=8:45, Vсер=14,09 км/год, Vмакс=53,41 км/год, підйомів > 1150 м.
09 травня 2017 р. с. Покровка - м. Сороки
Вранці поглянув, чи працює ресторан поруч з готелем. На щастя, він зачинений. Інакше мене б в черговий раз здивували б їхні ціни та сервіс.
Пошвидше поїхав у Рудь. По дорозі побачив, що біля саду, де я хотів заночувати, трактор та декілька працівників викорчовували дерева з ще більш старого саду. Вони не дали б мені поспати.
Дорогою в село допоміг одній жінці підвезти до її хати важку сумку в обмін на те, щоб вона розповіла, що можна побачити в с. Рудь. Жінку звали Софія Іванівна. В селі більшість людей займається вирощуванням малини. Цю ідею вони перейняли від липован з Покровки. Гарне місце зі ставком, яке мені вчора сподобалося, належало Лідеру (пишу з великої літери, нехай це буде ім’ям або прізвищем) – багатій фермерші, яке вона побудувала просто для відпочинку «своїх». Софія Іванівна каже, що не може пояснити дорогу до «турецької чаші», бо вона заплутана. Зате вдома мене напоїла чаєм з малиновим варенням та налила чаю в термос.
Потім провела мене до стародавньої печери. Печера закинута, трохи брудна. Я зайшов в неї на метрів 15-20, а далі побоявся, тому що туди можна проникнути лише повзком. Пізніше я узнав, що довжина печери – біля 70 метрів.
У монастирі:
Чоловічим він був до 1999 р., а тепер – жіночий.
Про історію та незвичну архітектуру ніхто нічого не зміг розповісти. Та я б і не зрозумів: майже всі монашки говорять румунською мовою. Одна з них щось мене розпитувала. Я не зрозумів нічого, і у відповідь показав їй на свій велосипед. Вона поглянула і махнула на мене рукою. «Ну про що можна говорити з цим «турком»?». Мабуть, про мене теж можна складати анекдоти.
Тут келії та церква:
Святий рівноапостольський князь Володимир (Vladimir cel Mare):
Помолився за успішне продовження подорожі.
У монашки розпитав дорогу до «турецької чаші». Ґрунтова дорога стрімко спускається до Дністра, інколи перетинаючи маленьку річечку Бульбоаку.
«Турецьку чашу» я не знайшов (та й не знаю, як вона повинна виглядати). Проте Дністер виглядає чудово:
Зворотний підйом я майже повністю долав пішки.
Біля якоїсь галявини люди влаштувалися на пікнік. Говорили українською та румунською мовами. Але коли я почув, що мама матюкається при своїй дочці, відпало всяке бажання спілкуватися з сусідами.
Північ Молдови – це майже суцільний сад, причому молодий.
Від Софії Іванівни я узнав, що біля села знаходиться один з пунктів дуги Струве. Біля найпівденнішого з них, у селі Некрасівка, що поруч з Ізмаїлом, я був у минулому році. Треба відвідати і молдовський (а з багатьох, що були у Молдові, залишився лише один).
Безкрайні молдовські пагорби:
Сьогодні за планом треба доїхати до м. Сороки (Soroca). Тамара вже шукає там житло, хоча я її про це не просив. На шляху – с. Кременчуг:
Я в Молдові чи в Україні?
По телефону, який дала Тамара, додзвонився до власника квартири. Він просив аж 350 лей (занадто!), але я сторгувався за 300. Квартира на вулиці з романтичною назвою Luceafărul (вечірня зірка). Будинок радянський-прерадянський. Але у квартирі все було зірково. Не було лише телевізора, який мені не потрібен. Зате був wifi.
Квартира знаходиться у районі Soroca Noua, недалеко від Дністра. До фортеці та центру – біля кілометра. Поки сонце ще не зайшло, поспішив до фортеці. І тут Дністер дуже гарний:
Кажуть, у цьому місці є лебеді.
Український берег освітлюють останні промені сонця:
Гарний пейзаж псують радянські будови:
Довга, кілометрів зо три, впорядкована набережна. Люди неспішно прогулюються. Фортеця:
Відчинена для екскурсій з 9-ї години, крім понеділка. За містом на горі побачив високий обеліск. Виявляється, це «Свіча подяки». Теж обов’язково піду. З цікавого тут ще є румунська дерев’яна церква, а далеченько за містом – монастир Cosăuţi (Косеуць).
Коли повертався додому, вже стемніло і я включив фару. Тут, наприкінці набережної мене зупинив поліцейський. П’яний. Щось казав по-румунськи. Я нічого не зрозумів і зупинився:
– Scuzaţi-mă, vă rog. Eu nu ştiu limba română. (Пробачте, я не знаю румунської мови).
Поліцейський:
– Вы почему здесь ездите с включенной фарой и слепите людей? Полагается штраф.
Настрій у мене був чудовий від побачених краєвидів, то я йому спокійно відповів, що тут прекрасне місце, і я ним любуюсь. А фару включив, тому що темно.
– Вы откуда?
Пояснив, що я турист із Києва і приїхав у Молдову подивитися на її красоти. Поліцейський здивувався і потребував паспорт. Я показав: ось штамп. Правда, перед тим на виду довелося з паспорта діставати покладені туди спокусливі долари. Поліцейський листав паспорт і бурмотів «Пограничная зона. Штраф». Можливо, сподівався, що я буду вступати у спори, і тут він знайде, до чого придертися. Проте мого настрою вистачило, щоб перечекати його претензії. Врешті-решт я забрав від нього паспорт і поїхав до своєї квартири. Поліцейський на прощання прокричав:
– Приезжайте еще!
Ввечері обдумував, чи їхати мені у Косеуць. До монастиря біля 7 кілометрів, в сторону, протилежну моєму маршруту, з підйомом. Дорога та екскурсія займуть багато часу. Дуже ймовірно, що я не доберуся завтра до Бєльць, де мене чекають друзі.
S=71,12 км, T=5:36, Vсер=12,70 км/год, Vмакс=44,67 км/год, підйомів > 670 м.
