Фото поки що тільки
мої:
http://webfile.ukrwest.net/download.php?file=1391.rar
http://webfile.ukrwest.net/download.php?file=3432.rar
і Кронка:
http://webfile.ukrwest.net/download.php ... b_2009.rar
Звіт як завжди не пишу, в надії що його напише хтось інший. До того ж, я не обіцяв організатору, що буду його писати ))
Хоча оскільки похід видався на диво контрастним і цікавим, то дещо варто розповісти. Але стисло розповідати я не вмію, тож…
Незаурядність сабжу почалася ще напередодні виїзду. Тоді, коли похід із стадії "колись" раптово перейшов у стадію "післязавтра вранці виїзд".
Відразу пригадалися невідкладні справи, які вже по суті нема куди було відкладати. Ігор (Ygrik) зробив з мого Бегемота файну конячку, і з технічної сторони наступних 670км походу проблем не було, за що Ігорю мегареспект. (А ланцюг з рідним мастилом дійсно 500км проїхав і не рипнув).
Квитки на єдиний пасажирськийз Рівного в Одесу навіть марно було намагатися взяти, тому діставалися вдвох з татом (Сергієм) на перекладних пятьма електричками. Нічого так - можна їздити. По часу в півтора раза довше, по грошам – в півтора дешевше. Крім того під час двогодинної перерви в Жмеринці був час подивитися місто - враження від Жмеринки приємні, особливо від ще імперських часів споруди вокзалу, та декоративних елементів на прибраних вуличках. (Якшо не вірите, то можна все мною розказане відслідковувати на фотах
)
А от після Жмеринки всю атмосферу електричок ми відчули сповна. На кожній невеличкій станції в вагони пакувалися селянки з ящиками фруктів. Вагони потихеньку забивалися ящиками по вуха, і за козирні місця поблизу тамбурів велася жорстока боротьба. Ми тільки дивувалися як вони ті свої ящики поміж інших розпізнають.
В Вапнярці нас чекала пересадка, але з 4-годинної перервою до 2 годин ночі. Тато помітив, що хоч і кінцева, але ніхто з базарників особливо не вивантажується. В чому справа? Зловили язика, допитали.. а потім швидко поїхали в сторону депо. Тільки порівнялися з нашою останньої з пяти електричкою (комфортною, доречі), як дорогу нам перегородив машиніст, колоритний дядько. За кілька гривень з носу (в них це встановлений тариф) відкрив нам двері і дозволив чекати відправлення вже у вагоні. Зайняли найкращі місця з відділом для багажу. І вчасно, бо через якусь хвилину попередня електричка підїхала "двері-в-двері" і почався абордаж, а ящики з фруктами знову літали по вагону.
Але в цілому 7 годин вдалося поспати, незважаючи на пісні за горілкою і матюки (а потім і хропіння) войовничих колгоспниць, які вже вранці продадуть свій врожай на одеському Привозі.
Група з ВК прибула в Одесу на годину раніше, трохи незадоволені тим, що досі не було відоме розбиття маршруту по дням і дата виїзду додому. А ми з Дмитром цього не робили, тому що не вірили даним з мережі про відсутність поїздів на ділянці Білгород-Дністровський - Арциз - Суворово - Ізмаїл. На вокзалі в Одесі дізналися, що один пасажирський все ж є, але в дуже незручний час. Вирішили їхати своїм ходом, хоча ми були змушені їхати по 120 км в день і трошки підрізати культурну програму. До того ж на другий день походу група занурилася у степи Буджака, і море на чотири дні загубилося десь на півдні.
В Одесі ми поїхали класичним маршрутом, справедливо насварені одеситкою за те, що лише фотографуємо театр опери і балету, а всередину ми ніколи не зайдемо з нашим-то розумінням мистецтва. Ще на вокзалі привіталися з групою велосипедистів - подумав, що одесити виїхали на покатушку. На Дерибасовській їх наздогнали - виявилося, що вони з Пітера, і вже їдуть додому, багаж здали в камери схову, а зараз катаються по Одесі. В них маршрут, здається, був таким: Ізмаїл-Вилково-Лебедівська коса-Затока-Одеса. Приблизно так ми їхали 4, 5 і 6 дні. Пітерці розповідали, як їхали з баулами вздовж самого моря по хвилям, але ми їм не повірили.
Стежка здоров'я запам'яталася першим проколом біля входу в катакомби, багатьма поодинокими фізкультурщиками а також тим, що відразу за Аркадією її перегородили стіною забудовники, і ми повернулися на Фонтанку. Може ми якось не так виглядали, чи навпаки - так. Але десь взявся єгиптянин на шосері, запропонував манівцями провести нас до Зеленого Мису, бо "сами вы тут заблудитесь". Всю дорого розказував нам, які в Єгипті хороші асфальти. Біля 411 батареї він з нами попрощався, і пояснив як асфальтом дістатися в Чорноморку. Ми його, звичайно, не послухались і вдало зрізали кут грунтами. Надалі спрямлення покрученої дороги через місто-порт Іллічівськ закінчувалося поверненням на назад на неї ж. Нехороші люди поділили поля незрозумілими двометровими цегляними огорожами, що тягнуться на кілометри. До того ж грунти впиралися в припортові підприємства.
Навіть одна з найбільших вулиць Іллічівська теж закінчилась тупіком, і ми знову змушені були "розвернутися і алга", припинивши спроби звертати з головного шосе на Затоку.
Ще до Затоки спробували море в Грибівці і стратили першого кавуна. Що стосується культури водіїв, то всі були здивовані їх ввічливістю на дорозі, а чи не кожне друге авто привітно фафакало. Окрім заїзду в Овідіополь, план на цей день було недовиканано на 15 км, по причині віддалення від моря вглиб континету на декілька днів. Тому заночували в самій Затоці на охороняємому кемпінгу. Як зясувалося, дарма, бо вранці було прохолодно і купатися мало хто захотів. Та й з дровами було не дуже - старанно наготовану ще ввечері ранкову порцію акації вночі вкрали німі підлітки, що кемпінгували поруч. Вони ще й вранці додумалися попросити закурити в Сергія, але зустрівши розлючені погляди зрозуміли, що краще близько не підходити.
Наче й не повільно їхали, але в до Білгород-Дністровського підібралися тільки о 12 годині. В БД в нас по плану була фортеця, церва 13 сторіччя і джерело. Джерело ми проскочили, проігнорувавши перед вїздом у місто (з сторони Шабо і порта) перекошену табличку з відруки написаним маркером словом "ИСТОЧНИК". Це вже ми дізналися в центрі БД і вертатися не було часу і натхнення. Заміни порізаного/протертого протектора Світлани в БД не виявилося, вірогідно тому, що в неділю в місті працював лише ринок. Вірменська церква 13 сторіччя теж не вразила. Хоча щось в камяній споруді обємом 1куб.м все ж таки було.. Але завдяки Аккерманській фортеці, побудованій на руїнах стародавнього міста Тіри, що входить в десятку найдавніших міст світу, враження від БД були одніми із тих, заради яких треба було їхати цей похід. Щоправда, там дуже багато туристів, а це не є гуд - навіть фотографію складно зробити.
В БД на вокзалі хто хотів - купив квитки додому.
Відразу за Арцизом, якщо їхати по дорозі на Теплицю і Ділень вбік від шосе є колонка з водою у лісництві - відразу за написом "бережіть ліс" направо. Десь там ми і заночували.
З водою на західній Одещині дійсно проблеми, особливо в таке посушливе літо, яке видалося в цьому році. В магазинах навалом фасованої води, але якщо в селі є один несухий колодязь, то село вже може вважати себе щасливим. Бо за водою не треба ходити в сусіднє, а достатньо пройти пару кілометрів з бідоном вмонтованим в кравчучку.
А балки в Придунавї зайнятні, на черговому спуску з такої, відразу за Діленем, вдалося навіть розкочегарити сімдесят. Ми вїхали на територію Нової Болгарії, залишилося тільки південне спекотне небо, нашпигований колючками грунт, такого ж кольору трава, овечі отари і пастухи на віслюках. Навіть хліб в селищі було знайти важче ніж окуляри Діми, загублені півгодини тому. Хліб, доречі так і не знайшли - я так зрозумів, що місцева пекарня, якщо її можна назвати таким гордим словом, кожен день випікає ту ж саму кількість хліба і її відразу розбирають селяни. Згідно перепису в "правій лапі орла" проживає лише 30% українців, а етнічних - ще менше; в два рази менше росіян. Решта - болгари, молдавани, гагаузи, румуни. Мова, на якій люди розмовляють між собою в селах, або російська чи болгарська, або як вірно підмітив Коля, - суміш старословянскої, турецької, молдаванської і російської, тобто гагаузький діалект. Буджак завжди був прикордонною смугою: у 2ст. н.е тут був кордон Римської імперії, позначений 8-метровим Трояновим валом, в 6ст. тут вели боротьбу словяни і гуни, 600 років потому тут вже Молдавське князівство, в 15 сторіччі Буджак завойовує Османська імперія, допоки в кінці 18 сторіччя після Акерманського російсько-турецького миру Буджак відходить до Російської імперії; сюди переселяються десятки тисяч біженців з балканських країн, переважно з Болгарії і отримують тут територіальний, культурний і релігійний притулок. Отож, проїхавши вздовж молдавського кордону, часом наближаючись до нього на відстань 400-500метрів, ми під вечір дісталися міста, заснованого генералом Інзовом для колоністів з Болгарії. В Болграді побачили збудований в 1820р. Спасо-Преображенський собор, який фактично є модернізацією Ісаакієвського собору в Петербурзі архітектора Мельникова. Споруда варта уваги, хоча всередину ми не потрапили.
"В степях зеленых Буджака
Где Прут, зеленая река
При бедном устье ручейка
Стоит безвестное селенье.
Семействами болгары тут
В беспечной дикости живут,
Храня родительские нравы"
Взагалі крізь весь Буджак проходить тематика двох видатних осіб, в кожному поселенні на їх честь є памятник та вулиця - без перебільшення. Це Пушкін і Ленін.
На честь візиту Пушкіна в Болград, на березі найбільшого прісного озера України заснований, пронизаний незвичайною атмосферою затишку, парк. От в цьому парку в нас трапилася зустріч з етнічними болгарами, як сказав один з них: "в Болгарии - не болгары, они уже растеряли свою болгарскую культуру. Мы - Болгары. Только здесь в Буджаке мы еще есть". Може ми якось не так виглядали, чи навпаки - так. Але по причині ДР у одного з болгар прямо в центрі міського парку нас запросили до столу, напоїли справжнім вином, нагодували бараниною з 50-літрового бідона і кавунами. Один з гостей дістав мобільний і подзвонив Анатолію Федоровичу з колишнього табору "Мечта": "Прийми гостей на велосипедах по высшему разряду". Привітавши іменинника, потихеньку почали прощатися. Набрали води з джерела Пушкіна, і один з болгар проводив нас до виїзду з міста на авто. Поки сутеніло, наступних 10км до колишнього табору, де нас чекав Анатолій Федорович, ми роздумували, хто ж насправді була та гостинна компанія - чи дійсно болгари, чи місцева мафія, чи одночасно і те і друге.. До дирекції табору нас провів славний шустрий малий, а бідний Анатолій Федорович вже готувався "прийняти по найвищому розряду" натовп туристів до будиночків, але ми відмовилися на користь галявини на березі Ялпуга. Трошки виправляючи Пушкіна на сучасний лад, можна процитувати:
"Туристы шумною толпой
По Бессарабии кочуют.
Они сегодня над рекой
В шатрах изодранных ночуют."
Вранці четвертого дня практично без затримок дісталися Ізмаїла, зробивши лише зупинку, щоб стратити черговий кавун, і ще більше були запевнені, що Дмитро кавуни дуже небезпечно любить. Вже в парку Ізмаїла, акурат після моїх слів "опасный ты человек", почув звуки падаючих велосипедів..
Ізмаїл славиться не тільки славетним штурмом фортеці запорозькими козаками під командуванням Суворова, але й своїм кримінальним світом. На щастя, познайомилися ми лише з першою частиною - хоч якась користь з браку часу. Від фортеці залишилися самі сліди, але демонстрація діорами в мечеті запамяталася. Ізмаїл - це початок нашого руху вздовж Дунаю, вздовж кордону з Румунією, і від спокуси сплавитись вниз по течії пароплавом ніхто не відмовився. Облом чекав у порті - після розвалу СРСР рейсові пароплави були відмінені.
Заїхали на ринок "із східним ухилом", але вже була друга половина дня, і нічого "східного" побачити не вдалося. На Криве озеро теж не вистачало часу, тож поїхали. Справа простягалися безкрайні простори заболоченого гирла Дунаю, зовсім поруч, за Кислицьким островом, утвореним рукавами ріки, лежала Румунія. Зліва - такі ж безкрайні рисові чеки. В Кислиці обрали довшу дорогу до КіліЇ, але на коротшій дорозі нас би чекав приватний паром.. або ми би невідомо скільки чекали його. В КіліЇ за пропозицією Світлани були роздобуті домашній сир, домашнє молоко і домашній рис. Але традиція не доїжджати 15км до запланованого місця ночівлі зберігалася, незважаючи на постійне закликання до дисципліни зі сторони Сергія. Дисципліна, до слова, почала зявлятися в поході тільки ближче до його завершення. Причинами цього є відсутність попередніх скаток та нечітке усвідомлення, недооцінення деякими учасниками складності походу. Кілька учасників взагалі були перший раз у багатоденці, і вперто не розуміли, що від них вимагається. А один умудрився забути вдома КЛМН. В терміни ми вклалися, але не в останню чергу завдяки скороченню культурної програми і настійливим вимогам Сергія рухатись. Після декількох спроб терміново знайти альтернативне місце ночівлі ми "впали" на дамбі посеред болота, за 100 метрів від шосе, і за 200 метрів від кордону. Дивно, але виявилося непогано - і комарів десь не було, хоча ще 5км раніше неможливо було повільно їхати, і палатки добре стали в густій траві, і вогнище заховали за кущем і нас ніхто не турбував.
Вилкове було пунктом відправлення Світлани додому, вона так і не повернулася до моря. Зясувалося, і автобуси бувають не тільки Вилкове-Одеса, а й Вилкове-Київ. Щодо самого міста, то нова континетальна частина стрімко витісняє стару, острівну. Молодь не хоче селитися на островах, яких у Вилково більше сотні, бо там жити важче. Крім того, що потрібно мати свій човен, права на яких здати важче ніж на автомобіль, то ще й нестабільний рівень води приносить додаткові незручності. Стара і нова частини зєднані лише єдиним, відносно сучаним мостом, і дістатися своєї хати можна лише на човні, або вузенькими мітсками-шорами. Одним словом, "Українська Венеція". Навіть від вилковського вина "Но[в]ак" хитає не з сторони в сторону, а взад-вперед - інакше впадеш у воду. Не пропустили ми і екскурсію на катері - прослідували містом від причалу до о.Онкудинов, під час якої почули від кепа всю історію міста і навіть трохи більше. Кому потрібні телефони, пишіть в ПП.
Обідали у насадженому сосновому лісі на березі затопленого карєра. А далі була дорога до моря. В першому Приморському (їх ми проїжджали три з одною назвою) звернули на косу, на грунти. Грунти були чудові, вітер дув в спину і їхалося 35-40. "Дірвалися до грунтів називається, а по асфальту 25 не завжди їхали. А якби ще без баулів.. Непогано було б тут КК проводити" підсумував Коля. Через півгодини ставили палатки за 20 метрів від води на піщаному пляжі. Якраз між двома родинами відпочиваючих з палатками, але на автомобілях придністровців. Може ми якось не так виглядали, чи навпаки - так. Але то один прийшов води дав, то другий – кавуна. Хтось прийшов допомагати ставити палатки, при цьому помітивши "а палатки-то у вас недешевые.."
А на морі був шторм. Пірнаючи в хвилі, всі відривалися від душі. Палатки ми, неподумавши, поставили за 30метрів від моря, а треба було ставити якнайближче - весь вечір і ніч нас засипАло піском - він був усюди. Ходили в окулярах. Зате сильним вітром потестили палатки - всі витримали.
Власне, почався матрас. На цьому пляжі провели без малого добу, Коля за асистування Олексія наловив рапанів - після фотосесії рапани відправилися у казанок. Взагалі ніхто ще навіть не підозрював, що після шикарних розслабляючих грунтів, веселих і п'яних поселень, нас чекає переправа вбрід через протоку між Хаджидером і Алібеєм по коліна в га.. вибачте, в грязі. "Сподіваємся, вона хоча б лікувальна" - не памятаю хто сказав. До того ж запах недоглянутих лиманів мало кого залишив би байдужим. На переправу пішло надто багато часу, але на цей раз до темряви все встигли, а ночували біля Лебедівського лісу. В темній воді моря спалахували при сплесках хвиль іскри. Пливеш, наче у срібному-зеленому розпиленні, як зясувалося, від морських світлячків - нічесвіток. Фантастика.
Вранці завершального дня довго виправляв наслідки проколу - з швальбовської покришки з RG дістав 6 колючок, металевий дротик, гострий камінець, два скляних уламка. Варто додати, що на камері було 6 дірок - одна від колючки і 5 від камінця, який погуляв по камері і застряг.
Часу до електрички з Затоки в Одесу ще було більше ніж достатньо, тому їхали переважно розбитими грунтами, але зате вздовж обриву, під яким вже море. Потім лікувально-грязьовий курорт Сергіївка, "вартовий" місток до Кароліно-Бугазької коси, і переможний марш пішки по піску на завершення.
В Одесі попрощалися з Дмитром, Олексієм і Олександром - в них поїзд пізно вночі; потім, після заїзду на Привіз, поїхав в Київ своїм ходом Коля, а нас знову чекали 5 електричок. Ні, чотири. Замість чекати останню поїхали своїм ходом, додавши ще сотню до загального пробігу. На відтинку Шепетівка- Славута-Рівне знайшли тему для наступного походу.
І статистика, як обіцяв:
Українська Бесарабія: 09.08-15.08.2009
09.08
Маршрут: Одеса - Олексіївка - Затока
Відстань: 80.07км
Покриття: асфальт 78.9%, бетонка 9.3%, грунт 7.8%, бруківка 3.8%, пісок 0.2%
Середня шв.: 18.26км/год
Час в/п/нв: 7:00/18:10/4:23
10.08
Маршрут: Затока-Шабо-БД-Сарата-Арциз
Відстань: 114.05км
Покриття: асфальт 89.7%, бруківка 5.2%, грунт 5.1%
Середня шв.: 19.77км/год
Час в/п/нв: 09:00/20:30/5:46
11.08
Маршрут: Арциз-Новоселівка-Червоноармійськ-Болград-Тополине(Мечта)
Відстань: 108.1км
Покриття: асфальт 81.3%, грунт 10.4%, бетонка 8.3%
Середня шв.: 17.99км/год
Час в/п/нв: 9:30/20:40/6:00
12.08
Маршрут: Тополине-Ізмаїл-КіліЯ-Ліски
Відстань: 109.42км
Покриття: асфальт 75.6%, бетонка 22.4%, грунт 1.3%, бруківка 0.7%
Середня шв.: 17.95км/год
Час в/п/нв: 9:55/21:10/6:06
13.08
Маршрут: Ліски-Вилкове-коса Катранська
Відстань: 48.58км
Покриття: асфальт 62.6%, грунт 25%, бетонка 10.9%, пісок 1.5%
Середня шв.: 18.67км/год
Час в/п/нв: 10:20/18:40/2:36
14.08
Маршрут: коса Катранська-Жовтий Яр-Тузли-коса Лебедівська
Відстань: 68.85км
Покриття: асфальт 43.1%, грунт 41.2%, бетонка 10.2%, щебінь 3.1%, пісок 1.3%, багно
1.1%
Середня шв.: 17.95 км/год
Час в/п/нв: 13:40/20:10/3:50
15.08
Маршрут: коса Лебедівська-Сергіївка-Затока + Одеса
Відстань: 47.59км
Покриття: асфальт 49.2%, грунт 31.5%, пісок 12.2%, бетонка 7.1%.
Середня шв.: 13.79км/год
Час в/п/нв: 11:10/17:10/3:27
Загальна статистика:
Відстань: 576.66км
Покриття: асфальт 72.8%, грунт 13.9%, бетонка 9.8%, бруківка 1.7%, пісок 1.3%, щебінь 0,4%, багно
0,1%
Середня шв.:17.95км/год
Час нв: 32:08
П.С. 3.09 буду
There is no emotion; there is peace.
There is no ignorance; there is knowledge.
There is no passion; there is serenity.
There is no chaos; there is harmony.
. Очень рад знакомству с новыми людьми. Было интересно проверить себя, наблюдать как притирается коллектив, как меняются взгляды, настроения. Что касается достопримечательностей , так помоему, самой большой достопримечательностью были там мы 
Больше всего запомнился Белград-Днестровский своей крепостью, Болград своим храмом , раньше таких и не видел, а так же день рожденье Жорика в парке Пушина не могло оставить без внимания (2 в 1) 
, Вилково своим бытом, каналами и байками нашего капитана. Ну и каждое место ночевки , поиск этого места, обустройство завтрак, ужин и т.д. , всё в лучший традициях. А вот после Вилково начались другие не забываемые приключения: форсирование лимана, пихание вела по писчаной косе, ветряные бури, ловля и дегустация рапанов и т.д. Ну и конечно море впечатлений от некоторых людей, но об этом ни слова 
В общем накатались, накупались , насмотрелись. Отдельное спасибо Сергею и Андрею за организацию и коррекцию сего мероприятия 
. 
