Альбом
За вікном вагону проминали озера в густому вранішньому тумані.
Ця картина визначила тональність усієї майбутньої мандрівки.
Перон вокзалу в Мелітополі також вкритий туманом.
Поскладали велосипеди, та поїхали назустріч пригодам.
На виїзді з міста в'їхали в густий туман, неначе в молоко.
Біля річки Молочна вирішили зупинитися та поснідати.
На деревах неподалік голосно тьохкали птахи.
У повітрі виразно відчувалася весна
Після перепочинку трохи проїхали по дорозі та звернули на грунтовку вздовж Молочної.
Хмарки розійшлися, туман зник. Тут є багато місць, де можна стати табором.
А ось показалася Кам'яна могила! Вражаюче видовище!
Об'їхали через трасу та під'їхали до входу в музей. Виглядає він дуже презентабельно, більше б таких створити в Україні!
Купили квиточки на екскурсію та пішли дивитися на експозицію.
Проглядаючи експонати, починаєш розуміти, на якій унікальній землі ми живемо! 24 тисячі років тут живуть люди і всі вони залишили свій слід на цих скелях! Це вражає! Змінюється ландшафт, зникають моря, піднімається дно, вимирають мамонти, тануть льодовики, змінюється клімат, а людина продовжує тут жити, розвивається, вдосконалюється.
Після огляду експонатів вийшли подивитися на, власне, саму Кам'яну могилу, а тут дощ! Побігли одягати дощовики. Але дощ швидко вщух і більше не заважав, хоча сонечко так і не вийшло.
Вся ця долина була гирлом ріки пра-Молочна, коли танув льодовик і вода текла до моря.
Після музею заїхали подивитися на цілющі джерела та старий дуб поруч в селі Терпіння.
Повернулися до Мелітополя, пообідали та сіли на електричку до Новоолексіївки.
Вже в темряві докрутили до Генічеська, заїхали в один супермаркет, другий, закупилися, повернулися в перший супермаркет за дровами і поїхали на Арабатську стрілку.
Під мостом через затоку розтаборувалися. Під сильним вітром я ставив намет на бетоні півтори години. Втомлений, після цього поліз спати, а хлопці влаштували ватру і сиділи біля неї всю ніч.
Наступного дня розділилися: всі поїхали в Мелітополь, а я рушив далі по треку до гарячого джерела, бо ніколи не був на Арабатці, та й на джерело хотілося подивитися.
Дорога туди непогана - рівна бетонка, і, незважаючи на невеликий зустрічний вітер, я докрутив без пригод за півтори години.
Скупався в величезній гарячій ванні (а інакше його і не назвеш), дуже сподобалося, вилазити не хотілося, але мусив, бо "що занадто - то не здраво",
пообідав і вирушив назад. В запасі залишалося три години, як я мав бути в Генічеську. "А чи не заїхати мені на узбережжя Азовського моря" - подумав я і звернув з траси.
Вологий пісчаний грунт посилив мої наміри дістатися берега.
Але ось біда - дорогу перекривала невелика протока метрів п'ятнадцять завширшки і глибиною десь по коліна.
Довелося знімати взуття, закочувати штани і форсувати її вбрід. Вже майже діставшись протилежного берега відчув, як ноги починають занурюватися в мулисте дно і чим далі, тим сильніше. Почав тонути і важкий велосипед. До берега залишалося кілька кроків, але вилізти було не так просто - він був на півметра вище води і вкритий страшенно слизькою глиною. Півбаула уже було у воді, коли я нарешті видряпався на берег.
Довелося зробити перепочинок, щоб прийти в себе і відмитися від мулу, яким було вкрито все: ноги, баул, велосипед, і вирішити, що робити далі. Вертатися через протоку я не хотів, а іншого шляху назад не було, тож довелося їхати вперед по узбережжю з надією, що кілометра через три-чотири я зможу виїхати через село на трасу і встигнути на потяг.
Пісчана дорога легко провела мене метрів п'ятсот вперед і закінчилася, впершись в распахане поле, яке впритул підходило до берега моря. Вздовж берега йшла грунтовка зі смачною вологою червоно-бурою глиною.
Обережненько, по краю трави, я покотився далі. Але варто було мені на півметра з'їхати на дорогу, як колеса миттєво вкрилися товстим шаром глини. Так-сяк пошкрябавши її, поїхав далі. Але навіть в траві на велосипед налипала глина. Швидкість впала до 10 км/год. Але неминучого уникнути не вдалося - трава закінчилася і переді мною простяглося метрів двадцять глинистої поверхні. Закінчилося все тим, що і штовхати велосипед я вже не міг - так він залип глиною. Погіршував справу важкий баул, який заважав чистити глину.
Проминула година і я став всерйоз побоюватися, як мені встигнути на потяг. Крім того, я витратив чимало сил на штовхання велосипеда. Радувало те, що погода була гарною, навіть, на якусь мить виглянуло сонце. І тут, для повного щастя, прямо на березі моря я побачив скважину, з якої струменів фонтан прісної води.
Наступну годину я, знявши баул, відмивав та відчищав, наскільки це було можливо, велосипед від глини. Закінчивши, піднявся на дорогу і побачив стежину, що прямувала від скважини до найближчого села. Я скористався нею, щоб скоріше вийти на трасу. Не ризикуючи знову, через глину переносив велосипед на руках, вважаючи, що почистити кросівки легше, ніж колеса, але повністю уникнути глини все ж не вдалося.
Побачивши бетонку, яка йшла до траси, серце моє знову сповнилося надії, що на потяг я все-таки встигну.
Але довелося знову відмивати велосипед і кросівки біля найближчої великої калюжі. Під час цього заняття повз мене пройшов місцевий хлопець років 12-ти і зупинився, зацікавлено розглядаючи велосипед.
- Дорогой велосипед.
- А ты катаешься на велосипеде? - спитав я.
- Да. Только велосипеда сейчас у меня нету.
- Нравиться кататься?
- Очень. Особенно вот по таким лужам проехаться, если кто-то рядом стоит!
- Но это, наверное, не очень правильно, - заперечив я.
- Правильно! Мой отец всегда так делает, когда кто-то стоит, а он на машине едет!
Після цього я вирішив не продовжувати діалог і зосередився на відтиранні глини з підошв своїх кросівок. Хлопець пішов собі.
Нарешті я все закінчив. З неба почав накрапати невеликий дощик. Дістав і одягнув дощовик, прикріпив ліхтарик, так як стало вже смеркатися, і покрутив по трасі до Генічеська. Вітер дув у спину, тож крутилося легко і в голові пропливали приємні думки. Десь при під'їзді до місця попередньої ночівлі вперещив-таки добрячий дощ, але ненадовго.
Часу ще було вдосталь, коли я дістався Генічеська і повернув на Новоолексіївку, до якої було якихось тринадцять кілометрів, але після повороту на трасу вітер став зустрічним для мене, а сил вже майже не залишилося. Все що я зміг з себе витиснути - це 10...12 км/год проти вітру.
Навіть чашка вівсянки, з'їдена на порожній заправці під шаленим вітром, останньою ложкою якої я пригостив місцевого собаку, не змогла поліпшити мій стан і на вокзал в Новоолексіївці я вкотив неначе уві сні.
Але все добре, що добре закінчується. Ні на секунду не пожалкував, що поїхав до Гарячого джерела - воно того варте!