10 травня 2017 р. Сороки - Бєльці
Зранку остаточно вирішив у монастир не їхати.
Набережна:
На берегах – український та молдовський причали.
Але що за невезіння! Фортеця зачинена, хоча сьогодні – середа, а не понеділок. От невдача! Якісь люди порадили поїхати до музею, де знають, коли вона буде працювати. Довго шукав, але знайшов. Він теж зачинений. Тут до мене підійшов якийсь чоловік і спитав:
– Do you speak English?
Він виявився американцем, який два роки проживає у Молдові і вже вивчив румунську мову. Показав на сусідні двері, де був вхід до офісу. Американець пішов, а вхід теж виявився зачиненим. Повна невдача!
Того ж дня у мене сіла батарейка у велокомп’ютері. Треба знайти ринок та зробити хоч одну хорошу справу сьогодні! Ринків тут два. Батарейка знайшлася на другому. Поміняв. Їду на прощання містом.
Поруч – пам’ятники загиблим у Другій Світовій війні, «афганцям» та тим, хто загинув «у боротьбі за об’єднання земель» у 1992 р.:
Щоб скоротити шлях, перебіг вулицю у недозволеному місці через потік машин, які повільно рухалися у заторі. Коли повернувся, побачив, що за мною на протилежній стороні вулиці стоїть поліцейський! Як я його не помітив? Не подаючи виду, сів на велосипед – і тікати за найближчий будинок. Поліцейський щось кричав навздогін, але я його начебто не чув.
Коли виїхав зі схованки, переді мною з’явилася фортеця.
Підійду до неї наостанок. Та вона ж відчинена!
Закотив велосипед всередину, заблокував колесо замком і підійшов до екскурсії. Там екскурсовод-молдованин розказував про історію фортеці та Молдови на російській та англійській мовах. А поруч інший екскурсовод, німець, перекладав німцям, що приїхали на екскурсію, на німецьку. Коли молдованин розповідав, що з півдня Бессарабії, з Буджаку, на фортецю нападали турки, я вклинився в їхню розмову і сказав, що я народився у Буджаку. Німець спитав, чи я турок? Я відповів, що українець. Ми розмовляли англійською мовою, а потім він сказав: «О, так ми можемо говорити українською!». Виявилося, що його дружина зі Львова, він працював у Тернополі, а останні два роки возить німців у Молдову. Звати перекладача Андреас і він приділяв мені багато уваги, навіть своїх екскурсантів не дуже супроводжував.
Хоча фортеця зовсім невелика, але збереглася в дуже хорошому стані ще з часів Штефана чел Маре, який спорудив її, та нових господарів, які згодом її перебудували. Єдина сучасна річ, яка зараз є в фортеці – це дерев’яні конструкції та дах, які відновили за допомогою Європейського Союзу пару років тому.
Нагорі Андреас розповів мені, що Сороки – це циганська столиця Молдови. У циган дуже багаті будинки. Він показав, он там, на горі:
Я спитав: біля тієї церкви, де купол? Андреас пояснив, що то і є будинок, а не церква.
Я заплатив за екскурсію 10 лей.
Аж ось з’явився і американець, з яким я недавно бачився. Він, як Андреас, привів сюди екскурсію.
Молдованин, який проводив тут екскурсії, – великий ентузіаст своєї справи. Він сказав, що я міг би подзвонити по телефону, який вказаний на воротах, і він відчинив би мені фортецю зранку, навіть якщо я був би один.
На тому березі – рідна Україна (вид з фортеці):
Прикордонний стовп:
А ось «здесь молдавский народ в 1711 г. встретил русскую армию, вступившую на молдавскую землю согласно договору, заключенному Дмитрием Кантемиром с Петром I, для совместной борьбы против Оттоманской империи»:
Другими словами, тут молдовський народ, що проживав по різні сторони Прута, був розділений на дві половини, і в результаті цього та наступних зазіхань більшовиків утворилася сучасна держава Молдова, окрема від Румунії.
Їду з міста.
«Путник, остановись! Наверху горит свеча благодарения. И если ты в жизни своей считаешь себя кому-либо, за что-либо благодарным – поднимись, помолись и иди».
У моєму житті є люди, яким я вдячний, то ж піднімаюсь. Не так весело, як на цьому фото, але все-таки долаю 600 сходинок:
Свіча:
Всередині – ікони, щось схоже на капличку.
У охоронця спитав, як мені їхати до Флорєшт. Він сказав: «ось цією дорогою підніматися вище і…». Знов вище! А я думав, що це і є верх.
На розвилці знов спитав, тепер у дівчат, як проїхати до Флорєшт. Вони показали дорогу в центр, до автовокзалу. Через деякий час я зрозумів, що дівчата направили мене на довгий шлях. Ніколи не можна питати дорогу у дівчат, бо вони бачать дорогу тільки з вікна автобуса. Спочатку я розсердився. А потім зрозумів, що ця помилка була дуже корисною: я їхав через циганський район.
Інша дівчина сказала, що тут є будинок – маленька копія Великого театру в Москві, але вона не знає дороги.
Нарешті виїхав на трасу. Дорога прекрасна. Правда, зустрічаються деякі неприємності для велосипедиста:
І взагалі, на прекрасних молдовських дорогах часто були не дуже добрі умови для велосипедистів: високий бордюр або акуратний жолоб для води, в який тебе заштовхують проїжджаючі машини.
Флорєшти не виправдали своєї романтичної назви, яка в мене до цих пір асоціюється зі словом floare (квітка).
Після Флорєшт дорога стала зовсім жахливою. Нікудишнє покриття. На додачу - постійні спуски-підйоми (хоча вони майже всюди).
Сонце сідає, а над знаменитими Бєльцькими чорноземами піднімається місяць:
На щастя, за кілометрів 10 перед Бєльцями асфальт стає новим, а дорога вирівнюється.
В Бєльцях мої колишні однокурсники відразу направляють мене в сауну. Як добре відмити з себе брудний дорожній піт!
