День 1.
Я розбудив Олю по телефону. Мобільний звіязок у порядку. Тим більше, що просив звечора нікому не відкривати, якщо будуть стукати. Поснідали залишком вечері, роздобули окріп та Віктор зробив "Мак Кофе".
Готель ставив умову з"їхати зранку, тому що вони очікували якихось гостей. Ми звільнили номери, та поставили байки у кладовці на першому поверсі. Оля захотіла відвідати місцевий музей, присвячений зокрема Чайковському та декабристам. Вона краще розповість з прізвищами, хто, де, кому, чому, коли. Я запам"ятав тільки, що тут певний час жив сам Чайковський, та кілька сімей, так чи інакше пов"язаних з декабристами.
У музеї також був зал, присвячений Холодноярщині - партизанській боротьбі за державну самостійність України часів Громадянської війни. Чорний прапор. "Воля України або Смерть". "Patria o Muerte". Не гасло, а раціональне ствердження положення. Ці люди дуже добре знали, що таке "Muerte". Зразки зброї. Обріз, Маузер, Бердан, Кольт, Наган, англійський карабін, російська трьохлінійка, патрони. Література, фото. Юрій Залізняк. Петлюра. Грушевський. Книги про Холодний Яр. Де тільки їх дістати у житті.
Мимоволі подумалося, чи це не душі загинувших прийшли в нас відвідати знайомі місця. Холодноярська Олю, Миколо Гуцуляк, чи це не ви з нами повернулися у місця своєї боротьби, слави та загибелі.
Після музею ми вже з байками, озброєні інформацією від місцевих жителів, де і що, поїхали дивитися:
пам"ятник декабристам,
місцевий парк,
скелю на Тясмині (таки так, майже Лорелея!).
Пам"ятник декабристам виявився дуже мальовничим, елегантним та хрестоматійним. Такі собі благородні дядьки у мундирах сидять на лавочці в парку і, хвилюючись, щось важливе обговорюють. Є місце ще для одного-двох справжніх людей, чим вони і користуються, судячи по начищеній міді у цьому місці монументу. Ми теж скористалися можливістю та зфоткались в обнімку з борцями за справедливість.
Виїхали за вказаним напрямком на Холодний Яр. За київською трасою набрали води. Поїхали не по шосе, а грунтівкою паралельно. Вказана криниця була повна якоїсь плісняви, тому довелося брати води у місцевої бабки. Вода була пречудова, хоча бабка казала, що мовляв вона "не дуже, а ось там де криниці глибше, то дуже". Проїхали дуже мальовничим лугом, видряпались на дуже мальовничу гору. Заблудити там непросто. Відмінне шосе, на яке ми звернули, то шугало вниз, і швидкість зашкалювала за 50, по крайній мірі у мене, то наверх, і доводилося пхатися на 1-1. Альпи, та й годі. Коли вже з"їхали на гравій, та наближалися до лісу, я виявив, що приніс Холодному Ярові криваву жертву - вібрацією зірвало передню мігалку. Повертався до останнього божевільного спуску шукати, та не знайшов. Зняв другу, задню, на всяк випадок. Добре, думаю, це буде плата за перебування. Чим ніжніше їдеш, тим краще і організму, і байку. Не лихач.
Нарешті наблизилися до лісу. Відчуття нереальності, казковості подій підсилилося. Ліс справляє дійсно величне враження, ніколи раніше я не відчував нічого подібного. Кілька гігантських ялин-великанів зустрічали нас злегка попереду, а за ними богатирським строєм стояв Холодноярський Ліс. Кольорова гама - переважно темно-зелена, як новенький залізничний вагон. Повіяло якоюсь наелектризовіною свіжістю, таким собі живим холодом, який не зковував тіло, а навпаки напоював його життєвою силою. Дійсно, у лісі, байкери мене зрозуміють, було +1...2 передачі. Наче крила виростають. Враження було таке, наче входиш під склепіння Храму. Це не подавляє, а підносить. Реліктовий лісовий масив. Основна маса дерев - дуже, незвично високі. Похмуро-веселий Холодний Яр. Я миттєво зрозумів, Чому. Чому саме тут боротьба була такою запеклою. І відпочивати тут теж повинно буть дуже гарно. Дорога була асфальтовою, политою бітумом та рясно посипаною мілким щебенем. Наркотичний запах нафтопродуктів. Солодкий запах хвойних та листвяних порід дерев. Байк йшов дуже легко та швидко, вгвинчуючись у мою мрію. Далі почалося гравійне шосе, тобто мілка кам"яна фракція, гладенько укатана. Якщо багато не їздити, то таке шосе може буть у хорошому стані досить довго. Підйом, як у Криму. По Лісу розкидані пам"ятні знаки, на яких йдеться про ті чи інші історичні події. Ішли по карті, достатньо швидко вийшли до Т-подібного перехрестя з пам"ятником - тулумбасом. Повернули направо, на хутір Буда.
