Так, я обіцяв - виконую: "ловіть" перший день:
Передусім, маю викласти "технічну" частину звіту:
- Ідея походу належить форумчанину addoinis, мета походу - відвідати "Камінне село" та "Дідове озеро"
- Похід проходив в Україні, Поліссям у Житомирській області (Олевський-Овручський-Лугинський-Коростенський райони)
- Учасниками походу стали форумчани: Vasiliskin та Дядя Фёдор;
- заздалегідь запланованого маршруту не було, реально пройдений маршрут тут:
http://www.gpsies.com/map.do?fileId=pjlyxlcqlirqavtp
http://www.gpsies.com/map.do?fileId=vmnfsmbxffojmall
http://www.gpsies.com/map.do?fileId=ncmodzpjnoelzanh;
- дати активної (велосипедної) частини походу 19-21.04.2014;
- загальна відстань, пройдена на велосипедах: 155 км (перший день 42,67км, другий день: 17.72км, третій день: 94.57 км)
Фото можна подивитись тут:
http://vasiliskin6664.io.ua/album670761
Відео можна подивитись тут:
http://fed0r.io.ua/video59468
Спорядження: Bergamount Beluga та Commanche Tomahawk Cross, намет, спальники каремати, піч складана твердопаливна, КЛМН (кожного), дощовики, велоодяг, велобаули (штани).
Бюджет поїздки: 30 грн на електричку, 100 грн на харучвання (піцу з'їли) 140 грн (для кожного) повернення на машині.
Кожна пригода починається майже однаково: або ти сам собі вигадуєш маршрут та «контрольні точки» або шукаєш: чи, бува, ніхто не запропонував щось схоже на те, що ти хочеш побачити… цей похід став виключенням, оскільки хотілось проїхати маршрутом, який запропонував addonis і побачити «Кам’яне село» та «Дідове озеро», крім того, організатор є моїм співробітником і ми, звичайно, знайомі, тому мені особисто хотілось взяти участь у спільному поході, до купи – для участі у поході зареєструвався Vano Genacvali, з яким ми виросли у одному дворі, а також v@lery, з яким я їздив, організовану ним, нічну покатушку з Неданчичей лісами до Києва у липні 2013 року, ну і Дядя Фьодор, який також зареєструвався для участі - є моїм другом, з яким ми проїхали не одну сотню кілометрів.
Отже: маршрут, компанія, час - все на користь того щоб взяти участь, аж раптом, почалась ланцюгова реакція відмов від участі – першим заявив організатор, пославшись на хворобу, інші учасники послались на погодні умови, які завадять їм «кайфонути» від походу.
Але у нас з Дядею Фьодором є правило: «не відступати» і ми вирішили, що похід відбудеться, але за дещо іншим маршрутом. У темі було запропоновано «розбитись» на дві групи, де перша їде за маршрутом, запропонованим організатором, друга їде у зустрічному напрямку від Олевська через «Кам’яне село» та обидві групи зустрічаються на «Дідовому озері» і далі продовжують маршрут спільно. Оскільки ми з Фьодором мали намір побачити саме «Кам’яне село» (доречі, на табличці написано: «Камінне село») і «Дідове озеро» ми вирішили, що поїдемо до точки початку маршруту у Олевську, зробивши пересадку у Коростені на іншу електричку.
Ввечері перед походом я прочитав декілька звітів про покатушки до «Кам’яного села» і до «Дідового озера» та зробив висновок, що «контакти» будуть недоречними, а тому поставив «топталки» з тукліпсами і вирішив взути армійські «бєрци», які хоч і виглядають з велоштанами «не дуже», але не протікають поки вода не натече через верх. Забігаючи наперед, скажу, що не раз Дядя Фьодор мені заздрив, у зв’язку з моєю завбачливістю, але це було актуально лише у перший день нашого походу.
… ранок першого дня, будильник спрацював о 05:00 ранку, організм не хоче прокидатись, але думка про те, що на мене чекатиме Дядя Фьодор не дозволила мені махнути на все рукою та залишитись вдома під теплою ковдрою, поруч із коханою дружиною… треба вставати. Короткі збори (баул спакований, багажник прикручений, педалі замінені, «крила» встановлені, спальник, намет, каремат, одяг - все підготоване напередодні), цілунок дружини, вивів вєлік за двері, прикрутив переднє колесо, одягнув баул, закріпив каремат, спальник та намет на баулі… ліфт, двері… ранішня прохолода. Ми домовились зустрітись на зупинці біля мого дому о 05:30, на годиннику 05:36… Дяді Фьодора немає. Промайнула думка, що може він проспав і це буде приводом повернутись? Так хочеться до тепла, додому… ан ні – їде. Їдемо у двох знайомим мені маршрутом, оскільки цією дорогою я щодня їду на роботу або машиною або вєліком. Ранішнім Києвом та ще й проспектом Перемоги їхати одне задоволення – машин мало, повітря вже встигло очиститись. Повертаємо до вокзалу і одразу до приміських кас, де я взяв квитки на двох та дві «багажки» до станції «Коростень», а лише потім запитав, чи можна одразу купити до «Олевська», на що касирша повідомила, що якби я одразу сказав, що мені до Олевська то вона б так і зробила, а тепер доведеться купувати окремо… Гаразд, куплю.
