Шалений уїк-енд в пошуках артефактів Галицько-Волинського князівства. Три дні, три області, три водоспади і незліченна кількість пригод на мальовничих берегах Дністра.
Ще рік тому на «Полюванні на привидів» було вирішено, що наступний маршрут на День Конституції знову пройде по Тернопіллю. По-перше, минулого разу через зливу і болото вимушені були зрізати смачний шматок ґрунтів з неповторними краєвидами на Дністер. По-друге, хотілось відвідати Русилівські водоспади. Ну і головне. Черешні. Червоні. Чорні. Білі. Солодкі. Гіркі. В Києві таких немає. Тому питання, як провести ці вихідні, вже не стояло.
Враховуючи зручне залізничне сполучення, спочатку було розроблено 3 варіанти треку:Що?!!! Полювання на привидів-2?!!! Знову в те болото, від якого мої колеса не могли крутитись? Знову в ті калюжі по втулки? Нізащо. О, мої стерті колодки. О, мій розбитий велокомп’ютер. О, моя тріснута задня вісь, царство їй небесне. А може, він таки хоче добити мене, щоб взяти собі когось нового?
Чортків – Русилівські водоспади - Чортків
Чортків – Русилівські водоспади – Заліщики,
Чортків – Русилівські водоспади – Івано-Франківськ.
Але ж це лише на 2 ходових дні, а у нас аж три вихідних. Година в Google Maps і до маршруту додається древній Галич і батьківщина Роксолани – Рогатин (ще +6 варіантів треків). Старт переноситься в Заліщики, а ночівлі заплановано біля водоспадів на турбазі в с. Скоморохи та в готелях Галича.
Запланований трек вийшов таким:
Ну що ж, можна відкривати тему і набирати групу. Реєстрація закінчилась ще до обіду... Далі люди усіма правдами і неправдами користались безмежною добротою орга і вже на наступний день чисельність групи перевалила за два десятки. В резерв набралось стільки ж.Ну, три дні, так три. Витримаю якось. Хоча, за два мої покришки менше б зносились. А то знаємо ми його приколи з «твердим покриттям»...
Невдача спіткала українських туристів ще до старту. Якщо біля Русилівських водоспадів в сусідньому селі Скоморохи є велика турбаза «Над Стрипою», то Галич – настільки древнє місто, що готельний бізнес тут вимер ще з динозаврами. Спроба знайти місця на 15-20 людей закінчилась невдачею і довелось знову повертатись на gpsies.com. Варіантів особливих не залишилось – щоб не перебудовувати заново маршрут, ночівля переноситься в Івано-Франківськ. Правда, тепер доведеться другого дня встигати на вечірній дизель, а вранці третього – ним же повертатись на трек. Спеціально з метою тренування на одній з розкаток була організована погоня за електричкою в Яготині, яку ми успішно провалили.Великі групи – я це люблю. Завжди можна дізнатись, який колір рами популярний в цьому сезоні, яка вилка зараз в тренді, які вечірні аксесуари у вигляді фар і мигалок в моді, в яких покришках не соромно виїхати влюдивелосипеди. Якщо ж хтось обзавівся там новим сідлом, чи ріжками – усю дорогу винос задирати будуть. Тільки б підвісів менше приїхало, а то занадто понтові вони: розкачуються собі вальяжно на кожній ямці і на усіх зверхньо споглядають. Куди нам, простим хардтейлам, до них.
Епопея з квитками заслуговує окремої уваги, оскільки могла поставити хрест на усій поїздці. Отже, наступний після готелю сюрприз нам піднесла Укрзалізниця. Квитки на найзручніший і дуже популярний серед велотуристів поїзд №117/118 Київ-Чернівці зникли з продажу ще в травні. Усі намагання з’ясувати причину наражались на холодну байдужість довідкової – «не знаємо», «чекайте в касах», «скоро будуть». Все більш реалістичними ставали підозри про зміну найближчим часом маршруту руху цього поїзда через Молдову, що зовсім не входило у наші плани. В очікуваний день відкриття продажу ні в он-лайн системі, ні в касах квитків «туди» знову не виявилось, хоча «назад» ми вже мали на руках. Залишався план Б.Ой, пам’ятаю я ту погоню. 50 км практично нон-стоп, запізнення на поїзд і ночівля у наступній електричці. Зате місця у мене були козирні, а реакцію ранкових пасажирів на вже заповнений велосипедами вагон треба було бачити.
Spoiler
Show

