Сергій з сотні Лева, 25 років, позивний у сотні - Шерлок. Має 2 вищих освіти: технічну і дизайнерську, займався приватним бізнесом.
«Приїхав після перших смертей, не витримав, не зміг дивитися більше телевізор, зрозумів, що я більше не зможу бути просто глядачем. І, чесно кажучи, спочатку приїхав як турист, але знав, що буду на бойових діях. Порадили в «Леви» звернутися - я туди потрапив. Потім зрозумів, що я потрапив туди, куди треба. Ми – українські націоналісти. Перші слова, які я пам’ятаю від сотника - він пояснював завдання: повернутись додому живими і з перемогою. Я ті слова добре запам’ятав, тому що прийшлося мені потім замінювати сотника, а згодом я став замсотника і зрозумів усю відповідальність.
Пам’ятаю дуже добре перший день січневих подій: коктейлі мішав, на передову на Грушевського тоді ніхто не пускав і пам’ятаю дуже добре щит, оці славнозвісні дерев’яні щити…на одному писали «мамо, не плач!», на іншому «мамо, я повернуся». Я зрозумів, що тут зібралися люди, такі, як треба. І начеб-то я не з передової, але я був такий самий, як вони і ставилися до мене, як до брата. Пам’ятаю, прийшов увесь чорний, в диму, ледве вимився. Хоча я такий чистюля, але так був радий, що я там, що я з усіма. Другий день.. і в другий день я вже на передовій! Тоді «праваки» рванули – і зробили вірно. Йшло вже діло до перемир’я, але двоє «беркутівців» резиною розстріляли медика, дівчину. Вони по ногах їй попали і в плече. Коли вони це зробили - усі рванули у бій. І наш сотник також пустив нас на передову; намагався, щоб усі новеньки тримались позаду, але я щось не зміг триматись позаду. Крім того, мене там усі вже знали. Я на передовій… перший той адреналін… не знаю, як це пояснити. Про все забуваєш, про біль навіть... У мене рука була попечена, я зрозумів це тільки у штабі. Відвоювали на славу: цілу ніч, до ранку. На наступний день, 25го січня, вже було перемир’я.
То мої перші спогади про Майдан. Пам'ятаю, як мама переживала, як вона мене відпускала. Я казав: «ну що можна зробити? Самі виховали патріота - самі винуваті».
Батьки перехрестили і відпустили. Єдине, що потрібно було робити - приймати дзвінки у будь-який момент, чи-то на передовій, чи-то у штабі, коли спиш. Так домовились.
А потім я став підійматися у кар’єрному, так би мовити, рості. Мені дали рій. Рій – це 12 чоловік. У мене, правда, було тільки чотири новачка, а я був п’ятим новачком. Я почав збирати свій рій, готувати його. І помаленьку я почав формувати для себе своїх людей. Ще раз зрозумів, що з сотнею я точно не помилився. На якісь такі дурні справи ми ніколи не йшли. Сотник – розумний. Його дуже поважають. Він зараз – не остання людина на Майдані. І ми – не останні. «Леви» люблять порядок. Їх бояться.
Зараз – я чатовий. Чатовий – це старший над трьома роями: 36 чоловік. Патрульний і ще бунчужний – це зам сотника. Займаюся усіма справами, що не встигає сотник.
18 лютого я повів сотню в бій, тобто на мені була сотня. Дуже багато думав, як там можна було діяти. Думаю, що вчинив на той час правильно. Ми займалися розвідкою, в нас люди, хоч і не військові, але підготовку ми пройшли непогану.
А вісімнадцяте, мені здається, що то було учора. Я навіть не поснідав і ми пішли на мирну акцію. А за день до цього мені подзвонив мій друг і сказав : «Серьож, бери з собою завтра усе що можна». Ми з собою взяли коктейлів, взривпакети – ми багато не мали. ПМ, що таке ПМ? Усі думають, що то пістолет такий. Ні – то палка Майдану. То щось таке, як Макаров - тітушкобийка і беркутобийка. «Вогонь» - так в нас називають коктейлі, його не можна усім давати, тому ще не всі уміють ним користуватися. Я роздав тільки тим, хто знає, що це таке.
Ми стояли біля Маріїнського парку. Ми тримали лівий фронт біля машин.
