Iсторiя нашої країни

Для обговорення концертів, вистав, книжок, фільмів.....та iн.
Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 717
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін
Контактна інформація:

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 2.5.16 15:33

Один із найбільш цитованих математиків

Рід Вороних має старовинне козацьке коріння. Сімейні перекази згадують про далекого пращура – осавула, який охороняв фортецю, що була на місці теперішньої Воронівки, біля Ічні.
Історія ж донесла нам ім’я Якова Вороного – чумака, який зібравши грошей, придбав пагорб над Удаєм у Журавці і зайнявся селянською справою. Серед нащадків Якова був обер-офіцер Яків Вороний; його син Феодосій Якович Вороний (1837 – 1910) – педагог, член «Старої громади», народжений у с. Журавка.

Георгій Феодосійович Вороний народився 16 (28) квітня 1868 року в містечку Журавка колишньої Полтавської губернії. Освіту здобув домашню, потім у чотирикласній чоловічий Бердянській гімназії, де батько був директором. Випускний 5-ий клас – у Прилуцькій гімназії. Великий вплив на захоплення юнака мав викладач математики Іван Володимирович Богословський. У характеристиці Георгія Вороного-гімназиста зазначено: «При чудових здібностях має, незважаючи на свій молодий вік, досить розвинутий розум і надто серйозну любов до навчання, з усіх предметів гімназичного курсу здобув знання дуже добрі, а в математиці, до якої має особливу прихильність і покликання, здобув знання визначні з низки учнівських успіхів в математиці». У 1884 році видатний математик і педагог, професор Київського університету В. П. Єрмаков видавав «Журнал елементарної математики», в якому читачам було запропоновано тему: «Розкладання многочлена на множники на основі властивостей коренів квадратного рівняння». Гімназист Георгій надіслав до редакції твір і статтю, яку журнал надрукував.

Після закінчення гімназії Г. Вороний вступив на математичне відділення Санкт-Петербурзького університету. З 1885 по 1889 рік Георгій Вороний вів записи в щоденнику, звідки на нас дивиться жива, різнобічна молода людина. Про навчання Г. Вороний писав: «… Прокидаюсь я о 5-ій ранку і відразу берусь за Математику… Що за чудова наука! Хоч і дуже багато формул, але всі вони настільки симетричні, що легко запам’ятовуються… Я багато, дуже багато працював і впевнився, що здатний працювати, а також, здається, встиг у цьому переконати інших. Я знаю, я твердо вірю, що на ґрунті вченої діяльності і тільки на ньому я знайду своє щастя… Я не поет, не знаю того натхнення, яке описують поети, але я знаю хвилини не самовдоволення, не гордості, – все це приходить потім, – а моменти, коли розум цілком охоплює ідею, яка раніше, наче м’ячик, вислизала. Тоді я забуваю, що я існую…»

Оскільки ні рекомендації В. Єрмакова з університету, ні лист Григорія Ґалаґана не сприяли отриманню стипендії, тому студентові довелося підпрацьовувати: він був позаштатним учителем у Петергофській прогімназії, бігав по хатках, даючи приватні уроки явно не найкращим учням. Стипендію він отримав тільки на четвертому курсі. «…Доти я тільки терпів. Терпів на уроці від учня, який вимучував мене своїми лінощами, а потім приходив додому, падав знеможений на ліжко і думав: коли ж кінець?!.. Сидів без копійки, не мав інших перспектив, крім осоружного уроку, жив у вологій холодній кімнаті, про яку згадую, як про кошмар…» Умови життя (холод, голод, недосипання) спричинили низку хвороб: нирки, шлунок…

У щоденнику розповіді про думки та почуття: про канікули у Журавці, поїздки до маєтку Ґалаґанів у с. Сокиринці неподалік від Журавки: до сусідів у село Богдани, де жила кохана Ольга Крицька. Так вже велося, що Вороні на чужих полях не засівали, були однолюбами. От і наполягав татко не морочити Ольгу чеканням, одружуватися й купатися у почуттях. Та Георгій не бажав дівчині злиднів, тому записав у щоденнику: «… Ще раз роблю собі операцію – стискаю своє серце і їду до холодного й суворого Петербурга… До нової весни я загорнувся у свою броню і, наче уві сні, буде вважатися мені це літо, ті крихти щастя, що так часто змушували битися моє серце… Досвід минулого року зміцнив мої сили, і стримувана спочатку творчість так і рветься назовні, і я впевнений, що багато нового принесе мені Петербург».

1889-ий рік був багатим на події. Георгій Вороний блискуче склав випускні екзамени, захистив дипломну роботу про числа Бернуллі і залишився при університеті для підготовки магістерських екзаменів. Академік Д. О. Граве у своєму щоденнику писав: «Георгій Вороний — геніальний український математик. Він під час свого перебування в Петербурзькому університеті займався з гідним подиву успіхом кубічною областю і в цій області зробив геніальне відкриття. Він узагальнив на кубічну область алгоритм неперервних дробів, що дає алгебричні одиниці в квадратичній області. Це узагальнення марно шукали з часів Ейлера протягом ХІХ століття усі найвидатніші математики. Вийшов таким чином алгоритм Вороного».

Цього ж року він одружився зі своєю коханою Ольгою Крицькою, яка на все життя стала йому вірним другом і добрим помічником.

У 1894 р. захистив магістерську дисертацію на тему «Про цілі числа, залежні від кореня рівняння третього ступеня» і був обраний професором Варшавського університету, де вивчав ланцюгові дроби. У Варшаві у Вороного навчався Вацлав Серпінський. У Варшаві у Вороного навчався майбутній відомий польський математик Вацлав Серпінський. У 1897 р. захистив докторську дисертацію на тему «Про одне узагальнення алгоритму безперервних дробів», удостоєну премії імені Буняковського. З осені 1898 також обіймав посаду декана механічного факультету Варшавського політехнічного інституту.

Уже тоді наукові праці Георгія Вороного сучасники визнали геніальними. А відомі «діаграми Вороного» сьогодні широко використовуються фахівцями багатьох галузей знань (в робототехніці, біоінженерії, кристалографії ) практично в усіх країнах Європи, у США, Канаді, Японії, Австралії, Гонконгу, Новій Зеландії тощо. В Англії вивчення діаграм Вороного передбачено шкільними навчальними програмами.

У 1905—1907 рр. університет і Політехнічний інститут у Варшаві закрили. Професорів цих вишів (серед них — і Вороного) було направлено до Новочеркаська для створення там Донського політехнічного інституту, близько року він виконував там обов’язки декана механічного факультету. У 1907 році був обраний членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук.
Восени 1908 року заняття у Варшавському університеті поновилися, Вороний повернувся у Польщу. Навантаження стало ще більшим, бо він залишився єдиним професором. Вороному довелося викладати новий курс — математичного аналізу. З цього курсу він уклав підручник, який було надруковано у Варшавських університетських відомостях у 1909—1911 роках.
Г. Вороному сорок років, він успішний визнаний учений, має чудову дружину, п’ятеро дітей, але не має здоров’я – жорстокий біль уклав його в ліжко, але їхати лікуватися за кордон не поїхав, на літо перебрався в Журавку. Навіть у ліжку працював. 7 листопада 1908 р. у Варшаві Георгія Вороного не стало.

Згідно з заповітом його забальзамували й поховали у Журавці.

Сини, які бачили муки батька, поклялися стати лікарями. Через рік біля склепу Георгія Феодосійовича виріс горбок Феодосія Вороного.

http://uahistory.com/topics/famous_people/4528
Вкладення
Вороний_Г.jpg
Вороний_Г.jpg (10.34 Кіб) Переглянуто 1080 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 717
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін
Контактна інформація:

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 2.5.16 16:37

Маестро історичного живопису

28 квітня 1865 р. у Заставні народився український художник Микола Івасюк.

Батько тесляр, мама ґаздиня вчили малого чесно жити, рідну землю любити. А очікувало навчання українця на землі України і румунською, і німецькою, тільки не рідною. Після закінчення школи в Заставні Івасюк вступив до Чернівецької вищої реальної школи, де професором живопису був перший на Буковині український художник-професіонал Юстин Пігуляк. Саме він виховував у Миколи любов до мистецтва. Пігуляк давав хлопцеві безплатні уроки з техніки та композиції живопису, знайомив із історією культури. Учень обрав історичний жанр (історію рідного народу, боротьбу за соціальне й національне визволення).

У 19 років Микола Івасюк став студентом Віденської академії і поставив собі мету: написати картину про Богдана Хмельницького. Цій роботі Івасюк віддав 20 років творчого життя. У чужомовному оточенні, при хронічних матеріальних нестатках, Івасюк наполегливо шліфував природний талант, долав прогалини у знаннях з історії України; став активним читачем бібліотеки Віденського українського товариства «Січ». Після успішного закінчення Віденської академії, Миколу Івасюка рекомендували, як одного з кращих художників історичного жанру, до Мюнхенської Академії мистецтв для дальшого удосконалення майстерності. Цей період подарував українцю найдорожчих людей: побратима та кохану дружину – німкеню, сестру друга-художника.

Побратимом став талановитий польський баталіст Юзеф Брандт. Юзеф був на 24 роки старшим, уроджений шляхтич. Він щоліта запрошував друзів-художників до своєї садиби в Ороньську: відпочити на природі, помалювати (а малювати було що: Брандт мав власні багаті кінські стайні). Друзі-художники утворили «Вільну Ороньську Академію». Саме тут Микола Івасюк познайомився з українцем Іллею Рєпіним, знавцем козацтва. Рєпін був у захопленні від замислу полотна про Хмельницького, порадив поїхати до Києва, зробити замальовки місцевості. Осип Маковей писав: «У нас, насправді, треба мати не лише талант, а й багато відваги, щоб піти дорогою, яку вибрав собі Микола Івасюк». Європейські ЗМІ віщували талановитому юнакові велике майбутнє в умовах постійного проживання за кордоном. Микола Івасюк по закінченні Мюнхенської Академії мистецтв, поспішив на Буковину. Персональна виставка в Чернівцях стала першою творчою зустріччю із земляками. На суд буковинців він виставив полотна«В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», «Богун під Берестечком», Bjgun na perepravi «Битва під Хотином», жанрові картини «Відпочинок», «Жнива», «Буковинець», «Мати», «Без хліба», «Бідна селянська хата» та багато інших. У 1899 році митець заснував в Чернівцях художню школу для «талановитої та бідної молодіжі», якою керував аж до від’їзду у Львів в 1908 році.

У 1910 році Микола Івасюк розписав стелю ощадної каси у Чернівцях (за радянської влади тут розміщувався міськком партії). Темою монументальної алегоричної композиції Івасюк обрав «Ощадливість». Перед Першою світовою війною крайовий сейм Буковини виділив Івасюкові 1000 крон на відкриття мистецької школи. Жив він тоді в Чернівцях на вулиці Йосифа, неподалік Народного дому, де мав свої майстерні. У цьому домі Івасюк мав ще одну майстерню, де працювали молоді учні, які малювали церковні образи для іконостасів, котрі завершував Івасюк. Його іконостаси є у Заставні, в Кіцмані та в деяких селах на Буковині.

Chmel Картину «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року» (Національний художній музей України) художник Микола Івасюк творив два десятиліття, закінчив 1912-го. 2 січня 1649-го гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький зі старшиною після переможного для нього року, після зняття облоги Замостя під церковні передзвони й гарматні постріли в’їхав до Києва через Золоті ворота, наблизився до Софіївського собору. Попереду кількатисячного натовпу гетьмана зустрічали єрусалимський патріарх Паїсій, який був проїздом у місті, і київський митрополит Сильвестр Косів із духовенством. Патріарх у привітальній промові називав козацького ватажка «ясновельможним князем» і «князем Русі». А спудеї Києво-Могилянської колегії в ораціях величали його «Мойсеєм, спасителем і збавителем народу руського з неволі лядської, Богом даним – тому то й Богданом названим».

– Правда є, що я малий і незначний чоловік, але це Бог мені дав, що нині я єдиновладець і самодержець руський, – шокував Хмельницький у лютому 1649-го комісарів, які прибули на переговори від короля Речі Посполитої, Яна Казимира. – Я вже довів, про що ніколи не думав, а далі доведу, що задумав. Виб’ю з лядської неволі увесь руський народ. А що раніше я воював за свою шкоду й кривду, то нині воюватиму за нашу віру православну.