Для тих, хто злякався плану «Б», було розроблено план «Ы» (щоб ніхто не здогадався). 117-й потяг таки пустили через Молдову і було вирішено брати квитки до Чернівців. Точку старту довелося б добиратись дизелем, втрачаючи таким чином майже 6 годин. На щастя, Укрзалізниця вчасно одумалась і за два тижні до виїзду з’явився потяг №457 Київ-Івано-Франківськ, який прибував до Заліщиків о 5-й ранку. І вже на наше дуже велике щастя він відправлявся саме по непарних числах. За лічені хвилини, застосувавши таємну схему колективного обману он-лайн системи продажів, було відкрито новий вагон і викуплено найкращі місця. Все, тепер можна трохи розслабитись.Я вам дам план «Б»! Ще тільки на рейках мене не було. Я ж велосипед, а не якась там дрезина. Хоча, якщо поруч в парі їхатиме симпатична Orbea чи Kona, то ще можна подумати.
Розслаблялись недовго. Синоптики «порадували» прогнозами на вихідні: практично усі три дні нас очікують дощі. Але назад дороги немає. Мокріше і брудніше, ніж минулого року вже не буде. Їдемо.
Традиційні ротації в групі, за які половина резерву перейшла в основу, закінчились лише за день до виїзду. В підсумку з Києва нас вирушало 20 (двоє з яких їхали за чужими квитками і паспортами), одна пара підсідала у Вінниці (забезпечивши доставку у вагон продуктів) і ще один учасник планував їхати іншим потягом і потім доганяти нас своїм ходом з Чернівців (це у нього така звичка ще з попередньої поїздки).О, велобоги! Дайте мені сил витримати ці знущання над усіма моїми компонентами.
Остаточний склад групи – 23 учасника:
Андрій – 3 од.
Діма – 3 од.
Льоша – 2 од.
Віталій, Сергій, Женя, Максим, Ярослав – по 1 од.
Саша, Лена, Іванна, Іра, Настя, Юля, Алія, Віка, Аня, Даша – пучок.
Прогнози синоптиків почали справджуватись ще в Києві і на вокзал більшість приїхали вщент мокрими. Робимо замовлення у службу велодоставки, і у Вінниці разом з продуктами отримуємо два рулони туалетного паперу, за допомогою якого вдалось за ніч висушити взуття. Як виявилось пізніше, можна було й не старатись...
Заліщики зустріли нас густим туманом з видимістю лише метрів 20.Ось так завжди: тільки-но мене помиють добре, тільки змастять ланцюг, як відразу під дощ потрапляю. А тут ще й мокрим в чохол запхали і на третю полицю закинули. Все, точно застуджу свою каретку і потім усю дорогу будукашлятискрипіти.

Чи то через туман, чи то спросоння, але машиніст зовсім не реагував на прапорці провідників і замість запланованої зупинки в дві хвилини вирішив стартувати раніше. Зрозуміло, що ми були проти цього, оскільки у вагоні залишалась ще половина групи. Зірваний стоп-кран мав би привести сонного машиніста до тями, але лише додав йому азарту. Через десяток секунд бачу у вікнах потягу, що рушає, здивовані обличчя друзів, які зовсім не хочуть виходити аж у Коломиї. Зриваємо стоп-кран ще раз. І знову це мало допомагає. Тепер розгублені обличчя вже у декого на платформі, бо саме їх велосипеди ще залишились у вагоні, а без велосипеда на треку якось не тойво. Лише з третьої спроби вдалось повністю зупинити потяг і вивантажити усю нашу гоп-компанію. Поки начальник поїзда не біжить на розборки, потрібно швиденько вшиватись з перону...
Перший сніданок був запланований на горі в с. Хрещатик, щоб зустріти схід сонця над Дністром. Що зустріти в такому тумані можна хіба що їжачка з усім відомого мультфільму ми зрозуміли ще на вокзалі. Але принципам вирішили не зраджувати – ідемо по треку. На місце сніданку їхали не довго. Більше йшли. Точніше, дерлись на гору по вузькій каменистій стежині, орієнтуючись лише на задні мигалки один одного. Здається, десь я вже такі погляди в свій бік бачив...Так, увага! Мене виносити в першу чергу! Я, все ж таки, велосипед організатора.


