Друга ночі – будильник перший, 02-01 – будильник №2, 02-03 – будильник №3 та крики з просоння сусідів по ліжку на кшталт «Кіко можна, вимкни цей клятий телефон, йди вже, дай поспати»!
Добре, йду. Увімкнений режим автопілота: відкриття холодильника, відкриття рота, їжа, напій, зуби, чистка, умивання, одягання, пропихування велосипеда, пошук ключів, ліфт, вулиця.
Боже, який дубак. Холодно, вітер, дтп на дорозі, але всі більше обговорюють мене ніж свій пом’ятий ланос.
15км до вокзалу, дубак на південному мосту, якісь нічні смс-ски, навіть дзвінки, година ходу і я, мокрий як хлющ на вокзалі.
Нічна електричка на Коростень і о 03-58 старт. Дивно, чомусь мало людей, невже бабусі проспали?!)
Цілих п’ятеро людей, переможці конкурсу лісовий кросворд , серед яких цілі дві дівчини, поки що цілі. Три з гаком години у холодильнику на рейках. Вдягнене усе, що було, дехто залазить у спальник, дехто намагається поснідати замороженим десертом.
Екіпіровка у нас явно не зимова, на вулиці -3 градуси на табло маленьких вокзалів. Поїзди на дахах вже мають сліди від снігу із західних областей.
Коростень.
Посадка у наступну тягу. Година льоту до Овруча у казковому вагоні, такому маленькому, наче ти на дитячій залізниці, дерев’яні лавочки і велікі, пройти крізь які – доводиться нагинатися, наче люди кланяються тобі.
І от, сонні мухи, побачили перші промінчики сонця.
Настрій моментально стрибає у гору. Бєляші на вокзалі покращують настрій у шлунках.
Це постскриптум велосезону 2016 і ми на дорозі у пошуках міфічного гобліна, якого шукаємо по болотистих лісах полісся вже не перший рік.
І одразу ж перша вдача. У кущах на пісстопі знаходжу кущ чорниці!
10 км по трасі йдуть на ура, але тільки у мене, тому вирішую познайомити групу з Овручським кряжем поблище.
Звертаємо на грунти. Буквально одразу ж знаходимо цілюще джерело. Одразу ж видно, що мої попутники – справжні дилетанти у нашій суровій, поліській справі, починають пити воду із сірководневого джерела, не відчуваючи присмаку. Вирішую не переривати їхнє чищення шлунку та тікаю повз болото на інший берег. Але група, не простаки та чіпляються за життя не на жарт, йдуть за мною але чомусь не тією доріжкою. А обираючи власний шлях. Буквально 15 хвилин і у нас перші мокрі ноги, питання про евакуацію та виймання реп’яхів з усіх можливих місць.
Пробираючись повз хащі, знаходжу цілющо-бадрящій гриб – наберьозовік та показую як можна швидко поповнити запаси вуглеводнів у своєму організмі. Чомусь ніхто не ризикує повторювати за мною цей трюк.
Далі знайомимося з першими лісовими мешканцями – грибниками, наче з 18 століття, по одежі так точно. Шукають маслюки та радять нам дорогу.
Народний жпс таки приводить нас у потрібні місця.
Ще 600метрів пішки, покинувши вели, ярами, лісами і ми знаходимо покинуте село Сочин. По перепису 1992 року тут аж цілих 10 мешканців. Зараз – нікого. Три хати ледве стоять, а тому довго не затримуємося і вертаємося назад.
Овруцький кряж радує веселими грунтовими гірками, трапляється перший пісок, дивні чорноземи, що захопили стежку та перетворили її на поле.
Цікаві озера, малесенькі села з суцільного дерева. Цікаво, скільки ще років тут вируватиме життя, доки його не поглине ліс?!...
Мальовничий обід у казковому місці: річка, будиночки, гарбузи, коні... Нажаль, похоронна процесія, обірвалося чиєсь життя на Покрову(
Але сил витрачено достатньо. Тікаємо на трасу, але перед цим відвідуємо курган шведських солдатів, які полягли тут, прикриваючи відступ свого пораненого короля Карла під час україно-шведської – російської війни з Петром 1. Цікаві кургани – їх тут з десяток, враження, наче ходиш по кістках, енергетика зашкалює, спокій порушувати не хочеться.