Перед Першою світовою війною в Західній Україні кольорова репродукція цієї картини була майже в кожній українській хаті. Коли почалася Перша світова війна, російська армія мала успіх, 3 вересня російське військо вступило до Львова. У перших числах квітня 1915 року туди приїхав Микола II, якого там урочисто зустрічали. У Національному музеї українського образотворчого мистецтва зберігається ескіз Івасюка до картини «В’їзд Миколи ІІ у Львів». 18 квітня німецько–австрійські війська перейшли в контрнаступ і відвоювали більшу частину Галичини. Відступаючі царські війська взяли з собою заручниками 50 провідних українських діячів, разом із Миколою Івасюком. Його як «німецького шпигуна» вислали до Ростова–на–Дону. Після 1917 р. Івасюк повернувся до Києва, дізнався Микола Івасюк, що його побратим Юзеф Брандт отримав розрив серця, коли армія зайняла садибу в Ороньсько і мобілізувала всіх коней на війну. 1919 р. уряд Директорії доручив йому створити оригінали для поштових марок Української Народної Республіки. Шість видів марок було надруковано у Відні.

1925 року Миколу Івасюка та професора Євсевія Ліпецького запросив голова Раднаркому УРСР Влас Чубар викладати малярство в Київській Академії мистецтв. Ліпецький не прийняв запрошення і не радив Івасюкові їхати у СРСР, бо від утікачів знав про тамтешній комуністичний режим. Але Івасюк не послухав поради і, як повідомлялось у газеті «Пролетарська правда», «на запрошення уряду Української РСР наприкінці 1926 року разом із сім’єю переїхав на постійне мешкання до Києва». Отримали радянське громадянство, жили то в Боярці, то в Пущі–Водиці, то в Ірпені. Художник Василь Кричевський згодом оповідав, що перед смертю Івасюк дуже бідував і був розчарований такою «Україною». 18 вересня 1937 року в його квартиру увірвалися енкаведисти зі cвідками, влаштували обшук і, хоча нічого крамольного не знайшли, господаря арештували й кинули до Лук’янівської в’язниці. 2 жовтня 1937 року молодший лейтенант держбезпеки Локтєв написав постанову, в якій твердив, що Микола Іванович Івасюк є активним учасником української націоналістичної терористичної організації та агентом німецької розвідки, який нібито утримував явочні квартири німецької і гетьманської агентури. «Звинувачений Івасюк Микола Іванович винним себе не визнав», – змушені були написати слідчі. 14 листопада 1937 року було ухвалено вирок: «Івасюка Миколу Івановича розстріляти. Особисто належне йому майно конфіскувати». 11 днів сімдесятидволітній художник чекав у камері смертників своїх катів. Вони прийшли о 24 годині 25 листопада 1937 року. Закопали Миколу Івасюка у Биківні…

Упродовж життя Івасюк створив понад 500 художніх шедеврів: «Богдан Хмельницький під Зборовом» (1892), «Битва під Хотином» (1903), «Іван Богун у бою під Берестечком» (1919). В Україні є не більше 15 картин Івасюка, доля більшості картин Івасюка досі невідома.

http://uahistory.com/topics/famous_people/4537
Вкладення
Ivasyuk Mikola.jpg
Ivasyuk Mikola.jpg (52.54 Кіб) Переглянуто 1073 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 717
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін
Контактна інформація:

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 9.5.16 00:27

Сергій Гольцверт

Тризуб над півостровом: ОУН у Криму. Частина 2.

Нові провідники та нові проблеми
Після арешту Теслі в лютому 1943 року дніпропетровське керівництво взялося формувати новий провід кримської ОУН. Спочатку на чолі була поставлена 25-річна Катерина Мешко «Ольга» (в шлюбі – Логуш), а 29 серпня її змінив Леонід Ларжевський «Явір».
Певний час Мешко разом із помічником Параскевським евакуйовували на «материк» вцілілих після облав підпільників. Мор’як, як представник «старої гвардії» був повністю переведений на нелегальне положення, а в травні – відправлений на Західну Україну.
28 серпня 1943 року, о 23:00 Ларжевський виїхав поїздом з Дніпропетровська до Сімферополя. У вагоні він познайомився з водієм німецької військової частини, який прямував до Феодосії. Той добре знав Сімферополь і допоміг швидко знайти потрібний будинок.
Прибувши опівночі за вказаною адресою, Леонід передав «Ользі» «грипс» (таємну записку) від Василя Кука і там-таки познайомився з Шарафаном.
Мешко призначила зустріч наступного дня. Зранку підпільники прибули в район трамвайного депо. Там, на вулиці Бітакській, неподалік річки Салгир, була інша конспіративна квартира. Її господар Єрофій Колісниченко, зустрівши гостей, відразу пішов на роботу, і оунівці мали змогу вільно обговорити «організаційні питання». Ларжевський коротко поінформував «Ольгу» про справи у Південному проводі.
Наступного дня на квартиру Колісниченка прибув «Усач». З ним провели «політичний семінар», пояснивши, що в майбутньому планують перевести його на посаду політичного референта однієї зі східних областей України. Там-таки відбулася зустріч із Григорієм Волощуком («Грицем»), який привіз список з шістдесяти членів Сімферопольського осередку ОУН. Він кожному дав коротку характеристику, бо вважав, що з метою конспірації немає потреби знайомитися з усіма особисто.
За два тижні «Ольга» з «Усачем» виїхали до Дніпропетровська, а Ларжевський залишився за головного. З перших днів його спіткала низка проблем. Виявилося, що організаційно мережа не була розбудована, а спиралася практично на активну роботу 5–6 осіб. Тож для розширення підпілля потрібен був час і допомога досвідчених кадрів з України.
Ларжевський вирішив запровадити в обласному проводі систему референтур. Для цього призначив «Гриця» організаційним референтом, «Усача», що невдовзі повернувся, – політичним, «Івана» – шефом СБ, а «Роберта» – референтом пропаганди. Невдовзі «Грицеві» вдалося завербувати до осередку ОУН перекладача медичної частини німецької армії та співробітника воєнізованої організації «Веркдінст».
З допомогою «Роберта» Ларжевський намагався налагодити масовий друк оунівських відозв «Населению Крыма!», однак через брак фахівців від типографського способу змушені були відмовитися. Близько сорока листівок виготовила на друкарській машинці підпільниця «Ніна». Крім того, було випущено кілька десятків відозв до кримських татар російською мовою – за їх розповсюдження відповідали «Іван» і «Роберт». Підпільна література зберігалася в будинку механіка Сімферопольської МТС Михайла Коробаня («Петра»).
Завдяки «Іванові», який мав зв’язки в СД, вдалося купити для потреб підпілля два пістолети, дев’ять гранат і автомат. Також, за завданням Ларжевського, «Іван» встановив зв’язок з капітаном німецької армії – колишнім білогвардійцем Гаврилісом, який прибув до Криму з Софії. Пізніше це знайомство стане Леонідові в пригоді. У зв’язку зі швидким наступом Червоної армії Ларжевському довелося відмовитися від засилання своїх агентів до загонів червоних партизанів.
Серед небагатьох симпатиків ОУН, які мали стосунок до радянського підпілля, була завербована ще «Ольгою» особиста секретарка командира Феодосійського партизанського загону Івана Мокроуса – «Катя». Її сім’ю постійно навідували оунівці. Кілька місцевих жителів, які співпрацювали з червоними партизанами, підтримували водночас зв’язок із «Грицем»; він характеризував їх як «не ворожих до ОУН».

«Легальний» занепад
Спочатку здавалося, що із поширенням національної ідеології проблем не буде: канали доставки літератури та періодики були налагоджені, зусиллями самого Ларжевського було надруковано понад 500 листівок політичного характеру.
Розповсюдження матеріалів відбувалося через легальні органи: національний комітет, споживчий кооператив, початкову школу в Сімферополі, директором якої був оунівець Іван Тихонович, тощо.
Але після збройного нападу на гестапо в Джанкої, скоєного в травні, про що вже йшлося, німці вдалися до широких репресій проти учасників підпілля та цілковито втратили довіру до легального українського руху.
Почався його поступовий занепад: восени 1943 року був остаточно закритий український театр, в жовтні, за невиконання безглуздого наказу надати для охорони залізниці 400 бійців, був розпущений Український комітет, – можна було б подумати, що він реально міг розпоряджатися такими силами.
Врешті-решт, за прикриття підпільникам правили кілька господарських установ, але із початком блокади Криму радянськими військами вони ледь животіли.

Тризуб і тамга
Найважливішим союзником українського національного руху на півострові був рух кримськотатарський.
Із певними застереженнями можна вважати, що на окупованому півострові саме киримли мали найбільше можливостей для самовизначення, чому назагал сприяли свої періодичні видання, військові загони в складі вермахту та турецька підтримка, хоча німці тримали турецько-татарські зв’язки під особливим контролем.
Керманичі ОУН виходили з того, що Крим має входити до складу України, але не заперечували проти кримськотатарської автономії. Як згадував Іван Мор’як, «У всіх моїх розмовах тоді з татарами, я не стрінув ні одного, який заперечував би залежність Криму від України під господарчим, економічним, а навіть політичним оглядом, і всі вони признавали, що в самостійній Україні будуть забезпечені їхні інтереси».
Через спільних знайомих Шарафан восени 1942 року намагався встановити зв’язок із видатним публіцистом та громадськими діячем Аметом Озенбашли, членом «Міллі Фірка». Кандидатура цієї людини навіть розглядалася на посаду муфтія Криму, але безрезультатно.
Обережний Озенбашли увесь час відтягував зустріч, а тим часом готував проект незалежного татарського Криму під німецьким протекторатом, з приводу чого писав Адольфу Гітлеру.
При головуванні Мешко наголос робився на пропагандистській роботі. За її наказом друкаркою Сімферопольського осередку ОУН «Ніною» було виготовлено кілька десятків листівок з закликами до кримських татар російською мовою.
Також намагався досягти порозуміння із татарами і Ларжевський. За дорученням шефа Служби безпеки Дніпропетровської ОУН «Грабовича» він мав вияснити плани Туреччини щодо Криму, а також домовитися із кримськими татарами про спільну збройну боротьбу із радянськими загонами.
За наказом Ларжевського підпільник «Роберт» скористався зв’язками в німецькій СД та дістав документи для відрядження у Феодосію до знайомого кримського татарина – доцента одного з навчальних закладів, пов’язаного із керівництвом свого національного руху. Марна справа: не бажаючи чекати радянських військ на півострові, Озенбашли відплив до Румунії.
Але навіть поступове охолодження німецько-татарських стосунків впродовж 1943 року не прихилило останніх до тісної співпраці з українцями, а радше переорієнтувало кримськотатарський рух на Туреччину. Втім, це не завадило приязним українсько-татарським стосункам на низовому рівні.
«Українські підпільники вивчали татарську мову, гостювали в татарських аулах, де їх частували «бузою», їли «чубуреки» та отримували на пам’ятку «тібітейки».
Щодо кримськотатарського колабораціонізму, то за свідченнями українських націоналістів, він був вимушеним – з огляду на активність радянських партизан в кримських селах та з метою допомагати своїм єдиновірцям, що потрапили до німецького полону.

Початок кінця
Пізньою осінню 1943 року Крим був оточений радянськими військами як з боку Керчі, так і Перекопу. За кілька днів до початку блокади Криму Ларжевський залізницею виїхав до Умані разом з оунівцями «Грицем» і Василем Чмигою («Моряком»). Решті підпільників було рекомендовано виїхати в Україну окремо. Залишитися схотів лише співробітник СД «Іван», який був упевнений, що його евакуюють з півострова літаком разом із німецьким шефом.
В Криму «на господарстві» залишився один Шарафан, практично без компетентних кадрів та легального прикриття.
На додачу розпочалася третя хвиля репресій з боку нацистів. Головною її мішенню були радянські підпільники, але й бандерівцям перепало. Зокрема, були заарештовані мати та вітчим Шарафана – як партизанські зв’язкові.
«Бабусю вдалося забрати з гестапо завдяки фальшивій довідці, що вона лікувалася до війни у психдиспансері. А дідусь був відправлений до таборів Німеччини, вижив, повернувся і доживав на Київщині».
В січні 1944 року, відчуваючи все більшу небезпеку, німецьке командування, нарешті, вирішило опертися на підтримку місцевого населення. Для цього з органів місцевого самоврядування та національних комітетів росіян, українців та кримських татар мав бути створений автономний крайовий уряд, у відання якого передавалися б не тільки питання цивільного адміністрування, але й командування допоміжною поліцією та загонами самооборони.
Але бандерівці з того майже на мали жодного зиску.
Хоча понад 7 тисяч українців служили в Криму в складі охоронної поліції та жандармерії, однак у «Вказівках» нацистського командування містилася вимога до всіх тих добровольців, щоб вони не були «членами комуністичної партії, кримінальними злочинцями і прихильниками так званого руху «Бандери». Відтак вплив ОУН на них був мінімальний.
Так само з 3 тисяч українських військових у складі вермахту не вдалося переманити в підпілля нікого.
До березня більша частина роботи була виконана, український національних рух впритул наблизився до відродження легальних структур, але це була лебедина пісня всіх місцевих націоналістів.