Коли почалося перимир’я, я думав, що на тому усе і закінчиться. Ввшники опустили щити, а проти нас взагалі діти стояли. Ми теж діти, але цим років по 18 десь було. Я пішов по перимтеру подивитись як справи. Я тримав зв’я зок з нашим людьми на Грушевскього і на Інститутській. Зі мною було 35 чоловік, на Грушевскього запалили скати і мені подзвонили і сказали :«ми пішли у штурм», - то був останній дзвінок звідти. З Інституської подзвонили і сказали: «що ти такого не бачив, тут дівчата беркутів закидують камінням». Я зрозумів що тут біля Маріїнського дуже мало людей. Перед нами стояло три ряди ВВ, два ряди беркуту і десь, напевно, з дві тисячі тітушок. А нас - один ряд і тей неповний. Дуже багато було непідготовлених самовольців. Почалося усе з лівої сторони. Хтось крикнув «беркут», - то не був «беркут», то були ввшники. За нами стояли жінки, старші люди, усі тримали різні прапори. І летять на них ВВ і починають бити тих людей. І нехай усі ввшники поклянуться мені, що вони йшли за наказом. Вони такі самі суки, як і оті «беркута». Просто один з десяти з них – нормальний. А у беркутів зі ста. Я бачив, як били дівчину на власні очі..і били так жорстоко, як пацана: по руках, де попало. Я підбіг до своїх і крикнув: «леви, з вогнем за мною!», - і одразу зі мною відділились п’ять чоловік. Іншим було завдання втримати ВВ, щоб вони не ринули на нас. Ми кинулися на ВВ, одразу з натовпу виділилася четверта сотня і з ними ми пішли в атаку. Наше завдання було прикрити дівчат, мирних людей. Далі по Грушевського був прохід, ми усім сказали, щоб відходили назад, на Арсенальну. А ми прикривали, щоб ні ВВ, ні «беркут» не вдарив, - пішли в атаку і почали палити. Ми йшли одним рядом і перших два ряди вв ми спалили. Бо так не робиться, щоб бити наших дівчат! Вони почали тікати. А ми - забирати в них щити. А я дуже хотів знайти того, котрий бив дівчину..і я його знайшов!!
…Один з моїх бійців загорівся: у нього загорілася сумка з коктейлями. Він горів і тікав сам від себе. Ми його повалили і частина коктейлю вилилася на нього. Було дуже тяжко загасити. Він вижив, але дуже обгорів… важко розказувати про це. Я зняв з нього каску, - у нього такі очі були перелякані, - дав йому руку. Потім я подивився вверх, а перед нами в декількох метрах - ввшинки. І я тією сумкою, що горіла, кинув у них - стіна з вогню вийшла. Я бійця потягнув, ми намагалися тікати, але зрозумів, що ми у ж…пі, бо почалася паніка, люди на нас бігли. З однієї сторони «беркут», з іншої – ВВ. Ми з останніх сил щось намаглися зробити. Усі на нас дивилися, бо ми у формі, а ми не знали, що саме робити, бо самі були без командування. Зі мною було лише п’ять бійців. У мене був останній коктейль і я запустив його кудись у натовп «беркуту». Я побачив, що усі туди кидають. Там була брама, ми думали, що то буде прольот між Кріпосним і Інститутською. Думали вийти на Інститутську, хоча там також були бої, але нам головне було об’єднатися зі своїми. Тобто вийти до них, але тут нас зажали настільки, що десь 80 чоловік, що залетіли у той прольот, були як каша. А там вийшов тупік. Беркути нам кидала гранату, а ми їм петарду… вони знову гранату – ми знову петарду. Потім кинули сльозову - я надів протигаз. Тільки надів - одразу щось у око полетіло, бо скло на протигазі тріснуло. Я його одразу зняв. В результаті закінчили оборону цієї брами однією гранатою. Більшість з хлопців були контужені, багато хто з бійців взагалі керувалися інстинктом самозбереження. Залишилось десь троє чоловік, які щось ще могли робити. Я залишився з бійцем, а поміж нами кинули гранату. Вона була обмотана цвяхами. Я зрозумів, що то вже кінець. Сказав йому: « тікаймо!», - ледве втекли. Залетів у двір «беркут» і ми розбіглися по під’їздах. У той, який я заскочив, - десь біля тридцяти людей зайшло. Там стояв звичайний кодовий замок, який не працював. Ми зсередини закрили нашим ПМом і тримали двері. «Беркути» намагалися відкрити кодовий замок і не зрозуміли, що він не працює. Ми просиділи десь півгодини. Я зняв форму, залишився у звичайному одязі. Вийшов на Кріпосний провулок і попався ввшникам. Вони почали : «так, кто такой..