...Глибока, майже непереможна оборона Криму зламана внаслідок спецоперації українських військових розвідників. Стрімким ударом наші полки долають Чонгарський перешийок і виходять на оперативний простір...
За кілька днів – колони українських військ з піснями марширують звільненим Сімферополем і радісне населення захоплено вітає державний синьо-жовтий прапор.
Передові частини українців нестримно просуваються до чорноморського узбережжя. Мета – Севастополь.
Ні, це не картини жаданого багатьом нашим громадянам майбутнього. Це – наше минуле. У квітні 1918 р. українські війська увірвалися в Крим і звільнили його від влади московських чекістів – батьків організації, з якої походить майже все нинішнє російське керівництво.
Волонтери проти комісарів
Кримський похід армії УНР – одна з найбільш романтичних сторінок нашої історії. Унікальність його полягає в тому, що ударною силою наступаючих українських частин була формація, сформована, так би мовити, на добровільних засадах.
Історія Запорізької дивізії армії УНР почалася 9 лютого 1918 року у селі Гнатівна під Києвом, куди відступили частини та загони українського війська, що перед тим невдало боронили Київ від більшовиків. Саме з них за ініціативою генерала Костянтина Прісовського та підполковника Петра Болбочана був сформований Запорізький загін – фактично збірна команда з добровольців-фронтовиків.
Професійним військовим, що очолили загін, були очевидні всі помилки, допущені під час київських боїв.
Головна – у командири частин висували людей, некомпетентних у військових справах, проте з партійним стажем. Аби убезпечитися від цього, Запорізький загін оголосив себе поза політикою - тобто таким, де командирів призначали за професійним, а не партійним принципом.
Правильна організація війська швидко дала результати – вже 18 лютого запорожці розбили загін червоного комдива Кіквідзе під Сарнами, 25 лютого звільнили Житомир, а 1 березня – Київ. За два дні – 3 березня до Києва прибули союзники УНР – німці.
Тут варто зробити зауваження. Радянська і білогвардійська пропаганда десятиріччями вживлювали в свідомість мас думку про те, що Україну весною 1918 р. від більшовиків звільнила німецька армія, а українці прибували до звільнених міст "в німецькому обозі".
Мемуари очевидців і численні документи свідчать про протилежне. Німці входили на терени, вже звільнені Запорізькою дивізією та загонами вільних козаків.
Полтавський комісар освіти Віктор Андрієвський свідчив: "При відступі вони (більшовики – Авт.) люто билися, і то з самими українцями, бо німці звичайно в бою участі не брали і тілько як коли піддержували наших артилерією".
Парадокс – підтвердження того самого факту ми знаходимо в мемуарах… головнокомандувача червоних військ в Україні Володимира Антонова-Овсєєнка:
"Гайдамацькі зграї проникли углиб вздовж Дніпра. Всі контрреволюційні сили радісно піднялися назустріч німецькому наступові. Україною прокотилася хвиля протирадянських маніфестацій".
Очевидно, факти боїв українців з більшовиками були настільки відомі сучасникам, що червоний командувач у ті часи просто не наважився їх спростовувати.
Військову вправність запорожців описав і зовсім несподіваний свідок – офіцер Добровольчої армії Ніколай Раєвський:
"Артилеристи Алмазові вогонь вели відмінно. Гармати в їхніх руках давали, наскільки я міг судити, максимум того, що дана система могла дати, як таке. Промайнула в мене думка – артисти проти партачів.
Якщо додати що в "артистів" надвечір майже не лишилося снарядів, а в червоних їх було, певно, скільки завгодно, то цей бій під Лубнами може слугувати прототипом більшості бойовищ громадянської війни – якість проти кількості".
Темп наступу Запорізької дивізії не давав червоним змоги закріпитися й підготувати оборону. 27 березня від більшовиків була звільнена Полтава. 4 квітня – Люботин.
"Залізнична війна" навпаки
Одною з причин успіхів більшовиків у війні проти Центральної Ради зимою 1917-1918 рр. була висока швидкість просування їх частин углиб України.
Кадровий військовий царської армії, полковник Муравйов чудово розумів значення темпу наступу - для його забезпечення посадив свої війська на залізничні вагони і наступ вів чітко уздовж залізниць.
Цей план, абсолютно недієвий за класичних бойових дій (коли ворог просто нищить колії), в умовах громадянської війни та відсутності спільного фронту себе повністю виправдав.
Єдине, чого не передбачав Муравйов – що той самий інструмент буде застосований для вигнання більшовиків з України.
