Оптимізм Борщів, Вертеба і Джурин без зажури

Для опису покатньок та походів, що можуть стати еталоном
Аватар користувача
mandrivnik
*
Повідомлень: 28
З нами з: 14.8.15 05:02
Стать: чол
Звідки: Київ (соцмістечко)
Контактна інформація:

Оптимізм Борщів, Вертеба і Джурин без зажури

Повідомлення mandrivnik » 3.12.16 06:13

Ідея походу: подолати маршрут смт. Товсте – м. Борщів – с. Більче Золоте – Устечко – Червоногород – Заліщики і ознайомитися з унікальною культурою (гастрономії, вишивки, архітектури, природних ландшафтів та пам’яток природи, каньйонів (товтр), печер світового значення, підземного скульптурного мистецтва та кристалів, смачної «живої» води, багатства історичного минулого та сучасності) та багатствами культурної спадщини південної Тернопільщини, якою можна подорожувати на велосипеді.

Дати походу: 20.08. - 24.08.2016 р.
Активна фаза походу: 21.08 – 23.08

Склад учасників (10 велосипедистів + 1 пасажир):
Роман (організатор), Сергій, Людмила, Андрій, Ірина, Олександр, Леонід, Іван, Олена, Нестор (4 роки), Віктор

Пройдені треки – по днях нижче, у звіті.

Всього за 3 дні пройдено 147 км, всього підйому 1808 м, всього спуску 1917 м.
По днях:
- 37,91 км, підйому 413 м, спуску 454 м
- 70,15 км, підйому 809 м, спуску 895 м
- 38,89 км, підйому 586 м, спуску 568 м

Бюджет групи: ~14000 грн
квитки – 3000 грн
екскурсії - 2760 грн
харчування – 2600 грн
проживання – 1300 грн
поточні витрати – 4000 грн

Фотоальбоми: Леоніда, Віктора
Востаннє редагувалось 7.12.16 06:27 користувачем mandrivnik, всього редагувалось 4 разів.

Аватар користувача
mandrivnik
*
Повідомлень: 28
З нами з: 14.8.15 05:02
Стать: чол
Звідки: Київ (соцмістечко)
Контактна інформація:

Оптимізм Борщів

Повідомлення mandrivnik » 3.12.16 07:07

Пройдений трек 21.08.16
Є в Україні край, який природа щедро нагородила мальовничими горами і широкими лісами, глибокими печерами і стрімкими річками, а людська історія лишила по собі романтичні руїни замків та монастирів. І ще тут готують неймовірно смачний борщ! Якби не останнє зауваження, багато хто з мандрівників міг би намалювати в уяві собі деякий півострів, що омивається двома морями. Та не кваптеся крутити глобус – всього, про що я згадав, повно у Тернопільській області!
Звісно, знавці географії можуть заперечити: мовляв, лідером найвищих гір у нас є Карпати, найбільша лісова ковдра вкриває Полісся, а печер в Криму – що дірок у сирі «Маасдам». Проте, якби вас привезли із зав’язаними очима, наприклад, у селище Касперівці і ви побачили ті заліснені крутосхили, що нависають звідусіль, чи б не подумали ви, що знаходитеся в Карпатах? Так, тут не видно як міряють свої снігові шапки двотисячники на обрії, але ж і в справжніх горах далеко не завжди можна побачити те, що знаходиться за сусіднім схилом. А кількасот кілометрові печери, що зачаїлися у місцевих лісах, легко дадуть фору будь-якій кримській знаменитості. Ну, а те, що найбільше замків будувалося саме на Західній Україні вже годі й казати.
Отже, не дивно, що коли наш знайомий з минулорічного велотуру в історію Роман Третяк запропонував нашій трійці взяти участь у кількаденній мандрівці південною Тернопільщиною, ми залюбки погодилися. Як і семеро інших. Щоб легше запам’ятати імена учасників, можна уявити собі гіпотетичний ідеал страви для вічно голодних чоловіків – СЛОН-РАВІОЛІ (Сергій, Людмила, Олена, Нестор, Роман, Андрій, Віктор, Ірина, Олександр, Леонід і його син Іван).
Зображення
Місце збору змінити не можна – Київський залізничний вокзал
До місця мандрівки від столиці найзручніше добиратися потягом Київ-Рахів. Увечері сідаєте до вагону, а наступного дня зустрічаєте світанок вже на місці. І так само назад. А як от щодо того, на чому переміщуватися між туристичних об’єктів? Адже вони скупчилися не в околицях якогось одного містечка, а рівномірно розпорошилися по всьому західному Поділлю. Пішки – занадто довго, автобусами – незручно, автостопом – не для нашої великої компанії. Залишається велосипед!
Хто як, а наша сімейка їхала до залізничного вокзалу своїм ходом. Олена хвилювалася – чи встигнемо? Але я заспокоював її – від Дарницької площі туди крутити педалі від сили хвилин сорок. Ага, сорок! Це, якщо просто приїхати і помахати потягу ручкою. А ще ж треба пронести двоколісних через підземний перехід, потім протягти по перону до свого вагону, познімати сумки і передні колеса, натомість закутати транспортні засоби у спеціальні чохли, пропхатися якось з цим одороблом крізь вузький коридор тамбура до свого купе і з’ясувати, що треті полиці вже зайняті велосипедами інших учасників, які не ризикували з’явитися на вокзалі за п’ять хвилин до відправлення. На щастя, цього дня не всі 54 пасажири вирішили взяти з собою в дорогу екологічні транспортні засоби, тому місце для наших коників, зрештою, знайшлося.
Загартовані екстремальною посадкою, ми зовсім не хвилювалися з не менш колоритної висадки. А то була ще та пригода! Ось задачка з арифметики: за 2 хвилини винести 10 велосипедів з речами, при цьому не забувши нікого з туристів всередині. Додаткові умови: дія відбувається о пів на четверту ранку, коли навколо панує суцільна темінь, недосяжна для ліхтарів на платформі, до якої наш вагон просто не спромігся доїхати. Більше того, прямо навпроти нашого виходу сусідня колія роздвоювалася, тож довелося чимало перечіпатися, поки згадувалися шкільні нормативи човникового бігу. Тільки замість свистка тренера кілька разів грізно шипів стоп-кран – через те, що колія повертала, машиністу не було видно, що там коїться у хвості потяга, і він раз-по-раз намагався вирушити у подальшу путь згідно з графіком.
Зображення
Велосипеди збирали так вправно, аж фотокамера не встигала сфокусуватися на чіткому зображенні
Лише коли потягу з якоїсь спроби таки вдалося вирватися від затятих велосипедистів і похапцем зникнути у мороці ночі, ми попереносили свої речі подалі від залізничного полотна – раптом ще щось їхатиме? І вже там у світлі власних ліхтариків зібрали велосипеди, а потім тихенько почали свій рейд містечками південної Тернопільщини, у якому честь бути першим випало носію короткої, але поважної назви – Товсте.

Історична довідка Перша письмова згадка датується 1414 роком, хоча місцеві перекази додають віку містечку щонайменше два століття, пов’язуючи його назву з прізвищем боярина В’ячеслава Товстого, який служив князю Роману Великому. Засноване українцями, більшу частину (1434-1939) свого існування містечко підпорядковувалося польській адміністрації (з перервами на турецьке (1672-1683) та австро-угорське (1772-1918) правління). Українці спробували відновити історичну справедливість у 1918-1920 роках, проте залізним аргументом у міжетнічній суперечці змогли стати лише радянські танки зразка 1939 року. Разом з тим Сталін, далебі, вважав, що єдиним товстим містом Радянського Союзу може бути лише Москва, тому 1940 року позбавив Товсте статусу міста (мало магдебурзьке право з 1549 року), а 1962 року воно втратило звання райцентру. Нині про колишнє міське минуле Товстого нагадує наріжна ратуша (особлива своєю майже ромбовидною формою), щільна двоповерхова забудова початку ХХ століття і низка панських маєтків кінця ХІХ століття.


Не зайве згадати, що через Товсте місто протікає Тупа ріка. Назва, можливо, не вельми милозвучна, але, повірте, вона найкраща з тих, які пропонувалися раніше. Свого часу ні в кого з місцевих не викликав здивування вираз: «Піти ловити рибу в Дуплах». А ще колись туристи ображалися, як на питання: «Де у вас тут можна поплавати?» їм відповідали: «Ідіть до Дупи!».
Зображення
Нічні вершники на вулицях Товстого
Що ж, цього разу Дупу-Тупу-Дупла від нас ховала пелена ночі, зате трохи місцевої архітектури світло наших ліхтариків та спалахів фотоапаратів у чорної володарки таки вихопило. Стаючи біля кожної вартої уваги пам’ятки, ми слухали розповіді Романа, а на зупинці біля напівзруйнованого костелу святої Анни (1912) він навіть організував нам гарячу каву!
Зображення
Досвітня кавова вечірка під стінами костелу святої Анни (1912)
Не знаю, як для кого, але для мене це була перша у житті передсвітанкова екскурсія старовинним містечком, тож враження переповнювали неочікувані, часом, навіть, містичні, наче у фільмі про шукачів скарбів чи готичній вампірській сазі. Як розумієте, смт, що не є райцентром, грошей на вітер не кидає, тобто не переймається нічним підсвічуванням історичних пам’яток. Але в тому є й свої переваги, бо культові споруди (зокрема храм Архистратига Михаїла 1939 року), чиї величні стіни приховує ніч, у мерехтінні ліхтариків здаються ще більш таємничими і загадковими.
Зображення
Xрам Архистратига Михаїла (1939) у світлі велосипедної фари
Безперечно, ніщо так не додає оптимізму в мандрівці, як гарний сніданок. І, мабуть, для кожного українця найкращим амулетом від почвари голоду є магічне, коротке і звучне слово «борщ». Щоправда, п’ята година ранку – далеко не той час, коли двері ресторанчиків гостинно відчиняються в очікуванні голодних відвідувачів, тож ми мали кілька годин катання, після яких Роман пообіцяв нам ціле містечко борщів.
З Товстого ми поїхали асфальтівкою на схід. Поки здолали перший підйом, навколо стало поволі розвиднятися, а десь попереду небо вже експериментувало з кольорами у передчутті появи денного світила. Зорі здали свою нічну зміну і пухкенька скибка місяця самотньо мерзла десь вгорі над нами. Власне, на землі температура теж була не вельми високою, але ж ніщо так не зігріває, як педалі під ногами і рюкзачок за спиною.
До шостої ранку ми спустилися в сусідню долину, де на перехресті асфальтівки та річки Серет (тієї самої, що тече через обласний центр, себто, Тернопіль) примостилося село Лисівці. Все селище розляглося на правому березі, а ми зупинилися на лівому, де одразу за мостом місцеві віруючі знайшли себе в ландшафтному дизайні. Ініціатором об’єкту стала природа, яка просто зробила отвір для джерела. Все інше (тераса з ліхтариками та лавками, капличка, купель у вигляді хреста, скульптурна композиція народження Христа за склом) – це вже плоди діяльності людської фантазії. Але виглядає гармонійно і умиротворююче. Отак сидиш собі на лавці, дивишся на хатки на тому березі Серету і відчуваєш, як все мирське лишається там, а тут – лише думки про вічне і прекрасне.
Зображення
Перший перепочинок для наших коників на березі річки Серет поблизу села Лисівці
Проте найбільш прекрасне чекало попереду. Щойно ми виїхали і розпочали боротьбу з затяжним підйомом, як нарешті прокинулося сонечко. Причому, оскільки дорога трохи змінювала напрям і грала з інтенсивністю набору висоти, небесний колобок то кумедно плутався десь між дерев попереду, то сором’язливо ховався за схил, і остаточно збагнув, що йому таки треба нагору, лише коли ми досягли верхівки.
Зображення
Катання у перших променях сонця
Їхалося загалом добре. Нічний холод остаточно розчарувався хоч якось заволодіти нашою увагою і просто зник, інтенсивність автомобільного руху ледве жевріла, а покриття дороги за пострадянськими мірками було майже ідеальним. Так що під час їзди ми мали можливість і безпечно спілкуватися одне з одним, і розглядати польові пейзажі. А під час зупинки в наступному селі (Верхняківці) я відкрив для себе таємницю імені музичного гурту «Нічлава». Раніше я думав, що це продукт українсько-англійського суржику, щось на зразок «ніч кохання». Та реальність безжально сплюндрувала ніжні квіти у саду фантазії банальною табличкою з незрозумілим колись словом, встановленою край мосту через невеличку річку.
Зупинка неподалік від мосту, до речі, мала свій смак – кавуновий. Спонсором солодкого моменту мандрівки став лисівець, який намагався віднадити нас від купання біля святого джерела у Лисівцях. Коли ж поборник порядку з’ясував, що наша основна мета не гідротерапія, а веломазохізм, то у знак вибачення на першому ж баштані подарував нам невеличку кулю насолоди, яку ми розтрощили не одразу, а от саме неподалік Нічлави.
Зображення
Кавун – звичайний сніданок велосипедиста. За жовтим костелом позаду міст через Нічлаву
Але, як то часто побуває, за приємною миттєвістю дріботить тишком-нишком щось підступно дошкульне. До місця сніданку лишалося якихось два кілометри, проте крутосхил за рікою так випробовував нас своїм серпантином, що вся солодка прохолода хутко зійшла солоним потом. Зате потім так легко було в’їжджати до містечка Борщів!