Місце для сніданку, справді, надзвичайно гарне. Подивишся праворуч – там Дністер петляє поміж скель, глянеш ліворуч – два величні мости через річку, а внизу - прокидається після сну місто. Краса неймовірна... Ну, це якщо фантазію увімкнути. Насправді ж було так.Ну от навіщо пертись на ту гору? А ви подумали, як звідти потім спускатись? Збігали б собі самі туди й назад, а ми з двоколісними братами зачекали б внизу. Так ні, тягнуть нас по вузьких стежках, по камінню, по кущах. Як добре, що я відмовився цього разу від баула. А деякі мої нові друзі і подрузі з ними тепер мучаться. Точніше, мучаться ті, хто їх штовхає вверх.
Праворуч

Ліворуч

Ранкова прохолода не сприяла польоту фантазії, тому після швидкого підкріплення рушаємо далі. Як куди? По треку. Вниз. Я сказав «по треку»! І 22 їжачка в тумані почали спускатись по ледь помітній стежині, намагаючись не загубити своїх «лошадок». Висновок: на тому спуску від оглядового майданчика в Хрещатику з велосипедом немає що робити. Та й без велосипеда теж.



Під горою знаходимо щось схоже на вівтар часів пізнього комунізму. Швиденько провели обряд жертвоприношення першої погнутої перекидки і відправились далі.А що я казав? Тепер тільки спробуй мене впустити вниз. От відламаю собі задню перекидку і ніхто нікуди вже не поїде. Тут до вокзалу недалеко, якщо що – пішки підеш. Так що міцніше тримаємо мене за раму і бочком, бочком. Страшно, аж вилка труситься і задні гальма стискаються.

Повертаємось в Заліщики і через парк виходимо на берег Дністра. Туман вже потрохи починає розвіюватись і залізничний міст в ньому виглядає по-особливому містично. А міні-паром взагалі нагадує човен Харона.


Взуття залишалось сухим не довго. Кілька сотень метрів густою травою та очеретом, і ранкова роса вже тихенько чвакає у велотуфлях. Ми б ще довго пробирались по краю води, якби місцеві рибалки не направили на чудову стежку, яка сховалась паралельно в кущах за кілька метрів вище. Там же знаходимо джерело, де заправляємось смачною водою.

В першому ж селі відразу натрапляємо на рясні величезні ягоди шовковиці, які були нами безжалісно знищені. Все, почалось... Шовковиця, вишні, черешні. Багато черешень! Головне - вчасно зупинитись, щоб не заробити собі реактивну тягу.


Проїхавшись полями по кукурудзі, бурячках і пшениці, знаходимо шикарну панораму Дністра – майже таку, як чекала нас на сніданку.

Далі знову сільські дороги, які колись носили горду назву асфальтованих.
Нарешті, нормальна дорога. Ну, як нормальна... Головне, що колеса можуть крутитись. Все, як завжди: повільно крутимо вгору по гравію, а потім серпантинами по такому ж гравію летимо вниз. В деяких місцях я їхати відмовляюсь – робити сальто-мортале зовсім не хочеться.



По розмитій дощами каменистій стежці спускаємось до самого Дністра, який, на відміну від минулого року, надзвичайно мілкий і досить чистий. По вистеленому на дні камінню можна вийти практично на середину, зазвичай, повноводної ріки.

В Устечку досліджуємо пропущений колись костел, на стінах якого дивом збереглись давні фрески.


Закупляємось на обід і вирушаємо в бік Джуринського водоспаду. Та перед ним нас чекає ще водоспад Дівочі Сльози, до якого доводиться підніматись досить мокрими лісовими доріжками. Рік тому саме по них ми спускались, виходячи почергово з кабіни.
І самі Дівочі Сльози, і панорама навколо приємно вражають незайманістю природи. Навіть та печера монаха-самітника органічно вписується в ландшафт. Ну а вода з джерела поруч, яке саме оновлювали місцеві лісоруби, доповнює ідилію цього прекрасного місця. Все ж таки добре, що добиратись сюди не так просто, бо натовпи відпочиваючих, які заполонили усі галявини внизу вже біля Джуринського водоспаду, перетворили б Дівочі Сльози в чергову «попсу».Поки у них закупки в магазині, можна перепочити. Агов, а чому так мало? Ну, добре-добре, поїхали. Ліс я люблю, але ж не такий. Знову вгору. По болоту. Тільки б не придумав десь зрізати, а то знаю я вашу розвідку. Ех, накаркав. Ну що ж, бери тепер перенось мене через повалені дерева.