Втомлені попутники нарешті радіють довгоочікуваному асфальтові. В селі Словечне робимо останні доказупки – вони ж перші за день та тікаємо в сторону кордону під вигуки дідів, що нам нема там що робити. Сонце неприпустимо низько. До заходу сонця якихось півтори години….
Трохи червоної гострої бруківки перед сном і ми знаходимо святе джерело із облаштованою стоянкою для відпочинку. Два місцевих жителя з села Тхорин охоче з нами спілкуються, дарують своє багаття перед від’їздом та розповідають моторошні історії.
Виявляється тутешніх сіл всього 5 – два з яких вже покинуті (Червоносьолка, Делета), одне (с.Дуби) наладом дихає, а от Селезьовка та Сирниця – ще якось тримаються. Нас одразу ж попереджають про велику кількість вовків, які їдять тутешніх собак. Нажахані, але щасливі від чудового місця стоянки, зупиняємося тут на нічліг.
О 18-30 вже суцільна темрява. Всі три намети розбиваємо на дерев’яній терасі аби було тепліше. У святій криниці є трохи води. За день накатали заледве 60км. Відчуваю себе єдиним не втомленим, не розуміючи всіх інших. Йдучи в кущі, помічаю шурхіт у метрах 200, тікаю назад у табір. Ну його, краще не ризикувати. 21-00 спати. Відчуття, наче на дворі вже понад 12 ночі. Чути як по бруківці проїхав автомобіль та зупинився. Нажахані, хапаємо все, що під рукою. Комусь дістається ножик а комусь ложка. З таким арсеналом і засинаємо, відсвяткувавши Покрову та День захисника України, який подарував нам можливість цієї подорожі.
07-00. Літній спальник гріє душу від свого розміру та ваги, але ніяк не тіло. Грець з ним, адже на дворі вже палає вогонь. Простуджений Паша вже пів години як не спить та грається з вогнем.
Рівно о дев’ятій рушаємо до кордону. В селі Дуби на вигляд всього з дюжину хат, а з місцевих мешканців лише дивний дідо, який проводжає нас здивованим поглядом.
Далі – дорога як по маслу – шикарна червона грунтовка. У кущах зліва помічаємо вулик. Не довго думаючи, намагаємося сфотографувати зимівлю диких бджіл.
На покинутому хуторі Малашків стаємо жертвою прикордонника на мотоциклі Мінськ, який їхав по наших слідах. Наче на лінійці, бажаємо один одному здоровля, звітуємо про власні наміри, аргументуючи абсурдність нашого перебування у цій місцині, марно намагаючись пояснити своє непереборне бажання познайомитися з дикою природою. Прикордонник переписує наші паспортні данні та розповідає правила перебування у прикордонній зоні, радячи не перетинати лінію розмежування з сусідньою Білоруссю. Буквально 30 хвилин і ми вільні)
Заходимо в один із покинутих будиночків, яких тут вистачає. Всередині висять ікони, збереглися і цікаві меблі – ліжко, шафа тих часів. На дворі повно вуликів, деякі надсучасні. Далі ще один хутір, назву якого не змогла зберегти навіть історія.
І нарешті Червоносьолка. Лінія електропередач і досі підходить до одного зі стареньких будиночків. Усередині живі рослини, а на мерзлому городі порається старенька бабуся, яка помічає нашу присутність не одразу. Баба Антуся – єдина мешканка села та із цікавістю ділиться воєнними історіями, розповідями про ув’язнених у Білорусі Дубівців, що незаконно перетинали кордон.
Прямо під час наших балачок хижий птах – чи то сокіл чи то орел пікує та намагається впіймати курку з городу. Заходимо в одну з хат – позираємо цікаві дерев’яні статуетки тих часів, того життя. Дивуємося, що у такому великому селі не було навіть церкви. Бабуся також сповіщає нам радісну звістку про дорогу до села Делета, по якій за радянських часів ходив шкільний автобус.
Далі по селу помічаємо ще дві у доброму стані хати (літні дачі когось із нащадків селян). Також помічаємо цікаві написи під носом у клубу мисливців та рибалок полісся.