Історична довідка Серед борщів'ян побутує ціла низка легенд про походження назви міста, але всі вони зводяться до двох – прозаїчної і героїчної. Перша апелює до заростей борщівника, воїнство якого охороняє місцеві видолинки (рослина пекучіша за жаливу і заввишки з людину). Друга відносить нас у далеке XV століття, коли турки і татари внадилися розоряти край. І поки чоловіки намагалися оборонити громаду мечем, одна жіночка скористалася борщем. Попри різне трактування мотивів (невдале залицяння, перебирання харчами, кулінарне шпигунство, звичайна необережність) у кожній легенді розлючена містянка топить зайду-сіромаху в чані з борщем. Але, хоч би там що, своєю подальшою історією Борщів доводить, що на 99% успіх залежить від вміло вибраної назви (а не поту, як стверджував Едісон). Потрапивши до літописів на 42 роки пізніше за Товсте і здобувши магдебурзьке право через 80 років після свого сусіди, місто вміло використало тонкий вплив на підсвідомість українців, спокушаючи своєю запашною назвою чимало відомих діячів культури і політики (повний перелік вам озвучать у краєзнавчому музеї). А влітку 1919 року Борщів фактично мав статус столиці всієї Західної України – тут розташовувалося командування першого корпусу УГА, діяв уряд ЗУНР на чолі з президентом Євгеном Петрушевичем, на переговори з яким приїздив очільник армії УНР Симон Петлюра. Нині, певна річ, Борщів ніяка не столиця, але є райцентром в межиріччі Дністра і Збруча, особливим тим, що тут відбуваються щорічні фестивалі вишиванок і борщів.

До феєричного фестивалю «Борщ'їв» ми не дочекалися всього тиждень (близько п’ятдесяти видів борщу дають куштувати на початку кожного вересня), але без спокусливої червоної насолоди не лишилися – Роман попередньо домовився з одним з ресторанчиків, де ми поласували і борщем, і ще багато якими стравами, які тут в кілька разів дешевші, ніж у нашій столиці. Та це аж ніяк не означає, що вони були менші, чи не такі добрі – все смакувало неабияк! Особливо борщ. До речі, з огляду на місцеву легенду і якби мешканці спілкувалися не українською мовою, а «великою і могутньою» (я маю на увазі англійську, звісно), то до фірмової страви неодмінно клали б індичку (англійською слова «Туреччина» та «Індичка» пишуться однаково – «Turkey»).
Але, як то кажуть, не хлібом (борщем у даному випадку) єдиним живе людина. Хочеться ж ще й видовищ. На щастя, в Борщеві подивитися є на що. З минулих віків до нашого часу вціліли як культові споруди (костел Пресвятої Трійці 1763 року і храм Успіння Пресвятої Богородиці 1886 року), гідним нащадком яких у 2006 році став Свято-Успенський собор (Борщівської Божої Матері), так і ті, що не пов’язані безпосередньо з релігією. Наприклад, народний дім 1908 року (побудований на народні гроші – місцевих українців), де нині діє краєзнавчий музей.
Зображення
Споруда краєзнавчого музею – візитівка Борщева
Експозиція музею справді вражає своїм обсягом, як для містечка з усього 11 тисячами мешканців. Причому, історія краю подається у невідривному зв’язку з подіями на інших українських землях. Тут ви знайдете предмети побуту від трипільських часів і аж до ХХ століття, а фрагменти озброєння окреслять еволюцію військової справи від давньої русі до сьогоденного конфлікту на сході України. Крім того, кілька кімнат присвячено світочу нашого народу – Тарасу Шевченку. Тож, як будете в Борщеві – неодмінно завітайте до музею. А ще краще – замовте екскурсію, як це зробили ми.

Зображення
Фото з музею. Україна була велосипедною ще сто років тому!
Те, що місто цвіте і пахне, можна побачити і з того, як центр прикрашено клумбами. До того ж, із здобуттям незалежності Борщів заходився активно розширювати колекцію пам’ятників: 1991 року біля музею сів спочити Тарас Шевченко а поблизу цукрового заводу вшанували пам’ять Лесі Українки, 1993 року неподалік храму Успіння виріс курган борцям за волю України, а за рік до цього з’явилася персоналізована версія у вигляді погруддя Михайлу Грушевському, 2011 року приїжджих з західного боку зустрічає меморіал єврейським жертвам часів Другої Світової, а з 2014 року на розі біля собору скорботно схилила голову Божа матір на монументі Небесній Сотні.
Зображення
Борщів переповнює патріотизм
Що не може не тішити мандрівника – це місце, де легко знайти відпочинок неспокійній душі та змореному тілу. І таке в Борщеві є! Кілька років тому під стіною дзвіниці храму Успіння з’явилася лавка бажань – викувана з металу і прикрашена стилізованими зображеннями основних архітектурних символів міста. Є на ній і велика мідна куля, яку треба терти, щоб здійснилися заповітні мрії. Одна з них справджується просто тут таки: місце відпочинку майстри вибрали таким чином, що з нього відкривається чарівний вид на всю площу, увінчану грушеподібними банями народного дому. І, навіть, коли все живе навколо принишкло через літню спеку, на лавці панує освіжаюча прохолода, дарована тінню високої дзвіниці.
Зображення
Щоб мандрівка вдалася, на кулю бажань треба вдягти свій шолом
Але така вже мандрівницька доля: хоч яке неймовірно приємне місце знайшов, довго там не затримуєшся – дорога кличе! Розуміючи, що переголосити кулінарний та краєзнавчий аргументи Борщева їй буде складно, вона спокусила нас шаленим спуском, де вітерець так добре рятує від пекучого сонечка.
Як і в більшості райцентрів, з Борщева шляхи розходилися на різні боки. Тож, аби не схибити, ми перепитали щодо вулиці, яка відходила на південь, в одного з місцевих і він підтвердив, що ми маємо рацію, але попередив, що дорога там так собі. Спершу подумалося, що чолов’яга натякав на ями, які місцями цілими зграйками перебігали нам шлях – аж довелося заїжджати на тротуар, який тут (який приємний виняток!) мав набагато лагіднішу вдачу, ніж його товста сусідка.
Та прозріння прийшло трохи згодом, коли скінчилися хати, а ями, як вірні песики, повернулися до своїх господарів, лишивши нас сам-на-сам з рівним асфальтом. Хоча, я б тут радше говорив не про зір, а про нюх, але в українській мові, здається немає хеморецептивного відповідника слову «прозріння». Коротше кажучи, ми спускалися вулицею Нічлава до однойменної річки вздовж однієї з її безіменних приток, яка, судячи з запахів, живилася не лісовими джерелами, а Борщівською каналізацією, і зовсім цього не приховувала! Особливо барвистою виглядала зустріч смердючки зі своєю старшою сестрою – в широке синє плесо водосховища вливалася виразно жовта смуга. Але така кольорова дисгармонія зовсім не заважала місцевим рибалкам щось там собі тягати вудочками.
Зображення
Водосховище на Нічлаві. Тепер ви знаєте таємницю зеленявості води з цього боку
Проте загалом картина вималювалася приємна. Нічлава своєю масою швидко пригасила вибрики доньки Борщева, а лісовий схил, що великою дугою огинав водосховище, додавав пейзажу казкового колориту. Не дарма ж тутешній санаторій (щоправда, якогось занедбаного вигляду), назвали «Лісовою піснею». Ну, а в пісні нашої мандрівки наступний куплет був присвячений руїнам замку поблизу села Висічка.

Історична довідка У це важко повірити, але найдавніше зі збережених футбольних полів на теренах України знаходиться саме у Висічці! Широке ідеально рівне відкрите плато спонукало наших пращурів ганяти м’яча тут ще в давньоруські часи. І, хоча, документальних свідчень немає, але подейкують, що для потреб спортсменів та їх фанатів у ХІІІ столітті було споруджено городище. Згодом команда вийшла на міжнародний рівень і, щоб задовольнити потреби чисельних закордонних вболівальників, на початку ХVII століття на краю прірви постає замковий комплекс з чотирма високими вежами, на котрих під час вечірніх матчів розпалювали вогонь, світло від якого спеціальними дзеркалами направляли на поле. Переграти футболістів з Висічки давалося не кожному, бо через особливість рельєфу (глибоке провалля з трьох боків) ті тренувалися грати дуже точно, без аутів та кутових, а замість червоної картки порушника посилали дістати м’яч. Тому не дивно, що турки, як не старалися, так і не змогли перемогти у грі 1672 року, і тоді вони з помсти загарбали все Поділля. Футбол на кілька поколінь став сприйматися, як причина мусульманського гніту, тому про гру поступово забули, і тільки 1820 року нова власниця села Марія Голейовська-Чарковська наважилася відновити добру традицію. Застарілі замкові стіни було замінено просторим палацом, а щоб все скидалося на автентику, архітектор вдався до стилю неоготики. До Висічки знову потягнулися натовпи вболівальників, а гулянки після напружених матчів тривали до світанку. В Інтербелум нащадок Марії Циріл знайшов ще один спосіб притоку грошей. У ті часи футбол часто асоціювався не з пивом, а вином, тому кмітливий підприємець вирішив не переплачувати експортерам, а вирощувати виноград самотужки. Так до Другої Світової війни довкола Висічки утворилася найбільша мережа виноградників на всю Польщу! За радянських часів футбольне поле було значно розширене завдяки боротьбі з надлишками в архітектурі (замок перекочував частинками в народні садиби) та антиалкогольній компанії (щось нехороше сталося з виноградниками). Останнє покращення відбулося 1991 року, коли, турбуючись про долю чисельних фанаток, що з розпуки кидалися стрімголов з чотириповерхової вежі, колишню освітлювальну установку було утилізовано. Тож нині, описуючи колишню футбольну звитягу краю, випадає покладатися лише на власну фантазію.