Цього разу погода сприяла водним процедурам, тому під час обіднього матрасу у водоспаді скупались усі, хто хотів.

Хто не хотів, все одно скупався.

Червоноградський замок, здається, за рік обвалився ще більше, хоча стеля сусіднього костелу, на диво, таки тримається.


Серпантин в долину такий же привабливий для байкерів, але цього разу маємо зовсім інший маршрут – з минулорічного повторили лише 5 км, та й то в реверсі. Спускаємось до річки з протилежного боку дамби і вздовж берега шукаємо переправу. Не такою ми її собі уявляли, але робити нічого – у нас трек. Хто не захотів виконувати вправу на колоді, пішов вбрід.


Після переправи нас чекав крутий піший підйом лісом по заваленій деревами дорозі, а потім блукання в пошуках виїзду з того лісу. Дівчата вкотре переконались, що баули в цій поїздці таки зайві. Трохи загубили голову і хвіст, тому на поле виїхали трьома різними групами в трьох різних місцях, але завдяки раціям знайшлись швидко.Так, і як ми тут переправлятимемось? Я ж плавати не вмію! От зламається та колода – хто мене потім витягувати буде, витирати і сушити? А вона таки прогинається посередині до самої води. Треба було менше йому їсти на обід. Тільки б не зламалась, тільки б не зламалась... Все, пронесло.
Перед селом натрапляємо на чергову посадку черешень і дегустуємо відразу три різних сорти. Чорні найкращі. Поповнюємо запаси води в магазині і маневруємо поміж ям сільського асфальту. За браком часу вирішили відправити lite-групу з баулами коротшим шляхом до турбази, на що люди з радістю погодились. Незабаром переконались, наскільки правильним виявилось це рішення.І це називається "лісова дорога"? Ну-ну. Єдина розрада, що веде мене хтось з дівчат. А вона таки набагато ніжніше тримає за гріпси. І через колоди переносить обережніше. Поруч інша віджала собі легкий карбоновий підвіс і тепер мало не біжить з ним вгору. Слухай, підвіс, може краще залишимось у них. Думаю, дівчата вигулюватимуть нас лише по парках, а не по чагарях, і доглядатимуть за нами краще, ніж дехто. Мій ланцюг буде завжди чистим і змащеним, а твій задній амортизатор не доведеться перебирати після кожної поїздки. Ти подумай...
В Язлівці нас чекав черговий замок і жіночий монастир. На жаль, кілька кам’яних стін нічим особливим не вразили, а ворота монастиря виявились зачиненими. Тому, не турбуючи спокій монашок облягаючою велоформою, проїхали його транзитом. Тепер нам залишилась лише одна РОІ на сьогодні – Русилівські водоспади. Пішки вгору по коліях тракторів, довго вниз по глинистому ґрунту і камінню, по пекучій кропиві в людський зріст ми, нарешті, вийшли на берег річки Стрипи.
Та-а-ак, знову болото. Скільки можна? Тільки б не підсковзнутись на мокрому камінні, яке стирчить із землі. Спустились. Ага! Є таки справедливість. Моїй рамі та кропива не зашкодить, а ось чиїсь голі ноги зараз отримають по заслугах. О, вже чую перші крики...

В селі сказали, що десь тут має бути брід. Здолали ми його досить швидко, почергово провалюючись в глибоке болото. Та коли побачили, що нас чекає далі, азарт змінився панікою. Я так розумію, той місток ремонтують після кожної повені, тому він щороку виглядає по-іншому. Треба було бачити, як реально підкошуються ноги на хиткій колоді і тонких перекладинках у першого сміливця, який наважився перенести свій велосипед. Змінюємо тактику: вишиковуємось в ланцюг і вмикаємо конвеєр, полегшено зітхаючи з кожним переправленим байком. Саме тоді згадали і про lite-групу: баули тут, справді, були б зайвими.
А-а-а!!! Яка ж вона холодна, ця річка – аж втулки зводить. Швидше, швидше мене переводьте! Ну, а по цьому "містку" я відмовляюсь переправлятись. З нього ж у воду летіти метрів зо два. Як це назад дороги немає? Я кропиви не боюсь, на відміну від декого... Ну, добре, вмовили. Тільки тримайте мене міцніше і не лоскочіть підсиділ, а то завалимо від сміху усю ту конструкцію.



