Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи

Для опису покатньок та походів, що можуть стати еталоном
Аватар користувача
mandrivnik
*
Повідомлень: 39
З нами з: 14.8.15 05:02
Skype: polyanko_victor
Стать: чол
Звідки: Київ (Березняки)
Контактна інформація:

Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи

Повідомлення mandrivnik » 28.11.18 06:02

Вітання!
Хочу розповісти про наш перший хвилюючий досвід автономного походу з велотрейлером та напіввелосипедом.
Спершу кілька слів про основні характеристики події:

- ідея та мета велопоходу: перевірити, як воно, подорожувати з велосипедними причепами і когортою малих дітей в реаліях польових, лісових і сільських доріг;
- країна/регіон проведення: Україна, Сумський район Сумської області;
- склад учасників (у порядку як на фото): Нестор (6 років), Віктор(я), Наталя, Марічка (8 років), Іванка (4 роки), Олександр, Олександрина (1 рік) та Олена;
Зображення
- нитка маршруту (запланована): Суми-Піщане-Кирияківщина-Рибці-Кияниця-Вакалівщина-Бітиця-Пушкарівка-ЗеленийГай-Суми;
- нитка маршруту (реально пройдена): як не дивно, та сама;
- схема маршруту на карті:
день перший: Суми-Кияниця

день другий: Кияниця-Суми

- дати проведення походу = дати активної (велосипедної) фази походу: 7-8 липня 2018 року;
- загальна відстань (від точки входу на маршрут до точки виходу з маршруту) = довжина активної (велосипедної) фази походу: 55 км.
- дистанції по ходових днях: 27, 28;
- художній опис проходження маршруту по днях: починається з наступного допису;
- бюджет поїздки (загальний): ~600 грн. на всіх;
- бюджен поїздки (за складовими): квитки(0), харчування(600), проживання(0), екскурсії(0);
- фото/відео матеріали, що ілюструють похід: частково наведені у розповіді нижче, більше фото в онлайн альбомі.
Востаннє редагувалось 28.11.18 13:45 користувачем mandrivnik, всього редагувалось 4 разів.

Аватар користувача
mandrivnik
*
Повідомлень: 39
З нами з: 14.8.15 05:02
Skype: polyanko_victor
Стать: чол
Звідки: Київ (Березняки)
Контактна інформація:

Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи 1

Повідомлення mandrivnik » 28.11.18 06:16

Кажуть, батьків не вибирають. Тож, якщо непосидючим дітлахам дісталися не менш заповзяті батьки, життя сповнене пригод і дивовижних мандрівок їм гарантоване. А якщо зустрінуться дві такі сім’ї, подорож просто зобов’язана стати неймовірною! Особливо, коли маршрут вперто ігнорує рівні асфальти, а за генератор пригод обрано велосипеди.

Отже, куди ж ми їздили на вихідних 7-8 липня? Метою нашої відчайдушної поїздки був загадковий палац Ліщинських у селі Кияниця. Від центру Сум до цієї архітектурної пам’ятки ХІХ століття шлях складає близько 30 кілометрів Курською трасою. Але мало-хто здогадується, що є щонайменше ще два лісові маршрути (приблизно по 26-28 кілометрів). Одним з них ми поїхали в суботу, а іншим повернулися в неділю.

Зображення
0-й кілометр. Правда, шокує, скільки велосипедів люди можуть зберігати у своїх квартирах?

Наша команда складалася з чотирьох дорослих: Сашко з Наталкою та Віктор (я) з Оленкою. Також було четверо дітей, кожна з яких їхала у свій власний спосіб. Наймолодшій Олександрині (1 рік) дісталося люксове місце у велотрейлері, де можна сидіти, а можна і лежати. 4-річна Іванка розмістилася у велокріслі. 6-річний Нестор крутив педалі напіввелосипеда. А 8-річна Марічка їхала власним ходом. Відповідно кожен з 5 велосипедів мав своє унікальне функціональне призначення: дитячий (Марічка), дорослий (Наталка), з велокріслом (Сашко), з напіввелосипедом (я) і з велотрейлером (Оленка). Тобто, 13 коліс на 8 учасників.

І останнє питання перед стартом: що ми з собою брали? Справді, пятдесят з гаком кілометрів непевними дорогами – це не зовсім та безтурботна покатенька, де є лише ти, велосипед і пляшечка води. Ми обрали свій улюблений формат – цілком автономний. Це означає, що наш велосипедний поїзд нагадував навантажений караван, де кожне вільне місце було зайняте як не наметом чи спальником, то пакунком з продуктами або одягом.

Зображення
На міських вулицях довелося трохи вклинитися в автомобільний рух

Ось таке диво могли побачити сумчани суботнього ранку на своїх вулицях. Не знаю, кому як, а мені ще не доводилося в місті зустрічати велосипедистів з дитячими велопричепами, тому зрозуміле було здивування тих пішоходів, які помічали нашу процесію.

Спершу ми рухалися тротуарами, щоб не вклинюватися в інтенсивний автомобільний рух центральних вулиць. Десь перед Тополянською вулицею вперше виїхали на проїжджу частину. Не те, щоб там було значно менше машин, але просто тротуар став подібний на якусь партизанську доріжку, а потім і взагалі кудись зник. На щастя, друга половина Тополянської тішила ідеальним асфальтом і майже повною відсутністю автомобілів.

Зображення
Перший привал найсолодший – бо з морозивом!

На кінцевій зупинці автобуса ми зробили перший привал. Принагідно поласували морозивом з місцевого магазинчика та вигуляли молодших учасників на дитячому майданчику. Настрій у всіх був бадьорий і веселий. Ще б пак! Менш, ніж за годину, ми подолали чверть сьогоднішньої дистанції. Але то була особлива чверть, оздоблена міськими асфальтами. А одразу після привалу розпочалася основна частина, якій до душі припав творчий підхід до вибору дорожнього покриття.
Спершу це була подоба сільської вулиці з одноповерхівками обабіч та сумішшю уламків цегли, гравію, піску і залишків реліктового асфальту посередині. Коли скінчилися хати, зникла і ця кутя на дорозі. Тепер це був ґрунт, місцями з піском, а інколи навпаки – море піску з острівцями затверділого ґрунту. А навколо – жовті від пшениці поля під безкраїм синім небом, на якому паслася отара кумедних хмарок. Кумедних – бо синоптики наобіцяли дощів, а насправді все виглядало так, наче овець обізвали вовками.

