Передмова 1. За розкладом клубу "Колеса без мотора", вирушати хотів 23 серпня, а 26 святкувати на майдані Незалежності.
Передмова 2. Читаю місцеву газету і знаходжу рядок: "В Одессе День Независимости отпразднуют 24 августа". Здійнявши матірний лемент, побіг до інтернету, терміново виправив дати. Водночас перепланував події.
Дороги іншої не треба,
Поки зорить Чумацький шлях!
Я йду від тебе і до тебе
По золотих твоїх стежках.
Тарас Петриненко
Хвала Богові, що не маю аніяких забобонів, бо інакше моя поїздка була би обірвалася на відстані трьох трамвайних зупинок від старту.
Але про все за порядком. 20 серпня, приблизно о сьомій годині ранку я, поснідавши, верхи на вірному своєму коні вирушив Фонтанською дорогою у напрямку мосту понад вулицею Балківською. На спині мав рюкзака з одягом на різні погодні умови та фотоапаратом. На одній ручці керма висіла сумка з набором для ремонту велосипеда і води. На другу ручку керма повісив спальника.
Отже, точка досягнення -- місто-герой Київ! Мета: святкування Дня Незалежності, як належно справжньому українцю -- у столиці на Майдані. Бажана середня швидкість -- 20 км/год, що досягається без особливого напруження. Загальна дистанція -- 490 км, згідно атласу автошляхів України. За ціми даними розраховуємо час шляху на один кінець: приблизно 24 години. Себто до столиці можна доїхати за добу, не пивши, не ївши, не спавши, не с...и.
Але мета -- досягнути Києва в адекватному стані. Бо ж маю намір зустрітися там з людьми. Тому 24 розкидаю на доцільні множинники. 12 годин на 2 дні... Зле... 8Х3... Дай Боже... 6Х4... Усе можливо...
Доїхав до 9ї станції фонтану, де мав намір згорнути на Толбухіна. Згортаю ліворуч завжди "зеброю", бо так безпечніше. Перед таким завжди перевіряю "мертву зону", бо йди його знай, на який сюрприз дочекаєшся. Присягаюся, цього разу все було тихо у той ранковий час. Повільно згортаю на зебру ліворуч, аж тут заскрипіли гальма срібної іномарки і вона, казна-звідки і -коли з'явившися, стопориться просто перед моїм заднім колесом. З несподіванки такої не здогадуюсь навіть прискорити рух. У такому ж повільному темпі заїжджаю на Толбухіна, звідки оглядаюся на авто. Воно так і стоїть перед тією "зеброю". Двірне віконце поволі опускається, і дует (чоловік з жінкою) обстрілює мене усіма словами на літеру "п", які тільки може породити російска мова.
Я не бажав витрачати час і настрій на розбірки, за ким правда, просто вибачився та поїхав далі.
Чи відомий читачеві сюжет стародавнього літопису? Князь Ігор, нехтуючи загальновідомою ознакою (затемнення сонця), вирушив у похід на половців та програв другу битву.
У моєму випадку, хоч і сталося своєрідне затемнення, але половці зі зброєю по автобану не бігають, татаро-монголи теж, тому вирішив долати дорогу до кінця.
До цієї пори окремими частинами траси Одеса-Київ я мандрував на автобусі: їхав з Одеси до Нерубайського, Умані; після першої в житті подорожі до Києва десятирічної давнини вертав додому саме автобусом і саме дорогою Е95.
За моїм попереднім досвідом і баченим на сторінках атласу автодоріг, найбільша ділянка траси належала Одещині. Добре пам'ятаю, як 4 години автбус їхав до Умані, з них 3,5 години долав наші края.
Цього разу приблизний план туру на Київ був такий. День перший: купання на Хаджибеї -- година, обід -- селище Радісне, Одеська область, ночівля -- біля поворота на Любашівку. День другий: тут все залежить від настрою і фізичного стану... Можна зробити обід в Умані і стоянку біля Тихого Хутору (Черкаська область). Але за спеки навряд чи відмовлюся від купання у Південному Бузі на межі Одеської та Кіровоградської областей. Тому, може, обідатиму в Ульяновці (Кіровоградщина), а ночуватиму біля уманської розв'язки.
День третій: якщо не встигну на передодні, обов'язково заїду до містечка Жашків (Черкащина), подивлюся, що там за ставок у середині міста позначений, там і купатимусь. Обід -- Біла Церква. Надвечір -- фініш у Києві. Але був готовий щось змінити за потреби. Я ще не знав, за якою їхатиму схемою: 6Х4 чи 8Х3... Враховуючи складність маршруту, вирішив лягати рано, і, відповідно, рано прокидатися. Скажімо, о дев'ятій вечору можна заснути, підвестися -- о п'ятій ранку, і плідно використати час до початку спеки.
Обід можна лаштувати о другій. Сніданок і вечеря -- відповідно, як прокинувся чи перед сном.
День перший. Одеса--Старі Маяки
Автобанна сага розпочалася для мене о пів на дев'яту ранку в понеділок 20 серпня. Біля єврейського кладовища ставлю дистанцію на велокомп'ютері по нулям. Щойно я заїхав на трасу Е95, як зрозумів, що на обласній дорозі попри швидкість транспорту може бути набагато безпечніше від центру міста. Зустрічні напрямки руху розподіляє бетонна або залізна споруда. За відсутності такої -- звичайна травяниста смуга. А велосипеди можуть спокійно їхати осторонь по асфальтованій дорозі хоч по два у шерензі. Єдине що -- треба оглядатися на перетинах з дорогами чи мостами, бо ця велодоріжка на розв'зках перетворюється на третю додаткову смугу для автотранспорту. Наразі кілька десятків кілометрів траси на Одещині зазнають реконструкції. Тому автотранспорт займає одну половину дороги, призначену для руху "Київ-Одеса", а частково відконструйована половина дороги може стати за ідеальний велобан, бо транспорту туди заборонено ще заїжджати, а велосипед там пробігає спокійно. Проїхавши широкою щойно відбудованою половиною автобану, я сягнув епіцентру реставрації. Донецька компанія проводила роботи біля мосту понад Хаджибейським лиманом, і далі проїхати так само вільно не було можливості. На вузьку для двобічного потоку смугу їхати не хотілося. Але не залишалося інтервалу поміж діючою та реконструйованою частинами дороги. Вихід був тільки один: прокатити велосипед вузькою стежкою поруч із зустрічною смугою. Але навіть це було незручно робити, бо вантажівки, що їхали з Києва, переднім чи заднім колесом обов'язково заїжджали на цю стежку, бо місця їм бракувало.
Проте, коли подолав перепону та вийшов на протилежний кінець мосту, відразу виявилося, що звідти є зручний виїзд на берег. Чим і скористався. Автобан розмежовує солений лиман від прісної притоки. Власне біля цієї притоки і була у мене перша зупинка з купанням. На місці, де колись давні слов'яни мали бухту для човнів, зараз знаходиться невеличкий пісчаний пляж, куди із задоволенням приходять люди з найближчих сел (Холодна Балка, Єгорівка, Дачне) купатися і рибалити.
Після трьох запливів продовжив поїздку. Скажу відверто, спека вже була така, що хотілося назад до Хаджибейського лиману. Але ж кінцеву зупинку заплановано набагато далі від нього. То час наразі дуже цінний. Отже, дві схеми досягнення: 6Х4 та 8Х3. При тому обидві, здається, для мене реальні. Яка же з них виявиться моєю? Хоча б для дізнання цього варто зробити подорож до кінця. Дорога продовжується вільною від машин щойно реконструйованою половиною.
За 29 км після мосту понад Хаджибеєм була ще нагода освіжитись. Біля проїзду на село Білка був ставок. Звичайно, скористався ним також. Така собі ванна на відстані 25 м від автобану.