ти шо тут ходиш?». Я зробив переляканий вигляд і сказав, що я тут живу. Вони сказали: «ти чё, идиот? нахер отсюда», - і я пішов. Я пройшов усі пости аж до Арсенальної. Подивився, де стоять ВВ, де ті тушки, як можна пройти, - я йшов по слідах боїв. Усюди були тітушки. Я повернувся назад і вирішив відпускти людей з під’їзду: кожних 5 хвилин по двоє чоловік. Дав завдання самовольцям тримати двері. А за нами повинна була приїхати машина. Але усе вишло інакше. Я вважаю, що людина має бути у якійсь організації і підпорядковуватися наказам. Бо двері ті хлопці не втримали, а пішли собі. І в наш під’їзд увірвалися. У нас на поверсі було приблизно п’ять чоловік у штатському, троє чоловік з четвертої сотні і я. Ми вирішили покласти зброю, бо насправді не мали чим тримати оборону. А їх залетіло десь чоловік 20. Завдання наше - захистити людей. Ми заблокували вихід, шостий поверх. Але вони зайшли і у них аж очі загорілися, бо ми стоїмо… руки опущені вниз. І вони як почали нас бити!! Я ще не діставав так у своєму житті. Вони натішитися не могли. Але тих, хто були не в формі - не били. Нас потовкли добре, спустили вниз. Мене витягнув строковик ввшник, років 18, коли мене п’ятеро били. Потім якийсь самосуд влаштували: скільки нам платять, скільки ми ввшнікмв забили і так далі. Ще там ми порядно дістали. Потім у автозак запхали. Мені пощастило, тому що був увесь у крові і вухо розбите було - вирішили, що я вже дуже поганий і не добивали. Телефон я загубив під час бою. Годинник ввшники забрали. У автозаку я бачив людей, яким менше ніж мені пощастило. Привели дядька з Маріїнського, у нього було 5 рваних ран на голові; він, як фонтан був – страшно дивитися. Там дуже багато було поранених. Прийшла медик, вона почала дивитися мене і я прошепотів: «забирай скільки можна, чим побільше… і кивнув головою, що мене не треба..я - більш-менш.». У мене була зламана рука у двох місцях і вибита кістка на руці, це я вже потім зрозумів. Ребра побиті, ніс розбитий…Вона забрала з собою п’ятьох, бо більше вже не могла у швидку запхати. Одну людину шили на місці прямо у автозаку. Потім нас пересадили в інший автозак на десять місць, нас було там дев’ятеро. Коли закрили двері, я сказав : «слава Україні», - відповів караул : «Героям слава!». Виявилося, що то срочники з західної України. Серед нас були хлопці з важкими пораненнями. Нам сказали, що ми їдемо у якийсь райвідділок. Їхали довго. Бачимо, що всже півтори години, кажемо : «хлопці ,скажіть чесно, де ми є?», - а вони такі двоє перелякані сказали, що ми не знаємо куди вас везуть. Ну що тут сказати: хлопці помолилися, заспівали «ще не вмерла Україна», і я попрощався з життям. Це, напевно, став такий переломний момент в моєму житті. І тут вони затормозили, затушили фари, сказали бути тихо, бо натрапили на Самообоорону, повернули з дороги. І завезли у Святошинський райвідділок. А Самооборона чистила автозаки.
У райвідділку почався пресинг. Пістолета у рот пхали, але вони не знали, що ми вже з життям попрощалися, що пресінг нам вже не страшний. А кожен з нас заявив, що потребуює медичну допомогу і адвоката. Я зі справжніми героями сидів - ніхто не зламався!! З мене одразу зробили сотника, тому що я був у новій формі, мав светр «леви» - фірмовий подарунок. Усім приписували 294 статтю частину другу. Друга частина то є організатор масових заворушень. Нас було дев’ять, кожен з нас привів по п’ять тисяч народу і ми побили по 160 «беркутів», - отака була казка. Тримали у РУВД, не давали їсти, не давали спати. Якогось наркомана привезли, одразу у камеру направили, дали постіль, їжу. А нас загнали у «обезьянник», ми там і спали. Я спав на листочку… на землі. Найважчим надали допомогу і залишили з нами. Там були представники медицини, а не лікарі. Говорю так, тому що я розумію, що лікар - це людина, яка дала клятву. Це людина, якій має бути все одно, хто ти є. Її функція - допомагати людям. А на нас дивилися, як на злодіїв. Навіть гірше – як на ґвалтівників. Ще гірше, напевно, вже немає куди. Нас принижували навіть медики. Я казав, що у мене щось з рукою, а мені сказали, що то забій, хоча виявили переломи у трьох місцях. Коли я наполіг, то погодилися зробити рентген. Їсти нам дали на наступний день, щоб ми на суді не попадали. Я ніколи не думав, що гречка може бути така смачна! На суді було вже усе вирішино: нам дали по два місці і по 15 років. Моя адвокат говорила, що вона бачила ухвалу на два місяці, а після суду на 15 років. Варіант, що нас витягнуть - малий, але є. Я розлючений дуже багато чого наговорив у суді, коли мені дали слово. Бідолаха прокурор почервонів і голову опустив, тому що, як людину можна посадити, навіть на тих два місяці, навіть просто затримати лише одним папірчиком – протоколом, який було зовсім невірно складено? Ні у чому ми були одягнені, ні де ми були точно затримані, ані понятих – нічого не вказано. Лише список затриманих і хто затримав.
