Мій Буджак

[M.Lis]

Чи знаєте ви, що таке Буджа́к? Ні? А я в ньому народився.

Буджак - відносно невелика територія, оточена річками Дунай, Прут, Дністер та Чорним морем. На заході границі Буджаку не чіткі. Буджак включає частину Одеської області на південь від Дністра та крайні південні райони Молдови.

Столицею Буджаку особисто для мене є моє рідне занедбане село Білолісся, що до 1945 р. носило тюркську назву Акманги́т.

Я люблю Буджак, і любитиму його незалежно від обставин та думки оточуючих.

Проїхатися на велосипеді своєю маленькою батьківщиною мені хотілося дуже давно, ще зі шкільних часів. І ось нарешті мрія здійснилася.

Нас було двоє: я, Микола, та Анатолій.

Запланований маршрут був таким: спочатку від Одеси до Вилково вздовж Чорного моря (з заїздом у Ша́бо та Білгород-Дністровський), потім вздовж Дунаю до Ізмаїлу, Рені та морського порту Джюрджюле́шть у Молдові (ви не знали, що Молдова - морська держава?), далі - через Вулканешть і Болгра́д - до мого рідного Білолісся, звідти - ще раз до Білгород-Дністровського, і нарешті на електричці до Одеси.

Через нестачу часу до Рені та Джюрджюлешть ми не доїхали. Реконструкція фактичного маршруту за допомогою gpsies.com:



Наш маршрут почався не в Буджаку, а в Одесі. Я зараз живу у Києві, Толя - в Миколаєві, а Одеса стала для нас зручним початковим пунктом.

Трохи статистики
Довжина запланованого маршруту - 656 км
Реально проїхали - 796 км
Співвідношення асфальт/ґрунт (приблизно) - 80 / 20
Підйомів - 4200 м, спусків - 4200 м

Довжина реконструйованого маршруту - 680 км, а додаткові 796 - 680 = 116 км - це огляд місць, пошук житла, магазинів і т.п. У Ізмаїлі та Білоліссі ми ночували по два рази.

11 вересня 2016 р., Одеса - Чорноморськ

Мій поїзд прибув до Одеси дуже рано:


Поки Толя ще їхав з Миколаєва, я любувався Одесою. Ось майбутні моряки готуються до урочистого караулу біля пам’ятника невідомому матросу:




Порт:


Карантинна стіна, що двісті років тому захищала одеситів від чуми, яку могли принести новоприбулі кораблі:


Зараз це вже просто пам’ятка історії. За нею якийсь бомж облюбував собі місце з видом на море, порт, в тіні акацій та майже в самому центрі міста:


Є в Одесі і ось такі забуті Богом місця, теж в самісінькому центрі:


Біля морського порту - пам’ятник повстанцям на броненосці "Потьомкін", який перенесли з Катерининської площі:


Молодці одесити, зберегли пам’ятник, і було це ще до декомунізації.

Григорій Вакуленчук - організатор та перший керівник повстання на броненосці "Потьомкін" у червні 1905 р., загинув на самому початку повстання:


Головні ворота порту:


Перший архітектор одеського порту та самого міста Франц де Волан:


На морському вокзалі великих лайнерів з туристами не було. Жаль.


Зате було невелике судно з Джюрджюлешть - найпівденнішого населеного пункту Молдови та найвіддаленішої точки запланованої подорожі, до якої ми не встигли доїхати:


Дружина моряка:

Той, что в тяжелый час печали,
Когда уходят корабли,
Вся остается на причале
У соблазнительной земли…

А мене, поки я на суші, навпаки, дуже притягує море.

Цей міст нагадав мені пагористу Геную:


У міському саду якийсь перукар пропонував стрижку по ціні "за скільки бажаєте". Позбувся розпатланої шевелюри:


Григорій Маразлі - міський голова, що 17 років правив Одесою, одесит за походженням та грек за національністю (надпис під постаментом: "Великому греку от греков"):


Пам’ятник Леоніду Утьосову:

Есть город, который я вижу во сне,
О, если б вы знали, как дорог
У Черного моря явившийся мне
В цветущих акациях город.

Одеса прекрасна, а за рік, який минув після мого останнього приїзду, стала ще кращою.

На вокзалі зустрів Толю. Разом поїхали вздовж моря. Пройшло пів дня, поки ми проїхали до 16-ї станції Великого фонтану. На кожному кроці любувалися морем та гарною осінньою погодою.


До речі, в Одесі є не тільки море. Тут є також сонце. Воно піднімається над морем рано-вранці і світить відразу яскраво й ясно скрізь прозоре морське повітря, в якому немає ні смогу ні туману. Коли є сонце, хочеться жити і радіти життю.

Траса здоров’я, що протяглася вздовж моря - прекрасна:


Хоча, інколи на ній несподівано під колеса можуть кидатися пішоходи. Треба бути уважним.

Спортивний майданчик та стінка для скелелазіння на самому березі:




Жаль тільки, що траса переривається в Аркадії.


Продовження траси - вже не таке гарне. Інколи це навіть розбите шосе, що потребує серйозного ремонту.

Будинок біля парку Юність:


Тут ми шукали спуск до моря і попали на якогось іноземця, що прогулював свого маленького внука. Він виявився австралійцем з якогось міста на північ від Сіднея, назву якого на англійській мові ми не зрозуміли. Дорогу не показав, знайшли її самі.

Будинок Ківалова (офіційно - "Комплекс Міжнародного гуманітарного університету"):


Коли питали дорогу до нього, одеситка нас поправила: "Будинок Гаррі Поттера" а також "Кидалова". Будинок гарний, але доступ до нього закритий, і зблизька його не розгледіти.

Поруч - яхт-клуб з готелем та рестораном у вигляді бочки - заваленого на бік старовинного корабля:


На 13-й станції великого фонтану знову шукали продовження траси здоров’я. Велосипедист, за яким ми поїхали, сказав "I don’t know". Він виявився австрійцем, що теж приїхав до свого внука. Одеса варта того, щоб їхати до неї з будь-якого куточка світу!

Пляж на 16-й станції великого фонтану прекрасний, але дуже короткий, порівняно з довгою хаотично впорядкованою набережною, що тягнеться від Аркадії.


На 16-й станції зайшли в монастир:


Заправилися тут водою, купили меду, найсмачнішого за всю нашу подорож, перепочили - і далі.

Меморіал героїчної оборони Одеси 411-ї берегової батареї (Толю тут вразив підводний човен, мене - бронепоїзд):




Почало темніти. Якийсь велосипедист, який прогулювався ввечері окраїною, провів нас до дороги, що веде на Чорноморськ. Перед портом, де був великий знак "Іллічівськ", його вже замінили на "Чорноморськ" (фото нема, темно). Звідси почався щільний автомобільний потік, повітря задимлене, загазоване. Крім того, не було вітру, і все гариво стояло на місці. На щастя, це лише 8 км. І от нарешті:


Інший велосипедист, якого ми наздогнали, підказав, де можна поставити палатку. На березі моря, майже в центрі, знайшли дике місце. Там було декілька машин. Один з водіїв, молдаван, показав нам підходящий закуток. Він відпочивав тут з чотирма дочками. Я згадав плакат, який колись бачив у Кишиневі: "Mai mulţi copii - mai multe bucurii" ("Чим більше дітей - тим більше радості"). Подобаються мені молдавани, вони простодушні та відкриті. І з плакатом я повністю згоден.

Майже вночі поїхали в центр за продуктами. У якихось жінок купили молока. Я спитав, як зараз назвали проспект Леніна. Тепер це проспект Миру. Як на мене, досить стандартно, не креативно. Жінки зразу ж обурилися іншим перейменуванням. Проспект Карла Маркса, за їхніми словами, назвали іменем "атошника, який був п’яницею і загинув на власній розтяжці". Люди збирають підписи, щоб не допустити такого перейменування, яке фактично вже відбулося.

Наша палатка була в 5 метрах від моря. Якби здійнявся шторм, нас би затопило. Мені спалося чудово.

Статистика за день: S=74,13 км, T=6:40:53, Vсер=11,09 км/год, Vmax=38,21 км/код

12 вересня 2016 р., Чорноморськ - Роксолани

Наша палатка:


Проїхалися містом. Чисте, акуратне. Вся набережна - суцільний парк.


Лавка примирення:


Ми на неї не сідали, бо ще не посварилися.



"Потьомкінські сходи" у Чорноморську:


Для велосипедистів, як і в приморській частині Одеси, - велодоріжки та зручні спуски вздовж всієї вулиці:


Місто для людей. Символ міста - Чорномор:


Приємна статуя у давньогрецькому стилі:


З Чорноморська до найближчого села Санжійка, судячи з фотографій Google Earth, вздовж моря проїхати складно, тому вибираємо шосе, яке йде паралельно берегу на відстані біля кілометра від моря. Але, на жаль, самого моря з дороги не видно.

Урожай:




Санжійський маяк:


Не знали ми тоді, що при достатній наполегливості можна було попасти і всередину.

Пам’ятний знак письменнику Паустовському, який приїжджав у Санжійку на відпочинок:


На окраїні села, на високому березі спіймали кірців. Я змушений був поміняти камеру, а Толя відтоді став регулярно підкачувати переднє колесо.
Біля ставка у с. Грибівка поїли кавунів. Чомусь нам на кавуни не везло. Продавалися кавуни занадто великі, які ми вдвох не могли з’їсти. А ті, що ми купували, часто були або трошки прив’ялими, або недостатньо солодкими.

Готель "Чорне море" у Кароліно-Буга́зі:


До єгипетських готелів йому як до Києва рачки, хоча претензія помітна. Зате тут працював душ, під яким ми помили виноград. На пляжі ми були практично єдиними відвідувачами.


У Роксола́ни, де проживає мій троюрідний брат, ми дібралися вже в темноті. А ви знаєте, хто такі роксолани? Це старовинне кочове плем’я, що мешкало в тому числі у пониззі Дністра, та яке зникло з історичної арени ще у III ст. нашої ери. Проте в турецькі часи турки так називали нас, українців. Можливо, і назва села походить від цього?

Приємна бесіда з братом, теплий душ, вечеря та домашнє вино. Мій брат - агроном-виноградар, спеціаліст, якого цінували та цінують у селі.

S=47,08 км, T=3:26:45, Vсер=13,66 км/год, Vmax=42,39 км/код

13 вересня 2016 р., Роксолани - Білгород-Дністровський

Спали ми зранку завжди стільки, скільки хотілося. Поснідали, заклеїли камери. Трохи поговорили - і в дорогу. На дорогу брат дав нам винограду та пляшку свого вина.

З високого берега Роксолан прекрасно видно Затоку, Шабо та Білгород-Дністровський. Фото, на жаль, цього не передає, але повірте, що це так.


Здається, протилежний берег зовсім поруч. Воно так і є, хоча по дорозі всюди хочеться заглянути, тому їхати довго.

На залізничному вокзалі Кароліно-Бугаз - цікава меморіальна дошка, яка вказує, що село та станція названі в честь Кароліни Собанської, якій були даровані навколишні землі та хутір царем Олександром I:


А от Вікіпедія стверджує, що село названо на честь сина подільського князя Кароля, який заселив ці землі у 1820 р. на місці зруйнованого турецького поселення Бугаз.

Зате все однозначно з другою половиною назви села: "бугаз" на тюркських мовах означає "затока", "лиман". Таких прикладів на картах ви можете знайти багато.