Довго купатися не став. На обід же планував приїхати у Радісне. За планом, селище це стоїть просто біля траси, і не треба нікуди згортати і на кілометри їхати осторонь.
Причорноморська низина закінчилася біля повороту на Желепове. Невеличкий підйом, потім немаленький узвіз на якому швидкість підстрибнула до 50 км/год. І саме тоді я із жахом відчув, що не я вже тримаю кермо, а східний вітер хитає його наче маятник. Тисну кермо, наскільки вистачає сили, гальмами уповільнюю свого коня. На комп'ютері світиться "40", і життя вже сприймається набагато легше.
За останього перегляду атласу автодоріг я не помітив шляхів на Желепове та Червонознам'янки, біля яких пролетів. Цікаво було, скільки ще до Радісного, бо вже хотілося їсти. Зручне місце у затінку для зупинки і перевірки місцевості за планом був залізничний міст понад автобаном. Уявіть на хвилинку гаму емоцій, коли я побачив, що селище Радісне прилягає саме до цього перетину траси із залізницею!
Але масштаб є масштабом. Насправді селище було десь на три чверті кілометру віддалене від шосе. Крамниця була у центрі, до якого необхідно було піднятися місцевою тропою. Тривала обідня перерва, але, помітивши, що їду я здалека, пропустили по товар відразу. Купивши хліба і ряжанки (моя традиційна їжа за мандрівок), пообідав поблизу, у затінку. Полежав, аби випрямити поясницю, поїхав далі. Щодо цього села, можу додати, що велосипедами там користуються одиниці (справжню велостолицю побачу у Черкащині) і тому завантажений багатошвидкісний вел місцеві дітлахи роздивлялися неначе чудовисько якесь...
Після Радісного скінчилися два великих блага. Відносно рівна дорога тепер безкінцево бігла підйомами та узвозами. Рівнина закінчилася, почалося плоскогір'я. До того ж за Радісним завершилася ділянка реконструкції, і машини, що прямували до Києва, повернулися на законну свою сторону дороги. Але осторонь від двох смуг потоку на Київ залишалося ще два асфальтованих метри для можливості запаркуватись та... проїхати на велосипеді безпечно!
Відтепер дорога йшла переважно вгору. Коли я сягнув села Старі Маяки, стало зрозуміло, що Любашівка буде програмою завтрашнього дня. Годинник показував чверть на дев'яту, сонце заховалося на західному обрії. На в'їзді до села була автозаправка з крамницею. Але було вже зачинено. Довелося цього разу відмовитися від ряжанки, а хліб, що залишився після обіду, запивати Спрайтом, придбаним у касира заправки. Потім згорнув з автобану в село на пошук місця ночівлі, поки бодай щось було бачити.
У північній Одещині неначе зупинився час. Довкілля виглядало, ніби двадцяте століття тільки-но розпочалося. Сіно скиртами лежало у станах, хати не мали анічого спільного із сучасними котеджами, які можна зустріти на Фонтані чи Дачі Ковалевського. Необхідний для сільського господарства вантаж перевозили на конях з візками.
Доволі близько від автобану я знайшов покинутий, але зачинений будинок: вікна розбито вщент, смітник повний усередині. Від тропи, якою пересувалися селяни, цей пустельний маєток відокремлювали кущі й дерева. Поза маєтком -- непроходимі дебрі аж до самого автобану. Поставив я на подвір'ї велосипед, поруч кинув, настил, спальника, влаштувався собі на ніч. Заснув ще до остаточної темряви.
День другий. Старі Маяки--Синьки
21 серпня, о п'ятій годині ранку, мій телефон проспівав мелодію будильнику, даючи мені сигнал, що час прокидатися, швиденько снідати та вирушати, доки ранкова прохолода надає сили і натхнення для руху будь-куди. Поїв кілька шматків хлібу, запив водою, мерщій спакував речі та повернувся на велику дорогу.
За півгодини все навколо почервоніло; це перший сонячний промінь доторкнувся схолоднілої землі. Тоді я зупинився і подивився праворуч. Це дуже корисно для очей і здоров'я взагалі роздивлятися Сонце, що тільки підіймається вгору на початку нового дня. Небайдужі до гомеопатії знають, яка цілюща енергетіка прихована у Сонці, як лише воно виникає понад східним обрієм.
Але довго приймати сонячну вану не став, бо мав бажання якомога більше проїхати, доки занадто не потепліло. На мобільник зателефонувала мама. Вона попередила, що сьогодні має бути надзвичайна спека. Нічого, здолаємо... Адже на сьогодні у нас за планом Південний Буг!
Біля повороту на Миколаївку розташований ринок. Це відмінна нагода поїсти краще, ніж хлібом та водою. Якщо не знайду ряжанку, то яблучний сік -- теж варіант. Саме його і взяв на ринку. Після другого сніданку помічаю, що передня камера за годину проїзду втратила стільки повітря, скільки за ніч. Гаразд, все для ремонту є, розбираю колесо, виймаю камеру, нажаль, води немає, то шукаю ушкодження за принципом "звідкіля продуває". Хтось із місцевих робочих побачив, що така справа, то допоміг, принісши ведро води. Знаходимо, де негаразд, клію, збираю колесо, їду далі.
Доріжка на Любашівку з'явилася тільки об одинадцятій ранку. Це гарно, що не поїхав вчора з наміром за будь-що її сягнути. Саме селище знаходиться на відстані 4 км від траси. То згортати аж туди заради ночівлі?! Несерйозно...
На межі Одеської та Миколаївської областей дорога декілька разів підіймається та спускається, так що сумлинно долаю цей рельєф. А ось і вона -- винагорода за наполегливу працю -- табличка, що сповіщає про в'їзд до Миколаївщини. Наступна зупинка для поповнення води та невеличкого відпочинку -- селище Криве Озеро. Дуже розчаровує, що селище з такою назвою є на Миколаївщині, а самого озера і близько немає. На зупинці автобуса купляю та спорожнюю аж два стакани квасу, але розуміючи, що від солодкого квасу користі замало налягаю на газовану воду. Так-бо краще. Люди що присіли поруч у затінку (а може, на автобус чекають) питаються, звідкіля й куди мандрую. Оскільки вони не менти, то відкрито називаю їм свою повну дистанцію (у "внутрішніх справах" адекватно розуміють тільки поїздки по сусідніх селах). Залишаю місцевих громадян у захваті й рушаю далі.
Ті, хто добре знають трасу Е95, розуміють, що з Одещиною я ще не простився. За хвилин 45 після Кривого Озера я знов потрапляю до Одеської області і їду уздовж лісового заказнику "Курячі Лози". Але наразі вже дуже маленька частина Одеської області залишається перед Кіровоградщиною. А ось і міст понад рікою. Поруч -- табличка, дивлюся -- правильно: "р. Південний Буг". Тепер справа маленька: знайти зручний для велотуриста спуск і можна відпочивати.
Тут необхідно зазначити, що дуже рідко від автобану є зручна стежка до найближчої водойми. Доводиться завчасно кудись згортати, якщо не хочеш залишитися без купання. Незручно тільки, що на атласі автодоріг українських відсутні ці тропи, що ведуть на набережну. Поза мостом починається Кіровоградська область. А починається вона селом Луполове, що стоїть на лівому за течією березі ріки. Туди і згортаю. Після нетривалого проїзду головною сільською вулицею знаходжу потрібний мені спуск до Бугу.