До Русилівських водоспадів таки добрались – там, справді, дуже гарно. Якби мали більше часу, дослідили б їх детальніше.

Залишивши на галявині десант автономників, знову довго пішки пробирались вгору. Піднімались важко і без особливого ентузіазму, бо на вершині трек повертав ліворуч через глибокий каньйон, а значить туди якось потрібно буде спуститись, а потім знову піднятись по крутому схилу. На щастя, реальний поворот виявився трохи далі в селі і другий підйом навіть виїхали в сідлі. Останні 3 км до бази летілись легко: спочатку полем, а потім затяжним швидкісним спуском. Як ми той тягун будемо штурмувати завтра після сніданку навіть не хотілось уявляти.
На турбазу прибули, коли вже почало смеркатись. Там нас чекала гаряча вечеря і не зовсім гарячий душ. Лайтова підгрупа тим часом готувалась хто до сну, а хто до дискотеки в сусідньому дитячому таборі відпочинку. Більшість встигла поселились в нормальних номерах, декому ж довелось тіснитись у літніх будиночках на курячих ніжках.Йо-ху!!! Оце серпантин! Після попереднього пішого підйому можна відірватись Так, стоп. Це ж завтра вранці мені сюди назад дертись і ще й тягнути хазяїна на собі. Може, за ніч щось собі зламати тихенько і прикинутись хворим?...

Сонячний ранок другого дня дав надію, що синоптики таки помилились і нас чекає суха погода. Підйом по серпантину від турбази дався, на диво, легко і старання усіх були винагородженні соковитими черешнями. Як виявилось, автономники трохи проспали, тому будуть доганяти групу по треку пізніше.
Є ще порох в порохівницях. Не такий вже той підйом і важкий. Шкода, що нормальних польових доріг так мало, а знову починається гравій і розбитий асфальт. Коли вже обід у них за планом, а то щось я втомився. О, знову черешні. Зараз і перепочинемо.


В селі Золотий Потік колись був величний замок князів Потоцьких. На сьогодні від нього залишились лише зовнішні стіни з трьома вежами і руїни двоповерхового палацу.


На відміну, палац графа Бадені в Коропці зберігся набагато краще.

В Коропці у нас запланований обід, але його ще потрібно заслужити. Продовжуємо ламати шаблони велотуризму. Вчорашній спуск з гори під Заліщиками виявився легкою прогулянкою, в порівнянні з сьогоднішнім велоальпінізмом. Рибалки на березі Дністра були в шоці, коли з лісу до них по одному спустились 23 людини з велосипедами. Здивовані обличчя туристів-бандерівців на плотах "а ви звідки тут?" теж органічно доповнювали наш променад по камінню по краю води.



Справді, дивлячись знизу, навіть не віриться, що ми спустились з самого верху тієї гори.

За витримку та силу духу група була нагороджена бонусним купанням і аж двома обідами.Ну що вам сказати? Було страшно – це нічого не сказати. Хто тільки мене не носив там. Спочатку мене забули зверху. Потім - забули знизу. Думав, так і залишусь в цьому лісі назавжди. Але він повернувся за мною ...![]()

Шанси ж встигнути на вечірній дизель танули пропорційно замовленим порціям в кафе у Коропці... Пообідавши коропами (у села дуже правильна назва) долаємо довгий тягун по розпеченому асфальту, а потім насолоджуємось затяжним спуском по серпантину у Діброві.


В проміжках між блуканнями активно вживаємось в роль саранчі і знайомимось ближче з місцевими жителями



Далі ґрунтами понад Дністром потрапляємо на поле соняшників, з усіх боків оточене каналами.