«Визволення»
У квітні 1944 року радянські війська вдарили по Криму з обох боків і протягом місяця зайняли півострів.
Німці боронилися в міру свої сил, але між героїчною смертю за фюрера та можливістю евакуації обирали останню. До честі вермахту, з півострова забрали стільки солдат, скільки змогли, хоча втрати були суттєвими.
17 квітня, наче нічого і не сталося, Шарафан був вдруге мобілізований до лав 51-й армії та кинутий на Севастополь, хоча незадовго отримав наказ перейти на нелегальне положення. 1 травня в бою за Малахов курган він був важко поранений і перевезений на лікування до Алушти.
Не встигли радянські визволителі добити 12 травня на Херсонесі останніх зовнішніх ворогів – німців, – як взялися за внутрішніх.
18 травня кримські татари, а пізніше вірмени, болгари та греки були депортовані зі своєї Батьківщини. Крим став однотонно радянським.

Епілог
Після розправ з цілими народами настав час зайнятися окремими противниками Москви.
У червні 1944 року за доносом прямо в лікарні був заарештований Володимир Шарафан, і по півроку слідства та знущань розстріляний 13 лютого 1945-го. В його справі проходило близько 10 осіб. Реабілітований у 1993 році.
Леоніда Ларжевського у вересні 1944 року спробували завербувати в НКВС, та марно – він доповів про це своєму провіднику і разом з ним підготував замах на слідчого.
Але рівно роком пізніше, у вересні 1945-го, Ларжевського схопили на київській вулиці та доправили до Криму. В січні-березні 1946 року в його справі заарештували Сергія Курдибанського, завідувача торговельним відділом Сімферопольської міської управи, згадуваного Івана Тихоновича, Леонтія Чепелевського та Михайло Коробаня – інспектора та інженера господарської організації ВІКО.
У липні того ж року всі були засуджені до 8-10 років позбавлення волі. Коробаня реабілітували у 1958 році, інших – лише у 1995-му. Судимість з Леоніда Ларжевського знято 1960 року, після чого його сліди губляться.
Катерина Мешко у 1943 році організувала першу Конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії, 1944 року разом із чоловіком переїхала до Західної Європи, 1949-го – до США. Померла у 1991 році.
Євген Стахів у 1946–1949 рр. проживав в Німеччині, після – до самої смерті 2014 року – у США.
Амет Озенбашли був виданий румунами Москві, засуджений до 25 років ув’язнення, достроково звільнився, помер у 1958 році в Таджикистані. 1992 року його прах був перепохований в Криму.
Бандерівці в Криму – феномен, гідний подиву: маленька групка сміливців, що не побоялася кинути виклик тоталітарній системі на специфічній території. Постійно відрізані від грошей та агітаційних матеріалів, а іноді – і від керівництва, революційні націоналісти, тим не менш, налагодили підпільну роботу, організували для неї легальне прикриття та, врешті-решт, зуміли утвердити український рух в якості третьої сили поряд із російськими та кримськотатарським.
Вкладення
Воля або смерть.jpg
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 717
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін
Контактна інформація:

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 20.5.16 22:12

Перший шпигунський

Невеличкий дерев’яний ківш для оковитої козаки називали михайликом, а чоловік, який любив випити та умів це робити зі знанням справи, отримував прізвище – Михайлик. Як Ви розумієте, немало Михайликів розвелося в Україні. А словом *dъldъ, *dъlda (дилда) слов’яни припечатували людину, яка полохала інших своїм ростом. Отак і з’явилося літературне ім’я височенького Михайлика.

17 травня 1966 року у Києві від раку легенів помер 63-річний Юрій Дольд-Михайлик, предтеча української пригодницької розвідницької («шпигунської») літератури.
Юрій Дольд-Михайлик народився 17 березня 1903 р. в с. Бутенки на Полтавщині в родині залізничного сторожа. У рідному селі закінчив початкову школу, а пізніше – Кобеляцьке комерційне училище.

З 16 років пішов на свій хліб: працював сільським лектором-бібліотекарем, начальником повітового відділу політосвіти. Одночасно вчився в Дніпропетровському інституті народної освіти (1925-1928 рр.). З 1929 року – співробітник газети «Комуніст». Був головним редактором Української студії кінохроніки (1934—1935), керівником «Кінолітопису» (1936—1937), головним редактором Київської студії художніх фільмів (1937—1942), завідував літературною частиною театру ім. М.Щорса у Запоріжжі. 1960 р. драматичні театри Запоріжжя та Чернігова поставили виставу Ю. Дольд-Михайлика «Щорс».

Друкуватися почав з 1925 року. Його романами «І один у полі воїн» (1956), «У чорних лицарів» (1964), «Над Шпреє клубочаться хмари» (1965) зачитувалися; пригоди розвідника Григорія Гончаренка (він же – Генріх фон Гольдрінг) полонили читачів. У 1960 році на київській кіностудії ім. Довженка зняли художній фільм «Вдали от Родины» – абсолютний лідер кінопрокату, його переглянуло 42 млн. глядачів.

Коли ж виявилося, що найперший шпигунський роман у СРСР – український, почалися суперечки. Та як співає народ «не мов мені ні словечка…», бо роман «Щит і меч» Вадима Кожевникова (1965 р) з’явився на 9 років пізніше твору Дольд-Михайлика, а книга «Сімнадцять миттєвостей весни» Юліана Семенова побачила світ аж у 1969-му.
Як він виживав, утримувався на посадах?

По-перше, мав проникливий аналітичний розум, дослідив слабкі місця системи, був надзвичайно обережним. Є спогади дружини, що вони після того, як лікарі зарізали Михайла Грушевського, передивилися в своїх хаті кожен аркуш, лист, кожну книгу – все вичистили, не чекаючи НКВС.

По-друге, пив багато, але гріха зради за ним не водилося. Крім того, добре жив із дружиною і вона йому допомагала, а не шпигувала за чоловіком.
Письменник Дольд-Михайлик був єдиним пацієнтом, із яким подружився Амосов, і про якого писав: «У 1962 році я видалив частину легені (рак) письменнику Юрію Петровичу Дольд-Михайлику. Через два тижні, коли все було позаду, запросили в гості. І, виявилося, дуже душевно і цікаво. Так і виникла звичка – два рази на місяць по суботах, у гості до Дольдів. Дві речі зробив для мене Дольд, крім радості спілкування, навчив пити коньяк, щоб у задоволення і без нудоти, і прилаштував «Думки і серце» у видавництво».

http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhoto
Вкладення
book.jpg
book.jpg (11.54 Кіб) Переглянуто 1021 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 717
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін
Контактна інформація:

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 20.5.16 22:21

Неповторність

…Люби свою коротку неповторність;
І не гаси ні полетів, ні мрій –
Умій збагнути крізь щоденну сірість
Те, що тремтить в безодняві твоїй –
Твоїх спромог нечувану безмірність…”
Гординський С. Неповторність

30 грудня 1906 р. у Коломиї народився Святосла́в Яросла́вович Горди́нський — український художник, графік, мистецтвознавець, поет, перекладач (перекладав поезію з англійської, французької, німецької, італійської, польської та інших мов).

Син відомого письменника, історика, знавця класичних мов, швагро філософа Миколи Шлемкевича.
Перші уроки – батькові, адже Ярослав Гординський був гімназійним вчителем, згодом – академічна гімназія Львова, студії Олекси Новаківського. Берлінська академія мистецтв, дослідження модерного мистецтва у Парижі. У столиці Франції він знайшов своє поетичне слово. Написав за життя 17 поетичних збірок. Недаремно, М. Бутович кепкував: « З поетів – це маляр найкращий, між малярами – ас-поет!»
Залюблений у рідну історію, пальму першості віддав Львову і «Слову о полку Ігоревім» (про яке створив 20 ґрунтовних праць). На основі аналогій із українським фольклором доводив українське походження «Слова о полку Ігоревім».
Опублікував монографії про багатьох українських художників.
У часи 2-ї світової війни згуртував близько 400 художників, видав каталог, який тривалий час був чи не єдиним енциклопедичним довідником про життя і творчість українських митців.
У 1944 — емігрував на Захід. У Мюнхені заснував Спілку праці українських образотворчих митців. Згодом, переїхав до США, заснував Об’єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА), організував велетенську виставку українських митців-американців і опублікував її каталог — своєрідну енциклопедію українського малярства у Штатах.
Святосла́в Гординський – творець унікальної мозаїки: понад 600 кв. м. якою викладено Собор Святої Софії у Римі.
Як тут не вигукнути: «Він народився глухим, але його картина «Гуцули» бринить звуками.
Його мозаїки, вітражі у соборах Італії – промовляють українською»! Саме через цю ваду українцеві часто доводилося спілкуватися письмово. Але завдяки перекладам Гординського українською заговорили античні, англійські, німецькі, польські, французькі поети. Засяяла поезія найкращого друга – нащадка гетьмана Лободи, громадянина Іспанії, польського поета Юзефа Лободовського.
На початку 1990-х років відвідав незалежну Україну. Читав у Львові лекції з історії, про «Слово». Свою колекцію мистецьких творів, особистий архів і бібліотеку Святослав Гординський заповів Національному музею у Львові. Наприкінці дев’яностих цю останню волю майстра виконали його доньки Лариса та Лада.
20 травня 1993, у м. Верона, Нью-Джерсі, США упокоївся 87-річний Святосла́в Горди́нський.

http://uahistory.com/topics/famous_people/4675
Вкладення
art-velokyiv.jpg
art-velokyiv.jpg (219.88 Кіб) Переглянуто 1019 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 717
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін
Контактна інформація:

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 21.5.16 10:21

НЕПЕРЕМОЖНИЙ

І такі часи бували, коли армію України не розкрадали, а творили й перемагали…
20 квітня 1622 р. у власному будинку в Києві помер державник, гетьман реєстрового козацтва Петро Конашевич Сагайдачний. Поховали його на території Братського монастиря «з великим плачем Запорозького Війська і всіх людей православних».
У 1570 р. в селі Кульчиці на Самбірщині в сім’ї шляхтича, народився Петро Конашевич, син-одинак, який успадкував сімейний герб і світлий розум. Хлопчина рано лишився сиротою, тому його вихованням опікувався Костянтин Острозький. Петро навчався в Острозькій академії та в школі Львівського братства, де подружився з майбутнім митрополитом Іовом Борецьким. Петро Конашевич мав хист до наук, писав наукові розвідки, наприклад, твір «Пояснення про унію» та низки віршів.
20-річного Петра Конашевича обвінчали із 16-річною шляхтянкою Анастасією Повченською у церкві Флора і Лавра рідного села.
Родина молодих мешкала в Києві у власному маєтку, котрий пізніше Петро Сагайдачний використовував як тимчасову гетьманську резиденцію. Незабаром у них з’явився син Лукаш. Знаючи відданість чоловіка рожево пінному цвіту гречки, Анастасія Конашевич так зустріла першу пліткарку, що іншим навіки заціпило говорити про стрибки Петра в гречці. Петро Конашевич служив домашнім учителем, а також помічником київського судді Івана Аксака. у домі судді Стефана Аксака.
У 30 років потрапив ще до однієї академії – на Січ у гирлі річки Чортомлик. Конашевича, який за хвилину випускав від 8 до 10 стріл, визнали неабияким лучником, кращим хіба покійний Байда міг бути. «Сагайдачний, та й годі!» – вирвалося у когось. Отак слово вирвалося на волю – і полетіло, став тоді Конашевич Сагайдачним. Часи тоді були паскудні – схожі на теперішні: за 10 років 15 гетьманів змінилося. Вивчив козак стратегію, тактику, сформувався як полководець; побував і обозним, і кошовим отаманом і гетьманом.
У бездержавній Україні Сагайдачному дісталося військо на 4 тисячі степових піратів, спортсменів, які полювали на людоловів. Гетьман юрбу перетворив на професійне вишколене військо. Сам не пив і козаків до цього привчив. Усі вивчили пішу та кінну службу, стріляли з мушкетів, орудували шаблею, списом, кидали ножі. Кожна сотня мала вузьких спеціалістів: розвідників-пластунів, гармашів. Сагайдачний запровадив скорострільний рушничний бій, мотузяні драбини з гаком; знаки сурмою, ракетами. Військовий геній гетьмана, вміння не канючити гроші у ліжко-партнерів, а здобувати їх, дало можливість утримувати справжнє військо на 40 тисяч козаків.
Гетьман Сагайдачний кожного року мав перемоги загальноєвропейського значення; зламав світову традицію: 300 років на Порту не сміли нападати, а бездержавні козаки нападали й перемагали. Сагайдачний контролював Чорне море і мріяв про український Крим. Про козаків Сагайдачного заспівали:
Була Варна колись славна,
Славнішії козаки,
Що ту Варну дістали
І в ній турків забрали.
У 1605 р. козаки Конашевича вистежили 10 галер, позичили у них турецькі гармати для здобуття фортеці Варни. Отут вперше пролунало прізвище гармаша Засядька. Побіжно запорожці визволили 6 тисяч невільників, захопили знаних турків для обміну на запорожців. Взяли січовики 180 т золотої здобичі, третю частину закопали в урочищі Сагайдачного і залишили заначку для нащадків.
У 1606-му – успішна морська експедиція на Кілію та Білгород; захоплення 10 галер гумконвою.
1607 – героїчний рейд на Очаків і Перекоп.
1608 – прогулянка берегами Анатолії.
1609 – 16 козацьких чайок побували в гирлі Дунаю, атакували Кілію, Білгород, Ізмаїл.
Сяйна Порта, найбільша держава світу, мобілізувала всі свої сили проти армії геніального провідника, але не додумалася назвати це словом АТО.
Наступні роки дії Сагайдачного були бінарними: він встигав дати раду Московщині, але не дуже, щоб Польщу не підносити; і навести лад у Криму.
У 1614 р. козаки взяли добре укріплену гавань міста коханців – Синоп; визволили велику кількість невільників.
У 1616 р. проводом Сагайдачного козаки взяли турецьку фортецю Кафу з найбільшим у Криму невільницьким ринком.
Славу полководця Сагайдачний здобув у московському 1617—1618 рр. і турецькому — 1621-го походах.
У 1618 році поляки звернулися до Сагайдачного з проханням допомогти королю Владиславу, котрий вирушив під Москву. З 20 000 козаків Сагайдачний здобув Ливни і Єльци, розбив московські ополчення Пожарського й Волконського, дорогою зруйнував усі московські фортеці; визволив з полону королевича Владислава. 14 жовтня 1618 р. гетьман прийняв капітуляцію московського царя.
За видатні заслуги в боротьбі з турками Сагайдачний був обраний головою Європейської ліги християнської міліції, що мала на меті боротьбу з турками та недопущення їх у Європу.
Під час Хотинської битви (1621 р.) в результаті якої було перекрито шлях туркам до Європи, гетьман кожного дня здобував перемоги. Султан Осман ІІ клявся, що не буде їсти-пити, доки не приведуть йому «сивого пса Сагайдачного». Довелося туркам просити миру. Отевіль писав: « Під час цього походу козаки творили справжні дива». У вересні 1621 р. гетьман був тяжко поранений зброєю з отрутою. Переможець повернувся до Києва, дав раду справам освіти й релігії, родинним проблемам.
У 1615 р. Сагайдачний із усім Військом Запорізьким вступив до Київського братства, що дало останньому матеріальну та військову підтримку. У 1620 р. завдяки своєму авторитету гетьман домігся того, що Єрусалимський патріарх Феофан висвятив на єпископів кількох українських священиків, і відновив Київську митрополію.
Оскільки голова родини майже весь час присвячував спорту – полюванню на ворога, бойова, гонорова пані Сагайдачна давала лад господарству. Нерідко Анастасія з виховною метою очолювала загін охорони й робила наїзди на не дуже чемних сусідів (про що свідчать судові позови). Про сина Лукаша відомо, що в 1618 році він прибув на навчання до Замойської академії та був записаний як Lucas Petri Konaszewicz.
Сагайдачний був неговірким, стриманим, але плекав свої звички: тютюн, люльку та жінку-моргульку; весняні ночі з подільською шинкаркою наблизили смерть гетьмана.
Перед смертю у своєму заповіті гетьман призначив опікунів для дружини — київського митрополита Іова Борецького та наступника на гетьманській посаді Оліфера Голуба. Анастасія в 1624 році удруге вийшла заміж за шляхтича Івана Пйончинського та мешкала в маєтку неподалік с. Вирва.
20 квітня упокоївся великий державник України – гетьман Петро Сагайдачний. Петро Сагайдачний похований в Києві на території Києво-Могилянської академії, радянці знищили його могилу й збудували на тому місці їдальню.
Шабля Сагайдачного зберігається в музеї Кракова.

http://uahistory.com/topics/famous_people/4670
Вкладення
P-Sagaydachniy.jpg
P-Sagaydachniy.jpg (17.95 Кіб) Переглянуто 1000 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 717
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін
Контактна інформація:

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 21.5.16 10:24

Володимир ІІ Мономах

19 травня 1125 р. на річці Альті, коло улюбленої церкви на честь Бориса і Гліба, спорудженої князем Володимиром, завершив земний шлях Володи́мир II Все́володович, прозваний Володимиром Мономахом. Хрещене ім’я Василь. 13 років він був великим князем київським, прожив 73 роки. Сини ж його і бояри однесли його до Києва, і він покладений був у святій Софії коло отця свого»
Син князя Всеволода Ярославича і візантійської княжни Марії (за іншими даними — Анни) з роду Мономахів. Чотирнадцятилітнім Володимир пережив смерть матері, одруження батька з 13-річною дочкою половецького хана. Княжич не бачив у юній красуні матері-порадниці, сміливі на підлість васали князя пильно стежили за кожним рухом Володимира, аби донести князеві чутки, розпалити вогонь ревнощів. Тому Володимир покинув батьківський дім і став князем ростовським.
Володимир «…був красивий лицем, очі у нього були великі, волосся рудувате й курчаве, чоло високе, борода широка. Зростом він не був особливо високий, але міцний тілом і дуже сильний». У 17 років Володимир одружився з Ґітою, дочкою англійського короля Гарольда II і прожив із нею 37 років. Після смерті Ґіти Володимир Мономах одружився з дочкою половецького хана Аепи.
З часом неприємні почуття народилися у Володимира в ставленні до зведених сестер і брата, почуття переросло згодом у ненависть до мачушиних одноплемінників – половців. Наприкінці ХІ ст. укріпився на князюванні в Переяславі, що найбільше потерпало від нападів половців. У 1103 і 1111 рр. Володимир організував спільні успішні походів князів проти половців.
Під час київського повстання 1113 року боярська верхівка запросила Володимира Мономаха на князювання до Києва. Володимир Мономах придушив повстання, проте, змушений був піти на поступки народним масам, видав закон, за яким зменшив відсотки за позички і тимчасово трохи полегшив становище закупів, скасував холопство за борги (у розширеній редакції «Руської правди» ці постанови відомі під назвою Статут Володимира Мономаха).
Відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель і тимчасово затримав процес остаточного роздроблення Давньоруської держави.
Існує легенда, нібито Володимир Мономах одержав від свого діда по матері, візантійського імператора Константина IX Мономаха (звідси походить і його прізвисько) барми і корону, а не ту тюбетейку чи ярмулку, що була символом влади царів спочатку Московської, а потім Російської держави.
На схилі своїх років Володимир Мономах із задоволенням згадував: «От коли я жив у Чернігові, я своїми руками стриножив у лісових пущах десятки три диких коней, та ще й доводилося їздити по степу, то також власноручно ловив їх. Два рази тури піднімали мене разом з конем на роги, олень бив мене рогами, лось ногами топтав, а другий колов, дикий вепр зірвав у мене із стегна меч, ведмідь укусив коліно, а рись один раз, скочивши мені на стегна, звалила разом із конем…». Ніби на підтвердження правдивості цих спогадів, у 1821 року в лісах під Черніговом було знайдено важкий змійовик вартістю у 100 гривень кун, загублений князем під час однієї з мисливських пригод або шаленої скачки до Києва («А з Чернігова я сотні разів скакав до батька у Київ за один день до вечірні»).
На думку С.О. Висоцького Мономах єдиний із тогочасних можновладців, який залишив на стінах Софії Київської два графіті: “Господи, поможи рабу своєму Василеві, грішному, поможи йому, Господи” та “Господи, поможи рабу своєму Володимиру на многії літа і дай прощення гріха на день судний”.

http://uahistory.com/topics/famous_people/4652
Вкладення
hystory.jpg
hystory.jpg (13.41 Кіб) Переглянуто 1000 разів
Зображення

Аватар користувача
de Balzam
*********
Повідомлень: 4852
З нами з: 17.1.03 19:50
Стать: чол
Звідки: укрхромбромпром

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення de Balzam » 23.5.16 16:07

Існує легенда, нібито Володимир Мономах одержав від свого діда по матері, візантійського імператора Константина IX Мономаха (звідси походить і його прізвисько) барми і корону, а не ту тюбетейку чи ярмулку, що була символом влади царів спочатку Московської, а потім Російської держави
Існує не легенда, а доведений факт, шо так звана московська "шапка Мономаха" виготовлена через 100-150 років після Володимира Мономаха, дехто вважає, що її подарував Узбек-хан Іванові Калиті.
Pǔjīng SB

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 717
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін
Контактна інформація:

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 7.6.16 09:00

Містер Вертоліт

Українця з «крилатим» прізвищем, адже сікорка – Porus major, синиця- коник, небо кликало у високість змалку. Ігор Сікорський народився 25 травня (6 червня) 1889 р. у Києві на вул. Ярославів Вал № 15, був п’ятою дитиною професора психології Київського університету Івана Олексійовича та його дружини лікаря Марії Степанівни Темрюк-Черкасової. Jar val 15
Сікорські мали трьох дочок і сина (загинув у першу світову, його корабель торпедували німці). Лікарі пропонували перервати вагітність, але мати відмовилася – й народила свою найталановитішу дитину.
Батько вийшов із багатодітної родини сільського священика, став визнаним психіатром. Авторитет Івана Сікорського у науковому світі був величезним. Його називали кумиром освіченого Києва. У всіх на устах була стаття психіатра із спеціальним аналізом твору Гаршина «Червона квітка», у якій учений передбачив смерть письменника. Іван Сікорський проаналізував види сміху на картині Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». У своєму будинку Іван Сікорський відкрив перший у Росії інститут для розумово відсталих дітей.

Ігор навчався у 1-й київській гімназії. Одинадцятилітнім побачив чудернацький сон, наче летить він на повітряному кораблі. Пізніше конструктор згадував, що сон до найменших дрібниць здійснився через 30 років. Після гімназії 14-літнім подався у світи: навчання у морському корпусі Петербурга, потім у Парижі в школі Делане. У 1907 році вступив до Київського політехнічного інституту, в якому був перший у Росії авіагурток. Удома робив зі звичайних віконних планок модельки і запускав їх у небо. Сікорський вступив до школи Фердінанда Фербера, який порадив Ігореві зосередитися на аероплані. Проте ідея ґвинтокрилої машини не давала спокою молодому конструкторові. Першим авіазаводом Сікорського стала альтанка в саду батьківського будинку. Після цього Сікорський-молодший, Федір Билинкін та Василь Йордан створили конструкторський студентський колектив, що 1909 р. перетворився на авіацентр. На Куренівці хлопці у складчину купили поле, на якому проводили польоти. У липні 1909 р. Сікорський змайстрував два перші в Росії вертольоти, що змогли подолати власну вагу та піднятися у небо. Довелося відкласти роботи над гелікоптером і зайнятися створенням аероплана у сарайчику, що пишно величався ангаром, Сікорський разом із сином купця Билинкіна Федором прихопилися до роботи; до них пристали студенти Георгій Адлер, Костянтин Ергант, Анатолій Серебряков, механік Володимир Панасюк, Олександр Карпека – син цукрозаводчика гімназистом став автором чотирьох вдалих авіаконструкцій.

Створений зимою 1910 р. біплан BіS-1 мав низькопотужний двигун і не зміг злетіти. 3 червня Ігор Сікорський на своєму BіS-2 пролетів близько 200 метрів, це був третій у імперії літак після Кудашева та Геккеля вітчизняної конструкції. Але чорна смуга охопила досліди: розбився BіS-2, потім S-3 і S-4. У відчаї Ігор вирішив «зав’язати» з авіацією, але батько і сестра Ольга не дали опустити руки. Навесні 1911 р. на літаку S-5 Сікорський склав екзамен на звання пілота й поставив чотири всеросійські рекорди, здійснив показові польоти та польоти з пасажирами. Та у жовтні мало не загинув: до паливної системи літака потрапив комар, припинилася подача бензину й аероплан розбився в друзки.