Зображення
Український класичний пейзаж із кількома штрихами сучасності

Отак, неквапом прочісуючи велосипедними колесами дорожній пісочок, ми спокійнесенько собі прямували між полів, ведучи вишукані світські бесіди, аж поки не доїхали до якогось села. “Піщане” – сповіщав знак перед в’їздом. Ось вона – розгадка особливостей місцевих доріг! Проте, гіпотетичний епіцентр зла виявився зовсім не страшним. Навпаки, ми одразу опинилися на центральній вулиці, якою всі притомні люди потрапляють сюди, коли прямують з Сум (шлях спускається від Курської траси). І асфальт місцевий був не гірший, ніж ми бачили на Тополянській.

Так, тамтешнє дорожнє покриття – пісня! До того ж, дорога мала невеликий ухил до низу, а ця комбінація фактів є найсолодшою піснею для велосипедиста. Коли потрапляєш на неї, хочеться її дослухати до кінця, не пригальмовуючи і не зупиняючись. Тому мені так не хотілося тиснути на гальма, коли я раптово почув якийсь вибух позаду. Я лиш обернувся на мить, щоб побачити, що всі мої супутники живі і здорові, і продовжив собі їхати.

Зображення
Піщаною дорогою наближаємося до однойменного села

Проте, коли за поворотом спуск закінчився і я таки зупинився, то помітив, як до мене майже одразу під’їхали Марічка та Олена. А Сашко з Наталкою так і не з’явилися.

Аватар користувача
mandrivnik
*
Повідомлень: 39
З нами з: 14.8.15 05:02
Skype: polyanko_victor
Стать: чол
Звідки: Київ (Березняки)
Контактна інформація:

Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи 2

Повідомлення mandrivnik » 28.11.18 06:34

Ми так ніколи й не дізналися, що стало причиною цієї аварії. Якби це відбулося сім років тому, коли я тільки розвідував маршрут, а головна вулиця Піщаного нагадувала місячний пейзаж, всіяний мікрократерами, неприємність можна було би списати на котрусь із вибоїн. Але нинішній асфальт рівний – хоч грай у боулінг. Може це диверсія росіян, до кордону яких ми наближаємося?

Як би там не було, але наша мандрівка опинилася на межі зриву. Коли Наталка з Сашком наздогнали нас (пішки), то покришка заднього колеса Наталчиго велосипеда виглядала так, наче її кинули погризти якомусь місцевому Бровку, а потім нащось почепили назад. Суцільні дірки ніби від порізів категорично відкидали думку про те, що їх можна заклеїти велосипедними латками. У нас були із собою запасні камери, але ж хто, скажіть, бере з собою покришки про запас?
Зображення
Центр Піщаного прикрашає унікальна церква з банею на бані
Та ми не з тих, хто пасує перед труднощами. За півкілометра попереду ми мали заплановану зупинку в центрі села. А це таке місце, де збираються докупи всі найпотрібніші установи, у тому числі й сільмаг, де чого тільки не продається! Тож ми подолали ще ці п’ятсот метрів і виявили, що в магазинчику є велосипедна покришка, причому, остання. Біда в тому, що вона була для “України” і за діаметром не підходила до Наталчиних коліс. Щоправда, тут же можна було придбати і сам обід від “України”, але сумніваюся, що комусь би вдалося причепити його на гірський велосипед з 26-дюймовими колесами. Уявити навпаки – то ще можна, хоча й химерно – “Україна” з маленькими наїжаченими колесиками. Але в нашій ситуації сільмаг нічим зарадити не міг.

І тут нас урятував Сашко. Він викликався поїхати до самого центру Сум, щоб купити покришку там. Ідея не виглядала абсурдною, бо Піщане по суті є передмістям з регулярним автобусним сполученням.
Зображення
Дітки пройнялися приязню до невідомого солдата
Кращого виходу годі було й шукати, а цей вартував нам всього двох годин затримки. За цей час ми отаборилися у скверику за новенькою церквою (її відкрили 2005 року, а в будівництві брав участь Оленчин тато), пообідали, подосліджували з дітьми місцевий меморіал ІІ Світової війни, трохи перепочили у тіні розкішних дерев і підготували Наталчин велосипед до заміни покришки. До речі, камеру теж довелося замінити, бо на ній вималювалася пробоїна у вигляді п’ятикутної сніжинки сантиметри три в діаметрі.

Коли Сашко привіз покришку, я зайнявся її заміною, а він тим часом поповнив ряди ситих велосипедистів. І після цього ми продовжили нашу мандрівку.

Зображення
На дві години сільський сквер став велосипедним табором

Спершу спустилися до того злощасного повороту. Там знаходилася розвилка, де бічна дорога прямувала до лісів, за якими заховалася Кияниця. Ми одразу, що називається, відчули різницю. Асфальт (?) на цій вулиці не ремонтували, далебі, з тих часів, як Ніл Армстронг ступив на поверхню Місяця. Тепер ми були тими астронавтами, які намагалися зробити неможливе – маневрувати між мікрократерами, що дбайливо вкривали все дорожнє покриття, скільки було видно.

Зрештою, ми кинули невдячне заняття і скористалися ґрунтівкою, яка пролягала впритул до своєї роздовбаної колеги. Між іншим, усі машини, які ми бачили, чинили так само. Лише якийсь позашляховик з іноземними номерами відчайдушно продерся по тій “асфальтівці”.

Зображення
Вузька дорога не вміщувала всіх охочих, тому водії самотужки накатали ще дві смуги обабіч. Чи може їм не сподобався асфальт?