На платформі, серед натовпу, помітив ще трьох велосипедистів, підходжу знайомлюсь: Діма, Юра та його дівчина Поліна. Виявляється вони їдуть туди ж - у «Кам’яне село» та до «Дідового озера». Сідаємо ми в один вагон, вони в інший щоб у інших пасажирів від кількості велосипедів в одному вагоні не викликати негативних думок та висловлювань на нашу адресу. Дорогою нічого особливого не відбувається… Хіба що якийсь дядька підсів до дівчат, які його дуже красиво «відшили», а потім до вагону зайшли цигани і один з них запитав: «яйзвіняюсь, а скокава такий вєлік стоить?» на що я сказав: «не знаю, я взяв на прокат», а – відповів він, яйзвіняюсь, а це скурусний вєлік?», так – відповів я. Зайшли ще циганки, сіли через прохід потім «побачили», що над ними навісають вєлікі й пересіли (хоча вони навісали лише над нами, бо перевозились традиційним, для електричок, способом – сідлом за поличку, рулем до скла, заднє колесо лиш трішечки виглядає за довжину сидіння у прохід). Потім у кондукторів взяли квитки від Коростеня до Олевська.
Коростень. Висадка. Навішуємо баули на вєліки й ідемо пероном до наступної платформи, де через 20 хвилин має бути інша електричка до Олевська. Натовп на платформі вже чималенький, але рішучість дій, наполегливість і трішечки нахабства дозволяють зайняти пристойне місце.
Олевськ. Висадка. Знову баули на вєліки. Знову бачимо «трійцю» із сусіднього вагону, але цього разу вже всі знайомимось. Нас питають чи: є в нас трек (а хто ж скаже, що його нема?), є відповідаємо, але ми їдемо асфальтом, а ми ґрунтами, кажуть вони, ну всього найкращого. Розїхались – вони навпростець через ліс, ми в інший бік від вокзалу – на асфальт у напрямку першої контрольної точки – «Кам’яного села».
У Олевську купуємо 6*1,5 води та ще 0,5 (як вона нас виручить), я беру 3*1,5 собі та ще 0,5, Дядя Фьодор бере решту і ховає до свого баулу (баул у нього має особливість – яким би він не виглядав наповненим, до нього завжди може ще щось увійти, але як це спакувати – знає лише його власник), їдемо далі і бачимо заклад харчування «Арт піца». З ранку…ні, від учора не їли, одностайно вирішуємо попоїсти чогось гаряченького. Я замовляю «Овочеву» піцу та каву, Дядя Фьодор «Мисливську» та 0,5 Радомишльського пива. Рахунок 82 гривні. Швидко й смачно, можемо рекомендувати до відвідування. Поснідали, тільки-но поїхали, як розпочався дощик, тож вирішуємо не випробовувати долю, й одягаємо «дощовики», бо хото його знає – на скільки цей дощ (а у голові лунають слова з пісні: «цей дощ надовго, надовго»). Навколо минають хати, дороги. Хати, до-речі, іноді зустрічаються, навіть, дуже-дуже «нічогенькі», деякі з гарним оздобленням та супутниковими антенами, але є й явно покинуті та напіврозвалені, при цьому – на одній вулиці по обидва її боки, а іноді й поруч. Хати, здебільшого, мають традиційні для Полісся кольори: або обмазані білою глиною, або так само білою глиною, але навколо вікон та дверей, а також по-під дахом пофарбовано у синій колір або, що наразі виглядає дуже патріотично, хата пофарбована у жовтий колір та має сине обрамлення вікон, дверей та даху.
Дорога, точніше її стан, досить різноманітний. Інколи гарний асфальт, який раптово «переходить» у грунтівку, яка, у свою чергу, замінюється на бруківку (але не така як «кам’янка» до, а у нашому маршруті після, с.Кованка), яка знову стає грунтівкою, але з ямами та калюжами. З обох боків дороги… хто б міг подумати, - ліс. У лісі, подекуди, просто з дороги, можна побачити великі, не дуже великі і просто величезні каміння, які невідомо як і коли з’явились у цих лісах. Інколи, каміння настільки багато, що проскакує думка: «а може це і є «Кам’яне село»?, але ж немає ніякого вказівника. Чуємо: позаду їде машина, виявляється це УАЗ з єгерями, махаю рукою, зупиняються. Я вибачаюсь та питаю їх про те як проїхати до нашої контрольної точки, виявляється, що ми лише трішечки не доїхали до перехрестя, на якому буде вказівник, а далі треба бути уважним і дивитись за напрямком, куди вказуватимуть інші дороговкази. Доїхали до вказівника, зупиняємось на «пісь-стоп», фотографуємось і їдемо далі – залишилось лише 8 км, але тепер вже грунтами.