Як на мене, Затокська коса - рай для відпочинку. Чиясь дача, найімовірніше, господар здає її відпочиваючим:


Що означають ось ці прапори в одному з дворів, ми до цих пір не можемо зрозуміти:


Привал біля пансіонату на воді, колишнього причалу. Помили виноград:


Тепло, сонячно.


Далі - протока та міст:




Тут починається Буджак. Колись, відразу після війни, коли моя мама приїхала з Полтавщини вчитися в Аккерманському педагогічному інституті, моста ще не було. Буджак - новонабута територія, яка природною перешкодою була досить сильно відрізана від решти радянської території. Сполучення тоді відбувалося лише катером, що курсував між Овідіополем та Аккерма́ном (так тоді називався Білгород-Дністровський), або залізницею, через Кишинів. Мій батько, який працював в той час помічником машиніста, розказував, що поїздка з Одеси до Ізмаїла тривала тоді добу. Міст побудований у 1955 р. На мою думку, давно вже пора збудувати новий міст, що прямо з’єднає Овідіо́поль з Білгород-Дністровським, а отже, з усім українським Буджаком.

У Затоці натрапили на скверик:






Головна алея та пляж:




У Ша́бо ми приїхали майже о 16-й годині, якраз перед початком останньої екскурсії по заводу. Шабо внесений Радою Європи до першого в Україні європейського винного маршруту. Мимо проїжджати не можна. Велосипеди завезли на територію та зв'язали замками - і за екскурсоводом. Нам дуже сподобалося. Працююче підприємство, а ми в ньому наче учасники виноробства.








Головний фонтан (Діоніса) б’є неначе шампанське з пляшки (правда, тепер треба казати "ігристе вино", бо Україна зобов’язується не застосовувати до своїх вин чужі географічні назви):


Звісно ж, дегустація нам теж сподобалася: 5 видів вин, 1 коньяк (все це порціями по 50 грамів) - якраз для хорошого настрою.


До Білгород-Дністровського поїхали короткою степовою дорогою, на якій багато піску. Довелося часто йти пішки. Дикі місця.




Стільки маслин, наче ми в Греції (а тут була колись Еллада!):


Попали в район порту, нецікава промислова зона. Десь дорогою пропустили святе джерело Іоана Сочавського, але вже темніло, і нам знов треба поспішати, щоб знайти місце для ночівлі. Моя ідея була простою: поближче біля фортеці. Як потім нам пояснив сторож причалу №1 (який згодом повинні перейменувати у причал №19), кращого місця не знайти. Справді, територія охороняється, нікого зайвого, вид на фортецю закривають лише густі крони прибережних акацій. Людей мало, не сезон. Хоча навіть на такий малий причал вночі приїжджали машини та проїжджали настільки близько біля нас, що ми боялися: чи не наїдуть вони на нашу палатку? Зранку ми зрозуміли, що це були любителі нічної рибної ловлі. Отже, ми розклали палатку, змоталися в магазин за продуктами, можна б і спати. Але тут Толя сказав, що почуває себе погано. Пішли до сторожа, попросили термометр. Сторож виявився балакучим моряком-пенсіонером, п’яним та доброзичливим. Дав нам якусь стару аптечку, в якій було що завгодно. Порившись, знайшли термометр. Температура у Толі виявилася 38,5 градусів! Сторож, 61-річний Женя, за власною ініціативою подзвонив своїй родичці-медику та продиктував толіни симптоми. Вона заочно призначила лікування, і всі ліки ми знайшли тут же в аптечці сторожа. Попили у нього чаю та слухали довгі балачки про його життя, про рейси Балтикою, про те, як у 1990-х роках знищували і здавали на металолом працюючі кораблі. Годину чи дві ми сиділи в його сторожці, грілися, пили чай, лікували Толю, слухали розповіді бувалого моряка та насамкінець заправилися кип’ятком.

Толя одягнувся тепло, наскільки це було можливо в наших умовах. Спали, здається, нормально. Тільки з іншого боку причалу було чути веселі крики. Хтось святкував якусь радісну подію.

S=45,28 км, T=3:17:23, Vсер=13,76 км/год, Vmax=39,18 км/код

14 вересня 2016 р., Білгород-Дністровський - Сергіївка

З нашого місця видно фортецю та залишки розрізаного на металолом (напевно) судна:


Місце дійсно виявилося цікавим.



Вночі Толя добре пропотів. Сказав, що почуває себе краще. Сходили у сторожку попросити градусника. Жені не було, був його напарник Коля, теж пенсіонер, мовчазний та байдужий. Термометр дав, і температура виявилася 36,3, практично нормальна. Я спитав Толю:
- Що будемо робити?
- Їхати.
Такий настрій мені сподобався, хоча був і страх. Ну що ж, їхати - так їхати.

Поснідали (вино на цьому столі - муляж, якась вонюча бурда з комарами):


Прикольні інсталяції, зроблені сторожем Женьою (їх там багато):




Віддали сторожу градусник. Заплатили йому 20 гривень ("посильний добровільний внесок", як вказано на одному з плакатів при вході). Жаль, що Женя вже змінився, йому не жалко було б віддати і 50 гривень, бо він серйозно допоміг Толі.

Виїхали з причалу і покотили велосипеди. А котити зовсім близько. Прохід між фортецею та лиманом перегороджений сіткою, а за нею чоловік, жінка та охоронець щось міряли. Хвіртка була відчиненою. Зайшли всередину, спитали, чи можна нам оглянути фортецю. Відповідь проста: "можна, тільки за велосипедами ми слідкувати не будемо". Заховали їх подалі від допитливих очей, зв’язали двома замками - і навколо фортеці. Ця несподівана екскурсія виявилася дуже цікавою. Ми біля години обходили її з усіх боків. Фортеця потужна. Збереглася добре.




А от від декількох зовнішніх оборонних укріплень лише подекуди залишилися невисокі стіни (скільки їх тут було?):


Обійшли майже навколо, зустріли чотирьох молодих німців, яким теж було цікаво зробити таку несанкціоновану екскурсію навкруг фортеці.


Рів потужний, вражає!




Потім покотили велосипеди до головного входу, де скучали продавці сувенірів. Вхід коштує 40 грн. Велосипеди поставили на спеціальну стоянку під пекучим сонцем. Хотіли сховати під деревом, та охоронець не дозволив, тому ми прикрили їх велочохлом. Всередині фортеці вже не так цікаво, як ззовні. Все розчищено, прибрано, якесь кафе та знов продавці сувенірів. Попіднімалися на стіни, де дозволялося. В одній з башт - виставка картин художниці та продаж сувенірів.

Зі шкільних часів, коли нас возили сюди на екскурсію, мені запам’яталися гарматні ядра, вбиті пострілами в стіну. Шукав їх зараз, та не знайшов. Всередині чисто, акуратно, але скучно. Напевно, краще було взяти екскурсію.

Цитадель:




Південна стіна та рів:


Розкопки, мабуть, грецького поселення:




Останній раз я тут був 12 років тому, і мені здається, що стан фортеці з тих пір не змінився. Вона не стала ні гіршою, ні кращою. Як розповідав нам сторож Женя, греки, які заснували цю фортецю, пропонували реставрувати її, бо в самій Греції таких фортець не збереглося. Тільки от Женя помилявся, бо фортеця була побудована на залишках грецького міста Тіра, проте будували її не греки, а, схоже, генуезці. Пропонували відновити її також турки, під владою яких три століття знаходився Аккерман. Але наш уряд ще не погодився на жоден з варіантів.

Білгород-Дністровський - одне з найстаріших міст України, йому більше 2500 років. Багато разів у ньому змінювалися володарі, а саме воно мало дуже багато назв. Зі старих назв я пам’ятаю лише три: Тіра, Аккерман та Чета́тя-А́лба (рум. Cetatea Albă), а їх чи то 10 чи то 15.


Зараз Білгород-Дністровський - звичайне провінційне місто. А у 1940 р. воно було обласним центром Аккерманської області. Та недовго: через 4 місяці після утворення області її центр був переміщений до Ізмаїла, відповідно була перейменована і область. Ринок, магазини, старі будинки не виділяються чимось особливим. Знайти пристойну їдальню, як нам сказали, неможливо. Ми поїли одному з небагатьох ресторанів. Смачно, хоча дорого.

Далі - через виноградники мимо Шабо:




За декілька кілометрів - пам’ятник підпільникам,загиблим від рук румунських окупантів у 1918-1924 рр. та пам’ятник засновникам села Шабо, вихідцям із швейцарського кантону Во (Vuad). Вони приїхали сюди у далекому 1822 р. під керівництвом їх ватажка Луї-Венсана, щоб організувати виноробство на цих землях, недавно відвойованих Росією у Туреччини. Нащадки швейцарців, як і інші колоністи, переважно німецькі, були виселені з місць, де вони прожили більше століття, у 1940 р. згідно з пактом Молотова-Ріббентропа.


Надпис на російській, французькій та німецькій мовах:
В память основателей швейцарской колонии Шабо и их потомков, похороненных на этой земле. 1822-1940.

Могильні плити позаду пам’ятника безіменні.

Далі - до Сергіївки. В одній з лісосмуг побачили пожежу. В Буджаку в цей час їх дуже багато. Ми зустрічали чимало горілих полів та лісосмуг. Пожежа була невеликою, проте я вважав себе безсильним проти того вогню. Однак Толя зупинився і кинувся гасити його простою палицею:


Я теж пробував, але в мене виходило набагато гірше. Через хвилин 20 до нас під’їхала пожежна машина. У ній був лише один пожежник та водій. Пожежник по рації сказав, що йому допомога не потрібна, і взявши аналогічну палицю, але з спеціальним брезентом на кінці, швидко поборов вогонь. Пожежник і водій подякували нам за допомогу, хоча особисто мені дякувати було ні за що.



Сонце тим часом сідає:


У Сергіївку ми приїхали вже вночі. Переїхали через Будацький лиман по мосту і зупинилися просто на пляжі. Людей було мало.

Толя пояснив причину своєї хвороби. Виявляється, його продув вітер першої ж ночі, в палатці в Чорноморську (я того вітру не помітив). У нього знов з’явилася температура, на цей раз 37,3, поміряв її градусником, який купив у Білгород-Дністровську. Тому зараз Толя задраїв велочохлом щілини, які були біля голови.

На пляжі була тиша та повний місяць. Проте вночі погода різко змінилася. Здійнявся вітер, який, мені здалося, зірве палатку. Я вийшов і побачив, що мій страх перебільшений: кілок, що тримав зовнішній тент з північної сторони, вирвався з піску, і тент бив об внутрішню палатку прямо біля мого вуха. Я прив’язав тент до найбільшого каменю, і биття зменшилося. А Толя тієї ночі шуму та вітру навіть не помітив.

S=31,51 км, T=2:14:11, Vсер=14,09 км/год, Vmax=31,70 км/код

15 вересня 2016 р., Сергіївка - Лебедівка

Ранок:


Температура у Толі - нормальна.

У сусідньому ресторанчику замовили смажену картоплю та якусь курятину. Поки зібралися, був готовий сніданок.

Буда́кський лиман:


З Будакської коси на материк:


Чому на цьому довгому мосту (більше кілометра) ще ніхто не здогадався відкрити велопрокат? Це прибуткова справа!