Дорога перетнула місток через річку Олешню, сільські хати лишилися на тому березі, а навколо розгорнулися заплавні луки з острівцями гайків. Єдине, що не змінилося, як ви здогадуєтеся, це асфальт. Тобто, та дивна сукупність його фрагментів, яка нагадувала неправильно складений пазл, коли дитина намагалася силоміць припасовувати несумісні елементи.

Але не думайте, що велосипедна мандрівка – це проблеми з колесами і розбиті дороги. Щойно ми в’їхали до лісу, то розпрощалися з асфальтом майже до вечора, бо поринули в новий етап – лісових стежок. Це суцільна романтика: сонце не пече, доріжка лагідно торкається коліс пружнім ґрунтом, а повітря насичене неймовірними пахощами. А ще щось дзижчить під вухом. Звісно, що ж краще стимулює їхати, не зупиняючись, ніж полчище комарів?

Зображення
Ми вирвалися з пазурів комарів першими і вболіваємо за інших

Незабаром стежка влилася до автомобільної дороги з утрамбованого гравію, але комахам то вже було байдуже. Вони нас помітили і не відпускали, як би швидко ми не розганялися. Добре, що на ходу кровососи не наважувалися займатися своїми вампірськими штучками, але не припиняли надокучливо кружляти перед обличчям і я вперше пожалкував, що на моєму шоломі немає двірників.

Хвилин за десять на нас чекав порятунок. Дорога зробила поворот ліворуч і вивела прямісінько до села Кирияківщина. Що не кажіть, назва дивна, як і саме поселення. Тут немає ні асфальту, ні якихось установ окрім десятка приватних садиб, що виструнчилися вздовж єдиної вулиці. Але навіть цього маленького клаптика цивілізації виявилося достатньо, щоб комарі полишили переслідування і повернулися назад чекати на інших жертв.

Зображення
Сільська ідилія в Кирияківщині

Наша кавалькада проминула село на одному диханні і знову потрапила до лісу, який оточує Кирияківщину зусібіч. Комарі забулися, натомість стали помітними всі позитивні якості прогулянки: рівна дорога, лісовий затінок та запаморочливий аромат дерев. Здавалося, наче ми не в похід поїхали, а катаємося у парку. Відсутність шумів цивілізації діяла настільки заспокійливо, що Олександрина у своєму трейлері навіть заснула.

Після десяти хвилин лісової ідилії ми знову виїхали до якогось селища. Цього разу нас зустрічала південна околиця села Рибці. Воно цікаве тим, що його основна частина з трьох боків обмежена крутосхилами: двома сухими балками і долиною річки Житець. Виходить природна основа для фортеці. Ще більшої схожості на твердиню додає пішохідний місток, перекинутий через одне з урвищ. Щоправда, з кожного боку підхід для нього зробили з кількома сходинками, тож велосипеди ми переносили. А для транспортування трейлера зі сплячою красунею довелося задіяти одразу три пари рук.

Зображення
Операція з перевезення велотрейлера через провалля

Самі Рибці видалися такими ж безлюдними, як і Кирияківщина, хоча мають на порядок більше мешканців, а в центральну частину заходить асфальтівка з автобусною зупинкою. Може всі на городах або поїхали до міста? Містичні версії про селища живих мерців, які вилазять з домовин тільки після заходу сонця, ми не розглядаємо.

Ми виїхали з Рибців о 16.20. Наступним селом повинна була стати Кияниця. Але перш, ніж досягти пункту призначення, ми мали проїхати через Ліс, у порівнянні з яким два подолані проміжки – що скверики між багатоповерхівками. Я дещо хвилювався, бо за сім років, коли я там побував востаннє, багато-що могло змінитися. Лісові дороги – вони ті ще примари. Буревій розкидав дерева – і все, шляху немає. Тому на паперовій карті намальована лише одна схематична лінія. А на супутниковій карті немає навіть її.

Зображення
Марічка стала нашим авангардом у Рибцях

Починалося все добре. Шлях акуратно обігнув останні хати, протрюхикав уздовж лісосмуги і пірнув у лісові нетрі. Рельєф під вагою вікових дерев став прогинатися, даруючи нам спуск, яким, щоправда, користуватися було не дуже зручно через глибокі колії, полишені колесами ваговозів. Лісова вогкість перетворює калюжі в шоколадній облямівці на довгожителів, тому ми докладали всю свою майстерність велосипедистів, щоб рухатися рівненько між двома рядами в’язкої пастки, яка лишилася тут від давно забутих злив.

Внизу на мене чекав перший сюрприз. Величезна галявина, схоже, лишилася тільки на карті і в моїй пам’яті. Нині рівну ділянку обабіч дороги вкривав густий молодняк, а ще ж сім років тому я тут бачив чиїсь городики і подоби дачних будиночків. Зате, коли ми знову потрапили до старого лісу і вперлися у підйом, я зрадів.

Зображення
Останнє фото перед в’їздом до лісу – он він підступно темніє вдалині

Тобто, ніхто не веселився з того, що довелося злізти з велосипедів і тягти їх захаращеною ґрунтівкою вгору, у супроводі ще більшої армії комарів (мабуть, це попередні викликали підкріплення) та “лагідне” поглажування жаливи, що буйно поросла обабіч дороги. Але мене втішило те, що потрібна дорога нікуди не ділася, а ніби навмисне чекала на мене всі ці роки. І кусючі комахи теж.

Ми оперативно задіяли весь арсенал протимоскітних спреїв. Було кумедно бачити, як ці дрібні потвори кружляють навколо, облизуються, аж слинка тече, а приземлитися не можуть. Гадаю, цей день запам’ятається їм, як найбільше розчарування року.

Зображення
На перший погляд ця дорога розчиняється у кущах, але, насправді, вона є надійним провідником через ліс

Спреї обеззброїли комарів, штанини захистили від жаливи, але проти підйому не було іншого прийому, як просто йти вгору. Причому, обабіч розгорталися такі стрімкі провалля, що важко вірилося, наче ми на Сумщині, а не десь у Карпатах. Місцями схил ставав настільки крутим, що мені з Сашком доводилося брати справу у свої руки і по черзі витягати свої та велосипеди наших дружин.