Хутір Буда відділений від лісу пшеничними полями. Поля - все як положено, волошки і інше. Запахи, ніжне світло та повітря, дотик вітерця. Казка. Жодної машини. Зфоткалися біля знаку "Буда", відпочили. Далі треба їхати наліво, потім перехрестя і знову наліво, вниз. Там палатка з напоями, шлагбаум, а за ним невдовзі і сам Дуб Залізняка. Саме Дуб. Більше 1000 років віку. Розміри його такі, що... Заввишки напевно за 10-поверховий будинок. Постійно біля нього люди, екскурсії ходять одна за одною. Древній великан обнесений кованим ажурним парканчиком, напевно, щоб любителі писати на стінах не допалися. Але все рівно, щось на дереві написано було. Перепочили під дубом, почекали, поки пройде чергова група, потім я нарешті зробив з десяток знімків. Навіть заліз всередину парканчику, настроюючись на позитивний лад, щоб не простромити собі що треба гострими стрілами решітки. Доторкнутися до Дуба було напрочуд приємно. Я знав, що він віддасть мені частину своєї життєвої сили, це не зовсім чесно з мого боку, і тим не меньш. Я зфотографував його, обпершися спиною на стовбур. Не знаю, чи передадуть знімки всю велич цього сина природи. 4-6 обхватів, наприклад. У мій кадр (50 мм) він повністю аж ніяк не входив. По-моєму, ми розсталися друзями.
Біля дубу - пам"ятник місцевим жителям, розстріляним німцями під час останньої війни. Скульптура матері та дитини, списки прізвищ.
Олінька з задоволенням позувала, лежачи на стогу сіна.
По дорозі назад ми набрали води у криниці, та витягли ще відро для місцевої бабки. Я подумав, ми з нею просто діти у порівнянні з Дубом. Дуже смачна вода, яка зі мною доїхала потім аж до Суботова. Я набирав три літрові пляшки, одну у фляготримач, дві у рюкзак. Потім, коли я зрозумів, що Віктор випиває одну з них повністю, я почав віддавати йому одну. Однієї ж літрової явно мало, навіть у місцевості з криницями у населених пунктах.
Далі ми двинули на Мотрин монастир та Мельники. Знову ліс, знову відчуття морального та фізичного піднесення. Широка дорога, полоси 4 можна вмістити, веде між високих стін лісу, які мало не змикаються над головою. Після підйому дорога вивела до відкритої ділянки та монастиря.
Явно, це був саме Мотрин монастир, і та сама дзвінниця, бо іншої тут не могло бути. Монастир обнесений новеньким цегляним парканом, видно новий же житловий корпус у псевдо-старовинному стилі.
Під"їхали до воріт. Висить таблічка, що не можна входити в такому-то і в такому-то одязі, і т.п. Заодно пригадуються слова пана Романа, що монастир належить Московському патріархатові і що монашки кидаються на україномовних. Жарт, але може буть. Заходити не стали.
Далі дорога йшла вниз, крізь ліс, являючи собою повноцінний гірський спуск, з ухилом градусів 30 та поворотами. Їдемо, вітер свистить у вухах. Маленькі месершміти. Воїнам дороги слава! ( (С),
) Лягаю на зустрічний потік повітря. Швидкість десь 55. Пригальмовую, щоби не наздогнати Олю та не зірватися у повороті. Схоже, гора вище за київські десь у 3-4 рази. Метрів 200-300 над рівниною.
Кулями вилетіли з лісу, прошили Креселецьке лісництво. Виявилося, що самі Мельники знаходяться ще за горою. Ще перевальчик, і ось Мельники. З перевалу роблю ще кілька знімків. Не знаю, наче все так звичайно, але мені дуже подобається.