Можна дібратися до коси і на такому катері:


У Сергіївці чисто, акуратно та приємно. Ще з дому ми планували тут прийняти грязьові ванни, але дув сильний вітер, і було прохолодно. Та ще й враховуючи толіну простуду…


Тут можна потренуватися (чи покататися) на водних лижах:


На виїзді нас зупинив один чоловік. Спочатку поцікавився, скільки можна проїхати на велосипеді за один день. А потім сказав, що мріє про Аргентину. Для мене це теж дуже заманливо. Він виявився з Києва, з Академмістечка. Проте, він мріяв не про велоподорожі і навіть не про подорожі, а про … Україну … в Аргентині. Розказував, що в Аргентині та Бразилії є великі райони, де живуть лише українці. Все там українське. Якщо Аргентина виправдає себе, то хоче емігрувати туди. Причина проста: він не відчуває себе повноцінним українцем серед наскрізь російськомовного оточення. В садку "все воспитатели говорят по-русски", в школі, на роботі, на вулиці - "всюду говорят по-русски". Зневірився знайти Україну в себе вдома. Дещо сумна, але цікава розмова.

Після Сергіївки - ряд сіл по хорошому сільському шосе, де мало машин.

На горизонті видніється високий берег с. Курортне. Біля с. Приморське, що до 1944 р. називалося Буда́ки, в лимані купаються лебеді та гуси, а дорога все частіше переходить у жорству або стає ґрунтовою.








В Буджаку дуже багато сіл, назви яких були змінені після приєднання Бессарабії до Радянського Союзу (зокрема, Буджаку - до УРСР). Відбулася детюркізація. Більшість назв, що свідчили про колишню належність цього краю до Османської імперії, були замінені на слов’янські або комуністичні. Проте в пам’яті людей і зараз твердо існують старі назви. Наприклад, Приморське Білгород-Дністровського району - це Буда́ки, Приморське Татарбунарського району - Шагани́, Приморське Кілійського району - Жебрія́ни, і т.д. Точніше, не всі назви були тюркського походження, перейменування краще назвати комунізацією та слов’янізацією. Але часто старі назви виразніші.


У Курортному на місцевому риночку біля автобусної зупинки, де відпочиваючі від’їжджали до Одеси, купили та попили молока. Ось біля цієї матері, обличчя якої виражає рішучість та впевненість у світлому майбутньому свого сина. Цікавий пам’ятник комуністичної епохи. Сучасні мами не такі, вони більш зосереджені на собі, ходять в міні-спідницях або в штанах.


Прекрасний зелений санаторій, що непогано зберігся з радянських часів:




Люблю акації:


А ось і база відпочинку "Волна", я тут проїжджав 4 роки тому, і зовні помітно покращення. MAPSME показує, що тут є мотель. Але скоріше це виявилося місцем для машин та палаток, на високому березі.


Дитячий табір:


Сліди від пожежі, яких тут було багато:


У Миколаївці вирішуємо спробувати вдачу та проїхатися вздовж моря. І нам щастить! Дикі, безлюдні місця понад морем серед пустинного степу:




Інколи дорога перекопана, або перекрита високими насипами, але для нас це не перешкода.


Через декілька кілометрів попадаємо в лісок. Правда, перед в’їздом - велика купа результатів "цивілізації":


Цивілізація тут таки повинна бути:


За шлагбаумом продовжується звичайна ґрунтова дорога, яка постійно звужується і переходить в стежку:




Їхати ще можна, проте чи вона кудись приведе? Але несподівано:


Ми на правильному шляху. Людей все ще немає. Аж ось якийсь чоловік ходить по території, яка на карті MAPSME помічена як кемпінг. І це справді кемпінг. Чоловік виявився з Кишинева, і відпочивав тут з дружиною та з другою родичкою. Їх звали Юра, Дана та Лєна. Як усі молдовани (нехай навіть не етнічні), вони дуже привітні і відразу запросили до свого табору. Вже 20 років тут відпочивають. Звісно, яка ж зустріч з молдованами без вина! Вони дістали привезене з Кишинева вино, пригощали нас кавою та вечерею. Довга приємна розмова. Але треба їхати далі.

Проте, після одного-двох кілометрів - нова зустріч, цього разу з колегами, туристами-велосипедистами. Це була молода сім’я: Денис та Лариса з Харкова. Вони їхали в протилежному напрямку, до Одеси, але не спішили, а насолоджувалися природою, морем та життям. Показали нам хороше місце для палатки, і ми тут розташувалися. Але спочатку доїхали все-таки до Лебедівки (якихось 1,5-2 км), де в останньому відчиненому магазині купили трохи продуктів на вечерю. З сусідами проговорили ще пару годин і повні вражень лягли спати.

S=47,28 км, T=3:17:00, Vсер=13,37 км/год, Vmax=38,66 км/код

16 вересня 2016 р., Лебедівка - Рассє́йка

Море:




Кожного року море відбирає від цього крутого берега 1-1,5 м, і кручі переміщаються в глиб "материка".

Попрощалися з харківськими туристами та вперед!

Село Лебедівка, яка раніше називалася Бад Бурна́с (Bad Burnas), що на німецькій мові означає "Курорт Бурнас", засноване німецькими колоністами, які поселилися тут ще у XVIII ст., коли Бессарабія в результаті російсько-турецьких воєн почала переходити до Російської імперії, а цариця Єкатерина II видала указ про сприяння переселенню в Буджак німецьких колоністів. Про це запрошення писав Шевченко:

Катерина, вража бабо,
Що ж ти наробила!
Степ широкий, край багатий
Німцям роздарила!

Тут селилися не тільки німці, а також болгари, молдовани, українці, росіяни та ін. За румунських часів тут відпочивав король Румунії Михай. Німців у Бад Бурнасі немає теж з 1940 р., коли Бессарабія була повернута до Радянського Союзу згідно за Молотова-Рібентропа. В румунські часи та в радянський період курорт активно розвивався. Розвивається він і зараз.

Цікаво: виявляється жителів у Лебедівці, як нам розказали зустрічні, зараз аж 26 чоловік!

Наш лісок:




За селом починається Лебедівська коса, зліва море, справа лиман:


Нам треба до протилежного кінця коси. Проте вона має, судячи з Google Maps, два розриви: один 10-15 метрів завширшки, а другий - майже 150. Мій двоюрідний брат, який живе на протилежному кінці коси, і до якого ми зараз їдемо, говорив, що проїхати їх не вдасться. Цікаво побувати в такому безлюдному місці, але якщо все-таки це і можливо, то ризиковано.

Ще ми хотіли прийняти тут грязьову ванну, але погода знов була прохолодною. Їдемо в обхід нормальною дорогою посеред акацій:


Їхати по такій дорозі, де лежить відносно непоганий асфальт та практично немає машин, - одне задоволення. Через півгодини трошки потеплішало і бачимо, що є люди, які приймають грязьові ванни. Вхід в лиман зручний, мажемося і ми:


Недалеко від лиману - отара овець та кіз:


Значно поменшало їх в Буджаку за останній десяток років.

В с. Тузли́ спитали дорогу до с. Шагани (часто люди розуміють старі назви краще, ніж нові). Якийсь чоловік порадив нам поїхати між лиманами Бурнас та Алібей, вздовж берегів, через села Новомихайлівку та Веселу Балку, і ми спочатку вхопилися за цю ідею. Але коли виїхали на ґрунтову дорогу, то швидко перехотілося. Повернулися назад… і отримали за це нагороду! Через 10 хвилин, як ми проїхали Тузли, назустріч нам показалися двоє велосипедистів. Справжні дальнобійники, завантажені важкими рюкзаками, як і ми. Вони виявилися поляками. Я згадав фразу, яку вчив два роки тому, коли ми з Тольою їздили до Польщі: "Ten pan mówi po polsku" і показав на Толю, бо Толя знає польську мову. Але один з них відповів: "Не надо, я говорю по-русски". І так, на трьох мовах, ми поговорили з ними про наше велосипедне життя. Зараз поляки їхали з Болгарії в Одесу. Їхня подорож закінчувалася. Вони були членами велоклубу "Гриф" у м. Бидґощ, одного з трьох, і входили в групу 60+. Бидґощ - центр однойменного воєводства, там працюють дочки Толі. І що цікаво, Толя впізнав одного з поляків. Його звали Ма́чей (Maciej).


На фото він у великому шоломі, що закриває всю голову та підборіддя. Шолом подарували Мачею його родичі після того, як він попав у серйозну аварію. Минулого року Мачей припаркував свій велосипед недалеко від будинку, де жила толіна дочка. Толя зацікавився велосипедом. Невдовзі вийшов його власник і Толя мав з ним розмову. Вони говорили біля 10 хвилин, але поляк встиг розповісти про свої пригоди. Толя його добре запам’ятав, можливо також через його рідкісний шолом. І тут знову зустріч! "Świat jest mały!" - підсумував Мачей, і ми з ним згодні. А якби ми поїхали вздовж лиманів, то розминулися б!

Ми рекомендували полякам заїхати на винзавод у Шабо та відвідати екскурсію з дегустацією. Проте вони були проти, тому що в Україні найсуворіші вимоги до вмісту алкоголю в крові водіїв (0,0 ‰), в той час як, наприклад, у Болгарії допускається 0,5 ‰. Поляки - колишні поліцейські, зараз на пенсії і мають вдосталь часу подорожувати світом. На велосипеді Мачея приліплені його дані: прізвище, ім’я, група крові, резус-фактор та телефони родичів, на всякий поганий випадок.

Ще вони нам сказали: "зробіть дороги!" О, якби це залежало від нас!

Попрощалися, і кожний - до своєї мети.

Об’їхали лиман Алібе́й. У с. Жовтий Яр (по-старому Сария́ри, "жовтий яр" татарською мовою) сіли перекусити у придорожньому кафе та зустріли латвійця, який під’їхав сюди на дуже старому пошарпаному мерседесі. Він мав дуже дивний вигляд, небритий, дуже погано і важко говорив російською мовою. Теж подорожував ближнім зарубіжжям. Він уже був трохи п’яним, але в кафе ще випив великий бокал пива. Його не турбували наші норми та суворі закони, від яких можна легко відкупитися.

У місцевих розпитали дорогу до с. Кочкува́те (Буду́ри), Рибальського (Мартаза́) та Приморського (Шагани́). Звичайна ґрунтова дорога, не дуже заплутана. Проте, в цей час з моря подув сильний південний та південно-західний вітер, якраз нам в лице. Передвісник циклону.


Якихось 30 км ми їхали цілих 4 години! Перед селом Трихатки наздогнали ще одного велосипедиста, в повністю білому одягу (дуже хороший спосіб виділятися на дорозі):


Його звали Діма, він з Горлівки Донецької області, але з початком війни на Сході переїхав у Дружківку, яка знаходиться на контрольованій Україною територією. У Дружківці набагато спокійніше. Він їхав з Одеси до Вилково, а потім збирався повернутися до Одеси цим самим маршрутом. Розмовляючи ми доїхали до центру Приморського та розпрощалися. Діма поїхав до Катранки.

У мого двоюрідного брата нас чекала гаряча вечеря та теплий прийом. Дружина насмажила маленьких бичків (рибок), які ми з задоволенням поїли.

Мій брат має невеликий будинок на курорті Рассєйка, де влітку він приймає відпочиваючих. Тут він приготував місце і для нас. До будинку 6 км, і ми до нього приїхали при світлі фар. Відпочиваючих було дуже мало. Всі зручності, навіть є WiFi. Зустріли якогось IT-шника з Вінниці, що працював віддалено, обслуговував 1С (мабуть, бухгалтерію). Єдина проблема у Рассєйці - дуже солона вода. Прісна вода тут привозна, і її вистачає лише на їжу. Попрати одяг у солоній (майже морській) воді неможливо.

