Одразу прошу пробачення, що пишу сюди - чи могли б Адміни замінити вже існуючу тему Модова 2010 у розділі Велощоденник цією
Дуже дякую
Така близька і така маловідома Молдова (http://upload.com.ua/get/902044815/Zvit.rar - повна версія з фотками)
Ідея проїхатися велосипедом цією інтригуючою країною виникла у мене ще роки 4 тому. Вона, наряду з мандрівкою у с. Вилкове була такою якоюсь далекою предалекою мрією, яку я не знав як здійснити. Досвіду веломандрівок, триваліших за 2 дні я тоді ще не мав. Але все колись буває вперше.
Метою цієї подорожі, було побачити у іншій державі якомога більше цікавого і проїхати так, щоб за можливістю не корстатися яким-небіть транспортом. Для цього потрібний був доволі суттєвий проміжок часу, тому я вибрав саме травневі вихідні (1-9), якщо взяти кілька днів відпустки – можна 10 днів на роботу не з’являтися. Потім настав час збирати команду. Чогось дуже багато кандидатів не змогли, чи не схотіли їхати.Шкода. Зрештою, ціною величезних зусиль мені пощастило знайти 3 осіб, які згодилися скласти мені компанію. Велосипедне вторгнення на чужу територію складалося з: Вашого покірного слуги (Ромко), моєї давньої подруги Олі, Альвіни та Дениса. Про двох останніх я практично нічого не знав. Взагалі, нас мало бути шестеро, але за певних несприятливих обставин, Поля і Богдан не змогли до нас приєднатися. Як показав час, дуже добре, що вони не поїхали, бо мали дуже малий досвід велопоходів, а по Молдові ми вигрібали до сьомого поту.
Я купив топографічну (доволі детальна) карту сусідів і взявся за її вивчення. У бабусі випадково нарив книженцію «Архітектурні пам’ятки Молдавської РСР». Як виявилося, цікавих історичних місць у сусідів не так і багато і всі вони зосереджені переважно у північно-східній частині території - вибір маршруту не потребував надзвичайних зусиль. Відправною точкою була Одеса (до неї ми комфортно добираємося потягом), потім через Кучурган/Первомайськ, Тирасполь, Бендери, Кишинів, Кепріяни, Бутучени, Орхей, Ципове, Сахарну, Резину, Сороки до Хотина і Кам’янця-Подільського ми крутимо педалі, а відти вже потягом до Києва. Загалом десь 900 км (по рівній карті). У Пузатій Хаті ми вирішили маршрут трошки скоротити і замінили Кам’янець-Подільський на Чернівці, маршрут скоротився до 700 км і це був остаточний варіант. Виїзд мав бути 30 квітня ввечері, назад у Києві ми мали бути 10 зранку. Просто – як конструкція цвяха.
Почалося приготування. Великим питанням був кошторис заходу – його потрібно було мінімізувати. На все-про-все ми взяли 1000-1200 грн. У цю суму не входило спорядження, яке потрібно було купити. Особисто я потратив доволі багато ресурсів, готуючись до мандрівки: купив газовий пальник Ковеа (+3 балони), посуд для нього, велочохол, чохол на велобаул і маленький насос. Разом з тими 1200 грн це було доволі суттєве капіталовкладення. Решта учасників потратилися менше, але я – організатор, то ж я маю вигрібати. Довелося купити ще одну карту Молдови, бо ту, що у мене була я десь посіяв. Вже не міг дочекатися, коли, нарешті, ми поїдемо. За кілька днів до виїзду, склав велосипед у чохол (щоб на вокзалі вже бути в курсі як то робити), запакував велобаул, вдягнув на нього чохол, облив з пляшки цю споруду – результатом був задоволений, зробив кілька кіл по двору у повному екіпіруванні і чекав на ЗАВТРА.
30.04.2010 (Київ – Одеса)
Потяг вирушав з Києва о 19 годині (або десь так), я мешкаю у центрі, тому до вокзалу мені недалеко і все ж вирішив вийти о 18, щоб вже ну точно не спізнитися, всяке ж буває. Прибіг додому о 17:30, пожував щось, заліз у ванну, прийняв чудовий холодний душ, вийшов.... і остовпів – заднє колесо було «на ободі». ЯК???!!! ЯК ВОНО МОГЛО ЗА НІЧ СПУСТИТИ???!!! ЧОГО???!!! Стільки поганих слів моя бабуся від мене не чула ще ніколи. Це був найкоротший піт-стоп за все моє життя. Заміна камери за 5-6 хвилини – це прямо рекорд. Я так поспішав, що вдягнув покришку задом наперед, але повірте, цей факт, страйк залізничників у Греції і підвищення цін на гаряче водопостачання мене в ту мить не дуже турбували. Питання складали лише 2 речі – що ж таки мені пробило те колесо і чи встигну тепер я на вокзал. Дорогою я прямо з шкіри вилазив, аби якомога скорше доїхати – адже чим скорше я доїду – тим менше часу у Всесвітнього Зла пробити мені колесо ще раз. Раптом подзвонив мобільник і я аж потом облився, а ну ж то бабуся зараз мені скаже: «Ромка,а що це за така кругла штука, схожа на твій спальник, у мене на дивані?». Але то дзвонила Оля, яка питала: «Ромка, а де потяг?». Я дуже поспішав і був дещо злий, що доросла дівчинка на вокзалі, за 15 хв до відправлення потяга, не може його знайти. Зв’язок був поганий, я скоро кинув трубку в кишеню і нативснув на педалі. Коли я протискався крізь натовп на вокзалі, було «за 5 хв до часу Ч», мимоволі я побачив кількох своїх співробітників, що теж кудись намилились, гланув на табло, а там і дійсно нашого потяга нема. Я трохи розгубивсь і навіть не знав що робити – вокзал був забитий агресивно налаштованими людьми, а тут ще й я з велосипедом. У інформаційному віконечку сказали – чекайте, і ми чекали. Найгірше те, що я знайшов лише Олю а Альвіна і Денис десь ще добиралися. Подали потяг і ми почали дертися через «кишку» до потрібної платфрми. Людей було стільки, що складалося враження, ніби ото увесь Київ кинув роботу, аби запхатися на вокзал і стати дорогою до 5 колії. Ми заздалегіть купили квитки так, щоб нас у плацкарті було по 2 – тоді не дуже протестуватимуть, як ми велосипедами займемо треті полички. Давка була і на пероні, але ми все ж встигли знайти вагон і Дениса з Альвіною. Я не можу зрозуміти, чому у людей з’являється стільки негативних емоцій, коли ти проходиш поряд з ними зі своїм велосипедом. І зараз, пів вагона просто збіснувалися що ми тут такі з веліками, хоча ми поводилися чемно і нікому на ногу не ставали, не трусили болото на голову і взягалі. Пройшло трохи часу і всі угомонилися, ми мали вигляд адекватних істот і справили на навколишніх позитивніше враження ніж вони, певно, очікували. Були анекдоти, жарти, цікаві та смішні розповіді... одним словом все те, чим люди займаються у потязі. Полягали ми аж за північ, хоча завтра вставати потрібно було рано, ніхто цим не переймався.
1.05.2010 (Одеса – Кучурган)
Ранок почався надзвичайно рано, десь о 6. Всі були такі сонні, що я б ото з них посміявся, аби не був такий самий. Ми повним складом і без проблем вивантажилися з потяга і приготувалися до вимаршу. Спочатку ми мали нагоду проїхатися і подивитися на Південну Пальміру. Я вже був у Одесі пів дня, тому це місто не викликало у мене якихось надзвичайних емоцій – місто зранку спокійне і, на диво, чисте. В центрі практично усі перехрестя укомплектовані пандусами, тож на велосипеді кататися центром Одеси одне задоволення. Ми поснідали на Приморському бульварі, поздоровалися з Дюком, сфоткалися біля Оперного і вирушили у напрямку Україно-Молдовського кордону. Якось певно ми не так поїхали, бо замість того, щоб попасти на трасу, що іде прямо на Кучурган, ми чогось виїхали до «7-го кілометра». Я дорогою ще раз пробив заднє колесо – Всесвітнє Зло все ж таки добралосяся до нього і, вже навіть підупав духом, бо був впевнений, що камери тепер клеїтиму по кілька разів на день. Але хіба така думка може зупинити 4 осіб, які вже спали і бачили казкову Молдову? Погода нам сприяла, хоч і було на диво спекотно, але дощу не було, що вже добре. Їхати було дуже приємно і кілометри спливали скоро. Цього дня ми мали подолати десь 80 км,що і зробили без надзвичайних зусиль. Я не рахував, скільки разів ми зупинялися, скільки літрів молока ми випили і скільки поту з нас зійшло – цей відрізок нам дався значно легше, ніж ті, що нас очікували попереду. Вже давно я зрозумів, що у веломандрівці, найкраща їжа, це – молоко і булочка – дешево і сердито. За все про все – 10 грн і цього досить аби найближчі 2-3 години не згадувати про свій шлунок. Звісно, молоко не звільняє тебе від постійної спраги, але, погодьтеся, літр холодного молочка, це те, що треба. Чи це мені так здається, чи воно і справді так є, що у Одеській області ніхто не дбає про те, аби закопувати збитих тваринок, або хоча б присипати їх землею – що у «Рені-Вилкове-Арциз», що тут, на трасі дуже часто відчувається запах мертвих істот, що не додає романтики під час вкручування кілометрів. Дорога, до речі, теж не автобан, з різними своїми браками і пошкодженнями, але їхати по ній можна, тож наріакти нічого. Ближче до вечора ми були виснажені, а місце на ночівлю ніяк не знаходилося. Ідеальним місцем у нас був лісок, кілометрів 5 від людей, але не завжди таке можна знайти, особливо, коли навколо степова рівнина. Удача нам посміхнулася аж перед в’їздом до Кучургану, невеличка лісосмуга біля виноградного поля, ласкаво нас прийняла і дала прихисток на першу ніч. Намети ми розташували прямо біля дороги, якою їздять робітники на це виноградне поле, але, зважаючи на її віддаленість від траси, нас це не дуже турбувало. Відкритого вогню ми не наважилися запалювати, тож випробували мій новий газовий пальник, а також, розігріли якісь продукти генно-хімічної інженерії (що ото самі гріються, коли у них додати воду). За тим і полягали. З собою ми мали 2 двомісних намети – як найоптимальніший варіант для чотирьох осіб. Дівчата виступили за пуританські традиції і обоє пішли спати у один намет, нам з Денисом вибору не лишилося.
2.05.2010 (Кучурган – Анненій Ной)
На щастя вночі ніхто нас не турбував, але зранку прямо біля нас проїхав мопед. Не снідаючи зібралися і покотили до Кучургану. За минулий день ми зробили 75-80 км, але втоми, на диво, не відчувалося, чи то так приємно було їхати, чи то компанія кльова, чи погода сприяла, чи все разом – я не знаю, але кілометри пробігали швидше, ніж то у мене завжди відбувається. Дуже доречною виявилася, випадково кинута у велобаул, сорочечка – день на пекучому весняному сонці зробив наші рухи руками і шиєю боліснішими ніж завжди. Кучурган – містечко прикордонного типу зі своїми особливостями: по-перше – скрізь постійний базарний гармидер і бруд, по-друге, ціни тут явно вищі ніж у найближчих селах, а, по-третє, все завжди працює. Ми скористалися послугами одної забігалівки і напилися гарячого чаю з паштетними бутерами і шоколадкою – як виявилося, цього було досить. У нас у запасі лишилися ще домашні заготовки у вигляді котлет, але їх було надто багато і ми згодували їх представнику місцевих органів живності, тобто, песику – він крутив хвостом і котлету не їв. Ми висловили припущення, що він був не голодний, бо у якості сировини і приготування сумніватися не випадало (це ж була ДОМАШНЯ котлета!). У офіціантки забігалівки ми розпитали про курс валют та перетин кордону з сусідньою невизнаною республікою «Придністров’я» - курс був прирблизно 1.25 до 1 на нашу користь (1 грн = 1.25 рублів). Все виглядало доволі непогано і ми з чистим серцем і нетерпінням пішли штурмувати прикордонні редути.