У Мельники увірвалися з ходу. Використовуючи інерцію, долаю невеличкий - 20 м висотою - підйомчик. Чим здивувало село - так це кількістю торгових точок з продуктами. Якщо є небагато грошей, з голоду вмерти не вдасться. На жаль, час вже підтискав, шукати могилу Василя Чучупака своїми силами не було часу. В мене був настрій зустрітися з директором місцевої філії "Холодний Яр" заповіднику "Чигирин" паном Богданом Легоняком, який би міг і розсказати, що ще додивитися, і порекомендувати місце для ночівлі. 17-00 - і не туди, і не сюди. Їхати кудись щось дивитись - пізно. Спати - рано. Але ще треба узнати, де спати. Тому поїхали далі на Медведівку, до Легоняка.
Мельники закінчилися, одразу за знаком з перекресленою назвою був знак "Медведівка", всього метрів 10-15. На початку Медведівки панове любителі солодкого життя забажали домашнього молока з льоху. Вдалося купити у місцевого жителя, 1 грн. за літр, одразу випили один літр, потім купили ще один. Незважаючи на мої побоювання, продукт не призвів до катастрофічних наслідків. Хазяїн пояснив, де музей, а де хата пана Богдана.
Спочатку поїхали на музей, до упору і направо. Зфоткали пам"ятник Максимові Залізняку, місцеву церкву, до речі, дуже красиву. Музей був зачинений. Ще попитали місцевих, де хата пана директора. Нарешті, знайшли. Рідні зустріли досить холодно, сказали, що Легоняк зараз веде екскурсію, та буде піздно ввечері, ми, мовляв, нічого не знаємо. Ну що ж. Час ще є, кортить двинути на Суботів. До речі, наголос треба робити на "у". Там є директор філії "Суботів" пан Віктор Гугля, історик та археолог, у якого, як сказав Роман Коваль, точно можна заночувати.
Дзвоню по мобільнику, відповідає жінка, каже, передзвонити через 10 хвилин, вона віддасть чоловікові мобільник, він зараз веде екскурсію.
Їдемо, знову повз церкву та музей. Вітер в спину, велік летить. Спуск, підйом, вилітаємо у степ. Сказати, що красиво - нічого не сказати. Одночасно видно, як іде злива, і сіра хмара спирається на стовп із дощу, далі по кругу кучові високі хмари, далі ще дощ, ще ясна погода і т.д. Дощі пасмами. Нам пощастило, два рази нас накривало, два рази ми ховалися під дерева. Доїдали продукти, куплені ще у Кам"янці, допивали воду. Добре, що блискавка не вдарила. Я спинився передзвонити пану Віктору, та став наздоганяти своїх. Накриває дощ. Швидкість 20. 30 - вискочую з-під крапель. 20 - знову потрапляю під воду. 30 - вискочую. Наздоганяю своїх, що стоять - чекають на мене. Питають: "Ну що, там дощ іде?" Кажу: "Зараз буде, я тільки що виїхав". Погнали.
Незважаючи на те, що ми звалилися як сніг на голову, пан Віктор погодився нас прийняти, та на запитання, чи є де переночувати, відповів: "Знайдемо". Ну що ж, нам з підводного човна дійсно діватися нема куди. Тільки вперед.
Коли їдеш перший раз, дорога завжди здається довше. Я ніколи не дивлюся на пройдену відстань. Як правило, на комп"ютері виведений поточний час. 15 хвилин - коротка зупинка - 1-3 ковтка води, далі. Скільки ще їхати? Далеко, далеко... Бережіть сили і настрій. Не рвіть жили, це не допоможе. Спокійно, спокійно... Обережно...
Їдемо, їдемо, намагаюся не обганяти товаришів. Злива. Оля тягне на ліву сторону під дерево. Підїхав Віктор. Стали під дерево. Крок в сторону - і ти під водограєм. Град, як великі таблетки. Бачу - автомобіль позаду теж ховається. Думаю, у град в автомобілі невпереливки. Барабанить як по консервній банці. Злива скоро проходить, котиться по курсу вперед. Їдемо не поспішаючи, щоб не наздогнати густий дощ знову.
