Детальніше по дням:
День 1: 88 км, підйомів: 718 м, спусків: 781 м;
День 2: 52 км, підйомів: 716 м, спусків: 598 м;
День 3: 55 км, підйомів: 1111 м, спусків: 945 м;
День 4: 66 км, підйомів: 736 м, спусків: 726 м;
День 5: 82 км, підйомів: 2167 м, спусків: 1948 м;
День 6: 36 км, підйомів: 1377 м, спусків: 1218 м;
День 7: 87 км, підйомів: 995 м, спусків: 1456 м;
День 8: 131 км, підйомів: 1450 м, спусків: 1593 м;
Всього: 597 км (не рахуючи ще 30 км дім-вокзал у Києві), підйомів: 9270 м, спусків: 9162 м.
Період проведення: 2-10 серпня 2016 р.
Поїздка дуже довгий час була під питанням. У друга, побратима в покатеньках, були проблеми на роботі, паралельно він мав невідкладні особисті справи та повинен був вирішити питання з житлом, і то все випадало на запланований період подорожі. У мене взагалі щось незрозуміле коїлось в житті загалом і на роботі зокрема…
У мене відбулись суттєві позитивні зміни в особистому житті. Але незадовго до цього раптово померла мама. Проблеми з керівництвом на основній роботі, котра мене не стільки забезпечувала, скільки приносила душевне задоволення, сягнули свого апогею. Хоч я перебував у відпустці, проте готувався 13 серпня вийти на роботу, де мені «урочисто» оголосять про звільнення. І ось такий внутрішній дисбаланс, така невизначеність так мене дістали, не давали спокою, що я вирішив їхати будь-якою ціною. Нехай я поїду один – не проблема, досвід тривалих солопоїздок є. Лякало тільки те, що крім самої думки проїхати Франківську область, маршрут взагалі ніяким чином не був ще напрацьований.
Отож, моя душа потребувала вирватись із київської повсякденної сірості, зарядитися натхненням від споглядання нових цікавинок та красот та, повернувшись, почати приймати конкретні кроки та змінювати цілу низку речей у своєму житті. Я прагнув цієї подорожі більше, ніж кисню.
Дві ночі в інтернеті, над путівниками та картою і вуаля – маршрут готовий.
[/quote]
Був вражений, як багато об’єктів я наніс на карту. Разом з тим, трохи занепокоївся, бо, на відміну від мандрів попередніх років, де всі об’єкти огляду якось вимальовувались в один логічний маршрут, цього разу між наміченими точками були серйозні прольоти в кілометрах і вони були розкидані реально по всій області. Також в план маршруту входили гірські вершини. Я не мав уявлення, яка там дорога і чого варто чекати. Тому вирішив не орієнтуватися на всю область, а пройти стільки, скільки вдасться за тих 10 днів, що залишилися до кінця відпустки. Для цього я вирішив пропустити Гошівський монастир та каскад маленьких водоспадиків на річці Мізунка із її славнозвісною, робочою і по сьогодні, вузькоколійкою, зеконимити таким чином 1 день, щоб мати його в запасі на випадок несподіванок у горах, та, відповідно, переніс старт маршруту у м. Калуш (в планах у мене є похід по південносхідній частині Львівської області, оскільки під час солопоходу Львівщиною у 2014 р. я не охопив частину цікавинок у цій місцевості; тож до цього маршруту можна буде додати відрізочок з Франківщини, оскільки ці об*єкти знаходяться не далеко від Стрия та Моршина).
За день до поїздки сталось чудо. Мій друг повідомив, що придумав цілий план, як йому обхитрити начальство і він дійсно поїде зі мною. Крім цього, я нарешті поставив собі гальма, котрі довгий час не міг у Києві ніде знайти: Shimano XT Deore в чорному кольорі з 180-им спереду та 160-им ззаду шиманівськими 76-ими роторами. Що сказати… Прям, як в анекдоті: «Порада жінкам – незалежно від того, скільки вашому чоловікові років: 5, 25 чи 45 – подаруйте йому радіовертольотик – і він буде безмежно щасливий…» Так і я – я був безмежно щасливий.
Точка старту була в м. Калуш. На щастя, до Калуша з Києва ходить прямий автобус. Він без проблем взяв наші байки (в чохлах) з баулами, карематами та палаткою. Приємно, що водій дозволив поставити їх в окреме багажне відділення, тож можна було не переживати, що на байк покладуть якісь сумки чи що інше.
Я не даремно зробив таку передісторію. На душі дійсно було якось паршиво. Фактично до поїздки я готувався лише два дні. А це аж ніяк не в моєму стилі. Крім цього, збирався підкорити Говерлу – ну як цього не зробити, перебуваючи на Франківщині, - та ще деякі вершини. Відповідно, було страшно, адже неможливо спланувати, скільки часу доведеться бути в горах, а скільки часу буде для вкручування. Я дуже не люблю таку невизначеність. Недаремно ж більшість людей мають якийсь страх і одночасно повагу перед дорогою – на ній з тобою може статись що завгодно і де завгодно. А оскільки ти їдеш на маршрут, де значну частину тобі доведеться розпитувати людей як проїхати, і чи взагалі там можна буде проїхати, - було певне хвилювання. Адже по паперовій карті не прокладеш конкретного маршруту. Та навігація, що є у мене в телефоні, показує лише асфальтовані автомобільні шляхи. Тому й стрьомно: кілька днів у горах доведеться бродити навмання, орієнтуючись по туристичним вказівникам (якщо такі будуть) та розпитуючи людей… «Ну, але нічого, - підбадьорюю себе я, - на те воно й пригода». Так що з таким настроєм, що поїздочка буде повна несподіванок та труднощів, сів в автобус…
Труднощі та пригоди не заставили себе чекати. З них розпочався ДЕНЬ 1 (калуш-старий угринів-крилос-шевченкове-галич-бурштин; 88 км, 718 м набору, 781 м спуск).
Автобус на виїзді з Рівного обламався. Стояли десь півтори години. Засмутився, бо то все час. Мені вже не терпілося сісти на свій улюблений велосипедик та насолоджуватись їздою. Та й не хотілося в перший же день виїжджати на маршрут в обід. Ну, то є дорога. Нічого не зробиш.
Цікавіше виявилося попереду. Оскільки була ніч, зрозуміло, що ми поснули. Як чую, мене хтось будить. Відкриваю одне око, намагаюсь зрозуміти, що взагалі відбувається, як бачу – стоїть біля мене водій, в автобусі крім мене з другом нікого більше немає, а водій мені каже: «Хлопці, Ви чого не виходите?». Я взагалі не розумію, що за х… Дивлюсь на годинник, там близько 9.00 ранку. Зважаючи на те, що ми майже дві години ремонтувались, я розумію, що до Калуша ми ще не могли доїхати. Але чому тоді в автобусі нікого немає? Це все за секунду прокрутилось в голові. Відповіді в мене не було… Питаю водія: «Ми взагалі де?!» Він каже: «Як де? У Франківську!» Я зітхаю з полегшенням. Значить все ок. Ми нічого не проспали. Та й кажу йому: «Ми в Калуш їдемо. Так що нам не потрібно виходити зараз». А він мені: «Хлопці, та Ви їдьте, куди хочте. Але я в Калуш не їду». Я починаю прокидатися. Кажу: «Шановний, автобус Київ-Калуш. Я не зрозумів, що за х…». Короче, водій спригнув на поломку, каже, що добре, хоч до Франківська доїхали…
Ну ок. Швидко бужу друга, вигружаємось, намагаємось остаточно прокинутись та швидко зорганізуватися, що ж робити далі. Бо починати маршрут з Франківська нам взагалі не підходило.
