А теперь выступление третьего участника покатушки, Натали.
Короче говоря - отчёт (хотя отчётом это называть констщюнственно)
Листопад, перевдягнутий вереснем
І брязкнула криза незаплановано по українським людям, і топ-менеджери відклали всі поїздки, і павутиння почало сипатися з хмар, і тому на Острог помандрувало нас лише троє. Дивне відчуття єдності охоплювало, аж потім зрозуміли, що це ж ми премося якраз на капіталистичне свято Хелловін і тому тулимося один до одного.
Висадилися з потягу о 3.50 і почали шукати пригод на вело-сідалища. Чаювання у Татарській вежі 15 ст, наповненій використаними шприцями, яка є частиною чийогось городу. Тихе інтелігентно-наркоманське місце:)
Прибули до Нової (Круглої) вежі, що входила до фортечного комплексу князів Острозьких, розпалили багаття та, ловлячи останні червоні промені світанку з алярмовим півнячим співом, смачно снідали. Хех, гарні люди були ці Острозькі – справжні державновладці, багаті та культурні, еліта, а не ті мозкові шаурмісти, що зараз ходять по «світським раутам», хизуючись лейбами з 7-ого кілометру. Та що тут говорити..
Костянтин Острозький заснував Татарську вежу (16 ст.) і поселив там полонених татар – найкращий спосіб зберегти робочу силу і надати їй деяку можливість самовпорядкування.
Вежа Нова (Кругла) зачинена для проходу, і з бійниці нагорі стирчить дуло гармати – колись знімалося кіно, то ж виперти туди змогли, а на низ, мабуть, пропили бюджетні гроші робітників. Насправді вежа не зовсім кругла, а немов торт, у якого відрізали чималий шмат – не дивно, адже вона була збудована італійськими майстрами за зразком однієї з веж Риму, а італійці ласі до солодощів.
Біля неї бігало надзвичайно кмітливе і рухливе кошеня – воно не знало, що голодне, а може просто не замислювалося над цим. А поряд кошеня знаходиться Богоявленський собор (ну дууже старий), що колись також був частиною оборонної системи – саме тому навколо нього рів із річкою (була, допоки не змінили їй русло), був дерев`яний місток, і стіна, що виходить на сторону міста, - у бійницях. Церква з бійницями. Так склалося, що релігія та війна давнішні подружки. Всередині багатолюдно, і вся церква була вкрита хлібобулочними виробами із свічками - то був день пам`яті предків (влучно таки розмістили Хелловін на календарі!). Вперше бачила бійниці, розмальовані зсередини релігійними малюнками, такий дисонанс… Вбив, прочитав Отче Наш або Аве Марія (вона коротша).
Вежа Мурована (кам’яний замок, закладений у 1366—1368 рр.) – єдиний екземпляр оборонної вежі-донжона, що зберігся у цій частині Європи. Вежа з необробленими штукатуркою стінами, масивними люстрами, колодязем і немов досі чути тупіт суворих чобіт та осідає на губах чоловічий піт з кольчуг. Населення Острогу у 17 ст складало 15 тис осіб, і на кожну тисячу було по церкві, місто було не місто, а фортеця з кількома лініями оборони. І зараз у місті також населення складає 15 тис
Так швидко занепало те, що колись було сильним та могутнім. І перстень випускника Острозької академії тепер також продається недорого. Взагалі, Острозький краєзнавчий музей надзвичайно душевний, гордиться своєю історією, та дуже довіряє відвідувачам. Це стосовно оригіналу Острозької Біблії (їх було надруковано у 1581 році лише кілька тисяч, коштує екземпляр близько півмільйона доларів, звичайно ж по одному знаходиться у двох бувших наших президентів та теперішнього – це були подарунки від щирих друзів), це стосується старовинних прикрас, меблів та пульсуючих мармурових скульптур Томаша-Олізара Сосновського; в музеї також є ікона із Дівою Марією - мулаткою.