Якби хтось надумався проривати боєм через той наш кордон – він би на одному БТР доїхав би аж до Одеси. На перший погляд, тут ніхто нікого не перевіряє, нікого не штормлять і взагалі, тиш і гладь. Може це мені тільки так здалося і у цьому якраз і полягає адекватна робота митниці, що нормальні люди можуть нормально її перетнути без зайвих труднощів. Нам у закордонні паспорти навіть не поставили штампиків, а добиватися їх ми не дуже хотіли. За кордоном відкрився чудовий краєвид на місто Первомайськ, розташований під пагорбом на річці Кучурган.
Воротами у Придністров’я для нас був великий кам’яний міст, забитий людьми і автомобілями, з чого ми зробили висновок, що прорив лінії Мажино на кордоні з Придністров’ям буде цікавішим ніж наш. Ліва п’ятка не дарма чухалася. Там одразу видно, що у державі введена комендантська година, війська знаходяться у стані 40-хвилинної готовності, а народ готовий бігти у бомбосховища за першим сигналом. Суворий прикордонник з хитрими очима переглянув наші паспорти і міграційні карти і, о диво, у Дениса ніяких віз ще не було!!! Прикордонник одразу сказав, що так як у нього ніяких віз нема, то на підставі п.3 у закордонному паспорті: «Відповідно до міжнародних правил охорони здоров’я іноземна держава, до якої Ви прибули, може зажадати документ щодо вакцинації проти хвороб....», йому потрібно мати довідку з якоїсь мед установи у Києві, або платити штраф 280 грн., або ми розвертаємося і їдемо назад. Неприємна новина, розвод, одним словом. А що робити? Ну я заплатив 280 грн і вертаюся назад, а мене дівчата питають, а де квитанція? Я, ...е.... зовсім забув. Приходжу назад до того віконечка і починаю вимагати квитанцію, а він: Ви вже заплатили, всьо – ніяких квитанцій, у банку черга і всяке таке, не будете ж ви 30 хв чекати? Я почекаю . Ні, ні, ідіть, я зайнятий. Ну ми з ним ще трохи проприрікалися і я відійшов, а тут поряд якась громадяка РФ на своєму авто заїхала на розділювальну смугу і її теж завертають за таке «грубе» порушення. У неї видно досвіду перетину даної митниці було більше і вона почала влаштовувати шум і вимагати начальника митниці. Я так собі подумав, а що мені втрачати, давайте і мені начальника. Я ще 15-20 побігав між начальником і тим віконечком, зрештою той у віконечку каже, я Вас не пускаю, всьо, забирайте гроші і валіть додому, не хотіли по-хорошому – ідіть собі. А я кажу: «Я Вам гроші заплатив, тепер вони у Вас». Він видно дуже перелякався, бо питання зразу вирішилося, нам віддали наші гроші і поставили штампики у міграційних карточках. Якщо Вас на митниці коли-небуть так пресуватимуть – врахуйте наш досвід.
Перше враження про сусідню незалежну і непризнану республіку було вкрай зіпсоване і вже навіть сонечко і вільна дорога радували не так, як вчора. Природа у них там гарна, і, що дуже нам було зручно – дорога на 3 смуги: по одній у кожен бік, а середня – для роз’їзду. Нам то дуже сподобалося, можна їхати у смузі і ніхто не протестуватиме. Загалом навколишнє серидовище було якесь гнітюче і хотілося полишити цю територію якомога скоріше. На вигляд те Придністров’я як наше село або СМТ – аграрна територія з розбитою інфраструктурою, 2 рази бачили якусь закинуту споруду, не то завод з переробки, не то сортувальна станція, один раз бачили тепловоз – він розганяв гудком корів, що паслися на залізничному полотні.
Пряма дорога вивела нас до Тирасполя – серця невизнаної республіки. Що тут сказати... Совок совком. Я не жив при радянському союзі, але напевно там було щось схоже, тільки без різнокольорових скромних реклам і шоколадок. Цікава новинка – бензин А-93, щось між «лайно» і «ну зовсім лайно» напевно. Місто виглядає доволі пристойно, але все якесь депресоване і сковане, чи то може нам так здалося. Наміняли їхніх тугриків і у парку трошки перекусили. Їхні гроші, це окрема бесіда, вони зроблені у форматі наших купонів 92-95 рр, а зображені на них зовсім різні постаті – від Суворова і до Шевченка – така собі країна без власних героїв. У них три державні мови: Українська, Молдавська і Російська, це зазначено на їхніх купюрах, та, незважаючи на це, ніде нічого написаного ні молдавською ні українською я не побачив, куди ж дивиться комітет з дотримання прав мов нац. меншин я не знаю. У магазинах там практично усе імпортоване з України, з Молдови – значно менше, бо, як мені пояснили, везти звідти дорожче. Зрештою, минуючи червоні прапорці (це ж травневі свята надворі), ми виїхали у напрямку Бендер, дорогою, заїхавши до такої собі красивенької церковці. Закінчується Тирасполь величезним спорткомплексом «Шериф» - величезна територія з величезними хромованими спорудами, а навпроти нього, за лісосмугою скромненький, але від цього не постраждалий, бейсбольний майданчик. Між Тирасполем та Бендерами ходить тролейбус, цей факт якось одразу піднімає мій особистий рейтинг цих міст вище.
Бендери (Тигіна) починаються красивим мостом (загалом він звичайний, але однак красиво) з якого видно середньовічний замок, збудований на зразок Кам’янець-Подільського. Вся пречудова панорама на замок під корінь псується якосюсь архаїчною спорудою заводського типу, яка стоїть дуже близько до того замку. Місто зустрічає своїх гостей камуфляжами військових російської федерації при підтримці БТР-80, що підкріплює враження про комендантську годну і плани уряду захопити всесвіт, одразу згадується анекдот про Невловимого Джо. Денис, Альвіна і Оля пішли оглдядати замок, а я лишився стерегти велосипеди, хтось же мав то робити. Роглядаючись довкола, я помітив цікавий пам’ятник: «... в честь погибших защитников города Бендеры, отстоявшых город в марте-июле 1992 года от националистов Молдовы», поряд стояла якась БМД з їхнім червоно-зелено-червоним прапором. Цікаве формулювання: такі погані «Молдовські Націоналісти» посягали на молдовське місто Бендери, а хтось відстояв його. Щиро шкода мені тих «молдовських націоналістів», але не мені про то судити, я у свой державі маю ситуацію, коли героїв героями не називають. Місто спокійне і ненапряжне, кинулося в очі велика кількість тролейбусів ЗіУ, видно давненько вони не обновляли тролейбусний парк. Перекусили ми поряд з великим супермаркетом, навпроти пам’ятника якимось російським чи радянським постатям або їхнім вчинкам.
За Бендерами нас знов чекав кордон, цього разу Придністровсько-Молдавський і, хоча від минулого у мене лишилися неприємні спогади, лишатися тут жодною хвилиною довше я не хотів. Митниця розташована на високому пагорбі, ніби символізуючи усі ті труднощі, які потрібно подолати аби звідси виїхати. На наше щастя, ніхто нас, довше ніж потрібно, цього разу не тримав, лише запитали, тикаючи на велобаули: «А що у Вас там?» Ми хором відповіли: «труси, шкарпетки, спальники» і поїхали далі під незадоволеним поглядом прикордонника. Ми вирвалися, виїхали з того якогось тісного Придністров’я, лишивши собі лише фотографій, спогади і десь 50 їхніх рублів. Міждержав’я було для велосипедистів чудовим: хороша дорога, обрамлена старими деревами і укутана приємним надвечір’ям. Метрів за 200 був новий пост, певно Молдавський кордон, але все виявилося цікавіше, там нас чекали наші північні сусіди у камуфляжах і з незмінним БТР-80 у хащах. Це вже було занадто: республіка , що не має, ні власних героїв, ні власних військ, ні власної економіки, ні власної політичної думки.... Прикро якось.
Ще один пост. Ну цей вже точно має бути молдовським. Біля закритої будки на лавці сидять 3 прикордонника (я їх охрестив «лейтенантами») і длузають насіння. Зупиняємося, дістаємо паспорти, а вони нам:
- А чого ви зупинилися?
- ну так митниця ж, як-не-як.
- їдьте собі далі, ви ж не на машині і наркотики не везете.
Отак ми познайомилися з Молдовою.
Після такого наш настрій був просто чудовий: ми їхали пречудовою порожньою дорогою у тихий і спокійний молдавський вечір і пташки вітали нас своїми співами. Якщо чесно, я ще ніколи не їхав приємніше ніж тоді, минаючи невеличкі пагорби і отримуючи задоволення абсолютно від усього, відчувалася якась свобода, простір... Потім дорога змінилася на «вниз» і з гіршим покриттям, але око радували пагорби з нескінченними виноградниками і казковий захід, який підказував, що варто десь шукати місце на ночівлю. За планом ми мали зупинитися десь між Анненій Ноєм і Синджерою, чим далі – тим краще. Вказівники міст тут вже були латинкою, а у магазинах не дуже хотіли брати придністровські державні банківські білети, але люди були приємні у спілкуванні, питалися звідки ми і дуже тішилися, що ми з України приїхали до них покататися. Я напросився до однієї родини набрати води у всі можливі ємкості, щоб було з чого зварити чай і щось до чаю, і розповів про свої враження від кордонів двох різних держав. Вони посміялися і сказали: «А чого нам боятися, у нас все спокійно ». Голова родини колись давно був чи то у Одесі чи то у Києві і дуже радів, що побачив когось звідти (ми ж були і у Києві і у Одесі), а те, що я розмовляв українською, нікого у тупік не ставило, на відміну від населення Криму, де нашої мови не знають і не розуміють. Наша «база» розгорнулася у вільшачку одразу за Аненій Ноєм – ми були у безпеці від непроханих гостей і мали щастя спостерігати молдовську ніч, не забруднену ніякими прожекторами і іншим свіловим сміттям, лише далекі хатки на обрії під горою побликували слабенькими промінчиками домашнього затишку. Цієї ночі наша компанія вирішила розібрати намети трошки по-іншому: я був з Олею, а Денис – з Альвіною. Ініціатором цього виступав я, ні в якому разу не подумайте нічого крамольного, робилося це виключно з міркувань безпеки, все ж тепер поряд з кожною з дівчат був хлопець, який при імовірному форс-мажорі може дати раду і захистити тих, кого ми, як історично склалося, маємо захищати.
3.05.2010
Ранок. Минулий день докинув у нашу скарбничку ще 65-70 кілометрів дороги, але втоми не відчувалолся і зараз. Шлях відчутно пожвавішав і погіршав, тепер він був забити важкими фурами і напів-порожніми автомобілями, які постійно нам сигналили, проїжджаючи поряд. Якщо хтось не в курсі – це дуже неприємно, коли ти на велосипеді їдеш, а поряд пролітає авто і сигналить. Думки, що рояться у голові мають приблизно такий вигляд і порядок:
- Що я не так зробив?
- Ща зіб’ють
- Йому що, дороги мало?
- Ну я ж перший, решту не збили, так і мене не зіб’ють
- А, це він просто
- От козел!
Цілий день ми від цього страждали, а потім звикли, нам навіть було приємно, що люди, вперше нас побачивши, вітають нас і тішаться, що ми до них заїхали, напевно у них велотуризм ще зовсім не розвинений. Погода допомагала нам крутити педалі, і хоча з нас лилося як з відра, молоко, водичка, перепочинок робили свою справу і від мандрівки було значно більше позитивних вражень ніж негативних. Я дуже люблю їхати, крутити педалі і відкривати щось нове за поворотом, за пагорбом, за лісом...