Звісно, дертися з велосипедами нагору сипучим кам’янистим схилом – справа невдячна. Тому ми лишили свої речі біля мосту через Драпку (щоб з ними ніхто й справді не дав драпака, повартувати зголосився Андрій), а самі подалися пішки (окрім Леоніда, який скористався обвідною дорогою і таки виїхав на плато на колесах).
Зображення
До руїн замку у Висічці краще підійматися пішки
Ділянка пішохідного гірського туристичного маршруту вивела нас прямісінько до єдиної умовно вцілілої вежі колишнього замку. Зразок архітектури XVII століття було зведено на самому краю скелі, тому з нього видно так само багато місць навколо, як і з них його. Та тільки зблизька можна бачити, що окрім товстих мурованих стін з порожніми віконницями ніщо не нагадує про колишню велич споруди.
Зображення
Стіни замку такі товсті, що там легко може вміститися людина або й дві
Проте якщо трохи поблукати по плато, можна надибати ще кілька решток палацу. Так, дещо осторонь зажурено дивиться гострим нерівним краєм у небо півповерху вежі, знесеної 25 років тому. А придивившись пильніше до нерівностей рельєфу неподалік, можна помітити проходи в колишні підмурівки, які ще залишилися у напівзасипаних ямках. Крім того, з протилежного краю (по той бік футбольного поля) сиротливо принишк невеличкий католицький костел, теж без вікон і даху.
Зображення
Руїни костелу – окраса футбольного поля і пасовиська для коней за сумісництвом
Та, що не здатне знищити ані людська рука, ані природні катаклізми (окрім, хіба глобальних, які відбувалися ще до появи нашої цивілізації), то це невимовно вражаючі краєвиди, які відкриваються з плато. Тож, навіть коли від зразків фортифікації не лишиться каменя на камені, сюди варто буде підійматися хоча б заради того, щоб насолодитися пейзажем.
Зображення
З верхівки пагорба розгортається розкішний пейзаж
Спустившись назад до наших велосипедів, ми продовжили крутити педалі асфальтівкою. Щоправда асфальтовим покриттям це можна було назвати умовно, бо через щільну мережу ям воно більше нагадувало стару ряднину в облупленій халупі, аніж порядну дорогу. Причому, більшість мікрорельєфних аномалій примостилося не між селами, а в межах самих населених пунктах. Не інакше, як місцеві спеціально їх надлубали, аби мандрівники не вельми розганялися, а їхали поволі і роздивлялися на красу тутешніх храмів і садиб.
Власне, мети своєї вони досягнули, бо, наприклад, у Пищатинцях ми зупинилися на хвильку, щоб побачити шкільний концерт присвячений скорому дню Незалежності, а на підйомі у Стрільківцях дехто спішився – не інакше, щоб мати змогу спокійно собі йти і милуватися розкішними пейзажами, які стали розгортатися по той бік долини.
Зображення
У Пищатинцях свято Незалежності починають відзначати 21 серпня
Останньою в ланцюжку сіл стала Королівка, яку годі шукати на старих мапах через непостійність голосних у її назві. На противагу приголосним, стійкості яких можна лише заздрити, кругленькі «о» перекочувалися зі складу в склад, інколи чергуючись з хвостатими «а» чи тоненькими «і». Так у сиву давнину село звали Каролівка, за поляків його іменували вже Корольовкою, а на радянських мапах ви знайдете топонім Коралівка, що недвозначно натякає на геологічне минуле краю, коли тут плюскали хвильки мілкого прадавнього моря, яке відступило «лише» 20 мільйонів років тому.
Звичайно, нині ніяких коралів тут не відшукати, але саме західне Поділля характерне тим, що в морські часи, коли Земля ще була тепленькою і частенько здригалася від землетрусів, тутешнє дно густо бралося тріщинами, в які просотувалася морська вода, вимиваючи чисельні фантазійні лабіринти, що оформилися у мережу неймовірних печер якраз до появи людини. Причому, кожне підземелля приваблює відвідувачів чимось особливим. Так, у «Кришталевій» печері ви знайдете неймовірно розкішну колекцію кристалів, а «Озерна» майже на третину заповнена озерами. Ми ж вирішили зупинити вибір на найдовшій гіпсовій печері світу і другій за довжиною печері Світу (після американської «Флінт-Рідж-Мамонтової») – «Оптимістичній».

Історична довідка Печерами на Тернопільщині люди цікавилися здавна. І, хоча,більшість з них були відкриті протягом останньої третини ХХ століття, найдовші лабіринти поталанило віднайти дослідникам попередніх поколінь. Так, 1708 року науковий світ дізнався про Вертебу, 1721 з’явився опис Кришталевої, 1934 відкопали вхід до Угрині, з 1940-х проходять розвідки Озерної, а 1960 опубліковано повідомлення про Млинки. Здавалося, усе найцікавіше вже знайдено і новим спелеологам залишилося хіба відкривати якісь дрібні печерки. Тож, коли ініціатори з львівського гуртка «Циклоп» стали енергійно копатися у непримітному заглибленні поблизу села Королівка, скептично налаштовані колеги обізвали їх оптимістами. Але успішна назва і достатня кількість поту допомогли втерти носа недоброзичливцям – 8 травня 1966 року Олексій Соляр і Мирон Петрович Савчин першими прочистили вхід до незнайомої печери, яка в нагороду за старання вирішила щороку дарувати кілометри нових коридорів підземного лабіринту. За півстолітню історію досліджень знайдено вже 255 кілометрів ходів – а це удвічі більше, ніж довжина Арабатської стрілки, або дорівнює шляху від Тернополя до Рахова, який потяг долає майже за 11 годин!

Наше знайомство з підземеллям почалося з перевдягання. На спелеологічній базі поблизу околиці Королівки (пропустити важко, бо на весь обшир дерев’яних воріт з боку асфальтівки виведено напис «печера Оптимістична») нам видали гумові чоботи, робочі пальчатки, каски з ліхтариками і… лижні комбінезони. Самих лиж і палиць чомусь не дочекалися. Як ми згодом переконалися, підземний слалом – це щось із царини фантастики, бо печерні проходи місцями такі вузькі, що крізь них не те що лижами – навіть навкарачки пройти важкувато. А комбінезони гарно захищають від бруду, пом’якшують удари об гостряки і не дають змерзнути, адже печера – як та ялинка: взимку і влітку однієї температури – 9-10 градусів.
Зображення
Основні відомості та контакти провідників можна побачити прямо з вулиці
Вхід до самої «Оптимістичної» знаходиться не на базі, а десь за кілометр від неї. Спершу треба прочовгати вздовж асфальтівки, потім трохи поздіймати куряву польової дороги, а після її закінчення обережно спуститися схилом до лісу, де в одній з западинок і примостилася брама до іншого світу. Словом, без провідника знайти це диво важко, але якщо побачите, то точно не сплутаєте, адже спелеологи не лише розчистили прохід, але й зміцнили його бетоном і надійними металевими дверми – щоб ніхто випадковий не знайшов собі згуби у складній системі лабіринтів.
Зображення
Інструктаж перед входом до печери
Так, в «Оптимістичній» не влаштовано ні системи освітлення, ні поручнів уздовж акуратно прилизаних доріжок, ані вказівників на кшталт: «Продовження огляду». Дослідники залишили все у первісному вигляді, лише розчистивши гіпсові коридори від нашарувань глини. Тому, мандруючи карколомними ходами, маєш змогу побачити стовідсоткову автентику, відчути себе наче першопрохідцем. І це недалеко від істини, оскільки екскурсії сюди почали водити лише 5 років тому, а до того місцеві таємниці були доступні виключно касті спелеологів.
З неймовірним світом «Оптимістичної» нас познайомила Наталія Юдіна (а екіпірував і привів до печери її соратник з Львівського «Циклопу» Богдан Маркович). Нестору (і мені для його супроводу) пані Наталя надала честь іти першим, сама просувалася за нами, даючи вказівки на розвилках, а всі інші розташувалися за рівнем фізичної підготовки від меншого значення до більшого.
Зображення
У печері є невеликі проходи, подолати які, не пригинаючись, здатен лише Нестор…
Спершу хід спускався донизу, адже основний масив лабіринтів знаходиться на глибині 60-80 метрів під землею. Кут нахилу тут такий значний, що, аби не послизнутися на глині, спелеологи вкопали сходинки з широких дерев’яних кружалець. Коли необхідної позначки було досягнуто, розпочалася горизонтальна ділянка. Але перш, ніж перерости у коридор, де можна йти більш-менш вертикально, печера змусила нас стати навколішки і проповзти так кілька десятків метрів. Від чисельних колін глиняне дно нори за довгі роки взялося двома глибокими борознами, просуваючись вздовж яких з цим ліхтариком на лобі здаєшся собі зменшеною подобою потяга метро.
Зображення
… і просторі зали, де можна зібратися всім разом, щоб послухати захоплюючі історії екскурсовода
Коли простору побільшало, пані Наталя стала робити зупинки, на яких розповідала про печеру і те, що можна побачити в даному місці. Ми пройшли вже зовсім небагато, коли на стінах почали виблискувати іскорки кристалів гіпсу. Неподалік входу вони мають невеликі розміри, але в найвіддаленіших з десяти відкритих на сьогодні районів «Оптимістичної» вони сягають розмірів пляшки вина! Щоправда, для того, аби потрапити у заповітні куточки, звичайної прогулянки недостатньо. Спелеологи, досліджуючи невідомі закутки печери, зазвичай не обмежуються одним днем, тому в різних місцях прямо під землею створено спеціальні табори, де можна похарчуватися і поспати. Електроенергія надходить прокладеним кабелем, запаси їжі занесені зверху, а воду беруть прямо на місці – тут рідина надзвичайно чиста, адже місяці, які вона просочується крізь товщу ґрунту, позбавляють її всього зайвого.
Один з таких таборів ми побачили через годину нашої екскурсії – залу «Ювілейну». Це справді доволі простора порожнина з рівною підлогою і стелею вище людського зросту. Попід стінами видно місця для спання, десь поруч зберігаються запаси харчування, обладнано куточок для гігієнічних потреб. А посередині зали знаходиться унікальний об’єкт – спелеологічний музей. Тут у прозорих скринях лежать кристали та інші окраси печери, які дослідники не винесли на поверхню, а зібрали в одному місці під землею, де зразки мають щастя зберігатися у рідному для них мікрокліматі.
Зображення
У підземному музеї зібрано зразки з ділянок, досяжних лише для спелеологів
Що ще вражає під час мандрівки «Оптимістичною», так це вміння спелеологів перетворювати недоліки роботи у переваги. Розвідати новий хід – це не просто знайти якусь печеру і пролізти нею в невідоме. Часто-густо гіпсовий коридор доводиться відкопувати від нашарувань глини, нанесеною водою за мільйони років, а потім виносити непотріб на поверхню (а це не просто – згадайте про нору з колінами). Тому особливо кмітливі (або ліниві) дослідники змінили точку зору на глину зі сміття на матеріал для творчості і в різних місцях підземелля створили неабиякі скульптури.
Зображення
Кому не холодно без комбінезонів – так це безсоромницям русалкам
Ми лише дві години провели в печері, а вже встигли зустріти привабливих русалок, лютого циклопа та інших міфічних створінь. І, звісно, виліплених спелеологів у повному спорядженні. Все виконано в натуральну величину, тож, якби їх ще розфарбувати, то в сутінках печери можна було б певно сприйняти за живих істот, що причаїлися за наступним поворотом. Мабуть з цієї причини їх і не стали фарбувати – хто б не здригнувся, побачивши несподівано перед собою невідому постать там, де випадкових зустрічних не може бути в принципі. Хіба що хтось заблукав. Але, за словами Наталії, таке в «Оптимістичній» трапилося лише раз. На щастя, з хепі-ендом, хоча й не без моралі.
Зображення
У печері всі мають іти одне за одним – щоб ніхто не відстав і на загубився
У спелеологів не заведено проводити дослідження самотужки. Печера – місце не вельми безпечне, а ще ніким не пройдений коридор – і поготів. Дослідники мають іти щонайменше у парі, щоб у випадку, коли один втрапив у халепу, інший міг допомогти або, принаймні, привести підмогу. Але коли марнославство бере гору і людина вирішує не ділити славу відкриття з колегами, печера може її покарати.
Наталя розповіла про одного спелеолога, який під час чергової групової експедиції запримітив один коридор, про який змовчав, а потім повернувся сам і розвідав нову ділянку. Щастя від відчуття того, що про нього говоритимуть, на якусь мить затьмарило йому розум і він не одразу второпав, що прогулюючись ще ніким не баченим лабіринтом, несподівано для себе заблукав.
На пошуки відкривача-невдахи наступного ж дня з’їхалися колеги з різних куточків України. Винуватець бучі нікого не попередив про свої плани (аби залишитися єдиним першовідкривачем), тому, шукаючи його, спелеологи прочесали усі відкриті ділянки і, звичайно, нікого не знайшли. Тільки за якимось неймовірно щасливим збігом обставин хтось помітив той фатальний прохід, протиснувшись крізь який шукачі незабаром наткнулися на жертву слави.
Розповідь постраждалого про свої триденні поневіряння слугувала повчальним уроком для інших. Лишень уявіть собі – весь цей час він провів у повній темряві та абсолютній тиші! Додайте сюди відсутність їжі і води, а також тісняву нерівних стін – і отримаєте неабияке випробування для власної сили волі на надії. Горе-відкривач з усіх сил намагався не заснути, адже за таких умов сон, що розпочався одного разу, міг ніколи не закінчитися. Крім того, чоловіку доводилося боротися з галюцинаціями – мозок не міг змиритися з відсутністю зовнішньої інформації і не втомлювався генерувати свою. Тож зрозуміло, коли бідаку розшукали, він не кинувся в обійми своїм рятівникам (раптом це черговий вибрик змученої свідомості?), аж ті почали думати, що запізнилися. Але, печера хоч сувора, проте добра.
Зображення
Пройтися печерою – це не в магазин по хліб. На фото лише фрагмент, де ми ходили
А ще в ній готують добре пиво. Не куштували печерне? Виключно з солоду, хмелю та дріжджів – і без будь-чого іншого. Після повернення з «Оптимістичної» пан Богдан залюбки провів нам дегустацію пінних напоїв, які виготовляються тут таки. Попри невелику кількість складників (всього три) броварі пропонують широкий спектр продукції різних кольорів та смаків. Сам я не вживаю алкогольних напоїв понад десять років, але ті, хто скуштували пива від Богдана, стверджували, що опісля їм не смакувало не те що магазинне, а, навіть, розливне у різних столичних закладах.
За розмовами про печерні історії ми зустріли вечір на базі спелеологів. Ліжко-місць у двоповерховому будинку вистачило б і на багато більшу компанію, тож нам залюбки дозволили заночувати. Та ніщо так не скрашує закінчення дня, як смачна вечеря. Роман домовився зі своїми родичами, які мешкають неподалік, і ті привезли нам картоплю з тушкованим м’ясом, овочевий салат і те, що неодмінно додає оптимізму – борщ!
Зображення
Стіл борщів. Фото ранкове, бо ввечері рука не могла відірватися від ложки
Востаннє редагувалось 6.12.16 05:30 користувачем mandrivnik, всього редагувалось 1 раз.