Помічаємо перші автентичні вулики для диких бджіл – здається бондарні.
Їх тут ціла купа – по всьому лісу – то тут, то там, висять собі на деревах здорові колоди. Є і бортики від ведмедів аби ті не залізли у пошуках меду, а це насторожує.
Дорога страшенно поросла, але думка про шкільний автобус дає надію…. Аж поки не упираємося в канал і вирішуємо скоротити шлях по болоту. Всього 600м і ми на хорошій дорозі, судячи з мапи. Але, не так сталося як гадалося. Ці 600м ми пробиралися години півтори. Болото переросло у непролазні хащі, які доводилося брати штурмом. Переламавши молодняк із дерев 200!!!
І ось вона, довгоочікувана стежина. Трохи піску, але це ніщо у порівнянні із дарами лісу. Тут повно чорниці та брусники, яку ми час від часу збираємо собі до рота.
Піски стають більш сурові. Нарешті перші сліди здорового до чортиків кролика. Лапа більша за мою руку.
Розтягую групу по маршруту у сподіванні, що останній з нас – Павло здобуде нам трошки крольчатинки, прибивши його своїм здоровенним баулом. Так сказати, полюємо на живця. Марно, Павло знову з нами. Втомлені, сидимо у лісі і зустрічаємо трьох чоловіків, які загубили тут ягнят. Одразу ж згадуємо сліди, дивлячись на які, Марія зауважила, що таке враження, що від вовка хтось тікав. І у сподіванні, що вовк вже мабуть ситий, в’їжджаємо у Делету. Тут повна розруха, все розібрали на дрова, тільки фундаменти та паркани збереглися. Помічаємо криницю з водою, а також єдиний вцілілий будиночок з пастухами. Шикарний асфальт переростає у не менш козирну червону грунтовку. Збираємо гриби. Ноги ватні, заголодали, втомлені абсолютно всі. Трохи ніштяків не допомагають надолужити згаяний час. У село Селезівку в’їжджаємо досить пізно. Знесилені, відвідуємо місцеву еко-стежину, тут і цікаві камені, і дерев’яні статуї, хрести, земляна криївка.
Спільна нарада нічого гарного не віщує. Розуміючи, що ні про яке Дідове озеро вже не йдеться, вирішуємо ночувати на найближчому Грибовому озері за селом.
Також радіємо місцевому магазинчику, який приймає картки віза. Місцеві повсяк час дивуються нашим наметам у таку непогоду. А ми із гордо піднятими головами п’ємо кока колу (пепсі тут не в тренді) розповідаючи про здоровий спосіб життя!
Місце для ночівлі обираємо на березовій алеї , яку так нещадно знищують бобри-патріоти, слідів яких тут ціла купа. З однієї сторони здоровенне озеро, з іншої – болото по коліно. Нічка буде холодною. Знову темрява після шостої та ранній сон о десятій годині.
Але не так сталося, як гадалося. Вночі було тепло! Літній спальник, дві фліски, термік, водонепроникні штани, трекінгові шкарпетки, заячі шкарпетки, два дощовики, рукавиці, баф, зимова шапка, чохол від баула, спортивна куртка-штормовка та ще одна осіння курточка – творять дива. Я майже не змерз. На вулиці досить тепло як для шостої ранку +6 градусів.
Йду ламати дрова і з усієї сили трощу собі праве око! Повна катастрофа, нічого не бачу, нічого не чую, я вже не я, залишився ще один день а це значить…. Море сліз. Яка ж прикрість, чому не було на мені окулярів?????????? Фіг з ним, переболить, подумав я.
07-40 а ми вже на дорозі. Якось важко долаємо перші 13км за день, відвідуючи місцевий магазин у Сирниці. Ще одна криївка обабіч дороги, веселі історії про кидання гранати та стрільби з гранатомета і головне питання – що ж робити далі?????
Праворуч поїхати – на Дідове озеро потрапити – а це здоровенний крюк у 40км. Ліворуч поїхати по трасі і за 60км ми у Овручі. Мізки виносить єдина підходяща нам тяга з Овруча в Коростень о 16 годині дня. Робимо відчайдушний вчинок та рушаємо на Дідове. Хворий Павло також з нами, вмовлений в останній момент.