Лісові дороги – це щось. Це не «культурна» Пуща, яка їзжена-переїзжена більшістю київських і не тільки, велосипедистів. Тут зустрічаються і завали і калюжі, «злий пісок», який на гібридах з вузькою гумою та ще й з баулом дуже складно проїздиться, але ж нічого – долаємо всі перепони на шляху до нашої контрольної точки і знову бачимо величезну купу каміння там, де воно має бути, судячи з того, що було на останньому дороговказі… оце воно… оце і є «те саме» «Кам’яне село», до якого ми так прагнули потрапити щоб побачити, оце і все, просто така собі купа каміння, а де ж ті величезні брили, порослі мохом, що я бачив на фотках у звітах тих, хто був у цій місцині? Вони це бачили.. може не «сезон»? Гаразд, так-то-так, нам треба далі – до іншої контрольної точки – «Дідового озера». Вирішуємо не повертати, до «асфальтової» (там його нема, є тільки «дорога з твердим покриттям», яке, як відомо, робиться й з каміння) бо це «нє наш метод», а їхати далі через ліс. Проїхали ще метрів 500 і тут… матінка моя, яка ж краса – воно: «Камінне село». Добрати слів щоб «зобразити» цю красу мені було б складно, але я навмисно не робитиму цього щоб залишити інтригу й зацікавити тих, хто читатиме мій звіт. Мені особисто хочеться щоб якомога більше людей побачили цю красу, а враховуючи те, що велосипедисти, здебільшого, люди «цивілізовані» і, як правило, не залишають сміття за собою то, на мій погляд, від цієї краси не убавиться, якщо її побачить більше людей. На величезній площі, серед дерев «розкидана» здоровезна купа великого каміння, яке вкрите моховою шапкою. Дорога проходить повз каміння і потім роздвоюється. Нам пощастило – нам ліворуч. Їдемо, аж раптом просто понад дорогою нам «посміхається» каміння, яке я одразу «охрестив» «Веселий китаєць» (або монгол) чи просто «смайлик». Знову розігнались і вже, було, проїхали вказівник «слід Бога»… як ми можемо таке пропустити? – поїхали. Стежка від дороги просто лісом через струмочок, над яким чиїмись дбайливими руками прокладено звивисту дерев’яну доріжку, знову стежка, проїздимо праворуч від «місце, де виготовляють деревне вугілля» - ми навмисно не розвідуємо щоб залишити щось на майбутнє, далі бачимо величезну брилу заввишки майже у два людських зрости. На навколишніх деревах розвішані стрічки та ікони. Із зворотнього боку каміння приставлені дерев’яні сходи, піднявшись якими на самий верх цієї брили можна побачити щось схоже на відбиток величезної людської стопи. Там відвідувачі залишають дрібні гроші, в тому числі й паперові. Хтось залишив «пєчєнькі» і ми ще побачили свічку, яка ще не згасла… тож хтось був тут перед нами, але випередив нас не набагато, бо свічка така горить щонайбільше пів години, а коли ми там були вона не догоріла, приблизно на чверть.
Але не гаятимемо часу, ми ще хочемо встигнути на «Дідове озеро» і там заночувати. Від «Кам’яного села» лісом до «Дідового озера» ще 16 кілометрів. Ми вже знаємо, що ті 16 км це далеко не асфальт, це набагато складніше за грунти навколо Києва і ми не помилились. Періодично ця лісова дорога, що, вірогідно, приваблює не тільки велосипедистів, а й усіляких байкерів та джиперів і інших любителів бездоріжжя – бо їм там на кожному кроці вже готовий сюрприз: то завал з дерев, то розмита дорога, де колія, подекуди має таку глибину, що, мабуть, на тракторі не проїхати, то дорога стає більше схожа на озеро. Крім того, величезна кількість відгалужень, з’їздів та об’їздів, що колись були проторені, але сильно збивають з пантелику, тож інколи доводиться повертати, проїхавши декілька метрів, та переконавшись у тому, що повернули не туди. Часто дорога досить круто забирає вгору, при цьому на підйомі, для «повного комплекту» ще й пісочок. Вже починає сутеніти і ми розуміємо, що ми тут вже проїздили. Таке враження, що ліс нас не хоче відпускати. Ми намотуємо коло, приблизно, 1,8 км. Вирішуємо не ризикувати і поки ще щось можна побачити з’їзжаємо з дороги і швиденько обираємо місце для табору, ставимо намет і переодягаємось. Як добре одягнути після всього сухі і теплі речі. Але пригоди на цей день ще не вичерпані. Виявляється, що ми забули набрати бензину для мультипаливної горілки, а газ для неї ми заздалегідь вирішили не брати, бо час горіння балона доволі малий у порівнянні з часом горіння на одному резервуарі з рідким пальним. Добре, що я взяв складану похідну пічку, що може бути використана для приготування їжі і на трісках і на сухому спирті і на рідкому, якщо поставити горілку зі спиртом. Що добре у поліських лісах – дрова для пічки зібрали не піднімаючись з місця. Повечеряли, дрова у пічці догоріли і поволі тліли, даючи аромат, тепло та затишок. Тут я звернув увагу на те, що зірки на небі рухаються і показав Дяді Фьодору, а він сказав, що бачив неподалік від себе на землі – щось горіло зеленим світлом. Стали придивлятись. Виявляється це світляки вилазять з моху, що як густий, м’який, смарагдовий ковер вкриває землю, та піднімаються на висоту, де сприймаються оком як зірки. Дядя Фьодор заграв на варгані. Побачене за день, смачна вечеря, світляки, смарагдовий ковер, лісова тиша і темрява та лише звуки варгана – що може бути краще для поринання у себе… у свої думки і для медитації?
День другий: Ранок видався сонячний. Я прокинувся трішечки пізніше ніж лісові птахи, що почали співати та цвірінькати на всі голоси, виліз з намету та набравши дров для ранішньої кави, розпалив пічку й поставив воду. Як була готова кава, прокинувся і Дядя Фьодор. Попили кави з пічєнькой, доволі швидко зібрались та покатили. З табору виїхали о 09:38, оскільки води у нас залишилось 2,0 л., ми розраховували доїхати до обіду до «Дідового озера» у с.Кованка набрати води та стати табором десь неподалік від озера, повернувшись із Кованки, де, крім води, якщо буде бажання, можемо докупити щось з продуктів, а вранці посунули б на Коростень або, навіть, своїм ходом до Києва.
Фраза № 1: «Хочеш розсмішити Бога – розповіси йому про свої плани».
Ох, скільки ж разів ми чули і, навіть, перевіряли на собі справедливість цієї відомої фрази.