Не знаю чому: чи так треба, чи нам пощастило, але автобус нас висадив біля входу на залізничну станцію. Товариш побіг в розвідку. Бачу, біжить назад: через 10 хвилин буде електричка (дизель) до Калуша. Алилуя!!!!
Володя бере на себе всі наші сумки, я беру два веліка за рами, по одному в руку, і як інваліди біжимо на перон.
На пероні – тьма людей. Думаю, як його нам влізти в той поїзд, ще й з вєліками… Ну ок, все рівно треба на нього якось всістися.
Приїхало це чудо…. Лише два вагона!!!! Ще й став не там, де люди чекали, а трохи раніше. Людей – море. Де хто яку чергу займав – усе дарма, всі кинулись до вагонів: хто перший, той і красавчик…
Зрозуміло, що поки ми зі своїм багажем дошкандибали до тих вагонів
, ми були останніми… Здається, ми таки сюди не вліземо…Друг каже: «Давай я попрошу провідника відкрити нам інший тамбур, з другого боку, ми собі там разом з вєліками станемо, щоб нікому не заважати». Кажу: «Ну спробуй, може й відчинить. Хороша ідея». Що було далі – для мене загадка і до сьогодні.
Він пішов. Повертається та й каже мені: «Вона сказала, що не може відкрити, бо сьогодні середа».
Я нічого не розумію. Яка б…ь середа?! І що з того, що середа?!
Короче, що робити… Йдемо двоє до машиніста. Нам їхати нещасних 30-40 хвилин. Думаю, попросимося в нього стати біля бортів. Для надійності, до них навіть можна прив’язати байки. А він каже те саме: «Хлопці, вибачайте, сьогодні середа, не можу». No coments…
Тут Володя каже: «Чекай, он ще один провідник з’явився».
Хвала Богу, жіночка виявилась адекватна і Володя зміг її вмовити відкрити нам окремий тамбур… Сіли, їдемо. Коли оголошували зупинки, ми нічого не могли розібрати. Питаємо провідника: «А Ви нам підкажете, де Калуш, щоб ми не пропустили». Вона каже: «Хлопці, це додатковий состав пустили, я не з цієї лінії, я не знаю, куди взагалі ми їдемо і що тут за зупинки»…
Я думав, що подорожі по Україні мене вже нічим не здивують. Франківщина мої думки розвіяла в прах…. Добре, що навігатор в телефоні нас «знайшов», то по ньому вже й зорієнтувалися, котра зупинка наша…
Нарешті можна починати втілювати задумене в реальність: вийшли з потяга, зібрали байки і вперед. З Калуша тримаємо курс на Старий Угринів – батьківщину Степана Бандери. Село як село, а на місці, де зростав Бандера, зробили досить гарний історико-меморіальний комплекс.
Збережена хата, де жила родина, а поруч в сучасному стилі збудували музей. Вхід на територію безкоштовний, можна ходити та фоткати, а для більш детального ознайомлення, зокрема з історією військово-політичної діяльності Бандери та ОУН-УПА треба йти в музей.
Вхід за символічну плату в межах 20 грн.
Поповнили запаси води з криниці на подвір’ї та рушаємо далі. Не можу сказати, що я був надзвичайно вражений. Але й очікувати чогось особливого з цього об’єкту теж не варто. Добре, що це місце виокремлене, доглянуте, збудований музей, можна послухати екскурсовода. Зважаючи на загальне відношення в Україні до культурно-історичної спадщини, дійсно радує, що про батьківщину Бандери подбали. Не знаю чому, але мені одразу пригадались Нагуєвичі (Львівська обл., батьківщина Івана Франка). У будь-якому разі, вважаю своїм обов’язком бодай раз відвідати це місце. Отож, місія виконана, гайда далі.
До Калуша повертаємось тією ж дорогою. Не доїжджаючи до міста, сталась чергова пригода: у мене лопнув тросик переднього перемикача. На щастя, я вже давно зрозумів, що в мого велосипедика це слабке місце і цей тросик, зважаючи на те, як активно я експлуатую своє двоколісне альтер его, є розхідним матеріалом: я його замінюю два-три рази на рік. Відповідно, з собою в дорогу я взяв аж два запасних тросика, тож особливої проблеми це не створило. Прикро було лише те, що неприємні несподіванки продовжувалися фактично з виїзду із столиці.
Отже, тросик замінено, рух продовжується. Проїхали через Калуш, нічого особливого, типове містечко. Я глянув карту, вирішено було їхати на Рогатин через Войнилів та Бурштин, а звідтіля спускатися до Франківська через Галич. По-перше, так трохи менший кілометраж, по-друге – не люблю їздити одними і тими ж дорогами; якщо є можливість урізноманітнити шлях, побачити більше невідомого, так чому ж не скористатися такою можливістю.
По карті глянули, ніби все просто. Навігатор навіть не діставали. Його тримали на якісь серйозні незрозумілі ситуації. На виїзді з Калуша повертаємо ліворуч на знак «Войнилів». Нібито все вірно, які можуть бути несподіванки. Але… То є Україна… Скільки мені довелось по ній поїздити, фактично всюди були проблеми із знаками. Повернули на Войнилів, проїхали кілька десятків км, аж перед носом вказівник на історико-культурний заповідник «Стародавній Галич». У мене ступор. Що за…?
Відкриваю навігатор, щоб звіритись, де ми. Без коментарів: до с. Крилос 10 км. Войнилів взагалі хтозна де в іншій стороні. Це звісно круто. Але ми мали бути тут завтра! І як ми тут сьогодні опинились, їдучи по знаках в напрямку абсолютно іншому, я не розумію. Геть як в фільмі «Людина-метелик» (The Mothman Prophecies), де Річард Гір їхав в одне місто, а невідомо як опинився в іншому, в протилежному боці за сотні км від місця призначення. Корочє, треба сприймати реальність, як вона є, і шукати вихід з положення. Оскільки вже ми опинилися біля Галицького заповідника, то поїдемо в нього. Все рівно він був у планах маршруту.Інформація для тих, хто планує сюди поїздку. Галицький заповідник знаходиться у двох населених пунктах, що поруч один від одного: це село Крилос та власне місто Галич. Тут історія подібна до львівських міст Самбора і Старого Самбора. Село Крилос – власне і є той Галич, котрий був історичним центром і від котрого пішла назва Галицько-Волинського князівства. А місто Галич є трохи пізнішим населеним пунктом. Відтак, заповідник розмістився у цих двох місцях.
В Крилосі варто подивитися територію замку, на котрій зараз фундамент старовинного собору, греко-католицький храм (між іншим на початку серпня греко-католики сюди здійснюють прощу і приїжджає на служіння глава їхньої Церкви), поруч курган.
Все це обнесено оборонними стінами. Сама територія красива, охайна, доглянута.
Одним словом – цікаво, гарно. Варто їхати. З протилежного боку від центрального заїзду знаходиться княжа криниця. Можна попити джерельної води та помилуватися краєвидами.
Ще на території цього комплексу знаходяться митрополичі палати.
Я про це хотів би сказати кілька слів окремо.