Часто мене питають: «Ромка, а хіба ото цікаво, коли ти просто їдеш собі, ти ж навіть як у місто якесь приїздиш, то у храм толком і не зайдеш і не побудеш у музеї, як собака з язиком на плечі, приїхав і поїхав?» А я навіть пояснити то толком не можу, я отримую шалене задоволення від того, що сам собі хазяїн на дорозі, можу крутити педалі рівно стільки, скільки хочу, не залежу ні від тролейбусів, ні від автобусів, ні від будь-якого іншого транспорту, насолоджуюся природою, посмішками людей, які мене бачать, рахую стовбчики біля дороги, спострігаю за пташками і милуюся, як вітерець колише верболози. Мозок, який щодня тільки те і робить, що всмоктує якусь потрібну і не потрібну інформацію, нарешті має час, щоб відпочити, відчути красу без призми політики, економіки, ергономіки... Очі, вуха, ніс, усі органи відчуттів працюють на повну силу і тішаться такими простими але небуденними речами, як ледь чутний запах польових квітів, пара лебедів у очереті, шум березового гаю, або ж цвірінчання пташок у придорожніх кущах. Нема нічого кращого, ніж з останніх сил виповзти на пагорб і побачити звідти чудову зелену долину з деревцями, полями, будиночками, вдихнути на повні груди і... покотитися зі швидкістю вітру донизу, до нових вражень. Вся ця ідилічна картина супроводжує мене протягом веломандрівки і відпускає лише тоді, коли я приїжджаю до вокзалу. Коли ж я заходжу у Храм, музей чи будь-яку іншу споруду, ця картина тьмяніє, незримий, ледь відчутний зв’язок втрачається і ти знов повертаєшся у буденність. У буденність, з її холодним розрахунком, кляксами чорнила на паркані, огарками цигарок біля східців. Ось чому мені однаково куди їхати, однаково, коли їхати, однаково, де я ночуватиму і що їстиму, має значення лише з ким я порину у цю казку свободи і ніким не обмеженої волі.
Чим ближче було до Кишинева, тим завантаженішою і гіршою робилася дорога, але міст перед в’їздом у саму столицю оригінальний, довжелезний над рікою, це щось. На ліхтарях висіли якісь рекламки соціального характеру, щось на тему родини, дітей, грошей і т.д. – я не дуже зрозумів, бо там було усе латинкою. Це дуже добре, що такі площі не засмічуються пропагандою пива або якихось прокладок. Кишинів почався взагалі якимось дорожнім дурдомом – вузька і жахлива двоколійна убита смуга «асвальту», де нас мали пропускати водії автомобілів, якщо сусідня смуга була зайнятою. Тут чомусь одразу навалилася втома і кожні 100 м давалися значно важче, ніж то було раніше, а ще ми поїхали кільцевою чогось, замість того, щоб поїхаи прямо до міста, хоча я слідкував за усіми знаками на дорозі. Зрештою, брудні і стомлені ми вкотилися у місто і... не побачили нічого надзвичайного. Першим ділом нам потрібно було щось поїсти, бо вже було до полудня, а ми і тріски у роті не мали. Ресторан, що ласкаво нас запрошував у свої нетрі був дуже привабливим, але ціни і обслуговування перебили охоту скористатися їхніми послугами. Ніякої піцерії чи кафешки ми не побачили і на найближчій площі, тож довелося котитися у центр. Вулиця Стефана чел Маре – центральна і відіграє роль нашого Хрещатика, але значно вужча і затишніша: обабіч маса різних кафешок і ресторанчиків з відкритими майданчиками, які дуже заманливо притягують зручними порожніми крісельцями. Тут дівчата вже не витримали і ми окупували 2 столики одного з них. Особисто мені подобається, коли у поході умови є досить «спартанськими»: їсти – по мінімуму, спати – де прийдеться, моя філософія – «Чим гірші умови – тим більше вражень», але я вперше був у такому поході з дівчатами, тож мав вчитися, як зробити цю мандрівку приємною і їм (як виявилося потім,я - поганий учень). Я ще жодного разу «на-так-багато» не їв! Але то було того варте: я забув назви тих наїдків, то було щось накшталт ріденького вемішелевого супчика, їхня національна мамалига і ще багато всяких, вже не таких націоналістичних, страв. Сидіти і ніжитися було приємно і добре, але «робота – не вовк», за нас наші кілометри ніхто не проїде, треба було збиратися у путь. Несподіванкою для мене стали тролейбуси Дніпропетровського виробництва, які тут і там шастали по головній вулиці Кишинева. Столиця схожа на якийсь цікавий симбіоз Києва-Львова-Харкова-Яготина, тут все центральне, все чистеньке, багато ресторанчиків, нема натовпу, добре ходить комунальний транспорт. Центральна частина складається з 2 невеличких парків і чи то Міськ ради чи обл ради, одним словом, адмінбудинку. Порки вражають своєю доглянутістю і охайністю, усі пам’ятнички чистенькі, травичка гарно підстрижена, хоча де-не-де все ж сміття є. Гроші їхні, Леї, знов навіюють спогади 1993-95 роки, але навіть ще більше ніж Придністровські рублі – тут малюнки однакові на усіх купюрах, лиш колір різний, але зате зображений там їхній король... Стефан Гривня і тут має кращу позицію, виграючи десь 1 до 1.5. Намилувавшись центром, оглянувши центральну легендарну церковцю, Тріумфальну арку і поласувавши молдовським морозивом, ми полишили столицю з її шармом і затишком, взявши з собою нові враження та небажання кудись звідси їхати.
Сьогодні ми мали заночувати десь під Кепріяною і насолодитися усіми красотами тамтешнього монастиря, для цього потрібно було з’їхати з траси і подолати Трушени і Скорени, а вже потім лісовою дорогою дістатися до Кепріяни. Варто сказати, що при плануванні маршруту я не звернув належної уваги на ландшафт, що зіграло злий жарт зі мною, як організатором – я про це дуже пошкодував не раз, тягнучи важкий велосипед під гору. Минули Трушени і виповзли на пагорб з якого відкривлися безкраї простори незвіданої землі: ліс, пагорби вдалині, жовтогарячий яскравий захід весняного сонця і далека, але не менш красива якась крупна водойма (чи то озеро чи то водосховище). Вниз їхати було одне задоволення, а ще й через ліс. Скорени, дорога все вище і вище забирається вгору, а сонечко все нижче і нижче сідає за нею, за горою. Ми серйозно стомилися і вже просто волокли свої велосипеди розбитою дорогою. Мої плани на ночівлю біля монастиря потонули у мареві вечірньої темряви і довелося шукати прихистку у лісі на самій горі, зрештою дуже хороша місцинка для того, щоб без зайвих турбот і клопотів переночувати чотирьом мандрівникам.
4.05.2010
Спалося добре, ми відпочили, Кепріяна, чекай нас. Вниз, вниз, вниз, до Кепріяни.... нєа... до Страшени. Ми, тобто я, як організатор, провтикав десь незамітний поворот ліворуч і ми його проїхали. Не круто – тепер, аби дібратися до монастиря, доведеться робити серйозний гак, який я не передбачав, та і на ландшафт я вже звертав значно більше уваги. Але робити то нічого, їхати, так їхати. Знову на трасу, проїхалися до повороту на Панашешті і... Денис пробив колесо. Поки він возився з колесом, ми мали час трошки відпочити. Природа у Молдові дуже красива і якась не така «скуплена і роздерибанена» як у нас. Поруч з місцем поломки стояв Журавель (криничка така), малесенька капличка, а ще ми побачили селянина з бичком, упяженим у віз. Ми і надалі харчувалися восновному водою, молоком і якимись хлібо-булочними виробами. Варто відзначити, що їхнє молоко набагато смачніше за наше, або у них там менше води, або більше глутамату, але молоко дійсно смакує, як домашнє. Панашешті, як і решта середньостатистичних молдовських селищ, схоже на наші західнянські – охайні хатки, церковка і 1-2 маленьких совкових магазинчики, у яких ми зазвичай тарилися. Поступово почався затяжний, десь на 3-4 км, підйом, я мав злізти з велосипеда і котити його, бо як мені здалося, виграш у часі був незначний, а сил витрачалося значно менше. Штовхаючи велосипед угору можна було спокійно роззирнутися і прислухатися до голосів лісу, помилуватися тишою і спокоєм. Десь вже наприкінці підйому нас чекала криничка з чудовою життєдайною прохолодною водою – ясний перець ми не пройшли повз. Сама Кепріяна – невеличке містечко у долині, більше схоже на село, ніж на місто, але монастир – це диво якесь, що відображається у дзеркалі (мені здається рукотворного) озерця.Я був так зачарований самим виглядом святині, що всередину заходити не дуже хотілося, та і втома робила своє. Продовжити маршрут потрібно було від траси, на яку ми повернулися, тяжко хекаючи на підйомі і мружачи очі при спуску. Цей день мені надовго запам’ятається своїм навіженим темпом і ландшафтом. Сонце пекло, асвальт плавився, а ми все їхали і їхали у бік Татарешті. Тепер навіть маленьки підйом був складним для нас, не треновані ми виявилися для такого, а ще і дорога стала просто якимись насипаними камінцями на невідомому твердому підмурку. Татарешті ми минули, навіть, не зупиняючись, попити води, лише розпитували дорогу у місцевих. Далі був маленький відрізок шляху до Реча, де дорога зводилася до тоненької чорної смужечки на карті, що означало, покриття тут буде ще гірше, а вибір території для нього – ще невибагливішим. Відшукати початок тієї таємничої дороги нам допомогли місцеві аборигени, інакше ніколи б не знайшли, так вона була замаскована. Підйом градусів 30 розбитою ґрунтовою дорогою примусив усіх, окрім Дениса, спішитися і волочити залізних коней такою незручною трасою. Сьогодні ми відпочивали значно частіше і більше, ніж то було раніше, по-перше, місцевість була складною для подолання, а по-друге, ми вже здорово втомилися. Але скрізь можна знайти плюси, таких красивих краєвидів, як там, я ніде не бачив. Яскраво-зелена весняна травка весело підкреслювала небесну блакить, у якій, як золота паляничка, пливло гаряче сонечко. Де-не-де ще лишилися незасіяні поля, покриті темною контрасною ріллею, а поряд бовваніли нескінченні виноградники, воістину – країна Винограду. Місцеві казали, що за часів «сухого закону», більшість виноградників була вирубана, це ж якою недалекоглядною і сліпою має бути людина, щоб віддати такий наказ. Найбільш втомливими були моменти, коли вже на самому пагорбі, без сил, змучений і спраглий, ти розглядаєш навколишній світ, і бачиш, що поряд є гора, ще вища, і саме через неї проходить твій подальший шлях. В такі моменти хочеться лягти під деревом у тіньку, заплющити очі і полежати 2-3 години у спокої. Але... нема тих годинок, час підганяє їхати все далі і далі. Пагорб за пагорбом, Реча, грунтовка, мир і спокій і лише поскрипування сідла та педалей супроводжує наші мандри. Реча мені запам’яталося маленькою сухенькою бабусею, яка хотіла нам щось сказати, хороше щось, напевно, та нажаль ми її не розуміли – чи то говорила вона зашвидко, чи то я молдовської мови не знаю . Вона кілька разів вигукнула слово, співзвучне з «демон» чи «диявол», але з того, що вона посміхалася, я зробив висновок, що вона сказала щось накшталт: «От, гаспидські діти, куди Вас оце занесло». На Романешті було 2 шляхи – грунтовка (на карті) і добра укатана дорога. Грунтовка манила нас своєю «недовгістю», а асвальтована – своєю рівністю. Та вийшло все значно простіше, та грунтовка виявилася першокласною асвальтованою рівною дорогою, яку мабуть не встигли, або ж просто забули, намалювати на карті. Дорога оминала пагорб, але, незважаючи на зміну напрямку руху, вітер постійно дув у обличчя, що не полегшувало нам долати такі нелегкі кілометри мальовничої країни. Романешті, як Романешті, Ви що, не бачили Романешті? Великий затяжний підйом, дуже довий і дуже затяжний, але тут, у кущах, я не стримався, аби пройти повз невидимого кубельця якихось пташок і прислухатися до їхніх вечірніх співів. Певно там було не одне кубельце, або ж то цілий хор зібрався поспівати, але той доісторичний голос природи, який лунав на Землі ще до Адама і лунатиме тоді, коли всіх людей нестане, видзвонював найніжнішими і найтоншими нотками, які тільки може сприйняти людське вухо. Аж морозець по шкірі ішов від глибокої приємності і насолоди, слухаючи ті чудернацькі співи і розмови. З собою я мав цифрову мильничку, та хіба ж може техніка передати те, що мільйонами років накопичувалося самою природою.