Лісова дорога знову «радує» глибокими коліями, калюжами, завалами та поворотами в іншу, від потрібної нам, сторону. Зрештою, «обламались» їхати «не туди» і вирішили: є точно відомий напрямок на «Дідове озеро» (визначили за компасом) і якщо дорога веде нас в іншу сторону то, з урахуванням стану самої дороги, ми цілком можемо рухатись навпростець через ліс до самісінького озера… хто ж його знав, що буде далі. Хоча можна було б і здогадатись, адже ще одна відома та «забита» фраза № 2: «всі пригоди починаються після слів: поїхали зріжемо, тут коротше дорога» теж має своє підґрунтя. Той самий смарагдовий лісовий ковер, що так чудово дає виспатись вночі, вдень показав себе як, майже не придатний до пересування. Колеса провалюються, приблизно, на 10-15 см, крім того, під мохом неможливо розгледіти гілки, пні, каміння, ями тощо, на додаток ще й повно завалів, кущів, доволі часті дерева. Раптово під мохом стала відчуватись вода, а за лісом замайорів величезний простір – поле. Дарма ми раділи і сподівались, що зможемо швиденько крутити педалі полем… на нас чекало чергове випробування – заливний луг. Але відступати «нє наш мєтод» і ми посунули далі. Так, переступаючи з однієї купини (кочка по-руські) на іншу, намагаючись не замочити у воді ноги, бо їхати з мокрими ногами, як кажуть: «нє комільфо», ведемо вєліки у напрямку «Дідового озера». Стає дедалі важче, купини стають далі одна від одної, провалюються під ногами, води стає все більше і її рівень все вище і от настає момент, коли вєлік вже не їде і його доводиться просто піднімати та переставляти. Ноги вже мокрі. Від напруги дихання частішає як на важкому тренуванні у спортзалі. Кров стучить у скронях. Хочеться пити. Води мало. У метрах 10, що у даних умовах досить велика відстань, бачимо явно автомобільну колію, яка, хоч і веде трішки правіше ніж нам потрібно, але у тому напрямку. Помічаємо, що йти посередині колії, ведучи вєлік у заглиблені від колеса легше, ніж навпростець через луг. Добрались до краю лугу і вибрались на тверду поверхню…. На нас чекає ще сюрприз у вигляді річки Повчанки (на деяких картах вона позначена як р.Перга). З виду невелика. Якщо розбігтися то можна її перестрибнути, але у нас вєліки та ще не відомо який там інший берег, чи встоїмо? Бачимо на дереві кимось колись намальовані цифри: 232. Для себе називаємо це «точка 232». Дядя Фьодор вирішує перевірити глибину та не роздягаючись (бо немає сенсу, ноги мокрішими вже не стануть, але виключається вірогідність поранити підошву, що за даних обставин значно ускладнило б нашу пригоду) спускається у річку. Вода холоднюча. Одразу стали підніматись бульбашки і став суттєво відчутний запах сірко-водню…. поганий знак. Річка у цьому місці виявляється не глибокою, приблизно до попереку, але інший берег не викликає довіри в частині прохідності. Вирішуємо переправлятись на інший берег, використовуючи повалені дерева. Наша споруда не викликає довіри у надійності. Мені спадає на думку пошукати переправу вище за течією. Проходжу кілька десятків метрів і бачу боброву греблю, якою я переходжу на інший берег і маю можливість переконатись у тому, що нам не треба туди, бо стан лугу там ще гірший і до лісу ще далі ніж та відстань, яку ми ледь-ледь не померши, здолали до твердої землі через заболочений луг. Повертаюсь. Роздивляння карти, коротка нарада, вирішуємо: рухатись цією тонкою, але все ж твердішою смугою вздовж течії річки, яка впадає у «Дідове озеро», але з іншого берегу, ніж той, на якому ми намітили ночівлю. Рухатись берегом річки було зручніше ніж лугом, хоча інколи траплялися провали ногою у боброву хату (де ж їх там стільки набралось і що вони їдять?), зустрічались і повалені дерева тими самими бобрами, висока осика, кущі, але рухатись можливо. Потім стало складніше – дерев стало більше, більше пнів від колись повалених бобрами дерев, густішає трава, що вже намоталась на касету, задню перекидку, чіпляючись за педалі значно збільшує навантаження та дико виснажує. Хочеться пити. Зупинки на перепочинок стають частіше і довше, дихання відновлюється все повільніше й складніше. Пляшку 1,5 ми допили ще тоді, коли Дядя Фьодор перевіряв глибину річки, ще є 0,5 води, а до контрольної точки 1,8 км, але з урахуванням відстані, яку ми пройшли від точки 232 за 2 години ми пройшли… 200 метрів шанс дійти до берега «по світлому» значно зменшується, а перспектива блукати цими болотами з ліхтарем взагалі лякає. Темп дуже повільний. Пити. Страшенно хочеться пити. Кути рота вже липкі та білі, у горлі сухий ком. Ліворуч від нас, на відстані 10-15 метрів бачимо великі дерева… вони не ростуть на болоті, тут дерева заввишки не більше 2-3 метрів, тож нам пощастило. Ноги вже й так мокрі й мокрішими не стануть. Перебираємось на землю. Ой як добре. Вєліки можна котити легко, навіть, їхати. Бачимо вгорі, на висоті близько 3 метрів, між деревами якась колода, ймовірне це бджолиний борт, тим більше що потім побачили ще декілька.
… не віримо очам… тут? Як? Бачимо вдалині щось, що нагадує якусь бетонну споруду. Це залишки ДОТу, який явно був підірваний зсередини, от, тільки, не відомо, чи то його спеціально підірвали «наші», чи німці. На деяких деревах знаходимо явні сліді від мотузки, скоріше лебідки, що нею користуються джипери, коли витягують себе з болота, багнюки чи піску. О так – бачимо ще й залишки автомобільної колії у болоті з тієї ж сторони, звідки перебрались через болото і ми. Явно місцина була відвідана поціновувачами бездоріжжя. На користь цього свідчать і сліди «свиноцтва», що покинули негідники – пластикові пляшки, та інше сміття навколо залишків ДОТу.