S=65,22 км, T=4:57:37, Vсер=13,95 км/год, Vmax=27,61 км/код

17 вересня 2016 р., Рассєйка - Вилково

Рассєйка - прекрасне місце біля моря. Тут чисте море (чого не скажеш, на жаль, про лиман та пляж, засмічені відпочиваючими; яка в нас ще низька культура!). Сьогодні я встав дуже рано, щоб помилуватися сходом сонця. До моря треба перейти кладкою через лиман, зарослий комишами:


Місяць ще не заховався:


Ранок:




На північний схід (наліво) тягнеться коса, що починається у Лебедівці, звідки ми вчора приїхали, а на південний захід (направо) - схожа коса, що веде до Вилково:


У шкільні роки я кожного року відпочивав тут в піонерському таборі. Зараз Рассєйка, на жаль, - хаотичне нагромадження баз відпочинку, приватних будинків та дитячих таборів. Пошукав піонерський табір "Зорька", де я проводив усі канікули:


Зустрічали мене лише собаки, навіть сторож не вийшов.

Будиночок мого двоюрідного брата, недалеко від лиману та моря:


Брат привіз нам з дому плачинд з бессарабською бринзою, які зранку приготувала його дружина, і це був наш сніданок. Зручно подорожувати, коли в кожному місці тебе хтось нагодує! Можливо, будете сміятися, але прізвище мого двоюрідного брата - Плачинда.

Сьогодні ми приїдемо у Вилково. Можна поїхати через Приморське та сусіднє село Лиман (Золока́ри), це буде швидше, хоча й довше на 10 км. Але я вибрав важчий шлях - вздовж моря. Це 7 км (як показав потім велокомп’ютер - 8 км) піщаної коси, що тягнеться до курорту Катранка, а потім до озера Саси́к (яке теж має другу назву - "Кунду́к"). Вибрав цей шлях я не з-за мазохізму, а щоб побути наодинці з природою, на широкому пляжі, де немає жодної душі, лише чайки.






В дитинстві, коли купався в морі або загоряв на пляжі, мене це місце манило сріблястим відблиском на горизонті, що піднімався в небо від морського піску. І ось нарешті є можливість побувати там! Правда, сьогодні сріблястий відблиск був слабким (починається осінь, сонце світить не так сильно). Волочимо велосипеди по самому краю моря, де пісок відносно твердий.

На привалі купаємось:


Зустріли тут іншого туриста, водного. Він на байдарці плив у сторону Одеси:


Толя його помітив відразу, але подумав, що то рибалка. А коли побачив, що "рибалка" почав розглядати нас в бінокль, зрозумів, що то байдарочник. Ми для нього стали, мабуть, таким же сюрпризом, як і він для нас. А я побачив його пізно, ледь встиг сфотографувати. Ми привітали його руками, а він нам помахав веслом. Щасливої дороги!

Перед курортом Катранка зустрічаємо перших людей - молоду пару, що теж побажала віддалитися від цивілізації.

На початку Катранки думали покупатися, але якийсь браконьєр сказав, що в морі знаходяться його сіті, і нам перехотілося.

А ось вже і курорт. На Катранці:


До оз. Сасик залишився якийсь кілометр, коли перед нами несподівана перешкода - протока, що з’єднує лиман (невелике озеро Джантшей) з морем:


Признаюся, я злякався, що доведеться нам повертатися 1 км до Катранки, яку ми вже пройшли, та робити додатковий крюк в декілька кілометрів. Але після розвідки виявилося, що прірва зовсім не страшна, у найглибшому місці - по пояс:


Останній раз покупалися в морі. Вода на диво тепла. Наскільки я знаю, вздовж всього Буджацького берега тягнеться підводна коса, глибина якої - або "по пояс", або "по коліна". Дуже зручно для дітей. Є й друга коса, що знаходиться далі від берега, яка часто не дуже глибока, "по шию". Існує і третя коса, на яку теж інколи можна стати ногами, але вже далеко. Зустрічаємо нові групи відпочиваючих, "диких", що приїхали сюди по східній дамбі, яка відокремлює озеро Сасик від Джантшею. Тут починається зовсім інша коса, яка відокремлює Сасик від моря, та яка біля лиману укріплена дамбою, що тягнеться на 12 км. Колись ця коса мала природну протоку, що з’єднувала Сасик з морем, але в радянські часи протока була засипана, берег лиману був укріплений, а Сасик з’єднаний з Дунаєм та опріснений. Це сприяло меліорації, але призвело також до осолонення ґрунтів та до інших проблем. Зараз екологи Татарбунарщини борються за відновлення старого природного положення. Їхати по дамбі досить цікаво: це бетонна дорога, нахилена приблизно на 10 градусів в сторону лиману. Інколи по ній проїжджають машини, але не багато:




Рибалки:


Коса широка (до півкілометра), заросла бур’янами та комишем, тому пройти до моря і скупатися наостанок більше не вдалося.

Сасик:


Після коси починається піщана дорога:


На ній ми зустріли вчорашнього знайомого Діму. Він повертався з Вилково. Був розчарованим: вода в Дунаї мутна, ночував у шумному місці біля порту. Я запитав: "А вздовж канальчиків ходив?", "А на Дунаї плавав?". Діма щось чув про Вилково, але головного не знав. Всі знають, що вода в пониззі Дунаю не може бути голубою. "Нам песня твердила: Дунай голубой, а мы его серым видали с тобой", - так співалося в відомій повоєнній пісні, та чи бачив хтось Дунай голубим у дельті навіть у ті часи? Дуже сумніваюся. А Діма розраховував. До речі, ідея: проїхатися вздовж всього Дунаю, від Шварцвальда до Вилково. 2860 кілометрів. Е, скільки на це треба часу?! Мабуть, в верхів’ях, десь в прекрасному Відні, Дунай справді голубий, тому й надихнув Йоганна Штрауса написати свій знаменитий вальс.

Біля третього Приморського (Жебріян) багато птахів, але вони вдалині, біля моря.

Після Жебріян природа різко змінюється. Всюди повно великих листяних дерев, заростей комишу, багато каналів та ставків з птахами, зустрічаються лебеді. Дорога прекрасна, машин мало.


У Вилково попадаємо стандартно вночі. У Вилково я не знав нічого, крім турбюро "Пелікан". Ми спитали дорогу, і нам швидко показали, куди їхати. Тут навіть покажчики є зі стрілками. Проте на одному з поворотів я проїхав мимо. І тут нам перегородили дорогу двоє молодих хлопців. Один сказав:
- Вам туди!
- Чому туди?
- Тому що вам потрібний "Пелікан".
- Справді, а звідки ви знаєте?
- Тут всі помиляються. Але краще вам йти не в "Пелікан", а до нас. У нас анітрохи не гірші умови, а ціни значно нижчі.

Компанія, яку представляли хлопці, називалася "Дунай-дельта-тур". Спочатку хлопці нам здалися підозрілими, а потім ми їм повірили. Звали їх Рома та Сергій, 11-класники, балакучі. Запропонували нам прогулянки по Дунаю з екскурсоводом за 300 грн (на 1, 2 або 3 чоловік, більше 1 години). Проте зараз нас цікавило місце, де можна розкласти палатку. Вони сказали, що можна в "Пелікані", але буде коштувати 60 грн. Вони ж можуть нам надати житло в окремому будинку на березі Дунаю за 80 грн. Добре! Довго йшли пішки, дійшли до будинку (Дунаю, правда, не бачили). Нас зустріла жінка, яка показала окремий будинок, де кожному давала по кімнаті. А ще була кухня та окрема сільська баня. Окремі ліжка, чиста білизна. Всі сумніви розвіялися. На додачу хлопці поторгувалися і хазяйка знизила ціну до 70 грн з чоловіка. Ми подякували хлопцям, взяли їхній телефон, щоб завтра замовити екскурсію. Збиралися поїхати в магазин за продуктами, але хазяйка запропонувала сама приготувати нам вечерю. Насмажила велику сковороду картоплі та яєць з цибулею, а також зробила велику тарілку салату з домашніх помідор. Дістали вино, що купили ще в Шабо, та смачно повечеряли. Коштувало нам це задоволення по 30 грн. В жодному ресторані немає такої ціни. Велосипеди склали на кухні, щоб було безпечніше, так нам повеліла хазяйка.

S=48,13 км, T=4:46:22, Vсер=10,08 км/год, Vmax=27,51 км/код

18 вересня 2016 р., Вилково - Кілія́

Звали нашу хазяйку Надія Денисівна. Поки вона ходила в місто по своїм справам, ми прогулялися до Дунаю. Він починається прямо навпроти її хвіртки (далі - Румунія, острів Летя):


Потім і ми пішли в місто, на ринок. Я хотів попробувати вилківського інжиру. Донедавна я ще не знав, що в Україні росте інжир. Але ми запізнилися: сьогодні він був, але з самого ранку, а зараз вже нема. Доведеться ще раз приїжджати!

Вернулися "додому". Почали планувати подальшу подорож. Надія Денисівна сказала сумну звістку, що у відомих каналах (їх тут називають єриками) дуже мало води, а якщо є, то вони засмічені та зарослі бур’яном. Єрики починаються прямо тут, за її городом. До речі, в городі тут все буяє. Навіть виноград, урожай якого в цьому році у Буджаку дуже поганий, цілком пристойний.


Єрики за будинком:


Ворота, через які господар з уловом припливає додому:


Закинуті старі човни на пересохлих єриках:




На екскурсію, на жаль, ми не пішли. Толя почував себе непевно після останньої простуди. Жаль. Я був тут у 2009 р., але ще раз з задоволенням проїхався б рукавами Дунаю. Про хвалений острів Анкудінова, про який всі турфірми заявляють, що це найнезвичайніше місце в Україні, де до цих пір живуть старожили ізольовано від зовнішнього світу, без електрики та водопроводу, Надія Денисівна сказала: це вже неправда. Можливо, там ще є старожили, але зараз це місце дуже цінується, і ділянки на ньому добре розкуповуються під дачі. Єрики розхвалюють, але вони вже давно не такі, як були колись. Та й люди повільно переселяються з місць, які затоплюються водою, на надійну сушу.

Ми пішли до "Пелікану". Приємне місце:












Є WiFi.

Вода в "голубому" Дунаї:


Розпитали, де можна побачити єрики. Виявляється, канали заповнені лише на двох "вулицях": Пушкіна та ще одній, паралельній їй.




Гаражі:




Машини тут не їздять, тому дрова та великий домашній скарб можна везти тільки на човнах:


Пам’ятник рибалці, це головна професія вилковчан:


Рома та Сергій, яких ми зустріли вчора, розказували нам, що якщо спіймати білугу (яка може важити до 300 кг), то грошей від її продажу вистачить, щоб побудувати будинок.

На місці Леніна - голуби ("миру - мир"):


В порту - пам’ятник старовірам-липованам, засновникам Вилково:


Тут ми зустріли велику групу іноземних туристів, що прибули у Вилково на катері, вони говорили німецькою мовою. Відновлюється туризм на Дунаї!

