Звіт на свіжу голову.
Дорога до села нічим особливим не запам"яталась: поїзд – вокзал Тернополя - бус – Залісся. Всі організаційні моменти наші орги вирішили заздалегідь, тому жодних проблем з логістикою маршруту не було. Господарі садиби зустріли гостинно, тепло і смачно, за що їм дякуємо.
Снідаємо, запаковуємось в комбінезони і спецівки та піднімаємось чудовою стежиною на гірку. На вході до печери вальяжно розлігся спелеолог і місцевий Цербер підземного царства.
Націоналістично патріотично налаштований інструктор Борис відразу попередив, що спілкування українською різко збільшує шанси повернення учасника на поверхню і прискіпливо оцінив кожного на предмет належності до титульної нації.
Рушили. Спочатку навіть йшли, як білі люди по просторих галереях.
Але ось перші кілька метрів навкарачки і відразу глухий звук від зустрічі голови з виступаючим каменем – є контакт. Далі голова вже сама ховається якомога нижче і до кінця екскурсії стелю ні разу не рівняє. "Чортове горло" дозволило відчути себе штопором в пробці, а вузький карниз на ширину стопи примусив злитися з стіною в єдине ціле.
Хто хотів, покатався на козацьких гірках.
А навколо на стінах тисячами відблисків переливались кристали, від мікроскопічних до досить великих, один з яких був реально у формі кажана.
На перехрестях в просторих залах зустрічаємо когось з вело-оболонців: вони тут блукають з самого ранку і по нотках відчаю в голосі це добре відчувається. Наприкінці маршруту розминаємось з групою школярів – і як їх туди батьки відпускають? Ще кілька перелазів, протаскувань, сповзань і наші три години пролітають, як кілька хвилин. Ось там вже видніється вихід, за яким небо, трава і свіже повітря...
Після ситного обіду недовго кимарнули і знову рушили в пошуках пригод на свою
. Певно, вранці ми були не достатньо патріотично налаштовані, а може наша мова не відповідала стандартам "щирої солов"їної", тому Борис віддав нас іншому інструктору. На гірку до печери рушили навіть весело, і спочатку все йшло нормально:
пройшли пролізли кілька вже знайомих з ранку місць, а потім повернули кудись направо. На всяк випадок я все ж таки взяв з собою стару карту, щоб хоча б трохи орієнтуватись, куди нас ведуть.
Через кілька хвилин я почав сумніватись, а чи не забули орги попередити нового інструктора, що ми лише перший день в печерах і нам буде цілком достатньо ультралайтового формату екскурсії? Вузький лаз, що закінчувався двометровою ямою, примусив задуматись про роль гравітації, а наступне за ним просування між двома вертикальними стінками на висоті 3-4 метри дозволило відчути себе ну майже мухами. Тепер я розумію, чому вони не падають зі стін та стелі – жити хочуть
.
Потім був штурм слизького перевалу з таким же слизьким кількаметровим спуском, кілька вузьких щілин, розпірки для людей Ха.
При цьому інструктор Ігор просто летів вперед і десь там зверху з темноти з садистською посмішкою зазивав нас до себе.
Згадавши навички велоорієнтування в безкрайніх полях, я почав підозрювати, що ми рухаємось по колу і глянувши по карті зрозумів, що повернемось знову на ті ж вертикальні стінки. Інтонація Ігоря, з якої він сказав, що я помиляюсь, ще більше переконала мене в цих побоюваннях. Не пройшло і чотирьох годин блукань, як ми спускаємось в до болю знайому (в прямому значенні цього слова) щілину, за якою знову доводиться впиратись усіма фібрами душі і тіла в гладкі стіни, щоб не зісковзнути вниз. Та це ще не кінець. Тепер потрібно вибратись з двометрової ями в дірку з не менш гладкими краями. Знизу ми допомагали один одному і словом, і ділом, а Ігор вже по одному витягував за руку зверху. В таких ракурсах ми ще один одного не бачили...
Але ж у нас ще дві години в запасі. Давайте підемо до джерела. Хоча, "підемо" – це занадто голосно сказано. І всі добре подумали, як ми звідти повертатись будемо? Є три варіанти: боком, передом і задом.
Місцевий кажанчик здивовано протирав сонні очі від галасу, а на виході нас чекала та ж собачка і співчутливо проводжала на вулицю. "Ех, матрасники..." – чулося в її скавчанні у темряві. "Салаги, салаги, салаги!!!" - відкликалась луна десь в галереях.
Розумію, що для більш досвідченої групи спелео-лосів все це виглядає лепетом немовляти, але від першого враження нікуди не втечеш. Думаю, все ж таки набагато легше, коли інструктор постійно контролює ситуацію, а більш досвідчені люди з групи можуть щось підказати. У нашому ж випадку доводилось самим вмикати фантазію, щоб зрозуміти що, куди і як.
Можливо, саме цей момент (а ніяк не жорстка крепатура на наступний ранок, ні-ні
) якось відбили бажання йти на третю екскурсію. Замість неї lite-група після сніданку і ранкового перепочинку відправилась на розвідку нових веломаршрутів, адже рельєф і покриття там те що треба. По дорозі відшукали ще одну меншу печеру,
а потім рушили за класикою: ярами, горбами, полями, лісами.
Все, новий маршрут по замках і печерах Тернопільщини на наступний День Конституції вже готовий.
Деякі висновки для себе: наколінники і налокітники відпрацьовують на всі 100%; шоломи теж були б не зайвими; підошва у взуття має бути достатньо агресивною; бажано мати ще + 1-2 запасних ліхтарики на групу, так як від ударів вони виходять з ладу; на тривалі екскурсії варто брати невеликий запас вуглеводів для профілактики гіпоглікемії при інтенсивному фізичному навантаженні і стресі.
В підсумку, вихідні пройшли на відмінно, ну а "Старий Млин" закріпив нашу успішну подорож смачною вечерею.
Емоції переповнювали там - в глибині печери, враженнями обмінювались вже зверху, а пам"ять про це залишиться назавжди. Ще раз дякую Вікторії, Люсі та всім-всім-всім за можливість глянути на цей світ зісподу. В прямому значенні цього слова.
Всі мої фото тут
http://vitox.io.ua/album577554.
Качати
цією програмою
: закачати програму, запустити, в перше поле вставити адресу альбому, в другому вибрати папку для збереження і збоку розмір фото
Відео
з актами масажу в садибі і поїзді буде пізніше
.
и узко 
Ні, фізично це можна потягнути , особливо це легко було після кількох тисяч в сезоні, і місця варті того, щоб їх відвідати. Але просуватись в позі Тренделенбурга невідомо куди, стояти розкарякою над кількаметровим проваллям, повзти боком , впираючись спиною і ногами між стінками на висоті 3-4 метри... Я до екстриму ставлюсь все ж більш помірковано і безпека має бути на першому місці. 
! 
. И пусть у меня эта поездка была уже не первой, все равно масса впечатлений, положительных эмоций, в том числе благодаря собравшейся компании. У меня тоже была и крепатура, и синяки 
В понедельник я максимум могла ложку ко рту поднести – выше руки не подымались.
Дякую організаторам і фотографам за Ваші зусилля та наснагу.