Але іспит найбільшою гіркою нашого походу ми склали на відмінно. До верхньої частини дісталися всі живими та неушкодженими. Жодної сльозинки чи крику відчаю підйом з нас не зміг видобути. У нагороду ми потрапили на рівненьку дорогу, доволі стару, але з добрим асфальтовим минулим.

Зображення
Ура! Ми знову на волі!

Нею ми й виїхали до величезної відкритої ділянки, яку на обрії обрамлювала смужка лісу. Старенька асфальтівка на цьому з нами прощалася, передаючи нас під опіку польової ґрунтівки. Але, от халепа! Та виявила свою норовливу вдачу, трусячи велосипеди, наче діти яблуню. Ми придивилися уважніше і помітили, що незадовго до нас по цій дорозі проїхав якийсь гусеничний трактор.

Проте страшна правда полягала в тому, що ці розкішні луки, які розгорнулися перед нами – зовсім не сільськогосподарські поля, а полігон військової частини А1476. І дуже може бути, що ґрунтівку пошинкували гусениці танка, який сховався за наступним поворотом.

Аватар користувача
mandrivnik
*
Повідомлень: 39
З нами з: 14.8.15 05:02
Skype: polyanko_victor
Стать: чол
Звідки: Київ (Березняки)
Контактна інформація:

Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи 3

Повідомлення mandrivnik » 28.11.18 06:49

Після кількох спроб поїхати ми повели велосипеди пішки. Те, що проповзло цією дорогою до нас, перетворило її майже на розорану ріллю, де розігнатися вище швидкості пішохода здавалося таким же недосяжним, як перелетіти на велосипеді до наступного узлісся.

Найгірше було Олені, бо їй потрібно було вибирати шлях одразу для трьох колій, а не однієї, як іншим велосипедам. Велотрейлер підкидало на грудках, наче на божевільних пружинах, і ми пересадили Олександрину на велокрісло за її мамою.

Зображення
Заквітчані пейзажі настільки приємні оку, наскільки ґрунтівка ворожа до велосипедних коліс

Але були й свої радощі! У хвилини перепочинку зір тішило різнобарв’я не зачеплених сільським господарством луків. Стільки жовтеньких, біленьких, бузкових, блакитних та рожевих квіточок мені ще ніколи не доводилося бачити в одному місці. А над цією красою літали птахи. Кілька разів бачили і якихось хижих, які своїм гострим оком пильнували, де між трав пробіжить необачна миша.

Якісь нещасні два кілометри полігоном наша пішо-велосипедна команда долала цілу годину. На щастя, ми так і не наткнулися на жоден з танків. Або вони злякалися нас і поховалися між кущів. Зате дітям були в радість якісь обстріляні плити, поставлені сторчма край дороги. Попри те, що позаду лишався день, сповнений чималих випробовувань, у малих непосид знайшлися сили, щоб залізти і дослідити незвичний дитячий майданчик.

Зображення
Походження отворів у плитах не викликає сумнівів – стріляли!

Щойно дорога пірнула до лісу, її гусеничне минуле зникло і ми полегшено зітхнули – можна знову їхати. Сонце хилилося до обрію, до фінішу лишалися якісь чотири кілометри, але розслаблятися було ще зарано. Ґрунтівка на хвильку вибігла на якусь невелику галявину, потім остаточно занурилася у ліс і розчепірилася на кілька відгалужень.

Вибрати невірне, а потім повертатися – це згаяти годину. А перед настанням сутінок у лісових нетрях час – на вагу золота. Обидві карти (паперова та супутникова) демонстративно ігнорували наявність будь-яких розвилок. Довелося вперше від початку мандрівки скористатися старим добрим винаходом китайських мандрівників – компасом.

Зображення
Останній підступ розораної доріжки – Марічка впала майже перед самим в’їздом до лісу

Я лишив друзів почекати і пробігся доріжкою, яка мені здавалася найбільш близькою до потрібного напрямку. Повернувся за хвилину іншою – виявилося, що два відгалуження зливаються в одне. Але більш приємною новиною було те, що воно вело у потрібному напрямку – на відміну від того, по якому ми збиралися вирушити спершу. Те завертало північніше і чомусь вело на спуск, коли за картою ми мали набрати ще трохи висоти.

Що тут сказати? Ми народилися у сорочках. Обрана дорога згодом ще кілька разів плодила відгалуження, але вони зазвичай були тільки об’їздами багаторічних баюр або повалених дерев, тому менш, ніж за годину, ми вже опинилися на території Кияниці.

Зображення
Зупиняємося на черговій розвилці, щоб подивитися, де калюжі менші

Щоправда, ми мали потрапити до села однією з головних доріг, але трохи поспішили з поворотом і проїхалися паралельною, що лише ковзнула повз кількох крайніх хат. Лісові лабети не поспішали відпускати нас. І навіть руїни цегельного заводу, від якого лишилися труба, водонапірна вежа та фрагмент бетонної дороги, приховали від нас зарості молодих дерев.

Тож ми якось несподівано для самих себе вискочили на міжнародну Курську трасу, за якою виднілося плесо ставка, де ми мали стати на ночівлю. Між іншим, це перший ставок на річці Олешня, яку ми сьогодні вже перетинали, коли прощалися з селом Піщаним.

Зображення
Діти принишкли, зачаровані красою ставу

Побережжя праворуч від нас належало селу. Там же містився і парк з палацом, заради якого ми стерпіли всі сьогоднішні пригоди. Але йти на екскурсію вже не було сил, тому лишили зустріч з пам’яткою на завтра. Ми ж собі подалися на берег з лівого боку, який обрамляв тільки ліс.

А, ні! Не тільки. На вузькій смужці між озером та лісом ми надибали чимало компаній, що приїхали відпочити на природі. Скажіть, що за парадокс: весь день тинятися відлюдними закапелками, щоби мати проблему з перенаселенням на місці табору.

Зображення
З місця табору труба колишнього заводу здається удвічі вищою – через своє відображення

То ми вже махнули рукою на усамітнення на лоні природи і отаборилися у більш-менш вільному місці поруч з якимось дідусем, що приїхав “Москвичем” порибалити. Я не знаю, які мав плани старий на вечір. Може він і не збирався тут лишатися на ніч, а може наші діти розлякали йому всю рибу, та він тихенько поїхав геть ще до настання темряви.