S=98,62 км, T=6:45, Vсер=14,60 км/год, Vмакс=57,14 км/год, підйомів > 1275 м.
11 травня 2017 р. Бєльці
Мої однокурсники організували для мене невелику екскурсію містом. Але про Бєльці я мало що можу розповісти. В радянські часи це було друге за значенням містом Молдови. Головний завод, ім. Леніна, працював на оборонну промисловість, виготовляв обладнання для підводного флоту. Тут же довго працювали мої друзі та ще декілька однокурсників. Зараз, звісно, завод практично не працює. Люди перекваліфікувалися, або й зовсім виїхали.
Пам’ятник Штефану чел Маре перед примарією (міською радою):
Пам’ятник євреям – жертвам геноциду під час Другої світової війни:
Центральний парк:
У парку – недавно відкрита довга стела, присвячена Володимиру Висоцькому, з цитатами з його віршів (жаль, не зробив фото).
Центральна площа:
Звісно, ми довго згадували прекрасні студентські роки та розпитували і розповідали про свої сім’ї та наших спільних друзів.
12 травня 2017 р. Бєльці – Старий Орхей
Мої однокурсники живуть на березі р. Реут. Тут вона зовсім вузенька і її можна перескочити. Вона витікає недалеко від Бєльць. А сьогодні мені треба дібратися майже до протилежного кінця цієї річки, в наймальовничіше (напевно) місце Молдови, яке називається Старий Орхей.
В Молдові працює українська Нова Пошта:
«Ця дорога фінансується Європейський Союзом»:
Таких доріг у Молдові багато. У даному випадку – це регіональна траса R14.
Сьогодні мені пощастило: дорога від Бєльць до Орхея досить рівнинна. Якби не круті та довгі підйоми в кінці дня, то це був би день відпочинку.
Село Білічень-Векь, акуратне:
Згодом дорога простішає, але симпатичні пейзажі радують:
У містечку Синжерей – пам’ятник поету Михаю Емінеску, дуже відомому зараз та незрозумілому за життя, біля ліцею його імені:
Пам’ятник революціонеру Сергію Лазо:
Він народився не тут, а в сусідньому районі, боровся за радянську владу аж на Далекому Сході, але м. Синжерей за радянських часів називалося Лазовськ.
Місто мені сподобалося. Чисте, акуратне.
Молдовська природа:
Якийсь кар’єр:
Ось так я дуже часто обідав чи перекушував:
Соки Naturalis дуже смачні, а коштують приблизно як Sandora в Україні. Газової горілки в мене не було, а в придорожніх магазинах та кафе вибір невеликий. У маленьких містечках взагалі не було звичних для мене супермаркетів, то такий сік, булки, плачинди чи пиріжки були моєю основною їжею.
Зараз, коли дивлюсь на ось цю фотографію, мені стає трошки страшно, але чому – напишу аж в кінці розповіді.
Люди обробляють землю за допомогою «велосипедів»:
«Відновлення дороги фінансується американським народом»:
Навіщо американцям фінансувати ці дороги? Але роблять якісно.
Біля м. Орхей я розпитав дорогу до Старого Орхея. Знаю, що місце прекрасне, бо був тут ще студентом. Але не знав точно, що це таке (настільки погано я підготувався до подорожі). Згодом вияснив, що це історико-археологічний музей під відкритим небом.
Можливо перехожі мені підказали не кращий маршрут до Старого Орхея, бо порадили іти в об’їзд, хорошою та довгою дорогою. Тому в самому Орхеї я не був. Підйоми затяжні, але я зобов’язаний був доїхати того дня до Старого Орхея, оскільки за прогнозом наступного дня після обіду планувався сильний дощ, і він заставляв мене максимально стискати свій графік.
Аж ось урвище вздовж річки Реут:
На цей раз житло я знайшов сам. Можна мабуть було влаштуватися і у кемпінгу. Але перша вивіска, яку я зустрів, була Vila Roz. Вона була єдиною, на якій написаний телефон. До вілли 1 км. Знаходиться у с. Требужень. Подзвонив. Просили 19 євро (майже 400 лей). Чомусь в Молдові часто називали ціни саме в євро. Розбещують їх іноземні туристи. Я відповів, що дам лише 300. Хазяйка погодилася. В ціну входить сніданок. Можна було шукати кемпінг. Він мабуть є у «туристичному центрі», на який вказувала інша вивіска. Але туди 3,8 км, і що там чекає? Сонце вже зайшло. Їду в Vila Roz.
Поки господарі готують для мене кімнату, я полежав у дворі у гамаку. Накрапував слабкий дощик.
Потім хазяйка спитала, чи хочу я вечеряти (за окрему плату). Я погодився. Замовив мамалигу (як же в Молдові без мамалиги?). Вечеря коштувала дорогувато, 65 лей (90 грн). Але я вже не подавав виду, що бідний. Проте вечеря була незвичайно ситною:
В придачу – і м’ясо, і сметана, і омлет, і бринзя. Ну звісно ж, вино.
Зал великий, розрахований на чоловік 20, не менше:
Але був тут, крім мене, лише один чоловік. Він говорив німецькою мовою, і хазяйці було важко його зрозуміти. Він виявився австрійцем. Хоч не дуже вільно, але він володів англійською, то ми могли з ним поспілкуватися. Ми проговорили годину або більше. Звати австрійця Франц. Йому 62 роки. Він живе в малесенькому селі на заході Австрії. У селі всього 16 чоловік. Працює у компанії Xerox у якомусь 250-тисячному місті (назву не зрозумів), що за 60 кілометрів від села. Робота полягає в обслуговуванні техніки в його окру́зі. За день проїжджає на своїй дуже скромній малолітражці не менше 100 км. Дуже багато часу проводить за кермом.
Під час Другої Світової війни його батька, якому було лише 16 років, Гітлер призвав до армії. Батько воював на західному фронті три роки. Коли йому було 19 років, він попав у полон до американців, а ті передали його англійцям. Він відсидів 3 місяці в англійській тюрмі, після чого його відпустили додому.