Нарешті, не вірю своїм очам, табличка "Суботів". Підйом, спуск, центр з пам"ятниками Гетьману та Вітчизні-матері (?), спуск, добрячий підйом. Нас супроводжують місцеві байкери на "крутих" Ардісах. Віктор розпитує у них про життя. На підйомі у Олі вивертається задній перемикач, байк перестає їхати. Думаємо, думаємо, вправляємо назад. Картина така, наче все гаразд, насправді, рамка перейшла чомусь через мертву точку та стала навпаки. Виходимо майже на вершину перевалу, і відкривається Іллінська церква, яку відома вже 100 разів по картинках та знімках. Та ніяки знімки не передають, що це за річ. Відреставрована недавно, вона напрочуд красива, досить великих розмірів, як, наприклад, та ж церква Миколи Притиска, яка теж має дзвінницю. Окремо дзвінниця. Фотографуємо негайно, тому що хороше освітлення, та невідомо, що буде завтра. Вона варта того.
Вагончик з охороною стоїть пустий. Спитати нема в кого, але Оля раптом зустріла доньку господаря, Олесю. "Я не Леся, я Олеся!" Прошу запам"ятати та не плутати. 9 років, надзвичайно серйозна дівчина, та характерна. Що буде, коли виросте, особливо з її чоловіком
Йдемо до корчми.
Тут треба сказати, як живе сім"я Гуглів. По крайній мірі, з моєї точки зору. Якщо я щось збрешу тут, сподіваюся, що шановні господарі мені пробачать та поправлять, особливо зважаючи на гумористичну вдачу пана Віктора. По крайній мірі, я не хочу нікого образити.
Господарі живуть у будинку з сілікатної цегли, прямо у 100 м від Іллінської церкви. Нема водогону, телефону, електрика є, але відключається регулярно. Є зате колодязь.
Пан Віктор Гугля, археолог та історик, науковий працівник, директор філії "Суботів" історико-архітектурного заповідника "Чигирин", веде наукову роботу, розкопки, організує екскурсії, зокрема, по Іллінській церкві та Замчищу - місцю, де була садиба-фортеця Хмельницьких.
Пані Ольга Гугля - приватний підприємець, директор "закладу", де можна смачно поїсти та сяк-так поспати, сьорбнувши сільського колориту та туристичного діскомфорту, також помічник чоловіка у науковій роботі та екстрасенс (ой!). Її не можна фотографувати, на жаль.
Старший син. Донька Олеся, головна людина в домі.
Трохи вниз по схилу, у бік Тясмину, стоїть сільська хата, перероблена у "заклад". Не знаю, чи то була автентична хата, чи зроблена зараз, але є дерев"яний каркас, глиняні стіни, підлога все ж таки з цементу, та застелена густо сіном. Запах просто обалдіти який. Висять пучки трав, лежить сушена м"ята. Що цікаво, у домі нема шкідників. Шиферний дах.
Посередині прихожа, кухня, з боків великі - метрів по 20-30 - кімнати з лавками вздовж стін, столами та пересувними лавами. Всюди відчувається тверда рука, смак та чистота - це від господині. Все у "закладі" ходить строєм. Взагалі, це талант, влаштувати справу, дім. В мене особисто такого нема. Може, ще рано.
Нас після непростого дня не дуже цікавив колорит, але непагано було, що є місце, де можна поїсти та поспати не просто неба, укривши техніку від крадіїв.
Підходимо. Віктор говорить - ну, йди ти, розмовляй. Дивлюсь - йде на мене дуже відомий французький кіноартист, загальноулюблений серед нашого народу. Зовнішність, повадка, хода, а згодом виявилося, що і стиль мови - все співпадає. Думаю, 3,14, глюки після дня путі, переселення душ, тут якась помилка, я ж не знаю французької і т.п. Правда, мова виявилася автентично українською, навіть без гуцульського акценту, як у Віка.
Не бийте мене, пане Вікторе, це враження таки заслуговувало на запис.
Значить так. Рекомендуюся, представляю друзів (пан Віктор Загреба, пані Оля Коновалів), кажу, звідки знаю коордінати, хто ми, для чого тут. Наче, все нормально. Трошки лякає запитання, так навіщо ми сюди приїхали? Навіщо сюди припхалися троє божевільних патріотів на велосипедах із самого Києва, та звалилися пану Віктору на голову, по-моєму, і там зрозуміло. По-перше, дуже хочеться помитися, поїсти та поспати. Ну і переконатися, що все решта існує не тільки на картинках. Кгм, якщо він, звичайно не заперечує.
Дайте, хазяйко, води напитись, бо так їсти хочеться, що й переночувати нема де.
