Ідея та мета: Знайомство з незвіданим краєм
Учасники: Микола M.Lis, Анатолій
Дати походу: 15–25 червня 2020 р. (11 днів)
Пройдений маршрут: Миколаїв - Станіслав - Херсон - Гола Пристань - Гейзер - Залізний Порт - Лазурне - Скадовськ - Олешківські піски - Херсон
Довжина велосипедного маршруту: по карті 430 км, за даними велокомп'ютера 574 км
Бюджет: щоденні витрати - біля 2000 грн на чоловіка; пересилка велосипеда і баула Новою поштою - 1552 грн.
Херсонщина
Мене звати Микола, і мені ще ніколи не доводилося починати велопохід у такій поганій фізичній формі. Безвилазне сидіння вдома на карантині (у передмісті Києва) та дистанційна робота на одному і тому ж місці далися взнаки. Мій велосипед також був не в найкращому стані. З-за того ж карантину я не віддав його на стандартне ТО і не обкатав як слід. Я не зміг купити собі кросівки, тому поїхав у дорогу в старих сандалях (і це було класно). Також з-за карантину цього року я пропустив важливу подію, яка наступає кожної весни і яка вдихає в душу радість та бажання жити - цвітіння акації. Люблю її аромат понад усі інші запахи. Проте, мені все-таки пощастило. Пізніше, в поїздці, я зустрічав поодинокі дерева, що цвіли. Нестандартна весна була цього року, і природа заплуталася, що і коли їй треба робити!
На відміну від мене, мій напарник Анатолій, що проживає у Миколаєві, періодично виходив з дому і навіть зробив декілька коротких виїздів. А от його його велосипед виявився не те, щоб у поганому - у нікудишньому стані. Девізом нашого походу я назвав би "Ні дня без ремонту".
Про план поїздки я розповідати не буду, тому що здійснився він у значно урізаному варіанті. А от фактичний маршрут ось такий:
З Києва до Миколаєва я добирався поїздом. А оскільки відразу після пом'якшення карантину їх було мало, то я зміг купити квиток лише в Інтерсіті. На жаль, в наших поїздах Інтерсіті не передбачено перевезення велосипеда, тому мені довелося відправити його Новою поштою. Пересилка коштувала 477 грн. У вартість пересилки входила дерев'яна обрешітка. Баул я не відправляв поштою, а віз з собою у поїзді. Я розраховував, що велосипед прибуде у Миколаїв за день до нашої поїздки. Він так і прийшов, але за пів години до закриття відділення, і отримати його вдалося лише наступного дня. Зараз приємно згадувати докарантинні часи, коли у плацкартному вагоні велосипед та баул можна було перевозити безкоштовно! Забігаючи наперед, скажу, що назад, у Київ, я відправив Новою поштою не тільки велосипед, а й баул. Пересилка коштувала набагато дорожче - 1075 грн. Це тому, що я допустив помилку: замість того, щоб упакувати їх в одну посилку, я відправив велосипед і баул окремо. Наступного разу я буду розумнішим, і ціна вийде значно меншою.
15 червня 2020 р. Миколаїв - десь біля Миколаївського глиноземного заводу
Ми планували виїхати рано-вранці, але:
1) мій велосипед був ще на Новій пошті;
2) у Толіному велосипеді виявилися проблеми: каретка скрипіла, камера спускала, новий ланцюг треба було вкоротити.
Як наслідок, ми виїхали під вечір, о 6-й годині. Стартували, можна сказати, зі скрипом. І в буквальному смислі теж: Толін велосипед продовжував видавати якісь звуки.
Виїхали за місто. Нарешті - свобода!
А над Богоявленським - одним з районів Миколаєва, який до декомунізації називався Жовтневим, в який ми в'їхали з поля, - збиралися загрозливі хмари. Прогноз був невтішним, очікувався дощ.
Тільки в'їхали в місто - як Толя зупинився на ремонт: заднє колесо терлося об раму. У його велосипеді воно кріпиться гайками. Тому довелося розкручувати, поправляти колесо, закручувати гайки. Проблему начебто вирішили. Тим часом у мого велосипеда теж проявилася проблема, хоча й невелика: заднє крило терлося об колесо. У нормальних умовах, без баулів, крило трималося нормально, а з багажем почало викривлятися то в один, то в інший бік. Я його періодично поправляв, але в кінці дня мені це набридло, і я його зняв зовсім. Щоб не викидати, прикріпив крило на баул і так возив до кінця подорожі.
Богоявленське ми проскочили швидко: вечоріло, і треба було шукати місце для ночівлі. Та й у ньому мало що змінилося за останні років 20, як я його бачив.
Південнобузького лиману по праву сторону, на жаль не було видно, все зайнято будинками, підприємствами, посадками акації. Як прикро, моя улюблена акація - страшний ворог кожного велосипедиста. Страшнішими є лише кірці, але вони - попереду.
Толя шукав сосновий лісок для ночівлі, проте сосни не зустрічалися. Зупинилися ми у темряві серед якихось дерев та кущів, які зранку виявилися вербами, шовковицею та шипшиною.
Всю ніч шумів та не давав нам спати глиноземний завод. Він ще працює?! Єдиним споживачем його продукції колись був Братський алюмінієвий завод, що на Байкалі в Росії. Мабуть, так є і зараз.
16 червня 2020 р. Десь біля Миколаївського глиноземного заводу - Станіслав
Я знав, що ми знаходимося десь поруч з Руською косою - невеличким півостровом на лівому березі Бузького лиману. Для мене особисто цікаво було побачити локатор, який колись побудували мої колишні колеги з науково-дослідного інституту, який служив (і мабуть зараз служить) для лоцманських проводок до портів Миколаєва. Не знаю його характеристик і навіть як він виглядить, а єдиною схожою будівлею була ось ця:
Поруч маяк:
Повертаємося на трасу. На початку села Лимани - несподіваний пам'ятник Івану Мазепі:
Розпитали людей, і хтось сказав, що тут є ще один. Знайшли його в лісі з протилежного боку Руської коси:
Ми в історичному місці, хоча і в сумному! Пізніше, у сільській раді с. Лимани нам розповіли, що пам'ятники установили козаки м. Миколаєва.