Я сказав, що Австрія для нас – дорога́ країна. Франц погодився. Але в Австрії і зарплати значно вищі, тому при схожих цінах, для австрійців вона не є такою дорогою. На їжу вони витрачають відносно мало грошей. В той же час в Австрії ціни значно нижчі, ніж в Швейцарії, і багато швейцарців приїжджає до них за покупками.
У Франца була місячна відпустка, і вона вже закінчувалася. Наступного дня він їхав у Кишинів, а потім, через Румунію – додому.
У розмові приймали участь і власники цієї вілли. Їх звали Люба та Григорій, їм теж було біля 60 років. Я був для них за перекладача. І Франц і господарі-молдовани цікавилися війною в Україні і так само звинувачували у ній Росію. Також господарі жалілися, що росіяни, які живуть у Молдові, не хочуть вчити і знати румунську мову.
На віллі працює wifi. Прогноз погоди на завтра не віщував нічого хорошого: після обіду повинен іти сильний і затяжний дощ. А Тамара сказала, що по Кишиневу оголосили оранжевий код небезпеки. Залишатися у готелі мені не хотілося. Тому я вирішив завтра прокинутися раніше, піти на екскурсію, а потім – у Кишинів. Тамара пропонувала мені знайти автобус і на ньому з велосипедом поїхати до них. Проте мені цей план не подобався. Я сподівався, що встигну приїхати сам до дощу. Тут лише якихось 60 кілометрів!
S=115,23 км, T=7:33, Vсер=15,25 км/год, Vмакс=43,26 км/год, підйомів > 910 м.
13 травня 2017 р. Старий Орхей – Кишинів
Мій номер:
У ньому я добряче вдарився головою об похилі стіни. Треба було б ходити у шоломі, та я його не взяв.
Поки я зібрався, був готовий сніданок. Він знов був ситний. У столову прийшов і австрієць, але цього дня ми всі спішили. Хазяйка була засмучена, що з-за поганого прогнозу погоди до них не приїде цілий автобус туристів. Франц упакував свої речі в машину і поїхав.
Двір Вілли роз:
Безкоштовно дають велосипеди. Столова і меблі у дворі закуплені на гроші, виділені американським фондом USAID та шведським агентством міжнародної співпраці та розвитку Sida. Господарі навіть гордяться цією допомогою.
Старий Орхей – це історико-археологічний комплекс у пониззі річки Реут, яка, петляючи, протягом багатьох тисяч років утворила неповторні пейзажі. Зараз тут знаходяться села Требужень, де я ночував, та Бутучень.
Я розпитав у господарів, що можна побачити у Старому Орхеї та поспішив пішки до найближчих печер:
Вони неглибокі, схожі на кімнати, з рівною підлогою:
А там – село Требужень, з Віллою роз:
Пейзажі прекрасні:
Від турецької бані залишився лише фундамент:
«Легальна робота у Польщі»:
Молдовани працюють у Румунії, Італії, Росії, Іспанії, Португалії, Франції, а от про Польщу я ще не знав.
Я повернувся до Вілли роз, забрав свій велосипед, подякував господарям за хороший прийом, і поїхав до монастиря. Біля с. Бутучень – багато автобусів з туристами, які приїхали незважаючи на поганий прогноз. У вузькому скелястому пагорбі, дві сторони якого виходять на берег річки Реут, що робить тут крутий поворот, - виритий «тунель». Він недовгий, метрів 15-20. У тунелі знаходиться діюча церква. Монах продає свічки. Я теж запалив свічку і попросив Бога щасливої подальшої подорожі. Всередині екскурсовод розказував учням на румунській мові про історію цього місця, починаючи з прадавніх часів, та про історію храму та його будову. Я міг зрозуміти лише фрагменти. З одного боку тунелю – вхід. Тут продають багато сувенірів. З іншого боку – «вихід», який закінчується прірвою. Точніше, це балкон з гарним видом на долину річки Реут.
Спуститися з балкона неможливо, можна лише повернутися назад. При необережному поводженні з нього легко впасти. А учні тут балувалися.
Над скельною церквою – хрест, над самою прірвою:
Поблизу продається багато сувенірів, але вони мені здалися досить грубими і завеликими для домашньої колекції.
Монастир:
Я прийшов сюди з-за монастиря, знизу. Тут перехожі туристи розказали, що внизу є старі келії монахів з надписами на старослов’янській мові. Я боявся залишати велосипед, але все-таки зважився. Заблокував замком колесо і пішов. До келій виявилося з пів кілометра. Треба було спуститися до річки, а потім піднятися до скал.
Довго не роздивлявся, поспішив назад до велосипеда. Чому я не здогадався пристроїти його у монастирі? Думаю, мені б дозволили. На щастя велосипед на місці, я зітхнув з полегшенням.
Якби не запланований сильний дощ, тут варто було б залишитися на цілий день. Але сидіти у Віллі роз та слухати шум дощу за 300 лей зовсім не хотілося. Спішу до Кишинева.
На горі тренуються дельтапланеристи:
До побачення, Старий Орхей! Може ще побачимося!
Погода псується.
Тут зовсім недавно проводився велокрос. Ймовірно, Giant був одним із спонсорів.
Відстань до Кишинева начебто невелика. Але підйоми мене мучили. Тут я почав ненавидіти... спуски. Бо знав, що за ними обов’язково наступлять підйоми.
Перед Кишиневом вперше зустрів велотуристів. Вони повиїжджали з Кишинева, щоб покататися околицями. Один з них, Ігор, любить кроси на 200 кілометрів та довші. Цього дня на своєму шосейному велосипеді (а у нього є ще гірський) хотів доїхати до Бєльць, але з-за оранжевого коду повернув назад передчасно.
Сказав, що об’їздив всю Молдову, і тут йому вже скучно. У Придністров’ї також скучно, там суцільна рівнина. Хоче опановувати Румунію. Перше, куди планує поїхати – Трансфегераш.