Є ще Луцька брама, що була як захисний пункт в західній частині міських укріплень зі сторони Луцька, це саме до неї Острозький запросив московитянина Івана Федорова, після заснування власної друкарні у 1578 році. Зараз у Луцькій вежі знаходиться Музей книги та друкарства, що діє з 1985 року. Він містить муляжі цінних острозьких стародруків — «Букваря» Федорова, «Книги Нового Завіту» (1580), «Хронології Андрія Римші» (1581). Є тут і рідкісні оригінали — анонімне московське «Євангеліє», видрукуване близько 1555 року, «Греко-латинський словник 1562 року» — один з підручників Острозької Академії, московське видання «Граматики словенської» Мелетія Смотрицького (1619), перше прижиттєве видання «Енеїди» Котляревського (1796), видання друкарень Львівського ставропігійського братства, Києво-Печерської лаври, Почаївської, Кременецької, Чернігівської, Новгород-Сіверської, Унівської друкарень XVI—XVII ст.
То ж ми розпрощались з культурним Острогом та пірнули в дику карамельну природу. Обличчя заліплене павутиною, на диво тепле повітря, причесані гігантським гребінцем поля, руді конуси березок, немов перуки ранньої Пугачової – не вірилося, що це початок листопада. Швидше, це він на честь Хелловіну перевдягнуся вереснем і пішов не лякати, а опікуватися здоров`ям, як Джонсон і Джонсон.
Межирічський чоловічий Троїстий монастир-фортеця 15-17 ст. Чергова твердиня релігійної жертовності та самоприниження. Звичайно, дівчата мають заходити у спідницях та з покритою головою. Змайстрували спідницю з куртки, шолом на голову і вперед, до святинь. Перестрів монах і наказав при вході в церкву «взяти нормальний платок та скинути з голови цю калікатуру». І чому він такий впевнений, що велошолом не є частиною геніального Божественного задуму? Натомість почав одразу нас чмирити, бо «в однієї людини після смерті тіло тхне, а у іншої парфумує», причому так впевнено, немов вже знає аромат свого після земного стану! Просто одержимий.
Але ми не переймалися, бо, як співав радянський велосипедист Барикін, «я буду долго гнать», і покрутили далі. Хоча монастир був дуже гарний, з морськими вензелями у оздобленні, поруч насипні вали та заміська туристична бесідка-мангал князів Острозьких із димарем, де вони після вдалого полювання смажили дичину. А після невдалого – єгеря.
Черговий готичний покинутий замок – 5 різьбяних башт тягнуться до неба, не замок а гігантська корона. Всередині приміщень, як повелося у нашій країні, була конюшня, тому вони збереглися, і там тепло та пахне сіном. Місцевий фермер (чи то пак вмитий нечистий, перевдягнутий фермером) пригостив власною капустою – люди, такої соковитої та хрумкої давно не їли, сік тік по рукам. Ми всі реально забули, якої має бути справжня капуста! Геть глобалізацію!
Поїхали на місце ночівлі – мисливські рекреаційні угіддя, то ж ночувати було безпечно. Закутані в туман, посеред боліт, із бігаючим телевізійним рядком із трьох лебедів, що лопотіли крилами немов «Руслан», було по-домашньому затишно. Вже коли сутеніло, біля вогнища питаю у всіх і ні в кого: - «Цікаво, а що зараз роблять лебеді?» - Андрій, замріяно не відповідаючи нікому: - «..кохаються…» Очевидно, засумував за сім`єю.
Ранком по свіжим коров`ячим слідам рушили далі. Нарешті я побачила візуалізацію виразу «село неасфальтоване»! Реально село посеред полів та лісу, на половину порожнє, і доріг нема – лише стежки. Зрозуміло, що магазину та лікарні теж нема. Тут живуть (точніше, виживають) найздоровіші! Проїжджали ЛЕП Острозької АЕС – так тріщить електрика, що волосся у вухах та носі стало дибки, і якось дивно впливає на мозок. Моторошні відчуття.
Костел та монастир бернардинів початку 17 ст. – неприступний, над річкою Горинь, де тепер чи то в`язниця, чи то тубдиспансер – місцеві різниці не бачать, ну то щось у цьому є. Є історія, що коли бернардинців виганяли, свої скарби вони замурували у будинку. А потім під час реставраційних робіт якісь заключьонні випадково знайшли та намагалися приховати (от дурні..). Звичайно, ніякі 25% їм не перепало, і термін їм не скосили.