Командири запорізьких полків – такі ж кадрові військові з досвідом Першої Світової війни – так само маневрували пішими частинами за допомогою залізниць. Цим пояснюється невеличка чисельність кавалерії запорожців – один полк Кінних гайдамаків на чотири піші і один гарматний полки. В умовах залізничної війни більше кінноти запорожцям було просто не потрібно.
Після взяття Люботина командувач Запорізької дивізії полковник Олександр Натієв (аджарець за походженням) розділив запорізькі частини на дві оперативні групи.
Перша, керована полковником Володимиром Сікевичем, в складі Дорошенківського, Гайдамацького та гарматного полків рушила визволяти від червоних Донбас.
Друга – на чолі з підпоковником Петром Болбочаном у складі Республіканського пішого полку, полку кінних гайдамаків та кінно-гарматного дивізіону полковника Алмазова (разом біля 9 тис багнетів та шабель) здобула наказ визволити Харків, а потім наступати на Катеринослав (Дніпропетровськ) та Олександрівськ (Запоріжжя) і далі – на Крим.
Наступ уздовж залізниць проходив стрімко. 6 квітня запорожці визволили Харків і передали Слобожанщину під охорону запорозького полку ім. Богдана Хмельницького та німецьких частин.
13 квітня запорожці зайняли Олександрівськ (Запоріжжя). Саме тут відбулася зустріч українців-наддніпрянців з Запорізької дивізії з українцями-галичанами з легіону Січових стрільців, що в складі австрійської армії наступав з заходу.
Бронепотяг Січових стрільців в Армії УНР "Хортиця", 1919 рік
18 квітня було звільнено Маріуполь. Під містом відбулася перша зустріч штатних українських частин з загонами анархістів Нестора Махна. Зустріч була символічною – анархісти розбіглися по степах. Наступні зустрічі Махна з українцями для нього закінчувалися не краще.
Там же під Маріуполем відбулася ще одна зустріч, запорожці стикнулися з білогвардійською групою полковника Дроздовського, яка з боями проривалася з Бессарабії (з румунського фронту Першої світової) на Дон для з’єднання з Добровольчою армією генерала Денікіна.
Єдинонеділимщик і монархіст Дроздовський залишив гидотні згадки про українців: "Українські старшини більш половини ворожі українській ідеї і по свойому складу не більш третини не Українці — яким ніде було діться. При тяжких обставинах кинуть їх ряди". Цікаво, чому вони тоді не пішли з Дроздовським, котрий усюди робив зібрання і пропонував старшинам вступити до нього у відділ?…" - прокоментував мемуари білогвардійського командувача український очевидець, запорожець сотник Борис Моневич.
Там же у Маріуполі запорожців нагнали передові частини 15-ї дивізії німецького ландверу, керованої генералом фон Кошем.
Підполковник Болбочан озвучив німцям мету свого походу – Крим. Німці не заперечували, бо були твердо переконані що до підходу головних німецьких сил Криму не взяти, і що план Петра Болбочана – цілковита авантюра.
Таємне захоплення на Криму
Реакція німців на плани запорожців могла бути і значно різкіша, аж до перешкоджання запорожцям наступати. Справа в тому, що за угодою, укладеною з німцями Центральною Радою, Крим до зони українських інтересів не входив і вважався стовідсотково "німецькою законною здобиччю".
Взагалі політична діяльність Центральної Ради – це вражаючий приклад бездумного політиканства. Члени соціалістичних партій – прибічники "миру без анексій та контрибуцій", керманичі ЦР примудрилися відмовитися від прав не тільки на Крим, але й на Одесу, бо мовляв, українці там складали в той час незначний відсоток.
Нехтування інтересами держави в ім’я дотримання соціалістичних ідей керманичі ЦР поєднували з цинічним віроломством щодо укладених ними угод.
Відмовившись від Криму на переговорах у Бресті, міністри з ЦР тим не менш віддали підполковникові Болбочану наказ Крим захопити і приєднати до України. Болбочану було наказано діяти таємно і німцям письмовий наказ уряду ні за яких умов не показувати.
Своїм наказом Центральна Рада сама створила умови для конфлікту між запорожцями та німецьким командуванням, який міг закінчитися кров’ю. Але поки що у здатність запорожців захопити Крим не вірив ніхто, крім самих запорожців.
Червоні закріпилися на Перекопському та Чонгарському перешийках і приготувалися до впертої оборони. Професійним військовим було очевидно: проламати такий опір здатна або значна чисельна перевага, або – військова хитрість. Підполковник Болбочан зробив ставку на друге.