Після суду нас відправили у тюрму, у Лук’янівське СІЗО. Тюрма мені більше сподобалась. Конвой там одразу нас привітав : «слава Україні». Йдеш по тюрмі, кричиш: «Слава Україні», - з кожної камери – відповідь: «Героям слава!». Печатка майданівця - і тебе ніхто не чіапає. Мало того, ще й поважає. Грабіжник запитує: «ти ментів бив?», - я: «бив!», - тисне руку. Ув’язнені – більші люди, ніж ті менти і «беркути». Вони ділилися, чим мали. Дивитися телевізор там було дуже важко, бо думками мене в тюрмі ні хвилини не було, а десь там на Майдані. Я вірив до останнього, що нас випустять. Розмовляти про Майдан нам не дозволяли. Просидів я п’ять днів, вийшов з блатними словєчками, з фєнічкою у кишені. На Майдан потрапив – зрозумів, що тут багато чого змінилося. У сотні вже не 50 чоловік, а десь 140. Безлад страшний. В профспілках згоріли мої документи, права, речі – усе.
Сподобалося, коли я приїхав у РУВД свою форму забирати, вона була на експертизі. Нас приїхало троє і два адвокати. Слідчий стояв, який п’ять днів назад тикав пацанам пістолет – вибивав зізнання. І він до мене каже : «Слава Україні!». Мене аж підірвало, я не міг стриматися: «слава Україні – це, коли ти пацанам пістолет тикав і по 15 років давав. Ти розкажи своїм, як ти хлопців заставляв підписати…!!! що ти став, що ти червонієш??!!», - він не знав, куди подітися, усі на нього дивляться.
А на Майдані одразу дали завдання, поставили замсотником, дали особовий склад: 140 чоловік таких самих, які не знають, що таке наказ і як його виконувати. А через три дні я захворів сильно і з високою температурою потрапив до лікарні. Казали, що щось у чай підсипали; не знаю, чи то правда, але у лікарню я потрапив на тиждень.
Я вважаю, що тілки Майдан може впливати на владу, а хто ще?
У нас був випадок, коли хлопця привезли до швидкої, лікар не хотів приймати, бо були проблеми з документами, а хлопцям тихенько сказав, щоб дали триста гривень і буде все нормально.Серце майданівця ніколи не дасть гроші, тому що, то називається зрадити себе і зрадити «небесну сотню», а в мене там, до речі, шестеро друзів. Я їх зраджувати не збираюсь. Це люди, з якими я простояв на постах по 18 годин; це люди, з якими я йшов у розвідку; це люди, які воювали зі мною. Це люди, яких я рятував..і, які мене рятували. Ми, коли почули історію з лікарем – вирішили не йти у лікарню, вирішили одразу піти у міністерство. Ми колись їх охороняли, така була ситуація, що їх хотіли штурмом брати. А тут ми прийшли під двері, на нас спочатку подивилися, а ви що тут робите? Але охорона нас побачила і зробила вигляд, що їх немає. Вони знають, що таке майданівець!
Я думаю, що зараз усе пішло уперед на рахунок організації Майдану. Створено комітети. Усе помаленьку підіймається. Західняки намагаються об’єднатися і то буде сила. — с Сергій Макар.
https://www.facebook.com/photo.php?fbid ... 205&type=1
. Нехай москалики зі своїм путіним одружуються, він їх і так вже п'ятнадцять років тр@хає, в багатьох від цього аж дірка в голові 
. Для тих, хто без дірки - претензії знімаються (лише претензії, а не стрінги 
).
.