Аватар користувача
mandrivnik
*
Повідомлень: 28
З нами з: 14.8.15 05:02
Стать: чол
Звідки: Київ (соцмістечко)
Контактна інформація:

Вертеба і що ще треба

Повідомлення mandrivnik » 3.12.16 07:35

Пройдений трек 22.08.2016
З чого викладається мозаїка вражень від поїздки? У когось вона виблискує соковитою зеленню живої природи, комусь більше до вподоби світло-коричневі тони архітектурних пам’яток, а хтось не уявляє її без пістрявих вкраплень сувенірів та покупок. Проте часом найбільшого впливу хід мандрівки (і набір вражень) може зазнати від людей, які зустрічаються на шляху. Ні погода, ні природа, ні які-небудь інші несподіванки не здатні так раптово і кардинально змінити маршрут, як розмова з людиною. Таким неординарним камінцем у нашій мозаїці виявився Богдан Маркович.
Зображення
Наші велосипедики знудилися з нічних байдиків і кличуть в дорогу
Вже з перших хвилин зустрічі з цим чоловіком на спелеологічній базі «Оптимістичної» відчуваєш, що перед тобою – неординарна людина. Його розповіді про печери заворожують, а історії про пригоди спелеологів не можна слухати не відкривши рота. Богдан не шкодує епітетів та емоційних приправ, тому кожна розмова смакує по-особливому, обеззброює своєю щирістю та відвертістю.
Найбільше мене вразила його здібність розпізнавати з першого погляду людину, у тому числі й мову, якою вона говорить (навіть не знаю як – може за вимовою, а можливо й за побудовою речень). Так, з нашої компанії багато-хто звертався до Богдана українською, але він кожному відповідав тією мовою, яку визначав всередині співрозмовника. Моїй Оленці, наприклад, пощастило (вона працює редактором, тож з мовою проблем немає), а в мені він якимось дивом вгадав вихідця степового шахтарського містечка і переходив на російську.
А ще Богдан має великий досвід і чітку точку зору, з якої миттєво оцінює події та явища у сферах його компетенції. Причому, це стосується не лише подій давноминулих, але й планів на майбутнє. Роман лише хотів порадитися щодо продовження нашого маршруту, але Богдан не те що камінця на камінці не лишив – він взагалі перевернув його з ніг на голову!
Зображення
Не варто боятися Черешні – вона теж геолог-дослідник «Оптимістичної»
За первісним планом ми мали після «Оптимістичної» спускатися до Касперівців на ночівлю, а потім паралельно водосховищу на річці Серет відвідати Монастирок з його печерним монастирем і Більче-Золоте з її трипільською «Вертебою», після чого податися на захід до Устечка. Богдан, маючи неабиякий велосипедний досвід і знання місцевої топографії, запевнив, що то в нас буде катарсис, а не мандрівка, бо на нас чекає низка підйомів і спусків, а також заплутаних лісових і польових доріг, де ми, безсумнівно, заплутаємося. Саме тому ми ночували в Королівці замість Касперівців, а далі вирішили їхати до сусіднього Більче-Золотого, від якого попрямувати до Устечка довшою, але приємнішою дорогою через вже згадані Касперівці. Монастирок Богдан взагалі розкритикував, запропонувавши натомість відвідати сусідні Голігради. Назва заінтригувала особливо хлопців, які вперто розділяли її на дві частини з заміною однієї голосної.
Отже, на другий день мандрівки не дуже ранньої пори наша група виїхала з Королівки у північному напрямку. До послуг тих, хто боїться заблукати, західніше проходив довший шлях асфальтівкою. Але Богдан порадив нам скористатися польовою дорогою – так ми не лише зекономимо кілька кілометрів, але й уникнемо зайвих перепадів висот. Варто лише піднятися до лісочка (до речі, саме там знаходиться вхід в «Озерну»), а потім ми легко спустимося, куди треба.
І от, коли село лишилося вже десь позаду, а за шеренгами соняхів попереду стала проглядатися темна пляма лісу, нас наздогнав ще один учасник. Напередодні Роман заохочував Богдана трохи проїхатися з нами, але той вибачався, що має справи. Тож, якби у нашого знайомого спелеолога змінилися плани і він приєднався до нас, ми би тільки пораділи. Але це був не Богдан, а просто дощ.
Зображення
Треба поспішати, бо пагорби за Королівкою вже опинилися за стіною дощу
Їхати велосипедом ґрунтовою дорогою в суху погоду – майже так само добре, як асфальтом. Втрамбована і відполірована мало не до блиску земля часто виступає кращою альтернативою розбитим сільським асфальтівкам чи, не дай Боже, бруківкам. Але варто пуститися дощику, як вся перевага курного шляху одразу налипає товстим шаром на колеса, забивається під крила і гальма, вимальовує шоколадну подобу Чумацького (або Молочного) шляху на спині велосипедиста. І тоді вже ніякі бажання скоротити маршрут не рятують від прагнення якомога швидше вилізти хай і на довшу, але асфальтовану дорогу. Ми вдалися до цього відчайдушного маневру поблизу села Юр'ямпіль.
Як на те, дощик поглузував з нас і припинив свої залицяння, щойно ми виїхали на тверде. Не інакше, як його задовольнила демонстрація сили і він подався зрошувати поля кудись за обрієм, лишивши нам у нагадування калюжки у вибоїнах на асфальті.
Взагалі, ям на шляху зустрічалося не те, щоб багато, але якимось дивом вони посповзали з верхніх ділянок (траса перетинала кілька долинок) і скупчилися у низинках. Здавалося, гладінь спуску вступала у змову з баюрами внизу. Перша спонукала їхати швидше, а другі намагалися вишикуватися так, щоб довелося всю набуту швидкість віддати на поталу гальмам – бо інколи об’їхати смугу перешкод здавалося чимось нездійсненним.
Для різноманітності відчуттів останні кілометри перед зупинкою дорога загорнулася у гравій. Так, за дві години їзди нам вдалося посмакувати всі можливі варіанти шляхів – від помадки «ґрунтівка під дощем» до грильяжу з подрібненого каміння. А що причаїлося на споді нерівностей рельєфу, ми дізналися під час екскурсії печерою «Вертеба».

Історична довідка Певно вам доводилося чути про вертебську культуру, яка набула поширення між 5500 та 2750 роками до нашої ери на території від Карпат до Дніпра, охоплюючи містечка з населенням до 15 тисяч осіб – найбільші у тогочасній Європі? Щоправда, така назва закріпилася б у науковому світі, якби власник Більче-Золотого (в Інтернеті можна стріти вельми відмінні варіанти написання його імені українською: Ян Хмелецький, Ян Малевський або, навіть, Адам Потоцький) виявив більшу спритність, аніж амбітний Вікентій Хвойка. Адже ще за 75 років до того, як останній провів сенсаційні розкопки у містечку Трипілля на Київщині, перші значні знахідки побуту трипільців були видобуті на світ саме з нетрів печери Вертеба 1822 року. Проте дослідникам підземелля неподалік Більче-Золотого не стало сміливості визнати відкриття ще не відомої культури і вони списували знайдені черепки на античність. А що зразків прадавнього побуту в печері виявилося неймовірно багато, то її прозвали «Наддністрянськими Помпеями». На щастя, прадавні вертебівці не мали під боком підступного Везувію, тому століттями могли спокійно тут переживати особливо холодні зими – температура під землею рідко відхиляється від позначки 11 градусів. Та й сховок від ворогів Вертеба забезпечувала неабиякий, бо жоден зайда при здоровому глузді не ризикне пуститися на переслідування жертв у десятикілометровому лабіринті. Ця особливість не втратила актуальності і в наші часи: тут євреї ховалися від прибічників Третього Рейху, а вояки УПА – від угрупувань НКВС. Про це все і багато іншого можна дізнатися, відвідавши перший в Україні підземний музей трипільської культури, який 2004 року відкрився у залах Вертеби.