Всі мабуть були на території Софії Київської і бачили за кілька метрів від Софіївського Собору величезний білий будинок. То є, а точніше була колись, резиденція Київського митрополита. Так ось, у цьому заповіднику знаходиться резиденція Галицького митрополита. Вважаю, що цю річ має знати кожен українець. Бо Галицька митрополія була заснована Вселенським патріархом у 1303-у році. Оскільки на території України, окрім Київської митрополії, з’явилася ще одна, Галицька, для зручності Вселенський патріарх називав її Малою Руссю, в деяких джерелах ще згадують назву Червона Русь. Тобто Галицька митрополія, друга за значенням і менша за розміром, на противагу Київській митрополії називалась Малою Руссю! Я це пишу для того, щоб ми зрозуміли, звідки походить цей термін – Мала Русь. Відповідно, цей аргумент зводить нанівець усі закиди москалів про те, що вони якісь там великороси, а українці – малороси. Дурниця це все і чергове свідчення того, як російські ідеологи маніпулюють та спотворюють історичні факти. А вдається їм це через те, що ми самі погано знаємо власну історію.
Так що нехай вони із своєю брехнею лишаються осторонь і кусають лікті через те, що через свою брехню та загарбницьку політику на століття зіпсували стосунки із своїм сусідом. А ми їдемо вперед.
На виїзді з села трішки йдемо в сторону, заїжджаємо на старовинне караїмське кладовище,
потім до старої церкви св. Пантелеймона.
Далі, за якихось 5 км наступна зупинка – м. Галич та Галицький замок. Хоча краще сказати не замок, а та малюсінька стіна, що від нього залишилася.
Мальовничі руїни. Що тут ще скажеш. Приємно, що дорога до замку асфальтована, тобто проблем з під’їздом на будь-якому транспорті немає.
Біля підніжжя замку знаходиться старовинна Церква Різдва Богородиці. Напевно вона зовсім недавно відреставрована, бо виглядає ну просто чудово. Не скажеш, що їй вже віку кілька століть. Крім того, що храм гарний, особливо всередині,
я звернув увагу на те, що місце ставити свічки знаходиться не в храмі, а у спеціальному місці на дворі перед храмом. Я був цим дуже приємно здивований, бо знаю про таку практику в європейських православних Церквах. В Україні я таке зустрів тільки на Франківщині. Особисто я вважаю це правильним, бо в храмі не лише легше стояти і дихати, а й весь інтер’єр храму зберігається набагато краще. Я був в Чорногорії, де така практика із свічками в кожному храмі. І я був шокований тим, що ти бачиш старенні храми, інколи навіть не реставровані, а заходиш в середину і таке враження, що їх розписали рік чи два тому – розписи збережені просто неймовірно!
Тому, повторюсь, дуже зрадів, побачивши таке і в нас, в Україні.
Після огляду Галича купуємо всіляких м’ясних штучок та хліба на вечерю та вирушаємо в дорогу. Загалом, день провели не погано, хоч і з вимушеною імпровізацією. Лишалось знайти місце на ночівлю, але вирішили, поки сонце ще не сіло, проїхати максимум в напрямку Рогатина, щоб завтра було ближче до наступного об’єкту. Отож, ще одна дуже приємна річ, котрою Франківщина радувала майже весь етап подорожі, - це дороги. Асфальт був такий чудовий, що ми з Галича менш ніж за годину доїхали до Бурштина і стали шукати місце на ночівлю на березі Бурштинського водосховища. Одразу кажу для тих, хто хоче це повторити: воно того не варте. Щоб дістатись берега водосховища, потрібно в’їхати в саме місто, бо раніше до берега добратись неможливо через довжелезний канал, що йде до Бурштинської електростанції. Отож, через місцевий парк потрапляємо на берег. Тут було трохи місцевих відпочивальників, та й територія досить відкрита. Не хотілось так ставати на ніч. Проїхали трохи вздовж берега, вперлись в якусь юнацьку школу веслування. Поговорили із сторожом, домовились тут розбити палатку. Нам це місце сподобалось, бо було де прив’язати велосипеди, приміщення хоч трохи захищатимуть від вітру, та й вірогідність того, що на огороджену територію вночі полізе якась місцева алкашня, була не велика.
Тож загалом, місце для ночівлі непогане. За одним величезним виключенням – сама водойма. З київським водосховищем це навіть порівнювати не можна. Дно настільки брудне, у всілякому камінні, склі, пляшках, арматурі, шинах і ще хтозна в чому, що я вирішив там не плавати. Думаю, краще посплю немитим і смердючим, ніж лізти в це жахіття. Тож лише передягся в чистий одяг в надії, що наступного дня вдасться помитися нормально.
Отож, перший день завершився. Наїлися хліба з ковбасою/баликом та помідорами, погодували місцевого котика та й спати. В підсумку 88 км і море позитиву.
ДЕНЬ 2.
(бурштин-рогатин-франківськ-богородчани; 52 км, 716 м підйомів, 598 м спуску)
Вранці зібрались досить швидко, що є нетрадиційним для нас. Я ненавиджу вставати рано, на збори палатки, пакування баулів, якесь ранкове миття – зазвичай все це займає десь годину. Але, оскільки ми ночували на території спортивної бази, близько 08.00 ранку почався рух: інструктори готували байдарки до сплаву, потроху почали підтягуватися дітлахи. Тож ми вирішили не зловживати гостинністю. Зібралися, трохи поспілкувалися із місцевими. Варто зауважити, що на Франківщині ми неодноразово викликали інтерес у місцевих. Мені це було трохи дивно, бо за минулі роки моїх мандрів це було вкрай поодиноке явище. Отож, погомоніли про велотуризм з місцевими та близько 09.00 ранку ми вже були в сідлі. Дорога була хороша. Сонце поступово пригрівало все сильніше… Красота… Що тут скажеш… Їдеш і смакуєш кожен кілометр…
В Рогатині особливо чогось цікавого немає. Я для себе хотів відвідати це місце, подібно до Старого Угриніва, щоб віддати шану українській історичній спадщині. Рогатин – місто, з котрого походить Роксолана: не міфічна, а абсолютна реальна історична постать. Традиційно, в Туреччині її шанують куди більше (якщо вірити Вікіпедії), ніж в Україні. Добре, хоч в її рідному містечку їй стоїть пам’ятник,
а храм, в котрому, за переказами, священнодіяв її батько, збережений як музей.
Отже, оглянули старовинний костел навпроти Роксолани.
У неї за спиною красивий греко-католицький храм Різдва Богородиці.
Розписи всередині – неймовірні.
Взагалі, я дуже люблю розписи храмів у Західній Україні, зокрема через їхні легкі світлі тони. Також побачив в храмі досить оригінальне зображення Хреста –
нічого подібного раніше не зустрічав.
Одразу за цим храмом, буквально за 100 метрів, знаходиться храм-музей, де служив батько Роксолани.
Вхід за символічну плату, десь гривнів 10 чи 15, але не варто жлобитися: територія прибрана і доглянута. На території є старовинне кладовище. В кого працює фантазія і нормальна фототехніка, можна поробити шедевральні чорно-білі фото в стилі готики чи чогось подібного.
Сама по собі церквушка нічим особливим не вирізняється: типова карпатська архітектура. Але всередині храму збережений тогочасний іконостас з досить оригінальним оформленням. Не можу сказати, що був надзвичайно вражений, але дійсно іконостас унікальний, подібної іконографії та кольорів в оформленні інтер’єру храму я не зустрічав. Вибачайте, фото немає, бо всередині фоткати заборонено, а жіночка-наглядач не відходила від нас ні на крок. Обхитрити її теж не вдалось. Тож нам лишаються оригінальні спогади, а Вам – мотивація їхати самим і споглядати то все.