Страшенна бруківка, червона та безжальна. Всю дорогу знущальні плакати від лісовиків – «ВЕРНИСЬ, погаси пламя от костра». Але в очі кидаються лише величезні літери ВЕРНИСЬ!!! Обабіч дороги не краще – непролазний пісок. Ледь-ледь, на нервах в’їжджаємо в село Копанка. Ще з пів години лісом і ми на озері. Ура, воно мальовниче та зовсім не пахне гниллю, як у минулий раз.
Півгодинна чайна пауза усім явно на користь. Знову турбує око, дістаю великий шмат кори з віка та майже нічого їм вже не бачу. Далі, все розписано по секундах, часу обмаль. О 10-30 летимо назад. В селі помічаємо двох туристів на двох колесах. Побратими виявляються з групи ЛВ. Але у нас зовсім немає часу чекати. Їх трек частково співпадає з нашим, а тому ділимося інформацією на рахунок доріг і тікаємо на Овруч. За порадою місцевих мешканців не їдемо повз село Червонку (деревами завалено), а рушаємо на Усове, роблячи коло. Там на нас очікує лісовий пісок.
Витрачаємо на нього більше години. Втомлені але щасливі підкорюємо Городець. Тут Вікторія ламає свій переклюк. Катастрофа? Ні, просто дівчина вирішила підкачатися і наступний шлях, на проскакуючих передачах докатує на ногах. Намагаємося штовхати її у гору, але марно, сили вичерпані, здихаємо один за одним. Цей шлях на Овруч нагадує Подільські товтри – то вгору то вниз. Пихтя та крихтя тримаємося з Вікою у хвості групи і гордо вертаємося в Овруч за 15 хвилин до відправлення тяги яка забита до відвалу. Студенти заполонили всі три вагони. Пхаємося у останній тамбур, роблячи орігамі з веліків та баулів, проганяючи всіх і вся. Аж не тут то було. Ми заблокували цілих дві три двері – у туалет, на вихід та техніку тяги. Чорд, перепаковка. Блокуємо на крюк ліві двері та витримуємо навалу до туалету.
Трьом таки вдається знайти місця серед молоді, а ми з Павлом сидимо то на підлозі, то на смітнику. Сил мало, мене рятує енергетик. Більше години і ми у Коростені, штурмуємо наступну тягу. ПІШЛИ ВСІ НАФІГ – образно висловився Тефлон та перший забіг, розштовхавши бабів, до вагону, зайнявши нам два прольоти. Майже чотири години серед п’янючої молоді, що їздить на навчання з околишніх сіл і ми у столиці. Наче втомлені, наче і щасливі, розуміючи, що дивом встигли на тягу з Овруча.
Полісся чарівне. До непогоди швидко звикаєш. Неприємно лише у першу мить. Холод можна перемогти, шмарклі ні)
Дика природа подарувала багато вражень. За третій день проїхали більше 100км, наздоганяючи гобліна із одним поламаним велом та з однією підхворілою людиною.
Дівчата та хлопці молодці, справжні герої!! Дуже вдячний вам за компанію у цій завершальній поїздці 2016 року в далекі краї. Маленька група робить нас ближчими. І не зважаючи на ваше ниття, кепський настрій, сльози, суперечки, бажання зійти або скоротити маршрут, все одно дякую, що таки не побоялися та поїхали!) Паші окрема дяка за шалене чаювання упродовж всього маршруту!
Тефлону спасибі за його 16 жартів за ці три дні, Марії сенкью за найвідважніший настрій у групі нитиків, а Вікторії за балакучий язик у наметі під який не страшно засинати не зважаючи на виття вовків))) Сьогодні зранку не зміг роплющити око. Воно закрилося автоматично))) Всю ніч прокидався від шалених сліз (не знав, що їх буває так багато). І о диво, організм таки виштовхав останній шмат кори з порізу, на радощах от вирішив звіт написати, поки що одним оком, але маю йти на поправку) Цікава травма, у мене таких ще не було)
Щодо гобліна, у мене склалося враження, що він все ж таки живе у селі Дуби – і це той самий дідо при дорозі, що так цікаво на нас дивився…