На самій Руській косі - недоруйнована база відпочинку радянських часів:
Думаю, відпочивати зараз тут не дуже приємно з-за брудної води, яка цвіте:
Поки ми стояли біля пам'ятника, пішов дощ. Ми тікали від нього спочатку в ліс, потім назад до села, але дощ посилився так, що ми промокли навіть в непромокаючих куртках під критою зупинкою. Чекати довелося біля двох годин. Після дощу:
Виявляється, у Лиманах бував не тільки Мазепа. Тут жив відомий російський письменник Всеволод Гаршин:
Поруч з сільською радою - літній клуб. На задньому плані - Південнобузький лиман. Гарний краєвид!
У Толі продовжував скрипіти велосипед, потрібен був ключ на 32, щоб підрегулювати каретку. Ми пробували знайти веломагазин, якого у Лиманах, звичайно ж, немає. Та що там велосипедний, ми продуктовий не помітили, тому що шукали "великий", як нам його описували місцеві. Інші зустрічні сказали, що наступний "великий" магазин є у селі Лупареве, до якого 5 км. Цього разу ми навіть село проїхали, яке непримітно загубилося серед дачних кооперативів. Магазин знайшли з трудом: який же він маленький, цей "великий" магазин! Поповнили їстівні запаси.
На одній з зупинок біля дач нас розсмішило дзеркало:
Уявляю, як якась дама, після того, як накарячилася на городі, чепуриться перед посадкою в автобус!
15-кілометрова жорства до наступного села Олександрівка, що знаходиться уже в Херсонській області:
Серед степу - цікавий маяк, який нам обом здався схожим на д'Артаньяна з фільму "Три мушкетери":
Наблизитися до нього не можна з-за калюж. Цікаво, що він пофарбований лише спереду. Згодом ми зрозуміли, чому: щоб він мав гарний вигляд з кораблів, які пропливають у Дніпро-Бузькому лимані. З інших сторін його ніхто не бачить.
Попереду село Олександрівка та мис, що виступає у лиман:
Від Олександрівки до мису приємно було б їхати вздовж берега, якби перед тим не пройшла злива та якби не було так пізно. А на асфальтованій дорозі в об'їзд - нічого цікавого. Доїхали ми до мису в темряві. "Мис" - це не зовсім точно, тому що сам він зайнятий селом, а ми зупинилися на околиці. Поруч, на самому березі, - глибокі яри та урвища. Нормального спуску до води немає. Земля волога. Якась машина загрузла у калюжі, і ми допомогли її виштовхати. На знак подяки вона нас обляпала брудом. Палатку ми поставили подалі від краю, тому що вночі, цілий наступний день та увесь тиждень за прогнозом повинен іти дощ.
Зварили кашу - і гайда спати. Повітря найсвіжіше! Тишина.
17 червня 2020 р. Станіслав - Херсон
На щастя, синоптики не вгадали, і дощу не було ні вночі, ні вдень. Зранку ми довго милувалися лиманом та чайками:
phpBB [media]
За пів кілометра знайшовся спуск до води:
Глиняні високі береги над лиманом, які навіть називають горами:
Вода жахливо зелена:
До першої хати, де ми побачили машину, зайшли спитати гаєчний ключ. Хата виявилася кемпінгом, який називається Скелька, а його господарі Олег та Світлана - надзвичайно приємні люди. У них відпочивала група туристів з Івано-Франківська. А взагалі-то до Станіслава приїжджають навіть іноземні туристи з різних країн. Господарі дали нам питної води, а Толі - ключ. Загорожа у жимолості:
Спуск до лиману:
У Скельці можна взяти напрокат каяки. Вони організовують також екскурсії по лиману та дельті Дніпра.
Ремонт велосипеда затягувався: каретку Толя відрегулював, але заклинило кермо! Всі присутні почали сміятися: "Їдь так, до Херсона дорога пряма, немає поворотів!" Тим же самим ключем на 32 Толя розкрутив рульову колонку та замінив підшипник (знав, який сюрприз чекає його в дорозі!). Кермо почало крутитися. Поїхали!
Цікаво, чи знає ця корівка, що пасеться у с. Станіслав, майже на мисі, про красу, серед якої вона живе?
А от люди точно не цінять природу, тому що викидають сміття прямо у прірву з високого берега:
Дозрівають вишні:
Біля одного з таких дерев ми зупинилися, щоб наїстися. Як добре в Україні: ніхто тебе не прожене і не засудить, якщо ти поїси ягід з дерева на вулиці. Навколо дороги - поля дозріваючої пшениці, кукурудзи (досить низької, весна ж була засушливою), виноградники та різні сади: вишневі, грушеві, персикові:
Бачили ще посадки яблунь (не дерев), які ростуть кущами, як виноград, на шпалерах, але сторож не дав мені їх сфотографувати.
А ще тут багато сонячних електростанцій:
Теплий сонячний край!
Толя того дня стабільно відставав від мене. У нього регулярно спускало колесо, і через 3-5 кілометрів він його підкачував. Запасної камери у нього не було (не встиг купити). При останньому підкачуванні, вже в Херсоні, зламався і ніпель. Більше накачати не вийде! Якимось дивним чином ми все-таки доїхали.
У Херсоні для ночівлі нам порадили по ось цьому мосту перейти на острів, де для палатки "місця багато":
Недарма по мосту прохід заборонено: на ньому легко можна було провалитися.
Ми довго шукали місце, але такого, щоб нам сподобалося, не знайшли. І от, коли вже темніло, нас догнала якась пара велосипедистів, чоловік та жінка, і стали розпитували про нашу поїздку. Вони порадили нам справді чудове місце, яке називається "Гідропарк". Він знаходиться на островах, причому краще йти на дальній. Ми так і зробили. Молодь, що сиділа на пляжі, вже збиралася додому, при цьому голосно матюкаючись (жах, яка у них мова!). Недалеко квакали жаби, по річці інколи з шумом пропливали скутери. Ми розклали палатку прямо на пляжі. На вечерю зварили картоплю. Коли лягали спати, комарі теж "полягали", і нас не кусали. Вночі якийсь чоловік, "лунатик" у гідрокостюмі, ходив з ліхтариком по пояс у воді і щось шукав. Довгий час це було загадкою для нас.
А ще виявилося, що у Толіному велосипеді зламалася спиця. Ця маленька крапля переповнювала моє терпіння. Тоді мені захотілося посадити Толю на електричку назад у Миколаїв, а подорож продовжити самому. Проте я нічого йому не сказав, вирішив почекати до наступного дня.
18 червня 2020 р. Херсон - десь під Олешками
Гідропарк:
З усіх зручностей тут є лише питна вода:
Проте місце чудове. За порядком тут добре слідкують:
На сніданок - гречка:
Група якихось дітей, а може клас, організовано прийшли на відпочинок. Я спитав керівника: "А як же карантин?". Він відповів: "так-сяк, напівлегально". Цікаво, що острів, на якому ми розташувалися, називається Карантинним.
Херсонський порт:
Херсон справив на мене суперечливе враження. Спочатку він не сподобався. При в'їзді з західної сторони ми бачили величезні кладовища та пов'язані з ними ритуальні фірми. Мікрорайон Шумен, що першим відкрився нашому погляду - звичайний квартал радянських часів. В центрі теж немало вулиць, що не особливо приваблюють око. Проте, коли побачили широкий добре доглянутий проспект Ушакова, весь у зелені, та центральну пішоходну вулицю Суворова, мабуть, одну з найстаріших, зі своїми кафе, лавками, магазинами - мої погляди різко змінилися. Широкі алеї на проспекті Ушакова:
Повсюди багато квітів. Морська академія:
Чому я не став моряком, якщо так люблю море? Мабуть тоді б скучав за сушею.
Пам'ятник Суворову на вулиці його імені:
Власник якогось кафе, дружнього до велосипедистів та всіх туристів, ділиться досвідом організації свого закладу:
Ну а ми вирішуємо наші велосипедні проблеми. На центральному ринку Толя домовився з продавцем велодеталей про ремонт рульової колонки. Також позичив у нього ключа та знов підкрутив свою каретку. "Лису" покришку, на задньому колесі продавець порекомендував не міняти: поки що на ній можна їздити. Толя замінив лише камеру. А жаль, нас не спіткали б нові проблеми. Через годину його велосипед був готовий. Було дивно, що на ньому можна їхати! Я ж на всякий випадок купив ще одну камеру.
Коли прогулювалися проспектом Ушакова, біля Херсонської обласної адміністрації попали на мітинг на захист екс-президента Петра Порошенка. Ми вже декілька днів жили в іншому світі і не знали, що твориться навколо. А якраз того дня суд повинен був вирішувати питання про обрання запобіжного захисту колишньому президенту, звинувачуваному... у невідомо чому. Важливе завдання нинішньої влади - посадити, а за що - не має значення. Те, що вулицями Херсона прогулювалися ми на велосипедах, та й сам Зеленський приїжджав сюди у ті дні, а не роз'їжджали російські танки - це до уваги не бралося. Обурені такими новинами, ми теж приєдналися до мітингу.
Херсонська набережна:
Парк Слави:
Ми вже збиралися виїжджати з міста, коли побачили парк з назвою "Херсонська фортеця". Що це таке? Почали розглядати. Виявляється, це справді фортеця, побудована відразу після відвоювання краю у Османської імперії. Зовнішніми "стінами" фортеці були земляні вали, і деякі з них збереглися до наших днів. Одні з воріт фортеці, Очаківські:
На її території - церква. Перед входом до церкви - колодязь неймовірної глибини:
Ми підійшли до церкви, але сторож вже збирався зачиняти ворота. Проте він не став нас виганяти, а навпаки, запросив на територію та провів невелику екскурсію. Ця церква збудована за Катерини другої. Вона особисто приїжджала на її освячення.
Біля церкви поховані декілька високопосадових особистостей тих часів, в основному військових. У церкві - найвидатніший з них, князь Григорій Потьомкін. На жаль, сама церква була вже зачиненою, і попасти всередину можна було лише наступного дня.
Наш гід запросив нас до себе у сторожку і пригостив чаєм, коловом та пиріжками. Навіть запропонував нам прийняти душ, але води вистачило лише мені. Сам він зі Стаханова, що зараз окупований російськими військами. Він виїхав з Донбасу з початком бойових дій. До того працював шахтарем та бригадиром. Хоча й гріх, але, коли він звик до нас, почав часто матюкатися. Ніколи перед тим мені не доводилося чути непристойні слова біля церкви. Поки ми пили чай, над Херсоном пройшов короткочасний, але сильний дощ. Ми вдало від нього заховалися! Володимир (так звали нашого гіда) пропонував нам заночувати у його сторожці, але це не входило в наші плани. Подякувавши за теплий прийом, ми поїхали за своїм маршрутом. Як не жаль, далі ми, крім погано освітлених вулиць та фар зустрічних автомобілів, нічого не бачили. Пересікли Дніпро у темряві, і також у темряві проїхали Олешки. Заночували десь у степу, поруч з акацієвими посадками.
19 червня 2020 р. Десь під Олешками - Нова Згур'ївка
Ось ці акації:
У траві повно колосків, а у шкарпетках - вустюків, які колють ноги.
Виїжджаємо:
Зранку обговорювали подальший план. Толя хотів їхати на Кінбурнський півострів. Уявлення про нього у нас були мутними. На картах дорога є лише до с. Геройське. Далі - одні піски. Вирішили уточнювати деталі у місцевих і потім прийняти рішення.
Вздовж траси продають гриби та мед:
Купили трішки маринованих маслят на обід чи вечерю.
Десь у полі дивний знак "5 element":
Що це було? Зйомки фільму?
Через декілька кілометрів нас зупинив сивий велосипедист:
Його звати Сергій Богуславський. Він їхав з сусіднього села Кардашинка додому в Одесу. Каже, що він часто їздить так - з дому до родичів у Кардашинку, а потім - назад. Проїжджає 241 км за один день. Розказав, що щороку приймає участь у Одеській велосотці і в групі 70+ займає перше місце. Кожні два дні проїжджає на велосипеді 100 км, причому у будь-яку пору року. Зараз йому 78 років. Ми в порівнянні з ним - юнаки. А ще він захоплюється аргентинським танго!
Поїхали далі.
Кавуновий прапор:
Проте кавунів у кавуновій столиці ще немає. Через декілька днів ми їх бачили, але, як нам пояснили згодом, - вони турецькі.
Ось тут, при в'їзді у Голу Пристань, я спіймав штук 15 кірців:
На щастя, камери не проколов.
Гола Пристань справила дуже приємне враження: довга акуратно доглянута набережна, багато зелені, приємний вид на річку Конка, один з рукавів Дніпра.
А от туристів, крім нас, практично немає. Карантин! Зате місцева дітвора насолоджується відпочинком:
phpBB [media]
Нульовий кілометр Дніпра (не дуже віриться, але як цікаво!):
Відпочиваючи на березі, я помітив, що мої колеса спустили. Все-таки кірці зробили свою роботу! Було 3 прокола: 2 на одній камері і один на іншій. Замість того, щоб милуватися краєвидами, довелося клеїти дірки. У Толі кірців не було.
Обдивившись центр, ми поїхали з міста. Думали кілометр набережної - це і є все місто, але ми помилилися. Парки, сквери, пам'ятники, фонтани - продовжуються довго.
Цікавий пам'ятник десантникам:
Цікавий тим, що на ньому є список всіх воєн та конфліктів, у яких приймав участь Радянський Союз, і навіть незалежна Україна:
По цьому списку можна вчити історію!
Увечері в якомусь селі наїлися абрикос:
Мені важко віриться, що тут такий врожай фруктів, тому що на півдні Одеської області, звідки я родом, цього року фруктів немає зовсім. Причина - заморозки під час цвітіння.
На виїзді з Голої Пристані нас догнав велосипедист на старій "Україні" і представився: Щербина Сергій Вікторович. Він чемпіон Радянського Союзу зі спортивного орієнтування 1989 р. Після перемоги в чемпіонаті він не продовжив спортивну кар'єру, а поселився у своєму рідному селі Нова Збур'ївка та працював учителем фізкультури у школі. Розказував, що зі своїми учнями їздив у Крим на Ай-Петрі. Вони проїжджали за один день 350 км. Важко віриться. Його учні теж мабуть стали відомими спортсменами? Сам же Сергій Вікторович вже на пенсії, але працює у Голій Пристані. Кожного дня їздить на роботу за 12,5 км та стільки ж - додому. У його велосипеда була лише одна педаль, замість другої - штир. Спеціально, щоб не вкрали. Натхнений успіхами нового знайомого, Толя знов загорівся їхати на Кінбурнський півострів. Стара інформація підтверджувалася: асфальт є лише до с. Геройське, далі - піски. Як проміжний варіант, можна трішки заїхати на півострів, а у с. Забарине (чи Рибальче) повернути на південь, і там є якась дорога, що виведе до моря.
Проте, у Толі несподівано стався прокол. Поки він ремонтувався, я даремно об'їздив околиці села у пошуках ночівлі. А порекомендувала нам хороше місце хазяйка будинку, біля якого Толя зупинився на ремонт. Це був сосновий лісок. Ми попросили у хазяйки залишити на ніч заряджати пауер-банк, а самі подалися до лісу.
20 червня 2020 р. Нова Згур'ївка - Гейзер
Камера на задньому колесі Толіного велосипеда швидко спускала. Мабуть, часто проколювалася з-за поганої покришки. Толя заклеїв дірку. А у покришці видно щілину. Купити нову ніде не вдасться. Свій шанс у Херсоні Толя пропустив. Щоб хоч якось залагодити проблему, він попросив у хазяїна гумову латку. Йому дали великий шматок автомобільної камери. Толя затулив ним ненадійне місце. Це краще, ніж нічого!
У селі Чулаківка, на місці останнього шансу повернути до Кінбурнського півострова, Толя безнадійно відстав і подзвонив мені: "я зламався". Я повернувся назад. Камера спустила повністю. Клеїли її вдвох, але латки виходили ненадійними. Тоді я дав Толі одну зі своїх двох камер і скомандував: "на Кінбурнський півострів не поїдемо!".
У с. Бехтери:
Тут в одній з хат ми попросили води. Та хазяїн нас спитав: "А може ви хочете черешні? Чи картоплі?". Ми здивувалися, але це була серйозна пропозиція. Ми погодилися: я нарвав черешень, а Толя накопав картоплі та цибулі. Потім хазяїн з дружиною пригостили нас чаєм та печивом. Хазяїн виявився делекобійником, що працює у Польщі. Він розказував, що коли за кордоном попадає у скрутну ситуацію, то дуже радий, якщо йому хтось надасть хоч якусь підтримку. Господарі порадили нам поїхати на гейзер, який знаходиться недалеко від їхнього села. Для мене існування гейзера було несподіванкою. Ми подякували їм за допомогу і поїхали.
Якесь озеро:
Але є і неприємні види:
Ось тут знаходиться гейзер:
Сонце ще не сіло, а ми вже приїхали! Таке трапилося з нами вперше. Як нам розповів гостинний господар у Бехтерах, гейзер тримають місцеві бандити. Коли я спитав, скільки коштує купання, і де можна розмістити палатку, один із охоронців відповів, що все разом буде 200 грн. Коли ж ми розклали палатку і я пішов платити, то з мене інший чоловік попросив 150 грн. Насправді розцінки тут такі: 50 грн за годину купання (але ніхто час не обмежує) та 50 грн за машину. Якщо ви залишитеся на ніч (а тут є кімнати), то треба ще доплатити 50 грн за роботу генератора. Умови біля гейзера спартанські.
Гейзер був виявлений випадково у 1970-х роках геологами, коли вони шукали нафту. Скважину відразу ж законсервували, а у 2000 р. вона дала течу. У 2005-му році гейзер облаштували та відкрили для всіх бажаючих.
У Толі настрій був поганий, тому я пішов купатися сам. Біля власне гейзера є два басейни: малий (гарячий) та більший (не дуже гарячий). Я спочатку поліз у менший, але вилетів як ошпарений. Потім поступово заліз у прохолодніший басейн, у найдальшому його кутку. Вода на колір дуже коричнева, як глиняна, схожа на розчин йоду. Має запах, але не сильний. Вода важка, тому легко тримає людину на плаву. Я ліг горілиць, відкрив очі і дивився на небо. Зірки сяють. Вода гріє. Я невагомий. Тіло моментально розслаблюється. Спокій. Здається, пролежав пів години, але насправді пройшла лише пара хвилин. Хочеться купатися ще і ще. Нічого вже не турбує. Блаженство. Накупавшись, я пішов до палатки. А там ходить якийсь рогатий козел: ще його нам не вистачало! Проте він вів себе мирно, а як його позбутися - ми не придумали.
21 червня 2020 р. Гейзер - Залізний Порт
Оскільки Толя купатися не хотів, я зранку пішов купатися замість нього (гроші-то вже заплачені). Я був майже перший.
Знову релакс. Якщо у квартирі зусилля з медитації продовжуються місяцями та не досягають успіху, то тут розслаблення наступає через пару хвилин. Поруч з басейнами - грязьове озеро, але вхід до нього зачинений (мабуть з-за карантину). Побачив його через щілину:
А ось і вчорашній козел прийшов нас провідати:
Та й не тільки він:
Поруч з гейзером - невеликий зоопарк:
Тим часом і Толя виявив бажання поплавати у басейні. А я приготував на сніданок картоплю, яку вчора нам подарував далекобійник:
Слід відмітити, що з балончиками нам не дуже щастило, газ у них закінчувався досить швидко.
Ще попереднього дня, поспішаючи до гейзера, я помітив на дорозі рекламний щит "Козина ферма. Крафтові сири". Поїхали туди! Господар виніс нам з десяток сирів на пробу:
Я не люблю козині сири, але ці були смачні. Вибрав декілька, щоб відправити їх додому поштою. Ферма - мініатюрна, налічує лише 14 кіз. Господар каже, що йому не потрібна реклама, він не збирається розширювати свій бізнес, а покупців у нього вистачає. Ось ця коза дає 3,5 літрів молока на день:
Ми теж пробували годувати козу, але вона не стала їсти від нас хліб. Причина виявилася простою: ми цей же хліб декілька хвилин тому давали козлу. Не думав, що кози можуть так любити чистоту (тобто бути такими гидливими)!
Повертаємось до запланованого маршруту. Ми зробили багато спроб з'ясувати, чи можна проїхати до Залізного Порту польовими дорогами. Але всі радники в один голос заявляли: дороги немає. Деякі говорили, що все-таки вона існує, але навіть місцеві її не знають. Причина в тому, що їхати треба через рисові чеки, які часто перекриваються. Можна пройти поле, а потім з'ясується, що треба повертатися назад. Тобто, це лабіринт. Інколи я думаю, що все-таки велосипедом можна було подолати перешкоди, якщо ними були, наприклад, звичайні траншеї шириною в 1 метр. Але така думка прийшла мені згодом. Можна було ще проїхатися вздовж лиману (точніше декількох лиманів), але у нас була хронічна проблема: пауер-банк розрядився повністю, а заряду мобілок залишалося мало. А без GPS там легко заблудитися. Отже, вертаємось на трасу дорогою, якою їхали вчора. Родючі поля та городи навколо:
Пізніше нам розказали, що такі примітивні парники називаються "термосами".
У Бехтерах нам погрожувала злива, довелося її перечекати.
У якомусь селі чи біля села, через яке ми хотіли їхати навпростець, палає поле:
Рух на велосипедах заборонено:
Знак настільки вицвів, що я спочатку подумав, що це знак "Велосипедна доріжка".
У Толі з'явилася нова проблема: заднє колесо, під покришку якого вставлена велика латка, б'ється, бо має потовщення на місці латки. Як приїхали у Залізний Порт, в черговий раз почали шукати веломагазин. Звичайно ж, тут жодного немає. А Толі ж треба не просту покришку, а для шосейного велосипеда!
І от нарешті ми на морі! Краса! Тиждень їхали, щоб побачити голубі морські хвилі. Залізний Порт нам сподобався. Прекрасний пляж, набережна. Людей досить багато, незважаючи на карантин.
Ночувати ми зупинилися на західній околиці міста, у дикому кемпінгу на березі моря. Поруч - Тендрівський заповідник. Проходити туди не можна, є охорона. Кефальне озеро у заповіднику, що зображене на карті, - повністю висохло. В честь прибуття на море була урочиста вечеря: картопля, сало, зелень та місцевий коньяк, який ми купили у місті.
22 червня 2020 р. Залізний Порт - Лазурне
Наш табір:
У Залізному Порту існує кемпінг, і ціни невисокі: 30 грн з людини та 30 грн за палатку. Але ми надаємо перевагу дикому відпочинку. Єдина наша проблема - майже постійна нестача електрики. Людей мало, але дехто прогулюється навіть на конях:
На жаль, вода прохолодна. Тому замість купання я лише раз занурився. На горизонті палає вчорашня пожежа:
А ось центр, пляж:
Офіційно Залізний Порт - село. Але в мене язик не повертається так його називати. Це невелике гарне курортне містечко. Якби був час, я б провів би тут хоча б день. А ще тут перед самим виходом на пляж є справжня кава, до якої я так звик у Києві.
Не знаю, що це за замок, але оригінальний:
Якийсь готель:
На Херсонщині дуже родюча земля. Незважаючи на початок літа, вже йде збирання пшениці. Родять тут не тільки злаки, але й трави та бур'яни, як ось цей будяк:
Їхали ми, їхали, аж ось нульовий кілометр:
Дивно, але за ним є дорога.
phpBB [media]
Перед Лазурним багато рисових чеків:
Я вперше бачу їх у житті. На них чайки почуваються як у себе вдома:
Довелося трішки поблукати, тому що дороги неочевидні. Сонячна електростанція:
Лазурне мені зовсім не сподобалося. Коли ми в'їхали в нього, попали на великий ринок з вузенькими проходами. Я б назвав цей ринок візитною карткою Лазурного. А де парки, сквери, зелені та прибрані вулиці? Я їх не бачив. Формально це селище міського типу, хоча його краще назвати селом, у гіршому значенні цього слова. Після Залізного Порту воно здалося зовсім негостинним. Занадто радянське. Хоча пляжі тут непогані і вода чиста:
Якийсь чоловік розповів нам, що вже декілька років відпочиває у Лазурному, хоча йому тут не подобається. Раніше, сказав він, тут було повно медуз, тому правильніше було б назвати його "Медузне". Але вже другий рік, як медуз немає. Вони зникли, так само як і дельфіни, які колись підпливали до самого берега. Жаль!
Місце нашої ночівлі для мене очевидно - на краю коси біля острова Джарилгач. Люблю море та прибій, що заспокоює думки та тіло. До краю коси треба було пройти пару кілометрів по піску:
Багато людей вертаються пішки з острова, а деякі навіть ще йдуть на нього незважаючи на пізній час. Води у протоці - по коліна. Ще коли ми були у Херсоні, велосипедисти, які нам підказали ідею ночівлі у Гідропарку, розповіли також, що зараз протока між материком та Джарилгачем дуже мілка, і її легко можна подолати пішки. Так і є. Завтра ми підемо туди!
23 червня 2020 р. Лазурне - Скадовськ
Он там на сході - Джарилгач:
Перейти протоку - елементарна справа. Маси народу ходять туди-сюди, для відпочинку, для розваги, або щоб сказати собі "я тут був!". На острові вода чистіша, ніж на пляжах Лазурного:
На північній стороні, у затоці, вода чиста і тепла, є багато трави та медуз:
Медузи чомусь маленькі. Ми заглибилися на острів десь на пів кілометра. Прогулянка зайняла пару годин.
Поки Толя готував сніданок і пакував речі, я пішов підзарядити пауер-банк. Знайшов танцмайданчик. Молодий хлопець, мабуть ді-джей, охоче погодився допомогти. Хлопець здався чесним, і я вирішив залишити йому ще й мобілку. "Через годину повернуся" - сказав я. Правда, повернувся через дві години, і танцмайданчик був зачинений. Я попитав у якихось людей, що працювали по сусідству. Вони вказали на якогось Юру. Юра направив мене до охорони найближчої бази відпочинку. Начальник охорони подзвонив ще комусь, і от: я повинен вертатися до танцмайданчика. Роблю, як мені кажуть. Через декілька хвилин справді підійшов хлопець, якому я залишив свою електроніку. Він сказав, що шукав мене на пляжі, перш ніж зачинитися, але не знайшов. Я подякував йому за послугу, а в душі - ще й за порядність.
Коли я повернувся до нашого табору, Толя сказав, що газ у балончику закінчився, тому картопля вийшла напівсирою. Що ж, будемо сироїдами! Насправді ж виявилося, що вона трішки недоварена. До картоплі були сосиски, і ми їх поїли сирими.
Відпочиваючих на морі небагато:
Дитячі табори в основному зачинені, але один все-таки працював:
Ось ринок, який для мене до цих пір здається візитною карткою Лазурного:
Чим не Троєщина?
Виїжджаємо:
Ще раз нульовий кілометр:
На пів дороги до Скадовська знаходяться три величезних вітряки. Зупинилися біля одного з них:
Якийсь чоловік підійшов до нас і сказав, що бачив нас раніше, коли ми в'їжджали у Залізний Порт. Спитав, куди їдемо. Коли я відповів, що у Скадовськ, то сказав: "приготуйтеся до розчарування, море погане". За його словами, хороше море знаходиться далі, у селі Хорли. Ми туди, на жаль, не встигаємо.
Жнива:
Рисові чеки:
При в'їзді у Скадовськ - літак-винищувач, трохи занедбаний пам'ятник:
Надпис: "Відважним воїнам Скадовської авіагрупи".
Толя продовжує шукати веломагазин. З нас дивуються: по-перше, його немає, а по-друге, вже пізній час (5-а година), все зачинено. Але раптом хтось згадує: "А Терра?". Магазин є, от тільки він напевне зачинений. Тим не менш, спробуємо:
Магазин був зачинений, але на дверях вказаний телефон. Толя подзвонив, і хазяїн прибув через 5 хвилин. В магазині була покришка для шосейного велосипеда, одна-єдина. Але дешева, китайська, ненадійна. Толя повагався, і вирішив не купувати. До закінчення подорожі залишилася якась сотня кілометрів. Доїде на старій.
Саме місто Скадовськ сподобалося. Приємний центр, великі алеї, прибрані вулиці, довга набережна.
А от про море цього не скажеш. Брудне та мілке. Хоча тепле, як казав Толя (бо я в "море" не заходив). Ми планували зупинитися у східній частині міста, як нам рекомендували, але якось дорога повела нас у протилежному напрямку. Коли закінчилася довга набережна, вже темніло, і далеко на березі я побачив щось схоже на великі палатки. Коли ж ми наблизилися, ці "палатки" виявилися купами водоростей! Проте місце досить тихе і зручне, тому вирішили більше не шукати.
24 червня 2020 р. Скадовськ - Великі Копані
Цей день не обіцяв бути цікавим. Ми повертаємося додому, і треба просто доїхати до Херсона. До нього залишилося біля 100 км, для одного дня забагато, тому вирішили заночувати десь посередині, де доведеться. Хоча у Толі був план - біля Нових Копанів.
Море, де ми зупинилися, - жахливе:
На міському пляжі дещо краще, але щоб зайти у воду, треба обійти великі купи водоростей (я вчора аналогічні кучугури прийняв за палатки):
У парку розваг:
Пам'ятник полеглим за єдину Україну:
Як тільки ми доїхали до найближчого села, Антонівки, почалася злива. Ми вдало зупинилися біля аграрного технікуму:
Він зачинений на карантин, і тільки декілька чоловік працювали всередині. За пару годин, що йшов дощ, ми змогли добре підзарядити всю електроніку.
Після дощу поїхали далі. Проте, раптом мій велосипед почав сильно скреготати. Я не розумів, звідки йде звук, але Толя оцінив швидко: скрипить підшипник у передній втулці. Зі скрипом (у всіх смислах) ми доїхали до найближчого села Приморське і стали на зупинці. Далі їхати було ризиковано, треба було щось робити. Оглянули втулку: пильник, що захищає підшипник від бруду, не закриває втулку, а вільно хитається. Очевидно, що всередині повно піску і сміття. Що робити? Я взагалі поганий залізячник, а Толі теж не доводилося розбирати втулку. Почали згадувати та логічно міркувати, як вона влаштована. Іще я подзвонив своєму другові, який мені завжди допомагав у велосипедних питаннях. Він швидко зрозумів проблему і розказав, як нам діяти. Єдине, чого нам не вистачало, - якогось густого мастила. Толя поїхав у село шукати місцевого шофера, а я зупиняв машини. На щастя, у першого ж "Москвича" виявилася велика банка солідолу. Я зачерпнув декілька грамів, і ми почали ремонт. Обережно, щоб не розгубити стальні кульки з підшипника, почали розбирати втулку. Кульки посипалися одна за одною. З двох підшипників випала 21 кулька. Непарна кількість? Одна загубилася? Ми прочистили підшипники і почали збирати за інструкцією мого телефонного друга. Але в кожен з підшипників поміщається лише 10 кульок! Виходить, одна з них зайва? Я до цих пір не знаю. Відвезу велосипед на техобслуговування, можливо, там скажуть. Зібрали ми підшипники, а "зайву" кульку надійно запакували на всякий випадок. І о, чудо! Колесо крутиться, не хитається (люфту немає) і не скрегоче. Я потихенько почав їхати, і лише через кілометрів 10 відчув впевненість, що з велосипедом все нормально.
Великий зрошувальний канал, Краснознам'янський:
На дорозі, по якій ми їхали, довгий час не було жодного села, всі вони знаходилися осторонь. А ми вже проголодалися. Аж ось якась зупинка біля каналу, на якій написано "Зелене". Вирішили з'їхати з траси і пошукати магазин. Село Зелене виявилось добре схованим за каналом та густим лісом, хоч і недалеко.
У магазині вибір був невеликий, але все-таки ми щось купили. Продавці - сімейна пара, дуже приємні люди. От тільки хліба в магазині не було зовсім. Доведеться нам вечеряти без хліба! Однак через хвилин 10 до нас підійшла продавщиця і дала пів буханки хліба. То був хліб з їхнього дому. Її чоловік сказав: "не кожного дня у наше село приїжджають такі туристи, як ви, то ж беріть". І грошей за хліб не захотіли брати. Ми поїли, попили чаю, відпочили, подякували господарям і поїхали.
До Херсона 60 км. Вирішили заночувати біля села Тарасівка, що за 20 км. А якщо вдасться проїхати більше - то у наступному Добросіллі або Великих Копанях. Коли проїхали Тарасівку, було вже темно, і треба було звертати у найближчу лісосмугу. Та як тільки ми звернули, перед нами пролунали декілька пострілів. О, так тут іде полювання, сюди заїжджати не можна! За Добросіллям ми не побачили ніякого пристойного місця для ночівлі і поїхали далі. Великі Копані світилися рекламними вогнями, як місто. Це велике село з багатьма магазинами та навіть готелями. Як я зрозумів, це також великий торговий центр, де продають сільськогосподарську продукцію. Проїхали його, вже глибока ніч. Звернули на першу ліпшу грунтовку і десь на галявині поруч з ліском зупинилися.
На добраніч!
25-26 червня 2020 р. Великі Копані - Херсон
Тут цвітуть ромашки та маки:
До Херсона залишилося біля 30-40 км. А поруч з нами знаходилося одне із захоплюючих місць Херсонщини - Олешківські піски. Ще вчора я не піддавався Толіним умовлянням їх відвідати, тому що боявся запізнитися на поїзд у Київ. Але зранку погодився. Отже, шукаємо піски! Саме "шукаємо". В Google вони позначені як "Національний природний парк", а на Maps.ME - як зелене кільце з порожнечею всередині. Багато місцевих навіть не знають, що це таке. Проте один чоловік сказав, що пробиратися туди важко, але "там класно". Він інколи їздить туди на джипові. Він показав нам вулицю, по якій треба виїхати на край села - а там уже самим шукати дорогу. А ще він додав, що у пісках є військовий полігон. Не відразу ми знайшли дорогу. Пара перших, які заходили вглиб лісу, як нам здалося, вели не туди.
На додачу, ми між собою не могли домовитися, у яку сторону нам треба рухатися. Напрямки, які здавалися правильними мені і Толі, розходилися на 90 градусів. В результаті ми йшли десь посередині між ними. "Дорога" постійно піднімалася та опускалася. Якщо вдавалося, обходили її перепади, а часто доводилося іти напролом поміж дерев і гілок.
Десь через годину ми почули пару звуків, схожих на постріли. Це полігон? Значить, ми йдемо у правильному напрямку! Невдовзі ліс став просвічуватися і закінчився. Ми вийшли на галявину. Але це була не галявина, це була пустеля. Ні, вона не схожа на Сахару, яку ми бачили у фільмах, на ній була якась рослинність, трава і навіть невеликі ліски або окремі дерева, але все це було посеред безмежних пісків!
Дивне відчуття охопило нас. Ми у первозданній природі. Нема нікого. Тільки вітер колихає траву та гілки сосен. Поверхня пісків, що складаються у величезні бархани, в свою чергу покрита мініатюрними барханами, схожими на морські хвилі. Ще ніхто до нас не ступав по цим піскам. Щонайменше, після останнього дощу, який був тут вчора або декілька днів тому, про що свідчать маленькі вкраплення на мініатюрних барханчиках. Ми перші, хто їх потривожив. Пісок гарячий, але не настільки, щоб важко було по ньому ступати. Ми переходили з бархана на бархан, і нам відкривалися все нові та нові краєвиди, не схожі один на одний. Дуже приємно полежати на чистому піску:
Він своїм теплом обігріває спину, руки, ноги. Слабкий вітерець посилає прохолоду, а сонце зігріває тіло зверху. Ці приємні стихії борються навколо мене, а я не приймаю у боротьбі ніякої участі. Високе небо над головою - голубе і нескінченне. Такого полегшення, розслаблення наодинці з природою я не відчував ніколи. Нічого мене не турбує. Безмежжя і спокій. Втім, якась з сил, тепла чи прохолодна, або час, нагадують мені, що пора прокидатися, подивитися навкруги, і ще раз помилуватися цією красою.
Перед походом до пісків ми думали, що було б зручно перейти цю пустелю (а вона приблизно 20 кілометрів у діаметрі) та вийти на іншу дорогу, що веде до Херсона, більш зручну. Та де там! Котити велосипеди по піску, в який занурюються не тільки колеса, а й ноги - нереально. Ми зробили годинну прогулянку навколо невеликого ліска, та повернулися до своїх велосипедів. Перед початком прогулянки я прив'язав до дерев пару яскравих целофанових пакетів, як орієнтири, щоб не загубитися. А втратити дорогу серед піщаних барханів дуже легко.
Пустеля досить чиста. На щастя, мало людей можуть сюди пробратися, і тому у ній мало сміття. Проте у низинах, де вітер втрачав свою силу, і було більше трави, - повно слідів від квадроциклів. А от мені неприємно було б порушувати тишу, яка тут панує. Хочеться лише слухати цей спокійний легіт та спів птахів у деревах.
Нам пора вертатися. На барханах раптом запрацював мобільний зв'язок. Ми змогли побачити карту і визначити, що широка просіка, яка була поруч, виведе нас з пустелі. Отже, йдемо або по просіці, або поруч поруч з нею, щоб не підніматися на круті бархани.
Через годину перепади та просіка закінчилися і молодий сосняк перейшов у старий ліс, теж сосновий:
Потім бір змінився акацієвими хащами:
Нарешті ми опинилися на якійсь дорозі і змогли повернутися до Великих Копанів. Сільське господарство у ньому поставлено на промислову основу. Тут багато теплиць та городів:
Багато "термосів":
День уже закінчувався, а нам треба доїхати до Херсона. Толя знову відстав. Я думав, що загубив його, тому що його телефон був практично розряджений. Я зробив останній дзвінок і ми знайшли один одного. Після цього його телефон повністю відключився. Виявляється, Толя зупинився щоб купити абрикос.
Якраз тоді стався один кумедний випадок, який трапляється у цьому місці з багатьма туристами. Ось біля цього покажчика:
Я наблизився до величезного будинку, який знаходився за посадкою, і зробив декілька фотографій. Будинок охороняли гігантські собаки. "Непогано він жив", подумав я про знаменитого гумориста. Коли ж мимо нас проходив чабан, то засміявся: "Думаєте, це будинок Остапа Вишні? Помиляєтесь. Він жив у селі, яке знаходиться за 17 кілометрів звідси, а це лише покажчик".
Далі ми спішили і просто давили на педалі. Коли проїжджали через Дніпро, могли роздивитися його, але сфотографувати було ніяк: неможливо зупинятися у такому потоці машин, та ще й на мосту. До того ж, вже темніло.
Заночували ми знов у гідропарку, точно на тому ж місці.
Коли переходили через міст до свого пляжу, перед нами йшов чоловік у гідрокостюмі. Це був "лунатик", що до пізньої ночі ходив у воді та світив ліхтариком, як під час нашого минулого перебування. Що він робить, для мене стало зрозуміло тільки наступного дня. Зранку інший чоловік з міношукачем в руках ходив по пляжу і перебирав пісок. Обидва вони шукали цінні речі, які загубили відпочивальники! Мабуть, це доходний бізнес.
А от наші знахідки - кращі. Цікаві відкриття, несподівані знайомства та нові враження неможливо продати за гроші. Але вони будуть з нами завжди і не знеціняться від того, що ми поділимося ними з друзями.
Деякі висновки
Херсонщина - багатий край. Багатий не тільки своїми врожаями, знаменитими кавунами та ранньою полуницею. Край багатий різноманітною природою, багатий історією. Ми торкнулися лише частини цього розмаїття. А ще стільки можна було б побачити:
- Кінбурнський півострів (строго кажучи, більша його частина знаходиться у Миколаївській області);
- острів Джарилгач, прекрасне місце для відпочинку;
- Тендрівська коса;
- чорноморські пляжі ближче до Криму;
- Дніпровські плавні;
- заповідник Асканія-Нова;
- частина Арабатської стрілки, не зайнята окупантами, з її озерами та термальним джерелом біля с. Стрілкове;
- знаменитий пам'ятник тачанці біля Каховки;
- Кам'янська січ на березі Дніпра поблизу с. Республіканець;
- ...
Я багато ще не знаю. То ж досліджувати є що. Треба відпустку брати не на два тижні, як я, а на декілька місяців.