Варто наголосити на одному питанні. Десь у цьому районі дівчата доволі наполегливо заявили, що ми вже кілька днів не милися і їм цей сервіс вже дуже потрібний. Особисто я не відчував якогось дискомфорту від цього, це ж мандрівка, але у їхніх словах було раціональне зерно, та я не дуже близько сприйняв це побажання, та і місця, щоб культурно помитися я якось не помічав.
Наші запаси харчів поступово вичерпувалися і ми поповнювалися усім необхідним у широкій мережі магазинчиків, благо, зараз нема проблеми з цим. Так було і у Пересечіно, ми тільки скупилися і заспішили далі. Вже було темно, а ми все ще їхали і їхали жвавою трасою у напрямку Орхея, заночувати ми мали десь біля Іванчі, але ми дуже вибилися з графіка, тому план мінімум – поворот на Іванчу. Їхати вночі заповненою трасою на велосипеді задоволення не для слабаків, а ще у них певно звичка така – вмикати дальнє світло і не вимикати його. До втоми додалися холод, різь у очах і голод, але ... ми котилися далі, бо місця для ночівлі ніяк не могли знайти. Варто також зазначити, що не всі у нас мали ліхтарики переднього світла, що, як виявилося, дуже ускладнює рух у темну пору доби. Чи то ми просто вже ні на що не зважали, чи і правда дорога була здебільшого униз, та ми дуже непогано проїхалися. Ставали на ніч – біля повороту на Іванчу у лісосмузі поряд з трасою, місце ночівлі було на узвишші, тож з траси нас так просто не могли побачити. Відкритого вогню ми не розпалювали, бо боялися, щоб бува хто сторонній не побачив. З цього вечора у нас були якісь такі невеличкі, але від цього не менш неприємні, конфлікти. Оля з Денисом трохи неполадили за те, що він довго первдягався. На мене, як на організатора впали обов’язки і мирити усіх з усіма, що було не дуже приємно, та я і сам не дуже «блєстав» за те, що ми вже четвертий день не милися. Вкінці мандрівки я зробив висновок, що поки не готовий організовувати такі тривалі і напружені мандрівки з дівчатами, нехай не ображаються вони на мене за це, але до цього мені потрібно дорости.
Цієї ночі як і усіх ночей загалом, ми не виставляли нічної сторожі, бо я б не наважився лишити когось з дівчат саму уночі поза наметом, тоді як усі хлопці спатимуть, а двох хлопців явно замало для організації повноцінної стійки на усю ніч. Ми спали, як і раніше, по 2 у наметах, всі речі складали під ноги і голову, а велосипеди, скріпляли усі разом тросиками – наврядчи хтось, без того аби нашуміти, зміг би вкрасти 4 скручені велосипеди, однак ми надіялися, що нас ніхто не знайде.
5.05.2010
Незважаючи на те, що ночували ми практично на трасі (до неї було метрів 200), ніхто не потривожив наш сон, напевно ми були такі стомлені, що навіть якби поряд стріляли крупнокаліберні гаубиці, ми б не почули.
Сьогодні нашу мандрівку мали прикрасити медалі у вигляді відвіданих двох перлин: монастиря Бутучени і міста Орхей. Дорога вже трохи приїлася і дивувала не так як раніше, зате значно більше вільного часу було для вільного плину думок. У такі миті ти відпускаєш свою свідомість і керуєш велосипедом на якомусь автопілоті, не замислюючись над тим, куди їхати, якою дорогою, як вивертати, руки і ноги самі скеровують залізного коня туди, куди потрібно, а дорога була вільною і ніщо і ніхто цьому не заважав. Минали містечка, лісосмуги і пагорби, спуски і підйоми, хмарки бігли по небу, лишаючи на землі примарні сліди, як ті міражі, що тануть, коли до них наближаєшся. Так непомітно минули Іванча, Бранешти і Требужень. Нема сенсу описувати ці селища, вони минули без якихось помітних подій чи споруд – звичайні собі села.
Про Бутучени я дещо читав, та ще й бачив фотографії і ніяк не міг зрозуміти що там і де, та не дарма є приказка про те, що краще один раз побачити, ніж 7 разів почути. Бутучени – скельний монастир, розташований у хребті гори, що лежить всередині великого каньйону, утвореного крутим берегом річки Раут, можна собі тільки уявити, якої сили ріка тут бурлила колись. Сам же монастир здається малесенькою крапочкою з того місця, де прочани вперше звертають свої погляди на нього. Перепад висот і відстань до нього доволі значні, та і розміри святої обителі не переконливі, значно більше вражає історія монастиря з його таємницями і дивами, які колись тут відбувалися. Одного погляду на все це досить, аби прагматично зрозуміти, що такий прекрасний спуск через годину перетвориться на так само непрекрасний пійом, яким нам доведеться повернутися. Такі думки потрібно гнати від себе подалі, бо хіба ж потрібні і корисні вони у такі миті, коли очі не встигають роздивитися усі подробиці, а серце наповнене бажанням їхати далі. У мене складається враження, що за святинями у Молдові не дуже доглядають, бо нормальної дороги ні до монастиря, ні до новенької церковці поряд, нема. Натомість є якась дуже недоглянута доріжка, завалена сміттям і під таким кутом, що гусенечний ДТ-75 і той, певно, не заїде. Всередині скельна церковця діюча і є красивішою та цікавішою, ніж на фотографіях: одна невеличка затишна кімнатка відіграє роль церкви, двома сповпами від неї відділений вівтар, у якому був якийсь церковнослужитель. Вхід до приміщення прорубаний у скелі. Коми ми спустилися всередину, у церкві була одна мовчазна жіночка, котра не звернула на нас ніякої уваги, а нам вона і не потрібна була – ми не мали багато вільного часу, тому обмежилися купівлею свічечок і скромною молитвою. З церковці є вихід на такий собі балкончик, з якого відкривається красива панорама, незважаючи на те, що ми знаходимося вже значно нижче, ніж тоді, коли ми були на горі. Оздоблення церкви багате на дерев’яні ікони (нові) і інші елементи, також зроблені з дерева, перед вівтарем долівка застелена килимами. Нова церква склала враження недобудованої, ворота були закритими. Поряд проїздили ще якісь вар’яти на велосипедах, але вони були далеко внизу і ми з ними не перестрілися. Дівчата все серйозніше наполягали на митті, але води того Раута мені довіри не вселяли і я на свій страх і ризик проігнорував їхні погрозливі заяви, давши собі обіцянку, що сьогодні ми все ж матимемо водні процедури.
Повернення назад, до Требуженя, як я і казав, почалося видиранням на гору, дорогою я побачив перші, або вже і не перші, але я їх бачив вперше, маки, що де-не-де самотньо дарували свою яскраво червону радість усім навколо, так «бєз-возд-мєз-но», що аж задумуєшся про щирість усіх людських почуттів і поривів, які вони проявляють. Отак собі росте, той самотній червоний мак, і просто так роздає своє щастя усім навколо, не прагнучи ніякої винагороди чи компліменту; хтось пройде і не гляне, а хтось нахилиться, вдихне густого, тягучого запаху, на мить замилується червоно-чорним дивом, яке може для того і росте, щоб подарувати мить натхнення небайдужій людині.
У Требужені ми звернули з дороги на грунтовку і далі поїхали до Погорніченів полями. Їхати полями значно приємніше ніж асвальтом, дається взнаки і вільність простору і земля під ногами. Під полями я маю наввазі грунтові шляхи, що з’єднують населені пункти віддалік основної траси. Звісно є і свої небезпеки, першою з яких є недотримання санітарних норм на таких ділянках – у коліях може лежати абсолютно «все що завгодно», від поліетиленових пакетів, до іржавих шматків колючого дроту. Чим це для нас було небезпечним я пояснювати не буду. Друге, що на таких шляхах підстерігає мандрівників – іноді вони розгалужуються, а спитати дороги ні в кого. Та все це дрібниці, ми мали клей, латки і запасні камери, а коли б заблукали, не думаю, що то було б дуже сильне заблукання.
Нарешті у ліску, біля хатинки лісника ми наткнулися на ПРЯМО-ТАКИ-СУПЕРОВЕ місце для купання і миття. Я був радий, що з мене спала така тяжка ноша, як постійне пиляння дівчат «нада помитися». Денис не пиляв, але у його очах я читав приблизно те ж саме. Ми почали обмиватися і тут виявилося, що у нас на всіх позалазили кліщі. Я на собі знайшов 2, хоча раніше ніколи у житті мене вони не їли, а Оля дістала чи то 5, чи то 6. До слова скажу, що сліди від тих кліщів у мене є і досі, а пройшло вже, дай Боже, пів року. На цьому помитті я загубив свій пінцетик з ножа - дрібничка, а неприємно. Поряд з «журавлем» було коритце, зроблене з стовбура якогось дуже товстого дерева, куди наливалася вода і худоба, що проходила повз ввечері та вранці, могла його поцмулювати. Я не думав, що у таких дорослих людей виникне ідея з милом помити свої шкарпетки у тому коритці, але Денис спростував мої думки і напустив у коритце багато мила. Якщо чесно, я більше боявся за здоров’я худібки, яка прийде і нап’ється цієї хімії, ніж за Денисові зламані руки, які точно будуть, якщо нас зараз застукає лісник. Як завжди, закон підлості у своєму репертуарі і до нас на підводі виїхав якийсь дядько, який помітивши, що ми натворили, у доволі грубій формі пояснив, що саме з нами буде, якщо лісник побачить таке свинство. Ми зробили висновки з палкої промови невідомого добродія і спробували вилити усю мильну воду, а натомість налити чистої. Від щирого серця приношу вибачення лісникові за те, що так насвинили, нажаль, або на щастя, цих рядків він ніколи не прочитає. Під час купелі у мене з дівчатами зав’язалася доволі гостра бесіда, у якій я намагався пояснити, що при певних несприятливих обставинах я можу і тиждень не митися і не відчуватиму від того сильного дискомфорту (потрібно сказати, що від мене не смерділо, я за цим стежив), а дівчата сказали, що такому лобуру як я не варто займатися вихованням дітей. Загалом, дуже неприємна була мені та бесіда і після неї осад лишився надовго, а між нами була якась ніби невидима стіна, що зламала ту атмосферу, що була раніше. Не розумію я, чому деякі люди не можуть просто сприйняти думки чи позиції інших людей. Висновок з бесіди я зробив і запропонував дівчатам самим вирішувати коли і де вони хочуть влаштовувати лазні, та вони відмовилися, тож я знов був у не дуже вигідному положенні.
