Re: 14.05.2016 BRM400 «Лівобережний»
Додано: 16.5.16 16:17
Тільки-но прийшов від хірурга. Це така затравочка, нижче напишу, чого ходив.
Отже, ось і мій невеличкий звіт.
Як і очікувалося, їхати довелось під супроводом дощу. Щоб ви розуміли, сьогодні у новинах прочитав «В Киеве выпало рекордное за 126 лет количество осадков, сообщает Центральная геофизическая обсерватория
По данным наблюдений метеостанции, 14 мая в Киеве выпало рекордное за 126 лет количество осадков – 35,3 мм, что на 10,2 мм больше предыдущего исторического значения для этого дня 1906 года.
» Що говорить само за себе, в яких умовах ми всі їхали.
За перші 15 кілометрів, я вже був повністю мокрий, з голови до п’ят. Групою йти було весело: суцільні жарти, дуже часто згадували жіночу статеву систему. Також була пропозиція провести біопсію мозку учасників на наявність останнього. Дуже шкода було Lazarenko Yaroslav, він перший феєрично пробився та розкидав свої пляшки. В Рожнах частина групи вирішила зупинитися на автобусній зупинці, цю зупинку я проігнорував, бо ставати і мерзнути не хотілося взагалі. Тож наздогнав ще невеличку групу і їхав з ними майже до Остера. Але км за 10 до першого КП, звернув на зупинку, тому що телефон в сумці, що на велосипеді, почав плавати у воді - закинув його у рюкзак, віджав шкарпетки та поїхав вже сам. На той час, дощ трохи вщух. На першому КП загубив нарукавний світловідбивач, чи може і пізніше, раптом ніхто не знаходив? Отже після Остра, їхав соло до Ніжина. До речі, одразу після 1-го КП знов почався сильний дощ. Здається, до Козельця асфальт був нормальний, а ось потім почалось… Я реально їхав і кричав на все горло люті матюки. Я кляв все: погоду, дощ, ЯМИ, маршрут. Село Червоні Партизани мені чогось більш всього запам’яталися з того відрізку маршруту. Було якось так «Коли вже ці Червоні П…СИ закінчаться?!» Отак з матюками я доїхав до Ніжина. При в’їзді в місто є такий собі ж/д переїзд і от на цьому переїзді я в’їжджаю в 1001 яму і ледь не вилітаю через кермо. Вибоїна була глибочезна і дуже підступна, я реально майже вилетів з сідла. Як я зрозумів, на цій ямі хтось впав. На КП2 я боровся з думкою, послати це все до дідька і їхати на вокзал. Велосипед також помітив мій настрій і вирішив допомогти з вибором, тож крякнув перемикач. Їхати тепер можна було тільки на 5-6 швидкості, не більше не менше. Розбиратися з цим всім, часу не було, бо навіть зупинка на 5 хвилин спричиняла зубодробіння та люту мерзлоту по тілу. Тут під’їхав Litinskij Dimitrij та запропонував допомогу. Після цього ми разом проїхали ще км 3 і я знов заїхав на зупинку, перемикач не давав мені спокою. І на цій зупинці, я все таки вирішив страждати далі. Тож покатив знов соло. На повороті до Ічні увімкнув важкий рок і, як виявилося, не даремно. Бо ця дорога просто … ну ті хто їхав, розуміють. Так і їхав, лаючись та слухаючи рок. Аж раптом наздогнав знову Litinskij Dimitrij, який вкручував до 20км на год. Тож вирішив вкручувати разом з ним, бо разом вмирати якось не так страшно. Так і дошкандибали без поспіху на КП3. В Ічні нас привітала кореспондентка місцевої газети, питала якого ми сюди заїхали і чи будемо ще тут колись, але по нашому виразу обличчя, зрозуміла, що навряд. І дуже переживала, що не взяла з собою фотоапарат, мабуть наші пики були ще ті. Після Ічні в мене почались проблеми, почав люто натирати сідниці і почала боліти ліва нога. Так боліти як ніколи ще не боліла. Кожен оберт педалі, як ніж в ногу. Я не знав що гірше - полум’я на заду, чи в нозі. Дуже дякую Дмитру за мазь Рятівник, він реально мене врятував! Щодо дороги Ічня-Прилуки, то це знов таки пекло, яма на ямі, одне радувало, що дощ припинився. В Прилуках ми трохи пофоткали місцеві пам’ятки та покатили далі, бо до заправки ми так і не знайшли. А от дорогу з Прилук до Яготина, я запам’ятаю на все життя. Це просто не передати словами! Такой ср..ки я ще не бачив. Жодної машини, жодної людини! По цій дорозі їздить тільки сільськгосптехніка, яка знищила її майже повністю. Тож настраждалися ми там сурово. В яготині Дмитро пропонував зупинитися у тому кафе Скорпіон, але враховуючи суботній вечір та дивні крики, я вирішив зупинятися тільки на заправці. Це була моя перша тривала зупинка з першою гарячою стравою - кавою та хотдогами. Відпочили півгодини і рушили далі. В цей момент я зрозумів, що їхати після перерви я тупо не можу - нестерпний біль в нозі. Кожна вибоїна додавала мені вражень. Я опустив сідло, щоб збільшити навантаження на коліна, і дати відпочити нозі. І це навіть допомогло. Але не надовго.
Так і дотяпали до Березані, де блуканули і поїхали не туди! Замість того, щоб поїхати на останнє КП, ми виїхали на Бориспільське шоссе! Довелося накручувати зайві кілометри, щоб потрапити до пункту призначення . І от після СМС нас чекав новий удар. Це дорога від Баришівки до Борисполя. Ну чого, скажіть мені, не можна було прокласти маршрут по тому шоссе? Це було б гуманно після всіх випробовувань. Поки ми доїхали до того Борисполя я згадав все і всіх. Швидкість 10-15 км на годину, дупа пече, нога просто скажено болить и ці ями аааааааа. В Борисполі, нас наздогнав Lazarenko Yaroslav, тож до виїзду з міста їхали разом. Потім я вирішив вже рвати, бо сил терпіти біль вже не було, та й друга нога почала так само боліти. Чим повільніше я крутив, тим гірше мені було. Тож я відірвався від хлопців и топив до Києва під 30ку.
Ну а на фініші, нагодували, напоїли і відігріли, за що дуже дякую. Але це не кінець страждань, від подолу до м. Дарниця я шкандибав пішки, їхати я вже не міг. Сходи я проходив зі швидкістю 1 сходинка за 4 секунди.
Тож підсумую.
Це було важко, дуже важко, напевно сама люта штука в моєму житті. Дорога на 70% була в ямах, я її і ворогам не побажаю, серйозно. Поїхав би я знову 400 під дощем? Ну по цій трасі, точно – НІ!
160 км їзди зі стертим до крові задом, 160км з болями в нозі. Щодо ноги, вона розбухла і стала в 2 рази більша. Ахіллесове сухожилля розтягнуте, можливо і порване, тож сиджу на лікарняному, це щодо хірурга. Тож чекаю 600 км тільки через місяць, дайте час прийти в себе!)
Отже, ось і мій невеличкий звіт.
Як і очікувалося, їхати довелось під супроводом дощу. Щоб ви розуміли, сьогодні у новинах прочитав «В Киеве выпало рекордное за 126 лет количество осадков, сообщает Центральная геофизическая обсерватория
По данным наблюдений метеостанции, 14 мая в Киеве выпало рекордное за 126 лет количество осадков – 35,3 мм, что на 10,2 мм больше предыдущего исторического значения для этого дня 1906 года.
» Що говорить само за себе, в яких умовах ми всі їхали.
За перші 15 кілометрів, я вже був повністю мокрий, з голови до п’ят. Групою йти було весело: суцільні жарти, дуже часто згадували жіночу статеву систему. Також була пропозиція провести біопсію мозку учасників на наявність останнього. Дуже шкода було Lazarenko Yaroslav, він перший феєрично пробився та розкидав свої пляшки. В Рожнах частина групи вирішила зупинитися на автобусній зупинці, цю зупинку я проігнорував, бо ставати і мерзнути не хотілося взагалі. Тож наздогнав ще невеличку групу і їхав з ними майже до Остера. Але км за 10 до першого КП, звернув на зупинку, тому що телефон в сумці, що на велосипеді, почав плавати у воді - закинув його у рюкзак, віджав шкарпетки та поїхав вже сам. На той час, дощ трохи вщух. На першому КП загубив нарукавний світловідбивач, чи може і пізніше, раптом ніхто не знаходив? Отже після Остра, їхав соло до Ніжина. До речі, одразу після 1-го КП знов почався сильний дощ. Здається, до Козельця асфальт був нормальний, а ось потім почалось… Я реально їхав і кричав на все горло люті матюки. Я кляв все: погоду, дощ, ЯМИ, маршрут. Село Червоні Партизани мені чогось більш всього запам’яталися з того відрізку маршруту. Було якось так «Коли вже ці Червоні П…СИ закінчаться?!» Отак з матюками я доїхав до Ніжина. При в’їзді в місто є такий собі ж/д переїзд і от на цьому переїзді я в’їжджаю в 1001 яму і ледь не вилітаю через кермо. Вибоїна була глибочезна і дуже підступна, я реально майже вилетів з сідла. Як я зрозумів, на цій ямі хтось впав. На КП2 я боровся з думкою, послати це все до дідька і їхати на вокзал. Велосипед також помітив мій настрій і вирішив допомогти з вибором, тож крякнув перемикач. Їхати тепер можна було тільки на 5-6 швидкості, не більше не менше. Розбиратися з цим всім, часу не було, бо навіть зупинка на 5 хвилин спричиняла зубодробіння та люту мерзлоту по тілу. Тут під’їхав Litinskij Dimitrij та запропонував допомогу. Після цього ми разом проїхали ще км 3 і я знов заїхав на зупинку, перемикач не давав мені спокою. І на цій зупинці, я все таки вирішив страждати далі. Тож покатив знов соло. На повороті до Ічні увімкнув важкий рок і, як виявилося, не даремно. Бо ця дорога просто … ну ті хто їхав, розуміють. Так і їхав, лаючись та слухаючи рок. Аж раптом наздогнав знову Litinskij Dimitrij, який вкручував до 20км на год. Тож вирішив вкручувати разом з ним, бо разом вмирати якось не так страшно. Так і дошкандибали без поспіху на КП3. В Ічні нас привітала кореспондентка місцевої газети, питала якого ми сюди заїхали і чи будемо ще тут колись, але по нашому виразу обличчя, зрозуміла, що навряд. І дуже переживала, що не взяла з собою фотоапарат, мабуть наші пики були ще ті. Після Ічні в мене почались проблеми, почав люто натирати сідниці і почала боліти ліва нога. Так боліти як ніколи ще не боліла. Кожен оберт педалі, як ніж в ногу. Я не знав що гірше - полум’я на заду, чи в нозі. Дуже дякую Дмитру за мазь Рятівник, він реально мене врятував! Щодо дороги Ічня-Прилуки, то це знов таки пекло, яма на ямі, одне радувало, що дощ припинився. В Прилуках ми трохи пофоткали місцеві пам’ятки та покатили далі, бо до заправки ми так і не знайшли. А от дорогу з Прилук до Яготина, я запам’ятаю на все життя. Це просто не передати словами! Такой ср..ки я ще не бачив. Жодної машини, жодної людини! По цій дорозі їздить тільки сільськгосптехніка, яка знищила її майже повністю. Тож настраждалися ми там сурово. В яготині Дмитро пропонував зупинитися у тому кафе Скорпіон, але враховуючи суботній вечір та дивні крики, я вирішив зупинятися тільки на заправці. Це була моя перша тривала зупинка з першою гарячою стравою - кавою та хотдогами. Відпочили півгодини і рушили далі. В цей момент я зрозумів, що їхати після перерви я тупо не можу - нестерпний біль в нозі. Кожна вибоїна додавала мені вражень. Я опустив сідло, щоб збільшити навантаження на коліна, і дати відпочити нозі. І це навіть допомогло. Але не надовго.
Так і дотяпали до Березані, де блуканули і поїхали не туди! Замість того, щоб поїхати на останнє КП, ми виїхали на Бориспільське шоссе! Довелося накручувати зайві кілометри, щоб потрапити до пункту призначення . І от після СМС нас чекав новий удар. Це дорога від Баришівки до Борисполя. Ну чого, скажіть мені, не можна було прокласти маршрут по тому шоссе? Це було б гуманно після всіх випробовувань. Поки ми доїхали до того Борисполя я згадав все і всіх. Швидкість 10-15 км на годину, дупа пече, нога просто скажено болить и ці ями аааааааа. В Борисполі, нас наздогнав Lazarenko Yaroslav, тож до виїзду з міста їхали разом. Потім я вирішив вже рвати, бо сил терпіти біль вже не було, та й друга нога почала так само боліти. Чим повільніше я крутив, тим гірше мені було. Тож я відірвався від хлопців и топив до Києва під 30ку.
Ну а на фініші, нагодували, напоїли і відігріли, за що дуже дякую. Але це не кінець страждань, від подолу до м. Дарниця я шкандибав пішки, їхати я вже не міг. Сходи я проходив зі швидкістю 1 сходинка за 4 секунди.
Тож підсумую.
Це було важко, дуже важко, напевно сама люта штука в моєму житті. Дорога на 70% була в ямах, я її і ворогам не побажаю, серйозно. Поїхав би я знову 400 під дощем? Ну по цій трасі, точно – НІ!
160 км їзди зі стертим до крові задом, 160км з болями в нозі. Щодо ноги, вона розбухла і стала в 2 рази більша. Ахіллесове сухожилля розтягнуте, можливо і порване, тож сиджу на лікарняному, це щодо хірурга. Тож чекаю 600 км тільки через місяць, дайте час прийти в себе!)