Скарбниця 16 ст – місцеві такого не знають. – А? Що? Ота розвалюха у хащах? А, ну то там… Покинута, нікому не потрібна.
Великий, величний, красивий фарний костел 16 ст із сталими геометричними орнаментами – коло, трикутник, прямокутник. Вражає розмахом, давньою кладкою, розмаїттям шприців та сміття. Складається враження, що в цих місцях живуть дуже багаті наркомани, які можуть собі дозволити внутрішньовенне зело.
Нарешті, повз танк із написом Stop Russia та повз красивий костел Св.Йосипа, де зараз знаходиться дитяча школа мистецтв, ми втрапили на перлину, чорну ікру, колекційне вино, пестик та тичинку поїздки – замок князів Сангушків. Зруйнований, він все одно дає уявлення про розмах та панування, добрий смак та щастя комусь народитися у цій сім`ї. Нашим «панам» «нервно сосать» до такого стану розуму, принаймні в архітектурі. Я вирішила, що якби диявол запропонував на пару днів опинитися у минулому на час розквіту палацового життя, за це запросивши пару років земного життя – я б погодилась. Найгірше – це коли ти падаєш, немов небесна зірка, а тобі сують на шию парашут. А ще місце, на якому стоїть замок, дуууже затасканененавиджуслово феншуйне. Ми вечеряли стоячи на гористому березі Горині, із якої піднімався містичний туман, а попереду розводили руками чепурні поля і хвиляста земля, а позаду цей замок, і ще напередодні пролітали лебеді стаєю – то ж, сьорбаючи чай, уявляли себе хоч на трохи панами, як і вони споглядали угіддя у нічних чепчиках.
Стемніло, жовтень відходив, берібмаючи струнами павутинок, а ми добралися до Шепетівки. Єдиний об`єкт, що могли обдивитися навпомацки – музей Островського, занесений до Міжнародного каталогу «Музеї світу» ЮНЕСКО. Ооо, це просто сюр накуреного генія, і як влада таке пропустила?
Якщо є бажання захистити докторську з психопатології згідно вченню Фрейда – поселяйтеся напроти і описуйте свій стан в ЖЖ. Сам музей був вже зачинений, у підземній частині якісь скаути та кафе, у наземній – біографія автора вузькоколійки. Це не я така збочена, це ми всі таке бачили - все з вульвічно червоної мозаїки, над норками-входами зображені піонерські горни (класична ілюстрація сперматозоїдів, що прагнуть проникнути), будинок у формі пожмаканого кола із діркою посередині, і перед входом висока стелла, інакше як фалос асоціацій не викликає, на верхівці якої.. ну , хто вгадає? Опаньки, паровоз! А ще внизу стояв літак, який вже заметалобрухтили. Це диво-місце описане у Ільфа і Петрова, не дослівно: «Шепетовка – город несуразностей, здесь паровоз парит в небе, а самолет стоит на земле». Ця земля має плодоносити растаманів та хіпі!
Через кілька хвилин споглядання відчуття маразму не просто шкрябається, а кладе волохаті долоні на очманілі очі. Для нас таким уособленням невідповідностей стали ще й два місцеві угрупування. Підходять перші, чоловік 9 добрих людей, стали тісним півколом, «а що ви тут робите, а звідкіля ви, а фотоапарати у вас дорогі, а яким потягом повертаєтесь, ну ви тут довго не сидіть, а то малого чого…». Підходять другі: «а що ви тут робите, а звідкіля ви, а вели у вас дорогі, а он як у Києві заробляють!, а що ті від вас хотіли, чіплялися, то ми зараз розберемося, ну ви тут довго не сидіть, а то малого чого…»
Мда, Шепетівка – місце концентрованого контрасту. І у приміщенні жд-вокзалу почали вимагати, щоб ми вели не котили по підлозі, а переносили на руках.
«Ну его к черту! — с неожиданной злостью сказал Остап.-- Все это выдумка, нет никакого Рио-де-Жанейро, и Америки нет, и Европы нет, ничего нет. И вообще последний город — это Шепетовка, о которую разбиваются волны Атлантического океана.»