Після банної процедури їхати було приємніше і легше, все-таки митися час від часу потрібно. Нас чекав Орхей, той Орхей, про який мені ще вдома розповідала бабуся, як про красиве місто, на це я і розраховував. Увесь відрізок до Орхея я все думав про той конфлікт з дівчатами і намагався собі пояснити думку дівчат, що не кажіть, але я маю таке враховувати, якщо і надалі буду когось кудись підбивати їхати. Похолодало і стало якось похмуріше, ніж то було завжди, та то не було проблемою, бо саме така погода є, на мою думку, найкращою для вломандрівки. Приїхавши до Орхея, ми не побачили нічого надзвичайно, може ще і того, що просто «прокотилися» ним, зупинилися у піцерії лише для того, щоб поїсти. Там нам зустрілися велосипедисти з Росії, які також подорожували Молдовою, але у зустрічному напрямку. Виявилося, що нам увесь цей час щастило, бо вони вже кілька днів їхали проти вітру і я про себе подумав, як би ми повзли, аби ще й вітер постійно був противний. Ми вже не перший раз їли у кафешці і мене це напрягало, я звик у походах-мандрівках завжди харчуватися власними силами, використовуючи по-мінімуму грошей і часу, але я був не сам, а з тими людьми, які не були такої ж думки. Що тут говорити, поїли ми добротно, ті ж самі національні супчики і кашки, і їхати геть зовсім не хотілося.
Вечоріло, а ми все їхали жахливою дорогою у бік Резіни. Дорога ця, без перебільшення може бути занесена до мого списку, як «найзанедбаніша дорога регіонального значення». Часто покриття практично зовсім було відсутнє, а іноді асвальт був настільки зіпсований, що по напливах можна було їхати велосипедом, не спускаючись у колію. Хочеться ще сказати пару слів про їхні дороги, якщо хтось Вам скаже, що дороги в Україні найгірші – не вірте йому, Молдова дає нам фору. Часто дорожне покриття взагалі відсутнє і на його місці проглядається тільки залишки чогось твердого, що поклали ще певно «за Австро-Угорщини». На тих ділянках, де все ж є асвальт – він доволі низької якості. Кожне мало-мальськи організоване село чи містеко починається вивіскою “Vulcanizatore” (або якось так), я так розумію, що то щось, типу Шиномонтажа. Одного разу я побачив авто з повністю розбитими задніми амортизаторами, так що як Ви коли-небіть надумаєтеся їхати до Молдови автомобілем, ще раз добре подумайте. Без зайвих зупинок минули Степ-Соч, Сироту, Отачі, Куйзеуку, Когильничени і зупинилися за кількасот метрів за поворотом на Мінчени-де-Сус. Частенько ми бачили селища з однаковими назвами, але з додатками «–де-сус» і «-де-жос», і я думав, що то «нове» і «старе», або «мале» і «велике», як то часто буває у нас, але потім узнав у місцевих, що то означало «нижнє» і «верхнє». Заглибилися у ріденький молоднячок метрів на 50 і влаштувалися на ніч. Ввечері, перед тим, я кзаснути ми кілька разів чули, що поряд хтось ходив, якась тваринка, та кілька разів я визирав і нікого не побачив. На всяк випадок до мене у намет перекочував замашний дубець – так просто я їм не дамся.
6.05.2010
Незважаючи на те, що ввечері хтось поряд лазив, ніч пройшла спокійно і без зайвих проблем. Окремо хочу сказати про наше обладнання і просто речі які ми з собою мали. Перш за все – намети. Намети були двомісними і маленькими, настільки маленькими, що я не пам’ятаю жодної ночі, аби я спав комфортно. Щоранку згадувався мій просторий 3 місний Ханна, та нажаль він важить аж 4 кг, тому не дуже зручний у такого типу мандрівках, хоча треба буде подивитися і викласти з упаковки не дуже потрібні елементи, може після цього він стане більш прийнятнішим. Карімат у мене знатний, складається у щось, по типу папки, трошки більшу за А4, він тоненький і жорсткий, але для «весна-літо» він просто чудовий і місця займає дуже мало, вважаю його кращим за класичний, що скручується у трубу. Спальник я маю «ковдру», об’ємний і важкий, але має кльову перевагу, «зробитися ковдрою». По приїзді додому все хотів собі знайти новий і не такий об’ємний спальник-ковдру, але нажаль поки пошуки не увінчалися успіхом. Вага +200-300г на спальнику мене не дуже напрягає, головне, щоб він був не такий об’ємний, що, нажаль, виключено. Газовий пальничок ми використовували не часто і мали його лише для того, аби приготувати чаю поки готується основна страва. Це сталося через те, що посуд, який я для нього купив був розрахований на 2-3 особи і аж ніяк не на 4, думаю, що, як буду у мандрівці з кимось удвох, він буде ідеальним. Велобаули, що ми взяли собі, на 50л, нас дуже виручили, складно собі уявити, що б з нами було, якби ми тягли на спині увесь наш виряд. З цієї мандрівки я зробив висновок, що до таких походів варто готуватися дуже акуратно і ретельно, враховуючи переваги і недоліки кожного окремого взятого предмету, тоді як на 2-3-денних це не так важливо.
Цього дня ми мали оглянути Ципове, Сахарну і Резіну – ще два скельних монастиря і райцентр. Бідні ці молдовські християни, що мали зариватися у скелі, аби справляти свої простенькі, нікому не шкідливі, обряди. З Хородіште до Лалова, а потім на Ципове було 2 дороги – одна грунтова, а одна асвальтована. До Ципова ми їхали грунтовою, ще раз переконуючись, що ми правильно зробили, поїхавши у таку мандріку саме навесні – квітуча природа і тепле сонечко приймали нас у свої обійми, відкриваючи потаємні, ніким не замічені, прикраси. Ярок, як мене вже втомили ці ярки і пагорби, аби Ви знали.
Село зустрічало нас родиною коників – кобилкою і лошам, вони були настільки природні, аж на наші обличчя зійшла легка посмішка, що от тут живуть і пасуться коники, не відають ні сенсу життя, ні горя, а ми такі собі на велосипедах оце приперлися у таку даль, щоб вдома не нудьгувати і хоч чимось прикрасити своє буденне животіння. Ципове починається там, де закінчується Лалове, але реальної межі я не помітив, та і не важливо це було ні для нас, ні, я так думаю, для місцевих мешканців. Дівчата нарили у місцевої бабусі домашнього молока і кефіру, а мене відправили по харчі до магазину. Тут були 2 дуже красиві кринички, прямо хатки маленькі, але всередині лише криничка і лавочка, причому у одній хатці вода була краща, нам так пояснили місцеві. Чого б це? Вдосталь наївшись, поїхали оглядати монастир. Територія монастиря відгорожена від села культурним ненав’язливим кам’яним парканом, що приховує красивеньку живописну церковцю бежево-коричневого кольору, розташовану над дністровським урвищем. Щоб побачити сам скельний монастир потрібно спуститися метрів на 70 донизу недоглянутими кам’яними східцями. Судячи з вигляду монастиря, за нього не дуже дбають, але прочани все ж іноді приходять, про що свідчать огарки свічок, воскові патьоки на стінах, закопчені кам’яні кути і, де-не-де,паперові іконки. Тут замічені сліди недавніх реставраційних робіт, а також те, що їх не закінчили і найближчим часом продовжать. На мене очікуваного враження цей монастир не справив, напевно я не готовий до сприйняття духовного світу святинь, коли рухаюся у такому темпі від одного місця до іншого. Пройде трохи часу і я, можливо, приїду сюди автобусом, щоб у спокої і смиренні вшанувати ту силу, для якої і було зведене це диво. А поки у мене болить свій зад від їзди і голова від того, щоб знайти добру дорогу і виїхати туди, куди потрібно.
На виїзді з Хородіште у Олі почало якось підозріло терти заднє колесо у районі касети. Нажаль ніякого серйозного ремонту ми не могли провести у польових умовах, лише зняти колесо і послухати, що там таке, навіть 2 пари плоскогубців не зарадили. Велосипед їхав і це було головне, ми дали собі слово, що спробуємо з’ясувати, що з ним у першому ліпшому місці, де б нам могли допомогти якісь авто чи веломеханіки. Чомусь у мене було передчуття, що не добре то все, та і веломайстерень навіть у Кишиневі я не бачив.
Дорогою до Бучушки я побачив таку картину, від якої все всередині розімліло, ще ніколи не доводилося бачити такої краси, словами навіть складно передати ту картину, навіть фотографія, і та тьмяніє на фотні того, що бачить людське око, яке ж воно все-таки складне, те око. Спускаючись з розораного пагорба укатаною ґрунтовою дорогою, у долину, я мав за щастя спостерігати зелений, вкритий якимось злаком протилежний берег долини, з одного боку, доповнений темнозеленою лісосмугою, а з іншого – невеличким молодим лісочком, а внизу, повільно текла невеличка річечка, більше схожа на струмок. І, навіть, це ще не все. Небо, прозоре і блакитне, таке як, певно застав ще той їхній Стефан, майоріло над цією картиною. Безкраїм небом неквапом пливли невелички окремі хмаринки, створюючи на зеленій гладі пагорба темні озерця, а вітерець колихав гнучкі зелені пагони, створюючи ілюзію хвиль у неспокійному морі. А над усім цим чудом, ніби володар на своєму троні, світило яскраве сонце, довершуючи цю панораму сліпучими теплими променями.
До Сахарної лишалися якісь кілометри і ми сіли відпочити біля магазинчику у Бучушці. Дівчата з Денисом купили у місцевого добродія вина і були цим дуже втішені, я ж, як непитущий, поставився до цього зовсім індеферентно. Той добродій, що продав вино був не в курсі, що у Сахарні є Монастир і сказав, щось приблизно таке: «хм... А я то думаю, чому туди так часто люди ходять?». Отакий собі місцевий житель.
Сахарна – мальовнича жовта церква, що утопає у зелених заростях старого лісу. Сюди вже сходяться багато прочан з різних куточків країни, я бачив навіть закордонні автобуси і автомобілі. Церква розташована у долині, де протікає струмок, а нагорі – каплчика, де за склом зберігається нерукотворний слід Божої Матері. Склалося враження, що далеко не усі люди ішли сюди аби віддати шану чуду Божому, деякі приходили так, погуляти і полапати своїх дівчат, що дуже некоректно і неетично у такого типу місцях. Поки всі кудись порозходилися я ще раз засів за картою проглянути маршрут і тут у мене враз по спині пройшов мороз. Яким чином я раніше дивився карту і як зміг допустити таку помилку я і досі не розумію. Кінцевим пунктом були Чернівці, але на їх місці я бачив місто Могилів-Подільський, а власне, до Чернівців ще треба було крутити кілометрів 200 складним ландшафтом. Це був провал... Настрій, не дуже хороший від вчорашньої розмови, зовсім зіпсувався і я тепер, як двійочник, що чекає на прихід батьків з батьківських зборів, чекав на прихід компанії. Першим прийшов Денис і я поділився з ним неприємною новиною, він був розчарований, що не побачить Чернівців значно більше ніж показав те, за що я йому дуже вдячний. Дівчатам вирішили поки не казати, скажемо ввечері, після вечері, у теплі і затишку, а поки, лаштувалися їхати далі.