На наведення переправи часу зовсім немає, тому повертаємось в найближче село і виходимо на гравій. До відправлення потягу залишилась година і 23 км розбитих сільських доріг. Недаремно таки тренувались тоді в Яготині. Цього разу в погоні за дизелем переможцями виявились ми. Рахунок 1:1. За оперативну доставку група розплатились кількома виламаними спицями і другою зігнутою перекидкою.
На вокзалі нас чекали дві новини: добра – сьогодні вечірній поїзд приїде, погана – завтра вранці його може не бути, бо десь далі ремонтують колію. Дизель запізнився на годину, за яку довелось вислухати численні претензії пасажирів на пероні, що лише наших велосипедів тут бракувало. Завантаження у три повністю заповнених вагони пройшло за заздалегідь відпрацьованою тактикою, не завдавши жодної фізичної та моральної шкоди пасажирам. Потрібно віддати належне одному чоловіку, який найбільше обурювався ще перед посадкою, а потім у Франківську вибачився! перед нами за свої необдумані спочатку слова.Бідні мої покришки Тепер протектор до ранку болітиме від гострого каміння. Але ж це була справа честі – ми відновили справедливість.
У вагоні на третій полиці їздив, в електричці підвішений за сідло їздив, в автобусі і навіть в тролейбусі їздив, а ось їхати в кабіні машиніста ще не доводилось.

Готель у Франківську знаходився поруч з вокзалом, тому вже о 9-ій вечора ми мали змогу прийняти нормальний душ і приступити до гастрономічних випробувань в місцевому кафе. Дехто навіть встиг перед сном прогулятись нічним містом.
Вранці третього дня швиденько поснідали, привели велосипеди до ладу (зламані спиці вдалось оперативно замінити у веломайстерні) і вирушили на приміський дизель. У місцевих машиністів звичка нікуди не поспішати, напевно, в крові – на посадку вагони знову подали із запізненням на годину.
Цього ж ранку ми втратили перших 4 людей. Одна пара заплановано залишалась у Франківську чекати свого потягу на Вінницю, а ось ще двоє, встигнувши таки на вокзал після екскурсії містом, вже на пероні щось там пошептались і, розвернувшись, покотились в протилежному від дизеля напрямку. "Дизертири" - подумали ми. "Час підкріпитись" – подумали вони.
В Єзуполі зустрічаємо наших автономників і за півгодини долітаємо до Крилоса, де знайомимось з пам'ятками XVI ст. в Національному заповіднику "Княжий Галич".То все зелений підвіс винен. Я давно вже помітив, що він постійно намагається звернути наліво та інших із собою підбурює. Може, це у нього такий посттравматичний синдром ще з Поділля, коли ріжками об землю вдарився?SpoilerShow



Зовсім поруч знаходиться музей народної архітектури та побуту Прикарпаття – аналог київського "Пирогово". В столітніх гуцульських граждах ще залишилась та атмосфера автентичності, яку просто неможливо уявити в сучасних інтер'єрах київських висоток-мурашників.




Декому екскурсія настільки сподобалась, що аж захотілось залишитись там пожити.

Наступна історична РОІ – замок в Галичі. Крім однієї башти і розбитої стіни там нічого не залишилось, зате панорама на місто радує око.

Саме це маленьке сьогодні містечко було колись центром Галицько-Волинського князівства, про що свідчать встановлений тут пам'ятник князю Данилу Галицькому.


Взявши припасів на обід, вкотре переправляємось через Дністер – цього разу по старому напіврозібраному мосту, з якого залишилась лише пішохідна частина. Далі у нас за планом асфальт.

До Бурштинської ТЕС добрались досить швидко. Справді, серед горбистого ландшафту Прикарпаття з численними, але маленькими річками, водосховище нагадує повноводне море. Там навіть віндсерфери і кайтери спокійно катаються.Нарешті, асфальт. 30 км/год? Давай, спробуємо. Ні, мало, давай ще. 35? ОК, нормально. Я хоча і типу гірський байк, але асфальт люблю не менше. Якщо він без ям, ям, ям.

По розбитих гравійних стежках довго шукаємо місце для привалу, обриваючи придорожні вишні, і за цей час нас встигає нагнати частина групи, яка вирішила пообідати раніше в кафе в Галичі. Перекус чергуємо з водними процедурами в Бурштинському морі. Голого іхтіандра, який виповз на берег, щоб поцупити чиїсь кросівки, прогнали назад в морську пучину.