1912 р. приніс перемоги: на тримісному літаку S-6 із потужним двигуном Сікорський встановив світовий рекорд швидкості; підняв у повітря двох пасажирів. На Міжнародній виставці повітроплавання у 1912 р. у Москві S-6А отримав Велику золоту медаль. Sikorsky Двадцятитрирічному винахіднику без вищої освіти, тільки з дипломом льотчика киянин Михайло Шидловський запропонував посаду генерального конструктора в Повітроплавному відділенні Російсько-Балтійського вагонного заводу «Руссо-Балт». Цього ж року конструктор започаткував російську морську авіацію, поставив літаки на поплавки, він спроектував перший російський літак, проданий за кордон; перший спеціально спроектований навчальний літак, першу серійну машину. Три літаки конструкції Сікорського стали переможцями на міжнародних конкурсах військових аеропланів. У березні 1913 року був побудований перший у світі чотиримоторний гігант S-9 «Гранд» – прообраз усіх пасажирських авіалайнерів, важких бомбардувальників і транспортних літаків. Чотиритонний літак вміщував у салоні чотири крісла, диван і навіть туалет, чим привернув увагу Миколи ІІ (з цього часу цар називався другом Сікорського).

У травні 1913 р. біплан із чотирма двигунами злетів у небо.

На «Руському витязі» Сікорський встановив серію світових рекордів із вантажопідйомності літаків і тривалості польотів. 10 травня 1913 р. вперше піднявся у повітря “Великий балтієць”. 12 лютого наступного року киянин започаткував еру багатомоторної авіації своїм «Іллею Муромцем» (S-22), на якому вперше піднявся із 16 пасажирами. Літак мав світло, тепло, туалет і навіть оглядовий майданчик. На цій машині він поставив серію світових рекордів, за що уряд нагородив 25-літнього авіатора орденом Св. Володимира ІV ступеня ( українцеві зробили виняток, бо цим орденом відзначали тих, хто мав не менше 5 нагород) і дипломом інженера Петербурзького політехнічного інституту. Повітряні кораблі цього класу, обладнані під важкі бомбардувальники, під час Першої світової війни наводили жах на ворогів. На літакові «ІМ-Б Київський» Сікорський здійснив переліт Петербург-Київ-Петербург із приземленням у Орші.
З початком першої світової S-22 став бомбардувальником і дальнім розвідником, а Михайло Шидловський – першим авіаційним генералом царської Росії. Всього було створено 85 «Муромців», з яких тільки один німцям удалося збити. У січні 1915 року Сікорський сконструював літак – винищувач.

Ігор Сікорський – людина виняткової делікатності, спокійний, лагідний. Він був так захоплений творчими думками, що не мав часу на «політичні розбори». Залишив дружину з маленькою Тетянкою на батьків, конструктор подався на еміграційні Сахари. Спочатку 1918 р. – Франція, потім з 30 березня 1919 – Америка, і полуда швидко спала з його очей. Американці, яким він розповідав про літаки, тільки знизували плечима і ввічливо виставляли за двері емігранта. Недосконале знання мови, відсутність коштів заставили стати заробітчанином: викладав математику по 20 центів за урок у вечірній школі для росіян. Сікорський переїхав з готелю до маленької кімнатки і пильно стежив, щоб витрачати не більше вісімдесяти центів за день. Згодом до нього приїхали сестри Ольга, Олена, привезли Тетянку (дружина захопилася комуністичними ідеями і довірила йому виховання доньки, емігрувати вона відмовилася).
У Сікорського не вистачало грошей навіть на їжу, а він мріяв про повітряний корабель, який перетне Атлантику і Тихий океан. Навесні 1923 року композитор Сергій Рахманінов дав конструкторові 5 тисяч доларів, менш ніж за два місяці, за підпискою на акції сумнівного підприємства, еміграція зібрала десять тисяч доларів. На які було започатковано на острові Лонг – Айленд фірму з гучною назвою: «Сікорскі аероінженірінг корпорейшн». Правда, «завод» містився в сарайчині, КБ – у курнику, деталі здобували на смітнику (в основному старі ліжка), але у травні 1924 р. американці оглядали модель S-29, яка одразу одержала світове визнання. Через рік перший американський літак Сікорського S-29A викотили з ангара. Мастило для двигунів авіатори придбали на останні центи. Перевезення піаніно виявилося чудовою рекламою і Сікорським зацікавилися… контрабандисти. Вони першими оцінили перевагу авіатранспорту, для якого не існувало кордонів. У СРСР з цього приводу були неприємно вражені: праці «авіаційного білогвардійця» було заборонено, його ідеї, ім’я піддано анафемі.

Тоді ж Сікорський узяв другий шлюб із українкою Єлизаветою Семіон. Один за одним благословилося їм четверо синів. Сікорський почав виснажливу боротьбу за ринок. Конструктор наважився на ризик: його новий план – будувати літаки-амфібії. Через 5 років авіакомпанія «Пан Америка» зробила ставку на літак-амфібію S-38, який разом із S-29 А постійно виконував рейсові пасажирські перевезення Центральною та Південною Америкою. Незабаром кількість замовлень на літаки Сікорського перевищила можливості виробництва. І в штаті Коннектикут у Стратфорді збудували новий завод, оснащений за останніми досягненнями техніки. 1931 р. там народився літак, аналогів якому не було в світі – багатомісна пасажирська амфібія S-40. Славетний S-42 був розрахований на перельоти через Тихий та Атлантичний океани, на ньому Сікорський встановив десять світових рекордів та зробив США авіа країною № 1.

Новим іспитом став 1938-ий. Попит на амфібії падав, їх витісняли більш економічні на той час звичайні літаки. Ігор Сікорський знову почав з нуля: він повернувся до мрії юності – гелікоптера. Перший американський вертоліт Сікорського було складено 1939-го. Офіційно його назвали «Воут-Сікорський», або VS-300, а неофіційно охрестили «Ігоревим жахом». Проте гелікоптер під час показу комісії нерухомо зависав над головами і приземлявся точно в те місце, звідки злітав. Коли машина акуратно підчепила сумку з сирими яйцями, а потім, не розбила жодного та поставила її на землю – англійський спостерігач вигукнув: я зараз же зв’яжуся з моїм урядом для переговорів про експорт. 14 вересня 1939 р. 50-літній конструктор підняв у повітря вертоліт одноґвинтової системи VS-300, на борту якого особисто встановив світовий рекорд із тривалості польоту – 6 травня 1941 р. протримався в повітрі 1 годину 32 хвилини та 26 секунд. Понад 90% вертольотів світу створено за класичною схемою Сікорського. З 1943 р. серійним виробництвом цієї машини зайнявся Генрі Форд. Винахід геніального українця ліг в основу всіх наступних моделей ґвинтокрилів.

У 1942 р. був створений двомісний S-47 – єдиний гелікоптер антигітлерівської коаліції, який використовували в бойових діях Другої світової. Сам Сікорський вважав основним призначенням S-47 – рятування людей. Так, під час війни у Кореї санітарно-рятувальні гелікоптери врятували понад 10 тисяч людей. Машини Сікорського евакуювали солдатів з-під носа противника, і бійці прозвали їх ґвинтокрилими Янголами. Пізніше машини Сікорського стали основою найпотужнішої в світі системи порятунку, а конструктор заснував винагороду за рятування життя.
П’ятдесяті роки стали переломними в житті конструктора та його фірми: вони почали отримувати величезні замовлення. В шістдесятих легше було перерахувати країни, де не експлуатувалися вертольоти Сікорського. Дві машини колишнього співвітчизника навіть потрапили до Радянського Союзу. У СРСР вертольоти Сікорського розібрали в лабораторіях для вивчення – і… більше ніколи не згадували про них, як не згадували нічого, що нагадувало про конструктора.

Після війни з’явився турбінний гелікоптер R-4, що неодноразово використовувався американцями у військових операціях; літаючі крани. Легкий S-52 першим у світі виконав фігури вищого пілотажу. 1967 року на гелікоптері S-61 було здійснено переліт через Атлантичний океан, 1970 – на S-65 виконано переліт через Тихий океан із дозаправкою у повітрі. Піком удачі був літак «Геркулес» /S-135/ і потужний роботяга-транспортник /середня вага вантажів – 20 т./, і військова машина в Ізраїлі, Великобританії. У 1958 році, коли серійне виробництво S-58 досягло 400 машин на рік, Ігор Сікорський пішов на пенсію. Але не припиняв займатися винахідницькою діяльністю. Одне з його останніх творінь мало ім’я старшої сестри та першої коханої «Оlga». Цей ґвинтокрил, уже після смерті великого вченого, долучився до побудови антени компанії CN Tower в Торонто. Гелікоптер підняв і допоміг з’єднати 44 частини антени загальною висотою 553 м. Будова була занесена до Книги рекордів Гіннеса, а 1996 р. включена до сімки найвизначніших інженерних звершень світу. За 83 роки життя «Містер Вертоліт» розробив 78 типів літальних апаратів.

Його ім’я у США включено до Національного залу Слави винахідників разом із іменами Едісона, Фермі, братів Райтів, Пастера. Почесна медаль Джона Фріца «За науково-технічні досягнення в галузі фундаментальних та прикладних наук» в авіації була присуджена тільки двом людям – Ігореві Сікорському та Орвілу Райту.

Ігор Сікорський пішов із життя 26 жовтня 1972 року смертю праведника. Перед сном він, як завжди, побажав дружині «на добраніч», а вранці вона знайшла його зі складеними на грудях руками. Під час похорону всі побачили: високо в небі два літаки лишили слід – великий хрест, як знак, що небо приймає людину величезної духовності.

14 травня 2008 року на території Київського політехнічного постав пам’ятник романтику неба.

http://uahistory.com/topics/famous_people/4842
Вкладення
hystory.jpg
hystory.jpg (60.28 Кіб) Переглянуто 964 разів
Зображення

Аватар користувача
ppau
* * *
Повідомлень: 415
З нами з: 9.4.10 16:06
Стать: чол
Звідки: Київ, Солом'янка
Контактна інформація:

Перший український авіатор

Повідомлення ppau » 5.7.16 09:32

Перший український авіатор - оспіваний Блоком соратник Міхновського

Капітан Левко Мацієвич будував Чорноморський флот, розробляв підводні човни і авіаносці, став одним із перших льотчиків Російської імперії і заснував Революційну Українську партію. А його смерть оспівав Олександр Блок.
Він був не лише першим авіатором-українцем. Він першим у Російській імперії поклав життя на вівтар розвитку авіації.
Зображення

За його домовиною Невським проспектом Петербурга йшли сотні тисяч шанувальників. Такого похорону, казали, столиця імперії не бачила, відколи помер Достоєвський.
Зображення

Іменем капітана Мацієвича назвали майдан. У Петербурзі, звісно, не в Києві. Бо саме там він розбився, випавши з літака. Його смерть надихнула поручика Гліба Котельникова створити перший у світі ранцевий парашут.

Свідком трагедії був поет Алєксандр Блок. Ось звідки відомі багатьом рядки вірша "Авіатор":

Летун отпущен на свободу.
Качнув две лопасти свои,
Как чудище морское в воду,
Скользнул в воздушные струи.

Скільки поламано пер у боротьбі за "город русской славы" Севастополь! А скільки за Чорноморський флот! Так от, Мацієвич за фахом був інженером-суднобудівником. Він будував той флот. Наприклад, крейсер "Очаков". Чи панцерник "Іван Златоуст".

А ще розробив проект бона для Севастопольського порту, два проекти протимінних заслон, проект захисту бойових кораблів від торпедних атак.

Мацієвич був одним із піонерів підводного флоту в тодішній імперії.

Закінчивши спеціальний курс, наглядав у Німеччині за будовою субмарин для російського флоту. Згодом робив те саме на заводах Петербурга. Автор 14 проектів підводних човнів.

Не дивно, що Левко Макарович став помічником начальника конструкторського бюро російського Морського технічного комітету.
Ще одна "піонерська" ділянка з біографії героя – морська авіація. Розробив тип літального апарата, здатного піднятися з палуби морського судна. У літературі трапляються твердження, що наш земляк першим у світі створив проект авіаносця, розрахованого на 25 літаків.

А ще працював над пристроєм для порятунку льотчиків під час вимушеної посадки на воду. Почав писати книгу "Повітроплавання у морській війні".
А втім, Мацієвич не належав до когорти служак-малоросів, вірнопідданих Імперії та Престолу. Недарма ж до історії увійшов з українським іменем Левко. Недаремно був кревним святого великомученика Арсенія Мацієвича, що за свою непокору Єкатєріні II загинув у казематах.

Ще навчаючись у Харківському технологічному інституті, майбутній авіатор приєднався до українофільського гуртка "Студентська громада". Серед його тодішніх друзів – майбутній класик української літератури Гнат Хоткевич.

Левко демонстративно перейшов на українську мову, розмовляв і листувався нею не лише в гурті однодумців, а й у сімейному колі, активно долучаючи близьких до української культури.

