Спасибі всім учасникам за цю подорож! Нас було мало, але ми - у тєльняшках і не раз підтвердили свій статус любителів пригод
День 1
Стартували з Миронівки за планом. На цей день передавали штормове попередження, пориви вітру сягали 24 м/с.
Але він дув у спину, тому їхалося легко. Проминули декілька сіл, атмосфера нагадувала Геловін: похмура погода, голі виноградники, перекотиполе на дорогах, гарбузи на подвір'ях. Натрапили на пару колоритних дитячих майданчиків:
Через деякий час трек пішов навпростець через кукурудзяне поле (привіт від Стівена Кінга). Добре, що вздовж грядок, а не впоперек, бо жодної стежки там не було. Ледве не зламали одну перекидку.
За полем почалися володіння "Нашої ряби" з характерними запахами. Проїхали через дамбу, що вела до мисливських угідь. Наступні села - Курилівка, Орловець, Райок - розташувалися подалі від дороги, виглядали майже закинутими і вселяли дедалі менше надії на магазин. А магазин був потрібен. Розуміючи, що до Бучака може так і не трапитися пристойного села, звернули з треку і зробили по трасі ходку до Грищинців. Там окрім консервів і води розжилися горіхами, які попадали з дерев просто на дорогу, і зробили додаткових метрів 200 підйому. Втім, далі виявилося, що у селі Пшеничники перед Бучаком таки є чималий магаз:
Дорогою зустрічали круків, шпаків і косулю. Намагалися нагодувати корову пончиком. До Роженої криниці вів крутий спуск, який ми подолали із задоволенням. Та настало легке розчарування, коли з'ясувалося, що тут трек повертає назад і розкішний спуск перетворюється на затяжний підйом.
Повороту на Бучак на треку не було (упс!), тож ми його успішно проїхали і оговталися уже у Студенці. Подолали ще один затяжний ап, який перед тим був благосним спуском, і попензлювали на місце ночівлі.
На Бучаку не знайшли ні душі, тому вигідно розташувалися на березі Дніпра, щоб зустріти схід сонця. Вітер стих, небо прояснилося. Дрів було мало - кінець сезону. Але ми були впертими: наламали акації і спалили один пеньок, який слугував стільцем. Вночі приїхали рибалки і стали на сусідній галявині. Також приїхав Ромік, який сів на денну електричку і на своєму двопідвісі подолав увесь відрізок менш як за 5 годин (то він не спускався до Роженої криниці
)
День 2
Вночі було близько 4°і дуже вогко. Померзли всі. Але ранок видався благосним і теплим: із задоволенням погрілися у променях осіннього сонця.
Попрямували до Канева. Місцями було навіть жарко. Особливо повеселили 200-метрові гачки треку через городи і смітники. Їхали по асфальту, по розбитому асфальту, по грунтівці, багнюці, гравію та піску.
Заїзд на гору лежав через приватний сектор, заводи "Клубу сиру" і "Вереса", які оповивають міазмами вулиці у радіусі двох кілометрів. На горі зробили стоянку у спеціально облаштованому місці для пікніка. Тут уже пахло соснами та осінніми квітами - чим далі від центру Канева, тим приємніше. До нас підійшов поговорити майстер, який власними руками зробив цю бесідку. Принаймні, так він сказав. Звернули увагу, наскільки ці селяни позитивно відрізняються від тих, кого зустрічаємо в електричках.
В'їхали у заповідник, точніше на територію мисливського угіддя "Діана". Тут через кожні 5 хвилин згадувалося, що автор треку назвав цей день "веселі 90". По-іншому й не скажеш. М'який ґрунт, вкритий опалим листям і гілками, що раз по раз встромляються у колеса та перекидки. Різкі повороти, канави, слизькі підйоми. Апогеєм став поворот треку на дно яру, завалене деревами. Але ми вирішили поїхати основною стежкою.
О 16 годині зачекінилися на могилі Тараса Григоровича. Підзарядили телефон у музеї.
Час на спуск, закупки та обід - і уже смеркалося, коли ми переїхали через дамбу на лівий берег Дніпра.
Зазирнувши до Національного природного парку "Білоозерський" вирішили, що "трохи піщаних морів під вечір" будуть нам зайвими. Бо піщані моря починалися вже з порогу, а після тисячі набору у цей день їхати ще 20-25 км у темряві по піску зовсім не усміхалося. Вирішили до села Циблі прямувати по трасі - це 36 км, але боги послали нам автозаправку з кавою та новий цілий асфальт. До Циблів докручували на останньому подиху. Радість не знала меж.
Стали північніше за селом, у сухому сосновому бору. Дрів було море, а спати в цю ніч було значно тепліше. Пригрілися біля багаття і вже почали засинати просто неба - та Микола вчасно усіх розштурхав.
День 3
На ранок варто було тільки зібратися, як вперіщив дощ. Вперіщив - і вже не переставав. Спасибі Роміку за лайфхаки, особливо за гумові рукавички!
Заїхали подивитися на затоплену церкву - восени, у дощовому молоці, вона виглядає особливо містично. З низини її видно лише з одного місця - воно ближче до села. Загогуліна, яку робить трек, привела нас на край берега, звідки церкву можна побачити, залізши на дерево або, наприклад, запустивши дрон)) Розглядати варіант броду ми не стали. Натомість її добре видно, якщо піднятися на кручу.
Далі наш шлях лежав по трасі на Переяслав-Хмельницький. У якийсь момент дорога зіпсувалася, почалися гігантські калюжі. Усі, на кому ще лишалися бодай якісь сухі речі, вимокли до нитки. По Переяславу зробили коло пошани (не по треку), ще більше начерпали води з калюж (у цьому місті немає жодної рівної дороги) і побачивши усю його... ммм... провінційну непретензійність, посунули далі на Яготин. Траса стала рівнішою, пішла через ліс, машини практично зникли. І в принципі це був найкращий варіант за тих погодних умов. Але дехто сильно промерз, у декого ще після Тарасової гори відвалювалися ноги, тому настрій у був не дуже райдужним. Веселіше стало у селі Жовтневе, де місцеві мешканці пожаліли нас, напоїли чаєм, принесли сухих шкарпеток та пакетів, допомогли порадою і добрим, а іноді й міцним, словом. Під'ївши солодкого і повиливавши воду зі взуття, ми порулили найкоротшою дорогою до Яготина. Були всі шанси запізнитися, але ми були дуже вмотивовані, й тому прибули на вокзал за 10 хв до відправлення електрички. Дорогою додому допивали з термоса залитий у Жовтневому чай.
Вийшла покатушка "Три сезони": бадьора та яскрава! Велике спасибі
anonim за цікаву ідею і веселий - дійсно веселий - трек
Більше фото:
https://photos.app.goo.gl/1f9I3PASOvzn98nl2