Ми тим часом поставили намети, а потім, поки дружини розбирали речі, я з Сашком взяв порожні пляшки та поїхав до села по воду. Заодно з’ясували шокуючу новину: в Кияниці нема жодної криниці! Зате є продуктовий магазин біля автобусної зупинки, де нам люб’язно продали дві 5-літрові пляшки питної води. Одну ми використали на вечерю, а другу – на сніданок.

Зображення
Трапеза у таборі; праворуч внизу готується чай

Для приготування їжі розвели багаття на місці, що вже було випалене нашими попередниками. З хмизом проблем не було абсолютно ніяких – у його доставці взяли участь усі, окрім, хіба, однорічної Олександрини. Обіцяні синоптиками дощі так і не знайшли дороги до Сумщини, тож дрова горіли добре і ми отримали відмінну кашу та чай, доповнені овочами, нарізкою та смаколиками.

Ми не мали з собою триноги, а земля біля озера була занадто твердою для того, щоб в неї ввігнати рукотворні рогатки, тому казанок ставили просто на дві товсті дровеняки. За стіл нам правив один з килимків, а на двох інших ми сиділи навколо нього. Щодо самої ночівлі, то в кожної сім’ї був окремий намет. У нашому ще був великий тамбур, де помістилися обидва велосипеди з причепами. А наші колеги зв’язали велосипеди і поклали просто за своїм наметом.

Зображення
Ранкові водні процедури

Турботливих батьків ще може схвилювати питання: як воно – ночувати з однорічною дитиною в кількох метрах від водойми? Насправді, ніхто з нас не замерз і не застудився. У Нестора був окремий спальник, а я з Оленою зіщибнув наші два, отримавши тримісний варіант, де центральне місце належало наймолодшій учасниці.

Ранок видався не менш лагідним, аніж вечір. Палац привабливо кидав своє відображення з протилежного боку ставка, запрошуючи до знайомства. Та ми особливо і не барилися, хоч тепле сонечко і діяло розморююче. Сніданок зготувався, ще швидше, ніж вечеря, бо вчорашній жар від вогнища був таким, що мені достатньо було покласти клаптик паперу і дмухнути, як затанцювали язички полум’я.

Зображення
Скоро це перетвориться на наш сніданок

Раціон сніданку ми мали такий же, що й вечері, хіба що замість каші зготували свіжий суп. До того часу, як вирушили в дорогу, використали усі 10 літрів купованої води. І це при тому, що для умивання та миття посуду користувалися ресурсом ставка.

Та перш, ніж здійснити довгоочікуване знайомство з палацом Ліщинських, сталася з нами ще одна пригода. Ми саме закінчували збори: вже були складені намети і більшість речей, велосипеди стояли, нав’ючені велорюкзаками, а дітки гралися з Олександриною. І тут під’їхала “Таврія” з подружжям похилого віку. Старенькі привіталися з нами і дідусь пішов плавати.

Зображення
Солодке життя – це гойдатися в гамаку і дивитися на озеро та палац (між дерев ліворуч)

Несподівано жіночка закричала про допомогу. Ми метнулися до неї і побачили її чоловіка, який лежав у воді в метрі від берега, але чомусь не міг підвестися і вже починав захлинатися.

Аватар користувача
mandrivnik
*
Повідомлень: 39
З нами з: 14.8.15 05:02
Skype: polyanko_victor
Стать: чол
Звідки: Київ (Березняки)
Контактна інформація:

Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи 4

Повідомлення mandrivnik » 28.11.18 11:39

Першим опинився біля потерпілого Сашко. Він підійняв його голову, щоб тому було чим дихати. Тут нагодився і я – удвох ми підхопили дідуся під руки і винесли на сухе. Чоловік був у свідомості, але скаржився, що віднялася ліва рука та нога, також щось сталося з його дикцією.
Його дружина повідомила, що в нього вже був один мікроінсульт, а це, схоже, другий. Стало зрозуміло, що зволікати не можна. Але як скоро приїде швидка допомога, якщо ми знаходимося за тридцять кілометрів від міста? Пенсіонери сказали, що вони самі Сумчани, а це їхали зранку на дачну ділянку. І тут Сашко запропонував відвести стареньких до лікарні у місті, адже він має водійські права. За час його відсутності ми би перебралися до палацу і чекали на нього у парку. Ми посадили чоловіка на переднє сидіння, його дружина сіла позаду, а Сашко взявся за кермо. Так, вдруге за похід він повертався до Сум.
Зображення
Це ще не палац, але теж його ровесник. Просто на центральній вулиці села Кияниця
Коли “Таврія” поїхала, ми дозбирали останні речі і перед нами постала чергова дилема: як переїхати до парку, якщо ми маємо на один велосипед більше, ніж, власне, велосипедистів? Я запропонував варіант з двома групами і легкою ранковою пробіжкою для себе. Бо, похід чи не похід, а забувати про підтримання фізичної форми не слід. Ідея полягала в тому, щоб спершу поїхали всі, окрім Наталки, яка лишиться з двома велосипедами. А я потім прибіжу та поїду вдруге на велосипеді Сашка. Така перспектива сподобалася усім, особливо Іванці, якій дозволили цю невеличку дистанцію проїхати у велотрейлері разом з Олександринкою.
Дорога до місця зустрічі з Сашком розділилася на три етапи. Спершу ми об’їхали нижній край ставка, де проходила Курська траса, і піднялися до неї в центр села неподалік, де містився магазинчик. Всі вечірні запаси води зникли ще під час сніданку, тому першим ділом хотілося втамувати спрагу, в чому свою допомогу обіцяв місцевий осередок комерції.
Зображення
Наш караван зайняв усю велоспедну парковку біля магазину
Коли я повернувся з Наталкою, діти вже були напоєні і ласували морозивом, яке так добре смакувало в цей сонячний день. Крім того, за рогом магазину вони знайшли альтанку та широку гойдалку, тож окрім ласощів ми отримали ще й позапланове катання. Та мене більше зацікавило дещо інше, що теж ховалося за тим самим рогом. Його огинала стежка, яка за кільканадцять метрів виводила на доріжку, що прямісінько спускалася до воріт палацу з велетенським літерами “КИЯНИЦЯ”.
Другий етап ми здійснили з точністю до навпаки – спершу я поїхав з Наталкою (до нас приєднався ще й Нестор, якого зацікавило Іванчине велокрісло), а потім я повернувся за рештою. Вдруге ми всі зібралися в тіні доволі старих дерев неподалік від клумб, що розіслалися перед фасадом палацу. Ось тепер ми могли бачити його весь, а не лише фрагменти даху, як учора з протилежного берега ставка.
Зображення
Ось він – палац у Кияниці. Праворуч виблискує пам’ятник жертвам ІІ світової війни
Попри дещо втомлений стан, архітектурна пам’ятка і досі вражає уяву. Особливо нею мають пишатися сумчани, бо хоч споруду називають палацом Ліщинських, її побудував Герасим Харитоненко – найвидатніший сумчанин ХІХ століття. Що ж за плутанина з іменами власників? Зазирнемо в історію.
Землі навколо Кияниці 1866 року придбав Герасим Харитоненко, відомий тим, що побудував свою “цукрову імперію” – чимало цукрових заводів на Сумщині, які підняли економічний потенціал краю, а самим Сумам забезпечили майбутнє обласного центру. Один із заводів було збудовано й тут (він працював аж до початку ХХІ століття, а нині від нього лишилася тільки труба). Як відомо, для підприємства потрібно чимало води, тому Олешню загатили, зробивши чималий ставок, який разом з лісом утворив мальовничий краєвид. Харитоненко оцінив цей момент і один з берегів перетворив на парк, в центрі якого вирішив побудувати палац.
Зображення
Окраса і найвища частина палацу – чотириярусна вежа
Споруду завершили у 1890 році – за рік до смерті магната, тому він так і не встиг насолодитися маленьким раєм, який створив у Кияниці. Зате це вдалося його племінниці Марії Ліщинській, якій з чоловіком дістався цей неймовірний куточок згідно з заповітом Харитоненка. Вони володіли маєтком аж до приходу до влади більшовиків, які палац, парк та завод націоналізували.
Завод зберіг свій профіль, а от палацу пощастило менше – він став туристичним притулком. Звісно, туристи були в захопленні від місця, де їм пропонували відпочити, але не важко уявити, що сталося з внутрішнім оздобленням та інтер’єрами палацу – від колишньої пишноти не лишилося й сліду. Навіть великі зали були переділені перегородками на окремі кімнати.
Зображення
У реставраторів буде чимало роботи…
Нині палац Ліщинських вже не туристичний притулок. Але ще й не щось інше. Вже майже тридцять років стоїть він пусткою, поступово руйнуючись від дощів, вітрів або чиїхось “дбайливих” рук. Щоправда, на території парку висить стенд з планами реконструкції, а саму споруду вже огородили будівельним парканом. Тому є надія, що наступного разу ми зустрінемо палац в набагато кращому вигляді.
Поки що ж на нас дивилися тільки вибиті вікна та пощерблені стіни. Ми обійшли його з усіх боків, навіть зазирнули всередину, а особливо допитливі пролізли до внутрішніх приміщень. Стан, звичайно, дуже жалюгідний, і нічого, окрім уламків прогнилої підлоги чи облущених стін, роздивитися не вдалося.
Зображення
Всередині вже готові декорації для зйомок фільми жахів
Задовольнивши свою цікавість, ми подалися до міського пляжу, який притулився до берега за якісь двісті метрів від палацу. Цю відстань ми подолали пішки – я вів обидва велосипеди, тримаючи їх руками.
Сам пляж нас теж дещо засмутив. Здавалося, що останній пісок до нього завозили ще Ліщинські. Але підхід до води був не таким вже поганим, тож дітки залюбки похлюпалися в прохолодній водиці. Ми ж у цей час підготувалися до обідньої перерви – розстелили кілька килимків та виклали залишки їжі.
Зображення
Дітки купаються в ставку на Олешні. Десь на протилежному березі ми ночували
До речі, ми були не єдиними мандрівниками на велосипедах. Саме у той час, як ми прогулювалися поблизу палацу, до цього пляжу під’їхала група з 12 молодих велосипедистів. На відміну від нас, вони мали гірські велосипеди, а весь їх вантаж вміщувався у невеликі міські наплічники. Очевидно, хлопці мали кількагодинну покатеньку від Сум до Кияниці, а відсутність бруду вказувала на те, що вони приїхали трасою, а не шукали собі пригод в чагарях, як автор цих рядків та його соратники.
Велосипедисти хутко прилетіли, перекусили, погомоніли собі, і так само швидко подалися геть. А ми дочекалися Сашка, який повернувся з Сум маршруткою. Він розповів, що вони викликали швидку допомогу, яка виїхала на зустріч їхній “Таврії”. Саму машину Сашко поставив до гаража стареньких, бо бабуся ж не могла нею керувати, а дідусю тепер буде не до неї. На щастя, він опинився у лікарні доволі швидко, тому в нього ще все буде добре. Але страшно навіть уявити, що би було, якби лихо спіткало його посеред озера або ми швидше зібралися і поїхали – жінка сама би його не витягла.
Зображення
Наші велосипедні колеги поспішають повернутися до дощу
Співзвучно з тривожними думками стало хмаритися небо. Насправді, небесні отари снували ним і вчора, але сьогоднішні виявилися якісь неспокійні. Якось непомітно заступили сонце і підняли вітер. Ще не вистачало, щоб синоптики виявилися правими зі своїм дощем, бо тоді нам, у нашій найдальшій точці маршруту, було би непереливки. Лісова дорога, якою ми збиралися повертатися, перетворилася би на суцільне багно. А Курська траса теж була би не кращою альтернативою через калюжі та інтенсивний автомобільний рух.
Отже, на зворотній шлях лишалося всього півдня. А тут ще ця непевність з погодою. Ми швиденько витягли дітей зі ставка, дообідали та зібрали речі. І раптом пронизливий вітер зірвав і кинув на землю перші важкі краплі.