Головна церква Вилково, старообрядна:


Вилково засноване у XVIII ст., ще під час турецького володарювання краєм, старообрядцями-липованами. Липовани - відгалуження російського народу, представники якого у XVII ст. не визнали церковних реформ, які проводилися тоді у Московській православній церкві. З часом "розкольники" були піддані анафемі, втікали від репресій та переселилися зі своїх рідних місць у дикі місця Московщини, Османської імперії та ін. І зараз велика їх частина живе на протилежному березі Дунаю, у Добруджі. Внаслідок двохсотрічного розриву з батьківщиною вони зберегли певну архаїчність не тільки обрядів, а й мови. Але зараз у Вилково липовани практично русифікувалися, і тільки за деякими рідкими словами, які нам переказала Надія Денисівна, можна впізнати їх етнічну особливість. Жаль, ми ці слова не запам’ятали. У Добруджі ж липовани останнім часом інтенсивно румунізуються та асимілюються. Хочу поїхати ще туди. Одна з релігійних відмінностей липован: вони хрестяться, складаючи разом не три пальці, як православні, а два.

Проте у Вилково, поряд з двома старообрядними церквами, є і звичайна православна церква (нового обряду):


На прощання Надія Денисівна щиро побажала нам щасливої подорожі і уже на вулиці перехрестила нас. Як ми помітили, вона робила це двома пальцями.

Дорога на Кілію, як нас попереджали, - в глибоких ямах. Протягом приблизно 5 кілометрів я грався в доганялки з ось цією вантажівкою, що заїхала сюди аж з далекої Волині:


На рівних ділянках вона мене випереджала, а на вибоїнах - я.

Цей канал з’єднує Дунай з Сасиком, а за допомогою шлюзу регулюють подачу води у лиман:




Вздовж дороги постійно зустрічалися канали, але менші:




Над румунським берегом заходить сонце:


Як завжди, в Кілію ми приїхали вже по темному. В самому центрі спитали випадкових прохожих, що прогулювалися, де можна поставити палатку. Чоловік і дві жінки з ентузіазмом почали нам розповіли про своє місто. Це було дуже доречно, оскільки про Кілію ми майже нічого не знали. Кілія, як виявилося, - найстаріше місто України. Їй уже біля 2700 років, вона старіша за Аккерман. Побудована ще греками, за тисячоліття вона змінила багато господарів. Тут панували візантійці, генуезці, молдовани, угорці, турки, росіяни. За каналом поруч з парком, на території якого ми ходили, раніше була потужна фортеця, за яку точилися жорстокі битви. Під час турецького панування нападали на неї, зокрема, українські козаки. Зараз фортеця не збереглася. Існує також незвичайна церква, в якій підлога значно нижча за рівень оточуючого ґрунту. Є напівзруйнована дзвіниця - залишок церкви, що була побудована за турецьких часів. От практично і все. Добре знає історію Кілії власник найпопулярнішого серед молоді кафе "Black and White". Завтра ми його знайдемо.

Ночували ми на березі Дунаю. Навпроти нас світилася вогнями Стара Кілія, румунською мовою Кілія-Веке (Chilia Veche).

S=48,84 км, T=3:55:20, Vсер=12,45 км/год, Vmax=30,30 км/код

19 вересня 2016 р., Кілія - Ізмаїл

Вночі пройшов невеликий дощ. Дуже вдало, приблизно з 6-ї до 9-ї години, поки ми спали. Румунська Стара Кілія:


Виглядить симпатичніше, ніж українська. Як я дізнався після поїздки, багато істориків стверджують, що саме Кілія-Веке є тим старим містом, якому біля 2700 років.

Кілометрові стовпчики на березі Дунаю:


Відлік відстані починається від 0-го кілометра у гирлі Швидке (куди возять туристів з Вилково) - основного судноплавного шляху у дельті.

Старий елеватор, побудований румунами (зліва - Румунія, острів Тетару):


Недалеко біля елеватора, як нам розказали вчора, знаходиться напівзруйнована дзвіниця, залишок Успенської церкви, побудованої при турках. Але церква - на приватній території, на яку вхід заборонений. Сторож нас направив до директора на сусіднє підприємство, але попередив, що він не дозволить. Спробуємо, гірше не буде. Дивно, але директор дозволив без жодних питань. Можливо, здивувався, що сюди приїхали аж з Києва, і сподівається, що розголос прискорить реставрацію церкви. До нього вже зверталися священики з пропозицією ремонту, але реальних зрушень поки нема. Ось дзвіниця:




Міський парк, поруч з яким колись давно була фортеця (справа видніється канал - колишній захисний рів):


Про напівпідземну Миколаївську церкву, біля якої ми проїжджали дуже близько, лише за квартал, ми, на жаль, забули. Вона побудована за турецьких часів у XVII ст. Турки були віротерпимими, але не дозволяли будувати церкви інших вірувань вищими за свої мечеті. Тоді зодчі застосували хитрість: вони заглибили підлогу церкви таким чином, щоб всередині вона була звичайної для православних храмів висоти.

Кафе "Black and White", в якому ми хотіли розпитати господаря про історію міста:




Воно виявилося зачиненим. На першому з двох фото біля доріжки можна побачити невелике ядро - історичний реквізит, можливо, з Кілійської фортеці. Ядро закріплене металічним прутом, щоб його не поцупили інші любителі історії.

Думаю, власник кафе міг розповісти багато про історію свого міста. Колись, і протягом декількох століть, Кілія була воротами Дунаю. За часів розквіту Молдавського князівства, яким правив Штефан чел Маре, в ній була найпотужніша фортеця. У 1484 р. Кілію завоювала Османська імперія. Турки ще більше укріпили фортецю. Через три століття, у 1770 та 1790 рр. Росія двічі захоплювала Кілію, але кожного разу повертала Порті за умовами мирних договорів. Са́ме взяття Кілії дало можливість Суворову розпочати штурм Ізмаїла у грудні 1790 р. Останній раз турки полишили Кілію у 1806 р. Тоді Буджак відвоювала Росія. Але після Кримської війни, з 1856 р. і до закінчення наступної російсько-турецької війни 1878 рр. Кілія була у складі Молдови та Румунії. З 1918 по 1940 рр. - знов у складі Румунії.

Ще один маловідомий але цікавий історичний факт, менш віддалений. 24 червня 1941 р., через 2 дні після початку Великої Вітчизняної війни, Дунайська військова флотилія, що обороняла Кілію, не тільки захистила її від вторгнення румунських військ, але й перейшла в контрнаступ, зайняла Кілію-Веке та утримувала плацдарм на румунській території. Протягом майже місяця контролювала Дунай та відволікала румунські війська від наступу на Одесу та вглиб України. Пам’ятник героям цього Дунайського десанту знаходиться біля міського парку. Але ми про нього взнали вже після повернення додому.

Дороги в Кілії в основному бетонні, а плити складені ну дуже як попало, з величезними перепадами по висоті, інколи до 10 сантиметрів.

В одному кафе на виїзді я побажав продавщиці "процвітання вашій Кілії". Вона щиро засміялася. Як несправедливо, що таке старовинне та багате історією місто прийшло до сучасного занепаду.

Місця між Кілією та Ізмаїлом дуже контрастні. Часто здаються закинутими людьми та забутими Богом. Особливо там, де пройшли степові пожежі.

Дорога після Кілії – така ж як і до. Коли водій цієї фури проїжджав поруч, ми з ним удвох сміялися з наших доріг:


Велике озеро Китай з правого боку ми чомусь не помітили. Часто зустрічаються канали, переважно зліва. Ось у цьому повно квіток:




Отара:


Рисове поле:


В селі Кислиці випили кави (побутову хімію пити не стали):


Поруч озеро Катла́бух. Недалеко Дунай, природа оживає.




Десь там бачили лебедів, але через канали підступитися, щоб сфотографувати їх, не вдавалося.

У Старій Некрасівці покажчик: "Південний пункт Дуги Струве. Об’єкт спадщини ЮНЕСКО". Несподівана нагорода за наше старання:


Дуга Струве - це декілька десятків штучних орієнтирів, спеціально побудованих від Норвегії на півночі до Дунаю на півдні. За цими орієнтирами та за допомогою найточніших для свого часу (1822-1827 рр.) інструментів російський геодезист Струве вимірював параметри Землі. Як пам’ятаєте, GPS в ті роки ще не існувало. У Старій Некрасівці - найпівденніша точка цієї Дуги. Досить цікаво і важко уявити, як точні вимірювання були можливими у ті старі часи, до ери супутників та комп’ютерів.

Через декілька кілометрів розпочався Ізмаїл. Там нас чекає мій друг Віталій, однокласник та однокурсник. Ми домовилися з ним про те, щоб переночувати у його квартирі, а велосипеди залишити в гаражі. Склалося майже так, але дещо інакше. При самому в’їзді в Ізмаїл розпочався дощ. Думали перечекати його під дахом найближчої заправки, але дощ ніяк не зупинявся. Тоді одягли все, що було водозахисного, і поїхали. А от бахіли я не взув, подумав, що проскочу без них. Дощ тим часом посилювався, і в Ізмаїл ми в’їхали під сильною зливою та в темноті. Добре, що китайські фари працювали справно. Інколи колеса попадали в глибокі невідомі ями, повні води, і не знаємо, яким чином ми в жодній з них не провалилися. Ноги були повністю мокрі, кросівки чавкали, а куртка та штани рятували лише частково. Лило як з відра. Зрозуміло, що до гаража не дійти. І тоді Віталій запропонував нам заносити велосипеди прямо в квартиру:


Розстелили на підлозі велочохли, а на них поклали велосипеди, добре вимиті та дуже мокрі:


Як нам пощастило, що ми не заночували в палатці!

S=63,84 км, T=4:29:12, Vсер=14,23 км/год, Vmax=32,59 км/код

20 вересня 2016 р., Ізмаїл

Порівняно з Кілією та Аккерманом Ізмаїл значно молодший, хоча відносно точної дати вчені сперечаються. Ще у IV-V ст. у цьому місці було невелике грецьке поселення, яке згодом і довго називалося Сміл. А місто з’явилося тут за часів Османської імперії у XV ст. В кінці XVI ст. турки побудували фортецю (не надто укріплену), яку дуже зміцнили напередодні російсько-турецької війни 1787-1791 рр. Найбільша битва за Ізмаїл була у грудні 1790 р., коли фортецю після місячної облоги штурмували російські війська під командуванням Суворова. Кажуть, що тоді вона була неприступною, хоча деякі історики піддають сумніву це твердження. У штурмі Ізмаїла активну участь брала дунайська флотилія, повністю укомплектована українськими козаками під командуванням кошового отамана Антона Головатого. Вони першими розпочали штурм і успішно провели атаку з Дунаю. Штурм закінчився того ж дня рішучою перемогою російських військ. Але в історії цього штурму є ще багато заплутаних сторінок.

Незважаючи на перемогу, через рік фортеця була повернута туркам за умовами мирного договору. Ізмаїльська фортеця була знищена (підірвана) після Кримської війни згідно з Паризьким договором 1856 р. Зараз жаль, що вона не збереглася так, як Аккерманська. На місці колишньої фортеці біля Дунаю тепер знаходиться діорама штурму Ізмаїла військами Суворова, а з північного боку - руїни, залишки фортечних укріплень.

Головний (і гарний) проспект міста називається іменем Суворова. Ми могли б прогулятися по Ізмаїлу, але дощ змусив нас більш ніж пів дня просидіти у квартирі. Та й взуття наше за ніч майже не висохло. Довелося прискорити:


Лише приблизно після 15-ї години дощ скінчився. Віталій якраз закінчив роботу і ми прогулялися містом. Проспект Суворова:


Пам’ятник Суворову:


Пам’ятник Тучкову, першому коменданту фортець Бессарабії (зараз іде ремонт постаменту):


Тривалий час, з 1812 по 1856 рр. Ізмаїл називався Тучковим.