Після цього ще трохи покружляли на площі Роксолани. Кожен із нас щось своє прокрутив в голові… І про долі бідолашних дівчат зокрема (пригадались "дівочі скелі" в Кременці), та й цілої України загалом… Про відношення сучасного покоління та влади до нашої історії та культурного насліддя… Якось сумно стало…
На тому й поїхали далі. Курс – на Франківськ. На виїзді з Рогатина знаходиться автовокзал. Я запропонував Володі зачохлити байки і під’їхати до Франківська. По-перше, мені було не цікаво їхати тією самою дорогою, з іншого боку – нормальний такий прольот – 60 км. Загалом, проїхати цю відстань для нас не проблема, але ми тоді явно вже не побачили б в цей день Франківськ, бо приїхали б під вечір і треба було ставати на ніч. Крім того, зізнаюсь відверто, я трохи нервував, бо боявся гір: скільки ми там часу проведемо, які там умови для байків, як вело то все витримає. Тому все ж вирішили скористатися можливістю та зекономити кілька годин.
Рогатин – маленьке місто і курсували там невеликі автобуси типу Еталон чи Богдан. Тож водії нас скоренько відшивали. Десь годину просиділи на вокзалі, два автобуса нас не взяло. О 15.00 мав бути черговий автобус. Ми вирішили, якщо він нас не візьме, то або підемо стопити фуру або поїдемо своїм ходом.
Настала 15.00 година. Приїхав Еталон. Водій навіть слухати не хотів. Але він реально був не навантажений: пасажирів не багато, багажник ззаду взагалі пустий. Я трохи підняв голос, типу чувак, тобі що впадло, ми доплатимо за багаж, які проблеми… Володя теж на мізки йому капав добрих 10 хвилин. В кінцевому результаті він нас взяв: один байк в багажник, інший – в салон: за заднім сидінням у правому ряду поставив байк на заднє колесо і притримував його всю дорогу. Через годину ми були вже у Франківську. Алилуя!
Франківськ сподобався. Невелике, але досить затишне й чисте місто. Костели просто нереальних розмірів.
Вражаюче. Правда облом стався з Вірменським Собором.
Я, коли готувався до мандрівки, дуже зрадів, коли нагуглив у Франківську Вірменську Церкву. Мені дуже подобається їхнє богослужіння, дуже красиво. Вірменська Церква у Львові – це мій найулюбленіший храм в Україні, не просто подивитися, а саме прийти на службу. Тож я так чекав потрапити в цей Собор у Франківську. А тут облом: виявляється в ньому колись служили вірмени, а вже понад десяток років храм знаходиться в юрисдикції Української Автокефальної Православної Церкви. Просто назва прижилась в народі, тому й далі так називають храм, навіть в путівниках. Сам Собор звісно теж величний, красивий.
Але я трохи засмутився, бо дуже хотів побувати на вірменській службі. Ну ок, ні, то ні. Їдемо далі. Покружляли по Франківську. Трохи далі від центру міста є став, а біля нього гарно облаштоване джерело.
Зупинились там, набрали води. Легкий перекус у кафе, затарились бутербродними запасами в Сільпо і далі в дорогу, шукати місце на ночівлю. Виїхали з Франківська близько 19.00. Тому вирішили до 20.00 проїхати максимально можливо в напрямку до Маняви – наступного пункту призначення. Проїхали Богородчани, швиденько оглянувши тутешні культові споруди,
за Богородчанами – праворуч по вказівнику на Солотвин і далі зупинились на річці Бистриця Солотвинська. Типова гірська річечка: прохолодна, не глибока, з швидкою течією. Розбили палатку, нормально помились, трохи попрали необхідні речі, потім десь годину лузгали насіння, вдивляючись у зоряне небо… Це така неймовірна атмосфера… Легка втома від дороги, одночасно з тим якась свіжість та легкість після «душу» в гірській річці, цей шепіт води, довкола ні душі (зрозуміло, крім нас двох), шелест дерев від легкого вітру, надзвичайно чисте повітря, що складається враження, ніби воно має свій смак, і ти дихаєш так глибоко, як тільки можеш, і не можеш ним насититись, і при цьому всьому ти вдивляєшся в чисте безмежне зоряне небо… Поруч з тобою два найкращих друга: Володя і мій велосипедик. І це все в комплексі породжує якийсь такий внутрішній мир… Не бурхливі емоції, не радість, а просто мир, спокій… Те, чого так не вистачає в Києві… Не потрібно навіть говорити нічого… Ти просто дивишся в небо, смакуєш це повітря, слухаєш шепіт природи і розумієш, як же ж це прекрасно… Як можна не любити життя, коли є у ньому такі моменти… Воістину, це лікує душу…
Десь годину так простояв, ніби в якійсь нірвані. Потім розумієш, що вже стає холодно, залазиш в палатку, трамбуєшся у свій спальник, відчуваєш, як поступово тіло починає зігріватися… Лежиш в тиші, починаєш щось аналізувати… Робиш якісь висновки, щось переосмислюєш… І не відчуваєш той момент, як із цих всіх думок ти поступово переходиш у глибокий сон…
Ось чому я люблю такі походи: крім розширення горизонтів та споглядання нового, раніше не баченого, це ще й етап якось внутрішнього переродження… В таких поїздках ти максимально відчуваєш, що є Життя. І ти розумієш, що більшу частину свого часу ти так і не живеш… Повертаєшся з поїздки і намагаєшся виправити ті помилки, котрі зміг усвідомити під час подорожі… З’являється якесь усвідомлення того, що важливе для тебе, а що ні, відбувається якась розстановка пріоритетів… Ну годі, а то сповідатись зараз почну…
Отож, другий день тріпу досить непоганий. В сідлі пройшли 52 км. Не багато, тому що фактично весь час крутились в Рогатині, потім у Франківську кілька годин і від Франківська до місця ночівлі невеликий пробіг.
ДЕНЬ 3.
(солотвин-манявські скит та вдсп-перевал no name-пасічна; 55 км, 1111 м підйому, 945 м спусків)
Третій день почався дуже гарно. Сонечко світило з самого ранку, був легкий вітерець, дорога, хоч і другорядна, але відносно непогана, можна було тримати крейсер 25-28 км/год., тіло начебто вже вкаталося і якогось дискомфорту не було. Отже, курс на Маняву: манявський монастир та водоспад.
Після Маняви нам потрібно було рухатися в напрямку Надвірної і не хотілося повертатися назад цією ж дорогою. Власне, це те, про що я писав на початку: чим мені не подобався маршрут по Франківщині, що в об’єктах огляду немає логічної послідовності маршруту, вони розкидані по всій області хаотично у всіх її куточках. По карті, ми мали б повертатися на трасу Франківськ-Яремче і таким чином рухатись далі по маршруту. Але по факту це був крюк десь на 45 км. Якщо ж дивитися на карту, то через гори до Надвірної від Маняви – ну просто рукою подати. І поки ми ще були тут, було вирішено розпитати місцевих, чи дійсно потрібно нам повертатися назад, чи можна якось тут через гори й полонини скоротити. Все ж ми не на авто і можемо проїхати у вкрай складних місцях… Забігаючи наперед, кажу: народ, це була вкрай погана ідея…
Але будемо послідовними. По дорозі до Маняви ми мали проїжджати населений пункт Солотвин. Не знаю чому, але я був глибоко переконаний, що це саме той Солотвин, куди всі пруться лікуватися грязями та термальними водами. Так. Можете починати з мене сміятися ) Отож, їдемо ми по цьому Солотвину. Село як село. Я вже починаю напрягатися: а де ж готелі, де кафе, де реклами всякі і т. п. Між іншим, напитали у місцевих дорогу на Надвірну через Солотвин. Так що нібито все йшло по плану. Коли вже було зрозуміло, що ми виїжджаємо з цього населеного пункту, я зупинився та й питаю одну жіночку: «Де ж ваші термальні джерела? Де всі туристи?»… І далі в такому ж дусі. Жіночка кілька секунд побула в ступорі, а потім каже: «Ну взагалі-то, це в Закарпатській області. А це Івано-Франківстка область».