1900 року був серед засновників Революційної Української Партії (РУП), із якої згодом вибрунькувалися всі українські націонал-демократичні сили, що згодом утворять Центральну Раду.

У самій РУП Мацієвич займав радикально-самостійницьку позицію, близьку до позиції Миколи Міхновського. За таку діяльність надміру активного студента відрахували з інституту й вислали під нагляд поліції у… Севастополь.
Разом з інститутським другом, РУПівцем Олександром Коваленком (теж офіцером Чорноморського флоту) Мацієвич створив у Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовував вечори пам’яті Тараса Шевченка. Фінансово підтримував український рух.

Серед його знайомих – Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь, Михайло Грушевський, Микола Міхновський, Симон Петлюра.

До речі, згаданий Олександр Коваленко був єдиним офіцером, який підтримав повстання матросів на панцирнику "Потьомкін". А вони, на відміну від офіцерів, усі були українцями.

Виразно український характер того повстання замовчувала радянська пропаганда, та й досі не всі люблять згадувати про це.

Тим часом керівник повстання, харків’янин Опанас Матюшенко в юності належав до тих самих українофільських кіл, що й Мацієвич, Хоткевич, Коваленко. Але це вже тема іншої розмови…

Історична Правда
Ой на Горі та й женці жнуть
А попід Горою яром-долиною Козаки йдуть
Гей долиною гей широкою Козаки йдуть!

Аватар користувача
Stepik
* * * * *
Повідомлень: 1532
З нами з: 20.7.05 15:15
Стать: чол
Звідки: Київ, Троя -> Борщагівка

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Stepik » 8.11.16 14:42

Досить подивитись фото...
Донецк. Рутченково поле, «поле нашей совести и чести»
День 8-го апреля 1989 года стал переломным в расследовании Рутченковского захоронения. В тот день явочным порядком «неформалы» взяли в руки лопаты и буквально сразу под одним из гаражей обнаружили многочисленные костные останки.
Прибывший на место прокурор обронил в тот день ставшую почти крылатой фразу: «А может это кости собак?!». Однако специалистам археологам и антропологам не представило большого труда опознать человеческие останки и остановить возбуждение уголовного дела по факту обнаружения «неизвестного» захоронения областной прокуратурой было уже невозможною. Такое дело и было возбуждено в апреле 1989 года. Почти одновременно начала работать официальная следственная комиссия…
Прихований текстпоказати
… Простреленные черепа, огромное количество разбросанных пуль – все это говорило о том, что мы наткнулись на одну из пресловутых траншей «секретного объекта». Многое вызвало шок даже у повидавших виды археологов – например, многочисленные – пустые!- бутылки из-под спиртных напитков, в основном водки, погребенные вместе с телами жертв… Получается, что сами палачи нуждались в этом допинге …
Зображення
Донецк. Сколько смертей прячет в себе Рутченково поле?
Вопреки современным безумным апологетам сталинизма, жертвами массовых репрессий 30-х годов стали не только верхи большевицкой верхушки, но и миллионы абсолютно аполитичных сограждан, жизни которых превратились в те самые сталинские щепки, сгнившие не только на лесоповалах ГУЛАГА, детально описанного Солженицыным, но и в местах массового террора по месту жительства.
В каждом областном центре того времени как минимум тысячи людей оказались жертвами беспрецедентных государственных репрессий. Для исполнения смертных приговоров и поспешных погребений специально отводились удаленные места на окраине городов подальше от людских глаз. Однако полностью скрыть эти «секретные объекты» было абсолютно невозможно, ибо масштаб происходившего террора против гражданского населения превосходил все мыслимые границы.
По многочисленным воспоминаниям жителей Донецкой области, одно из таких мест располагалось на Рутченковом поле в Кировском районе довоенного Сталино (Донецка). В 1988 — начале 1989 года активисты Донецких правозащитных организаций «Донбасс-88», студенческая группа «Плюрализм» отправили запросы в различные городские и областные инстанции относительно тогда еще предполагаемого массового захоронения в Рутченково на южной окраине города. На все запросы, в том числе посланные в местное управление КГБ, последовали стандартные бюрократические ответы – сведениями не располагаем, информация не подтверждается и т. п.
По странному стечению обстоятельств, примерно в то же самое время – во второй половине 1988 года — исполком выделил именно эту территорию под развитие гаражного кооператива «Текстильщик». Трудно поверить в то, что городские власти не располагали никакой оперативной информацией относительно истинного предназначения этого места.
Поле уже давно выглядело заброшенным и даже жилой микрорайон, построенный задолго до горбачевских перемен, хоть и был спланирован в непосредственной близости от «секретного объекта», но все-таки располагался на почтительном от него расстоянии. Это наводило нас на мысль о том, что какими-то планами исторической застройки городские службы все-таки должны были располагать. Да и временное совпадение начала деятельности гаражного кооператива и настойчивые запросы правозащитников — выглядело уж очень подозрительным.
Зображення
Поскольку получить полный доступ к архивным «спецхранам» было в то время для нас практически невозможно, активисты вышеназванных организаций обратились к жителям Кировского района с просьбой поделиться своими воспоминаниями о том, что же происходило в 1930-х годах на Рутченковом поле. На удивление, таких свидетелей оказалось не так уж и мало. Видимо, масштабы «деятельности» «секретного объекта» были настолько грандиозны, что вытравить их из памяти местных жителей было просто невозможно. Да и Перестройка и Гласность все-таки пробудили сознание десятилетиями помалкивающих сограждан.
В начале 1989 года часть шокирующих свидетельских показаний была записана на диктофон при участии Н. Семенцова, Е. Ратниковой и других известных правозащитников. Спустя несколько месяцев, «Горняцкая Слава», еженедельник шахты Кировская, опубликовал обращение «ко всем, кто что-либо знает о захоронении с просьбой помочь в восстановлении истины». Уже летом того же года, когда раскопки шли полным ходом, газета напечатала сенсационную заметку под названием «Тайна Рутченковской степи».
Зображення
По воспоминаниям очевидцев, примерно с середины 30-х годов добротный двух или даже трех метровый деревянный забор опоясывал часть Рутченково поля в форме прямоугольника в районе 11-го поселка. Кроме забора это место было окружено и колючей проволокой. По всем правилам тоталитарно-полицейского «жанра» над спецтерриторией возвышалась деревянная вышка с автоматчиком, по ночам «объект» охранялся сторожем с собакой или собаками.
Разумеется, у всей этой «охранки» полномочия были самые широкие. Местным жителям уже тогда было хорошо известно, что здесь находится не просто очередная «запретная зона», но и то, что она является местом казни осужденных «врагов народа». Уже позже было установлено, что многочисленный жертвы доставлялись в Рутченково из здания современной консерватории, где в те годы располагался «вооруженный отряд партии» — НКВД. Почти каждый вечер «черный ворон» подвозил новые и новые партии «врагов народа». Часть жертв была уже бездыханна, однако многие привозились именно сюда на экзекуцию.
На территории «объекта» были прорыты длинные траншеи до 100 метров, которые заполнялись телами казненных. Одна из таких траншей была нами раскопана весной и летом 1989-го практически под линий строящихся гаражей. Незадолго до начала раскопок нам сообщили, что особо ретивые гаражники также натолкнулись на костные останки и под шумок начали сбрасывать их в близлежащую канаву.
Зображення
Однако, трагедия этого поля не заканчивается на констатации, увы, стандартных для истории Страны Советов событий предвоенного времени, окрашенного кровавым цветом неслыханных репрессий против собственного народа развязанных диктатурой сталинского режима.
Память народная донесла до нас и жуткие свидетельства о расстреле на этом месте военного госпиталя, располагавшегося в первые месяцы войны в здании городской больницы № 24 перед самой немецкой оккупацией. Возможно, что такая же участь постигла и учащихся ФЗУ – детей «врагов народа», которых не успели или не пожелали эвакуировать. О самых мрачных страницах Рутченковского «объекта» в частности, говорил и Б. Ф. Парсенюк, в прошлом узник одного из лагерей ГУЛАГА, на траурном митинге 16 сентября 1989 года.
Зображення
Все эти «устные предания» нуждались в фактологическом подтверждении, а при отсутствии на тот момент содействия властей инициативу приходилось брать на себя активистам все тех же неформальных организаций. День 8-го апреля 1989 года стал переломным в расследовании Рутченковского захоронения. В тот день явочным порядком «неформалы» взяли в руки лопаты и буквально сразу под одним из гаражей обнаружили многочисленные костные останки.
Прибывший на место прокурор обронил в тот день ставшую почти крылатой фразу: «А может это кости собак?!». Однако специалистам археологам и антропологам не представило большого труда опознать человеческие останки и остановить возбуждение уголовного дела по факту обнаружения «неизвестного» захоронения областной прокуратурой было уже невозможною. Такое дело и было возбуждено в апреле 1989 года. Почти одновременно начала работать официальная следственная комиссия…
Зображення
В насильственной смерти жертв сомневаться не приходилось – методично простреленные черепа, огромное количество разбросанных пуль – все это говорило о том, что мы наткнулись на одну из пресловутых траншей «секретного объекта». Многое вызвало шок даже у повидавших виды археологов – например, многочисленные – пустые!- бутылки из-под спиртных напитков, в основном водки, погребенные вместе с телами жертв. Даты изготовления на бутылках были довоенные и поверить в то, что перед расстрелом приговоренным наливали сто грамм «для храбрости» очень трудно. Получается, что сами палачи нуждались в этом допинге, что, впрочем, с полной уверенностью сказать нельзя, и это, возможно, навсегда останется одной из тайн Рутченково.
Зображення
Интуиция и первые результаты подсказывали, что захоронение было более чем массовым. В один из дней, например, мы извлекли ни менее 60-ти черепов из одного слоя, а под ним виднелся уже следующий, так что в какой то момент нам просто некуда было складывать такое количество человеческих останков. В одной из ям, в которой работал я, была обнаружена группа останков, принадлежащая человекам, причем очевидно обгоревших. Хорошо ощущался запах керосина (или бензина).
Вообще, личных предметов оказалось превеликое множество: бритвы, шахтерские жетоны, нательные крестики, расчёски и, конечно же, обувь (мужская и женская) фабрики Красный треугольник. Если большое количество обуви вполне объяснимо, то зубные щетки, например, наводили на размышление о том, что жертвы могли и не знать о предстоящей экзекуции… На одной из зубных щеток было даже начертана фамилия – Козловский, а на извлеченном из полувекового небытия портсигаре можно было отчетливо прочитать «Покараев В. Д.». Дальнейшее расследование судьбы последнего привело к заключению, что такой портсигар мог принадлежать репрессированному горному инженеру из Кривого Рога.
Зображення
В июне-начале июля участникам раскопок удалось, наконец, приблизиться к разгадке самой острой проблемы Рутченкова – уничтожению раненных военнослужащих и учащихся ФЗУ – детей «врагов народа» в октябре 1941 года, за несколько дней до оккупации Донецка нацистами. До лета 1989 года вся информация об этой трагедии «потихоньку» передавалась из уст в уста местными жителями. Однако с момента начала раскопок «воодушевленные» свидетели и те, кто об этом знал от своих близких запросто стали подходить к раскопанным траншеям и делиться с нами в открытую своими воспоминаниями.
Одна из причин, по которой не все из нас готовы были сразу поверить в эту страшную историю, заключалась в том, что широкой гласности предали ее осенью 41-го немецко-фашистские оккупационные власти. По многочисленным свидетельствам очевидцев немцы согнали местных жителей в поле и продемонстрировали им недавно закопанные трупы. Естественно, нацисты использовали трагедию Рутченкова в своей пропаганде, да и лучшего «подарка» НКВД и ВКП (б) им оставить и не могли.
Зображення
Надо сказать, что советская республиканская, областная и городская пресса даже времен перестройки и гласности не могла позволить себе упоминать о самых страшных преступлениях Рутченкова – расстреле советских военнослужащих осенью 1941 года. Эта тема еще надолго осталась табу для средств массовой информации.
Однако одна из публикаций на эту тему все-таки прорвалась –«Горняцкая Слава», многотиражка шахты Кировская, выходившая тиражом в 2 тысячи экземпляров, опубликовала свидетельства Юрия Михайловича Грязина, который лично побывал на поле осенью 41-го и видел, как лежали «мертвые советские солдаты, многие перебинтованы, некоторые без рук, без ног. Тут же в траншеях лежало немало костылей» («Тайна Рутченковской степи»). Были и другие свидетельства десятков жителей, подтверждавшие эту информацию.
Зображення
И вот, наконец, летом 1989-го, спустя 48 лет после описываемых событий, нами были извлечены из земли предметы характерные для военного госпиталя – большое количество окровавленных бинтов, загипсованные конечности, кислородные подушки, а также типичная больничная посуда того времени. В отдельной яме были обнаружены чудом сохранившиеся ученические гимнастерки, сильно напоминавшие казенную форму фабрично-заводских училищ…
Следующим «судьбоносным» этапом в расследовании массового захоронения стала объемная статья корреспондента Глотова в Правде от 4 июля «Там где решили строить гаражи…». Это уже была «бомба» всесоюзного значения для местных властей, и не только. Глотов, который в июне лично встречался с нами, побывал на месте раскопок, опросил некоторых свидетелей, взял интервью у старшего следователя Водопьянова, у сотрудника областного бюро судебно-медицинской экспертизы Е. Кузьменко и председателя Донецкого горисполкома Г. Онищука, написал достаточно честную и критическую статью, не очень характерную для Правды. Разумеется, он обошел стороной проблему расстрелянных военнослужащих, но сумел обобщить и как бы впервые подытожить почти всю известную на тот момент информацию об истории Рутченково как места массовых репрессий в Донецке.
Пожурил Глотов и областное управление КГБ за отсутствие содействия в деле уголовного расследования, и местные районные и городские власти за бюрократизм и непрофессионализм. В этой же статье неожиданно была названа и общая цифра репрессированных по Донецкой области – 40 тысяч. В дальнейшем было много спекуляций в связи с этой цифрой, но многие согласились с тем, что была предоставлена она местными «органами», а посему завышенной быть никак не могла, и скорее всего, реальное количество уничтоженных только в 30-ые годы в Донецкой области было больше. В качестве дополнительных примеров массовых захоронений в области позднее упоминался Ясиноватский лес, где также существовало подобное захоронение.
Зображення
В заключение своей статьи в Правде Глотов выразил надежду на то «что поле страданий и скорби в Рутченково» должно стать «полем нашей памяти и совести». По законам советского партократического жанра статья в Правде стала мощным сигналом «сверху» для местных средств массовой информации и органов власти. По Украинскому ТВ дважды была показана программа «Гарт» об истории Рутченковского поля, доселе раздумывающие члены Городской комиссии 7 июля, наконец, признали факт наличия в Кировском районе массового захоронения…
Казалось бы, наступило время для тщательного профессионального расследования трагедии. Однако все та же комиссия приняла решение свернуть раскопки и приступить к разработке мероприятий по перезахоронению останков в самое ближайшее время. Трудно поверить в то, что такое решение было принято без согласования с центром, ведь дело-то только-только получило широкую огласку. А может, именно поэтому так поспешно власти решили свернуть раскопки, чтобы прекратить будоражить общественность? В нашей же студенческой среде тогда прочно утвердилось мнение, что тема расстрелянных военнослужащих и учащихся ФЗУ было основной причиной свертывания работ. Во всяком случае, местное управление КГБ, враждебно относившееся с самого начало к расследованию и раскопкам, меньше всех было заинтересовано в честном расследовании всех тайн Рутченкова.
Зображення
16 сентября 1989 года состоялся траурный митинг и торжественное перезахоронение останков 540 жертв, о чем подробно рассказывала «Вечерка» и другие газеты. На митинге выступали представители городских властей, члены общества Мемориал и я как представитель группы студентов-историков. Главным лейтмотивом митинга, на котором собрались сотни местных жителей, была надежда на то, что это страшное место должно стать полем памяти жертвам сталинского террора.
Для этого необходимо установить памятник жертвам репрессий, для чего активисты Мемориала объявили сбор пожертвований на специальный денежный счет. Тем временем возле братской могилы, где в специальных гробах были перезахоронены останки расстрелянных граждан, был открыт временный обелиск с надписью – «Здесь будет установлен памятник жертвам репрессий 30-40 х годов».
Зображення
Хотя представители семей репрессированных и местных правозащитных организаций в целом положительно оценили сам факт такого мероприятия, было очевидно рано ставить точку в расследовании всех тайн Рутченкова. Одной из «технических» проблем оставался гаражный кооператив «Текстильщик», который в полном смысле плодил и размножал гаражи на человеческих костях. А ведь в семьях совладельцев кооператива могли вполне быть репрессированные родственники. Даже предполагаемые 40 тысяч для Донецкой области, потерявшей немало жителей и в Голодоморе 30-х, и во время Второй Мировой войны — цифра огромная…
Зображення
Городские власти в том же году решили «отгородиться» от гаражной проблемы по-своему. По их инициативе был воздвигнут мощный бетонный забор между гаражами и остальной частью поля, где было обнаружено основное количество человеческих останков. Почему-то для многих из нас этот новый забор напоминал тот самый энкеведешный забор 50-летней давности, хоть мы его (Слава Богу!) никогда и не видели. В смысле же незавершенного расследования основной болью оставались погребенные, почти заживо, раненые военнослужащие и подростки ФЗУ. Упорное замалчивание этой проблемы со стороны властей вызывало серьезные подозрения с нашей стороны, и как всегда в таких случаях казалось, если власти так упорно скрывают самую трагичную страницу истории поля – то им действительно есть, что скрывать.
Остается лишь добавить, что 25 ноября 2005 года (16 лет спустя) в День памяти жертв голодомора и политических репрессий на Украине, наконец, состоялось торжественное открытие памятника репрессированным на Рутченковском поле (скульптор А. Поржнюк, архитектор В. Бучек). Почему так много времени было упущено и памятник не был установлен своевременно – это уже совсем другая история, великолепно иллюстрирующая двуличие местных властей. Опять приходит на мысль все также аллегория об относительности времени — за два года (1988-1990) произошли значительно более радикальные перемены в деле расследования тайны Рутченкова, чем за все 16 последующих лет…
На Рутченковское поле привозили расстреливать, а также уже убитых из здания, в котором теперь располагается Донецкая консерватория. Весной 2004 года на этом здании установили мемориальную доску на украинском языке: «Десятки тисяч невинних громадян були репресовані органами НКВС — МДБ — КДБ, які містилися в цьому будинку з 1932 по 1966 рік». Которую уничтожили в начале этого года. Остается только догадываться, кто и зачем ее уничтожил.
Зображення
Зображення
Остается только догадываться, кто и зачем ее уничтожил
Литература:
История одной мемориальной доски, Донецк, 2003
Комсомольская Правда, 13 сентября, 1989
Донбасс, 26 ноября, 2005
Комсомолец Донбасса, 19 сентября 1989
Правда, 4 июля 1989 г.
Донбасс, 23 Декабря 2005
Вечерний Донецк, 18 сентября 1989
Донбасс, 26 ноября, 2005
Донецк: история, события, факты, Дмитрий Вировец, 2007 год
Фото: В. Устенко, 1989 г.