Мені сподобався ось цей пам’ятник - прикордонникам усіх поколінь:


Дунай:


Колись звідси ходили катери до Тулчі на румунському березі та багато туристичних пароплавів вздовж всього Дунаю, інтенсивно працював вантажний порт. Проте під час бомбардувань Югославії у 1999 р. були зруйновані мости, і сполучення Дунаєм, як пасажирське так і вантажне, значно скоротилося. Криза 90-х років в Україні призвела до замулювання гирла. Та ще Румунія, що у 1987 р. побудувала сучасний судноплавний канал з Чернаводе до Констанци, відібрала значну частину вантажопотоків. Крім того, Румунія краде воду з українських рукавів. Не дивуйтеся, румуни роблять всілякі перешкоди на шляху води до наших рукавів, щоб спрямувати водяний потік до себе. Та на щастя, останнім часом ситуація з судноплавством покращується: знаходяться гроші на поглиблення русла, і все більше суден пливуть швидшими, глибшими та дешевшими українськими шляхами.

Пам’ятник морякам Дунайської флотилії, що звільняли Ізмаїл у серпні 1944 р.:


В діораму штурму Ізмаїла 1790 р. ми не попали, було пізно. Я там був років 15 тому, але з задоволенням відвідав би ще раз. Проте на вулиці бачили копію діорами:


Наостанок прощальна святкова вечеря:


21 вересня 2016 р., Ізмаїл - Болгра́д

Погода налагодилася. За початковим планом ми мали б вирушати в Рені та Джюрджюлешть. Але час біжить невпинно. Ми довго їхали вздовж моря; непередбачуваний сильний дощ та коротка відпустка заставляють нас скоротити маршрут. Я згадував всі попередні дні та розмірковував, як можна було проїхати швидше. Проїхати-то швидше можна було, але всі попередні дні були прекрасними, і жоден з них не хотілося ні скоротити, ні провести інакше.

Рені в радянські часи був найпотужнішим вантажним портом на Дунаї. Зараз порт працює, але обсяг його перевезень вже далеко не той.

Джюрджюлешть – найпівденніше село Молдови у місці впадіння Прута в Дунай. Ще за часів президентства Кучми між Україною та Молдовою була досягнута домовленість про взаємний обмін територіями. Молдові було передано 500 м ділянки в пониззі Прута, в місці впадіння його в Дунай, в результаті чого вона змогла побудувати морський порт: нафтовий термінал, вантажний та пасажирський причали. Зараз Молдова має пряме пасажирське сполучення зі Стамбулом.

Україна взамін отримала у власність на території Молдови 7-кілометрову ділянку автодороги M15 (Одеса-Рені) біля села Паланка, що поруч з річкою Дністер. В той час як територія для будівництва морського порту біля Джюрджюлешть молдованам була передана відразу (у 1999 р.), передача автодороги Україні тривала багато років та супроводжувалася частими конфліктами місцевого характеру та на урядовому рівні. Врешті-решт це питання розв’язане. Передача дороги Україні значно спрощує автомобільне сполучення з півднем Одеської області, оскільки саме дорога M15 – найкоротший шлях від Одеси до Ізмаїла, Рені та Болграда. Практично весь український та іноземний автомобільний транспорт з Одеси в Ізмаїл (чи в зворотному напрямку) проїжджає цією трасою, митний контроль на якій відсутній.


Для проїзду цією ділянкою, в тому числі велосипедом, потрібен лише український паспорт, який здебільшого не перевіряють. На в'їзді вам видають талончик, який ви повинні повернути на виїзді. Якщо не виїдете вчасно або загубите талончик, у вас будуть проблеми. Зупинятися на молдовській ділянці за правилами не можна. А жаль, тому що тут дуже мальовничий берег Дністра, біля якого завжди хочеться відпочити.

Отже, їдемо в Болград. Ще раз оглядаємо Ізмаїл. Чистий, акуратний, спокійний.






Пам’ятник афганцям:


На мою думку, правильніше було б, щоб карту Афганістану розколював не хрест, а п’ятиконечна зірка. Ув’язалися у війну в Афганістані не християни, а комуністи.

Після вчорашнього дощу:


В районі старої османської фортеці (він так і називається в народі, "фортеця") в кінці XIX ст. знаходилося російське гарнізонне кладовище. Під час румунського панування тут теж було військове кладовище. Румуни побудували на ньому меморіал загиблим воїнам, серед яких найбільше було російських (чи українських?) солдатів. В радянські часи меморіал був зруйнований. Зараз же він відновлений:


Міська влада на березі Дунаю розбиває прекрасний парк:




У парку - діорама штурму Ізмаїла Суворовим:


Знаходиться у старому турецькому храмі - мечеті пророка Мухамета. Після вигнання турків мечеть була переобладнана у православний храм, який діяв до 1940 р. Схоже на історію храму св. Софії у Константинополі-Стамбулі, тільки навпаки. Діорама була зачинена.

Після цього ми допустилися серйозної помилки. З-за незнання. Віталій нам розказував про два варіанти виїзду до Болграда. На одному з них (західному) ми заблудилися і повернулися до початкового (східного, ближче до центра). Як жаль! Тому що біля західного виїзду, що ближче до судноремонтного заводу, знаходяться руїни фортеці. Ви легко можете знайти їх на картах за координатами: N 45,34555 E 28,80194. А нам хочеться повернутися назад і виправити помилку!

На виїзді з Ізмаїла - пам’ятник загиблим у Великій Вітчизняній війні:


На дорозі багато машин, довелося з годину нюхати вихлопні гази. Проте, тут було легше, ніж 10 днів тому, від Одеси до Чорноморська. У найближчому селі Броска:


Тут теж були пожежі:


Озеро Ялпуг:


Біля с. Криничного зірвали вкрали (признаюсь чесно) з цього винограднику пару грон винограду:


Очевидно, це був виноградник невеликого фермера, тому що площа його - лише декілька гектарів. Ох, треба викорінювати в собі гріховну звичку брати без дозволу чуже добро!

У селищі Оксамитне - дослідне господарство інституту виноградарства, академії аграрних наук, імені… Суворова. Чому Суворова? Немає достойних академіків?

А значення ось цього плаката ми зрозуміли лише по приїзду додому:


"Колоніст" - торгова марка, під якою виробляється вино в Болградському районі, у с. Криничне, яке ми тільки-но проїхали. Треба буде обов’язково купити! Власник цього виробництва - відомий політик Іван Плачков, що народився в цьому селі. Виявляється, ми з ним училися в одному інституті майже в той самий час, тільки на різних факультетах. А центральний офіс компанії знаходиться в тому ж хмарочосі в Києві, де я зараз працюю.

Картина (одночасно емблема), на мій погляд, нелогічна. Колоністи - це переселенці, запрошені російським урядом для поселення на відвойованих у турків та татар землях, нічого спільного з офіцерами російської армії вони не мали.

У Болграді вражає величний собор:




Кажуть, він дуже гарний всередині. Ми про це не подумали і не зайшли.

Центральна алея (фактично - весь центр міста):




Пам’ятник болгарським ополченцям, що приймали участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр., в результаті якої Болгарія була звільнена від трьохсотлітнього османського іга та відновила свою незалежність:


Побудований зовсім недавно.

Болград - болгарська столиця в Україні. Він був заснований болгарськими переселенцями, які тікали від турецького гніту в Буджак в кінці XVIII та першій третині XIX ст. Багато зробив для переселенців намісник Бессарабії генерал Інзов. Він домігся надання болгарам статусу колоністів, такого, як було надано німцям. Вони були звільнені на 3 роки (нові - на 7) від податків, на 50 років від військової служби, мали право вільно торгувати вином та користувалися іншими пільгами. За заповітом Інзова поховали біля Болграда у спеціальному мавзолеї, що носить його ім’я. Ми бачили мавзолей, але настрою заїжджати на кладовище не було. Тепер трохи жалкую.

Болград - культурний центр болгарської діаспори, найбільша громада якої проживає у Болградському районі. Болгарська мова тут прийнята за офіційну. Значно посилилися зв’язки болградців зі своєю правітчизною. На жаль, багато з них виїжджають до Болгарії або інших країн Європи.

Біля пам’ятника до нас підійшов чоловік з товаришем і вручив нам по пляшці пепсі-коли. Ми спитали:
- Чому?
- Бо ви велосипедисти і вам потрібна енергія.
Виявляється, він теж велосипедист, і буквально декілька днів тому повернувся з велопоходу до Стамбула. Звати його Віталій Кафеджі.

Ми поспішили до Молдови. Міст через річку Ялпуг:


До українського контрольного пункту - декілька кілометрів. Нас пропустили без перевірки. Молдавський пункт знаходиться ще за декілька кілометрів, між ними - невідомо чия територія. Молдовани спитали, куди їдемо, поставили штампи у закордонні паспорти і відпустили. Ще спитали, на честь чого побудований пам’ятник, до якого їдемо. Я відповів, що на честь перемоги в кагульській битві 1770 р. Це була перевірка правдоподібності нашої мети.

Висловлю свою думку відносно кордону між Україною та Молдовою: він проведений ще при Сталіні, і досить справедливо. До України віднесені території, на яких проживає в основному слов’янське населення (українці, росіяни, болгари), а до Молдови - молдовани та гагаузи. Єдине, чим обділили Молдову, - це 500 метрів пониззя Прута. Проте, як я вже сказав, це питання мирно вирішене.

Після Болграду рельєф суттєво міняється: неперервні підйоми та спуски. До Вулканешть я нарахував 8 підйомів-спусків.

Молдовани у багатьох сферах переймають румунські атрибути. От наприклад кілометровий стовпчик:


На ньому написана відстань до Кишинева (170 км) та Бухареста (800 з гаком). Точно такі я колись бачив у Румунії.

А ось і монумент, мета нашого візиту:


Дещо занедбаний, як для монумента, що відображає вдячність нащадків визволителям від османського ярма. На вершині - хрест, що перемагає мусульманський півмісяць. Надписи:

"1770 года іюля 21-го дня граф Петръ Александровичъ Румянцевъ на семъ мѣсте съ семнадцатью тысячъ русскихъ воиновъ разбилъ сто-пятьдесятъ-тысячную армію турецкую под начальствомъ верховнаго визиря Халилъ-паши".

"Памятникъ сей незабвенной битвы, въ которой пали навсегда свирѣпые янычары, нѣсколько столѣтій страшавшіе Европу, Азію и Африку, поставленъ по велѣнию Николая Императора, самодержца всея Россіи, при Новороссійскомъ и Бессарабскомъ генералъ-губернаторѣ графе Воронцове и при Бессарабскомъ военномъ губернаторѣ Ѳедоровѣ".

Більше століття Буджак був ареною регулярних російсько-турецьких воєн, а битва при Кагулі була найпереможнішою битвою російської армії у війні 1768-1774 рр. Турецька армія була деморалізована нищівною поразкою та втікала. Користуючись цим, російські війська під командуванням генерал-аншефа Румянцева заволоділи тоді практично без бою Ізмаїлом, а після облоги та боїв - Кілійською та Аккерманською фортецями.

Є в Вулканешть ще один пам’ятник, але значно менший:


"Вблизи сего мѣста 21-го июля 1770-го года, въ день кагульской битвы, подполковникъ графъ Семенъ Воронцовъ ведя сводный гренадерский баталіонъ изъ полковъ 1-й и 3-й гренадерскихъ составленный, первый вступилъ въ турецкий ретраншаментъ".