Нова печера справила зовсім інакше враження, аніж попередня. Здавалося, що вони не діти одного гіпсового пласту, а містяться у нетрях, щонайменше, різних планет. Я не кажу, що одна краща, а інша – гірша. Просто, акценти в екскурсіях були розставлені по своєму і кожна з печер показала нам власний унікальний аспект підземного світу.
Зображення
«Вертеба» - єдине підземне помешкання трипільців
Перша відмінність впадає в око ще до входу у володіння темряви. До «Оптимістичної» ми крокували лісовими стежками і знайшли її серед пагорбів та віковічних дерев. А «Вертеба» починається просто біля узбіччя дороги з невеликої ями посеред рівного, як стіл, поля.
По-друге, у вчорашній печері постійно доводилося рухатися вузькими коридорами з гострими виступами стін, час від часу пролазячи навколішки особливо тісні місця. Хтось з надлишковою вагою міг би нарікати на габарити свого організму, але загалом екскурсійний маршрут «Оптимістичної» прокладено так, що подолати його може будь-то, здатний самостійно пересуватися. Що ж до «Вертеби», то в її переходах з рівненькою долівкою (прадавні розробили власну технологію укладки підлоги) місця вистачало, щоб кататися велосипедом. Але ми мали пішохідну екскурсію, тому свій транспорт полишили біля входу.
По-третє, різняться декоративні елементи, виготовлені людьми. В «Оптимістичній», відкопаній трохи більше, ніж півстоліття тому, усі глиняні скульптури належать творчим потугам наших сучасників. А от а експозиція «Вертеби» була створена у сиву давнину ще до винайдення писемності.
Зображення
Вік знахідок у «Вертебі» вимірюється тисячоліттями
І, далеко не останнє, але, можливо, для когось найбільш важливе. Прогулятися «Оптимістичною» і не перемастити комбінезон з ніг до голови у глину чи не стукнутися кілька разів каскою об якийсь неочікуваний виступ – це так само неможливо, як вийти сухим з липневої зливи. Натомість відвідати екскурсію «Вертебою» ви можете хоч і в костюмі з краваткою дорогою на роботу. Про налобний ліхтарик, що своїми ремінцями прагнутиме зіпсувати зачіску, теж можете забути – на всьому маршруті є освітлення.
Як і у випадку з «Оптимістичною», про прогулянку «Вертебою» слід потурбуватися заздалегідь, якщо тільки ваше бажання не обмежується фотографуванням біля зачинених дверей печери. Роман попередньо домовився з керівником музею Олександром Дударем і, поки ми приїхали на місце, гід по єдиному в світі підземному помешканню трипільців уже чекав на нас у плетеній альтанці неподалік входу. Ми припаркували велосипеди, вдяглися трохи тепліше («Вертебі» байдуже, що нагорі літо) і почимчикували за нашим екскурсоводом східцями додолу.
Зображення
Олександр Дудар розповідає так натхненно, що зацікавить і малого, і старого
Перше вражаюче відкриття чекало у вхідній залі, центральне місце якої займала звичайна на перший погляд кам’яна брила. Екскурсовод розповів, що дослідникам тут, як і в більшості інших печер, довелося зняти півметровий шар ґрунту, який за тисячоліття наріс над тим рівнем, який існував за трипільців. Спершу незручну каменюку археологи збиралися прибрати, але, коли розчистили її основу, то виявили неймовірне – глиба вагою з автомобіль стояла на підніжках! Як прадавні змогли пересунути цього монстра (відповідний надлом у стелі видно на кілька метрів лівіше) та ще й поставити на постамент – залишається загадкою й до сьогодні. Не інакше, як це демонстрація можливостей віри – «пам’ятник» мав ритуальне значення і символізував вищі сили, яким поклонялися трипільці.
Що ж до власне рукотворних виробів первісних ремісників, то пан Олександр показав їх нам у наступних залах. Ми рухалися коридором, біля якого зустрічалися невеличкі кімнатки, де у світлі ламп можна було роздивитися глиняні глечики, характерні трипільські подвійні чаші, чимало інших виробів, призначення яких на перший погляд важко було відгадати – але на те ми й мали гіда.
У найбільшій залі, до якої ми потрапили, розмістилася справжнісінька печерна діорама. Окрім реконструйованих предметів побуту нас зустріли виліплені у повний зріст постаті трипільців, кожна з яких символізувала окремий аспект прадавнього суспільства. Тут – і матір з дитиною, і чоловік-охоронець, і жінка, що порається на кухні, і хлопчик, що вправляється у музиці.
Зображення
«Вертеба» - це не лише археологічне ельдорадо, але й геологічне
Словом, вражень «Вертеба» нам підкинула так багато, що вони вже просто не вміщувалися всередині і прагнули знайти вихід назовні. І тільки відчуття голоду (точніше, близькості обідньої години) повертало до реальності та навіювало думки про наступні кілометри шляху, які мали привести до рівноваги між ситістю мозку та шлунку. Цей баланс ми успішно відновили сусідньому з печерою містечку Більче-Золоте.

Історична довідка Більче-Золоте має честь належати до когорти тих місць на території сучасної України, де люди заходилися селитися ще за сивої давнини. Певно, ділянка приваблювала первісних поселенців відчуттям захищеності, адже велику чашоподібну долину з підвищенням посередині колись з трьох боків омивали води Серету, який тільки згодом знайшов собі коротший шлях. Тому не дивно, що археологи саме тут відкопали залишки не лише найдавнішого на Тернопільщині поселення часів середнього палеоліту, але й знайшли сліди діяльності представників пізнього палеоліту, трипільців, скіфів, носіїв черняхвської та голіградської культур. А потрійні земляні вали вказують на те, що саме на теренах Більче-Золотого знаходилося найбільше на Поділлі давньоруське городище. Власне, саме плідній археологічній діяльності на користь музеїв Кракова, Варшави, Відня, Львова, Тернополя і сусіднього Борщева містечко завдячує другою частиною своєї назви, адже до 1890-х років іменувалося просто як Більче у пам'ять про легендарну дівчину, що своїм життям врятувала селян від лихого пана. Відомості про міжкласовий конфлікт збереглися лише у місцевих переказах, а в офіційних джерелах селище з’явилося відносно мирного 1482 року. Наступні два століття Поділля стає зоною тертя з мусульманськими нападниками і, аби тим життя медом не здавалося, у Більчі виростає мурований замок. Коли ж поляки і кримці награлися у війну, а їхні країни зникли з карти Європи, форпост втратив своє оборонне значення, перетворившись на невичерпне джерело будівельних матеріалів для кмітливих ґазд. Атракціон щедрості несподівано закрив Адам Сапєга, який 1854 року придбав Більче і перевтілив решту залишків твердині у розкішний палац посеред парку, насадженого попередніми власниками. До речі, парк цей дожив і до наших днів (під назвою «Більче-Золотецький ландшафтний парк»; саме в ньому росте одне з найтовстіших дерев України, стовбур якого заледве обійняла вся наша команда!), а от його осердю перепало на горіхи від Другої світової. Коли ж совіти прогнали панів, то селяни вже знали, що роботи з руїнами. До честі більчан варто сказати, що на сільський клуб та корівники було трансформовано лише залишки палацу, а от не менш постраждалу церкву Святого Архангела Михаїла (1871 року) вони в образу не дали, а дочекалися Незалежності і відновили. Також збереглася ще одна окраса селища – невеличкий костел-усипальниця родини Сапєг (1898 року), що розмістився посеред парку і дивом уник долі свого безталанного сусіди.

Більче-Золоте викликає повагу вже тим, що має не лише чималу добірку пам’яток, але й розташувало свою експозицію так, що на її оглядини не треба зазирати в якісь підозрілі провулки чи блукати околицями. Вся історія проілюстрована вздовж головної вулиці – просто треба виявити трохи пильності та неспішності.
Зображення
Чи це не та сама Більча, що вбила жорстокого пана?
Перший об’єкт туристичної привабливості («Монумент праці» 1967 року) обрав собі затишне місце у затінку дерев у середній частині спуску до селища. Захоплений тим, як мій велосипед жваво перетворює потенціальну енергію в кінетичну, я лише встиг мигцем запримітити якусь сіру пляму за узбіччям. Зате, коли після обіду ми поверталися назад і я вів свій транспортний засіб пішки (фокус з енергіями вже не діяв), то роздивився, що центральним об’єктом монументу є жіночка, яка, судячи з суворості обличчя, досконалості фізичних форм та особливостей вбрання, належала до давньої голіградської культури.
Зображення
У глибині парку видно будинок культури, побудований на місці палацу
Наступну пам’ятку я оглянув на зворотньому шляху – з тієї ж причини, що й першу. Власне кажучи, стара паркова брама не те, що б якийсь там пам’ятник, але якщо я вам скажу, що це одна з найдавніших збережених архітектурних форм Більче-Золотого, то ви зовсім інакше подивитеся на цей нині занедбаний клаптик колись розкішного парково-палацового комплексу.
Зображення
Радянським скульпторам і не снилася така метаморфоза їхнього дітища
У самому ландшафтному парку, що притисся до дороги, теж є на що подивитися. Спершу доріжка проходить неподалік монумента землякам, що загинули у Другу світову, воюючи у лавах Червоної Армії. Щоправда, від первісної задумки пам’ятці лишили тільки бронзового солдата, а от постамент підрихтували у дусі доби. По-перше, мабуть, аби не компрометувати сучасників, прибрали списки червоноармійців, натомість золотом вивели всього два слова: «Героям слава» і тризуб над ними. А по-друге, композицію урізноманітнили двома розп’яттями, встановленими обабіч скорботного вояка.
Зображення
Відповідний пам’ятник ОУН не зловживає пафосом
Щоб у туристів не склалося хибне враження, ніби більчани воювали тільки за радянську сторону, навпроти можна побачити пам’ятний хрест борцям ОУН. Як колись вони опинилися по різні боки ідеологічної боротьби, так і зараз їхні пам’ятники стоять з протилежних сторін від доріжки, що веде у глиб парку – прямісінько до каплички-усипальниці Сапєг.
Зображення
Картина з костелом і трьома сюжетами без жодного поцілунку
Мініатюрний храм на краю галявини одразу викликає зачарування. Він такий компактний і величний, неприступний і затишний водночас! Важко позбутися враження, що це арена дії якоїсь казки – тут і дерева-велетні, і місцями позеленіле від моху замкове каміння, і витягнуті форми вікон та склепінь. Уява мимоволі починає вимальовувати поруч не менш витончені риси палацу, якому історія відміряла не настільки довгий вік. Проте не варто даремно засмучуватися за неіснуючою втратою – судячи з довоєнних світлин палац не вирізнявся особливим стилем і не набагато перевершував у естетичному плані побудований на його рештках сільський клуб.
Зображення
У Більче-Золотому пам’ятник Тарасу Шевченку зайняв чільне місце навпроти головного храму
Якщо повернутися на дорогу і продовжити рухатися далі, незабаром можна потрапити на другу ділянку пам’яток, що згуртувалися навколо православної церкви Святого Архангела Михаїла. Тут співіснують у мирі та злагоді Тарас Шевченко (якраз навпроти храму), меморіальна дошка про місцеві дослідження трипільської культури Олегом Кандибою (біля школи естетичного виховання), пам’ятні хрести на честь скасування панщини (1848 рік), монахиням, що під час війни віддали свої життя за врятування інших, а також на честь встановлення Незалежності.
Зображення
Найдавнішому пам’ятному знаку Більче-Золотого виповнилося 168 років
Та перш, ніж ознайомлюватися з місцевим скульптурно-архітектурним надбанням, ми завітали до однієї довгоочікуваної установи, що розмістилася прямісінько за спиною Кобзаря. Довелося трохи зачекати, поки приготують замовлені страви, проте коли їх виставили на стіл, ми були вражені розмірами порцій. Ну, і смакувало все відповідно. Офіціантка сказала, що готувати смачно і багато – такий місцевий стандарт, адже це не столиця.
Зображення
Найцікавіше на території храму знаходиться трохи осторонь входу
А тим часом Роман не припиняв нас дивувати насиченою культурною програмою. Щойно ми закінчили запеклу боротьбу з обідом, як на замовлення керівника нашої мандрівки син місцевого священика Юрій (вчиться на теологічному факультеті Чернівецького університету) провів нам екскурсію всередині церкви Святого Архангела Михаїла. Він розповів трохи про історію селища, храм і релігію, у тому числі відмінності між наявними в Україні гілками православної церкви. Хоча, насправді, говорити про особливості – це невичерпна тема. Наприклад, у цьому православному храмі стояли ряди лав, що притаманно радше католицьким святиням. Та й сама споруда, якщо уявно замінити грушки бань на витягнуті конуси, вельми нагадує костел.
Зображення
Лави всередині церкви – особливість православ’я Галичини
Якщо ви вважаєте, що нашій мандрівці бракувало драйву через екскурсійний стиль і відсутність екстремальних ділянок, то зараз саме час змінити свою думку. Не встигли ми як слід розігнатися після пообіднього старту, як потрапили в самісінький епіцентр пожежі! Ясна річ, Більче-Золтоте – не мегаполіс, хмарочоси тут не падають і заводи не вибухають. Але коли палахкотить дерев’яний паркан – це теж не лишає байдужим. Було видно, що вогонь тільки вирвався на волю і його лиш помітило кілька людей, що висунулися з сусідніх подвір’їв. Аж тут нагодилася наша пожежна команда. Ми покидали край дороги свої велосипеди і хутко включилися у носіння води до місця події – аж відер на всіх не вистачало. Нестор, як найбільш досвідчений пожежник, запевнив, що найкраще засипати вогонь піском. Але його поблизу не було, тож хлопчик долучився до водної команди.
Зображення
Велосипедисти-пожежники – це швидко і надійно!
Безперечно, вогню не поталанило з часом народження. Заледве він встиг очорнити кілька квадратних метрів огорожі, як його майже одночасно накрило з десяток відер води. Від такої несподіванки невдаха зовсім розкис і зник, лишивши по собі клаптик білого диму капітуляції. А ми з відчуттям виконаного обов’язку осідлали велосипеди і поїхали далі.
Зображення
Нестор-пожежник завжди допоможе!
Стосовно «далі» ми мали певні сумніви. За первісним планом у Більче-Золотому нам треба було переїхати через Серет і степовими дорогами податися на захід до села на березі Дністра, де Роман забронював нам ночівлю з апетитною вечерею. Але, як я вже згадував, пан Богдан відрадив нас від коротшої, але сумнівної дороги, запевнивши, що краще скористатися довшою, але надійнішою. А це означало, що, принаймні частину шляху (від Більче-Золотого до Юр'ямполя) ми проїдемо двічі. Хоча, насправді, коли рухаєшся нібито тією ж дорогою, але в іншому напрямку, вона сприймається зовсім інакше. Тож відчуття Дежавю нам не загрожувало.
Зображення
Ось такі масштабні пам’ятки часом трапляються у звичайних селах
А от що дійсно могло намагатися налякати, так це дощ (небо знову захмарилося щойно ми виїхали з Більче-Золотого), темрява (у кінці серпня найкоротші літні дні) або й те, й інше вкупі. Та спершу нас переповнював оптимізм і ми їхали, не рахуючи кілометри. На одному подиху (який намагалися збити зграйки вибоїн, особливо на спусках у селах) ми промайнули Юр'ямпіль і Новосілку. Зупинилися лише двічі: перед другим селом в Ірини сталася халепа з ланцюгом – для повернення у робочий стан довелося об’єднувати досвід усіх бувалих велосипедистів; а вже на виїзді з нього привернув увагу курган з цілою галереєю скульптур оборонців батьківщини – від давньоруського воїна до вояка УПА. Ну і рештки костелу-ротонди неподалік теж справили враження.
Зображення
Галицькі костели сумують за поляками, які покинули ці землі 70 років тому
Наступний збір групи, яка трохи розтягнулася (подільський рельєф дає про себе знати) стався біля вказівника на село Голігради. Кожен з наступних шляхів був квитком в один бік – якщо поїдемо дивитися печерний монастир, то десь потрібно буде оперативно відшукати місце для ночівлі, а як попрямуємо так, як мали, то сюди вже не повернемося. Здоровий глузд переміг і ми продовжили рухатися трасою, так і не задовольнивши бажання побачити, що ж то за Голігради і чи все там гаразд з назвою.
Той, чиє дитинство припало на переломні 90-ті, пам’ятає, що Каспер – найдобріший у світі привид. А от, що існує село з назвою Касперівці і знаходиться воно на Тернопільщині – відомо далеко не кожному. Коли ми почали спускатися до села, сутінки саме заходилися згущуватися над долиною, тому ніяких аномальних явищ ми не помітили. Зате відчули себе наче на гірській трасі – три значні ланки серпантину на спуску і стільки ж на підйомі – це вам не абищо! Швидше від нас летіли тільки птахи темряви, тож коли глибоке провалля Каспервців лишилося позаду, знайшлася робота для наших ліхтариків.
Після Касперівців шлях остаточно повернув на захід, але, хоч як ми не поспішали услід стомленому світилу, день наздогнати не вдалося, зате ніч у свої володіння вступила сповна. Але нас тим вже не налякати, адже ми хрещені у нічних вершників у Товстому! І тоді нас перевели на наступний рівень: як вам темрява з дощем?
Зображення
Підзарядка водою та калоріями в одному з придорожніх кафе
Нічна волога спершу показувала заячу вдачу і не наважувалася перейти до відкритого протистояння. Важко було сказати, коли почався дощ. Здавалося, хтось згори просто плавно прокручував ручку потужності і перехід сухого асфальту до мокрого з потічками відбувся якось непомітно. Скоріш за все, ми потрапили в негоду вже після виїзду на трасу Чернівці-Тернопіль.
Десятикілометрова ділянка міжобласної дороги кидала виклик ще й більшою кількістю автомобілів, які часом полюбляли з’їжджатися з обох боків саме біля нас. Крім того, чисельні ваговози за минулі роки повитискали ближче до країв асфальту нерівні борозенки і велосипедистам залишалося одне з двох – або їхати ближче до краю, але з хитавицею, або наважуватися висунутися на внутрішню частину і насолоджуватися рівним асфальтом, але пильнувати, щоб хтось чотириколісний не наздогнав ззаду. Словом, темінь, дощ, нерівності та швидкі автівки – ми отримали той набір екстремального катання, якого так не вистачало у нашій розміреній мандрівці. На щастя, Роман заздалегідь потурбувався про безпеку і протягом напруженого відтинку маршруту з нами їхала машина супроводу його сестри Мирослави Тимчук, що трохи знімало стрес.
Зображення
Остання зупинка на повороті до Устечка
На потрібному перехресті Мирослава попрощалася з нашим товариством, передавши домашні книґлі (ліниві вареники з картоплею по-місцевому) і побажавши успішно подолати останні кілометри. Далі наш шлях знову вів на захід і найперше село, яке вигулькне з темряви, буде тим самим, де на нас чекатиме тепла хатинка з вечерею і сном у чотирьох стінах. І зватиметься воно Устечко.

Історична довідка Взаєморозуміння – це наріжний камінь, що тримає світ купи і не дає йому розлізтися на шматки. Існують населені пункти, місія яких полягає у тому, щоб наводити переправи або ставити мости між різними берегами поглядів та думок. Одним з таких є Устечко, яке від своєї появи у 1414 році слугувало для допомоги тим, хто прагнув перетнути Дністер. Бажаючих не бракувало, тож до 1661 року село вже розрослося до містечка, де до послуг подорожніх діяли не лише перевізники, але й чимало будинків для ночівлі, шинків, свій крам пропонували торгівці місцевими виробами з глини та деревним вугіллям. Загалом Устечку вдалося мирити тих, хто йшов зі сходу чи прямував із заходу і до збройного конфлікту справа дозріла лише раз – у підручники з історії містечко потрапило завдяки битві польських військ з турецькими у 1694 році. Взаєморозуміння поширювалося і на релігійний ґрунт. Так, варто було полякам 1878 року вимурувати свій костел (недіючий після Другої світової), як 1881 українці вже вели власну службу у новозбудованій церкві Святої Параскеви (відновлена за Незалежності). Роботи місцевим робітникам додало войовниче ХХ століття. Тільки під час Другої світової міст через Дністер чотири рази зазнавав руйнувань і відновлень. Певно селянам набридла дармова праця і останнього разу вони не старалися, як слід, тож згодом по війні переправа зруйнувалася сама по собі. Натомість, 1978 року нижче за течією було зведено новий міст, що залізобетонно об’єднує два береги й понині (навіть під час великого паводку 2008 року значна висота опор дала йому можливість залишатися одним з небагатьох діючих)

У темряві якось губиться відчуття подоланої відстані. Коли дорога починала спускатися, здавалося, що от-от має розпочатися село. Але за спуском очікував підйом і все починалося знову. Хмари закривали зорі та місяць, далекі села ховалися десь за пагорбами і лісосмугами, машини забули сюди шлях і тільки червоні вогники габаритів передніх велосипедів хоч якось прив’язували до реальності, рятуючи від повного розчинення у мороці.
Тому, коли на черговому спуску праворуч засвітилися вогники АЗС, це здалося такою несподіванкою, наче на поле сіла вся у примарну миготінні летюча тарілка. Проте, якщо від зустрічі з НЛО ще невідомо, чого чекати, то ось ця сама невелика халупка вказувала на те, що ми приїхали. Далі до Устечка відгалужувалася окрема дорога, якою ми доїхали до перших хат, а потім пірнули в сільську вуличку, яка нас вивела до потрібної садиби. Мандрівка на сьогодні закінчилася.
Зображення
Ось вона – брама до світу відпочинку після насиченого дня!

Аватар користувача
mandrivnik
*
Повідомлень: 28
З нами з: 14.8.15 05:02
Стать: чол
Звідки: Київ (соцмістечко)
Контактна інформація:

Джурин без зажури

Повідомлення mandrivnik » 3.12.16 07:58

Пройдений трек 23.08.16
Пошук зниклого міста мало кого може лишити байдужим. Особливо, якщо для мандрівки до краю, де колись буяло життя, немає потреби у спеціальному спорядженні (як то при пірнанні до Бакоти) чи ризику для здоров’я (як у радіоактивній Прип’яті). Тож не варто дивуватися, що на третє (на перше ми мали борщ, а друге красувалося у трипільській кераміці) Роман запропонував нам посмакувати подорож до давнього населеного пункту, яке кинуло кінці у води колишнього Джуринського водосховища всього півстоліття тому. І, оскільки так вже склалося, що в усті Джурина лежить село Устечко (звідси й назва), то день ми розпочали зі знайомства з цією майже околицею колись найзахіднішого міста Поділля.
Зображення
Окраса Устечка – церква святої Параскеви 1881 року
Вечірній дощик так і не переріс у бурхливу зливу, зникши безслідно у темряві ночі. І, хоча ранкова молочність неба надійно ховала від нас сонце, опади вирішили дати нам спокій – схоже, їм сповна вистачило спільної вчорашньої поїздки.
Зображення
Міст в Устечку – найвищий на Дністрі
Перші кілометри третього дня мандрівки колеса наших велосипедів випробовували втиснений у ґрунт гравій вуличок Устечка, які розтягнулися вздовж берега Дністра. Вперше ми виїхали до каньйону цієї річки ще після Касперівців, але через сутінки тоді могли лише здогадуватися, що у проваллі ліворуч котить свої води одна з найбільших річок України. Тепер же ми були близько до неї, як ніколи, і ніщо не заважало роздивитися і течію, і сам каньйон.
Зображення
Хай не вводить в оману спокій Дністра: руїни мосту на задньому плані – наслідок його вибриків
Стара колись дуже важлива дорога, якій так і не судилося приміряти асфальтову кожушинку, незабаром вивела нас прямісінько до руїн багатостраждального мосту. Люди, керовані деструктивними схильностями часів війни, а також природа, деструктивна щодо людських конструкцій взагалі, лишили від колишньої переправи дві з половиною опори, що нині сиротливо сіріють посеред ріки. Як тут не заплакати? І Роман справді пообіцяв нам сльози, та ще й дівочі. Щоправда, не з приводу безталанного мосту, а у контексті назви водоспаду в долині річки Джурин.
Зображення
Колись тут можна було перебратися на той берег не лише подумки
За картою міст від «сліз» відділяє якийсь кілометр. Але то лише зображення не знає рельєфних вигинів. Насправді ж перехід навпростець видавався би якимось різновидом марсового альпінізму (якраз у цьому місці схили каньйону рясніють виходами скель бурякових відтінків). А, оскільки у наші плани не входила підготовка до колонізаторської програми “Mars One”, то ми скористалися банальним, але надійним способом – повернулися назад до Устечка і звідти виїхали на гору асфальтівкою з набагато лагіднішою вдачею, аніж мають стежки на крутосхилах.
Зображення
Ґрунти зрізані настільки рівно, що це більше схоже на роботу машини, аніж анархічної природи
Власне, можна було обійтися взагалі без набору висоти, адже Дівочі Сльози знаходяться майже при самій річці Джурин, що вибігає з лісу назустріч селу. Але ці стежки, що пасуться десь у глибині долини, не вельми надійні товариші. То їм струмок репутацію підмочить, то сусіднім деревам забракне врівноваженості і вони падають поперек шляху, а ще ж там, де волого, полюбляють пастися комарі. Словом, якби ми за мету ставили лише побачити сльози, хоч би й свої власні, то без зайвих слів подалися б місити глину на берегах Джурина. Але все було зовсім інакше. До того ж, номером один у нашому переліку був дещо інший водоспад, який у залежності від географічних вподобань одні називають Джуринським, а інші – Червоногородським.