На Південному Бузі життя йде повним ходом. На протилежному березі, біля села Красненьке (Одеська область) вже стоїть авто, поруч якого рибалять люди. Посередині ріки селянка з Луполова займається пранням. Роздягаюся, заходжу у ріку, згортаю якомога далі від бурної діяльності, плаваю осторонь на своє завдоволення. Коли засмагав на березі, трапився доволі кумедний епізод. Біля мене минає хлопець і каже: "Добрий день!". Я знаю, що у селах усі з усіма вітаються (знайомими, незнайомими -- байдуже) і кажу: "Добридень!" Хлопець відходить осторонь, аж тут до нього з косогору бігма несеться якийсь селянин, дає йому смачного ляпаса і каже: "Ішо раз з ним привітаєшся, я тєбя у парашок затру!" Хлопчина, звичайно, здійняв ревний лемент: "Тато, за шо-о-о-оо?!". А татусь цей візьми і ляпни йому на відповідь: "Не вітайся с нім, бо он, бомжа, купається там, гдє я вчєра обригався!" Підстрибую на місці, бажаю йому, щоб у нього член на чолі виріс і переміщаюся вище за течією.
Там ліг засмагати, і, напевно, заснув. Скільки спав не знаю, та коли очі відкрив, чую: зі сходу гримає. Грозові хмари наближалися поволі до сонця. Якщо поквапитись, є можливість домчати до найближчої зручної схованки. Тому збираю речі, підіймаюсь до села і несуся головною вулицею Луполова на автобан. Добряче від'їхав від Луполова, коли перші краплі стали бризкати з правої сторони. Попереду був міст, один з тих, що багато їх виситься понад дорогою Е95. Під ним і зробив зупинку. І знаєте, вчасно напрочуд. Щойно розташувався якнайзручніше -- дощ посилився. Я же тим часом досліджую атлас. Серединою кіровоградської ділянки автобану є місто Ульянівка. Я розташувався попід мостом, яким з правого боку магістралі згортають ліворуч -- на село Данилова Балка. До Ульянівки залишалося 7 км.
Ось і веселка блиснула на сході. Цей дощ скінчився так само несподівано, як і розпочався. На цій пригоді я і півгодини не втратив. Їду далі. За переїзду помічаю, що дощова волога вкриває тільки праву "велосипедну" смугу дороги. Усе, що ліворуч -- тобто західніше -- геть сухе! Он як стихія жартує! Окрай Ульянівки виявився найбільш цивільною точкою на автобані. Підземельним переходом можна було перейти до майданчику, де були: мотель, пункт обміну валют та декілька мінімаркетів -- і все це біля магістралі. Це все окрім мотелю було дуже доречно. Підземним тунелем перетинаю автобан, запасаюся на вечерю і сніданок ряжанкою, поновлюю хлібний резерв, також воду купляю (протягом велодня 1,5--2 літри води витрачаються швидко й непомітно).
В село Синьки я потрапив о чверть на восьму. Тут за будь-як була потреба у невеличкій зупинці та перепочинку. Маленька примітка. Уздовж києвської траси стоять автобусні зупинки, по яких мало хто й коли чекає на автобус. Часто-густо на них транзитом зупиняється транспорт, надаючи пасажирам змогу скористатися розташованою поруч прибиральнею. Самі зупинки -- невеликі споруди, під дахом, з лавками -- такі, що захищають від усіляких неприємних умов погоди. Цієї ночі хотілося перебути саме на такій зупинці, бо знову небо закрилося густими хмарами, і незрозуміло було, якої миті почне заливати.
Як уже вам відомо, я планував закінчувати щоденні веловправи о 8-й вечору, але цього дня це було ризиковано. Незрозумілими залишалися дві деталі: о котрій знов розпочнеться дощ і скільки часу потребує переїзд до наступної зупинки. Потрапляти у дощ бажання не було: після такого "героїзму" потребують реанімації ланцюг та зірочки. За умов подорожі я би не здійснив усього потрібного вчасно. До того ж атлас показував, що за Синьками -- кінець Кіровоградщини. Треба погодитися, що і так за день багато було зроблено та ще й попри завади. Отож, з відчуттям завдоволення сідаю вечеряти.
Зараз автобан настільки близько, що ревний автошум заважає відразу поринути у сонне забуття. Але день проведено не у курортному шезлонгу. Тому довго крутитися не довелося до приходу здорового сну.
День третій. Синьки -- Іванівка.
Як і попереднього дня, будильник програв мелодію о п'ятій ранку. Отже, підйом, згортання спальнику, сніданок та... на дорогу! З-поза хмар на сході підіймається сонце...
Жодна дорожна табличка не сповістила про те, як в'їхав я до Черкащини. Траса проходила настільки високо понад рікою Ятрань, що не хотілося губити час на спуск і підйом для купання. У селі Ладижинка пригадав, що треба спланувати роклад подій. Присів на зупинці, дістав атласа дорожного. Вірогідно, змога буде пообідати біля уманської розв'язки. До самої Умані, може завітаю, як вертатимусь. Національний дендропарк я дивився, коли ще школу закінчував. Так що -- просто покатаюся потім, аби місто роздивитися. А що ріка скрізь Умань тече -- це гарно. Там можна поїсти та скупатися. До міста залишалося небагато -- тільки два села минути.
Черкаська ділянка траси вдвічи більше за Кіровоградську. На неї можна було витратити цілий день і переночувати у Жашкові (Черкащина). Хоча, коли будуть сили, то можна зупинятися на вечерю і сон не о восьмій, а о пів на дев'яту. Вкрай бажано бодай перетинути межу Київщини.
Прибуття на уманську розв'язку відбулося о пів на восьму годину. Тобто набагато швидше, ніж я розраховував. Звичайно, план обіду автоматично було перенесено на Жашків. Зараз можна було влаштувати купання на ріці Уманка. Але з траси зручного спуску на неї не було. Тоді вирішив їхати до міста. Ще одна ріка виникла праворуч, коли їхав я дорогою на міський центр. Це було гарно: не доведеться шукати, де саме містом протікає Уманка, що вона залишилася далеко ліворуч. Але щойно я приготувався спускатися до берегу, аж тут бачу табличку: "купатися і рибалити заборонено". І тут же кілька рибалок на березі! Тоді думаю їхати іншою дорогою і за будь-якої неприємної зустрічи сказати, що жодних попереджень не бачив. Відразу знайшов вулицю, що тягнулася уздовж ріки. Залишалося тільки знайти, де згорнути до берегу поміж плантаціями мешканців.
Такої нагоди довго не було, а коли знайшов, то виїхав на таке місце, де річка давно вже висохла. Довелося тепер польовою тропою об'їжджати ділянки мешканців і вертати до ріки. Дорожні умови стали такими, що велосипед можна було тільки катити поруч із собою гірним схилом. Діставшися до води, залишаю велосипед стояти на сухій ділянці землі, роздягаюся, йду купатися у річку.
Це була не річка, а справжнісіньке болото! Я ще не ступив у воду, як ноги стали мало не по коліна уходити у глибину промоклого бруду. Ні, якщо пишуть, що купатися заборонено, то даремно не писатимуть. Найприкріше, що вода була -- ближче не уявити, -- але змити бруд, аби взутися, було неможливо! Купання в Умані закінчилося тим, що довелося вмивати ноги питними запасами води.
Залишаю "річку" з наміром поновити запаси води, закупити на обід хлібу і ряжанки і вирушати з Умані геть. Що й виконую доволі швидко. Залишаючи уманську ділянку траси Одеса-Київ, бачу, що для купівлі запасів навіть і до міста не було причини згортати. Цілий ланцюг крамниць влаштовано для мандрівників уздовж автобану.