Аватар користувача
mandrivnik
*
Повідомлень: 39
З нами з: 14.8.15 05:02
Skype: polyanko_victor
Стать: чол
Звідки: Київ (Березняки)
Контактна інформація:

Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи 5

Повідомлення mandrivnik » 28.11.18 11:56

Як приборкати негоду? Або взагалі змусити її передумати щодо своїх вибриків? В домашніх умовах часто спрацьовує фокус із парасолькою. Це, коли зранку вагаєшся, брати її чи ні, бо ніби ж не дощить, але синоптики обіцяли. І ти тягаєшся потім весь день з тією парасолькою, вона тобі муляє, заважає, але небо дивиться, що ти маєш протидію від дощу і відкладає свій план зволоження землі. Якщо ж стається навпаки і хмари якось помітять, що ти полінився взяти ту штукенцію, то зловлять момент і проллються зливою саме в той момент, коли тобі немає де сховатися.
Зображення
Ми покидаємо Кияницю
Можете не вірити, але цього разу ми вдалися до подібного трюку і він спрацював! Ми вбрали дітей у куртки і вже тримали напоготові пакунки з дощовиками, коли негода зрозуміла, з ким має справу, і що веселого розіграшу не вийде, тож подалася шукати собі якихось простаків деінде. А до нас повернулося сонечко і тепло.
Спершу ми зробили невелику зупинку біля нашого вже улюбленого магазину і, як завше, купили ще прохолодної води для пиття. А потім перетнули Курську трасу і подалися сільською вулицею, яка тут грала роль другої скрипки після щойно згаданої траси. Щоправда, інструмент виявився доволі розлаштованим і видавав далеко не приємну мелодію. Це я стосовно вибоїн, які зграйками повибігали на асфальт та так і лишилися на ньому.
Зображення
Ми наче комашки на тлі велетів-дерев
Зате в лісі одразу полегшало. Шлях припинив прикидатися асфальтом, підставивши нашим колесам щось середнє між бетонною дорогою та встеленою відсівом. Звісно, для велосипеда таке покриття теж не цукор, але все ж краще, ніж вибоїни на асфальті.
А взагалі я був вражений з цієї дороги. Сім років тому вона виглядала геть інакше. Коли я з друзями вперше по ній проїжджав, тут була звичайна лісова ґрунтівка, в якій ваговози протиснули глибокі колії, заповнені калюжами-довгожителями. В одному місці після спуску розлилася особливо підступна баюра, в яку необачно велетів один з моїх супутників. Він одразу відскочив убік на умовно сухе, а його велосипед так і лишився стояти у калюжі – настільки потужним там був шару мулу!
Зображення
Хоч як я намагався уникнути уваги папараці, Наталці вдалося сфотографувати і мене з Нестором
Тепер затримки через багнюку лишилися в минулому. Навпаки, місцями шлях вів настільки стрімко додолу, що доводилося гальмувати. А в одному місці, де знак попереджав про 10-відсотковий схил, ми, навіть, пішли пішки, адже гальмувати на швидкості по крупинках відсіву – це все-рівно, що умовляти велосипед зупинитися голосом.
Хвилин через двадцять після в’їзду до лісу, ми потрапили на єдину на цьому відтинку шляху розвилку. Дорога прямо вела до села Микільського, а праворуч відходило відгалуження на ланцюжок сіл з Вакалівщиною на чолі. Ще зранку я хвилювався про те, як ми віднайдемо вірний поворот? На щастя, реальність виявилася простою, як 2х2. Дорога праворуч виглядала так само добре, як і та, якою ми їхали, тож усі сумніви лишилися у нетрях вчорашнього дня.
Зображення
Звичайна дорога місцями підкидає просто неймовірні краєвиди!
Ліс продовжився і після повороту, але тепер дарував нам цілу пригорщу цікавинок. По-перше, ліворуч між дерев розгорнулося мальовниче (як на картині) болото. По-друге, незабаром праворуч вигулькнув стенд про гідрологічну пам’ятку “Вакалівське джерело”. Але ми вдивилися у стежку, що вела до гущавини, прикинули, скільки комарів чекає нас за поворотом, і вирішили не ризикувати. А, по-третє, в самому кінці лісу попід самою дорогою розлився мальовничий ставок. Він здавався цілком лісовим озером, бо дерева нависали прямісінько над плесом, а галявин не було зовсім.
Після озера дорога почала мандрівку селами, для більшої поважності, знову загорнувшись в асфальтовий панцир. До речі, що мене здивувало, сьогоднішні села були більш багатолюдні, ніж учора. Здавалося, ми так само далеко від жвавих автомобільних артерій, але нерідко зустрічали місцевих (навіть на тому озері). Мабуть там справді була якась таємниця, яку ми навряд, чи дізнаємося.
Зображення
У селі Вакалівщина ми розпрощалися з лісом
За Вакалівщиною шлях трохи повів між лук та лісів, а потім знову запустив сільські пейзажі. Нова серія мала назву “Битиця”. Я не знаю, яке походження цієї назви, але саме в цьому селі асфальтівка знову стала бита. Навіть старовинна церква посеред села здавалася відчайдушно битою історією – мала лише стіни, але не вберегла ані склепіння, ані дверей.
Погулявши між облуплених стін і трохи відновивши баланс води і калорій, ми поїхали далі. Наступна зупинка чекала нас у селі Пушкарівка. Причому, цього разу це був не просто привал у траві край дороги, а цілком люксові місця зі стільцем та столом. І мова йде не про якесь кафе чи осередок зеленого туризму. Просто в Пушкарівці мешкає Оленчина тітка Ніна, яка любо пригостила нас чаєм зі смаколиками.
Зображення
Руїни храму в селі Битиця
Годинка у садибі пролетіла за мить. Ми поласували вишнями та ягодами, дітки поспілкувалися з курми та песиком і погойдалися на саморобній гойдалці. Поділилися з тіткою Ніною нашими враженнями від поїздки, а вона, у свою чергу, розповіла чимало цікавих подробиць.
Виявляється, дорогу між Кияницею та Вакалівщиною відремонтували кілька років тому, підготувавши її до об’їзду на час ремонту мосту через річку Псел. Тож, не дивно, що я був так вражений, як вона змінилася за останні сім років.
Зображення
Тітка Ніна (за візком) радо пригостила нас у своїй садибі
Але найбільш вражаючою новиною була інша. Тітка Ніна щиро здивувалася, як ми змогли проїхати через військовий полігон. Адже там стріляють, та ще й так, що аж сюди чути, як гупає. Ми перезирнулися, а всередині якось похололо. Адже ми безперешкодно потрапили на його територію, і так само непомітно її покинули – не бачили ані військових, ані будь-яких попереджувальних знаків. Певно на вихідних полігон не працює, а в інші дні там виставляють варту – втішили ми себе.
Хоч як було добре пити липовий чай з медом і сидіти на зручних стільцях, а не вузьких сідлах, але годинник вже пробив шосту вечора, а до фінішу лишався ще з десяток кілометрів. Щоправда, десяток не з важких, адже нам потрібно було тільки проминути село Зелений Гай, а далі за мостом через Псел вже починаються Суми.
Зображення
Лелеки саме доглядають за дитинчатами – звична сільська картина
Але хіба ж без пригод цікаво, навіть якщо мандрівка наближається завершення? Після Пушкарівки ми трохи покружляли польовими дорогами – між лук їх занадто багато і віднайти коротшу можуть хіба місцеві. А перед самим Зеленим Гаєм мали дежавю з комарами, адже дорога на деякий час знову загорнулася в лісову ковдру.
За Зеленим Гаєм ми виплуталися з лісових шляхів і досягли галявини біля однойменної бази відпочинку, на великій галявині біля якої різноманітні сумські організації проводять туристичні активності найрізноманітнішого спрямування – від сплавів на байдарка, до майже альпінізму, адже тут є і річка, і ліс, і крутосхили.
Зображення
Нам таки щастить – велотрейлер чітко пройшов між стовпчиком та поручнями мосту через Псел
Останнім випробовуванням стало подолання пішохідного містка через Псел. Річ у тім, що на обох його входах посередині стояли обмежувальні стовпчики і ми все гадали: чи протиснеться там наш велотрейлер? Звучить наче містика, але все вийшло сантиметр в сантиметр! Інакше би довелося включати своє інженерне мислення і придумувати способи подолання несподіваної проблеми.
А за мостом нас радо прийняли в свої обійми Суми зі знайомим доріжками та вулицями. Тому вже о пів на дев’яту вечора ми спокійно досягли фінішу і зробили останній привал за столиками в одному з кафе на березі річки Псел. Ділилися враженням і спогадами про цей 56-кілометровий похід, в якому сталося стільки всього неймовірного та вражаючого, але попри всі несподіванки мандрівка вдалася на славу!
*
Текст цьго звіту взято з мого блогу, де є розповіді й інші подібні мандрівки