Історична довідка Якби водоспади нагороджували медалями, то гідрологічна пам’ятка на річці Джурин отримала б їх одразу дві: як найвищий рівнинний водоспад України (16 метрів – це з п’ятиповерхівку) і як наймолодший з водоспадів на теренах дикої природи. Попри те, що на білий світ він з’явився всього кілька століть тому, відсутність документальних свідчень про народження дає волю гідам, які наповнюють свої розповіді низкою легенд. Згідно з однією, до появи водоспаду приклали руки турки, які під час війни 1672 року прорили вузький перешийок, аби осушити трикілометровий меандр, що оточував неприступне місто. Інша легенда стверджує, що прорив здійснили самі мешканці, які прагли побудувати водяний млин для виробництва борошна. Більш романтична версія переконує, що водоспад на початку ХІХ століття створили виключно з естетичних міркувань як окрасу парку біля місцевого палацу. Ті ж, хто скептично налаштовані до різного роду сумнівних історій, можуть спробувати уявити, що річка сама проторувала коротший і більш стрімкий шлях – це теж може виявитися правдою. Але, хоч яку б легенду не взяли на озброєння, достеменно відомо, що принаймні з 1880 року на водоспаді стояв млин, який у 1957 році замінила ГЕС. За ті десять років, що Джурин працював на енергосистему СРСР, люди пристрастилися до купання у ставочку, який утворився вище за течією. Коли ж обладнання станції розібрали, а водосховище спустили, прибічники гідротерапії окупували сам водоспад – і сьогодні за теплої погоди його неможливо побачити безлюдним.

Наш шлях до Джуринського водоспаду почався з асфальтівки, що плавно, але доволі довго, підіймалася вгору на північний захід від Устечка. Поступово весь краєвид навколо заполонив ліс, з яким ми познайомилися ближче після трьох кілометрів набору висоти, коли побачили вказівник до водоспаду, який закликав зміняти асфальт на ґрунт.
Зображення
На привалі не зайве розім’ятися
Кататися лісовими доріжками – це зовсім не те, що їхати по трасі. Це як порівняти натягнуту струну з мотузкою, в якої за відсутності навантаження порозходилися волокна. Лісова дорога наче одна, а їхати можна кількома різними варіантами. І ніде ж ніяких вказівників! На щастя, хвилин за п’ять ми потрапили на роздоріжжя з більш виваженим шляхом, вздовж єдиної лінії якого хтось турботливий навіть розставив сині мітки.
Зображення
Лісові роздоріжжя – це завжди непростий вибір
З маркерам все стає одразу зрозуміло всім, тож, поки Роман підганяв задніх, передні не гаючи часу подалися вперед за знаками на деревах. Спуск настільки захопив, що Роману не одразу вдалося наздогнати і зупинити самодіяльних провідників. Звісно, ця дорога вела до водоспаду і він знаходився внизу. Але з іншого боку гори! Як то кажуть: «Вірним шляхом йдете, товариші, але не в ту сторону». Зате ми трохи більше насолодилися лісовими доріжками, яких так мало випало на нашу мандрівку.
Зображення
Ось такі сині мітки можуть наблизити до мети, а можуть і віддалити
За пригодою з синіми мітками десь випала з уваги розвилка на Дівочі Сльози і ми якось одразу виїхали до самого Джуринського водоспаду. Щоправда, їхали не всі: у деяких місцях спуск настільки прагнув донизу, що v-брейки лише спроквола пригальмовували, але аж ніяк не гальмували, і здоровий глузд благав іти пішки.
Зображення
Фото не передає усієї крутизни спуску, але про неї можна здогадатися з того, що мало хто ризикнув їхати
До Джуринського водоспаду ми потрапили у годину пік – у розпал літнього дня. Навколо сновигали юрми людей. Одні фотографували себе та друзів на тлі струменів води, інші залазили під ці самі струмені і блукали між бурхливих вод, а найбільш відчайдушні видряпувалися по скелях і сипучих червоних ґрунтах аж до верхів’я.
Зображення
Велосипедний погляд на водоспад
Водоспад і справді причаровує. В обрамлені скель та лісу навколо він справляє враження перлини десь глибоко на лоні дикої природи. І зовсім не віриться, що всього за кілька кілометрів вище – до того, як Джурин заходить до лісового каньйону, – він веде себе як звичайна рівнинна річка в оточенні полів та сіл, що як намистинки нанизалися на блакитну нитку.
Зображення
Навіть після спекотного літа водоспад не пересихає, а навесні більшу частину цієї світлини займали б розбурхані потоки
Колориту картині додає червонястий ґрунт – околиці водоспаду настільки вичовгані відвідувачами, що незвичний колір землі не помітить лише сліпий. Своєму незвичному забарвленню ця територія, що простягається аж до Дністра, завдячує значному вмісту оксиду заліза. Тож, якщо хочете побачити, як міг виглядати Марс, коли він ще кутався у теплу атмосферу – вам сюди.
Зображення
Про перепад висоти красномовно свідчить масштаб людей на фото
Проте Джуринський водоспад – це не лише географія та геологія. Допитливе око зможе роздивитися там ще шматочки історії. Із західного боку ближче до верхньої частини між заростей заховалися залишки повоєнної ГЕС. А як стане сміливості видряпатися на верхню терасу, за нею зустрінете цілком добре збережений мурований міст, що передає вітання з ХІХ століття. Якщо мати потрібну кількість цегли та розчину, то можна легко повернутися в час, коли водоспаду ще не існувало. Для цього достатньо замурувати двометрову арку під мостом – і річка потече своїм первісним руслом, що вигиналося трикілометровою петлею по дну великої кратероподібної долини.
Зображення
Видно, як за мостом річка раптово зникає – там починається водоспад
Поки хто вправлявся в альпінізмі, а хто – у гідротерапії, Роман теж не сидів склавши рук, а привів нам попередньо замовленого екскурсовода – Аркадія Сидорова. Згодом виявилося, що цей чоловік володіє неабиякими знаннями не лише про водоспад, але й усі інші неординарні природні та рукотворні об’єкти на території національно природнього парку «Дністровський каньйон». Не даремно ж він керує відділом екологічної освіти цієї організації.
Зображення
З верхів’я водоспаду можна побачити щось цікаве зовсім поруч
Саме пан Аркадій став водієм тієї уявної машини часу, яка водночас перенесла нас на кілька століть назад, коли на місці лісу навколо водоспаду тулилися до червоних скель будиночки, а на маківці пагорбу посеред містечка розкинувся розкішний палац з височезними вежами. Це скидалося б на вигадку, якби не безпристрасні історичні свідчення, адже саме тут, де нині люди безтурботно купаються і смажать шашлики, ще півстоліття тому стояв Червоногород.

Історична довідка Чому зникло життя на Марсі? Достеменної відповіді не дасть жоден вчений, проте, якщо провести паралелі з подібними місцями на Землі, можна дійти висновку, що причина криється у впливі оптичних явищ на підсвідомість індивідів. Простіше кажучи, червоний колір викликає агресію. Не даремно ж цей колір ще з античних часів приписували божеству війни, на честь якого, до речі, і назвали згадану четверту планету Сонячної системи. Причому, історія свідчить, що якраз корінні Червоногородці свою агресію тамувати вміли, бо звикли до незвичайного кольору землі під ногами змалку. А от непроханим гостям так і свербіли кулаки натовкти боки місцевим. Вперше ефект червоної ганчірки спрацював 1241 року, коли розлючені монголо-татари вщент зруйнували дерев’яний замок, збудований котримись з руських князів. Литовські літописи згадують про відновлення життя в Червоногороді лише по сплину ста років, а вже 1435 року над містом сходить зоря польського повітового містечка, влада якого поширювалася на південно-східну чверть сучасної Тернопільської області. Магдебурьске право, надане 1448 року, на деякий час стало амулетом від негараздів, які згадають про місто тільки через століття і повертатимуться зі зростаючою частотою. Так 1538 дали жару (від якого згорів дерев’яний замок Коріатовичів)кримці та волохи, 1648 року вже муровану (завдяки Миколі Даниловичу) твердиню здобули повстанці Богдана Хмельницького, а 1672 року Червоногород (як і все Поділля) був відданий на поталу туркам. Смуга військових негараздів змусила багатьох мешканців поступово вирушити на пошуки кращої долі деінде, від чого з 1765 року термін «місто» вийшов з ужитку. Тож не дивно, що коли в 1772 році тортик Речі Посполитої був розкраяний імперськими сусідами і шматок з Червоногородом відійшов до Габсбургів, колишнє місто втратило і свою адміністративну значущість (на користь Заліщиків). Нові власники замку з околицями (Понінські) збагнули, що корінь зла криється в агресії і, щоб зменшити її рівень, перекували руїни похмурого замку у привітний палац. От тільки даремно вони залишили дві вежі, що виявилися маячками для ворогів, які не пошкодували пороху як під час Першої, так і в роки Другої світової воєн. А завершальний акорд історії Червоногорода зіграла велика політика. За радянсько-польською угодою на початку 1945 року місцеві поляки (після полонізації в Інтербелум вони складали більшість населення колишнього міста) були виселені до Польщі, а переміщені на їхнє місце лемки, маючи вже неприязнь до червоного прапора, не змогли терпіти його відтінки ще й у себе під ногами, тому переїхали на місця з більш звичним ґрунтом. У наступні роки спорожнілі будинки розібрали мешканці сусідніх сіл, частину території поглинуло водосховище, а як ліквідували ГЕС, згасла остання іскорка життя Червоногорода, кружальце якого зникло з географічних мап у 1970 році.