Все добре швидко закінчується. Так само раптово як і з’явився, закінчується острівець. Але від острівця веде стежина. Котимо вєліки нею. Пити. Ця думка все частіше і частіше. Води вже майже немає. Ми ділимось водою у прямому сенсі слова по ковтку. Залишилось ще на один раз ковтнути кожному. Праворуч від стежини знаходимо залишки ще однієї колії, але явно не від машини бо вузька, ймовірно від квадроцикла. Знаючи, що нею рухатись легше, тим більше, що вона веде саме у тому напрямку, що нам потрібен, сходимо зі стежки на колію. Знову «облом» це трясина. Вона засмоктує з такою швидкістю, що ми ледве встигаємо висмикувати ноги. Не ризикуватимемо, тим більше, що до лісу метрів зі 100, що дуже-дуже багато, за даних умов, і повертаємось на стежку. Стежина стає струмком, нею тече вода, глибиною до 10-15 см. Ми рухаємось обабіч стежини, ведучи вєліки по воді. Луг вже скінчився і стежина заводить нас у молодий ліс. Ми радіємо, бо бачимо, молоді дерева, що ростуть, як відомо, не на воді. Полісся… Ймовірно, природа зробила виключення для цієї місцини, бо знайти там суху поверхню, навіть для одного дерева, дуже складно, тому там дерева ростуть і у воді. Точніше це колись було озеро, поступово воно почало заболочуватись. З’явились кущі, дерева… але знизу тече вода. Її чутно – вона весело дзюрчить. Мох. Той самий що у лісі, але ще вищий. Тепер його висота доходить до втулки колеса у 28” діаметром!!!. Мох настільки щільний та густий, що вєлік можна просто відпустити і він стоятиме… з баулом!!! Купини. Дерева. Кущі. Дуже щільно ростуть дерева. Темп нашого просування ще повільніший, ніж був на болоті. Якщо на болоті ми відпочивали кожні 20-50 метрів, то тут ми вибиваємось з сили через 5-10 метрів, а один-одного втрачаємо з виду на відстані 20 метрів. Немає орієнтиру куди рухатись. Пити. Знову і знову думки про воду повертаються. Здавалося б: навколо вода – пий. Ні. Не можна. Попити цієї води, а потім невідомо що? Краще так. Ще потерпимо.
На годиннику 14:38 ми випиваємо останній ковток води, що ще залишався. До виходу на берег, виходячи з даних GPS, ще 80 метрів!!! Виявляється, що ми збились з напрямку і нам необхідно ліворуч. Повертаємо, продираємось крізь хащі. Нарешті вони скінчились. Знову болото. Через болото продираємось до вже «рятівної» та «рідної» відносно твердої розділової смуги, якою рухались до сходу на острівець – нею рухатись легше ніж болотом. Але це задоволення теж не тривале. Вже бачимо ліс, під деревами бачимо щось синє (потім виявиться, що це альтанка на «Дідовому озері») це дещо надає нам сил – це явно щось, створене руками, отже там є «цивілізація» … і вода. Сподіваємось, що там є вода. Дуже хочеться пити. Якщо думки про воду, ще коли вона була, нехай мало, але була, дещо заспокоювались тим, що вона «є», то тепер стає дещо страшнувато…. Не вистачало померти від зневоднення серед води, оце б було сміху. Страшніше стає від того, що хоч ми й можемо визначити своє місцезнаходження, ми не можемо нікому його повідомити бо мобільного зв’язку немає, рації немає… хіба що запалити траву, але вона мокра і не горітиме. Безвихідь. Минула година, а ми пройшли 100 метрів… ще 20… ще 10. Все. Далі йти неможливо. Від купини до купини стає все більшою відстань, води більше, розділова смуга вужчає і, навіть, зникає зовсім. Дядя Фьодор вирушає вперед на розвідку. Повертається. Новини не утішні – рухатись далі немає сенсу – там суцільна вода. Треба йти ліворуч. Але там ТУПО БОЛОТО у самісінько прямому сенсі цього слова. Купини рідкі, маленькі. Повно води. До лісу метрів 100, не менше. Це ДУЖЕ значна відстань.
Виявляється, що жарт, дійсно додає сил у таких ситуаціях. Ми жартуємо, сміємось. Трохи додалось сил. Даю пропозицію: зупинитись, набрати води з річки, закип’ятити її на пічці, розпалюючи її травою або сухим спиртом, що я взяв. Попити, поїсти, відпочити. Потім взяти цінне – баули з наметом, карематами та спальниками і перенести їх до лісу, повернутись і перетягти вєліки, але Дядя Фьодор не приймає пропозиції, мотивуючи тим, що, з однієї сторони: повертатись за вєліками може не вистачити сил, з іншої сторони: якщо вєлік є то на нього можна опертися у разі провалля у трясину. Я розумію, що він має рацію, але дивлячись на болото, як на місце можливої загибелі, розуміючи, що сто разів могли повернутись, але тепер на зворотній шлях тупо не вистачить сил, їх же може не вистачити вибратись з цього болота, не можу наважитись і зробити той самий - найскладніший перший крок або у незвідане до порятунку або у забуття до смерті. Не хочеться помирати. Так безглуздо. Тільки не у болоті. Єдиний привілей, у тому випадку, якщо не виберемось – ми самі вибрали свою дорогу і спосіб. Ми можемо залишитись там, де стоїмо. У нас ще є продукти, є вода (навколо ж її більш ніж вдосталь), але як і кому подати сигнал? А сором? У фільмі «На грани» головний герой, якого грає актор С.Хопкінс, сказав таку фразу (фраза № 3): «Почему люди умирают в лесу? Да, они умирают от стыда». Тільки тепер я сповна розумію чому. Ні, тоді, коли дивишся фільм все зрозуміло, але відчути справедливість цього твердження можливо лише тоді, коли опинишся в подібних умовах. Тому: - геть сором. Нічого немає в тому щоб попросити по допомогу. Нехай сором буде потім.