Резіну я навіть згадати не можу, що там таке було, а якщо не згадується – значить нічого особливого. Вечоріє, виїзд на Цареуку траса, автомобілі, перехожі. Їхати ввечері, це теж задоволення – вже не так спекотно, як ото вдень, вітерець прохолодою овіває гарячі від їзди м’язи, очі не так напружуються. Ночувати мали десь біля Шолдінешті і ми встигали доїхати до темряви так, щоб не дуже перенавантажуватися. Ми не зберігали ряд під час руху – я їхав перший, а решта – як їм схочеться. До цього ми дійшли ще другого дня, коли Оля сказала, що їй складно тримати мій темп і я подумав, що дійсно нічого поганого нема у тому, щоб трохи розтягнутися – чому хтось має страждати від того, що хтось їде швидше – головне, аби ми не дуже довго чекали одне одного, але такого ніколи не було – наш інтервал складав 2-4 хв, що я вважав дуже прийнятним і надалі було так. Але сьогодні це мене підвело – Оля зникла з екранів наших радарів, а я цього вчасно не помітив. Альвіна гукнула зупинку і повідомила, що її нема. Чекання ні до чого хорошого не призвели – Олі все не було. Денис поїхав назад шукатии Олю, я зупинив кілька попутних автомобілів і намагався розпитати про велосипедистку, яку вони могли бачити, але їх відповіді були якимись туманними і незрозумілими, також зупинив авто, що рухалося у протилежнйи бік і попросив водія передати велосипедистці, якщо він таку зустріне, що ми тут на неї чекаємо. Як виявилося пізніше, цей водій дуже налякав Олю своїм емоційним голосом і манерами. Альвіна ж стояла і я міг лише здогадуватися, що у цю мить вона про мене думала, хоча, може це я собі тут сам намудрував. Через 20-30 хвилин Денис з Олею все ж нас нагнали. Зіграла роль та злощасна касета у задньому колесі – вона зламалася (висипалися підшипники) і ремонту торцовими ключами не підлягала. Це було прикро, бо тепер, за великим рахунком, Оля з 90% імовірністю списувалася з мандрівки і ще мала якось добратися до України. Більш за все я боявся за її здоров’я, якщо їй доведеться самій добиратися і за те, що вона може перетворитися нам на обузу зі своїм поламаним велосипедом. От такі нехороші думки, та ще й поганий настрій роїлися у моїй свідомості поки ми йшли порожньою дорогою у бік Шолдінешті, переступаючи через довгі тіні придорожніх дерев. Денис з Альвіною поїхали вперед шукати місце на ночівлю, а я лишився з Олею, намагаючись хоч якось підняти її похмурий настрій. Цей день добігав кінця, найнеприємніший день усієї мандрівки.
Ми домовилися, що передовий загін нам лишить якийсь знак на дорозі, якщо вони з неї зійдуть і скоро ми його побачили – гравійні камінці накидані у біле пластикове горнятко – невикупний знак, я б до такого не додумався . Розтаборувалися метрів за 300 від дороги у молодому ліску за полем. Імовірність, що хтось тут нас потривожить була мінімальна. Під час вечері усі були якісь безрадісні, сіль на рану я ще досипав своєю новиною з Чернівцями. На диво, реакція дівчат була спокійнішю, ніж я очікував, напевно взнаки далися втома і поламаний велосипед. Трохи розважилися з Оліної розповіді, дослівно передати не можу, але розповіла вона приблизно таке:
Десь за 3 км після Резіни у задній втулці щось хруснуло і оберти педалей на швидкість велосипеда вже не впливали. Так як Оля їхала остання, то її поломка пройшла незаміченою рештою. Бідолаха навіть не знала куди ми тепер їдемо, лише те, що у бік Сорок, а цієї інформації не завжди досить, аби звернути на потрібну вулицю чи поворот, якщо до тих Сорок ще 80 км. Отак вона стояла і чекала на те, щоб хтось повернувся і допоміг, але нікого не було. До слова, загубивши Олю, ми промаслали кілометрів 7, аж поки пропажу не виявили. До Цареуки її підкинув водій фури і лишив на роздоріжжі, де її і знайшов то водій, котрого я попросив передати, де саме ми на неї чекаємо. Його слова «Ей ти!!! Іді суда!!!» не справили враження на Олю і вона не дуже дослухалася до слів того дядька. Тут Денис нарешті знайшов Олю і вони повернулися у родину. Можу собі тільки уявити, що пережила Оля за ці 30-40 хв.
Треба було вирішувати, що саме робити з Оленим велосипедом і які наші дії після перетину Молдовсько-Українського кордону у Могилів-Подільському. Про велосипед було 2 думки:
- Ми його у Шолданештях ремонтуємо і їдемо далі (надії на це у мене було мало)
- Відправляємо Олю додому фурами (це був поганий варіант, але з поламаним велосипедом вона нікуди не заїде).
Зупинилися на першій ідеї, хоча я у неї не вірив, вибір був занадто скупий. Що ж до Могилів-Подільського – приїдемо і побачимо, а там і вирішимо, що робити далі.
Під отакі не дуже радісні думки і заснули.
7.05.2010
Ранок приніс трохи свіжості і наше становище нам видалося не таким і поганим – поряд були Шолдінешті, там ми дуже надіялися на ремонт, ми навіть не сумнівалися у цьому. На крайняк можна було б купити цілу задню втулку, або і колесо цілком, фінансових резервів у нас вистачало. Дорога стелилася рівно, або ж спускалася вниз, що дуже підходило для нашого становища, так як Оля могла тільки котитися. Варіант з буксируванням ми відкинули одразу.
Дуже мені сподобалися їхні кілометрові стовбчики обабіч дороги – вони кам’яні і схожі на надгробки, та незважаючи на свою таку форму ні з чим поганим не асоціюються, до того ж на них багато корисної інформації: відстань до найближчого обласного центру і до найближчого міста взагалі. Це дуже спрощує орієнтування на чужій території і ти завжди в курсі того, коли можна буде перепочити і підкріпитися. Ці стовбчики мені здаються значно кращими за наші з інформацією про невідомо що – стовбчик «78-79» - до чого там 79 км, до я кого міста? А взагалі тут, у цій частині Молдови на дорогу жалітися не варто, вона дуже непоганої якості, звісно зі своїми приколами, але, це ж «країна колишнього соцтабору», що ж ще сказати.
5 кілометрів, що відділяли нас від Шолдінешті ми їхали якось надзвичайно довго. Та то і не диво, ми ж практично йшли. Отут я і зрозумів, що піші мандрівки – не для мене, ну у крайньому разі зараз, дуже вони якось повільно відбуваються, а бігти я б не хотів. Велосипед, якщо він працює, дає динаміку і швидкість, яких не можна досягнути пішою ходою, хоча я ні в якому разі не хочу образити людей, які захоплюються пішими походами, як то кажуть, кожному своє.
Шолдінешті, прикрашене і святкове спускалося донизу, Оля могла вже проїхатися трошки, адже гальма у неї працювали. Виявилося, що у них сьогодні якісь чи змагання чи свято МНС-ників (а може пожежників) і для цього міста це дуже велика подія. Нам взагалі-то це ніякого, ні бонусу, ні перешкоди не створювало, тож ми просто проїжджали повз охайно вдягнених людей і верескливо-щасливих дітей. Котячись донизу ми намагалися знайти якесь СТО, щоб спробувати поремонтуватися, але усі були зачинені. Надія вмирає остання, хоча, перед тим як вмерти вона ще зменшується і зменшується. Вона вже дуже зменшилася, аж раптом, за поворотом по головній дорозі у самій долині нам трапилося відкрите СТО.
Світ не без добрих людей. З безмежними щирістю і вдячністю я скидаю мій велосипедний шолом перед працівниками того маленького СТО у провінційному містечку Шолдінешті. Ми під’їхали до відкритих воріт і поздоровалися. Всередині було 3 співробітника – вони працювали над двома якимись автомобілями, один з яких був ніби бюджетний старенький Опель, а інша – якийсь ніби позашляховик. На відміну від того, як тебе з велосипедом зустрічають у людних місцях, зустріч велосипедистів на відкритому просторі різниться просто на 180 градусів – всі нам раді, ми перетворюємося мало не на героїв, виявляється у всіх у них є знайомі які так само десь колись каталися на велосипедах, вони дуже підтримують нашу ідею отак покататися десь, а ще, кожен з них був у 200-разів серйозніших походах. Що з того правда, а що – ні – не мені шукати, але такий прийом мені подобається значно більше, ніж суворі погляди і якесь невнятне бубоніння. Вислухавши нашу розповідь і оглянувши пошкодження, вони не те, що послали нас, або просто сказали щось накшталт «у нас такого нема», один з них посадив Дениса і Оліне колесо у машину і вони поїхали вибирати таку ж касету до якогось «друга його друга, який має справу з велосипедами». Поки вони їздили я з іншим механіком оглянули велосипед, дівчата ж маялися і відпочивали, пожовуючи галетне печивко. Розмова з механіками протікала приємно і без якихось напрягів, вони все згадували наших красунь, яких вони колись бачили у Нас, а я їм розповідав свої враження від природи і людей загалом. Приїхав Денис і привіз нову касету, інакшу і значно дешевшу, хоч і на 7 зірочок, заміть 6, але вибору не було і не гоже взагалі-то капризувати за таких обставин. Вона не одразу підійшла до велосипеда – довелося ще ставити кілька додаткових шайб, щоб найменша зірочка не терла раму. Це для нас було як якесь диво, бо хоч кожен з нас і думав, що ми все полагодимо і всьо буде гут, але реально на це ніхто не надіявся. Від усієї нашою компанії передаю величезні вітання і тисну руки усім механікам, які захотіли нам допомогти, як хтось колись з Вас, хто читатиме цю розповідь, буде у Шолдінештях, передавайте їм вітання від нас.
Настрій замітно покращав, усі проблеми тепер виглядали не такими серйозними, а колишні негаразди далекими і розвіяними. Навіть те, що почала дещо псуватися погода ніякого морального удару нам не завдала. Цей день мав пройти без якихось визначних міст і закінчитися десь біля Сорок. Чогось надзвичайного ми не помітили, була дорога, дорога як вона є, зі своїми спусками, лісовими гайками і сіро-синіми пагорбами вдалині. Похмура погода перейшла у дощик, який постійно то починався, то припинявся. Їхати у дощовику було надзвичайно жарко і я склав його у велобаул, а сам велобаул все ж накрив чохлом – йому ж не жарко. Правду сказати, дощ був слабеньким і від того, що не користувався дощовиком я ніяк не постраждав. Я відмовився від «зрізання» на маршруті і серйозно прогадав біля села Погорна, де замість 2 км ми прокрутили усі 6, але зате по рівному. Заїхали у ту Погорну тільки для того, аби оглянути красивий собор. Він був як і решта усіх святинь у якомусь перманентно-ремонтованому стані. Замітив цікавий момент – практично у всіх церквах, де ми були, на подвір’ї стояв магнітофон, з якого лунали записи церковного співу, що створювало враження постійного богослужіння у храмі, нашим церквам такого дуже бракує. Пишний доглянутий собор ніби виринав з густих кущів бузка і ще якихось зелених деревець, ніби народжуючись з них. Повернувшись на трасу ми перетнули залізницю аж 3 рази, отак от, зате дорога була униз і кількість залізниць, що ми проїжджали не грала ролі.
Обідали ми у Ґіндештях, їли фрукти і бутери, а запивали прохолодною водою. Взагалі ми добряче змерзи вже, дощові хмари затулили сонечко, піднявся вітерець, та і водичка,що моросила з неба не гріла. На виїзді з Ґіндешті дощ посилився і ми сховалися у споруді зупинки для того, аби трошки перевдягтися і перечекати негоду - їхати дощем нам не дуже хотілося, а час у запасі ще був. Денис зробив «Супермена», заправивши кофту у спортивні штани і ми всі разом з цього посміялися. Дощик стихав і чекання було вже надміру невиправданим, тож, спакувавшись, покотилися далі, назустріч прохолодному вітру і новим незвіданим просторам.
Я тут дуже мало згадую про їжу, що ми вживали. Здебільшого наш денний раціон можна розписати так:
Сніданок – чай і щось сухе.
Обід – Молоко-вода і щось сухе.
Вечеря – вже нормальні варені страви з чаєм.
Перекуси – див. обід.