Після історичного екскурсу ми заїхали у кафе, яке порекомендував нам велосипедист з Болграда, щоб повечеряти. Звісно ж, молдавською мамалигою. Ось тут:


Вечеря сподобалася. Розрахувалися гривнями. Правда, продавець довго консультувався відносно курсу. За кожного заплатили трошки біля 25 гривень. Для Києва це смішні гроші.

Назад поверталися вночі. Молдавські митники не перевіряли, лише попросили показати фотографію пам’ятника. Це майже еквівалентно огляду наших велобаулів.

У Болграді розмістилися за містом, на розвилці ізмаїльського та одеського шосе, біля заправки. Місце виявилося напрочуд зручним, оточеним якимись канавами та калюжами, в які ми в темноті вступили. Зате ніхто нас не тривожив, і ми спокійно виспалися.

S=100,51 км, T=7:27:32, Vсер=13,47 км/год, Vmax=40,40 км/код

22 вересня 2016 р., Болград - Білолісся

Біля Болграда - ще один монумент, точніше, пам’ятний знак, де "Государь Императоръ Всероссийский Николай I в присутствии посланниковъ иностранных державъ, съ сего пункта изволил делать смотръ Всероссийским войскамъ, шедшим за реку Дунай. 21 мая 1828 года":


А ось цьому селу в результаті декомунізації повернули його первісну назву "Каракурт":


Вже після повернення додому я взнав, що у ньому проживають албанці. Буджак - багатонаціональний край. Але що тут є албанці, для мене стало відкриттям.

Дорога Одеса-Ізмаїл-Рені та ділянка на Болград, що примикає до неї, яка донедавна вважалася однією з найжахливіших в Україні, зараз ремонтується. Колишні найгірші ділянки зараз в незвично хорошому стані.

Бессарабські лісосмуги:




У болгарському селі Василівка зустрічаємо вказівник:


Нам цікаво. Розпитали у місцевих. Дмитро Генчев - виходець з села, депутат, який займає важливий пост у Черкаській області. Вирішили подивитися на джерело. Спитали у людей, що встановлювали пам’ятник Тарасу Шевченку, де воно знаходиться. Робітники розказали, що джерело дуже гарно облаштоване, там приємно відпочити, але почали сперечатися між собою, яка до нього відстань. Одні говорили, що туди 3 кілометра, інші - 5. Для нас це було забагато, тому що сьогодні треба було подолати біля 100 км. До джерела ми не поїхали, зате виявилися першими сторонніми відвідувачами, що побачили пам’ятник Шевченкові. Наступного дня повинен приїхати сам Генчев, щоб урочисто відкрити пам’ятник.


У с. Кирнички пообідали в кафе. Тут їли плачинди, проте болгари називають їх мілєнками (болг. - миленки).


Заїхали на якусь пасіку, де Толя купив меду.


Бессарабський чорнозем, який нещадно знесилюють посівами соняшника:


Україна - найбільший у світі експортер соняшникової олії. Але дається цей рекорд важкою ціною. Поки земля не є власністю, фермери дуже виснажують її соняшником та ріпаком.

Ми наближаємося до мого дому, моєї столиці Буджаку:




У Спаському купили кавуна, але з’їсти всього ми не змогли, занадто він великий:




При в’їзді в Татарбунари - пам’ятник євреям - жертвам голокосту:


Знаменита людина в Татарбунарах:


За головування Василя Захаровича Тура колгосп ім. Татарбунарського повстання досяг найбільшого розвитку. Старше покоління й зараз згадує його працьовитість.

Зустріли тут односельчанина, однокласника мого брата, довгенько говорили, і додому, в мою столицю - село Білолісся (Акмангит) - приїхали після заходу сонця. Я звик до наших "доріг", але для Толі останні кілометри були жахіттям: темнота, яка швидко змінюється засліплюючим світлом зустрічних машин; відсутня будь-яка розмітка; невідомо, що чекає тебе попереду за декілька метрів; автомобілі, які маневрують між горбами та ямами, здається, готові наїхати прямо на нас.

S=102,74 км, T=5:45:41, Vсер=17,83 км/год, Vmax=54,06 км/код

23 вересня 2016 р., Білолісся, Татарбунари, Борисівський монастир

Вночі був землетрус. Я відчув, як трясло диван, на якому я спав. Але землетрус швидко скінчився (більшість землетрусів тривають до 1 хвилини). Я полінувався вставати та вибігати на вулицю. А Толі здалося, що це йому снилося.

Сьогодні день відпочинку.

Сусід, мій троюрідний брат, робить вино. Поки воно не почало грати, можна напитися свіжого виноградного соку. Смакота!


У нас його називають солодким вином. Молдовани кажуть на нього "муст". Культура домашнього виноробства у нашому краї, на жаль, занепадає. Вино вимагає серйозної праці, а молодь з села виїжджає. Для тих, що залишаються, легше купити пляшку пива, ніж довго возитися з бочками. Та й промислового вина стає все більше.

Троюрідний брат підтвердив, що вночі був землетрус, і його маятниковий годинник зупинився на позначці 2:10.

Особливих справ вдома немає (точніше, занадто багато, щоб починати робити протягом одного дня). Вирішуємо прогулятися до Татарбунар та до монастиря у с. Борисівка.

Перед Татарбунарами - винзавод:


На зворотній дорозі ми купили декілька пляшок. Прекрасний смак. Але, думаю, в нього добавляють порошки, тому що в навколишніх селах, звідки винзавод скуповує виноград, не росте стільки сортів винограду, скільки продається сортів вина.

Пам’ятник героям Татарбунарського повстання у вересні 1924 р. проти румунської окупації та за приєднання до Радянської України:


Повстання виникло дещо стихійно і протягом трьох днів було жорстоко подавлене румунською владою. Тиждень тому, 16 вересня, відмічалася 92-а річниця його початку. Кожного року в Татарбунарах це велике свято.

Село Борисівка знаходиться на правому (західному) березі оз. Сасик. А ось і сам Сасик:


Храм Борисівського жіночого монастиря:


Дзвіниця (це не альтанка):


У монастирі ідилія, спокій та ідеальний порядок. Я ходив по території, але не бачив жодної живої душі. В храм зайти не зважився. Бачив з десяток вантажівок, тракторів і другої техніки, акуратно припаркованих рядами, як на МТС (машинно-тракторній станції) в колгоспі. Хто ними керує, монахині?

Монастирські виноградники:


Сонце то виглядає з-за хмар, то ховається за них:


Українське чорне золото:


У Буджаку багато курганів:


Скільки я не пробував вияснити, що криється в них, мені це не вдалося. А найбільший курган знаходиться в декількох кілометрах від Білолісся. Хто там похований? Скіфи?

Повертаємось через Татарбунари. Дивно, але за радянських часів їх не перейменовували. В перекладі назва означає "татарське джерело".

В Татарбунарах за турецьких часів була невелика фортеця. Вона теж була зірвана за Паризьким договором 1856 р. Зараз від неї не залишилося нічого. Лише за описом турецького письменника Евлія Челебі відомо, що вона була прямокутною з чотирма вежами у кутках та мала 1000 кроків у периметрі.

Історія Акмангиту (Білолісся) зазвичай починається після російсько-турецької війни 1806-1812 рр. Хоча відомо, що у XVIII ст. тут було чимале турецьке селище. Після війни на його місці поселилися задунайські, тобто українські козаки, що втікали за Дунай після зруйнування Січі у 1775 р. З часом вони поступили на службу до новоствореного Дунайського козацького війська. Акмангит був однією зі станиць цього війська, однією з найбільших. Важка історія українського козацтва, яке змушене було, не маючи своєї держави, присягати російському царю. Козацьке військо було скасоване царем у 1868 р. і зараз вже нічого в селі не нагадує про козацьке минуле.

Пережило село Першу Світову війну, у якій загинули багато акмангитців, румунську окупацію (деякі односельчани брали участь у Татарбунарському повстанні), Другу Світову війну, з якої не повернулися більше 200 земляків, та повоєнний голод.

На моє дитинство припав, мабуть, найкращий період в історії села. Кожного літа місяць-півтора ми, учні, працювали у колгоспі в трудовому таборі, отримували заробітну плату, а як додаткову нагороду мали можливість місяць відпочити у піонерському таборі "Зорька" в Рассєйці або з’їздити в далеку екскурсію (наприклад, Ленінград, Севастополь, Карпати). У клубі щодня було кіно, та дуже часто приїжджали відомі артисти. Я й сам школярем часто приймав участь у святкових концертах. На час збору винограду в вересні в село приїжджали студенти, і тут бурлило життя. Між іншим, у цьому хорошому, що було, є заслуга батька мого друга Віталія, до якого ми заїжджали в Ізмаїлі. В ті часи його батько протягом 10 років був головою колгоспу в нашому селі.

Зараз село дуже занепало. Роботи немає. Декілька фермерів можуть забезпечити нею лише небагатьох односельців. Найближча робота знаходиться в Татарбунарах. Багато молоді повиїжджало в Ізмаїл, Одесу та інші міста. Хати руйнуються та продаються на знос. А як хочеться вірити, що кращі часи ще повернуться!

В той день я не подумав зробити фото Білолісся. Тому зараз дістану пару фотографій зі свого архіву. Ось наша церква (зараз вона пофарбована у синій колір):


Пам’ятник учасникам Татарбунарського повстання та загиблим у Великій Вітчизняній війні:


S=44,54 км, T=3:01:00, Vсер=14,76 км/год, Vmax=44,07 км/код

24 вересня 2016 р., Білолісся- Білгород-Дністровський

Над моїм городом піднімається сонце, а нам треба в дорогу.


Сьогодні у мене поїзд з Одеси до Києва, а Толя буде добиратися до Миколаєва. Від моєї хати до вокзалу Одеси 134 км. Можна проїхати цю відстань за день, і я її проїжджав, але ризиковано запізнитися на поїзд. Та й викладатися на повну не входило в наші плани. Тому їдемо до Білгород-Дністровського, а звідти - на електричці. До Білгород-Дністровського - трошки більше 70 км. Остання електричка о 17:40.

Проїжджаємо через Михайлівку (це українське село), потім Зорю (по старому - Камчи́к, болгарське село). Кажуть, що його заселили вихідці з Софії. Не можу підтвердити. Проїжджаємо поруч з Сара́тою. Колись це було німецьке поселення, засноване німецьким пастором. А землі були даровані російським урядом. Німці - трудолюбиві люди. Тут працювали різні підприємства, побудовані колоністами. У нас вдома до цих пір є теребілка для здавлювання винограду та прес для його віджимання (тя́ска). На теребілці написано "Layer, 1924". Лайєр - німецький підприємець з Сарати, власник сталеливарного заводу. Цей завод працював і в радянські часи. 28 червня 1940 р., день, коли Радянська армія зайняла Бессарабію згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, свято для південної Одещини - був чорним днем для саратських німців. Зі сльозами на очах вони покидали обжиті місця, щоб повернутися до невідомої нацистської Німеччини. Зараз тут є пам’ятник пастиреві - засновнику села. Але ми спішимо на поїзд.

Коли ми проїхали Сарату і я захотів сфотографувати ось цей пам’ятник, то помітив, що забув у Білоліссі фотоапарат:


Він встановлений в честь героїв Великої Вітчизняної війни. Подальші фотографії - з мобілки.

