Автор слів та музики: М.В. Бурмака.
У тумані тіней одинока лиш тінь
Розбиватиме простір невидимих стін.
По воді, по воді, і по краю небес,
Є надія одна, що тримає тебе,
І тремтить між зірок полохлива свіча,
І за подихом терпне одне: ще не час.
Ти боїшся тепла, ти тамуєш любов,
Ти мовчиш, бо слова забуваються знов,
І боїшся, що Він може знов не прийти,
Тільки думка одна: Він іде по воді...
У секунди, що ти відраховуєш сам,
Тільки небо – і небо вертає назад,
У пронизливій тиші Він губить сліди,
Мого подиху тихше Він іде по воді...
01.02.2014
26 січня в Дніпропетровську, в кривавій бійні, яку влаштували озброєні палицями та гумострілами "тітушки", постраждало три журналісти "34 телеканалу".
Один оператор, Сергій Кочет, отримав поранення гумовою кулею в спину, іншому, Данилу Петерімову, пошкодили руку. Журналістка Наталя Свєтлова вийшла з-під палиць із забоями та саднами. Камеру знімальній групі теж розбили.
Але якщо ви думаєте, що "34 телеканал" обурився, закликав владу негайно припинити використання кримінальних угруповань проти демонстрантів, повісив на сайті величезний банер "Ні насильству над журналістами!" або якось інакше включився в боротьбу за професію та безпеку колег, ви помиляєтеся.
З повідомлення, розміщеного на сайті каналу, взагалі не зрозуміло, що журналісти постраждали від рук "тітушок". Новина створює враження, ніби знімальна група постраждала від рук мітингувальників, бо опинилася на лінії протистояння між ними та міліцією. Про присутність "молодих людей спортивної статури" взагалі не згадується.
Натомість "34 телеканал" не тільки широко транслює офіційні версії подій (наприклад, про те, що "тітушки" насправді ніякі не найманці, а обурені громадяни, які прийшли захищати ОДА), а й охоче цитує будь-якого персонажа, який нахвалює компетентність дніпропетровської влади в поточній складній ситуації.
Наприклад, голову Дніпропетровського обласного об’єднання профспілок, який констатує з захватом: "Влада Дніпропетровщини ще раз довела, що вона добре справляється зі своєю головною функцією — захистом громадян". Що ж, знімальна група "34 телеканалу" пересвідчилася в цьому на собі.
Не можу сказати, що все це мене дивує. Якщо таке відбувається з журналістами всеукраїнського "Інтера", то чого чекати від працівників локального "34"? Але з голови мені не йдуть кочегари.
"Я хочу быть кочегаром, работать сутки через трое", — весело співав Віктор Цой, який і справді кілька років працював у котельній. Тоді, у 80-ті, це вже, можливо, був просто спосіб молодих музикантів уникнути статті за "дармоїдство" і мати час на творчість. Але раніше, у більш суворі часи, чимало інакодумців обирали за правильний шлях добровільно піти з посади, сховатися на простій, важкій роботі, але залишитися при своїх поглядах, уникнути лицемірства і відступництва.
Коли в школі я вперше дізналася про Василя Стуса, Василя Симоненка, інших дисидентів, які стали жертвами режиму або принаймні провели довгий час у таборах, то довго думала, чи змогла б я отак, незламно, жертвуючи собою, своєю родиною, всім життям своїм, боротися з системою. Дійшла висновку, що не змогла б.
Через 15 років по закінченню школи я тримаюся того самого висновку. Я людина ліберальних поглядів, цінність окремого життя (не лише в біологічному сенсі цього слова) для мене переважає над цінністю будь-якої абстрактної ідеї. Я визнаю за кожним — і за собою — право вибирати, боротися йому чи відступити. І ніколи не засуджу того, хто вирішив утекти, замість того, щоб зруйнувати своє життя і життя своєї родини.
Але — утекти. А не залишитися брехати заради режиму, який перемелює чужі життя сотнями, брехати і допомагати йому притримувати штани перед тим нечисленним ошуканим ядерним електоратом, який усе ще обирає бути ошуканим.
Я прекрасно розумію, коли люди ламаються і здаються в намаганні зберегти власне життя. Я прекрасно розумію, коли люди йдуть на будь які поступки, бо погрожують їхнім близьким і рідним. Я би сама пішла на будь-які поступки, щоб захистити тих, кого я люблю.
Але я не розумію, коли люди капітулюють, бо їм, бачте, треба годувати родини. В цій країні є безліч прибиральниць, продавців, будівельників, таксистів, які годують свої родини. Вони живуть тяжко, але загроза голодної смерті перед ними не стоїть. Тому зізнайтеся, дорогі журналісти: ви прогинаєтесь не тому, що вам треба годувати родини. А тому, що ви хочете годувати їх так само добре, як і раніше.
Це не загроза життю і не загроза здоров’ю. Це лише загроза звичному комфорту. В моїй системі цінностей це — недостатній мотив для цинічної брехні та співпраці зі злочинцями.
В країні є пенсіонери, які примудряються жити на пенсію в тисячу гривень. А це значить, що при потребі економія робить дива. "Дитя сорочку знайде", — говорить мудре прислів’я.
Нещодавно я була в Києві та зупинялася в моєї доброї подруги, письменниці та співачки Ірени Карпи. З двома дітьми, собакою, творчістю та революційною боротьбою на руках, Ірена вочевидь потребувала простої побутової допомоги. Тож я взялася трохи прибратися і приготувати обід, поки вона дописує статтю.
Чи не вперше прибираючи в чужому домі, я раптом чітко зрозуміла, що не пропала би, будь я журналістом провладного каналу та стій перед вибором, брехати далі на користь злочинного режиму чи піти геть.
Це важка робота, якщо робити її з дня на день. Наскільки я знаю, за неї не надто добре платять. Вона не обов’язково приємна, адже довелося б мені прибиратися не в любимої Ірени Карпи, а, можливо, в якоїсь бридкої та примхливої курви. Але все це не смертельно.
Подумайте про це, дорогі колеги. Інколи краще якийсь час помити чужі підлоги, аніж все життя відмиватися від чужої крові.