Дорога після Умані дедалі гіршає. Геть зникає асфальт поруч з автомобільними смугами, залишається тільки пісок і дрібне каміння. Тільки ближче до Нестерівки дуже вузька смуга виникає осторонь від автомобільного руху. Поза автобусною зупинкою біля Нестерівки розташований ставок. Але вже знайоме ускладнення. Проїжджаю душе високо понад ним, зручного узвозу немає. До того ж багато часу прогаяв на уманському болоті, тому приймаю рішення: наступне купання раніше від міста Жашків (Черкащина) не робити. За Нестерівкою від автобану починається доріжка, на яку варто було би звернути увагу. Вона йде рівно, без зайвих поворотів на Соколівку, Конелу і Бузівку (Черкаська область), після чого знову виходить на автобан. У той самий час дорога Е95 прокладена кривою на відстані від ціх сіл. Вирішую по дорозі на Київ їхати автобаном, а на Одесу -- згаданою дорогою. Це було справжнє випробування. Дорога на цій ділянці вела виключно вгору, підйом відчутно крутий і тривалий, сонце буквально кип'ятить довкілля. Змога перепочити виникає тільки під містами на розв'язках, коли надається змога з правого боку шосе згорнути ліворуч. Приймаю рішення за повернення їхати дорогою, що виглядає як можливість зрізати дистанцію.
До міста Жашків залишалося 5 кілометрів. Проїхавши 3 з них, я побачив поза лісом три зелених будинки, схожі на такі, що наявні у будь-якому спальному районі міста. Підбадьорений цим, я прискорив хід, але замало, що швидше не вдавалося, так іще почала труситися вся рама, хоча просувався я відносно рівною дорогою. Заскрипіла гума заднього колеса. Я погорнувся, роздивився -- так і є -- проколовся! Відразу згортаю в ліс, там кидаю на землю настил і перш за все лягаю трохи відпочити -- дуже втомилася поясниця від годин за кермом. Згодом перегортаю велосипед, знимаю заднє колесо, звільняю гуму. Прощупую середину покрию -- і недаремно!.. Якась потвора розкидала на автобані дрібні цвяхи (де саме -- не помітив), два з яких застряли мені в покриї і не могли не пробити камеру. Ось так! Два цвяхи, дві дири. Плюс якийсь покрицьок-хуліган, якого іди зараз знай, де шукати та поховати живцем.
До мене на велосипеді наближається старий і питається, чим допомогти. Я відповідаю, що зі справою якось упораюся, тут все дуже банально і звично. А допомогти прошу довідкою, чи не є ті три зелені коробки Жашковим. Виявляється, що саме Жашків і є.
Ну, ціль наразі -- ближче і не побажаєш. Як покінчив ремонт, їду далі. Необхідні продукти купляю на автозаправці у крамниці. До Жашкова згортаю за першої ж нагоди. Питаю, як потрапити на міський ставок у мешканця, що тією самою дорогою зі мною їде на візку з конем (ось би нам сотню таких в Одесу й Київ на покращення екології міст). З його підказки розумію, що треба проїхати цією дорогою, а де далі згортати -- спитатися на місці. Ліворуч від мене виникають ті самі зелені будинки, що я бачив на відстані двох кілометрів від міста. Поблизу вони виявляються місцевим цегельним заводом.
Далі мешканці підказують мені згорнути на вулицю Пархоменка, по якій їхати далі вниз. Я це виконую і недаремно. Ставок було знайдено. Але розташований він був не у центрі міста, а біля окраю. Спустився я прямо на берег, де можна було і речі залишити, і засмагати, як набридло плавати. Прохолодна вода у глибині, надзвичайно тепла на поверхні -- чинила неперевершені відчуття. Сонце на березі висушувало та зігрівало протягом п'яти-сьоми хвилин. Це було моє перше знайомство з природою Черкащини, і воно виявилося таким, що я обіцяв собі обов'язково дослідити уважно цей край, повертаючися до Одеси. Після обіду я поглянув на годинник. Ще тільки була шоста година вечору.
Хоч я мандрував того дня з шостої ранку, я не хотів зупинятися на досягненому. Жашків був дуже близько від межі Черкащини та Київщини. Тому після повноцінного відпочинку поїхав з міста на трасу. Перше, що мені спалося на очі, це багатюща кількість велосипедистів. Кожен другий мешканець посідав на велосипеді, їх було стільки, що люди спокійно залишали їх без парковки біля крамниць, без побояння, що хтось позаздрить і вкраде. Підхопив іще ряжанки у крамниці на Пархоменка та залишив місто.
На мій подив, замість позначення "Київська область" я побачив автобусну зупинку "Тихий Хутір". Такого я в атласі не запам'ятав, тому зупинився, та поглянув. Київщина була поза цим самим Тихим Хутором. Радісно, якомога прудкіше поїхав на гірку, минув там туркемпінг і ось вона жадана табличка. Герб Києва та червоним на білому: "Київська область". На протилежному боці дороги сірий стовбур із написом "Черкаська область".
Дорога відразу стала рівною, мальовничий вечірній степ було бачити, наче на долоні. Я захотів сфотографувати цю панораму, та раптом звернув увагу, як незвично легко стало на спині. І тут-ось зупиняюся, з матірною лайкою розготаю вела і несуся на Тихий хутір. 8 км шляху треба було проходити трічи через таку склерозність! Дай Бог, щоб хтось з тих, хто чекає там на автобус не наростив ноги моєму рюкзаку, що я його там полишив. До Тихого Хутору шлях тривав буцімто вічність. В'їхав на зупинку, і -- слава Богу! Рюкзак ще був на місті! Вдягнув його на спину, роблю третій переїзд тієї самої дистанції.
Я минув кілька сел Київщини, коли час спонукав лягати на відпочинок. Цього разу вирішив їхати до половини на дев'яту.
Село, біля якого мій годинник показав 20:30, називалося Іванівка. Аби не витрачати час на виїзд з автобану, заліг спати на зупинці автобусів, звичайно не забувши про вечерю та все інше, що необхідне перед сном.
День четвертий. Іванівка-Київ.
Рано-вранці прокинувся та після сніданку переглянув атлас.
Приблизно 100 км залишалося до Києва. Майже 5 годин -- і ціль досягнуто! На випадок затримок продумую резервний план. Обід можна буде влаштувати на розв'язці біля Білої Церкви. Купання на річках Рось чи Розставиця... Поповнення запасів у селищі Гребінки. Можна буде перепочити біля Боярки за потреби...
Рось наблизилася до мене напрочуд швидко. І години не проїхав. Купання вранці у прохолодній ріці -- для одесита враження не щодня... Вихід на берег ріки цього разу дуже зручний. Я трохи згорнув з траси, прив'язав велик до дерева та которкою тропою спустився до води. Після купання їду далі. Дізнаюся з таблички, що я у білоцерківському районі. То це означає, що я -- дуже близько від Білої Церкви.
Оскільки місто було віддалене від траси на 5 кілометрів у західному напрямку, я не став гаяти час на проїзд. Купив ряжанку у крамниці на автозаправці та під мостом для повороту ліворуч пообідав. Не сягаючи 4 кілометра міста Васильків був сосновий гай, один з тих, якими оточені Київ та Житомир. Коли я став перетинати ріку Стугна, я відразу став шукати нагоди наблизитися до води. Окрім спеки до чергового купання підштовхувало перенапруження. Справа у тому, що я вже виїхав на таку ділянку дороги, де поруч з автострадою не було жодної доріжки. Саме каміння та шар піску; навіть за помірної швидкості дуже важко утримувати рівновагу.
За мостом через Стугну я побачив тропу на початку якої стояли без нагляду кілька мотоциклів. Не бажав залишити свій велосипед настільки далеко від берегу і потягнув його із собою до води. Побачив байкерів, а з ними і місце для купання. Вони швидко залишили гай, а ще хвилин 50 купався, засмагав, їв -- культурно відпочивав взагалі. Залишив той гай вже геть іншою людиною. Наступний привал запланував у Боярці.
Уявіть собі моє подразнення, коли замість Боярки я побачив селище Глеваха, яке тягнулося безкінцево довго. На зупинці "Окружна" дістаю атласа і уважно придивляюся. І тоді збагнув, що цей автобан саму Боярку не минає. Просто два населених пункта розташовані так близько, що на карті я співвідніс підпис "Боярка" до позначення Глевахи. Коли я знайшов підпис Глеваха, ось тут все і прояснилося. Але оскільки Боярка і Глеваха майже рівновіддалені від місця ранкового старту, приймаю рішення останього привалу на цьому місці.
