Мапа машруту:
https://drive.google.com/open?id=1E4Zzr ... sp=sharing
Відео про велоподорож:
https://www.youtube.com/watch?v=UMDkv_I3tx0&t=3s
Подорожувати велосипедом почав у цьому році. Маю деякий досвід автомобільних мандрів.
Тисніть сюди, якщо зацікавило
Show
Мріяв про таку веломандрівку давно. Ще років п'ять тому розпитував у свого далекого родича з Німеччини що та як. Та все відкладав, відкладав.. У цьому році зрозумів, що далі відкладати нема куди. Крім того поталанило з новим родичем - сват виявився велотуристом і запросив мене у два невеличких велопоходи Чернігівщиною, де мав нагоду перевірити свої сили і обладнання, бо до цього бавився лише одноденними веловилазками по малій батьківщині. Майже готовий, не вистачало компанії. Коли починаєш цікавитись туризмом у такому віці, знайти компанію може стати проблемою. Досить довго шукав на велофорумах, шукав серед друзів і знайомих. Пощастило - знайшов. Мій однокурсник Володя - досвідчений велотурист погодився скласти мені компанію практично відразу. Він наполягав, аби ми брали з собою його трьохмістний намет і спали в ньому удвох. Якби не мій малесенький чергнігівський досвід, я б можливо і погодився. Тим паче, що Володя щиро запевнив мене, що вночі не хропе. Але я все-таки наполіг, що ночувати будемо кожний у своєму наметі. Коли вибирав маршрут, то розглядав переважно два варіанти - вздовж Дунаю Австрією та Німеччиною, та вздовж Ельби Чехією та Німеччиною. Ельба перемогла через мої сподівання, що там на велодоріжці буде менше туристів, бо ж їхати збиралися у найгарячіший сезон - у серпні. Добиратися збиралися або автобусом, або власним автом. Автобус відпав, бо компанія перевізник не змогла гарантувати нам перевезення велосипедів у багажі. Питання, де залишити авто на 2 тижні, вирішилось просто - я написав листа хазяйці апартаменту у Саксонській Швейцарії, у якої ми з дружиною якось зупинялися, і та запропонувала залишити авто у неї на подвір`ї, ба навіть більше - поставити намети там же, щоб не шукати кемпінги на першу та останню ніч. Про всяк випадок як резервний варіант я розробив маршрут з поверненням у початкову точку через Берлін і веломаршрут вздовж Шпреє. Який потім і став нашим основним маршрутом.
Нарешті день від`їзду настав. Дорога до Львова промайнула у цікавій бесіді з попутником - хлопчиною, що повертався їз відпустки на заробітки у Словаччину. А у Львові, вірніше на окружній дорозі у наперед погодженому місці мене чекав Володя, що приїхав туди потягом. А від вокзалу до окружної він їхав якийсь час ... велодоріжками. Совпаденіє? Не думаю.
Спакували і загрузили його велосипед і поїхали до кордону. Через інформацію про черги на переході Краковець-Корчова вирішили їхати у Грушів, куди, як всі знають, дороги немає. Перехід за кошти Євросоюзу нам збудували, а побудувати 10 кілометрів дороги від Немирова до Грушева Україна не хоче. Пішов рясний дощ. Не доїжджаючи до Немирова зупинилися на перехресті, попитали дорогу і місцевих, які саме їхали повз нас. Ті запропонували їхати за ними. То була якась грунтовка. Машина була по вікна у багнюці. А дощ саме закінчився. Кордон пройшли швидко - за півтори години. Так, це швидко. У нас замовлено готель у Ряшеві, тож їдемо туди. Володя перший раз у Польші і фотографує все підряд. Біля однієї з заправок помітив автомийню-самообслуговування. Одна біда - там треба кидати злоті, а нас їх немає. Володя швидко вирішив це питання, купивши на заправці пару цукерок. Платив єврами, здачу дали злотими. Але... купюрами. Була лише одна монетка у 2 злотих. Її виявилось досить, аби просто водою під тиском змити багнюку з авта.
Авто не стало сяяти, але перестало засмучувати своїм виглядом. Готель знаходився неподалік від з`їзду з автобану, що було зручно, але також неподалік від досить шумної дороги, що трохи досаждало через відкрите вікно, мав парковку у дворику.
Ми мали з собою чимало їжі, тож повечеряли у номері. Електрочайника там не виявилося, зате жіночка з рецепції запропонувала нам кип`ятку. Разом з так собі сніданком номер коштував 27 єврів. Вночі виявилося, що моє наполягання на окремих палатках мало рацію. Правда я й до цього був готовим - мав пробки для вух. Наступного дня був довгий і нудний шлях по автобану через всю Польщу. Одного разу зупинилися поїсти польського супчику. Журек - це така собі юшка з жареною ковбасою і половинкою вареного яйця. Напевно, що то не найкращий журек був у придорожньому кафе, але наш борщик у придорожньому ж кафе у Грушвиці значно смачніший.
Врешті-решт дісталися Німеччини а невздозі потому і мети нашого автопереїзду села Лохсдорф.
По дорозі зупинилися біля магазинчику купили томатів на вечерю, бо решти харчів у нас все ще вистачало. Хазяйни-німці зустріли нас радо. Показали, де ставити авто і намети, куди ходити в туалет і душ. Запропонували нарвати ... ну звичайно ж томатів, які росли у них у горщиках.
Поставили палатки, помилися, повечеряли і лягли спати.
Досвідчений Володя ще звечора зрозумів, що вночі може бути холодно, і надоумив мене вдягнути носки. Я також взяв з собою в палатку фліску, а решту речей і одягу залишив у автівці. Вночі було таки холодно. Особливо під ранок. Мені було холодно у ноги, спортивки б не завадили, але я боявся вилізти з спальника, боявся, що потім не зігріюсь. Холодно було і в голову. Довелося надіти на голову, вибачте, труси. Ну були в палатці труси, а баф залишився в авто. Вранці, коли зійшло сонце, стало знову по-літньому тепло. Склали велосипеди, поснідали і в дорогу.
Перша досада - забув вдома сандалі, у яких планував їздити. Доведеться у цю жару надягати кросівки. Звечора німці розповідали нам, як дістатися Ельби. Начебто було зрозуміло, але як тільки виїхали на дорогу, то взяли сумніви - куди їхати. Сюди?
Чи сюди?
Володя наполягав, що наліво. Мені здавалося, що треба направо. Подивилися на карту у смартфоні і поїхали направо. Там попався нам чоловік, який радо, хоча й німецькою, розповів, як їхати далі. І не просто розповів, а показав напрямок рукою. Їхали, тримаючись річечки, доречно вважаючи, що вона мусить впадати в Ельбу.
Дорога місцями була дуже красивою, зі скелями. Ми зустрічали ще людей, у яких питали дорогу, і завжди нам радо допомагали.
Нарешті дісталися берега Ельби у місті Бад Шандау.
Я попередньо скачав треки маршруту, тож знав, що він проходить по обох берегах ріки. Але по правому берегу велодоріжки не було видно. Ми попитали у велосипедистів-чехів і вони підтвердили, що варто переїхати по мосту на іншу сторону. І ось нарешті вона, так давно омріяна мною німецька велодоріжка.
Вона навіть краща, ніж я міг собі уявити. Справедливости заради - не всі велодоріжки Німеччини аж такі вже ідеальні, як ця.
Велосипедистів на щастя не багато, але трапляються. До одного я забалакав і ми їхали досить довго поруч один одного, розмовляючи. Він виявися берлінцем. Подорожує наодинці. Всі продукти має з собою. Ночує в не в наметі, а в гамаку. Поговорив з ним про можливість дикого кемпінгу у Німеччині. Той сказав, що намети на ніч ставити по закону не можна. Наметом вважається те, що має підлогу. Тобто гамак, або просто тент без внутрішньої палатки, виходить, не заборонені. Сказав, що зараз можуть бути проблеми, бо стоїть жара і високий рівень загрози лісових пожарів. Що деякі його знайомі попалися на дикому кемпінгу і відбулися легко, а деякі заплатили 30-50 євро штрафу. Ще сказав, що в Берліні щороку гине на дорогах 50-60 велосипедистів. Жарко. Володя поривається купатися в Ельбі. Але всі опитані мною німці цього не радять робити. Вода брудна. Проїхали повз Кьонігштайн і Баштай. Я вже там був і мені не хочеться дертися вгору з велосипедом. А Володя не наполягає.
Досить часто велодоріжка проходить серед дерев у тіні.
Настав час для першого кухля німецького пива. Де пиво, там і підсмажені ковбаски.
Після пива трохи розморило, але їдеться легко. Приїхали до міста Пірна. Я тут вже був кілька років тому саме після потужної повені. Зараз від неї не залишилося і сліду. Володя пішов побродити по річковій воді і візуально оцінив її як чисту і придатну для купання. Інших бажаючих купатися в Ельбі не помітно, навіть у цю спеку.
Під час минулих відвідин Пірна на мене особливого враження не справила. Але оскільки на сьогодні це було єдине містечко у нас по дорозі то заїхали його подивитися.
Ночувати вирішили тут же неподалік у кемпінгу біля озера Натурзеє. Озеро - на іншому боці ріки. Тож маємо нагоду ще раз побачити Ельбу з мосту заодно з видом на старе місто Пірни.
У рецепції кемпінгу була невелика черга. Мене попросили показати паспорт. Ціна трохи спантеличила - 28 євро на двох, включаючи два жетони для душу. Для прикладу - апартамент, біля якого залишилась наше авто, коштує 29 євро за ніч на двох.
За електронний ключ заплатили 50 еврів! застави.
Це був кемпінг з розряду тих, які я не розумію. Люди покидають свої міста, купують чи беруть в оренду кемпери, або трейлери і становляться у подібних кемпінгах, створюючи ті ж самі вулиці міста.
Ми знайшли затишне місце і почали ставити палатки. Прийшла маленька дівчинка і щось забелькотала німецькою. Я спочатку не брав того до уваги, але зрештою розрізнив слова "цельт" і "ферботен", тобто палатка і заборонено. Уважніше роздивився навкруги і знайшов знак, що ставити палатки тут не дозволено. То був напевно майданчик для ігор. Не біда, знайшли інше місце.
Палатки встановлено, "коні" припнуті.
Скоріше до озера, бо спека таки дошкуляє.
Відразу впала в око деяка розкутість німців щодо форми одягу. Чимало людей абсолютно голі. Покупалися, повечеряли, прогулялися навколо озера і полягали спати. Спалося добре. Було тепло, я навіть тента не закривав і спальником просто прикрився.
Зранку сходив до супермаркету неподалік і купив продуктів на сніданок. Ціни на продукти не лякають. А з врахуванням якості, то навіть радують. Пристойний сніданок на двох обійшовся десь у 6 євро.
Кінець першої частини.
Повністю цю розповідь я опублікував раніше на ЖЖ. Кому цікаво - продовження тут https://dro-od.livejournal.com/22809.html
Нарешті день від`їзду настав. Дорога до Львова промайнула у цікавій бесіді з попутником - хлопчиною, що повертався їз відпустки на заробітки у Словаччину. А у Львові, вірніше на окружній дорозі у наперед погодженому місці мене чекав Володя, що приїхав туди потягом. А від вокзалу до окружної він їхав якийсь час ... велодоріжками. Совпаденіє? Не думаю.
Спакували і загрузили його велосипед і поїхали до кордону. Через інформацію про черги на переході Краковець-Корчова вирішили їхати у Грушів, куди, як всі знають, дороги немає. Перехід за кошти Євросоюзу нам збудували, а побудувати 10 кілометрів дороги від Немирова до Грушева Україна не хоче. Пішов рясний дощ. Не доїжджаючи до Немирова зупинилися на перехресті, попитали дорогу і місцевих, які саме їхали повз нас. Ті запропонували їхати за ними. То була якась грунтовка. Машина була по вікна у багнюці. А дощ саме закінчився. Кордон пройшли швидко - за півтори години. Так, це швидко. У нас замовлено готель у Ряшеві, тож їдемо туди. Володя перший раз у Польші і фотографує все підряд. Біля однієї з заправок помітив автомийню-самообслуговування. Одна біда - там треба кидати злоті, а нас їх немає. Володя швидко вирішив це питання, купивши на заправці пару цукерок. Платив єврами, здачу дали злотими. Але... купюрами. Була лише одна монетка у 2 злотих. Її виявилось досить, аби просто водою під тиском змити багнюку з авта.
Авто не стало сяяти, але перестало засмучувати своїм виглядом. Готель знаходився неподалік від з`їзду з автобану, що було зручно, але також неподалік від досить шумної дороги, що трохи досаждало через відкрите вікно, мав парковку у дворику.
Ми мали з собою чимало їжі, тож повечеряли у номері. Електрочайника там не виявилося, зате жіночка з рецепції запропонувала нам кип`ятку. Разом з так собі сніданком номер коштував 27 єврів. Вночі виявилося, що моє наполягання на окремих палатках мало рацію. Правда я й до цього був готовим - мав пробки для вух. Наступного дня був довгий і нудний шлях по автобану через всю Польщу. Одного разу зупинилися поїсти польського супчику. Журек - це така собі юшка з жареною ковбасою і половинкою вареного яйця. Напевно, що то не найкращий журек був у придорожньому кафе, але наш борщик у придорожньому ж кафе у Грушвиці значно смачніший.
Врешті-решт дісталися Німеччини а невздозі потому і мети нашого автопереїзду села Лохсдорф.
По дорозі зупинилися біля магазинчику купили томатів на вечерю, бо решти харчів у нас все ще вистачало. Хазяйни-німці зустріли нас радо. Показали, де ставити авто і намети, куди ходити в туалет і душ. Запропонували нарвати ... ну звичайно ж томатів, які росли у них у горщиках.
Поставили палатки, помилися, повечеряли і лягли спати.
Досвідчений Володя ще звечора зрозумів, що вночі може бути холодно, і надоумив мене вдягнути носки. Я також взяв з собою в палатку фліску, а решту речей і одягу залишив у автівці. Вночі було таки холодно. Особливо під ранок. Мені було холодно у ноги, спортивки б не завадили, але я боявся вилізти з спальника, боявся, що потім не зігріюсь. Холодно було і в голову. Довелося надіти на голову, вибачте, труси. Ну були в палатці труси, а баф залишився в авто. Вранці, коли зійшло сонце, стало знову по-літньому тепло. Склали велосипеди, поснідали і в дорогу.
Перша досада - забув вдома сандалі, у яких планував їздити. Доведеться у цю жару надягати кросівки. Звечора німці розповідали нам, як дістатися Ельби. Начебто було зрозуміло, але як тільки виїхали на дорогу, то взяли сумніви - куди їхати. Сюди?
Чи сюди?
Володя наполягав, що наліво. Мені здавалося, що треба направо. Подивилися на карту у смартфоні і поїхали направо. Там попався нам чоловік, який радо, хоча й німецькою, розповів, як їхати далі. І не просто розповів, а показав напрямок рукою. Їхали, тримаючись річечки, доречно вважаючи, що вона мусить впадати в Ельбу.
Дорога місцями була дуже красивою, зі скелями. Ми зустрічали ще людей, у яких питали дорогу, і завжди нам радо допомагали.
Нарешті дісталися берега Ельби у місті Бад Шандау.
Я попередньо скачав треки маршруту, тож знав, що він проходить по обох берегах ріки. Але по правому берегу велодоріжки не було видно. Ми попитали у велосипедистів-чехів і вони підтвердили, що варто переїхати по мосту на іншу сторону. І ось нарешті вона, так давно омріяна мною німецька велодоріжка.
Вона навіть краща, ніж я міг собі уявити. Справедливости заради - не всі велодоріжки Німеччини аж такі вже ідеальні, як ця.
Велосипедистів на щастя не багато, але трапляються. До одного я забалакав і ми їхали досить довго поруч один одного, розмовляючи. Він виявися берлінцем. Подорожує наодинці. Всі продукти має з собою. Ночує в не в наметі, а в гамаку. Поговорив з ним про можливість дикого кемпінгу у Німеччині. Той сказав, що намети на ніч ставити по закону не можна. Наметом вважається те, що має підлогу. Тобто гамак, або просто тент без внутрішньої палатки, виходить, не заборонені. Сказав, що зараз можуть бути проблеми, бо стоїть жара і високий рівень загрози лісових пожарів. Що деякі його знайомі попалися на дикому кемпінгу і відбулися легко, а деякі заплатили 30-50 євро штрафу. Ще сказав, що в Берліні щороку гине на дорогах 50-60 велосипедистів. Жарко. Володя поривається купатися в Ельбі. Але всі опитані мною німці цього не радять робити. Вода брудна. Проїхали повз Кьонігштайн і Баштай. Я вже там був і мені не хочеться дертися вгору з велосипедом. А Володя не наполягає.
Досить часто велодоріжка проходить серед дерев у тіні.
Настав час для першого кухля німецького пива. Де пиво, там і підсмажені ковбаски.
Після пива трохи розморило, але їдеться легко. Приїхали до міста Пірна. Я тут вже був кілька років тому саме після потужної повені. Зараз від неї не залишилося і сліду. Володя пішов побродити по річковій воді і візуально оцінив її як чисту і придатну для купання. Інших бажаючих купатися в Ельбі не помітно, навіть у цю спеку.
Під час минулих відвідин Пірна на мене особливого враження не справила. Але оскільки на сьогодні це було єдине містечко у нас по дорозі то заїхали його подивитися.
Ночувати вирішили тут же неподалік у кемпінгу біля озера Натурзеє. Озеро - на іншому боці ріки. Тож маємо нагоду ще раз побачити Ельбу з мосту заодно з видом на старе місто Пірни.
У рецепції кемпінгу була невелика черга. Мене попросили показати паспорт. Ціна трохи спантеличила - 28 євро на двох, включаючи два жетони для душу. Для прикладу - апартамент, біля якого залишилась наше авто, коштує 29 євро за ніч на двох.
За електронний ключ заплатили 50 еврів! застави.
Це був кемпінг з розряду тих, які я не розумію. Люди покидають свої міста, купують чи беруть в оренду кемпери, або трейлери і становляться у подібних кемпінгах, створюючи ті ж самі вулиці міста.
Ми знайшли затишне місце і почали ставити палатки. Прийшла маленька дівчинка і щось забелькотала німецькою. Я спочатку не брав того до уваги, але зрештою розрізнив слова "цельт" і "ферботен", тобто палатка і заборонено. Уважніше роздивився навкруги і знайшов знак, що ставити палатки тут не дозволено. То був напевно майданчик для ігор. Не біда, знайшли інше місце.
Палатки встановлено, "коні" припнуті.
Скоріше до озера, бо спека таки дошкуляє.
Відразу впала в око деяка розкутість німців щодо форми одягу. Чимало людей абсолютно голі. Покупалися, повечеряли, прогулялися навколо озера і полягали спати. Спалося добре. Було тепло, я навіть тента не закривав і спальником просто прикрився.
Зранку сходив до супермаркету неподалік і купив продуктів на сніданок. Ціни на продукти не лякають. А з врахуванням якості, то навіть радують. Пристойний сніданок на двох обійшовся десь у 6 євро.
Кінець першої частини.
Повністю цю розповідь я опублікував раніше на ЖЖ. Кому цікаво - продовження тут https://dro-od.livejournal.com/22809.html