Я не відстоюю саме такий раціон, більше того, мені він відверто не подобався, але окрім того, що я можу капризувати, що саме мені не подобається, я маю дбати про маршрут і запас часу на різні невраховані речі. Я завжди живу за принципом, краще нехай буде трошки часу у запасі, ніж я не встигатиму, хоча, звісно, у тому «невстиганні» є своя романтика, але щось мене вона напрягає. У нас було ще 2.5 дні для того, аби перетнути Український кордон, але що нас чекає за поворотом я не знаю, тож, я почуваюся значно впевненіше, як знаю, що ми прииїдемо і зможемо 2-3 години на вокзалі посидіти, ніж як ми приповзем, а перед нами зачинять двері вагона. Взагалі харчів ми брали небагато, лише так, для того, аби не загнутися, якщо до сутінок пропустимо крамничку – як показала практика, цього досить для того, аби комфортно себе почувати і не паритися про запаси. Якщо ж взяти з собою багато харчів (вони будуть сухі, бо «мокрі» зіпсуються), серйозну частину з них ви привезете назад – нема сенсу просто так возити зайві кілограми.
Волога, прохолодна дорога огинала пагорби і ліси і четверо вершників на чотирьох велосипедах пливли цією блискучою річкою, заглибившись у свої, ніким не потривожені думки, намагаючись, кожен по-своєму, розібратися з тим чи іншим питанням, яке, можливо, вже багато років вимагало уваги, але часу для нього так і не знаходилося. Обабіч асвальту - зелений ярок, міліція на такі каже «кювет», а за ним – смужка молоденьких горіхів або бузку, який у ці травневі дні саме розпускається, а деякі деревця, обманувши своїх родичів, вже цвіте і притягує до себе багато уваги.
За Ґіндештями і аж до кінця дня ми милувалися післядощовою природою. Просто вкручували, без усяких там проблем чи тривог. Напевно цей вечір був найспокійнішим і нейманш емоційним за час усієї мандрівки. Проїхали Чіріпкеу, закупились там лише харчами на вечерю. Ландшафт тут був значно простішим, ніж у районі Кепріяни, тому їхалося швидше. Зрештою, я так підрахував, що на день ми, всередньому, робили по 70 км, я не скажу, що це дуже хороший темп, але нас він влаштовував як групу. У мене почало підспускати заднє колесо, а я дуже не хотів його міняти під час такої весняної мжички. На ніч ми стали на пагорбі у молодому вишнячку, я розібрав колесо, але не знайшов ніяких пробоїв, дивно, не хотілося б тільки завтра посеред дня клеїти колесо. Чай, якийсь супчик, ось і вся вечеря, а що ще потрібно? До Сорок лишалося якихось 10 км, до України –- 100, ми ні за що толком не переживали і полягали спати з чистим серцем, позакидавши велосипеди подалі один від одного і від наметів – на всяк випадок, невідомо чи буде гроза уночі чи ні, щоб нас потім не зішкрябували з пагорба разом з пластиком наметів.
8.05.2010
Зранку сонечко увірвалося до наших наметів, розвіюючи усілякі сумніви на тему хорошої погоди, і, з’їдаючи густу ранкову росу з зеленого трав’яного листу. Всю ніч мені було дуже незручно спати і тепер, піднявши намет, я побачив, що там, де я спав – торчав козирний і товстий корінь. Ну, буває . Описувати нічого – зібралися, щось поснідали і попростували у бік Сорок.
Ще з четвертого дня, на узбіччях ми стали замічати велику кількість пам’ятничків і вінків, на честь людей, які з тих чи інших причин закінчили своє життя наглою смерю. Спочатку це викликало тільки подив, а потім, вже коли їх кількість перейшла усі розумні межі, почало навівати доволі серйозні і не дуже радісні думки. Це ж як потрібно їздити, щоб потім стільки вінків лишалося, а то ж ще не усім поставили, а деякі, я певен, зняли. Взагалі, зважаючи на те, як ті молдавани їздять своїми робитими дорогами, кількість вінків відповідає очікуванням прагматичної людини. У нас, вінки періодично знімають напевно, або ж не ставлять у такій кількості.
До Сорок дорога була просто чудовою – все потихеньку вниз, а перед самим містом – довгий спуск. Цікаве спостереження – майже усі дороги мають по одній смузі руху у кожному напрямку, що явно досить, але якби у них була ще третя, як у Придністров’ї – це було б значно краще. Зустрічає усіх древнє поселення «Свічою Подяки» - на високому зеленому пагорбі стоїть кругла у поперечному перерізі конусоподібна вежа, 4-5 метрів при основі. Над вежою золотом горить щось на зразок тоненького бублика, певно символ вогню. Від самого низу догори ідуть бетоновані східці, якими і піднімаються бажаючі до самого постаменту. Знизу, при вході на східці по обидва боки лежать 2 камінці, з вирубаними у них словами, які надовго запали у мою пам’ять – як же лаконічно, просто і ясно були сказані такі слова і який глибокий зміст вони приховують: «Мандрівник, зупинись! Нагорі палає «Свіча Подяки» і якщо ти у житті своєму вважаєш себе кому-небіть за що-небіть вдячним – піднімися, помолися і іди».
Мене найбільше вразило останнє слово – «іди», просто іди, іди куди ішов, не забивай свою голову тим, що ти тут тількищо подякував, зроби це так невимушено, ніби ти не робив нічого особливого, подякуй від всього свого серця, від своєї душ так, як би подякувла тобі верба за те, що ти полив її сухе коріння.
Ми знову розділилися на пари і зійшли до Свічі. Ноги, вже звикли до постійного «м’ясорубочного» пересування, протестували проти іншого виду діяльності, але їх ніхто не слухав – східці були довгі, а побувати біля такого пам’ятника, ой, як хотілося. Як виявилося, у самій башті Свічі є капличка, де можна поставити свічечку і у тиші та спокої приклонити коліна, а поряд з нею є оглядовий майданчик з якого видно Сороки і Україну, на протилежному боці Дністра (хоча я спершу подумав, що то Придністров’я). Внизу були автобуси з різних країн – видно це місце користується більшою популярністю ніж усі інші, у яких ми були, разом взяті. У Сороках нас, перш за все, цікавила однойменна фортеця, яка чимось дуже схожа на нашу у Хотині. Я взагалі думав, що то НАШ вплив на Молдовські землі і фортеця має такий вигляд від нашого брата, але виявилося, що це Хотин такий завдяки тому, що колись Молдавани чи то володіли тою землею, чи ж наші люди скористалися послугами їхнього майстра, це ще треба дочитати. Самі Сороки – місто, що викликало суперечливі думки і відчуття: красива середньовічна фортеця, затишні вулички, стрьомна «циганська гора», сонячний яскравий день. Взагалі місто бруднувате і якесь дезорганізоване, багато сміття, а набережна, яка могла б стати перлиною цього міста, вражає своєю закинутістю і самотністю. Фортеця на фотографіях має вигляд вражаючої конструкції, зведеної Титанами у часи, «коли ще звірі говорили», але насправді, вона якась мініатюрненька і її роль мені здається дуже сумнівною. Високі товсті мури з баштами відділяли таємний світ фортечного життя від навколишнього, тут, напевнено, плелися різні інтриги знаті, зустрічали свою смерть сотні воїнів і возвеличувалися молдовські королі. Вхід до замку коштує щось 3 грн, за ці гроші до Вашої уваги представлена нереконструйована середньовічна фортеця, з повністю розбитою «інфраструктурою» - усі приміщення, окрім надбрамної церкви і одної башти, у жалюгідному становищі і не являють собою надміру великої цінності для подорожніх. Хоча не все так погано, там можна вільно погуляти і порозглядати колишню могутність молдовської держави, на тлі якої, сучасна Молдова є лише блідим привидом. Народу, на диво, багато, особливо вражає кількість різних школярів і дітей – їх певно сюди «централізовано-примусово» звозять, але їм то, на перший погляд, подобається. Біля замку ми знайшли пам’ятник якомусь чи чомусь круглому з кривими смужками, я так і не зрозумів що то таке.
Ми були голодні і стомлені, тому варто було поїсти. Місцеві забігайлівки та піцерії манили нас, тож нічого не лишалося, як піддатися цьому «голосу Сирен», посидіти у тіньку і, перекушуючи страв, відпочити. Незмінний легенький вермішельковий супчик, пшоняна мамалига і ще всякі страви вдібивали усяке бажання піднімати свої дупи від зручних кріселець і кудись їхати, а їхати потрібно буде, та ще вгору, як завжди. Як розповідала Альвіна, тут є «циганська гора», де живуть цигани, вони там просто скупили усі подвір’я і заселилися, а місцева влада зрозуміла, що краще нехай ті цигани живуть разом у одному місці, ніж би вони були скрізь. Дорога нагору була якась така довга і стрімка, що практично увесь підйом ми тягли велосипеди руцями. Вже на самому краю міста до нас пристали якісь цигани, але, знаючи які вони, ми намагалися проминути їх якнайскорше.
За 5 км від Сорок, одразу за Рубленіцею, ми зупинилися відпочити, тепер відпочинки у нас були частіше ніж раніше, ну все ж таки ми вже восьмий день у дорозі без «нормального-від-велосипеду-вихідного». Вирішили трошки помитися і влаштували цілу купіль біля однієї кринички на сміх усім проїжджаючим людям. Сонечко світило, а ми вигрівалися, як ті ящірки на сонці. Ніяких тривог чи переживань у нас не було, ми собі відпочивали, бо невстигнути кудись ми вже не могли. Напевно цей день був найгармонічнішим у всій мандрівці – всі непорозуміння ми пережували, притерлися один до одного, стали менше звертати увагу на якісь негаразди. Тут, недалечко, пройшов дощик, здалеку пошумівши своїми довгими руками-вітрами і гримучим голосом, а ще, давши нам намилуватися контрасними картинами грозової пори.
Сороки закривали наш список цікавих і обов’язкових для відвідування міст цієї небаченої раніше землі, тепер попереду були лише кілька сіл і Отаки – прикордонне місто. Мандруючи Молдовою можна тільки подивуватися охайності їхніх сіл. Незважаючи на якийсь повсюдний «совок», вони все ж додають до своїх домівок якусь краплинку затишку і неординарності. Найбільше мене у їх селах вразили кринички – їх там дуже багато і, на відміну від наших, вони звернені на вулицю, тобто від двору кринички здебільшого відгороджені парканчиком, а з боку дороги – відкриті. Ця особливість нам дуже знадобилася – не потрібно щоразу заходити у двір, будити собаку, стукати у двері і просити води – просто прикотився, пришвартувався і спокійно наповнив фляги. А ще, люди там дійсно гостинні. Якщо у нас ходить тезис, що «українці – гостинні і душевні», повірте, там нас зустрічали значно краще і приємніше: ніхто не грубив, не матюкався, нас завжди супроводжували посмішки і не важливо, чи то над нами посміювалися, чи ж раділи за нас, за те, що ми до них приїхали, такі собі на велосипедах, відкриті для спілкування, нам завжди пропонували допомогу. Прикро за наш народ, бо я пам’ятаю, як ми з Ростиком Заболотним мандрували одещиною, з нами навіть не віталися у більшості випадків.
Минуючи Рубленіцу і Покровку, наш день добігав кінця. Дорога була незмінно прекрасна, без зайвих розмов, простягалася перед нами довгими рукавами своєї сіро-чорної шершавої сорочки. Вже під вечір я на дорозі побачив «отвір», діаметром сантиметрів 10 і глибиною – сантиметрів 30. Навіщо таке там зроблене, я не знаю, але дірка така, наче там щось було, щось як стовп, а потім його витягли звідти, прямо якісь інопланетяни жартували над бідними молдаванами. Після дощу, що пройшов тут до нас, було вогко і прохолодно, місце на ніч ми все ж зайшли у лісосмузі біля незмінного виноградникового поля. На щастя, ми послухалися Альвіни і полізли у саму лісосмугу, де виявилося хоч і більше різного мілкокаліберного дерева, але сухіше і якось захищеніше. Вночі знов біля нах хтось ходив, але ми були стомлені, велосипеди прив’язані, у мене знов був дубець і взагалі я ні за що не переживав. Але вони якось наполегливо там ходили, тож понервуватися довелося.