Аватар користувача
Ul@senko
Кращий Органiзатор Покатушок Сезонiв 2012 - 2017
Кращий Органiзатор Покатушок Сезонiв 2012 - 2017
Повідомлень: 14706
З нами з: 2.4.10 22:07
Стать: жін
Звідки: Київ (Нивки, Сирець)
Контактна інформація:

Re: Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи

Повідомлення Ul@senko » 28.11.18 17:38

Чудова розповідь!
Із задоволенням прочитала. Ви круті :good: .
Ми теж цього року спробували дитячий велопохід, правда наші "вершники" були старші і катали налегке, радіально.
Єдине, що засмутило, це шолом на багажнику, а не на голові Нестора :duma: .
Зображення

SiRomk
*
Повідомлень: 11
З нами з: 8.5.16 21:15
Стать: чол
Звідки: Kyiv/Obolon

Re: Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи

Повідомлення SiRomk » 29.11.18 11:48

М.О.Л.О.Д.Ц.І. :good: :good: :good:

Аватар користувача
mandrivnik
*
Повідомлень: 39
З нами з: 14.8.15 05:02
Skype: polyanko_victor
Стать: чол
Звідки: Київ (Березняки)
Контактна інформація:

Re: Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи

Повідомлення mandrivnik » 29.11.18 12:19

Ul@senko і SiRomk, дякую за відгуки! :-)
Щодо шолому, то так, часом Нестор його не хотів вдягати. Але ми їхали не трасою і швидкість була невелика, тому ми не дуже наполягали. Хоча, звісно, треба було, бо всяке може трапитися.

Аватар користувача
Ul@senko
Кращий Органiзатор Покатушок Сезонiв 2012 - 2017
Кращий Органiзатор Покатушок Сезонiв 2012 - 2017
Повідомлень: 14706
З нами з: 2.4.10 22:07
Стать: жін
Звідки: Київ (Нивки, Сирець)
Контактна інформація:

Re: Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи

Повідомлення Ul@senko » 29.11.18 12:22

На жаль так...
Якщо все буде добре в країні, буду рада вашій компанії наступного сезону.
Сподіваюся, що дитячі походи стануть традицією (правда на велосипедах ми завжди цивільно, з наметами лише пішки).
Зображення

Аватар користувача
M.Lis
*
Повідомлень: 45
З нами з: 22.5.14 11:09
Skype: Lisetsky Mykola
Стать: чол
Звідки: Київ

Re: Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи

Повідомлення M.Lis » 30.11.18 12:11

Душевно, по-домашньому. Молодці! Хороші сім'ї, дружна компанія.

Аватар користувача
mandrivnik
*
Повідомлень: 39
З нами з: 14.8.15 05:02
Skype: polyanko_victor
Стать: чол
Звідки: Київ (Березняки)
Контактна інформація:

Re: Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи

Повідомлення mandrivnik » 4.12.18 15:23

Дякую за теплі слова, M.Lis!


Повернутись до “Велощоденник”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 2 гостей