Але це «нє наш метод» - ми не відступаємо.
На протилежному березі «Дідового озера» ми бачимо трійцю велосипедистів, що проїздять дорогою, - ймовірно це наші «старі знайомі». А нам - аби залишитись живими, та видертись до берега – більшого і не треба.
Я роблю той самий… перший крок у невідоме. Просування дається дуже складно. До лісу, начебто, не багато, але ці 60-80 метрів дуже складні. Раптово я провалююсь до попереку у болото. Федір далеко – 2, може 3 метри. Він не встигне. Я відчуваю як мою ногу міцно вхопила, впевнено тримає і повільно, неначе знущаючись з мене, засмоктує трясина. Спробував відштовхнутись другою ногою – дарма – засмоктує ще активніше і певніше, наче тільки цього і чекало. Все? Оце й усе? Пожив? Дурня. Не вірю, не хочу так, не хочу тут. Над болотом лунає голос лелеки. За цих обставин це було страшно. На щастя, перед тим, як провалитись, я встиг поставити вєліка системою на купину, а два колеса також спирались на щось більш-менш тверде. Доклавши зусиль, майже з останніх своїх резервів, я підтягнувся, ліг на купину і витягнув сам себе з трясини. Ще раз пощастило. Де ж та межа везіння, коли закінчиться? Але до лісу ще метрів 40. На купині вдалося підвестися у повний зріст і так я побачив ще один слід від колії, але він закінчився (а для нас розпочинається) за 3 метри від мене, кажу про це Фьодору. Вирішуємо: з досвіду – колією рухатись легше, тож продираємось до неї. Так і є: важко, складно, купини рідшають, вода глибока, холодна, ноги провалюються, але рухатись можна і рухатись стає значно легше.
Дуже хочеться пити. Слина майже не виділяється. Розмовляти складніше.
Щастя - ми на березі, ми вижили, ми вибрались з болота.
Відпочиваємо більше ніж півгодини – сил не було зовсім. Користуючись тим, що (не відомо що далі) залишились живими – телефоную додому. «Я живий (як же це по-інакшому звучить), все добре !?!» Цікаво – ще один результат моєї завбачливості – працюючий телефон. Він був у задній кишені джерсі, у якій я «борсався» у болоті. Якби не водонепроникний чохол, що, хоч і додає в об’ємі, але залишає телефон робото здатним я не міг би зателефонувати і довелось би купувати новий телефон.
Лісом прямуємо до дороги, яку, як побачили то майже цілували. За інших обставин могли б сказати, що це «погана» дорога (але таких немає), але ми раді і такій – це шлях до «Дідового озера» і далі до с.Кованка… а там вода, і люди, хоча там люди, а вже потім вода. Їдемо берегом озера бачимо що то за озеро і розуміємо, що нам неймовірно пощастило (вкотре!!), оскільки ми звернули в сторону ліса в останній момент, коли це ще можна було зробити. Озеро, зазвичай, має береги навколо. З тієї сторони, звідки рухались ми … берега немає взагалі, тобто болото та річка, вздовж якої ми просувались, поволі і переходить у озеро. Тому ми б не вибрались звідти, якби просунулись розділовою смугою ще далі, бодай, на 10 метрів. В доміку лісника, що на «Дідовому озері», нікого немає, у колодязі немає води, а наші сподівання, нарешті напитись, розбились на друзки - черговий сюрприз. Ще одна несподівана знахідка – знову ДОТ, але цілісінький. Добре, далі с.Кованка, їдемо туди. Ті 4 кілометри від озера до села з піском, камінням і іншими перешкодами, долаємо із задоволенням – ми на твердій землі.
У першій же хаті просимо дозволу набрати води. Нехай у цих людей ніколи нічого не болить, ніхто не хворіє, і завжди буде достаток. Не тільки води дали напитись, ще й за стіл всадовили, напоїли, нагодували, чаю, соку яблучного, пасок, яєць і всього іншого дали, відігріли, повернули до життя. Ці ж чудові люди розповіли про найбільш нормальний варіант як доїхати або до Коростеня або до Києва, враховуючи стан доріг. Від них (хоча я читав звіти і знав чого чекати) дізнались про дуже «злу кам’янку» - це так вони називають дорогу, що вимощена гранітом, якої від Кованки цілих 8! км, а у господаря УАЗ «Патріот», але й ним він щоразу молиться, як їде нею (що ж там за дорога така?!?!). Ще раз подякували попрощались та й поїхали.
Дорога через саме с.Кованка, досить якісна, а от коли почалась та сама «кам’янка» ото було весело. Проте, трішки випустити повітря з колес, а на додачу амортизаційна виделка та глагол і стає та «кам’янка», майже не відчутною. Через порвану на болоті шпицю у задньому колесі Дядя Фьодор не став ризикувати і пересувався або узбіччям «кам’янки» або дуже обережно. Так ми проїхали, приблизно половину дороги до с.Бігунь. На годиннику було 18:52 і вже було час ставати на ночівлю. «Цивільний» кемпінг в якості місця для ночівлі був проігнорований через малу кількість дров, близькість від дороги, зручний (не тільки для нас) заїзд та можливість раптової появи аборигенів для проведення «цивільного відпочинку» тому ми проїхали ще кілька-сот метрів, перебрались через придорожній рівчак та, обравши місце рівніше, поставили намет. На відміну від попередньої ночі, коли, приблизно об одинадцятій вечора у лісі, навіть, птахи перестали співати і стало зовсім тихо, тут було лише відносно тихо – скрипіли дерева, десь у лісі угукав сич та інколи кам’янкою проїздили поодинокі машини, крім того, десь неподалік від нас відпочивала якась дуже шумна компанія із музикою тощо, але нас вони не чули і не бачили. Зготували на пічці вечерю, потім посушили взуття та й вляглися спати. День був напружений, але пройдено було всього близько 12 кілометрів – 4 від місця ночівлі до «Дідового озера», 5 від місця виходу на берег до с.Кованка та близько 3 км до місця другої ночівлі.
Довго не міг заснути через згадки про воду. Перед очима «стоїть» болото… жах.
ретя частина звіту:
фото (не всі) є тут:
http://vasiliskin6664.io.ua/album670761
День третій:
Ранок видався напрочуд гарний. Тепло, сонячно. Ранішнє сонечко гріло, навіть, крізь верхівки дерев, вже зовсім по-весінньому. Благодать. Птахи співають, чисте повітря. На природі, перебуваючи у походах та після ночівлі у наметі, почуваєшся зовсім по-інакшому на відміну від того, як прокидаєшся вдома. Відчуваєш задоволення від відчуття залишків приємної втоми у своєму тілі, душа та розум втрачають наліт усього буденного та мерзенного, що, наче, налипає під час перебування у місті.
Цього разу я дозволив собі трішечки «поніжитись» у теплому спальнику та, користуючись нагодою, продивився розклад електричок до Києва з Коростеня, остання з яких відправиться у путь, згідно з розкладом о 20:25… часу більш ніж вдосталь. Ми на відстані 70 км від Коростеня. Ця відстань на гібридах та ще й асфальтом (або й без нього, але дорогами з твердим покриттям) долаються за 3-4 години і це якщо їхати на «повному розслабоні». Я повертаю з полону Морфея свого друга і поки гріється ранкова кава ми сушимо шкарпетки та устілки, а Дядя Фьодор ще й свої кросівки, розклавши всі ці речі на гілочках навколо пічки. Знявши верхній тент від намету розкладаю його на землі, ой, на моховому коврі щоб він підсох, перевертаю намет щоб висохла й його нижня поверхня, розвішую спальник. Знімаємо задні колеса та касети – без цієї процедури видряпати осику, що намоталась у проміжок між великою «зіркою» касети та шпицями колеса, виявляється неможливим. Проводимо огляд та регулювання всіх вузлів та механізмів своїх байків – сталевих конів і, без перебільшення, рятівників. Без поспіху збираємо вєліки, складаємось, збираємось та вибираємось на дорогу – на нас чекає решта «кам’янки». Йдучи доволі часто зупиняємось то підкачати колеса, то щось десь затирає, то просто на «пісь-стоп» або й банально щось сфотографувати. Так докочуємось до с Бігунь. Навігатор прокладає дорогу з багатьма поворотами, але майже навпростець, проте тільки дорогами з твердим покриттям, до м.Коростеня. Інший варіант – їхати до Овруча і майже прямою дорогою на Київ. Знову нарада, вирішуємо: сили залишили на болоті, тому їхати своїм ходом до Києва вже несила та й шкода часу. Їдемо за маршрутом до Коростеня. Однак у цій місцині дорога і навколишній краєвид, чомусь мало нагадує Полісся – місцевість доволі бугриста і дорога йде то вгору під чималим кутом і з досить значним набором висоти, то ми котимось до низу, відпочиваючи від під йому. Дядя Фьодор висловлює думку: «що ж це за Полісся», я відповідаю: «етожополесьє»… близько до істини. Підйоми, особливо ті, де покриття дороги залишає бажати кращого або, взагалі, «пісочок» виснажують. Знову у нас не дуже з водою, але цього разу краще – ми все ж їдемо крізь села, що минають одне за іншим тому набрати води проблем не буде. Дорога заводить до лісу, переходить у «непролазні піски» потім утикається у залізнодорожній переїзд, після якого знову піски, якими, все ж дістаємось до перетину з катаною грунтівкою. Бачимо столик із лавками і вирішуємо відпочити та підкріпитись – вже час обідати. Гріти воду не стали, так, на швидкоруч перехопили кураги, фіників та ліщину, запили водою та й подались далі. Праворуч від нас із величезної, розміром зі ставок, калюжі піднімаються сполохані нашою появою дикі качки. Нас обганяє російський «тазик», але його швидкість не набагато більша від нашої, тож ми його ще довго бачимо, ще й завдяки тому, що дорога досить пряма. За кілька десятків метрів до перехрестя, де нам повертати ліворуч, бачимо трійки велосипедистів, що поїхали у напрямку, куди й нам потрібно – невже це наші знайомі? – оце сюрприз. Наздоганяємо – точно – вони. Вітаємось та йдемо разом, поволі розповідаючи про наші пригоди та слухаючи як цей час провели вони. На одному з перехресть Дядя Фьодор намагається повернути праворуч (так вказує наш навігатор), але група їде далі… виявляється вони проклали маршрут значно (на 15 км) коротший, але грунтами. Є всі шанси встигнути на електричку на 15 годину, або на 17 годину, але у будь-якому разі ми встигнемо на електричку о 20:25, тому ми з Фьодором вирішуємо не відділятись від групи, тим більше, що ми не взяли ні контактів щоб потім обмінятись фотками ну і просто – так веселіше. Тому ми «ввірили» свою долю, тепер нашому загальному «Сусаніну» - Юрі і рушили всі разом.
Дорога завела нас до с.Повч, де ми набрали води. Далі трек вів крізь село до оз.Жерев. Трек показує, що дорога є, але коли ми під’їхали до озера виявилось, що дороги, насправді, немає, але місцина дуже красива, а тому вирішуємо посидіти, перепочити, пообідати і подумати як їхати далі – або повертатись на дорогу або ще щось.
