Мета проста: за світловий день проїхати маршрут протяжністю 200 км через 8 перевалів (6.5 грунтові). В точку висадки добирались поїздом Київ-Ужгород, в 00.36 відправлення з вокзалу. Посадка в поїзд змусила трохи похвилюватись – Ігор забув кульки для сміття і велосипеди не було в що пакувати (вело чохол маю, але ним не користуюсь – лишній і зовсім непотрібний багаж). Але 15 грн. з велосипеда творять чудеса, і ми вже їдемо:
Назар переспав з моєю Скоттинкою, а в 3.30 ночі продзвонив будильник – за півгодини висадка в Воловці. Погода радувала: світили зірки, місяць то виринав з-за гір, то ховався за деревами, було відносно тепло, +6. Ми стартанули.
Перевал перший.
Взагалі то порівняно з іншими перевалами цей підйом між Воловцем і Подобовцем важко назвати перевалом: всього дві петлі і несильний кут нахилу, але географи називають це перевалом. Заїхали досить легко і швидко. Вночі взагалі їдеться легше, може тому, що не видно вершини, може тому, що місяць світить може тому, що ніч.
Потім був спуск в Міжгір’я. В темноті і на швидкості. Люблю цей спуск. Хороша новина для тих, хто буде там в липні їхати бревет 400 – ями залатали. Далі Ізки і Келечин вздовж річки. Відчутно похолодало, але їхалось приємно. В Межгір’ї почало світати. Розпочинався новий день, день пригод і вражень.
Перевал другий.
З Межгір’я на Синевір є два перевали: основний асфальтовий, підйом в центрі міста і старий кам’яний, підйом майже і кінці міста. Поїхали через старий перевал.
Каміння, серпантин, місцями пристойний кут нахилу – феншуй. Природа майже повністю прокинулася від зимової сплячки: зелена травичка, дерева в цвіту, пташки. Їхати по такому одне задоволення. На вершині застали схід сонця, сильний вітер і холод. Але пейзажі змушували забути про всякий дискомфорт:
Спуск в Синевір цього разу не так вразив, як минулого разу. Але спуск на підвісі це завжди насолода. Не зчулись, як спустились і подались в сторону Колочави. Це була найважча ділянка в психологічному плані: хотілось спати, очі закривались і відкривались, коли відчував, що ровер веде кудись не туди. Але в Колочаві дрімота повністю відступила.
Перевал третій.
Почався підйом на Присліп. Якщо суха погода – їхати там одне задоволення. Якщо ж дощ – там нема що робити:
Дорога настільки розбита лісовозами, що в дощ там можна загрузнути в болоті і залишитись назавжди. Але нам повезло і ми без проблем виїхали на верх:
Присліп – єдиний перевал, де спуск не вартий підйому і триває стільки ж часу, як і підйом: замість дороги каменюки, ріки і болото:
Але зато дуже гарно і дико:
Назар там пару раз навертався, топив велокомп’ютер і пульсометр, сам окунався. Але без трагічних наслідків – всі живі здорові.
З Прислопа спустились в (ма)Руську Мокру, а за 10 км нас чекав неймовірний обід в Усті Чорній. Карпатська домашня кухня не зрівняється ні з чим, особливо фірмова зупа з білими грибами. Нормально пообідавши, поїхали в Дубове. 25 км асфальту не принесли відчуття радості, хіба що яскраво зелені дерева навколишніх гір трохи знімали напруження. До Дубового цим маршрутом я їздив раніше і тому саме цікаве для мене тільки починалось.
Перевал четвертий.
За Дубовим поїхали старою австрійською дорогою вверх наліво. Сонце почало добряче припікати, велозагар в мене вже є. мій улюблений колір – жовтий. Але яскраво зелені дерева і трава змусили мене в цьому засумніватись:
Хоч я там був вперше, але ми чітко знали – підйом рівно 5 км. Тому це дало змогу рівномірно розподілити сили і за деякий час без особливих напрягів четвертий перевал був нашим:
Далі був, мабуть, найцікавіший спуск зі всіх в цей день: суха ґрунтова вкатана дорога, без «живого» каміння, але з плавними ямами-впадинами – рай для підвіса. Не знаю, як було моїм напарникам, але я відірвався там на повну. Так ми спустились в село Плаюць. Я б його не згадував, але кількість триповерхових особняків на м квадратний не могла не справити враження – район Мелроуз якийсь. Мда, в прикордонній зоні люди непогано так живуть! За селом повернули на ліво на підйом до Кобилецької Поляни.