Дмитрий Вировец
Все частіше слова "юзай пошук" набувають сенсу "йди в *опу"....
Страшні московські воші, а ще страшніші українські гниди (с)Симон Петлюра

Аватар користувача
Stepik
* * * * *
Повідомлень: 1532
З нами з: 20.7.05 15:15
Стать: чол
Звідки: Київ, Троя -> Борщагівка

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Stepik » 28.11.16 18:57

Сподіваюсь підробка, або обписка: причина смерті - українець...
"У 1933 році, коли заповнювали акт про смерть, в графі "причина смерті" писали дуже просто "українець". Не голод чи вигадані якісь причини." - Ігор Кулик, директор Архіву СБУ.
Зображення
Прихований текстпоказати
Центр исследований освободительного движения (ЦИОД) совместно с Архивом СБУ обнародовали документы КГБ о репрессиях против людей, которые сопротивлялись истреблению Голодомором в 1932-33 годах, передает УНИАН.
Документы, которые хранятся в Отраслевом государственном архиве СБУ, являются важным историческим источником для изучения Голодомора 1932-1933 гг. в Украине. На протяжении советской эпохи они оставались недоступны для ученых и общественности. Как отметил директор Архива СБУ Андрей Когут, сейчас проводится непрерывный поиск, систематизация, рассекречивание и обнародование документов, которые освещают эту трагическую страницу украинской истории.
Напоминается, что 7 августа 1932 года Центральный исполнительный комитет и Совет народных комиссаров СССР приняли постановление "Об охране имущества государственных предприятий, колхозов, кооперации и укреплении общественной (социалистической) собственности". Оно "защищало" отобранное у крестьян ("обобществленное") имущество от попыток вернуть его и предусматривало суровые наказания – расстрел или 10 лет заключения в исправительно-трудовых лагерях. Постановление осталась в народной памяти как "закон о пяти колосках" – его активно использовали в ходе хлебозаготовительных кампаний.
Более 21 тыс. архивных уголовных дел касаются репрессий, совершенных в 1932-1933 годах против людей, пытавшихся сопротивляться или говорить правду о Голодоморе. Коллекция обнародованных документов состоит из показательных документов, содержащихся в уголовных делах, в основном это машинописные обвинительные заключения. Фигуранты указанных дел обвинены в сопротивлении вывозу хлеба, его сокрытии или краже, "контрреволюционной" агитации против коллективизации, чрезмерного налогообложения и хлебозаготовки, совершении террористических актов против представителей советской власти и активистов.
Просмотреть документы можно в Электронном архиве освободительного движения avr.org.ua.
Зображення
Все частіше слова "юзай пошук" набувають сенсу "йди в *опу"....
Страшні московські воші, а ще страшніші українські гниди (с)Симон Петлюра

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 717
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін
Контактна інформація:

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 26.6.17 16:59

Зачистка України від українців

Найстрашнішою для москалів була і є – українізація, культура й освіта українців! Саме тому перше «резонансне» політичне вбивство в рамках червоного індивідуального терору було здійснено проти першого міністра освіти в уряді УНР Івана Стешенка, який здійснив українізацію нашого шкільництва.
Народився Іван Стешенко 24 червня 1873 р. недалеко від оселі І. Котляревського, змалку знав найменші подробиці про життя земляка, все життя вивчав творчість Івана Петровича. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, досконало знав шість мов, викладав у Київській жіночій гімназії, але наступного року був заарештований і запроторений до Лук’янівської в’язниці за участь у «вітровській» демонстрації. Тоді, у 1897 р. народниця-чернігівка Марія Вітрова, колишня слухачка Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі, не витримала знущань жандармів у Петропавлівській фортеці-в’язниці і спалила себе. Українці Києва вирішили справити за нею панахиду у київському Володимирському соборі, але студентів і молодь туди не пустила поліція. Студенти перейшли на другий бік Бібіковського бульвару і заспівали вічну пам’ять Вітровій. Начальник київської жандармерії, козаки-дончаки оточили молодь, арештували з півтисячі осіб, переписали прізвища, але відпустили. Другого дні молодь вирішила висловити протест і з сумними піснями вирушили від університету до Бессарабського майдану… Цього разу дончаки вихопили зброю і загнали студентів до арештантського відділення, серед арештованих були Іван Стешенко та Оксана Старицька. У сусідній камері сиділа 22-річна дворянка, дочка Михайла Старицького – Оксана та 24-річний Іван опинилися в сусідній камері; два тижні вони бачилися на прогулянці арештантів. У Лук’янівці, гуляючи арештантським подвір’ям, Іван освідчився Оксані у коханні, вони вирішили побратися, як тільки молодика випустять з ув’язнення. Потім випустили Оксану, але Івана довелося чекати аж півроку. Іван Стешенко – випускник словесного відділення університету, перекладач із шести іноземних мов, поет вийшов на волю з «вовчим білетом»: звільнили під гласний нагляд на два роки із забороною викладати і працювати в університетських містах, тобто і в Києві….
За гарні темні очі, довжелезну чорну косу і за романтичність вдачі, безкорисливість і жертовність нащадка Володимира Великого Старицький називав дочку князівною. З коханим князівна Оксана пішла під вінець. У Києві в будинку Старицьких 5 липня 1898 р. побачила світ їхня дочка Орися (Ірина). З дев’яти місяців дівчи

Молоді працювали на хуторі Миколи Садовського та Марії Заньковецької, зрідка буваючи в Києві. Після повернення до Києва І.Стешенко став членом Старої Громади, УСДРП і ТУП, Товариства Нестора-Літописця, секретарем Українського Наукового Товариства у Києві, дійсним членом НТШ (з 1917).
У 1904 р. у них знайшовся син Ярослав.

У 1896 у Львові І.Стешенко видав п’єсу «Мазепа». У серпні 1898 року Іван і Оксана взяли участь у з’їзді нелегального товариства «Молода Україна». Із 1909 року Іван Стешенко – секретар М.Грушевського,

Під час світової війни Іван Стешенко працював директором Тетянівської гімназії для дітей біженців, а Оксана Стешенко – сестрою-жалібницею у шпиталі. У червні 1917 року Українська Центральна Рада призначила Івана Стешенка генеральним секретарем, тобто міністром освіти в уряді УНР. Оксана Михайлівна працювала під керівництвом чоловіка у відділі позашкільної освіти та Комісії українського національного театру. Як генеральний секретар освіти (з червня 1917 р.; у січні — лютому 1918 р. — міністр) здійснив українізацію шкільництва.