І починає мені розповідати дорогу на Рахів і далі до Солотвина рекреаційного… Поки вона це говорила, я зрозумів глибину своєю тупості і ледь стримувався, щоб не почати ржати сам із себе. Але перед серйозністю цієї жіночки мені було вкрай незручно це робити… Я регочу з цього моменту навіть зараз, пишучи звіт. Найкумедніше, що подумала ця жіночка?! Уявити, наприклад, аби я ставив метою поїздки саме термальні джерела, так як багато хто з людей їде туди сім’єю на тиждень-два… Ну подумаєш, областю помилився….Гаразд, поржали самі з себе та й їдемо далі. До монастиря є чимало вказівників, очевидно саморобних, маленьких і треба уважно дивитись, щоб їх не пропустити, але все ж проїхати повз потрібний поворот реально важко. Дорога, на диво, теж була, хоч і не люкс, але досить катабельна.
Монастир невеличкий, але дуже гарненький, охайний, серед лісу, над невеликим струмком. Душевно.
Зазвичай в храмах я поводжусь як типовий турист: прийшов, пофоткав і пішов.
А тут мені було приємно посидіти на лавці на території монастиря і просто порелаксувати, ніби з висоти подивитися на те, як метушливо бігають по монастирю туристичні групки… Одним словом – зацепило. Чому – не можу пояснити. Філософствувати на цю тему не буду. Кажу просто, як є. А кожен собі хай думає, що хоче. Здивувало й те, що на території монастиря стоїть пам’ятник гетьману Виговському,
а монахи запевняють, що він похований в монастирській усипальниці… Без коментарів. Одна із моїх освіт історична, але для мене це було відкриття. Треба якось буде дослідити це питання.
Якщо підсумувати, монастир вартий уваги. І в плані краси, і в плані своєї духовної історії. Мені дивно, що на фоні розпіареного Почаєва, про Манявський скит мало хто знає.
Хоча в них в історичному та духовному контексті багато спільного.
Від монастиря до манявського водоспаду приблизно 12 км карпатських доріг.
Для тих, хто шукає нових вражень, за 900 грн. можна поїхати туди в кузові УРАЛа.
Місцеві так заробляють на туристах. Невеличка технічна перерва на морозиво, квас і банани. Поки смакували, підійшов місцевий, розговорились. Від нього дізнались, що до Надвірної можна проїхати через гори, по перевалу, навіть схемку нам намалював. Звісно ж ми зраділи, бо ми таким чином зрізаємо добрих 40 км.
Погнали. Згодом почався набір висоти, але не критичний. Щоправда дорога стала поганою. Щебінь змінився великими гострими камінцями. Тож їхали повільно, обережно. По дорозі кілька разів (здається 4 чи 5) довелось переїздити через чи то річку чи то струмок. Із власного досвіду кажу, щоб не боятись в подорожі намочити ноги, я завжди в тріп їду в спортивних сандалях, а з собою беру кросівки на випадок холодної погоди. Отже, струмки проїхали з емоціями, як у дітей від калюжі.
Важливо знати, що водоспад можна подивитися і знизу і зверху. Тож, обирайте самі, що Вас цікавить. Якщо ж і те, і те, то зауважте: підхід до низу вдсп знаходиться десь за 100 м від дороги праворуч, а щоб подивитися зверху, потрібно по вказівнику дертися стежиною догори. Володя поліз наверх, а я пішов до підніжжя.
Красиво, могутньо, велично. Рекомендую до відвідин.
Після цього ми продовжили рух по тій схемі, як нам малював місцевий чоловік у Маняві. Ми подерлися на перевал тією дорогою, що йде від водоспаду вверх. Буквально за 1 км ми опинились на галявині, від котрої дорога розходилась у різні напрямки. Якщо не помиляюсь, нам в напрямку Соколовиці. Ми продовжили рух. Підйом дуже крутий. Але найгірше, що цією дорогою лісовози возять ліс, а в околицях є кам’яний кар’єр. Дорога була посипана великим камінням, очевидно, що для УРАЛа це не проблема. А от для велосипеда…. Крім того, що потрібно було дертися на гору, ще й доводилось рулювати по всій ширині дороги; подекуди переднє колесо впиралося в черговий камінь, а ми ж теж не якісь чахлики і не одну тисячу км вкрутили, тож ти давиш на педаль трішки сильніше, в кінцевому результаті байк стає на заднє колесо… Або починає пробуксовувати, а через крутий підйом і невелику швидкість ти одразу втрачаєш над ним контроль і доводиться виставляти ногу і починати рух з початку. Аааааааа, як же ж це дратує!!!!!
Короче, така боротьба тривала кілька годин. Нарешті, ми дістались вершини.
Фото краєвидів, перекус пєчєньками і гайда на спуск.
Щоб Ви розуміли, спуск з такого ж покриття, як і підйом + вибоїни від лісовозів. Спершу ми особливо не відторможувались і в діапазоні 40-50 км/год. спускалися з гори. Це реально був кайф. Але тряска була серйозною і очевидно не варто було пускати байки на такій швидкості: у Володі лопнула ніжка багажника. Ми зупинились через сторонній шум і виявили це пошкодження. Продовжили рух дуже обережно. Але вдалось проїхати десь 1 км. Лопнула друга ніжка. Ситуація – ЖЕСТЬ! Ми майже на вершині невідомого перевалу, дорога паршива і веде невідомо куди. Вечоріє (ну як же ж без цього). Запасів води не багато. Їжі – пару печєньок. Спершу була думка розбити тут палатку, а вранці помаленьку якось рушити далі. А потім собі подумав – а що зміниться?! Потрібно якесь рішення приймати негайно. Отже, палатка замотана в каремат і якимось чином вдалося її запхнути в рюкзак Володі та закріпити її павуком, обмотавши його довкола рюкзака. Другий каремат на карабінах я пристебнув до свого рюкзака. Володін баул я вдягаю поверх свого, якимось чином пробую його зафіксувати другим павуком. Ось так, максимум обережно продовжуємо рух. Ідея була спуститися сьогодні до цивілізації, заночувати, а завтра шукати можливість поремонтуватися. Це не реклама, але вважаю, що моїм новим гальмам потрібно віддати належне: з двома баулами на багажнику, я теж не худенький + завантажений рюкзак – 7 км поспіль з карпатського перевалу я спускався на зажатих гальмах, швидкість не перевищувала 10 км/год., а то й нижче.
Я намагався їхати максимально обережно, щоб не лопнув мій багажник або щоб не зірвало болти (бо таке в моєму досвіді вже було; на щастя, багажник мені зірвало в самому Києві, коли я під час Майдану возив провізію в лікарню). На ямах взагалі відторможувався майже до повної зупинки і проходив їх на швидкості 2-3 км/год.! Гальма мене не підвели жодної секунди!