На щастя, ніхто не скаже, що місто корова язиком злизала – щось та й лишилося. Для того, щоб помилуватися залишками взірців палацової архітектури ХІХ століття, пан Аркадій провів нас від водоспаду вглиб колишнього півострова. Проминувши територію дитячого табору «Ромашка», одноповерхові будиночки якого первісно споруджувалися для співробітників ГЕС, ми вийшли до волейбольного майданчика, за окрасу якому слугує костел Вознесіння Діви Марії. Як і у випадку з костелом біля футбольного поля у Висічці, місцева пам’ятка не використовується для релігійних потреб, а виконує виключно функцію романтичних руїн.
Зображення
Пан Аркадій розповідає про місто, від якого лишилися тільки ось ці руїни костелу
Саме на майданчику біля костелу наш екскурсовод розпочав свою розлогу і захоплюючу історію про колишнє місто над Джурином. Не обмежуючись одними словами, він провів нас всередину велетенського костелу. Блукаючи просторою залою, щедро залитою денним світлом з порожніх віконниць і кількох проломів у перекритті, важко було повірити, що ці величні руїни дійшли до нас не з сивої давнини, а покинули категорію діючих культових споруд якихось 60 років тому.
Зображення
Висота склепіння покинутого храму вражає
Проте, трапляється, що час повертається назад і, може бути, що ми належимо до числа останніх відвідувачів, яким випала нагода торкнутися до оголеного остову католицької святині, понишпорити у найпотаємніших її куточках і зазирнути у непроглядну темряву підземель, вхід до яких котрісь дігери розрили прямо посеред зали. Пан Аркадій розповів, що навесні з польської сторони надійшла ініціатива по відбудові костелу і якщо місцева влада дасть згоду, то вже за кілька років він набуде первісного вигляду. Як і сам палац.
Зображення
Червоногродський палац відомий своїми вежами, зубчики яких привезли з самого Львова
Дітище Понінських, на початку ХХ століття покращене новими власниками Любомирськими, знаходиться у якісь сотні метрів від храму. Підіймаючись до нього з боку костелу, можна бачити півтори вежі (половинка південної відпала 2013 року) і трохи руїн поміж ними. Власне, це й усе, що лишилося. Тож, кому мало було розповіді екскурсовода, той міг хіба трохи поблукати між пощерблених залишків стін, зазирнути у триповерхові конуси без дахів чи відчути прохолоду підземель, що віяла з кількох завалів.
Зображення
Усі найбільш значні залишки палацу на одному фото
Найбільш вражаючу картину ми побачили, коли вже покидали межі урочища. Дорога, кидаючи дві петлі, вилазила по безлісій частині «кратера», лишаючи позаду неперевершений краєвид з горами, суцільну лісову ковдру яких напинав і проштрикував своїми вежами привид покинутого замку. Власне, саме з цього багатообіцяючого пейзажу починають своє знайомство з Червоногородом більшість сухопутних мандрівників (прихильники сплавів по Дністру підіймаються від устя Джурина), а потім дещо розчаровуються з суцільних руїн. У нас же вийшло навпаки – печальне враження від зруйнованого міста згладив прощальний погляд на долину з українським Нойшванштайном.
Зображення
Велосипедний варіант найвідомішого ракурсу Червоногородського замку
Подобу зцементованого гравію важко назвати найкращим типом покриття для велосипеда, особливо, коли їхати догори. Тому половинка групи скористалася однією зі стежок, що підіймалася навпростець. Звісно, кут схилу не давав аніяких шансів викрутити весь підйом на педалях, тому ті, що спокусилися коротшим шляхом, витратили на нього стільки ж часу, як і ті, що старанно проїхали усі вигини серпантину. Другим, до речі, поталанило ще й побачити зблизька додаток до замку, який притулився майже на верхівці протилежного краю долини – усипальницю Понінських, про величність якої свідчать залишки ребристих колон, розкидані біля облупленого фасаду.
Зображення
Ще й досі можна бачити залишки колон, які прикрашали вхід до усипальниці
Поборовши підйом, дорога влилася у довгоочікувану (для наших велосипедів) асфальтівку. Але перед цим шлях перекривав шлагбаум і натягнутий ланцюжок – просто так до Червогорода не пускають. На щастя, нам без перешкод вдалося скористатися правом безкоштовного виїзду.
Після півдня доріг з різними характерами звичайнісінька районна асфальтівка справляла враження найрівнішої транспортної магістралі. І хай там траплялися якісь латки чи дрібні вибоїни – ми прямували до нашого останнього пункту, а відчуття скорого повернення додому дарувало крила. Широкий простір та майже повна відсутність машин надавали можливість їхати поруч і ділитися враженнями про замок чи подорож загалом. Але найбільше позитиву, мабуть, викликав своїми спостереженнями Нестор. Особливо коли чотирилітній мандрівник промовляв останні зі своїх неправильних слів. Певно, кожному запам’яталися його «веселопедики поїхали!», які попри зауваження навколишніх так і не трансформувалися до велосипедиків.
А тим часом дорога пронеслася північно-східною околицею села Нагоряни, спустилася у долину привітатися з останньою притокою Джурина Поросячкою, а потім піднялася на перехрестя з нашою нічною трасою (поруч з пам’ятним хрестом Січовим Стрільцям). Чекаючи, поки підтягнеться хвіст групи, ми побачили, як з боку Устечка туди, звідки їхали ми, повертає великий автобус з польськими туристами. Скоріш за все, прямували вони до Червоногорода і, можливо, серед них були нащадки тих, чиїх предків доля колись занесла до цього нині покійного містечка. Поки неповороткий автобус здійснював свій маневр, ми поглядали на пасажирів, а ті з вікон зацікавлено роздивлялися нас і, певно, дивувалися, що в Україні попри майже відсутність міжміських велодоріжок подорожують велосипедисти, та ще й з дитиною.
Між іншим, те, що нас не зв’язувала мережа велосипедних трас, давало свободу користуватися усіма іншими шляхами. От і зараз, щоб повернутися на дорогу Тернопіль-Чернівці, ми могли поїхати вчорашньою асфальтівкою або скористатися дещо скороченим варіантом через селище Торське. Щоправда, коротша відстань – це не завжди менший час, особливо, коли велосипед має справу зі свіжим гравієм. Останнє стало вирішальним у поверненні вже знайомим шляхом.
Хоча, знайомий – це занадто гучно сказано. Адже, саме «знайомство» відбувалося у сутінках, зволожених дощем, та й рухалися ми у протилежному напрямку. Тож вчорашня дорога сьогодні показала себе цілковитою незнайомкою з доволі рельєфними формами, які на першій зустрічі приховувала вуаль ночі.
Перед виїздом на трасу Тернопіль-Чернівці ми перетнули залізничну гілку, якою ввечері потяг везтиме нас до Києва. Щоправда, вокзал знаходиться майже на двадцять кілометрів південніше – якраз там, де приблизно паралельні залізнична та асфальтована прямі переплітаються перед стрибком через Дністерський каньйон. А, щоб на фінішній ділянці нам раптово не забракло сил, ми зробили імпровізований обідній привал без відходу від велосипедів.
Зображення
Підзарядка на дорозі
На міжобласній дорозі гірок побільшало. Інколи, виїжджаючи на чергову, відкривався вид на вервечку наступних, де пряма на карті асфальтівка, вигиналася нескінченною синусоїдою. Можливо їй би й хотілося обігнути котрийсь з пагорбів, але два ряди масивних лісосмуг обабіч надійно утримували її від будь-яких відхилень. Чого не скажеш про залізничну гілку, яка, прокладена ще 1898 року (потяги їздять нею дуже і дуже обережно у пошані до давніх дерев’яних шпал) сама по собі виписує дуги десь праворуч, часом притискаючись до автомобільної колеги, але частіше гуляючи десь на самотині.
Зображення
Траса Тернопіль-Чернівці багата захоплюючими гірками
Окрім гірок та гульвіси-залізниці траса нічим не привертає уваги. Села, налякані гамором машин, якось порозбігалися, лишивши про себе на згадку лише автобусні зупинки та вказівники на розвилках. Тому, коли вже якось звиклося, що шнурочок нашої групи (через інтенсивний рух ми їхали колоною) то виповзає, то зісковзує з наступного пагорба, здалося несподіваним попереду вдалині угледіти не продовження дороги, а дашки хаток якогось містечка.
Зображення
Ритуальні фотографування біля в’їзду до фінішного містечка
А щоб у подорожніх не виникало сумнівів щодо його назви, велетенські літери вишукувалися на високому пам’ятному знаку у формі слова «Заліщики».

Історична довідка Заліщики – місто, в якому полякам у певному сенсі вдалося втілити свою сакральну мрію «Polska od morza do morza». Ясна річ, що в історичні часи Поділлю від моря лишилися хіба геологічні згадки, проте саме за рахунок особливостей рельєфу (з трьох боків високі стіни каньйону) це місто було єдиним, де влада польської корони поширювалася на клаптик землі з середземноморським кліматом. Щоправда, користуватися рекреаційними перевагами краю ті почали лише після відновлення своєї держави на початку ХХ століття, коли зрозуміли, що до справжнього моря можуть так і не дійти. А до того часу історія не особливо виділяла Заліщики з кагалу навколишніх поселень: засновані 1469 року як виселок сусідніх Добрівлян, у 1750 році доросли до міста, яке 1766 року здобуло магдебурзьке право. І тільки у більш-менш спокійне ХІХ століття, коли вгамувалися кочівники, а міждержавні війни відійшли в минуле за рахунок поглинання одних держав іншими, Заліщики вперше використали свою кліматичну карту – тут збирали найкращі врожаї краю, і, до того ж, вирощували виноград, який на цій широті більше ніде не ріс. В Інтербелум місто опинилося під владою Польщі (хоча в перші роки по Першій світовій тут були і ЗУНР, і УНР, і, навіть, встановлювали радянську владу), яка викохала його у свій найкращий курорт з затишними парками, розкішними готелями, вишуканими ресторанами, широкими алеями, сонячними пляжами і різноманітними прокатами човнів. Словом, для поляків це був справжній рай на землі. Тому не дивно, що коли Третій Рейх розпочав Вересневу кампанію, саме в Заліщики перемістився польський уряд, який лише напад Радянського союзу змусив покинути заповітне місце. Разом з еміграцією польських високопосадовців скінчилася і двадцятилітня історія курорту, бо на широких просторах країни трудящих вистачало справжніх морів і набагато більших сонячних пляжів.


Перше враження від міста для мене, як велосипедиста, виявилося надзвичайно позитивне. Адже, від самого знаку і аж до центральної площі мені не довелося крутити педалей – через постійний плавний спуск складалося враження, наче їдеш електровелосипедом, а не трансформатором біологічної енергії в механічну.
Зображення
Головна вулиця Заліщиків з будинком, де виступав Василь Стефаник
На площі у тіні крислатого горіха ведмежого за домовленістю з Романом на нас уже чекав наш знайомий Аркадій Сидоров. Цього разу він підготував не менш захопливу розповідь про історію Заліщиків. І, хоча мелодія його мови притягувала і не відпускала, кільком особам таки вдалося вирватися, спокусившись шансом побачити в останню годину до потяга знаменитий краєвид, де, здається, ідеально круглий острів з містом зусібіч оточений не менш круглим руслом Дністра.
Зображення
Під незвично розлогою кроною можна помітити чимало не менш дивних горіхів – як ліщина, тільки у дуже волохатій кофтинці
Також випав з числа слухачів і я з Нестором – по той бік горіха хлопчик розгледів гральний майданчик з дітками, за товариством яких він так скучив у компанії суто дорослих осіб. Та й узагалі, за всі три дні мандрівки нам якось не випадало зустріти хоча б якусь гойдалку, а тут всього було в достатку – і гойдалки, і каруселі, і різноманітні драбини з переходами та перелазами.
Зображення
Які там екскурсії, якщо тут можна так здорово покружляти з дівчатами!
Після тамування інформаційного голоду настала черга подбати і про харчовий. Як і в кожному невеличкому містечку, в Заліщиках усе знаходиться поруч, тому до затишної піцерії нам довелося пройти всього кілька кварталів. Дорогою ми на власні очі роздивилися довоєнну архітектуру міста, яка за винятком кількох місць (як-от сіра коробка міськради замість перебудованої з замку ратуші, яка зазнала руйнувань і була розібрана) збереглася у доволі непоганому стані.
Зображення
Щось виразно старовинне, але без розпізнавальних знаків. Якщо маєте відповідь – пишіть в коментарях
Особливо вразила височезна дзвіниця костелу святого Станіслава, що від 1763 року і по сьогодні належить католицькій церкві. Навіть перерва на використання як склад солі у радянські часи не змогла знищити у ньому величі, достатньо незвичної, як для такого невеликого містечка.
Зображення
Дзвіниця костелу – одна з найвищих споруд міста
Поки ми обідали, повернулися з пейзажного рейду Людмила та Сергій. Враження їх переповнювали, аж почала закрадатися думка, що можна було з’їздити всім разом. Але то, певно, ілюзія, бо що для двох спортивних велосипедистів година, то для групи – щонайменше дві, а це в умовах скорого прибуття потяга невиправдана розкіш.
Зображення
Людмила і Сергій побачили краєвид з цього плакату вживу
Останній кілометр нашої велосипедної мандрівки знайшов своє закінчення на залізничних коліях неподалік залізничного вокзалу в Заліщиках. На щастя, зворотні квитки обіцяли більш рівномірний розподіл по вагонах, ніж то було по дорозі з Києва, тому про екстрим по-Товстому можна було не хвилюватися. Та й сідати з перону засвітла – це зовсім не те, що вивалюватися на стрілки по темряві.
Зображення
Готуємося до посадки – скоро на другу колію прибуде потяг
Словом, усе закінчилося, як у старих добрих історіях: всі успішно сіли на потяг, нікого не забули, ніщо не загубили. Згодом Роман пройшовся по потягу і зібрав враження від подорожі. Близько до півночі у Тернополі зійшла Ірина (це її рідне місто), а решта доїхали до Києва, де зранку на пероні востаннє зібралися разом, подякували одне одному за товариство і попрощалися до наступних мандрівок.
Зображення
І знову в Києві!

Tretyak
*
Повідомлень: 1
З нами з: 5.12.16 21:58
Стать: чол

Re: Оптимізм Борщів, Вертеба і Джурин без зажури

Повідомлення Tretyak » 5.12.16 22:05

Дякую, дуже детально описана розповідь із емоціями та враженнями!

Lyudmilaa
новичок
новичок
Повідомлень: 1
З нами з: 8.1.17 23:38
Стать: жін

Re: Оптимізм Борщів, Вертеба і Джурин без зажури

Повідомлення Lyudmilaa » 8.1.17 23:55

Спасибо, очень интересная поездка, замечательные места, подробное описание.

Аватар користувача
sergiy-Ch
* * * *
Повідомлень: 987
З нами з: 26.8.14 11:03
Skype: an19647
Стать: чол
Звідки: русановка

Re: Оптимізм Борщів, Вертеба і Джурин без зажури

Повідомлення sergiy-Ch » 9.4.17 22:05

хорошо написано


Повернутись до “Велощоденник”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість