Доїхав, чи ні? Читайте уривок
звіту, судіть самі:
"Останній узвіз та останній підйом на мене чекали неподалік від Чабанів, а потім дорога тягнулася, залишаючи ще один сосновий гай по обидва від себе боки. Селище Чабани було останнім населенним пунктом перед Києвом, тому гаму моїх відчуттів можна було тільки уявляти. Зупинка "Чабани-1"... Траса праворуч на Круглий, зупинка "Чабани-2". І вже біля неї бачу автобус саме внутрішнього, не міжміського сполучення. Доки він обганяє мене, я уважно дивлюся на його маршрутну табличку. Одна з його кінцевих зупинок -- біля станції метро "Либідська". Боже, невже я настільки вже наблизився?! Ліворуч якийсь промисловий ринок, можливо, аналог нашого на 7му кілометрі Овідіопільскої траси. А з мого правого боку вже бачити прямокутник, на білому тлі якого чорним написано "Київ". Поза ним біла стела, на якій червоними літерами прописано: "місто-герой Київ".
Календар показував 23 серпня, а годинник 16 годину. Велокомп'ютер показував дистанцію 522 км, нагадаю, він невпинно лічив кілометраж від початку Ленінградського шосе (зворот тролейбуса 8 на єврейське кладовище в Одесі). Дивно, що мій атлас нараховує тільки 490 км по автобану... На дорогу було витрачено 3,5 днів. Я не уважно рахував, скільки годин я проводив щодня за кермом. Знаю тільки, що швидкість з метою економії сил не перевищувала 20 кілометрів за годину. Але це можна підрахувати арифметично. У добі 24 години. На сон щодобово витрачав по 8 годин. Їжа, купання, просто відпочинок для тіла або латання колес -- ну, нехай у мене забирали ще 7 годин на день. 24 зменшуємо на 15 -- і 9 годин я протягом дня витрачав суто на проїзд. Нормально, для літньої пори, якщо надумаю повторити на початку листопада (це не обіцянка -- просто роздуми уголос...) може вийти швидше, тому що не захочеться купатися.
За першої змоги сів на бордюр, відправив повідомлення про вдалий фініш додому, та одному з повірених, аби передав на одеський велофорум, доки я дошкандибаю до інтернета. Не забув також про свого напарника із громадської роботи Сергія Панкратова, нехай зафіксує факт в історії велоклубу "Колеса без мотора". Також повідомив про приїзд велокиянку, з якою домовився про зустріч у столиці. Коли надішла відповідь повіреного, що виконає прохання, а велокиянка повідомила, що наразі працює і до завтра не зможе приділити час, сідаю на велосипед і їду у напрямку Дніпра.
Дорога кудись утратила розподільну залізну споруду і непомітно перетворилася на міську вулицю. Помінявши валюту на гривні, доїжджаю на подвір'я у спальному районі Теремки. Виявляю для себе курс у південно-східному напрямку (компас зі мною, заблукати на трьох вулицях без жодного повороту неможливо). Зупиняюся біля Національного експоцентру України, надсилаю вітання з майбутнім святом незалежності ще одному другу, нині велосипедисту, пасивному читачу одеського форуму, для якого моє велодосягнення виявляється приємною несподіванкою.
Закупивши ряжанку на вечерю і сніданок, їду далі. Роблю невеличку зупинку у голосіївському парку ім. Максима Рильського. Тим, хто ніколи не був у Києві, я раджу завітати до столиці нашої бодай заради міських парків. Немає значення, чи то парк Рильського, чи то Гідропарк, чи то Сирецький парк, чи то Парк Слави, чи то Либідський, а може бути, парк у Бабиному Ярі, а можливо, і Печерський парк і ботанічний садок університету -- кожен з них нагадає вам ландшафтний ліс. Адже весь Київ стоїть на притаманному для центру України плоскогір'ї. Присівши на лавку у глибині парку, маєш змогу спостерігати за життям одного з красивих та старовинних міст України, центром давньослов'янської держави, ім'я якої Київська Русь.
За моїх попередніх візитів до столиці я був переважно пішоходом та інколи пасажиром метро. Цього разу я пересувався у статусі водія, бодай не авто, але все ж таки за кермом. А тому я неначе роздивлявся місто іншими очима. Частини вулиць, призначені для транспорту було розширено за рахунок тротуарів так, що не повсюди на них залишалися дерева. Якщо в Одесі ми скаржимось, що наші вулиці не владнаються з потоком автотранспорту, то у столиці навіть після тотального розширення вулиць, з кожною третьою швидкісною, проблема ця виглядає навіть гостріше. Бульвар Дружби Народів -- давно вже не бульвар в одеському смислі слова. На цій вулиці, по якій краще не гуляти як по Приморському бульварі в Одесі, цілодово панує атмосфера автобану, навіть розподільна смуга є залізною стінкою.
На таких дорогах краще не робити жодного об'їзду ліворуч, неважливо, яку частину твоєї смуги займає транспорт. На перехрестях, де світлофор не працює, або його взагалі нема, можна стояти до першої сивини у волоссі, а за першої нагоди знятися з місця з такою швидкістю, неначе помітив поза спиною вибухівку. На одному з таких перехресть я був примушений відхилитися від прямого курсу. До речі, світлофор мало чого гарантує з тієї причини, що червоне світло може несподівано засяяти після зеленого. При чому зелене перед таким не мигає, жовте і близько не з'являється. Рельєфність спонукає або до пересування на малих передачах, або до постійного користування гальмами.
Мальовничий краєвид, любий серцю справжнього українця, виникає, як потрапляєш на міст Патона. Останні проміні сонця, що незабаром сяде на заході, сяють у Дніпрі, дзеркало води якого вкрите барвою вечірнього неба. Блакить води гармонійно доповнює літня зелень островів, які розірваною ниткою тягнуться серединою ріки. Попереду і позаду на берегах Дніпра, на безкрайньому просторі зеленіють парки, висяться будинки, позолотою сяють куполи церквей величезного міста -- воістину обличчя України.
Чи знаєте ви, що таке згорнути ліроруч на київській дорозі? Проїхавши міст Патона з бажанням потрапити на Русанівський пляж, адже в'їхав я на острів Русанівка, я переконався, що цього досягають тільки двічи згорнувши праворуч. "