Але проблеми на цьому не скінчилися. Було вже десь по 18.00 як Володя каже, що у нього спереду прокол. Тут на якісь матюки і істерики вже просто не має часу. Моментально замінюємо камеру на нову, по черзі качаємо колесо, бо ручним похідним насосом цю справу можна робити дуже довго й нудно. Все, можна їхати далі. Як я підходжу брати свій байк, бачу, у мене теж прокол, заднє колесо. Фак!!!!!!!!!!!!! Не знаю, чи це каміння, чи щось інше, але ми спіймали два прокола в одному місці. Теж, наскільки це можливо швидко, замінюємо мою камеру. Продовжуємо рух.
Через невеликий проміжок часу ми доїхали до кам’яного кар’єру, а звідтіля до села Пасічне. Недалеко від кар’єру була річка, тож вирішили стати на ніч біля неї, але спершу заїхали в село набрати води та що-небудь пожувати. Знайшли магазин, а в тому ж приміщенні через стіну якесь кафе з оригінальною назвою «Здибанка». Замовили в кафе якихось вареників/пельменів, квасу, взяли морозива, якоїсь ковбаси, помідори й хліб. Вочевидь, ми не зовсім вписувались в загальний інтер’єр, бо погляди на нас не були сповнені цікавості до велотуристів. Напевно наш змучений сьогоднішніми пригодами вигляд та відповідний аромат, щоб не сказати сморід, явно діяли проти нас… Зазвичай я не звертаю увагу на чиюсь думку, але в цій ситуації реально хотілося вже по швидше забратися звідси, помитися в гірській річці та заритися в свій спальник, миттю віддавшись в полон міцного сну. Власне, скоро так і сталось.
Пройшли 55 км.
ДЕНЬ 4.
(пасічна-бухтівецький вдсп-пнів-надвірга-яремче; 66 км, 736 м набору, 726 м спуску)
Прокинулись трохи раніше, ніж зазвичай. День повинен був бути відповідальним, адже потрібно було терміново ремонтуватись. Разом з тим, десь за 12-15 км від нас був ще один об’єкт огляду – Бухтівецький водоспад. Щоб його не втрачати, ми прийняли наступне рішення. Я лишаю всі свої речі і їду порожняком туди максимально швидко, як тільки зможу, а Володя тим часом приймає ранкові річкові процедури, складає палатку, спальники і т. ін.
Я погнав. До слова сказати, поки планували план подальших дій, зайшли в навігатор (maps.me), як бачимо: недалеко від нас якась «хата васі». Мене порвало. Це ж яким треба бути васьою, щоб твою хату знав навіть навігатор
Ну, то таке.Нам потрібен поворот із Пасічного на Букове. Переїжджаючи міст, одразу можна побачити малий Бухтівецький водоспад. Але, як на мене, він взагалі не вартий уваги.
Я цю тему нижче ще підніму. Навіть не став його фотографувати. Отож, прямую далі. Іде невеликий, порівняно із вчорашнім, набір висоти. Дорога – спершу ґрунтовка, потім щебінь, потім ґрунтовка з великим камінням. Я був без багажу, тому проблем суттєвих не було.
Коли навігатор показував, що я вже десь біля водоспаду, я трохи занепокоївся, бо дорога йде прямо, збоку – обрив. Як до нього потрапити – не розумію. Поки я розмірковував над цією глобальною проблемою, намалювався якийсь місцевий, що в одній руці тримав літрове «Львівське», а в іншій якийсь «портвейн» в такій упаковці, в котрій продають соки.
М-да… Ну, що ж робити… Запитую його про водоспад. Каже, що я його вже проїхав. Я подумав, що чувак реально вже десь остаканився. Аж він каже мені: «Йди за мною, я тебе проведу, то недалеко». Я трохи вагався, але вирішив спробувати. Трішки пройшлись, я відповідав на стандартний набір запитань про велосипед, про подорож. Потім місцевий мені показує рукою: ось там є стежка, ти її пропустив, вона тебе виведе на водоспад.До чого я це пишу: народ, вдсп реально ніяк не позначений, тому коли будете бачити місцевих, запитуйте у них дорогу, щоб не поїхати хтозна куди.
Отже, закінчується паркан, що огороджує чийсь город, і одразу за ним круто вниз йде вузька стежина. Користуючись тим, що я без багажу, на нових покришках і з крутими гальмами, я традиційно собі кажу: «Не для того я купував велосипед, щоб в руках його водить». Пробую їхати. Дорога дууууже слизька, плюс крім мокрого грунту на ній повно дрібних камінців, тож фактично я їхав юзом на повністю заблоченому задньому колесі і обережно грався переднім. Загалом, так можна було б їхати далі, аби стежина не звивалась: повороти досить круті, стежина вузька, місця мало, нахил такий, що тебе добряче несе вниз навіть з заблоченими гальмами (втримати колесо на межі блокування на такому спуску мені не вдавалося, тому доводилось блокувати)… Якимось чудом два повороти я зміг пройти, спуск триває, але швидкість стрімко намагається зростати. Заднє гальмо вже робить все, що може, я трішки добавляю переднього – і все, воно на секунду заблочилось, одразу знесло морду, я починаю завалюватись. Автоматично виставляю ногу, але щоб ви розуміли ситуацію: спуск настільки крутий, що моє виставляння ноги нічого не дало – вона тупо уходить в пропасть, я весь перевертаюсь слідом за ногою, опиняюсь на спині і головою вниз сповзаю по схилу далі, а вел, ясна річ, летить на мене. Я плечем вперся в якесь дерево, байк, слава Богу, приземлився мені на ноги, а не вище!!! Ось такий спуск. Трохи забився, трохи подерся. Вибрався назад на стежину, повів далі байк в руках. Але навіть це було не легко, бо місця для проходу з ним дуже мало, + стежка слизька, кілька раз довелось просто падати на задницю, щоб не полетіти носом вперед. Нарешті, я опинився на нормальній землі. Точніше, це більш було схоже на висохше дно річки: всюди було здоровенне каміння. Водоспад вже було чути, тож я обережно пошкутильгав на звук.
Зізнаюсь, воно вартувало зусиль. Біля вдсп саме збирала речі групка туристів. Поки я дійшов, знайшов місце поставити велосипед, щоб він не впав, поки дістав фотоапарат, туристи вже зібрались та почали йти.
За кілька хвилин я лишився один.
Водоспад не дуже високий порівняно із Манявським, але однозначно один з найвищих в Україні, 8-9 метрів. Але він досить гарний, розділяється на два потоки, ніби якась штора чи занавіс. Над тобою нависає скеля. Поруч ні душі. Якось так затишно стало. Але найбільше мене вразило наступне. В місці падіння водоспаду утворилась свого роду ополонка, якщо цей термін тут прийнятний.
Шириною десь метра три і глибиною мені по груди. Це такий кайф, що його не можливо передати. Просто крижана вода, водночас безмежно чиста; ти стомлений, брудний, подертий заходиш у неї – і… І відбувається щось неймовірне. Ніби в якомусь фантастичному фільмі, вода повертає тобі силу. Вмить сповнюєшся енергією, позитивним настроєм, легкістю… Я плюхався, як мала дитина. Там особливо і не поплаваєш, дійсно тільки можна побовтатись… Чомусь пригадався епізод з дитинства. Коли я був маленьким, ми сім’єю їздили на море і я боявся туди заходити, казав, що то «велика вода». Мама тоді брала здоровенну миску (зазвичай у таких мисках прали одяг, допоки пральні машини не стали звичним явищем), набирала туди воду з моря, ставила на березі і я в ній плюхався і вважав себе найщасливішим на світі… Ось так я себе почував і в хвилини, плюхаючись під цим водоспадом…
Натішившись досхочу, я виліз і пішов дивитися, що є цікавого довкола. Шкода, що тут усюди грубий камінь. Приїхати б сюди з коханою, розбити палатку, розвести багаття – мммм, це було б прекрасно. Але, на жаль, не реально, палатку тут не поставиш.
