В традиційному суспільстві індивід був міцно вмонтований в структуру суспільства. Від самого народження і, зазвичай, до смерті він належав до певного стану. Разом з тим, він автоматично включався до низки спільнот: родинної, корпоративної, територіальної. Ця включеність мала цілком конкретні вияви: визначала коло спілкування, взаємні обов’язки щодо членів спільноти і т.д. І досьогодні в селах відчутна оця підвищена щільність суспільних відносин.
Індустріальне суспільство було організоване на інших принципах. Відтепер воно являло собою суто механічну конструкцію: мільйони розпорошених і взаємно відчужених людей організовувалися за допомоги державної машини, яка спрямовувала мільйонні людські потоки на заводи, школи, війська і т.д. Людина могла змінювати своє суспільне становище і, до певної міри, власноруч будувати своє життя. Але це обійшлося їй недешево: суспільні зв’язки стали нетривкими і прагматичними, відносини – анонімними. Таким є ландшафт великих міст: щодня ми бачимо тисячі і взаємодіємо з десятками людей, але можемо нікого не знати навіть по імені. Навіть в сучасному селі таке навряд чи можливо. Звичайно, індустріальне суспільство включає індивіда в різні спільноти: шкільний клас, група в університеті, робочий колектив. Але зв’язки між їхніми членами мають іншу природу. Якщо середньовічні цехи створювалися для регулювання людських відносин (власне, слово «цех» походить від німецького «Zeche», що значить «бенкет», «гульня»), то індустріальне суспільство організує спільноти для регуляції відносин виробничих.
Сьогодні Україна (і ми разом з нею) переживає розвал індустріального ладу з усіма похідними наслідками. Державна машина відчужується від суспільства не лише «духовно» (від початку бюрократія була ворогом всього, що ми любимо і у що віримо), але й функціонально. Наприклад, якихось двадцять років тому наша – ще соціалістична – Ненька заганяла всіх на робочі місця під слоганами боротьби з тунєядством. А сьогодні вона каже «Відчепіться, місць нема!» і приблизно два мільйони співвітчизників тиняються без роботи. Звісно, індустріальне суспільство бувало нестабільним, але в часи кризи. Сьогодні нестабільність стає рисою нормального суспільного розвитку. Тепер нудить не тільки під час шторму, але й в мертвий штиль. Спочатку людина позбавилася «кайданів» традиції, а тепер і бюрократія зрадливо перестає так-сяк унормовувати її життя. Людина залишається сам-на-сам з собою.
Самотність – основна проблема сучасності, бо за часів індустріалізму навіть родинні зв’язки скоротилися до мінімуму. Справа не в тому, що самотність психологічно важка. Справа в тому, що вона небезпечна. Раптом ти скалічишся? Раптом заїдеш на тюрму? Раптом втратиш роботу? Бюрократія тобі не допоможе, не в ті часи живеш. Одна надія – на спільноту, якою б вона не була: маргінальною партією, сектою чи пацанами з району. Самотня людина – вразлива людина, людина в спільноті – захищена людина. Основа спільноти – взаємні зобов’язання. Ти є частиною спільноти, коли на випадок чого спільнота за тебе «впишеться» чи хоча б носитиме передачі. На науковій фєні це називається «соціальний капітал». Відповідно, і від тебе спільнота вимагає жертвувати чимось заради спільного блага: вільним часом, грошима, зусиллями, життям. В умовах тотальної невизначеності, суспільної нестабільності і негарантованості приналежність до спільноти стає фактором виживання.
Попри всю очевидність останнього твердження, з утворенням спільнот сьогодні велика проблема – як у відносно благополучних країнах, так і в Україні. По-перше, тяжіє спадщина індустріального суспільства з її сподіваннями на державу (бюрократію), яка принесе, прожує і в рот покладе. По-друге, справляє паралізуючий ефект повсюдна пропаганда індивідуалізму. По-третє, умови постійної конкуренції (наприиклад, за робочі місця) заставляють думати, що ближній – це ворог, і чим ближчий він – тим небезпечніший. Це, звісно, не все. Але факт залишається фактом: в масі своїй суспільство являє собою скупчення взаємовідчужених індивідів-атомів. Які, очевидно, приречені на питомо низькі шанси на виживання і захист на випадок чого. Зрештою, ніхто і не казав, що спасуться усі…
Мабуть, саме зараз для спільнот наступає Золотий вік. Достатньо подивитися на західні суспільства, де консолідовані та галасливі абсолютні меншості ганяють мляву і аморфну абсолютну більшість у хвіст і в гриву. Спільноти проходять через рихлу суспільну масу, як ніж крізь масло, добиваючись навіть цілком абсурдних і образливих поступок. В цьому немає чуда: так само кілька чотких пацанів з фінками можуть тримати під собою цілий район\вулицю\село, хоча за ними нема ані кількісної, ані силової переваги –два десятки пересічних громадян з палками можуть легко відправити їх на дідькову пательню. І, до речі, в разі суспільних катаклізмів шанси цих пацанів вижити і навіть «піднятися» в рази вищі, ніж у сумирної і інертної більшості.
Висновки очевидні.
За матеріалами СNА
. Другое дело, когда зуб депульпируется по показаниям (самостоятельный, а не спровоцированный пульпит, подготовка под протезирование etc). 
. Это пример непонимания между разными специалистами. Один врач всегда лучше может распланировать лечение, он видит конечный результат, а не лечебную процедуру. Можно еще с десяток примеров привести, но в любом случае умные пациенты всегда ориентируются на конкретного врача, а не на хваленые "корпоративные стандарты" и кочуют вместе с ним в другую клинику, если он меняет место работы. Стричься я, кстати, тоже хожу к одному специалисту, хотя волос намного больше чем зубов ;-) и переезжаю вместе с ним в другую парикмахерскую. Уши целы и лысина на месте 
. И хорошее настроение...
. А должен быть ограничен только профессиональной гордостю. Но общество, как всегда, лезет в рот и под простыню (стоматологов и сексопатологов этот тезис не касается, им можно ;-)).