Коли прийшли «більшовики» Муравйова в Київ, вони одразу винесли смертний вирок Івану Стешенку, кинулись розшукувати, щоб повести його під розстріл. Але не встигли: зимою, в страшну завірюху подався Іва́н Матві́йович пішки з Київа… і врятувався на той раз від більшовицьких куль, але не на довго.

Пізно увечері 30 липня 1918 року Іван Стешенко разом із 14-річним сином Ярославом приїхали до Полтави, яка у липні 1918 року перебувала на території гетьманської Української Держави. На вокзалі вони не знайшли візника, тому пішли до знайомих на ніч. На розі Куракінській вулиці двома пострілами з револьвера міністра було смертельно поранено, на другий день вранці Іван Стешенко помер у лікарні, не прийшовши до пам’яті.
Цікаво, що у випадку із Стешенком убивство узяли на свій рахунок більшовики. Хоча у липні 1918 року Полтава перебувала на території гетьманської Української Держави, у постанові на арешт його дружини Оксани Стешенко (1941), яку підписав нарком ҐБ Мешик, було зазначено: «Муж Стешенко в прошлом являлся министром просвещения при Центральной раде (убит Красными войсками в 1918 году)».

«Дізнався од Костя Івановича [Товкача] страшні подробиці про вбивство Стешенка. Засудила його на смерть большевицька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів тієї організації. Звуть його – Башловка. Чому саме засуд упав на Стешенка – не зрозуміти»
Так загинув член Української Центральної Ради, міністр освіти, який здійснив українізацію шкільництва; 45-річний полтавець; чоловік дитячої письменниці Оксани Стешенко, зять драматурга Михайла Старицького, батько бібліографа Ярослава Стешенка та акторки, перекладачки Ірини Стешенко.

Оксана Михайлівна залишалася з донькою і сином на руках, без чоловікової опори вивела дітей в люди. За Директорії Оксана Стешенко була головою дитячих притулків департаменту позашкільної освіти, згодом працювала в Українському Червоному Хресті.
Син Ярослав став відомим бібліографом, книгознавцем, він уклав «Бібліографічний покажчик книг українською мовою, надрукованих на території колишньої Російської імперії протягом 1798-1916 років» (із чотирьох тисяч назв!); бібліографію книжок і статей про українське мистецтво, монографію про художника Георгія Нарбута, бібліографію друку для дітей. Вперше його заарештували 1929 року у справі Спілки визволення України, вдруге – 1933 року, і вже на засланні в Казахстані – утретє, 1936. Остання звістка про Ярослава Стешенка датується 1939 роком з Колими, де він і загинув, а мати так і не довідалася – де і коли…

Доньці Ірині (Орисі) Стешенко пощастило вижити, хоч була акторкою Курбасівського «Березоля». Останні десятиріччя свого життя Ірина Стешенко – відома перекладачка прози і п’єс західноєвропейських класиків: французьких, англійських, німецьких, італійських.
Оксану Стешенко заарештували 1941 року разом із сестрою Людмилою Старицькою-Черняхівською. Дорогу до Казахстану вони їхали у телячому вагоні, на її руках померла сестра і її серед ночі викинули в степ, наступного року Оксана Стешенко закінчила життя в якомусь із концтаборів. Так згас рід Старицьких – нащадків із княжого роду Рюриковичів-володарів Київської Русі…

Як бачимо, московська рука здійснювала планові зачистки (таємні вбивства) українських діячів культури, науки: Хведір Вовк, Микола Леонтович, Вадим Модзолевський, Олександр Мурашко, Іван Стешенко, Михайло Туган-Барановський,… У 1919 р у Києві за загадкових обставин загинули молодші брати Левка Симиренка – Микола та Олекса. У Різдвяну ніч 1920 року, коли Левко Симиренко писав останні сторінки своєї великої книги, куля бандита смертельно поранила 65-річного вченого у його власній хаті…

http://uahistory.com
Вкладення
history-velokyiv.jpg
history-velokyiv.jpg (27.03 Кіб) Переглянуто 269 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 717
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін
Контактна інформація:

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 27.6.17 10:52

Нащадок Сагайдачного Микола Стражеско

29 грудня 1876 року в Одесі народився нащадок гетьманського роду Конашевичів, лікар світової слави – Микола Дмитрович Стражеско.
Відомо ж бо, що професора Преображенського і його помічника доктора Борменталя Михайло Булгаков у «Собачому серці» «списав» із тих, чиї лекції слухав у Київському університеті Василя Образцова та його помічника Михайла Стражеска. Їхні долі так пов’язані, що краще читати матеріал про Образцова, а потім – про Стражеска.

Батько Миколи Стражеска із давнього румунського боярського роду, був відомим юристом. Мати, уроджена Вінк, була донькою адмірала царського флоту, обрусілого німецького барона. З материного боку її коріння сягало роду гетьмана Конашевича-Сагайдачного.
Микола мав феноменальну пам’ять, музичний слух (це було дуже важливо для терапевта тих часів), прекрасні музичні здібності, захоплювався живописом. У 1894 році Стражеско з відзнакою закінчив Рішельєвську одеську гімназію і став студентом медичного факультету Київського університету, який закінчив із відзнакою у 1899 році з дипломом лікаря. Щоб отримати диплом з відзнакою, треба було скласти на «відмінно» державний іспит з двадцяти чотирьох предметів. З січня 1900 року Миколу Стражеска запросили інтерном терапевтичної клініки професора Василя Образцова.
Якось на перехресті Пушкінської і Фундуклеївської (вул. Богдана Хмельницького) студент врятував струнку гімназистку буквально з-під кінських копит загону кінної поліції. Вона подякувала, попросила зупинити карету і поїхала, не познайомившись. Через деякий час, коли Василь Образцов запросив молодого асистента до себе додому і представив членам родини, донька Наталя впізнала юнака, який врятував їй життя. Через кілька місяців 25-річний Стражеско одружився з Наталею Образцовою.

У 1901 році Миколу командирували до Парижа на стажування в клініці Потена, а потім до Берліна і Мюнхена в клініки Лейдена і Сенатора. Після повернення з-за кордону Микола Стражеско у Петербурзі захистив докторську дисертацію. У цей час він багато друкувався у німецьких та французьких наукових журналах чому сприяли досконалі знання мов. У 1909 р. на Першому всеросійському з’їзді терапевтів він та Образцов зробили сенсаційне повідомлення про клінічну картину, за якою можна діагностувати тромбоз коронарних судин.
Відбулися важливі події у житті молодого Стражеска, пов’язані з родиною: народилися Олександра, Наталя та Дмитро. Та саме в цей час його тесть мав халепу з афішуванням роману з княгинею Варварою Чегодаєвою, дружиною професора Володимира Ліндемана. Невдала дуель, суд, розлучення родини Образцових. Ні Стражеско, ні його дружина Наталя ніколи не простили цього батькові. І хоч професори працювали разом, підтримували дипломатичні стосунки.

У Києві він набув популярності. Пацієнтам запам’ятався професор у обов’язковому жилеті, із золотим ланцюжком, як він прикладав власне вухо до хворого, вислуховуючи без інструментів. Про унікального діагноста ходили легенди. Кияни розповідали, що вже стареньким Стражеско ставав навколішки перед хворим, аби його вислухати. Його пацієнтами стали відомі люди: Марія Заньковецька, Микола Садовський, архітектор Владислав Городецький. З Москви до нього приїжджали на консультації знамениті артисти МХАТу Качалов і Тарасова. У 1913 р. у Стражеска лікується хворий на ревматизм серця Михайло Коцюбинський. Коцюбинський і Стражеско симпатизували один одному. Коли Михайла Михайловича перевезли з клініки додому, Стражеско двічі їздив у Чернігів, щоб відвідати його. Востаннє він приїхав ранньої весни, цвіли яблуні, а Коцюбинський – згасав. Вирвати його у хвороби вдалося лише на кілька місяців.

У 1917 р. народилася улюблена донечка – Ірина. У той час сорокарічний професор Стражеско був одним із найбільш високооплачуваних лікарів Києва: за рік він отримував три тисячі карбованців золотом. Стражеско мав усе, що потрібно людині для щастя: кохану дружину, милих серцю дітей, улюблену роботу і багато задумів. Але першим ударом стало вбивство молодшого брата Миколи Дмитровича: його розстріляли муравйовці прямо на вулиці за порушення комендантської години. Шокований цим, Стражеско подав ректорові університету заяву про звільнення і виїхав з родиною до Одеси. (Тещі на той час уже не було серед живих, а вчителю й тестю зять не запропонував виїхати).

Після того, як Микола Стражеско з родиною виїхав до Одеси, Варвара Чегодаєва разом із дітьми виїхала за кордон, хворий на діабет Василь Парменович залишився сам. У самотнього професора розвинулася артеріальна гіпертензія, стенокардія та кардіомегалія. Влітку 1920 року в Образцова стався інсульт, було втрачено рухливість правої руки, здатність говорити. Самотній Василь Образцов дуже бідував, кілька разів чинив спроби самогубства. Коли настала зима 1920 року, в нього не було грошей, щоб купити дрова, і температура у спальні сягала 2-4 градусів нижче нуля. 12 грудня, не виходячи з квартири, він захворів на грипозну пневмонію. Учні, бачили безпорадність учителя, відвезли його до лікарні для бідних при Покровському монастирі. Через два дні, 27 грудня 1920 року, Василь Образцов помер. В останні дні життя про славетного київського професора турбувалися лише черниці Покровського монастиря. Його могила була занедбаною, навіть пам’ятник лежав на землі.

В Одесі Стражеско взявся за приватну практику, але губчека наказало йому прибути до Києва і повернутися до роботи. 1926-го року Микола Дмитрович наважився відіслати двох старших доньок до Франції, знаючи, що назад вони не повернуться. Тільки один раз Миколі Дмитровичу вдалося вирватися до Франції та навідати дочок. Пізніше в усіх анкетах він писав, що нічого про них не знає і зовсім не підтримує з ними зв’язку (а зв’язок був – через записки, короткі листи, які часом вдавалося передати за кордон). Але влада лояльно ставилася до Стражеско: він лікував Мануїльського, Хрущова; консультував Сталіна. Заснував інститут кардіології ім. Стражеска.

Та небо не шкодувало чорної фарби. Унікальни діагност помилився з діагнозом улюбленій Іринці і 20-річна донечка згасла від туберкульозу. Не в змозі пережити важку втрату, через рік померла і його дружина – Наталя Василівна. З того часу ніколи Микола Дмитрович не сміявся. Коли німці входили в Київ, прямо з інституту Миколу Дмитровича в супроводі солдатів НКВС відвезли на вокзал і в останньому ешелоні відправили в евакуацію до Уфи. Стражеско встиг попросити свого водія подбати про сина Дмитра з дружиною і однорічною дитиною. Водій забрав їх у свій будинок. А в його погребі до кінця війни зберігався особистий архів Стражеска. Отже, син і його родина були в окупації, значить їх очікував суд, як ворогів народу. Цього Дмитро не міг простити батькові.

У 1944 р. Микола Дмитрович отримав орден Леніна, але хіба ж то радість самотньому професору? Нарешті він добився неофіційної зустрічі з Микитою Хрущовим і той допоміг Дмитру уникнути таборів…
Наприкінці війни Стражеско просив Хрущова відкликати з армії свого учня Володимира Василенка. Після того, як Василенко повернувся з Китаю, де лікував Мао Цзедуна, його заарештували у справі «лікарів-убивць» Жданова. У Москві від академіка Стражеска чекали підпису під обвинуваченням.
У червні п’ятдесят другого Стражеско поїхав до Москви на захист докторської дисертації сина з біохімії. Додому повернувся стомлений і хворий.
27 червня світ відгукнувся на смерть благородної людини, великого вченого. Союз ховав Героя соціалістичної праці, кавалера двох орденів Леніна. Українці йшли поклонитися справжньому професіоналу, який міг собі дозволити не бути членом Комуністичної партії та заступатися за долі інших. От тільки син не міг простити батька, а дочки нічого не знали. Самота, та, яка провела у Вічність Учителя Образова, оповила Учня Стражеска.

http://uahistory.com
Вкладення
history-velokyiv.jpg
history-velokyiv.jpg (61.14 Кіб) Переглянуто 258 разів
Зображення


Повернутись до “Культурне життя України: турбота про духовну спадщину країни, та культурний розвиток генофонду нації”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість