Зранку-раненько приїхали в Миколаїв і максимально швидко почали збирати й налаштовувати велосипеди, - хоча й прибули на південь, проте температура +9+10 не надто зігрівала наші так звичні ще до літньої спеки велотушки.
Покрутили оглянути центр, набережну з видом на річку Інгул та перехопити чогось з натяком на сніданок.
Миколаївська міська рада
Пам"ятник будівничому Інгульської верфі та міста Миколаєва Михайлу Фалєєву.
Переїжджаємо Варварівський міст, наприкінці якого зупинилися зробити кілька фото, бо надто вже файно враннішнє сонце омивало променями все довкола.
Не встигли ми проїхати і 1 км, як гоп-стоп, - у Макса прокол заднього колеса. Варто зазначити, що у 5-х учасників безкамерка, у 2-х - камери зі спецгерметиком. На щастя, це був єдиний прокол за два дні, через який ми зупинялися. Все решта - просто діставали десятки якірців з покришок (або й не діставали) і крутили далі.
Виїхавши нарешті з Миколаєва, попрямували вздовж Бузького лиману, часто зупиняючись для фотосесії.
Варто зазначити, що треки обох днів були не їжджені, тож ми їх в дорозі коригували частими з"їздами ближче до берегової лінії та максимально грунтовими стежками. Іноді у розвідку таких манівців відправлялися не всі, а лише Женя, Іван та Діма, побачивши, що ось десь там можуть бути "прикольні грунтяшки".
Проїжджали багато невеликих населених пунктів, розташованих понад лиманом. У більшості звичайні назви, але декілька запам"яталися через цікаві імена: Мала Корениха, Радісний Сад і Козирка.
Як і у більшості велоподорожей, зустрічалися представники місцевої фауни, які розмірено вели свої буденні справи.
На південній околиці села Козирка розташоване Городище, яке занесене до Державного реєстру нерухомих пам'яток України національного значення. Зупинка для фотосесії навіть не обговорювалася.
Дорогою до Національного історико-археологічного заповідника "Ольвія", який знаходиться поруч з селом Парутино.
Двоє з учасників не виявили бажання йти на територію заповідника, оскільки раніше вже тут бували, тож решта придбали квитки, лишили велосипеди й пішли оглянути одну з грецьких колоній на території сучасної України, заснованої ще в першій четверті VI ст. до н.е.
На території збереглися руїни укріплень, міські квартали, площа-агора, священні ділянки - Східний і Західний теменоси, храми Аполлона, Зевса і Асклепія, майстерні та некрополь.
Більша частина експозиції знаходиться під відкритим небом, хоча є і музей, а також кілька поховальних споруд.
Оглянувши Ольвію та відбившись від місцевого дядька, який намагався всучити нам "чудової якості місцеве вино", поїхали далі. Понад лиманом кручі, урвища та ідеальні майданчики для фото з шикарним фоном. Такий дарунок пропустити неможливо.
Дорогою до села Дніпровське.
А далі сталися ну зовсім незаплановані зміни треку, бо хлопці, наче малі діти, побачили забавку, яку неодмінно прагнули отримати - ідеальна грунтова дорога біля самісінького моря (це ми зійшли з маршруту на край урвища, щоб сфотографуватися і все, хлопців вже було за вуха не відтягти).
Моя аргументація щодо відсутності адекватного спуску їх мало хвилювала, бо ці дорослі діти аж пищали від захвату. Довелося спускатися на попі крутим схилом, ковзаючи по глиняно-піщаній поверхні, поки Женя, завжди спритний та швидкий, спускав мій велосипед, попередньо вже раз зійшовши зі своїм.
Коли ж ми благополучно спустилися (хто зійшов, а хто і сповз на п"яти точках опори), я не змогла не погодитися, що не зовсім безпечний спуск вартував зусиль, оскільки навіть частково проїхатися цією дорогою принесло неймовірне задоволення, порівняти яке можна з зовсім неочікуваним, проте неперевершеним подарунком.
Невдовзі нас чекав не менш класний підйом, правда, тепер значно пологіший та цивілізований.
Веселою (завдяки безкамеркам та спецгерметику) розвагою після подолання спуску й підйому було рахування якірців у покришках - у кого більше, той і виграв.
Проїхавшись трохи полями,
дісталися по треку до пересохлого Аджигольського лиману, що неподалік села Солончаки.
Маршрут йшов через зачинений місток, що нас не злякало, а лише дало додатковий стимул випробувати велосипеди на такій незвичній поверхні. До речі, з одного боку лиману прогалини між пересохлим мулом були такі широкі, що покришки мало не застрягали, потроху провалюючись.
Вітряки, розташовані неподалік.
Дорога до Очакова.
Спритніші Діма й Іван поїхали в Очаків швидше, щоб спробувати дізнатися про можливість переправи на катері на наступний день та знайти готель. Решта, приїхавши значно пізніше, заїхали в піцерію повечеряти і вже затемна шукали готель. Заблукавши у трьох соснах, шукали ми його значно довше, ніж цього хотіли наші втомлені організми. Врешті-решт, успішно виконавши пошуки, заселилися в готель, де був такий бажаний гарячий душ та чай. Хлопці ще влаштували собі посиденьки на кухні, а я пішла відсипатися й накопичувати сили перед наступним морським днем.
Захід сонця в Очакові, де Дніпровський лиман впадає в Чорне море, а на горизонті ледь видніється Кінбурнський півострів.