Інший, 62-річний Євген, електронник, їздить в довгі походи, але сам. Велосипедна рама у нього з хром-молібденового сплаву, виготовлена на замовлення у Москві. Сидіння brooks. Я собі теж таке куплю. З Євгеном ми поїхали до Кишинева:
Тут розсталися. Почався дощ. Я одягнув водонепроникні куртку і штани. Я погано знав дорогу до своїх друзів, тому трохи блукав. В якийсь момент виїхав на вулицю, яка мене здивувала: всі машини їхали назустріч. Була навіть поліцейська машина, з якої щось голосно кричали (на румунській мові). До мене дійшло: це одностороння вулиця. Швидко, поки не попався під руку поліцейським, втік на тротуар. На щастя, поліцейським було не до мене, вони спішили по своїм справам.
До Віті та Тамари я приїхав уже під сильним дощем та по глибоким калюжам. Але намок не сильно.
S=66,06 км, T=5:01, Vсер=13,15 км/год, Vмакс=49,97 км/год, підйомів > 910 м.
14 травня 2017 р. Кишинів
Пів дня йшов дощ, і ми просто відпочивали. Після обіду дощ припинився, і ми вийшли на екскурсію.
Друзі живуть біля озера та парку з романтичною назвою Trandafirulor (парк троянд). Кишинів ще не оговтався від стихії, яка обрушилася на нього 20 квітня, коли випав величезний сніг, і в тишині обвалив дерева та стовпи, за-чого припинилося електропостачання та транспортне сполучення.
Парламент:
Діти дивляться, як кіт ганяється за голубами:
Неділя – день не дуже вдалий. Музеї зачинені. Ходили в театр, на балет. Останній раз я був на балеті років …дцять тому. У театрі опери та балету представляли Coppelia. Грали добре. Між іншим, костюми та музика перекликалися з українськими. Згодом я прочитав, що події цього сюжету відбуваються у Австро-Угорщині у Галіції, тобто у самій справжній Україні. Балет сподобався. Коли ще можна сходити на балет, як не під час велопоходу?
Тамара, завдяки якій похід пройшов і закінчився успішно:
15 травня 2017 р. Кишинів
Другий день відпочинку. Погода покращилася.
Штефан чел Маре:
Григорій Іванович Котовський:
Саме завдяки йому на лівому березі Дністра була створена Молдавська Автономна Соціалістична Радянська республіка у складі Української СРР, яка розглядалася радянським керівництвом як плацдарм світової соціалістичної революції, яка от-от повинна була спалахнути. А також як засіб впливу на тих молдован, які залишилися у анексованій Румунією Бессарабії, щоб продемонструвати «турботу» про національний розвиток «молдавського народу». До цих пір Молдова та Україна (яка, виходячи з принципу непорушності кордонів, не вмішується в ситуацію) мають серйозні проблеми з бунтівним регіоном.
Пам’ятник мирно стоїть близько біля центру міста, і декомунізація його не стосується. У Молдові декомунізація (та одночасна румунізація) відбувається дещо спокійніше, ніж в Україні.
Сьогодні ми запланували два музеї: історичний та Пушкіна.
Історичний досить цікавий. Часу вимагає багато (якщо ви хочете щось узнати). Коштує 20 лей, 15 лей – за право фотографувати будь-які експонати. Мені було цікаво, але до його відвідування краще було б окремо підготуватися та почитати літературу. Звісно, радянські часи у музеї зображуються як чорний період історії Молдови. Ось наприклад: «Объединение Бессарабии с Румынией, 27 марта 1918 года, положило начало новой эпохи в истории междуречья Прута и Днестра. Процесс интеграции Бессарабии в политическую, экономическую и культурную жизнь Румынии привел к значительным социально-экономическим преобразованиям и особенно к расцвету культуры и народного образования».
Для української Бессарабії це було з точністю до навпаки. У 1924 році спалахнуло Татарбунарське повстання проти румунського гніту. А в 1941 році прем’єр-міністр Румунії маршал Іон Антонеску проголошував плани масового виселення з Бессарабії та Буковини українців. Поразка Румунії у війні не дала здійснити ці плани. Але завдяки Румунії українська Бессарабія не знала масового голоду 1932-1933 років (він тут наступив у 1946-1947 роках).
Діорама, що зображає один з боїв Ясько-Кишинівської операції:
«Петро Могила (1596–1647), син молдовського господаря Симеона Могили, митрополит Київський, Галицький та всієї України»:
На жаль, у понеділок був зачинений музей Пушкіна. Пушкін прибув сюди, коли йому виповнилося 21 рік, і спочатку не переносив це маленьке провінційне містечко, призначене владою столицею недавно завойованої у Туреччини Бессарабської області.
Проклятый город Кишинёв!
Тебя бранить язык устанет.
Когда-нибудь на грешный кров
Твоих запачканных домов
Небесный гром конечно грянет,
И — не найду твоих следов!
З часом, коли поет провів тут три роки, навпаки, полюбив його і жалів, що мусив його залишати. Багато з його творів написані саме в Кишиневі. Колись я сюди ще приїду. Тамара пропонувала залишитися в Кишиневі ще на один день, але я боявся, що не встигну доїхати вчасно до Ізмаїла. Тепер знаю, що даремно переживав.
У ботанічному саду багато цвіту. Ось Тамара, невидимий штурман мого походу:
16 травня 2017 р. Кишинів – Чимішлія
Sinoptic.ua через 2-3 дні знов прогнозує дощі.
До Чимішлії я вибрав дорогу через Резєнь (Răzeni). Спочатку планував їхати через Хінчешти, колишній Котовськ. Але дорога через Хінчешти вузька і тому незручна для велосипедистів. Знов трошки жаль, тому що в Хінчештах можна було відвідати музей Котовського.
Дорога широка, машин мало. Тут я вперше помітив, що молдовські шофери можуть поважати велосипедистів. Коли місця достатньо.
Південна Молдова виглядає інакше, ніж північна. Лісів майже немає, степи. Виноградників не настільки багато, як я очікував.
Дорогою заїхав у монастир Хорешть (Horeşti). Звичайний, але біля симпатичного водосховища:
Треба було б заїхати до більш популярного монастиря Злоць (Zloţi), але до нього 8 кілометрів. Взагалі того дня я пропустив декілька монастирів.
Колодязь:
Їх у Молдові дуже багато, але на жаль частенько зустрічаються закинуті та засмічені.
Симпатична картина біля птахоферми, цілий витвір мистецтва:
Долина річки Когильник (Cogâlnic) біля села Градіштє (Gradişte) залита водою після недавнього дощу:
Тут у придорожньому магазині болгарин на ім’я Степан сказав, що Путін – бандит, але він виступає за дружбу з Росією. Він вісім разів їздив у Росію на заробітки, а на дев’ятий раз його не пустили без пояснення причини, хоча він не порушував ніяких законів. Отака дружба.
Розповів, що зараз багато людей працює за кордоном, і це позитивно впливає на Молдову. Заробітчани присилають гроші, які вкладаються у економіку. Тут відкриваються магазини та заправки, з’являється робота.
У Чимішлію я приїхав понад вечір, коли сонце вже майже сіло. Містечко приємне. Тут є навіть школа мистецтв. Пам’ятник жертвам сталінських репресій:
Неподалік є пам’ятник загиблим у Великій Вітчизняній війні, але вид у нього радянський.
Симпатичний готель, який мені знайшла Тамара, був зачинений. На дверях був вказаний телефон, але він декілька разів не відповідав. Я вже почав розшукувати місце для ночівлі (нарешті використаю свою палатку! хоча вже й не було великого бажання). Та через деякий час подзвонив хазяїн і сказав, що під’їде через 5 хвилин. Готель приємний, чистий, акуратний, новенький. У самому центрі, але в ньому було тихо. Велосипед заховав у гаражі під надійним замком. Готель не має назви, просто «готель». У номері не було телевізора, і тут мені вперше захотілося подивитися якусь молдовську передачу. Місце у двохмістному номері коштує 235 лей.
На вечерю я ходив у місцевий ресторан AutoLand. Звісно ж, замовив мамалигу. Коштує 65 лей (90 грн). Готували довго, зате зробили смачно, хоча мало. Мамалига знов була з м’ясом, сметаною та бринзою. Поки чекав, по радіо слухав якийсь український канал, що звучав у ресторані. З українською рекламою. Дивно, наче я вже дома.
S=75,70 км, T=4:49, Vсер=15,73 км/год, Vмакс=48,86 км/год, підйомів > 830 м.
17 травня 2017 р. Чимішлія – Тараклія
Чимішлія – містечко акуратне. Ще звечора пошукав у інтернеті (у готелі є wifi) цікаві місця. Їх небагато, і більшість я побачив, тільки ввечері не все було добре видно.
Штефан чел Маре на фоні примарії:
Якийсь чоловік, побачивши, що я фотографую все навколо, спитав, чому я не фотографую його:
Звати його Федір Степанович. Узнавши, що я з України, сказав «я тоже хохол». Йому 62 роки. П’яний? Не схоже. І справді, чому я його не фотографував?
Нормальних кафешок я не знайшов, тому пішов на ринок. Поснідав у дуже дешевій столовці радянського типу, хоча не зовсім поганій.
На автостанції мене здивувало ось це оголошення:
Щосереди та щочетверга відправляються автобуси до всіх курортів Італії. Звісно, не відпочивати, а працювати. В минулому році я був у Італії і зустрічав там багато молдован (хоча більше – румунів). Багато їх працює також в Росії, Румунії. Вже в Києві я зустрічався з італійцем, який розповідав, що дуже багато молдован, так само як і румунів та марокканців, вивозять гроші, що заробили, з Італії, і з-за цього Італія стає біднішою.
Дивне графіті:
Думаю, для всіх комп'ютерщиків зрозуміло, що тут щороку відбувається фестиваль розробників, які пишуть на мові програмування C#.
Пам’ятник загиблим «у війні за незалежність у 1992 році»:
Наостанок пішов до російського ліцею, де є пам’ятник Олексію Марєсьеву:
Навряд чи він має безпосереднє відношення до Чимішлії.
Поки я фотографував пам’ятник, до мене підійшов хлопчик років 12-13 і сказав, що вчителька послала його спитати, звідки я приїхав. Я відповів, що з Києва, але родом з південної Бессарабії, з Буджаку. Розказав йому про свій маршрут та про Білгород-Дністровську фортецю. Пробував йому ще щось розповісти, але він сказав, що нічого не знає про Україну. Він пішов у клас, а я поїхав своєю дорогою. Тільки довго жалкував: чому я не зайшов у школу та не розповів не тільки одному хлопчику, якого звали Єгор, а й усьому класу про нашу Україну? Вийшло якось дуже несподівано. Навіть думав повернутися, але було пізно.
Недавній дощ біля Чимішлії був сильним:
А ось і Гагаузія:
«Сей крест воздвигнут усилиями сотрудников ОВД АТО Гагаузия, 2011» (АТО – це «автономное территориальное объединение»):
Боїв за незалежність (від Молдови, звісно) тут на щастя не було, але Гагаузія отримала певну автономію. У випадку зміни зовнішньополітичного курсу Молдови (приєднання до Румунії) має право вийти зі складу Молдови.
Цікава назва цього села:
Буджак – територія між річками Дністер, Дунай, Прут та Чорним морем. Але невідомо, де проходить його межа на заході. Українська, російська, румунська та англійська Вікіпедія вважають, що Буджак – це частина Одеської області на південь від Дністра. Болгарська вікіпедія відносить сюди також крайні південні райони Молдови (які саме – невідомо). І тут – село Буджак за межами Буджаку. Цікаво.
У с. Буджак я вперше помітив, що тут (і далі на південь) у російській вимові не відчувається сильного молдовського акценту, добре помітного у центральних районах Молдови.
На річці Ялпуг, яка впадає в однойменне озеро, молдовани вздовж всієї течії побудували багато гребель і мають свої великі озера:
З-за цього українське озеро Ялпуг, що біля Ізмаїла, куди я їду, істотно обміліло.
Комрат, гагаузька столиця, справляє приємне враження, як і гагаузи, я якими довелося говорити.
6 травня тут було національне свято – Гедерлез, коли в старі добрі часи люди виганяли худобу на пасовиська, та починалося літо:
На святі були гості з багатьох країн, в тому числі з України, і навіть зі Сполучених Штатів Америки.
Мабуть варто було зайти в історичний музей, якби я так не спішив додому.
У центрі – алея слави, де зібрані бюсти видатних людей, які мають (а може й не мають) відношення до Гагаузії: Сулеймана Деміреля – турецького політика та прем’єр-міністра; Гайдара Алієва – першого секретаря ЦК компартії Азербайджану, президента Азербайджану; Нурсултана Назарбаєва – першого секретаря ЦК компартії Казахстану, теперішнього президента Казахстану; Дмитра Кантеміра – молдовського князя, який перейшов на сторону Росії та вступив в союз з Петром I; Дмитра Кара Чобана – радянського гагаузького поета; румунського поета Міхая Емінеску та навіть Олександра Пушкіна.
Пам’ятник «афганцям»:
У містечку Конгаз я побачив машину з болгарським номером. Спитав шофера. Він розповів, що живе і працює в Болгарії, у Софії. Молдова – країна трудових емігрантів.
А ось і болгарська столиця Молдови – Тараклія:
Тараклія не справила приємного враження. Звичайна глуха провінція. Залізниця, що йшла до станції Бесарабяска, і шматочок якої проходить територією України, – вже нікому не потрібна:
Готель «Юг», який мені знайшла Тамара, був єдиним на все місто, і найдешевшим за всю мою подорож (200 лей, хоча можна було взяти місце і за 150). Одночасно найгіршим. З туалету, що у номері, довго вивітрювався поганий запах. Щоб пришвидшити вентиляцію, я відкрив вікно, з якого заходив шум машин. Тут я зробив одну дурницю: я покупався, помив голову, а оскільки час був пізній і магазини зачинялися, то поспішив у місто з мокрою головою. У магазині:
Вночі я відчув, що мені стає холодно. Схоже, простудився. Мабуть від таких пригод мене страхувала Тамара!
S=89,52 км, T=5:09, Vсер=17,37 км/год, Vмакс=58,44 км/год, підйомів > 680 м.
18 травня 2017 р. Тараклія – Ізмаїл
Щоб вберегтися від простуди в останній день мого перебування у Молдові, вночі я добре одягнувся, пропотів, і під ранок почувався уже краще. Почав рухатися – наче нормально. Додому доїду!
Тараклія мені здалася занадто провінційною.
В останній день Тамара порадила купити вина (що ж ще можна везти з Молдови?). Але досить запізно. Виявляється, у Молдові важко купити хорошого молдовського вина! Тобто, воно десь існує, але треба знати, де саме воно продається. У магазинах – другосортні вина, які не сподобалися іншим. Вино треба купляти на винзаводах та у їхніх фірмових магазинах. У Кріково, яке я обминув – хороші ігристі вина (шампанські), у Пуркарь, яке було в стороні від мого маршруту – хороші звичайні вина. Хороші вина у Комраті та Тараклії. Я один раз бачив фірмовий магазин, але тоді подумав: «ще рано, куплю вино, коли буду виїжджати з Молдови». А жаль. На додачу, Гагаузія, як і болгарська Тараклія, мають достатню автономію і можуть самостійно продавати свої вина за кордон. І сама ж Молдова активно експортує свої вина. В результаті в країні залишається мало.
У найбільшому супермаркеті Тараклії були дешеві вина, проте я купив пару пляшок звичайного вина та одне ігристе. Мені порадили поїхати на винзавод, але я його не зміг знайти. Залишається остання надія на Вулканєшти.
Дорога туди дуже жахлива. Південні молдовські пейзажі:
Молдовани (чи то гагаузи, чи болгари) крадуть воду з Ялпуга:
Я випереджав свій план на один день, і на такий випадок у мене був заготовлений варіант відвідання с. Джюрджюлешти з його морським портом. Тамара мене наполегливо відмовляла від такої поїздки. Але все вирішилося дещо несподівано. Дорогою мене обганяла велика кількість автомобільних фур, з якими їхати поруч, через глибоченні ями, було зовсім некомфортно. Так продовжувалося кілометрів з 20. Куди їхали ці машини? Звісно ж, в Джюрджюлешти: або в порт, або на митницю в Румунію. Продовжувати подорож в оточенні ваговозів мені не хотілося, і в думках я повернувся до початкового варіанту: Вулканєшти – Болград – Ізмаїл.
Монумент в честь перемоги над турками у Кагульській битві 1770 р.:
Я був тут у минулому році, але знов тягне. А ось схожий маленький пам’ятник:
Місцевий житель розповів, що біля дороги був ще хрест на місці, де загинув Воронцов. Я не зразу зрозумів, що він говорить дурницю, тому що граф Воронцов (якщо він мав його на увазі), правив Одесою, яка заснована через 24 роки! Щось він наплутав.
Вулканешти та сусідні села утворюють другий за величиною анклав Гагаузії. Я знаю лише одне слово гагаузькою мовою: şarap (шара́п), що означає вино. Це останнє місце, де залишалася надія купити вино. Але на місцевому ринку фірмовий винний магазин вже зачинився. У найбільшому супермаркеті, який менший за середній київський АТБ, я за останні леї купив найдорожчого вина, яке тут було. Виявилося непоганим, хоча існують і кращі. Кажуть, з Молдови можна вивозити не більше 2 літрів алкоголю (за точність не ручаюсь). У мене було 2 пляшки вина, одна пляшка ігристого та одна пляшка тираспольського коньяку «Белый аист».
Їду додому! Молдовська прикордонниця настільки здивувалася пройденому мною маршруту, що нічого не перевіряла. Штам у паспорті - і до української митниці (тут вона знаходиться за декілька кілометрів від молдовської). Українці пропустили без питань.
Не знаю чому, але вдома зітхнулося з полегшенням. Я тут знаю, як поводити себе з поліцейськими. У мене тут є якісь права!