Цікаво, що до водоспаду колись був ліфт і сходи.
Зараз це все заварили. Дивно. Може стався якийсь нещасний випадок чи що. Шкода, що конструкція не працює, бо та стежка – це щось.
Пішов далі, фактично навпроти водоспаду є ще один, він нижчий і вода в ньому не б’є таким потужним потоком, але він по своєму такий красивий і ніжний, повільно собі спадає з висоти і через те, що потік не великий, він спадає так, що подекуди просто видно окремі крапельки, з котрих цей потік складається…
Краса, ніжність, спокій… Я не можу описати це зачарування… Уявіть собі красиву дівчину з прекрасним тонким станом і з довгим волоссям; вона виходить з води, а мокре волосся падає їй на спину… Якась інтимна прекрасна річ, але разом з тим у ній не має ні краплини вульгарності… Ти дивишся і зачаровуєшся цією красою, при чому думки абсолютно не провокують на якісь брудні вульгарні фантазії… Я думаю, ви зрозуміли, про що я. Особливо, якщо ця дівчина, - твоя кохана… Ось такий стан трепету і зачарованості був у мене… Тобі абсолютно нічого не хочеться. Лише бути тут… Мовчати і дивитись на це... Все.
Не знаю, скільки часу я був у такому дурмані, але потім все ж раціо взяло верх і нагадало мені, що потрібно дорожити кожною хвилиною, бо мене чекає друг, а нас двох чекає невідома дорога та пошуки велосервісу, та ще й не простого, а для спешиків…
Отож, натхненний цією красою, я миттєво зібрався і пішов штурмувати ту круту стежину. Місцями доводилось однією рукою хапатися за дерево, іншою рукою підтягувати байк, і такими ривками я піднявся назад до дороги.
Тут мене чекала приємна несподіванка, про яку я чомусь не думав, їдучи до водоспаду. То ж був набір висоти, а тепер… Ну Ви зрозуміли
Це ще один кайф, котрий не описати. Нагадаю, що я був «на легке», без багажу, тож можна було не боятися, що щось зламається, лопне чи тупо відвалиться. Можна було повністю насолодитися тієї стихією, для котрої створювався мій велосипедик. Швидкість спуску була 35 км/год. і мій спеш хотів ще, але я його стримував, щоб не втратити контроль на нестабільній поверхні (гравій). Але і цієї швидкості було більше, ніж достатньо! Ти закладаєш байк в повороті і відчуваєш, як його плавно зносить з траєкторії обома колесами. Легкий ривок – і він вирівнюється. Максимальна віддача. Ооооооооо, я це обожнюю. Таке відчуття, ніби ви дійсно стали єдиним цілим, ніби байк – продовження твого тіла. А може, всього на всього, speсialized відпрацьовує свої функції на всі 100 %, а тупий райдер, тобто я, думає, що він якимось чином впливає на процес… У будь-якому разі спуск був чудовим і ще більше додав позитиву.
Таким чином, я забув про проблеми, принесені вчорашнім днем, і сповнений наснаги приїхав до Володі. Швидко загружаємось, по такому ж принципу,як і вчора: я вдягаю собі на багажник свій баул, потім Володін баул, каремат карабінами за рюкзак і вперед. Курс на Надвірну. Але по дорозі має бути Пнівський замок.
Їдемо не швидко. Добре, що дорога відносно не погана, вибоїн не багато. Пнівський замок фактично за пару км не доїжджаючи до Надвірної. Нічого особливого не чекав побачити, але дарма.
Байки лишили під горою, щоб не їхати на підйом в об’їзд. Видерлись до гори, почали фоткати, бродити по території. Розміри замку і стан руїн реально вражають.
Порівняно з більшістю інших руїн в Україні, їхній стан і розміри заставляють дивитись на них із захопленням та відкритим ротом. Рекомендую до відвідин однозначно.
Після замку заїхали у Надвірну. Питали місцевих, по дорозі зустріли якихось велосипедистів, але сервісу ми так і не знайшли. Отже, їдемо далі, сподіваючись, що в такому крутому туристичному центрі, як Яремче, наша проблема таки вирішиться.
З виїздом на дорогу до Яремче у нас почався геморой. Траса досить насичена, постійно доводилось жатись до обочини і ковтати всі ями та інший непотріб, що там були. Відповідно, довелося ще знизити швидкість, щоб на цих ямах трясло якомога менше.
Не знаю чому, але ранкові емоції від Бухтівецького водоспаду почали мене залишати. Задниця почала мені нагадувати, яку тряску вона вчора витримала, та й зараз відрізок дороги особливо не радував. Також був плавний, майже не помітний для ока, постійний набір висоти. Все ж в напрямку гір рухаємось. Корочє, щось дуже важко стало крутитися. Їхали десь з швидкістю 15 км/год.
На горизонті намалювалась нормальна заправка. Алілуя! Отже, латечко (дуже люблю каву і кавові напої; так я зву «латте») і злаковий батончик – силочка знову повертається до мене. Можна крутити далі.
Згідно моїх нотаток, перед Яремче ми мали відвідати старовинну церквушка у селі Дора, а потім аналогічно за Яремче у селі Ямна. І ось ми собі помаленьку вкручуємо після Делятина, як раптом знак населеного пункту «Яремче». Я не зрозумів, що то за дивина, ніби ж не було необхідного нам села. Вирішили проїхати трішки вперед і таки знайшли храм, що шукали. Щодо назв, я так зрозумів, що ці маленькі села Яремче поглинуло, оскільки місто розростається. Так що майте це на увазі і хай відсутність вказівників на цих два села вас не збивають з шляху.
В’їхавши в Яремче, почали роздивлятися по сторонах, шукаючи велосервіс. Прокатів досить багато, запчастин – майже ніяких, про наявність механіка взагалі мовчу. В самому центрі міста знайшли якийсь крутий прокат – там є спешикі, джті, трек. Короче, хороші байки. Я так зрадів, думав, що тут ми таки знайдемо пристановище. Але ні. Хлопці сказали, що можуть зробити лише якийсь дрібний ремонт і кажуть, що у Франківську є представництво спеша, там нам допоможуть.
Ну що ж… Обдумавши ситуацію, ми вирішили спробувати. Якщо Володя не зможе там поремонтуватися, то він повертається додому, а я продовжую похід один. Електричка на Франківськ була близько 05.30 ранку, так що часу в нас було більше, ніж достатньо, тож ми пішли роздивлятися Яремче, бо ж так багато всього про нього чули…
Поїхали на водоспад Дівочі сльози. Щоправда, до нього було недалеко і ми вирішили не ризикувати одним цілим багажником, тож домовились їхати по черзі: один їде, інший чекає біля речей. Дорога до вдсп розбита до крику,
і для гірської Франківщини то вже мабуть традиція – на дорозі багато крупного каміння (шкода, що фото не передає реальності). Коли я прибув до місця призначення, я не можу описати стан, в котрому опинився. Я лиш подумав: «Ось це – водоспад? Ви що, народ, серйозно?!» Сказати, що я був в шоці, це нічого не сказати. Якщо це чудо має хоча б метр висоти – то щастя.
На його фоні водоспади в Закарпатських Лумшорах просто велетні. Розчарований, повертаюсь до Володі. Він поїхав на якесь джерело, що там поруч.