Петро Болбочан, уродженець Буковини, полковник армій УНР та Української Держави. Автор відомого листа до вищих чиновників Директорії УНР: "Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарями". Розстріляний з наказу Петлюри за підозрою в "державному перевороті" у червні 1919 року
Підхід запорожців до більшовицьких укріплень мусив стати для червоних цілковитою несподіванкою. Тож полк кінних гайдамаків здобув наказ розсипатися степами і ловити кожного подорожнього, що прямує на півострів, ким би він не був. Це завдання було виконано відмінно.
До самого вторгнення Болбочану у Крим більшовицьке командування було переконане, що його частини все ще ведуть бої під Мелітополем – кінні гайдамаки перехопили всіх зв’язкових. "Невеликі частини, що втекли до Криму, були обезброєні більшовиками й віддані під суд за дезертирство" - з задоволенням зазначив сотник Монкевич.
Також у Мелітополі запорожцями була захоплена більшовицька радіостанція і шифрувальник, і більшовикам почали посилати брехливі звіти від імені їхніх же частин.
По-друге було очевидно, для прориву оборони червоних потрібна акція з тих, яку зараз назвали б "операція спецназу". Її підготовка була покладена на розвідників Республіканського пішого полку на чолі з сотником Зелинським.
Обстеживши всі підступи до Перекопського та Чонгарського перешийків, розвідники визначили ділянку прориву – Сальківський міст через озеро Сиваш.
Під прикриттям кінних гайдамаків підполковник Болбочан перекинув до мосту піхоту та артилерію. Був передбачений навіть варіант, що прорив через міст не вдасться – якби таке сталося, запорожці мусили б долати Гниле море на моточовнах. Човни перевезли до Сиваша з Мелітополя залізницею.
План Болбочана був здійснений як за нотами. Уночі 22 квітня українські розвідники сотника Зелинського на мотодрезинах рвонули через міст. Стрімкою атакою вони ліквідували захоплену зненацька охорону і знешкодили закладені під міст вибухові пристрої.
Услід за розвідниками - так само на мотодрезинах - міст проскочили бійці 1-ї сотні Республіканського полку. Вони зчепилися з залогою. Услід за ними міст проскочили один за одним два українських бронепотяги, які вогнем гармат та кулеметів підтримали атаку запорожців.
За бронепотягами рушили ешелони з піхотою та гарматами. Оборона була прорвана – більшовики почали неорганізований відступ до Сімферополя.
Вдень 22 квітня запорожці захопили Джанкой – вузлову залізничну станцію. Тут підполковник Болбочан розділив свої сили. Рухома група в складі полку кінних гайдамаків та кінно-гарматного дивізіону полковника Алмазова рушила на Бахчисарай і далі – на Севастополь.
Посилений захопленими броньовиками та артилерією, Республіканський полк здобув наказ наступати на Сімферополь і відрізати шлях групі більшовиків, що відступала від Перекопу. 24 квітня з розгорнутими знаменами переможців, під оплески і вітання мешканців, козаки-запорожці марширували вулицями звільненого міста.
За крок до крові
Наступ запорожців відбувся настільки стрімко, що занепокоїв німецьке командування. Того ж 24 квітня кінні гайдамаки підняли синьо-жовтий прапор над звільненим Бахчисараєм.
Було очевидно: ще кілька кроків і Україна здобуде головний приз у війні – Чорноморський флот Російської імперії. Підтвердженням цього припущення може служити той факт, що 29 квітня частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські прапори.
Не будемо лукавити – далеко не всі офіцери флоту співчували українській ідеї. Проте в умовах більшовицької влади вони готові були підняти прапор хоч чорта, аби тільки не червоний. "В українцях ми бачили перш за все силу, здатну опиратися більшовикам", - визнавав офіцер Добровольчої армії Ніколай Раєвський.
Проте в плани німецького командування передача флоту Україні не входила. Полки 15-ї дивізії ландверу прибули до Сімферополя і почали блокувати частини українського війська.
Командування запорожців зажадало пояснень. У відповідь німці зажадали дізнатися, на яких підставах запорожці перебувають у Криму.
Сотник Монкевич свідчив: "Коли Болбочан пробував протестувати, начальник штабу (німецького – Авт.) зимно зазначив:
"Я зовсім не знаю, до якої армії належить ваша група й можна передбачить, що ваша група йде на з’єднання з більшовиками, бо Українське Військове Міністерство на моє запитання, з якою метою воно посилає вашу групу на територію Криму, відповіло, що абсолютно нічого не знає за таку групу і жадних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; Український уряд рахує Крим цілком самостійною державою".
Виходило так, що Центральна Рада, заборонивши Петру Болбочану показувати німцям наказ про взяття Криму, тепер від запорожців просто відмовлялася. Рятуватися доводилося самим. В повітрі запахло порохом.