Перевал п’ятий.
Для мене це був найважчий в фізичному плані підйом. Ноги крутили нормально, дихання теж було рівним, пульс спокійним. А от спина і п’ята точка нили немилосердним вереском. Воно і не дивно: купа теплих речей і 2 літри кока-коли – непроста ноша. На такі відстані треба їхати з одним гідропаком, камерою, насосом і мінімальним інструментом. Боровся з собою і краєвидів не бачив. Лише на вершині трохи розглянувся по сторонам:
Трохи перепочивши, розправиши і розім’явши спину, рушили вниз. Знову карколомний спуск. Таких вже сьогодні було немало. Але була одна ізюминка: на одному з віражів мало не зіткнувся лоб в лоб з лісовозом. Стрімкий спуск, шум вітру і ланцюга приглушили рев Зіловського мотора, а лісиста місцевість скривала його від моїх очей. В останній момент вирулив в просіку між ним і деревами. Навіть не хочу думати, що би було (зі мною), як відбулось зіткнення. Зато був би най достовірніший тест на міцність карбонових рам. До речі, лісовозів там, як гімна в Полтві:
До Кобилецької поляни залишався один хребет, до Рахова – три.
Перевал шостий.
Їхав під враженнями від «незіткнення», задумався над сенсом життя, просто крутив. Пам’ятаю, що навколо був ліс, була тінь і було тепло.
Виїхали на вершину – внизу розкинулась Кобилецька Поляна, красота.
Це був останній перевал, на якому хтось з нас був. Залишалось два невідомих нам підйоми. Спуск як завжди супер. Цього разу обійшлось без лісовозів. В селі один дідо нам популярно пояснив як і куди їхати і, що дуже дивно, все було так, як нам розказав.
Перевал сьомий.
З Кобилецької Поляни нам треба було потрапити в Косівську Поляну. Ціна питання – один перевал. Це був найгарніший і найцікавіший підйом: ліс, вкатана ґрунтовка, дуже нагадує підйом з Воловця на Боржаву через сироварню:
А на вершині розкрились неймовірні краєвиди на Косівську Поляну:
Спуск знову окупив підйом – і ми вже в селі. Залишався останній перевал – гори на попередньому фото, через які нам треба було перебратись.
Перевал восьмий.
Будучи на вершині попереднього хребта, мені мало вірилось, що нам дійсно доведеться брати таку висоту, тішив себе думками, що десь між горами є прохід і нам не прийдеться так високо дертись. Але з кожним віражем, з кожною новою петлею мої надії на халяву танули. Тішило одне – підйом частково асфальтовий, що під кінець дня видавалось святом:
А також захід сонця на протилежних схилах, схилах, звідки ми спустились, відволікав від монотонного вкручування. Це був найдовший підйом, на вершині якого вже темніло і нам не вірилось, що ми це зробили. Залишалась фігня – спуск в Рахів. Але цього спуску я не пам’ятаю – їхав на автоматі в світлі фари. Читав звіти, народ писав, що це класний спуск. Нехай так і буде.
В Рахові на нас був заброньований номер в готелі. На рецепції пані розказала нам, що де і як: кімната на 3-му поверсі, ровери можна брати з собою в номер, бар за кутом, нічний клуб і дискотека – навпроти. Ха! Дискотека?!?! Вона з нас знущалась. Але готель був досить пристойним. Душ і тепле ліжко швидко зробили свою справу. До ранку спали, як вбиті. Сни не снились.
Позаду 200 км, 8 перевалів і хз скільки набору висоти.
Перевал дев’ятий, бонусний, закаточний.
Зранку, тверезо оцінивши свої сили, вирішили в закаточному темпі асфальтом проїхатись з Рахова в Яремче. Зранку були відчуття гордості і змішана солянка з подій, пережитих вчорашнім днем і неперевершений сніданок. Яблуницький перевал видався дитячою забавкою, порівняно з вчорашніми підйомами і ми в спокійному темпі по асфальті за 3,5 години проїхали 75 км до Яремче.
Дякую Ігору і Назару за компанію.
Статистика:
День 1-й:
Відстань 200 км (по велокомпютеру), середня 17 км/год, 17 годин в дорозі, трек
День 2-й:
Відстань 75 км, середня 25 км/год, 3,5 години в дорозі
Більше фото тут.