Повертаємось на асфальт і в Бурштині в запланованій точці евакуації залишаємо на дизель двох дівчат, яким вже набридли за ці дні баули. Ще один учасник повертається своїм ходом до Франківська – у нього лише починається відпустка в Карпатах. Із залишків групи формуємо два пелотони і досить бадьоро вкручуємо до Рогатина. Підгрупа "матрасників" застала "лосів" в міському парку за ремонтом тріснутого обода. Мораль: не варто так рвати

Рогатин знаменитий в першу чергу тим, що це батьківщина Анастасії Лісовської – славнозвісної Роксолани. Саме її пам'ятник височить на центральній площі міста. Навпроти є ще костел св. Миколая XV–XVII ст., а найцікавіша точка – дерев'яна Церква св. Духа, яка включена у список світової спадщини ЮНЕСКО. На території збереглись кам'яні могили, окремим з яких за двісті років.XT, XTR... Лише понти одні. Куди їм на наші дороги. Може, десь там в Голландії на велодоріжках вони ще прослужать трохи, а у нас – хоча б один маршрут витримали. Тепер тому ободу лише медичний пластир допоможе, щоб не розвалитись на ходу.




До вечора подібних дерев'яних церков ми знайшли ще дві. Причому, одну спеціально для нас відкрили на екскурсію.


На ще одного "привида" натрапили в Приозерному – занедбаний графський палац Рея стоїть пусткою і лише полчища комарів охороняють його спокій від чужинців.

Сонце вже сідало, коли ми знову вибрались в поля і чудовими, а часом не дуже, ґрунтами докотились до Ходорова.


В кафе вже чекали наші дівчата, які давно приїхали на дизелі. Вечірня трапеза затягнулась на дві години – та кухня аж ніяк не розрахована на швидке обслуговування такої кількості зголоднілих велосипедистів. За 15 хвилин до прибуття потяга запаковуємо видані лише тепер страви в пакети і летимо на вокзал. На посадку у нас знову 2 хвилини. Але є надія, що велодесант з Франківська, який цілий день тяжко вкручував з "Десятки" в парк і назад, попередить провідника про нічних гостей. На засланців сподівались даремно. Напевно, вони знову щось їли і проґавили нашу зупинку. Потрібно було бачити очі провідниці, коли замість пасажирів в тамбур на неї полетіли один за одним велосипеди і баули. Щоб не отримати моральних і фізичних травм, вона оперативно заховалась в службовому купе.
Все. Ми їдемо додому.
Ура! Нарешті це закінчилось. Нарешті ніхто мене не буде штовхати вгору, не спускатиме по камінню вниз, не топитиме в холодній воді, не бруднитиме в болоті. Додому!!! І відразу в гарячий душ, щоб змити увесь той пил і кізяки, що поналипали на раму.
За цей шалений уїк-енд ми проїхали біля 240 км і набрали понад 3100 м висоти. По факту пройдений маршрут відрізнявся від запланованого десь на 20%:
День 1: 77 км, 1380 м
День 2: 75 км, 900 м,
День 3: 90 км, 850 м,
З врахуванням квитків на потяг і цивільного проживання бюджет поїздки склав біля 500 грн. на кожного, а для автономників ще менше.
Три дні пролетіли, як один. Ні проблеми з логістикою, ні епопея з квитками, ні прогнози синоптиків не змогли відбити у нас бажання знайти пригоди на свій памперс. І ми їх отримали по повній. На згадку ж про ці пригоди залишились чудові спогади, нові враження та шалені емоції. А ще - сотні фотографій і, як завжди, невеличкий фільм.
А нічогенько ми розім'яли свої шатуни. Насправді ж, не так і важко було на тих підйомах, і не так страшно на спусках, як здавалось спочатку. Я більше за своїх братів і сестер переживав, щоб вони не зламались від незвичних навантажень. Мені ж не в перший раз, я все витримаю. То лише коли один – лячно, а якщо нас багато, ніхто не покине в біді і завжди поділиться зайвим гвинтиком, запасною камерою, чи насосом під "шредер". Та й хазяїн до мене бережно ставиться і не дозволяє особливо гарцювати, щоб я собі (і йому теж) нічого не прималював. І на переправах він мене акуратно переносив, і ланцюг регулярно змащував, і в поїзді надійно до полиці прив'язував, щоб я часом не впав (бо дехто з наших таки примудрився). Після усіх пережитих разом випробувань розумієш, що ні на кого він тебе не проміняє. Адже я його двоколіснийзалізнийалюмінієвий друг, а друзів не міняють...(принаймі, в цьому році)