Сон, милий сон, ніщо так не гріє душу кожного мандрівника, як теплий спальник і кілька годин спокою у горизонтальному положенні. Навіть не має значення, що ноги не можна витягнути, що голова впирається у тверду підошву черевика, а під боком з-під землі торчить якийсь корінь. Благословенний той, хто придумав таке явище, як сон. Уві сні зникають практично усі обмеження, які нав’язує нам наше земне тіло, і ми можемо, як небесні птахи, летіти у вись і спостерігати земну красу такою, якою ще ніхто і ніколи її не бачив.
9.05.2010
Сонячне проміння пробивається кріз стулені повіки і повільно витягує з млосного і тягучого сну. Що воно снилося... а хто його знає. У мандрівках зазвичай спиш «як убитий» - тіло настільки втомлюється, що на сон у нього вже не вистачає ні сил ні фантазії: заліз у спальник, заснув і у тій самі позі прокинувся – все просто .
Сьогодні – наш останній день у Молдові, день, коли ми розпрощаємося з цією країною, з її культурою, з її людьми, з її казковими місцями і святинями. До Отак було кілометрів 10, тож 4 велосипедисти неквапом проминали останні лісосмуги і перехрестя. Лишався тільки кордон, який, як завжди, вносить певну невизначеність у нормальному його подоланні. Ось і Отаки, за мостом вже рідна ненька.
Отак от живеш собі тут і думаєш, що поїхав би за сто земель, подалі від її ненормальної влади, безкультур’я, злидоти і беззаконня, але ось 8 днів я був за межами тої території, яку називаю своєю Батьківщиною, і серце радісно б’ється, коли око знов бачить рідні береги. Що ж так тримає людей на рідній землі? Чому хтось з легкістю може перетнути кордон і полишити усе це за спиною, забути назавжди і поринути у новий світ зі своїми правилами і законами, а хтось, переступивши цю уявну лінію, обернеться і його щокою покотиться скупа сльоза болю і душевного холоду, і він повернеться назад, назад до того, звідки хотів утекти усе своє життя, до того, від чого хотів уберегти своїх дітей і внуків? Отак і я, хотів би звідси виїхати, назавжди, покинути це все, все що набридло, але досить було кілька днів побути за межами України і я, як блудний син повертався у її обійми. Бо це – моя земля, моя Батьківщина, мої предки народжувалися і помирали тут, і я, хотів би дожити віку на цій землі, такій розтерзаній і зруйнованій, але все ж моїй, Богом даній, землі.
Кордон. Знов міст, цього разу через Дністер. Прикордонне місто Отаки прощалося з нами гамором і суєтою вхідних воріт своєї держави, а ми котили свої велосипеди на Україну. Молдовським прикордонником був якийсь стажер чи новобранець, тому усім ставив штампики, а у нас – матьорі вовки цим не заморочувалися. З Денисом знов вийшла ситуація, але цього разу вже комічна – у його закордонному паспорті тепер була тільки одна печатка, поставлена Отацьким прикордонником, про виїзд з Молдови. От такий Громадянин світу – втік з Молдови і ніде його не прийняли . Ми з цього ще довго сміялися.
Могилів-Подільський – невеличке, але більше за Отаки, містечко, такого ж бурхливого життя. Перше, що потрапило на очі – хаотичний базар через який ми довго пробиралися на головну вулицю. Основним питанням тепер були квитки на Київ. На вокзалі ми здали свої з Чернівців і купили на якийсь експрес, що о 23-24 виїздив відси і о 4-5 був у Києві – нас це повністю влаштовувало.
Хотілося поскорше минути усі перепони, тому про їжу згадали лиш зараз. Проблема з їжею, це як проблема з туалетом, вона не турбує поки про неї не згадаєш, але як вже згадав – тримайся – доки не вирішиш – не попустить. Сухого корму у вигляді печива і сиру нам вже не хотілося, тож вирішено було скористатися послугами якоїсь кафешки. Сервіс тої, де ми зупинилися, був не дуже, але ми були голодні і згодні на все. Смак їжі не дивував французькими ароматами, але їсти можна було. Чек нам винесли написаний від руки на якомусь папірці, з чого ми дуже посміялися і, навіть, сфоткали.
До потяга ще було доволі багато часу, сидіти на вокзалі не дуже хотілося, але і крутити далеко вже бажання не було, тому нам лишалося поїхати у Лядове і оглянути тамтешній монастир. Від Могилів-Подільського туди було кілометрів 15, що явно нас не зупиняло, але якби я знав, що кілометрів 7 з тих 15 буде під гору, я б ще раз подумав. Втрачаючи дорогоцінну вологу і напружуючи ноги я себе тішив лише тим, що той монастир має бути ну просто капець який прекрасний і красивий, а ще тим, що назад спускатимуся чудовою гіркою. До слова про гори, дівчата практично на усіх підйомах могли дати мені фору у швидкості, що мало для мене 2 боки цього аспекту. З одного – було добре, що не доводилося їх чекати по 10 хв, поки вони виповзуть, а з ішого, моє чоловіче єство дуже протестувало від того, що на підйомах я такий слабак. Я самоствердужвався тим, що на рівній ділянці крутив краще за них – отакий я сам собі кльовий.
Діставшись місця, від якого ми мали піти далі до монастиря, я зрозумів, що зовсім не дарма так трудилися і пріли: скільки сягало око була пречудова картина. З того пагорба, де зупинилися велосипеди можна було побачити всю немислиму красу, що творець створював віками своїми дбайливими і умілими руками. 270 градусів красивої зеленої панорами, прикрашеної протилежним пагорбом і Дністром, по тоій бік якого шуміла зеленню трав Молдова. Внизу у долинці було село з ріденькими хатками і тоненькими доріжками, утопаючи у зелені дерев і кущів. Скільки сягало око, простягалося широченне і глибоке в’язане зеленню покривало, піднімаючись і опускаючись, огортаючи сиру, ще не повністю пробуджену, землю, прогріваючи її, замліле від довгого зимового сну, тіло. Я вже писав про те, як десь біля Сахарни побачив дуже красиву долинку, але те, що я побачив тут, пересунуло Сахарнівську долинку на друге місце. Таку красу, яку ми побачили тут неможливо передати якимись словами чи описами, її потрібно бачити власними очима.
Дівчатка пішли оглядати монастир, а ми з Денисом трошки подрімали. Дрімати було не дуже зручно – вже повилазили і попрокидалися усілякі капосні комахи і від них спасу не було. До монастиря ще потрібно було добиратися поганющою дорогою. Тут також ведеться реконструкція, однак її сліди значно замітніші ніж у молдовських братів: багато будівельного приладдя, матеріалів і слідів роботи – не факт, звісно, що реконструкцію закінчать скорше, але видимість роботи створювалася. Будівлі красиві, але видно, що їх ще штукатурити і штукатурити. Тут є і джерело із смачною водою і навіть «братская костница», дівчата розповідали, що коли вони туди зайшли, свічки не горіли і вони посвітили ліхтариками а там – у невеличких нішах лежать черепи і кості різних, мабуть, монахів і настоятелів. При свічках воно виглядає доволі зловісно,а при світлі ліхтариків певно взагалі капець.
Назад дорога була вниз і котитися було просто і приємно - 7 км вниз, це ж треба таке. Коли ми повернулися, вечір спадав темним покривалом ночі на вже сонний і вайлуватий Могилів-Подільський. Біля вокзалу нас, як мух, приманила якась кафешка з розряду, вокзальна чебуречна «****» і аж до самого потяга ми сиділи надворі і ділилися своїми враженнями про мандрівку що вже закінчувалася. Вчасно приїхав потяг, гостинно відкрив перед нами свої двері і поглинув нас, сонних у своє напівтемне черево. У вагоні було досить вільного місця і хоча це несуттєва деталь, однак за таких обставин їхати якось приємніше. Сонний вагон на Київ, заколихуючи віз нас у напрямку рідного дому, до звичного і буденного життя.
Так, розвіюючи усі похідні чари, лишаючи по собі лише синці та різноманітні особисті спогади і закінчилася наша мандрівка, мандрівка, запланована ще кілька років тому на дивані, коли мені нічого було робити. Не думав я тоді, що насправді зможу здійснити задумане. То було чимось на зразок далекої і туманної мрії, до якої ще дуже далеко. Хоч історія і закінчується потягом, але смію Вас запевнити, що усі дісталися додому цілі і здорові.
Що можна сказати у підсумок? Мандрівка, на мою думку, вдалася, я, особисто, отримав дуже важливий досвід, як керівник групи і перевірив багато цікавинок.
Виряд виявився підходящим і добротним. Скільки б не мандрував, завжди наступного разу будеш більш підготований до подорожі, тож і тепер у голові копошаться думки про заміну того чи іншого елементу на інший, кращий, легший, менший, зручніший. Пальничок себе не виправдав, але у його безвідмовній роботі я впевнився і певен, що у подальшому він зіграє значнішу роль у моїх мандрівках. Вияснив для себе. Що до таких тривалих походів потрібно дуже ретельно готуватися і ніколи, ніколи не лишати навіть найменшу дрібничку на останні дні.
Волик витримав мандрівку якнайкраще і я з вдячністю вклоняюся йому до землі і тисну його таку звичну і рідну гумову ґріпсу, нехай він вже пробачить мене за мої якісь прорахунки і недогляд. Зараз, восени, закриваючи велосезон, я обіцяю йому перебрати якнайретельніше, мого Волика, перед тим, як вперше викотити його весною на, ще мокрий від талого снігу, асвальт. Моя Вам порада, як надумаєте брати велосипед – не економте, купіть якісну річ і Ви зможете у кожній мандрівці відчувати себе впевнено, а після неї, так само впевнено подякуєте йому. Велосипед – залізна, але така жива істота, яка любить, щоб його і погладили і поговорили з ним і пожартували. Любіть свої речі і вони сторицею Вам віддячать.
Компанія. Я дуже Вам усім дякую, що Ви терпіли мене і мої коники, надіюся не відбив охоту від велоподорожей. Певен, що кожен для себе взяв саме те, що йому було потрібно і цікаво. Собі ж вирішив поки не брати дівчат у такі тривалі подорожі, хіба через одну-дві, коли я навчуся «на кошках», типа «на хлопцях», не в образу дівчатам буде сказано.
Молдова виявилася міцним горішком і хоч ми подолали намічений маршрут, багато сил і поту лишилися там, на шершавому асвальті, на зелених пагорбах і в’юнких грунтовках Молдовської Республіки. За жодну крапельку поту і жодну калорію, спалену там я не шкодую – воно того варте. Варте вже через те, що то – незвідана земля, відкриті простори, нескінченна дорога, яка завжди простягає усім бажаючим свою звивисту руку і тільки від кожного особисто залежить, чи потисните він її, чи ні. Виноградники, вкриті лісом пагорби, сині смужечки річок у долинах, монастирі, міста і села, все це тепер зринає у пам’яті, коли я отак сиджу перед монітором і пишу ці рядки. Ті спогади гріють душу якоюсь такою незрозумілою радістю, яка назавжди залишиться у моєм серці. Буде що дітям розповісти. На черзі Грузія, Фінляндія, Чорногорія і ще сам Бог тільки знає, куди я хочу поїхати.
Якщо у Вас колись виникне ідея кудись чкурнути – не вагайтеся, їдьте і відкривайте для себе нові сторінки та нові враження. Ніколи не вагайтеся.
НАРОД, ВОНО ТОГО ВАРТЕ!!!