Розмістили байки біля дров (у хату не пустили
). Помилися у літньому душі. Меня стала у пригоді ганчірка для миття посуду, яку я взяв з собою. Коли збирався, то треба було взяти якусь губку для тіла. Але вона має об"єм. А тут попалася така спеціальна гігроскопічна ганчірка. Те що треба, я вам скажу! Тільки треба дивитися, аби вона не була абразивною.
Після душу одразу почалася злива. Світло вирубилося до післязавтра. Ми укрилися у будинку господаря, де я доповів про мету нашого візиту та звідки ми знаємо пана Романа Коваля, чому подорожуємо на велосипедах, хто ми взагалі такі і т.д. Наче, контакт було встановлено і доброзичливість господаря була тепер не тільки маскою.
Так що ми не просто увірвались у гості, а попали у "заклад", і це нам було в плюс. Харчування тут стоїть на високому виробничому рівні. Що ми будемо їсти? Ой, та що небуть. Ні, не вийде. Є те, те і те, а ще ряжанка та спиртне. Хазяї не вживають, але нам можна. Я, чесно кажучі, невеликий ходок по ресторанах, але думаю що пані Оля дасть багатьом фору. Що ми їли протягом цих трьох днів, пригадати важко, але було дуже всього багато та різного і дуже, надзвичайно смачно. Молода картопля зі сметаною, котлети просто і запечені у сирі, омлет з якимось м"ясом, овочевий салат, зелень, трав"яний чай, ряжанка з печі, вареники з сиром, які плавали у розтопленому салі, голубці і т.д. Талант. Одне харчування коштувало на особу до 10 грн., ночівля була безплатною. Насправді, страви заготовлюються, зберігаються у морозильній шафі та розігріваються у мікрохвильовій пічі. Але це не шкодить смаку.
Я по собі не залишав ні крошки, навіть розтоплене масло чи сало пішло у діло з хлібом. Така вже у моїй сім"ї традиція. Оля іноді не осилювала всього, та ми з Віктором допомагали.
Я спочатку побоювався, що не зможу заплатити, не знючи цін, але потім все вирішилося на краще.
Окремого згадування заслуговує варенуха. Це самогонка, стомлена у пічі при температурі біля 100 град. С з травами та сушеними грушами. Обов"язково у глиняному посуді. Рецепт запозичений у Яворницького. Процес працемісткий, але продукт виходить дуже смачний. В першу трапезу ми перехилили по 100 г, навіть Оля. Правда, не за один раз.
Спати уляглися на лавках, алгорітм нам доповіла пані господиня. Вздовж вікон стоять стаціонарні лавки. Стіл прибирається від вікна, поруч зі стаціонарною ставиться пересувна лавка, можна дві. Це і є ліжко. Тонкий матрас. Одіяло. Тоща подушка, яку я органічно доповнив власним рюкзаком. Дуже зручно, що можна покласти на підвіконня такі необхідні вночі речі, як годинникё, мобілка з будильником, окуляри та велофару. Взагалі, велофара на 4 діодах пригодилася саме як ліхтарик, а не фара власне.
Я собі, звичайно, відлежав всі бока, не маючи звички до такого ліжка. Але сіно пахло, в домі було явно тепліше, ніж на вулиці, і я добре заснув, незважаючи на моментально віддавлені боки.
Добре, що я взяв з собою додаткові штані та теплу фуфайку, тому що основні були чудово брудні та мокрі.
Перед тим, як улягтись, з превеликим задоволенням переговорив з господарем та його сином, узнав подробиці виборчої кампанії, місця, куди можна проїхати завтра. Знову пригодилася фара, якою я освітлював карту. Пан Віктор осідлав любимого коника археології та історії, та лід між нами нарешті скреснув.
Скажу одразу, далеко не все нам вдалося побачити. Сили людські обмежені, а якщо з вами подорожує чарівна молода особа, яка ще і тисячі кілометрів не проїхала, то і поготів.
У пропонованій програмі були: Суботів - церква, Замчище, кам"яні хрести, Чигирин - музей Хмельницького, Богданова гора, на якій стояла фортеця, Медведівка - кам"яний хрест, так звана "Польська могила", ставок по дорозі на Головківку, древні вали коло Мотриного монастиря, скіфський курган, який розкопують за сприяння поляків, Онуфріївський монастир та печери коло нього.
Так закінчився перший день нашої подорожі, день, який був вартий цілого тижня у інших, більш спокійних умовах.
.
.