У Болграді зупинився і задумався, що робити далі: зупинятися чи їхати до Ізмаїла? Поки стояв біля дороги, до мене під’їхала машина, і шофер спитав, чи можна зі мною поговорити, бо він теж захоплюється велосипедом. Його лице мені здалося знайомим. Я спитав, як його звати. Він відповів: Віталій. Виявляється ми бачилися тут у минулому році, коли ми з моїм другом Анатолієм їздили українським Буджаком вздовж моря, Дунаю, та поверталися додому через Болград. Я впізнав Віталія, а він мене – ні. Він працює нотаріусом і просто не може запам’ятовувати ту кількість облич, з якими доводиться стикатися. Зате він сказав, що пам’ятає, що у мого товариша було нестандартне кріплення багажника: не до рами, а до підсидільного штиря. І почав це демонструвати на моєму багажнику. І тут він показав, що у мого багажника відкрутилася гайка, і багажник тримається на одній-єдиній іншій. Так от чому мій велосипед постукував, а я не міг знайти причину! Віталій сказав, що у нього вдома є підходяща гайка і запросив до себе. Тут його дружина напоїла мене чаєм, вони накормили мене печивом, і ми трохи погралися з дітьми.
Минулого року Віталій їздив зі своїм другом у Туреччину, до Стамбула. Вони подолали 1020 км за 6 днів. Сказав, що його друг (якого теж звати Віталій) – справжній «лось». Для нього нормально їхати 200 км в день незважаючи на рельєф.
Натхнений подвигами двох Віталіїв, я вирішив їхати до Ізмаїла. До заходу сонця залишалося трошки більше двох годин, повинен встигнути. Подзвонив своєму другові в Ізмаїл, він чекає.
Пам’ятник покровителю всіх болгар в час їхнього переселення до Бессарабії – попечителю іноземних колоністів та наміснику Бессарабської області генералу Інзову:
У селі Криничному, де виготовляються вина під маркою «Колоніст», винзавод на жаль був зачинений: пізно. Їду далі:
Озеро Ялпуг:
В Ізмаїл я приїхав вже в темноті. Тут трапився один неприємний випадок. В кінці села Броска є підйом. Коли я повільно їхав по ньому, за мною довго пихтів трактор. Хотів мене обігнати. Але дорога тісна, а зустрічних машин багато. Тому він їхав позаду хвилин п’ять. В емоціях я подумав, що тракторист п’яний. Аж нарешті він зробив ривок і обігнав мене. І відразу ж після цього я побачив, що біля мене на відстані півметра пронеслася... косилка. Вона висіла похилено ззаду з правого боку трактора. Така, яку ви можете бачити на фото від 12 травня, коли я їхав з Бєльць до Старого Орхея, тільки у піднятому положенні. Якби я на пару секунд раніше вирішив, що трактор мене уже обігнав, я б попав би під ту косилку. В темноті вона зовсім не видна, як і всі причіпні знаряддя у будь-якого трактора. Не зразу, але досить швидко мені стало моторошно від того, що могло статися. Завжди буду пропускати трактор вперед і давати йому багато місця для проїзду!
Мого друга в Ізмаїлі, однокласника та однокурсника, теж звати Віталій. Він приготував вечерю, і ми довго згадували молоді щасливі роки. А ще вчили румунську мову. Віталію його друг (до речі, молдованин) дав дві пляшки домашнього вина, і ми з повними бокалами декілька разів повторювали: Noroc! (норок!), що значить «за все найкраще!», «бажаю здоров’я!», «будьмо!». Здається, це слово ми засвоїли добре. Можна вже і в Румунію їхати.
S=112,07 км, T=7:11, Vсер=15,61 км/год, Vмакс=46,08 км/год, підйомів > 1050 м.
19-20 травня 2017 р. Ізмаїл
Подорож закінчилася, можна розслабитися. Ми з Віталієм гуляли по місту та відпочивали на дачі. 20 травня я сів у поїзд і поїхав до свого дому. Їх у мене два. Живу я у Києві, а моє серце – у напівзабутому селі, що називається Білоліссям. Поїзд проїжджає за якихось 14 кілометрів від нього. Але часу на поїздку до справжнього дому немає.
Але що це? У вагоні на моє місце претендує ще один пасажир! Дочекалися, поки поїзд відправився і провідник підійшов до нас, щоб розібратися у ситуації. Розібрався: виявляється, у мене квиток на завтрашній день. Поїзд уже їде, наступна зупинка, щоб вийти та повернутися до Ізмаїла – через кілометрів 50. Сонце сідає, я не встигну повернутися по видноті. Поїхати у моє село Білолісся, щоб потім 100 кілометрів вернутися до Ізмаїла? Але на завтра передають сильні дощі (так воно насправді і було). Ситуацію вирішили провідники. За 170 гривень (останні гроші, що у мене були) вони переселили мене на вільне місце, і навіть дали постіль та чай. Мій же квиток на наступний день вони передали начальнику поїзда як подарунок!
Виявляється, у мене був додатковий день, а я цього не знав!
До зустрічі, Бессарабіє!
На завершення
Незважаючи, що я не бачив у Молдові жодного велотуриста, їх тут буває дуже багато. Приїжджають з Німеччини, Австрії, Франції. А травень – ще не сезон. Одного разу до мене теж гукнули люди, що чекали на автобусній зупинці: «Hello!». Певно, подумали що я один з них.
Як той учень Єгор з Чимішлії, з яким я говорив біля школи, дуже мало знав про Україну, так і ми ще дуже погано знаємо Молдову. Треба досліджувати!
Фінанси
Не всі мої витрати можу відновити точно, але всього потратив біля 2625 лей. Із них:
- житло – 1335 лей;
- їжа – 750 лей;
- телефонна картка Orange (з інтернетом на 1 міс) – 100 лей;
- музеї та монастирі – 50 лей;
- сувеніри – 25 лей;
- вино та коньяк – 365 лей (це особисте, у вас може бути як більше, так і менше).