Траса Одеса-Ізмаїл-Рені інтенсивно ремонтується:




Саакашвілі працює.

Люблю бессарабські степи:




За Саратою відбулася несподівана зустріч. Мене обігнала легкова машина якраз в момент, коли я, об’їжджаючи яму, заїхав на середину дороги. Машина посигналила а потім зупинилася попереду. Я, як порушник, приготувався до серйозної розмови, а може й до чогось гіршого. Але з машини вийшли чоловік та жінка і весело сміялися. Я не зразу впізнав їх. Це були люди, які в Кілії розказували нам про історію свого міста та давали рекомендації. От несподіванка! А у мене лице було таке сердите! Як жаль. Розпрощалися, і вони поїхали в Одесу. Ми теж, тільки повільніше.

Дорогу з с. Мона́ші до Білгород-Дністровського, яка не відноситься до сумнозвісної траси M15 Одеса - Рені, ще не ремонтують.

Цікаве село, глухомань, незважаючи на назву:


У с. Бритівка, яке під час румунської окупації називалося ще менш цікаво: Păpușoi, тобто "кукурудза", з’їли кавун:


Пам’ятник герою російсько-турецької війни 1806-1812 рр. головнокомандуючому Дунайською армією генералу Кутузову:


Пам’ятник загиблим від рук румунських жандармів у 1924 р.:


До Білгород-Дністровського ми доїхали за 2,5 години до відправлення нашої електрички. По місту вже не гуляли, і розказувати вам про нього я більше не буду. Приїжджайте самі.

Додам лише, що бродячи по ринку я несподівано знайшов те, що так сподівався знайти у Вилково:


Виявляється, він росте саме в Білгород-Дністровському, не привозний. На жаль, я ще недостатньо знаю свій рідний Буджак.

S=77,00 км, T=4:48:55, Vсер=15,99 км/год, Vmax=44,16 км/код

Трохи фінансів

• Приблизні щоденні витрати на їжу - 100 грн
• Проживання у Білгород-Дністровську - 10 грн
• Проживання у Вилково - 70 грн
• Відвідування Аккерманської фортеці - 40 грн
• Екскурсія на завод шабських вин (з дегустацією) - 180 грн (без дегустації - 130 грн)

Екскурсії, які ми пропустили (на жаль)

• Екскурсія по дельті Дунаю - 300 грн (на 1, 2 або 3 чоловік)
• Екскурсія "Птахи Придунав’я"
• Діорама "Штурм Ізмаїла"

Трохи історії (звісно, досить схематично)

• VI ст. до н.е. - Греки
• 107 - У складі Римської імперії (провінції Дакії)
• III ст. - Гуни
• IV ст. - Готи
• 668 - Завоювання ханом Аспарухом, засновником Першого Болгарського царства
• IX ст. - Угри, печеніги
• X ст. - У складі Русі (завоювання князем Святославом)
• 1218 - Друге Болгарське царство
• 1241 - Хан Батий, Золота орда
• 1288 - Генуезці
• середина XIV ст. - Завоювання Буджаку Молдавським князівством
• 1484 - Завоювання Буджаку Османською імперією
• XVI ст. - I третина XVII ст. - Морські походи запорозьких козаків на Кілію, Ізмаїл, Аккерман
• 1768-1774 - Російсько-турецька війна. Кючук-Кайнарджийський мирний договір. Завойований Росією Буджак повернутий Османській імперії
• 1770 - Кагульська битва, взяття Ізмаїла, Кілії та Аккермана російськими військами
• 1775 - Ліквідація Запорозької Січі. Початок масового руху козаків за Дунай
• 1787-1791 - Російсько-турецька війна. Ясський мирний договір. Завойований Росією Буджак повернутий Османській імперії
• 30.09.1789 - Взяття Аккермана російськими військами
• 08.10.1790 - Штурм та взяття фортеці Кілія російськими військами
• 11.12.1790 - Штурм та взяття фортеці Ізмаїл російськими військами
• 1806-1812 - Російсько-турецька війна. Бухарестський мирний договір. Буджак - у складі Російської імперії. Турків та татар вигнано з Буджаку.
• I третина XIX ст. - Колонізація краю болгарами, німцями і т.д. Втеча українських козаків та селян від кріпацтва у Буджак
• 1828-1829 - Російсько-турецька війна. Адріанопольський мирний договір. Буджак залишився в складі Росії
• 1853-1856 - Кримська війна. Паризький мирний договір. Південна частина Буджаку - у складі Молдови, північна - Російської імперії
• 1858-1861 - Об’єднання князівств Валахії та Молдови, утворення Румунії під протекторатом Османської імперії (південна частина Буджаку ввійшла до складу Румунії)
• 1877-1878 - Російсько-турецька війна. Перехідний Сан-Стефанський мирний договір, остаточний Берлінський трактат. Туреччина визнала незалежність Румунії. Весь Буджак - у складі Російської імперії
• 1914-1918 - Перша світова війна
• 15.12.1917 - Проголошення Молдавської демократичної республіки. Буджак - у складі МДР (УНР на Буджак не претендувала)
• 01-02.1918 - Бої між МДР, червоною армією та румунськими військами
• 26.11.1918 - Захоплення Буджаку Румунією
• 16-18.09.1924 - Татарбунарське повстання
• 1939-1945 - Друга світова війна
• 28.06.1940 - Передача Буджаку до складу Радянського Союзу (УРСР) згідно з пактом Молотова-Ріббентропа
• 07.1941 - Окупація Буджаку румунськими і німецькими військами
• 22-26.08.1944 - Звільнення Буджаку від румунської та німецької окупації
• зима 1946 - весна 1947 - Масовий голод
• 24.08.1991 - Проголошення незалежності України

Використана література
Паламарчук С. Забытая земля: историческая область Бессарабия, Од., 2008
Преснухин М. Статті (http://fligel-rota.ru/)
Бондаренко М. История Килии (http://kiliya-od.at.ua/)
Павлов Ю. Загадки Измаила (Уездный телеграф, 2006, №№ 50-52)
Сапожников И. Здание мечети пророка Мухаммеда в Измаиле: новые факты и интерпретации (Материалы по археологии Северного Причерноморья, 2009, №9)
Босенко М. Нариси з історії села Акмангит (Білолісся), К., 2009

[Ul@senko]

Прочитала все, сподобалося, дякую!
Звіт трапився дуже вчасно, адже на найближчі вихідні ми з друзями їдемо на південь (Арциз - Вилково - Приморське - Білгород-Дн.).
Якщо лишився живий трек - цікаво було б глянути (цікавить район каналів у Вилково)

[M.Lis]

На жаль, треки ми не записували. Моя мобілка погано тримає GPS, а у товариша слабувата батарея.

Я читав вашу програму, вона досить насичена, і часу у вас буде мало. Тому при в'їзді треба добре розпитувати місцевих.

Мої орієнтири наступні.

Щоб попасти на єрики, вам треба доїхати до синьої високої церкви (старообрядної), а за нею пошукати прохід на мостик. За мостиком попитайте у зустрічних вулицю Пушкіна. Або просто єрики, тому що ситуація через 2 місяці після нашого походу могла змінитися.

Якщо ви хочете попасти до самого Дунаю, то є два варіанти:
1) До турбюро "Пелікан". До нього по дорозі є на стовпах покажчики. На території "Пелікану" є зручні підходи до води, приємна обстановка, є столики і лавки, де можна відпочити, є кафе. Грошей з вас не візьмуть, лише можуть запропонувати поїсти у їхньому кафе, але це не обов'язково;
2) До морського порту. Підхід до води, наскільки я пам'ятаю, там неважний; зате цікавий пам'ятник першим жителям.

Розраховуйте, що похід по єрикам і прогулянка біля Дунаю займуть у вас приблизно 1+1=2 години.

[Ul@senko]

Я читав вашу програму, вона досить насичена, і часу у вас буде мало. Тому при в'їзді треба добре розпитувати місцевих.

якщо не буде форс-мажорів, часу вистачить на все.

Щоб попасти на єрики, вам треба доїхати до синьої високої церкви (старообрядної), а за нею пошукати прохід на мостик. За мостиком попитайте у зустрічних вулицю Пушкіна. Або просто єрики, тому що ситуація через 2 місяці після нашого походу могла змінитися.

я щось на карті не можу знайти ту вулицю. Можливо її перейменували .

Якщо ви хочете попасти до самого Дунаю, то є два варіанти:
1) До турбюро "Пелікан". До нього по дорозі є на стовпах покажчики. На території "Пелікану" є зручні підходи до води, приємна обстановка, є столики і лавки, де можна відпочити, є кафе. Грошей з вас не візьмуть, лише можуть запропонувати поїсти у їхньому кафе, але це не обов'язково;
2) До морського порту. Підхід до води, наскільки я пам'ятаю, там неважний; зате цікавий пам'ятник першим жителям.

варіант 2 , я його врахувала у маршруті.

[M.Lis]

Доброго дня!
Я намалював на карті (див. вкладений файл).

[A.Zhuk]

Теж не мали чіткого уявлення, де знаходяться ці єрики. Як стає зрозуміло тепер, єрики це фактично все, що зображено голубим на приведеній вставці з Гугла Колі.Ми прокотили велосиреди вздовж річки Білогородки од мосту по лівій стороні, потім повернули на вул. Пушкіна і дійшли до церкви - зробили таке коло. Фактично можна йти вздовж кожного з них. Більш жирними лініями зображені більші єрики.

[Ul@senko]

Дуже вдячна!

[A.Zhuk]

Я другий учасник цього велопоходу. Я хотів би трохи доповнити розповідь Миколи. Можливо, комусь буде цікаво.
Під час подорожі я звернув увагу на те, що фортеці Ізмаїла та Кілії не збереглися до нашого часу. Вже після цієї подорожі, розшукуючи в інтернеті дані з цього питання, я отримав велике враження від знайомства з історією Придунав'я та особливо Кілії.
Є твердження (зокрема тут http://kiliya-od.at.ua/index/novym_vzgl ... l_quot/0-4 ), що Кілія була значно міцнішою фортецею та відігравала істотно більшу роль, ніж Ізмаїл. А "забули" чи "викреслили" Кілію з історії через великі втрати російської армії при її облозі в жовтні 1790 року, коли з першого разу Кілію захопити не вдалося. Одночасно значно перебільшено значення штурму Ізмаїла Суворовим у грудні 1790 року. З цієї причини історики та політики у трактуванні подій змістили акцент з Кілії на Ізмаїл.
Окрім того, на сайті http://kiliya-od.narod.ru знаходиться досить цікавий варіант історії Русі. Стверджується, що Кілія в V, VI, VII и VIII віках була Києвом на Дунаї, столицею Русів ще до часів Київської Русі. Автор зокрема говорить, що у Ватикані є стародавній глобус, на якому зображені Рим та Кілія.
Цікаву інформацію я знайшов у книзі Андрія Пустогарова під назвою "Кто написал Киевскую Русь? и др. истории" ( https://www.proza.ru/2013/10/19/1406 ). В ній автор приводить свої докази того, що існувала Русь на Дунаї та що події, описувані в "Повісті минулих літ" відбуваються не на Дніпрі, а на Дунаї. У цій книзі описано також, як формуються імперські претензії, а також хто, де, як і на основі чого віками намагався і намагається в наші дні трактувати історію на свою користь.
Історія - річ не однозначна, але цікава.

[Ul@senko]

Особисто для мене цю тему однозначно зараховано до скарбнички цінної інформації .
Дуже дякую авторам за насичений звіт .