Останній узвіз та останній підйом на мене чекали неподалік від Чабанів, а потім дорога тягнулася, залишаючи ще один сосновий гай по обидва від себе боки. Селище Чабани було останнім населенним пунктом перед Києвом, тому гаму моїх відчуттів можна було тільки уявляти. Зупинка "Чабани-1"... Траса праворуч на Круглий, зупинка "Чабани-2". І вже біля неї бачу автобус саме внутрішнього, не міжміського сполучення. Доки він обганяє мене, я уважно дивлюся на його маршрутну табличку. Одна з його кінцевих зупинок -- біля станції метро "Либідська". Боже, невже я настільки вже наблизився?! Ліворуч якийсь промисловий ринок, можливо, аналог нашого на 7му кілометрі Овідіопільскої траси. А з мого правого боку вже бачити прямокутник, на білому тлі якого чорним написано "Київ". Поза ним біла стела, на якій червоними літерами прописано: "місто-герой Київ".
Календар показував 23 серпня, а годинник 16 годину. Велокомп'ютер показував дистанцію 522 км, нагадаю, він невпинно лічив кілометраж від початку Ленінградського шосе (зворот тролейбуса 8 на єврейське кладовище в Одесі). Дивно, що мій атлас нараховує тільки 490 км по автобану... На дорогу було витрачено 3,5 днів. Я не уважно рахував, скільки годин я проводив щодня за кермом. Знаю тільки, що швидкість з метою економії сил не перевищувала 20 кілометрів за годину. Але це можна підрахувати арифметично. У добі 24 години. На сон щодобово витрачав по 8 годин. Їжа, купання, просто відпочинок для тіла або латання колес -- ну, нехай у мене забирали ще 7 годин на день. 24 зменшуємо на 15 -- і 9 годин я протягом дня витрачав суто на проїзд. Нормально, для літньої пори, якщо надумаю повторити на початку листопада (це не обіцянка -- просто роздуми уголос...) може вийти швидше, тому що не захочеться купатися.
За першої змоги сів на бордюр, відправив повідомлення про вдалий фініш додому, та одному з повірених, аби передав на одеський велофорум, доки я дошкандибаю до інтернета. Не забув також про свого напарника із громадської роботи Сергія Панкратова, нехай зафіксує факт в історії велоклубу "Колеса без мотора". Також повідомив про приїзд велокиянку, з якою домовився про зустріч у столиці. Коли надішла відповідь повіреного, що виконає прохання, а велокиянка повідомила, що наразі працює і до завтра не зможе приділити час, сідаю на велосипед і їду у напрямку Дніпра.
Дорога кудись утратила розподільну залізну споруду і непомітно перетворилася на міську вулицю. Помінявши валюту на гривні, доїжджаю на подвір'я у спальному районі Теремки. Виявляю для себе курс у південно-східному напрямку (компас зі мною, заблукати на трьох вулицях без жодного повороту неможливо). Зупиняюся біля Національного експоцентру України, надсилаю вітання з майбутнім святом незалежності ще одному другу, нині велосипедисту, пасивному читачу одеського форуму, для якого моє велодосягнення виявляється приємною несподіванкою.
Закупивши ряжанку на вечерю і сніданок, їду далі. Роблю невеличку зупинку у голосіївському парку ім. Максима Рильського. Тим, хто ніколи не був у Києві, я раджу завітати до столиці нашої бодай заради міських парків. Немає значення, чи то парк Рильського, чи то Гідропарк, чи то Сирецький парк, чи то Парк Слави, чи то Либідський, а може бути, парк у Бабиному Ярі, а можливо, і Печерський парк і ботанічний садок університету -- кожен з них нагадає вам ландшафтний ліс. Адже весь Київ стоїть на притаманному для центру України плоскогір'ї. Присівши на лавку у глибині парку, маєш змогу спостерігати за життям одного з красивих та старовинних міст України, центром давньослов'янської держави, ім'я якої Київська Русь.
За моїх попередніх візитів до столиці я був переважно пішоходом та інколи пасажиром метро. Цього разу я пересувався у статусі водія, бодай не авто, але все ж таки за кермом. А тому я неначе роздивлявся місто іншими очима. Частини вулиць, призначені для транспорту було розширено за рахунок тротуарів так, що не повсюди на них залишалися дерева. Якщо в Одесі ми скаржимось, що наші вулиці не владнаються з потоком автотранспорту, то у столиці навіть після тотального розширення вулиць, з кожною третьою швидкісною, проблема ця виглядає навіть гостріше. Бульвар Дружби Народів -- давно вже не бульвар в одеському смислі слова. На цій вулиці, по якій краще не гуляти як по Приморському бульварі в Одесі, цілодово панує атмосфера автобану, навіть розподільна смуга є залізною стінкою.
На таких дорогах краще не робити жодного об'їзду ліворуч, неважливо, яку частину твоєї смуги займає транспорт. На перехрестях, де світлофор не працює, або його взагалі нема, можна стояти до першої сивини у волоссі, а за першої нагоди знятися з місця з такою швидкістю, неначе помітив поза спиною вибухівку. На одному з таких перехресть я був примушений відхилитися від прямого курсу. До речі, світлофор мало чого гарантує з тієї причини, що червоне світло може несподівано засяяти після зеленого. При чому зелене перед таким не мигає, жовте і близько не з'являється. Рельєфність спонукає або до пересування на малих передачах, або до постійного користування гальмами.
Мальовничий краєвид, любий серцю справжнього українця, виникає, як потрапляєш на міст Патона. Останні проміні сонця, що незабаром сяде на заході, сяють у Дніпрі, дзеркало води якого вкрите барвою вечірнього неба. Блакить води гармонійно доповнює літня зелень островів, які розірваною ниткою тягнуться серединою ріки. Попереду і позаду на берегах Дніпра, на безкрайньому просторі зеленіють парки, висяться будинки, позолотою сяють куполи церквей величезного міста -- воістину обличчя України.
Чи знаєте ви, що таке згорнути ліроруч на київській дорозі? Проїхавши міст Патона з бажанням потрапити на Русанівський пляж, адже в'їхав я на острів Русанівка, я переконався, що цього досягають тільки двічи згорнувши праворуч.
Багатолюдно було на пляжі попри те, що сонце вже сідало поза правим берегом. Ріка, що прогрілася протягом цілого спекотнього дня, нагадувала Ніл. Цього разу я вечеряв і лягав спати напрочуд рано. Хотілося піднятися якомога раніше, переглянути переднє колесо, бо повітря в ньому знов підозріло зменшувалося. Дуже втомився, тому як ліг о чверть на восьму, так і заснув напрочуд швидко.
День п'ятий. День незалежності.
Прокинувся на честь свята і вдалого прибуття до столиці дуже пізно. Годинник на велокомп'ютері показував пів на дев'яту ранку. Після сніданку відразу зняв переднє колесо, та знайшов чергову диру. У повільному темпі закліїв, поставив колесо на місце. Після цього поїхав асфальтованою набережною уздовж Дніпра. На цьому шляху кілька разів зупинявся купатися у ріці та Русанівському каналі, який я перетинав по верху.
Під час цього подзвонив київській велосипедисці, домовився про зустріч та екскурсію о п'ятій вечору.
Чергове поповнення водою відбувалося на майданчику біля станції метро "Лівобережна", де мені зателефонували з невідомого номеру. За звітами, цей абонент дуже наполегливо розшукував мене у мобільному просторі 20 разів поспіль, доки я вимкнув телефон на ніч. Заінтригований такою наполегливістю, поповнив рахунок, набрав номер. На тому кінці виявився один з моїх напарників-киян за кримськими пішими походами. Те, що я прибув до столиці, для нього то був цілковитий сюрприз. Домовилися про зустріч о 3й годині, він не міг раніше.
Час, який залишився до зустрічей, я проводив на Дніпрі на Венеціанському острові, де розташований міський гідропарк. Пляжі були переповнені народом не гірше від одеського узбережжя. Попереду сяяв денною блакиттю Дніпро, зеленіли прибережні парки міста-велетня, мелькотіли потяги та автомашини на метрополітенівському мості, поза зелені дерев сяяли позолотою куполи храмів, срібним блиском озаряла обрій кількасотметрова статуя "Батьківщина", жінка, що занесла угору довженного меча, обороняючи місто-цвіт України.
Першу зустріч було призначено у студентському містечку Політехнічного інституту. З гідропарку не було туди прямої дороги. За виїзду з Венеціанського острову гостро відчув різницю поміж пересуванням метромостом в електричці і проїздом автострадою Броварського проспекту, що проходила по цьому мосту. Всі знають, що запаркований транспорт треба об'їжджати зліва, але той транспортний струм, що був тоді, примушував відступати на тротуар.На кінці мосту вказівник показував, що всі дорожні смуги призначені для повороту праворуч. Мені за планом треба було ліворуч, і картина становища натхнення не надавала.
Цього разу поворот ліворуч був розгорненням після поворота праворуч на Дніпровській набережній. А тепер уявіть собі, що таке розгортання в автомобільному натовпі, де частина машин розгортається, а частина продовжує свій маршрут прямо. Нагадую, що рівнятися на ліву смугу для велосипедиста завжди небезпечно, особливо за такого накопичення машин. Розгорнувшися ліворуч, я опинився на чолі кількасотеної артелі машин, що чекала на свій зелений сигнал, щойно машини з метромосту припинять розгортатися. Те, що сигнал переключився, я зрозумів по ревному шуму позаду. Там поза спиною навздогін бігло близько п'яти сотен машин, і тільки залишалося здогадуватися, скільки тверезих водіїв ще залишилося на дорозі. За першої змоги покинув набережну і підйомом їхав до початку Дніпровського узвозу та Паркової алеї. Ці дві дороги, що з'єднують центр міста з Подолом та лівим берегом прокладено настільки крутим схилом, що більше 9 км/год піднятися ними просто не реально.
Нарешті сягаю площі Андрія Першозваного. Нею підіймаюся на вулицю Андрія Іванова, далі просуваюся Кловським узвозом. Чи бачили колись вулицю, якою можна зробити підйом і спуск поспіль, не розгорнувшися, не змінивши напрямку? Саме такою вулицею і є Кловський узвіз. Спуск виявився справжнім випробуванням для моїх гальмів, після невеличкої рівної ділянки на мене чекав непологий підйом на вулицю Інститутську. З неї спустився на Майдан Незалежності, який готували до вечірнього святкового концерту.
Рух на Хрещатику вже припинився на ділянці від Майдану до Бесарабського ринку, як це трапляється у столиці на вихідні та у святкові дні. Проїзжу частину зайняли агітатори, музики, байкери, ролери та інший піший люд. Та ось згортаю на бульвар Тараса Шевченка -- і знов потрапляю у машинний натовп. Сьогоденний Київ -- це такий же бурхливий і ревучий автобан, але окремого місця для велосипедиста вже тут не знайти. Отже, або їдеш швидко, або прискорення нададуть "помічники" позаду. 
Площа Перемоги нагадує чимось площу 10го квітня в Одесі. Така сама колона із зіркою посередині, такий же потужний рух, якщо не сильніше. З одного її боку починається бульвар Шевченка, а з другого машини вибігають на проспект Перемоги -- початок траси Київ-Житомир, що тягнеться від центру на захід через усе мега-місто. Безкінцева розподільна смуга не дає змоги згорнути ліворуч, та біг машин навіть і не дає перелаштуватись зі смуги на смугу. Сягнувши Політехнічного інституту я зрозумів, що змінити напрямок можна тільки через правий тротуар та підземний перехід. Що й зробив.
Трохи нергуюся, бо подорож моя затягнулася і я вже запізнювався на зустріч із знайомим. А ще треба було заїхати до студентського містечка і там пошукати місце зустрічи.
За телефонної розмови йому не вірилося, що я приїхав у Київ на велосипеді. Йому і тепер не дуже і вірилося, що велосипед, на якому я колись з'явився перед ним у Сергіївці, цього разу довіз мене аж до столиці. Також зустрівся з усіма киянами, що були зі мною у походах по Криму та до Сергіївки.
Вирішили зробити бутербродний стіл із приводу свята і мого приїзду, до того ж велосипедистка з Києва надіслала повідомлення, що по справах зустрітися не зможе. Ну, сам винен, бо не треба було плекати усі надії на одну людину. Там же декілька відгукнулося на київському форумі! Але святковий вечір і без цього був повний подій. Після столу пороздивлялися фото попередніх сумісних подорожей (Сергіївка, Крим). Потім вийшов в інтернет показав людям розвиток велоруху в Одесі і Києві на форумах. Вже геть стемніло, коли ми розпрощалися і я поїхав на Майдан.
Рух машин обривався на Бесарабській площі, і дедалі щільніше людський натовп затуляв проїзд Хрещатиком до Майдану Незалежності. Біля головного поштового відділення знайшов, де притулитися. Потрапив я на кінець святкового концерту, коли "Воплі Відоплясова" закривали урочистий вечір. На мій подив, концерт не кінчався хоровим співом пісні "Україно" Тараса Петриненка, як було це у минулі роки.
Після концерту з велосипедом поруч пішки відправився гуляти по Хрещатику. Свято відчувалося по всій вулиці -- від Європейської площі до площі Льва Толстого. Гуляв, аби розтягнути перед завтрашнім від'їздом враження від улюбленого міста, де-не-де зупиняючися на лавках. Непомітно пройшов увесь Хрещатик, потім Червонозоряну вулицю. Біля палацу "Україна" мене зупинив якийсь велосипедист з коньячною пляшкою у руці, запитавши: "В-в-в-ви не скажетє, как праєхать н-н-на ... ГІК ... уліцу Чігріна?" Я зупинився й замислився. Одесу, звісно, я знаю набагато краще від Києва, але жодного разу на плані столиці я не бачив такої вулиці. Але назва доволі знайома. Я зустрічав таку... Неймовірно! Але ж треба переконатися... Тому питаю: "А у якому місті така вулиця?". Він, хоч і сам хитався, але подивився на мене, немовби я наркоманом був, і каже: "Как ета "у якому"? У ГІК... н-нн-нашему, Нікалаєвє". Приїхали... Станція Пєтушкі. Оцініть делікатність становища. Тут не знаєш, чи правду доповідати, чи краще збрехати щось, аби людину вберегти від інфаркту... Ні, треба називати речі своїми іменами, а він хай закусувати свій коньяк не забуває. Але не хочу його розлютити і починаю делікатно: "У Миколаєві? Чи здогадуєтесь, де саме ви наразі перебуваєте?" Він подивився так, що на хвилину п'яним себе відчув я. "ГІК... А шо?" -- каже. -- "Нє в Микалаєвє?" Удар має бути зараз болісним. Але назад дороги немає. "Шановний," -- кажу, -- "Ви знаходитеся на вулиці Червонозоряній української столиці, міста-героя Київ!" На слові "Київ" пляшка покотилася на середину вулиці. "Как?" -- тіло тремтить від прохолоди і величезної безпорадності. -- "Я в Кієвє? Горадє на Днєпрє? Ета же Коля мав сюдой єхать..." Допомогти цьому п'янчузі я був не спроможний, тому не став допитуватися, хто такий Коля і чого він мав робити в Києві. Непомітно для нього я пішов далі і незабаром був на Либідській площі.
Втомившися від тривалої прогулянки, я сів на зупинці і став міркувати, як влаштуватися на ніч. Хотілося пити, тому я дістав пляшку з мінералкою. Мимо проїжджала патрульна машина, міліціонери з неї якось підозрило поглянули на мене. Це примушувало замислитися... У мегаполісному місті так просто на зупинці не заночуєш: більше народу і ментів забагато. Ось, я мінералку дістав, а патрульні стали придивлятися, чи не забухати я хочу. Бачу одне подвір'я, яке дуже важко роздивитися у темряві з вулиці, неосвітлене, з таким місцем, яке не бачити дуже добре з вікон сусідніх будинків. Для туриста зі спальником -- те, що треба! Якщо цим подвір'ям не проходить патруль мікрорайнону, можна спокійно спати. Поглянув на годинника. Спати залишалося недовго. Покинути місце бажано до світанку. Найбільш ризикована стоянка за всю подорож, але якщо не тут, їхати на краще місце треба у гай поза містом. На таке вже немає сил.
День шостий. Київ-Жашків
Ще не було світанку, коли прокинувся я на тому подвір'ї і почав згортати настил і спальник. Треба було приховати усі ознаки стоянки, доки перші мешканці сусідніх домів не вийшли на роботу. На проспекті академіка Глушкова у крамниці прихопив їжу та запаси води. Напрочуд швидко промайнув Голосіївський парк, а поза ним -- Національний експоцентр України. За останнім мостом Києва район Теремки поступово розсіявся посеред лісу. І проспект уже не проспектом був. Свою безкрайню перспективу відкрив мені автобан Київ-Одеса. Календар показував 25 серпня, а годинник -- 7 годину ранку. Спідометр знов показав нулі біля прямокутнику, на якому красним було перехреслено напис "Київ".
Налаштувався на ще 521 км дороги і вирушив. Ранок на Київщині був прохолодним купатися не хотілося весь той час, доки не побачив сіру стелу з написом "Черкаська область". План був зупинитися у Жашкові на купання та може і на ніч, якщо вичерпаю запланованований на пересування час.
За повернення сонце вже так не виснажувало, як на дорозі до Києва. Це було не лише гарно, але й погано. Бо у Жашкові сонце так затягнулося хмарами, що після купання не було змоги зігрітися. Лежати на березі довго не хотілося, тому, виконавши вже всім відомий план обіду зробив прогулянку навколо ставка. Їх було два, по обидва боки невеличкої стежки. Я ще і повного кола не зробив, коли перші краплі дощу впали на землю. Необхідно було почекати на завершення. Ідея перемазати велосипед і себе самого в мокрому бруді якось не пасувала.
Я швидко піднявся у місто, аби пошукати порожнє місце під дахом. Довго до нього бігти не довелося. Кінцева зупинка автобусів приміського сполучення розташована була поруч із ставком. Ще за подорожі у столицю помітив, що там мало хто чекає на автобус, це більше була тераса для того, аби посидіти на повітрі. Автобуси там зупинялися дуже рідко. Я забіг туди доволі вчасно. Не встиг розташуватися, коли Жашків накрила потужна злива. На зупинку стали збігатися підлітки, яких дощ упіймав на вулиці. Мимоволі я чув їхні балачки і бачив, що вони чимало відрізняються від дітей великих міст. Той же мат у мовленні, ті же захоплення навколо рингтонів та інших нетелефонних властивостей мобільників, така сама тяга до сигарет. Говорили вони суржиком, але більше було суто українських слів, ніж російських.
Минали години, але дощ у Жашкові і не думав завершатися. Як стало темно, я зрозумів, що вирушати сьогодні немає сенсу і став лаштувати на лавці спальника, замикати на ніч велосипед. Я заїхав до Жашкова за п'ятнадцять хвилин до шостої вечору, але мав там загубити напрочуд багато часу через кепські погідні умови.
Коли підлітки побачили, що я не просто сів почекати на прояснення, то їм стало цікаво. Вони почали розпитувати мене про подорож, і я охоче розповів. Вони й самі мали велосипеди, адже одношвидкісні у Жашкові були мало не у кожного мешканця. Щоправда, я помічав кількох жашківських парубків і на багатошвидкісних. Жашків виявився одним з тих містечок Черкащини, де велосипед -- транспорт для дуже багатьох, незалежно від статі й віку.
Коли дощ полив помірно, підлітки розбіглися по домівках, надавши змогу спокійно перепочити вночі.
День сьомий. Жашків -- Христинівка (Черкащина).
Прохолода літнього ранку українського центру, спів півнів Жашкова (я нагадаю, що міста в області -- звичайні села, але з великою кількостю мешканців) розбудили мене, щойно сонце першим своїм промінем доторкнулося до ставків, а згодом й ланів і хат містечка. День мав бути спекотнім, тому вирушив без тривалої затримки.
Повернувшися на автобан, я пригадав цікаву деталь. Автобан півколом огинав Бузівку, Конелу і Соколівку, тоді як пряма дорога на ці села йшла без жодного повороту від автобана й до автобана. І тоді я поїхав саме цією трасою. На дорозі до Києва я довго там мучився на підйомах, пропустивши кілька ставків, де можна було викупатися. Тепер я їхав дорогою, яка перетинала всі ці села, а біля Соколівки мав змогу згортути і наблизитися до берегу одного ставка. Із завдоволенням викупався у прохолодній воді, щоправда, біля берегу було забруднено. Довго там не затримувався і поїхав далі. Не минуло і півгодини, коли я повернувся на автобан. Дистанцію скоротив дуже вигідно, виїхавши до Нестерівки. Близько першої дня доїхав до уманського в'ізду. Дуже хотілося побачити те, чого не встиг за шкільні роки. Я бачив тільки національний дендропарк, але самого міста на Уманці я не мав нагоди роздивитися.
Центр чимось нагадував мені одеські Черьомушки. Настрій псувало тільки те, що я потрапив у неділю, і нема було змоги розміняти валюту, це не так просто, як в Одесі на будь-якому куті. Коли я сягнув ріки, то зупинився скупатися і спланувати подальші дії.
А коли сів планувати, то зрозумів, що вертати на автобан я вже не хотів. Він просто набрид, адже наразі мені відкрилися до цієї пори незнані краєвиди Черкащини. Усі складнощі автобану я вже відвідав, цікаво подивитися і якісь інші дороги, якщо вже дісталася така нагода. До того ж цікавило, чи є поїздне сполучення поміж Одесою та Уманню, на випадок, коли захочу знов до Софійського парку, а скористатися велосипедом не вийде. І ще. Я не почувався виснаженим, але вже йшов сьомий день моїх мандрів, декілька справ я кинув в Одесі невиконаними, а дорога могла розтягнутися ще на два дні. Тому було на думці два варіанти. Або з Умані доїхати поїздом до Одеси, або хоча б до Котовську чи Кодими (Одещина), щонайгірш до Вапнярки (Вінничина) -- і тоді вже до Одеси на велосипеді. У варіанті з Вапняркою хоч проїдуся трохи Вінницькою областю.
Вокзал Умані належав до Одеської залізниці, але сполучення з Одесою у розкладі не зазначалося. Було тільки кілька електричок, що їхали до сусіднього містечка Христинівка. Найраніша за поточним часом вирушала так пізно, що я міг би протягом години доїхати й своїм ходом. Усього від Умані до Христинівки було 20 км і доїхати можна було однією з двох доріг: головна вінницька і одна другорядна, що була прокладена трохи на північ від першої. За компасом поїхав на захід від центру міста.
Довго блукав у пошуках дороги на захід від Умані. Коли знайшов, доїхав нею до Городецького, то зрозумів, що вирушив другорядною дорогою. Далі треба було проїхати серпанком через Городецьке, а виїхавши з нього не згортати до села Кочубеївка, бо цей шлях вів не туди і взагалі був тупиковий. У Городецькому було не просто знайти дорогу. Коли я зробив коло через усе село, то потім спробував трохи інший шлях і незабаром покинув Городецьке. Поїхав далі прямо, знаючи, що згортати праворуч за першої нагоди мені неможна. Але уявіть гаму почуттів, коли прямо з'явився вказівник, який сповіщав, що я в'їжджаю до Кочубеївки.Я розготаюся назад, знаючи, що тепер я їду прямо у Городецьке. Але присягаюся, я з дороги на Христинівку не згортав!!! На півшляху до Городецького бачу купу людей, в них питаюся про шлях на Христинівку. Мені показують лісову стежку, якої треба дотримуватись.
Переглядаю свого атласа. Бачу, що за поворотом на Кочубеївку дорога доходить до розв'язки. Потім один з двох шляхів йде до Христинівки, інший -- до села Верхнячка (Черкащина) і згодом знову ж таки до Христинівки. Їхати мені було сказано по окраю лісу, не згортаючи в середину. Я так і робив. Асфальтованою ця дорога стала, коли я покинув ліс і чистим полем досяг села. За моїм припущенням то була Верхнячка. Але коли догнав прохожого і спитав, яке це село, у відповідь почув: Веселинове. Тоді запитую, як потрапити до Верхнячки і Христиновки. Мені кажуть, що шлях прямо на Христинівку я проїхав, але на Верхнячку ще маю можливість виїхати.
Їду за вказівкою, потрапляю на дорогу де частково асфальт, а частково -- каміння. Два кілометри шляху доводять мене до сусіднього села, яке і є Верхнячкою поза всіляких сумнівів. Питаюся у мешканців більше для формальності ніж за незнанням. Далі обираю з чергової розв'язки дорогу на південний захід. Сільські мешканці тільки підтверджують, що це стежка на Христинівку. Я вже і сам не мав ані жодних сумнівів, коли побачив три зелені "коробки". Жашківський досвід підказував, що це був місцевий завод. Польова тропа якою я рушав, довела мене до траси і позначки, яка вказувала, що з Верхнячки я виїхав. Невдовзі виник знак-табличка "Христинівка". Далі з'явилися перші хати мешканців. Коли я перетинав залізницю, згорнув ліворуч, бо це був єдиний очевидний шлях до вокзалу.
Невдовзі було бачити перон, з'явилися міський парк, привокзальний майданчик. На жаль, потяг, який на моїх очах вирушив з перону мав електронне табло, на якому було написане "Христинівка-Вапнярка". Завітав до вокзалу, поглянув на розклад. Станція стоїть на залізничній розв'язці, тому і напрямків проїзду набато більше, ніж в Умані. Потяги, які мене найбільше цікавили, уже вирушили. До того ж треба було поміняти гроші, бо гривен уже не вистачало. На привокзальній площі був єдиний на все містечко пункт обміну, але і той зачинений. Залишалося тільки заночувати, бажано якомога ближче до вокзалу, аби потім не шукати його по всій Христинівці.
На привокзальній площі знаходжу зупинку автобусу під дахом, яку використовували не частіше, ніж у Жашкові. Сівши на лавку, повечеряв. Потім став уважніше розглядати привокзальну площу. Таке враження, що я був тут проїздом за подорожі чи то у Полтаву, чи то у Харків...Окрім ознак України (мова, степова місцевість, типові для Черкащини одноповерхові хати) були і залишки радянських часів (завод з написом "Слава труду!", пам'ятник Леніну у привокзальній зоні). Як і в Жашкові -- дуже багато велосипедистів на всілякий вік -- чоловіків і жінок. Біля багатьох установ -- арматури для паркування велосипедів. Одну вже тим же вечором вирористовував біля вокзалу.
Втомившися за цілий день я відкинувся на лавці, на зупинці автобусу. Починало темніти, коли на привокзальному майданчику зібралася молодь. Так розумію, тут районний, а може й міський центр молодіжних розваг. Близько від зупинки пройшов чоловік середніх років поглянув у мою сторону, пройшов собі мимо. Але раптом чверть хвилини пізніше він повернувся і наблизився до мене. Питає: "Ви що -- спортсмен, ілі як?" Я відповідаю: "Турист я". Він: "І далеко мандруєте?". Аж тут я придивився і побачив на блакитній сорочці міліцейські погони. На такий випадок я не видаю повної дистанції. У внутрішніх справах такий "героїзм" не розуміють. Кажу: "З Жашкова я до вас на ніч приїхав". А він: "Чи дакумєнти єсть у туриста?" Я передбачав подібні зустрічи, тому виїхав з Одеси з паспортом. Ну, не вміють у внутрішніх справах спілкуватися з ЛЮДИНОЮ. З ДОКУМЕНТАМИ спілкуватися -- це геть інша справа. Протягую йому паспорт, він дивиться трохи сторінки, потім повертає і каже: "Я вам тут на ніч не савєтую залишаться. Тут неспокійно, я знаю, бо 14 лєт тут працюю".
Я сів і замислився. Лягти знов після того, що співробітник міліції КУЛЬТУРНО (поки ще) нагнав, не хотілося. А раптом повернеться і зробить неприємнощів за непокору? Але якщо не тут, то куди можна подітися? Доки я міркую, до мене підходять двоє. Один у міліцейському формі (не той, що поперднього разу), інший у громадянському одязі. Представляються: "Добрий вечір, патруль нумер один. Будь ласка, пред'явітє документ... Не бійтеся, це просто формальна законна процедура". Переглядають мій паспорт, потім питають: "Звідкіля приїхали?" Я кажу, що з Жашкова. Тоді той, що у громадянському одязі бере мого паспорта і починає запитувати данні, що там записані, звіряючи з документом. На його розчарування, записи у паспорті і мої відповіді, співпадали. Тоді той, що у формі каже: "В Одесі прописані... А де у Жашкові проживаєте?" Я не був готовий джо такого питання і казав, що до Жашкова я проїздом заїхав вчора, а сьогодні звідти вирушив. Слово за слово і довелося сказати, що я повертаюся з Києва, куди заїхав з Одеси на своєму велосипеді. Тоді менти похитали головами і стали якось поважно на мене дивитися. Але все ж таки запитали рази чотири за бесіди, чи маю присобі зброю або наркотики. Потім один з них каже: "Будь ласка, для перевірки особи пройдемте сто метрів, у нас тут участок". Паспорт залишався у них. Хотіли по ньому в своїй базі пошукати компромату якогось.
Коли я побачив, де розташована дільниця, то в мене мало істеричний регіт не розпочався. Ну, ближче ночівлю не міг спланувати. Дільниця була трохи осторонь, але на тій самій привокзальній площі. Якщо б я її раніше помітив -- й ноги моєї на зупинці тій не було! Доки я з ментом у формі стояв на вході до дільниці, той, що у громадянському, з моїм паспортом десь хвилин 30 розбирався всередині. Мент в уніформі не підозрював мене так сильно у казна-чому, як його напарник, і спілкувався зі мною відкрито. Я не виключаю, що він і сам був велотуристом. "Чи тяжко на велосипеді до Києва їхати?" -- питає. Я на відповідь: "З моєю швидкостю... мені нормально! А Ви полюбляєте велоподорожі?" Він: "Та я з сином на виходних в ліс єду на велосипедах. А двадцять років тому, як моложе був, то єхав з друзьями до Умані. А сам ти як до нас, с Умані в'єхав? ". Я: "Так. А звідси вже завтра потягом поїду. Хоч швиденько Вінничину подивлюся, бо автобан по ній не прокладений. А гарно у вас на Черкащині, мені сподобалося". Він: "Тільки зупинявся би не так просто у городі, тут же вночі шо хош може случитись. У нас спокійніше чим в Умані або в Одесі, але й свої преступники єсь. Он, диви на стенд, ми їх шукаєм. Може, знаєш кого?". У темряві я, звичайно, не розпізнав жодного обличчя. Та й кого я знаю у Христинівці?
Закінчення див. у наступному пості