Учасник тих подій сотник Никифор Авраменко згадував: "Несолідна постава нашої влади мало не довела до кривавого бою і, правдоподібно, ліквідації нашої групи".
"Несолідна постава" могла мати й дуже практичну мету. Не маючи змоги контролювати запорожців (що оголосили себе поза політикою) і, мов вогню, побоюючись появи "українського Бонапарта", Центральна Рада могла свідомо провокувати конфлікт, аби знищити гонорливих військовиків руками німців.
Конфлікт посилювався.
"26 квітня в 12 годин дня прибула на двірець (вокзал – Авт.) делегація від генерала Коша, в склад якої входив і поручник Отто Кірхнер. Вони від імені німецької команди пред’явили слідуючі вимоги: по-перше, здача зброї і всього військового майна німцям, по-друге, залишення границь Криму на положенню цивільних інтернованих, а не як українське військо, і по-третє, звільнення усіх добровольців, набраних на території Криму", – згадував сотник Борис Монкевич.
Запорожці категорично відмовлялися приставати на умови німців і навіть розглядали варіант захоплення Керченського півострова та зайняття на ньому оборони водночас і проти німців, і проти більшовиків.
У той же час уряд у Києві мовчав. На всі спроби командувачів запорожців зв’язатися зі столицею їм відповідали, що урядовці перебувають на важливому засіданні, тож, мовляв, зачекайте.
Ситуація зайшла у глухий кут і командувач Запорізької дивізії полковник Натієв вдався до "забороненого прийому" - повідомив про ситуацію в Криму харківську пресу.
Скандал зчинився неймовірний.
"В 2 годині ночі до апарату підійшов військовий міністр полковник Жуківський і розпочав цілу промову, зміст якої спроваджувався до того, що, мовляв, Україна ніколи не забуде тої жертви, яку принесуть для неї Запоріжці і т. д. Одним словом, треба було німців "провчити", але що потім мали робити Запоріжці, яка їх доля мала бути, про це нічого не говорилося".
Лише 27 квітня після надзвичайно складних переговорів між запорожцями, німецьким командуванням та урядом Всеволода Голубовича офіційний Київ визнав, що сталося непорозуміння. Запорожцям було наказано залишити Крим – але зі зброєю, знаменами та значною частиною захопленого майна.
Перший удар по червоних
Втручання німців на перший погляд змазало фінал блискучої операції підполковника Болбочана. Але це тільки на перший погляд.
Вже за кілька місяців результатами походу запорожців скористалася адміністрація гетьмана Скоропадського.
Той факт, що саме українські війська звільнили Крим від більшовиків, був використаний гетьманом на переговорах з німцями.
Уряд Української Держави зумів отримати Чорноморський флот та приєднати до України Крим на правах автономії. Антигетьманське повстання Петлюри зламало ці досягнення.
Кримський похід запорожців був гучною заявкою українців про своє право на існування. Разом з повстанням козаків на Дону це були перші поразки, завдані більшовикам після їхнього приходу до влади в Російській республіці. Денікін на успіхи такого рівня тоді навіть сподіватися не смів.
Й нарешті, похід Болбочана довів – перемагати більшовиків можна, і Крим захопити – реально. За два роки більшовицьке командування на тих самих Перекопському та Чонгарському перешийках про успіх Болбочана могло лишень мріяти.
. І навіть претендують на крісло президента 
.
- то й насрати. Ну, санітари не допрацювали, втік ненароком... Але його ж на Сході слухає купа таких же пришелепкуватих. І вони йому вірять! І наслухавшись його демагогій, викотивши очі, полізуть бити "бандерівців"! Європа європою, але там, наверху, вже занадто додемократизувались... В цьому контексті в хорошому смислі чомусь відразу згадується Сашка Білий...
. То є такий російський креатив - коли їх заганяють в глухий кут, вони завжди придумують якесь нелогічне, утопічне і безтолкове з виду рішення, але воно спрацьовує. Через що з ними не можна грати відкрито і по-чесному, надіючись тільки на силу, людяність і на те, що за нами правда. Щоб їх остаточно перемогти (а інакше в спокої вони нас не залишать) треба думати їхніми категоріями. Щоб зрозуміти психа - треба самому ним стати (закон всіх великих психіатрів). А бавлячись з ними в "демократію" в чисто правовому полі - є ризик таки добавитись. І навіть без воєнних дій... Я не є прихильником радикального насильства, але банально не давати їм піднімати голову і обламувати на кожному кроці, віднаходячи різні зачепки - то доступно кожному. Ну, поки до них плавно доберуться державні органи... Майдан ще не закінчився!