Ми з Дядею Фьодором вирушили на розвідку – чи можна перебратись через ГЕС, що об лаштована на озері. Виявляється складно, але цілком можливо: необхідно піднятись металевими сходами на бетонну раму шлюзової двері, пройти нею, з іншої сторони приставлена дерев’яна драбина – нею спуститись, дали 50-60 метрів земляна дамба, далі спуск з 2,5м бетонної стіни дамби, (тут нам би стала у нагоді мотузка, яку я взяв із собою – спускати вєліки та баули), далі вузькою дамбою на інший бік річки, що витікає з озера, а там підйом лісом і ось уже в лісі має бути продовження дороги.
Цим часом Юра та Діма перепитали аборигена, якого зустріли біля ГЕС, який пояснив, що як би ми робили так, як ми запропонували то, мабуть, все село прибігло б подивитись на цих йолопів, бо внизу за течією є брід, яким користуються місцеві. Розвідали і його. Я зняв взуття і зайшов у воду – МАМА, яка ж вона холодна, у мене за мить вже до коліна все пройняло холодом і я ледь відчував свої ноги. Дядя Фьодор (от же ж любитель поплюскатись у холодній воді) поліз у воду, а ми всі спостерігали за рівнем води на його ногах – нижче коліна, але на «горняках» до баулів дістане, як виявилось пізніше – дістало і до мого баулу, але короткочасне занурення у воду баул від Терра Інкогніта витримав з честю і речі у ньому залишились сухими. Зняли взуття й перейшли річку у брід. Я та Дядя Фьодор вели вєліки по дну, решта вєліки носила (після учорашнього нашим вєлікам вже гірше не буде). На іншому березі на нас чекав крутий грунтовий підйом, а далі лісова дорога з усіма її, вже звичними, сюрпризами у вигляді пісочку, завалів, калюж, поворотів в іншу, від потрібної нам, сторону. Ось Юра виявив, що ми пропустили поворот праворуч (там був завал) і тепер рухаємось до с. Рудня-Повчанська і якщо ми не повернемось і не звернемо то втрачає сенс наша переправа, оскільки виявилось би, що ми б зробили гак у кілька кілометрів, але опинилися б далі від того місця, де Юра запланував виїзд на дорогу від Овруча до Коростеня. Тому ми порадились і все ж повернулись до попороту і поїхали за прокладеним треком. Раптом, під час однієї з зупинок, Юра запропонував ще «зрізати» (ми з Дядею Фьодором переглянулись – ми вже знаємо, що це найкоротший шлях до пригод), посміхнувшись один одному ми з Дядею Фьодором одразу погодились – вперед до нових пригод, які, доречі, не примусили на себе чекати. Буквально одразу ми зіткнулись з черговою дорогою-озером, яке також здолали у брід, знявши взуття, але Поліна, цього разу, навідріз відмовилась мочити ноги і «поїхала» на спині у Юри – ти завів – ти й вези… повіз, але в обмін на те, що це йому вночі «зачтьоца». Ще кілька десятків метрів – знову величезна калюжа. Ха, а в мене ж «бєрци» - я молодець, я долаю калюжі і багнюку без особливих складнощів, Фьодор за мною. Стоїмо, чекаємо на решту, при їх появі – радимо де краще пройти. Далі знову грунтова дорога за ямами і калюжами, які доводиться об’їздити, іноді вже на великій швидкості – досить багато часу забрали переправи та обід – вже не встигли на 15 та на 17 годин на електричку, але поки все добре і маємо шанс встигнути на 20:25… Калюжі, ями, горби, грунти, дрібні дерева, поворот, ще, дихання як на якихось перегонах, ми «летимо» 25 км/год грунтами та ще й з баулами. Оминати калюжі стає складніше – доводиться заїздити на тонесеньке узбіччя і Поліна не впоралася – зупинилась у калюжі. Не було іншого виходу і вона лівою ногою встає у воду – миттєво холодно і мокро… «Патаму шо отака … єнна «зрізочка». Далі Поліна їде «трішки» розлючена на Юру за його бажання скоротити дорогу… ну хто ж знав? Він же хотів як краще… а вийшло як завжди.
Ще пісочок, ще трішки, нарешті асфальт. Гонимо. Поліна жаліється, що якщо ми їхатимемо з такою швидкістю, то до Коростеня від неї доїде не більше 16 кг ваги… порвало всіх…
Вже сутінки і холодшає повітря. Одягаємось, вмикаємо мигалки та ліхтарі. Летимо.
Не так сталось, як гадалось – на вокзал у Коростені ми приїхали вже тоді, коли наша електричка їхала до Києва цілих 20 хвилин. Думаємо: або чекати на наступну о 5 ранку і вже зараз ставити керівництво до відома про своє завтрашнє запізнення, або ще крутити до Києва??? Мені спало на думку, що можна взяти машину. На вокзалі домовився з таксистом, в якого Citroen Jamper за 700 грн (по 140/людини). Купили перекусити поки він заправлявся. Познімавши з вєліків баули та передні колеса завантажили їх у багажник цього чудового автомобіля а самі розсілись у салоні – ми з Дядею Фьодором спереду, решта групи ззаду. Виїхали з Коростеня о 22:36, на «Ірпінському» КП ми з Фьодором висадились о 00:14, зібрали вєліки, прикріпили речі і крутнули додому
http://www.gpsies.com/map.do?fileId=pjlyxlcqlirqavtp
http://www.gpsies.com/map.do?fileId=vmnfsmbxffojmall
http://www.gpsies.com/map.do?fileId=ncmodzpjnoelzanh
Статистика:
Всего пройдено - 155,5 км
средняя скорость - 10,6 км/ч
Ваша подорож вдалася! Я так розумію що ми багато чого втратили... Сподіваюсь наступного разу і ми відчуємо всі моменти істини і погода нам не заважатиме 
Так шо їхати у Полісся - це лише питання часу!
