У перший мій день тут найбільше запам’ яталося таке: щоб не казати поганих слів, скажу словами з фільму, «редіски» скинули з колонади двох хлопців, одного з них я виносив з товаришами. А молоді хлопці, років по сімнадцять, побачили, що у наш бік багато гранат летить – підбігли і нас прикрили. Кореспондентку виносив, не знаю ні хто вона, ні звідки, ні імені, ні по батькові… І ті хлопці знову прибігли, щитами закрили..
А у хлопця, якого скинули були кості роздроблені, його підняти не можна було. Ношів не було, поклали на якісь двері. Він дуже сильно кричав, але ж треба було його винести звідти… Що з ним далі було – я не знаю.
Про це вже багато хто говорить, але і мене це найбільше вразило і підірвало віру у керівників Майдану: тоді перший раз «беркут» прорвав оборону і нас відтіснив, народу позаду стояло багато, але воювало дуже мало. Ми відійшли до першого шпиталю, там зупинились. Люди, що позаду, почали тікати. Ми своїм прикладом, і я у тому числі, намагалися назад повертати хоч когось. Щоб відігнати беркут назад, щоб не забрали людей зі шпиталю і лікарів теж. Ми той «беркут» відштовхнули назад, до їх попередніх позицій. І я точно сказав, що зараз прийду на Майдан і пошукаю допомогу. Прийшов, знайшов Тягнибока, пояснив йому ситуацію, а він саме зі сцени зійшов. Він мені сказав: «не переживай, зараз буде допомога». Прийшло чоловік 5, максимум 7 з сотні ветеранів. Та все одно стали далеко, десь збоку. Оце і уся допомога. А ті пацани молоді стояли попереду з фанерними щитами! Тоді в мене підірвало дуже сильно довіру до цих так званих лідерів. Її в мене досі не відновлено. А після Інститутської, коли Женя кричав, міністр теперішній культури, «вперед на Жовтневий», - а там пацанів молодих стріляли, як курапаток, коли вони хотіли одне одного врятувати, а зі сцени все одно лунало «ідіть вперед»…
Я на Інститутській був 18 числа, а потім у госпіталі. Маю дві контузії, три поранення. 18 числа, коли вже все починалося, на Грушевського ще була тиша. Я не пам’ятаю, хто сказав, що на Інституській там вже почалося. Ми усі, хто сидів вже місяцями біля бочки, – зірвалися і пішли на Інститутську. 18 числа, чесно кажучи, я нічого не відчув, а відчув вже наступного дня, коли в голові вже все прокрутилося. Там був один поранений у ногу, з кульовим пораненням, я не соображав, я навіть не пам’ ятаю його лице. Почав його виносити, а мене ззаду по голові дубінкою - луп ! Потім підіймаю голову: куча «беркуту», куча людей лежить… Цього хлопця, якого я намагався винести, б’ють по лицю. Я йому ногами своїми лице прикрив –почали бити мене. От руки ще не повідходили (показує). А вони, кожен пройшов по пару раз відлупцювали і пішли далі, повз нас. Я ще міг пересуватися. Ми пішли у двори, а там жіночка одна відкрила під’їзд. Ми позаносили побитих у під’ їзд. І потім протягом годин 3-4х по одному, по два… Спочатку тяжких поранених відправляли. Хоча були і такі, що не чекали доти, доки усіх тяжких відправлять, а першими у машину позаскакували. Були і такі сволочі. А потім вже і сам у госпіталь попав. Перше поранення я отримав ще в січні, друге і третє – на Інститутській, контузія перша – у січні, друга – теж на Інститутській. Після Інститутської голову зашивали.
Після того, як усіх відправили – зателефонував товаришам, вони мене завезли до моїх знайомих, сім’ ї американців, з якими я познайомився ще в січні на Грушевського. Ті допомогу усіляку на Майдан приносили. Дуже добродушні люди. Я до них багатьох майданівців возив, помитися, поїсти навіть. У них вдома я ще три дні відлежувався. Бо у госпіталі не хотілося займати місце, мене не хотіли відпускати, а я показав, що вмію сам укол собі зробити. Мені ліки дали - і я поїхав до друзів. А ці друзі-американці на Нивках орендували дім. Я, коли у них був, вийшов на балкон перекурити. Поглянув вниз, а там відділення міліції було і купа «беркуту» зібралася. Чесно сказати, я і курити перехотів. А та сім’ я не злякалася дати притулок.
Американці, ірландці і англійці – вони і зараз тут приходять і допомогу пропонують будь-яку.
Один чоловік з нами багато днів прожив, тут майку рвав на собі. А потім втік. Коли людина боїться, то в такій ситуації потрібно це озвучити… і на нього не будуть розраховувати. А він прибіг, сумку схопив і втік, коли усе почалося. А знайомі, яких давно тут знаю, дякувати Богу, усі живі залишились.
Скільки залишатимуся тут – життя покаже.
Коли до нас приходили дівчата з чаєм та бутербродами, питали, що нам потрібно, ми казали: «принесіть посмішку.»
https://www.facebook.com/photo.php?fbid ... 205&type=1
. І неактуальною. І ворожою. І взагалі мовою рашизму.
. А той, чия рідна російська... а от фіг його знає 
. Ментальність і національність часом ідуть врозріз, а часом разом... І я ніколи не знаю, що в нього зіграє - приналежність до нації, ментальність якої пов'язана з Росією, чи приналежність до народу, з яким він живе на одній землі в Україні. Питання Павлика Морозова не таке просте, як виглядає на перший погляд...