Потім поїхали далі, в центр, до водоспаду Пробій та славнозвісного ресторану «Гуцульщина».
Архітектура ресторану – незвичайна. Дійсно, красиво, всередині свій колорит. Про ціни нічого не говоритиму. Здогадайтесь самі. А от щодо асортименту меню – я здивувався. У такому розпіареному місці, як на мене, мало би бути значно більше пропозицій. Отже, пішли далі. Мені аж нетерпілося побачити ту стежку над водоспадом.
Приходжу я на ту стежку… Корочє, дубль два. Або я надто розбалувався своїм відносно невеликим туристичним досвідом, або я просто чогось не розумію. Ну річка. Ну є на ній пороги. Відповідно, вона видається потужною, бурхливою.
І що? Це якийсь ексклюзив? Що тут цікавого? Той же Бухтівецький та Манявський водоспади дійсно є такими за суттю, а тут на що дивитися? Попри це, тут було море народу. Я, якщо чесно, опинився в якомусь ступорі. Я не розумів, чому тут так багато людей і чим вони всі захоплені. Хоча, я й досі цього не розумію.
Я не сперечаюсь, це красиво. Але щоб бути в захваті від побаченого, щоб мріяти повернутись ще і ще, - ні. Принаймні, це моя думка. Хоча Володя мене у цьому повністю підтримав.Справа наближалася до вечора. Ми вирішили шукати місця, щоб щось пожувати, а потім щось думати про ночівлю. Спершу на вокзал, уточнити розклад, а далі все інше. Була думка, що Володя лишиться на вокзалі, чекатиме електричку, а я виїду за місто в напрямку згідно подальшого маршруту, та й десь на річці розіб’ю палатку. Але дуже швидко виявилось, що у мене ззаду прокол. Якісь останні десятки метрів до вокзалу я вже вів байк в руках.
Клеїтись було темно. Цілої камери вже теж не було. Чекати електричку ще дуууууже довго. Йти в готель – дорогувато, та й сенсу нема платити гроші за пів ночі.
На самому вокзалі в Яремче є кімнати для очікування потягу. Типу міні готель чи що. Без душу, просто кімната, в ній одне чи кілька ліжок, на коридорі туалет. Вартість – в межах 100 грн. Нас це зацікавило. Володя пішов домовлятися за таку кімнатку.
Чергова по станції сказала, що вільних номерів немає, але один можливо має в 23.00 звільнитися і запропонувала нам лишити речі разом з байками у камері схову. Ми погодились. Місця в камері було предостатньо. Вели можна було просто на ніжку поставити. З чужих речей там було лиш кілька сумок на полиці.
Отже, до 23.00 ще було кілька годин. Ми пішли навпроти до якоїсь кафешки. Ціни – прийнятні, вибрати теж є що. Отож, як кажуть в народі: «Біда не без добра». Ми отримали можливість посмакувати місцевої кухні (особливо карпатські грибочки – ммммммм, це фантастика!), а разом з тим, без поспіху, сидячи в затишному атмосферному, оформленому за місцевими звичаями, кафе, вести душевну бесіду. Гарне закінчення важкого дня.
Коли настала 23.00 година, ми повернулись на вокзал, але чергова сказала, що номер все рівно зайнятий і місць немає. Хммм, сумно. Поки я чесав потилицю і думав, що робити далі, Володя пішов до цієї жіночки ще раз. Потім приходить та й каже, що вона нам дозволила заночувати у камері схову і дає мені ключ від неї. Я в шоці. Просто вдумайтесь: жінка невідомим хлопцям дала ключі від камери схову, щоб ми не тинялися ніч на вулиці. Але ж в тій камері стоять речі інших людей… Це щось надзвичайне. Я не знаю, як це назвати: чи це щире серце цієї жіночки, чи така довіра людям, чи щось ще… В будь-якому разі, ця пропозиція – просто порятунок для нас.
Ми закрилися в камері схову зсередини. Володя сів за телефон. Я почав розбирати колесо. Бо ж завтра треба їхати. Потрібно якось клеїтись.
Я дістав камеру і пішов з нею у туалет, той, що біля кімнат відпочинку. Було вже близько півночі і я сподівався, що туалет зараз нікому не потрібний. Я закрився в ньому. Зняв бафку, заткнув нею раковину, наповнив її. На диво, конструкція спрацювала і вода майже не просочувалась. Я скоренько накачав камеру і таким чином зміг знайти місце проколу. Супер! Ай ем хеппі. Повернувся до велосипеда, заклеївся, зібрав все, накачав колесо. Все, готовий продовжувати пригоди.
Але поки є така можливість, вирішив і другу, запасну, камеру заклеїти. Йду знову в туалет, аналогічним чином знаходжу місце проколу. Запаска врятована і готова до експлуатації. Чудово.
Володя ще говорив по телефону, тож я пішов знову у той туалет. Взяв з собою необхідні речі. Поголився, виправ бафку. Короче, хоч трішки привів себе в порядок.
Повернувся в камеру схову. Закриваємось зсередини. На підлозі стелимо каремати, спальники під голову замість подушки. Одним словом – красота. Можна кілька годин поспати в теплі, не переживати, що вночі хтось до тебе пристане чи з місцевих чи з тварин, чи до великів хтось почне лізти. Отже, мозок міг повністю відключитися, а не спати і одночасно бути на стрьомі.
Таким був четвертий день. 66 км.
ДЕНЬ 5.
(яремче-вдсп женецький гук-г. хом*як-поляниця-буковель-яблуницький перевал-яблуниця-ворохта; 82 км, 2167 м набір, 1948 м спуску)
Підйом о 05.00. Швиденько збираємось. Скромно віддячуємо жіночці
за її безмежну доброту і незбагненний для мене вчинок великою шоколадкою та затертою купюрою Грушевського і йдемо на перон, чекати електричку (дизель) на Франківськ. Володя завантажився у вагон, рушив. І ось я лишився один…Попереду найважчий відрізок маршруту – гори. Почесав трохи потилицю, подивився карту, намітив приблизний план на день – і вперед. Виїхав за кілька хвилин до шостої ранку. Яремче порожнє.
Очевидно вночі пройшов дощ, бо асфальт був ще мокрий і повільно, традиційно для Карпат, ця вся волога у вигляді пару чи то густого туману піднімалася до неба, і з гір, і з самої дороги. Видовище неймовірне.
Їдеш, зачаровуєшся цією величчю природи, цим спокоєм, потім десь зненацька виринає невелика зграя собак, порушуючи цю гармонію, і ти як навіжений починаєш вкручувати і розсікати цей туман, як у якомусь містичному фільмі чи фільмі жахів… Ось такі асоціації… А може я просто не виспався… ХЗ…
Таким чином я досить швидко опинився на виїзді з Яремче. Перед цим зробив невеличкий ухил праворуч, зазирнув до долини кохання – галявина над річкою, тай усе. При бажанні таких краєвидів можна знайти достатньо. Просто красиве місце для посиденьок закоханій парі.
На виїзді з міста зупинився сфоткати красивий залізничний тунель та міст.
Щоправда він під озброєною охороною
, тож спершу чемно запитав на фото дозволу.По дорозі ще кілька разів зупинявся для фото мальовничих церквушок,
мостів,
пейзажів.
Так доїхав до вказівника на вдсп. Женецький Гук, за зруйнованим старим мостом.
КПП. Вхід платний. Якщо не помиляюсь, 20 грн. Прямісінько за шлагбаумом дорога до водоспаду. Трохи лівіше – стежка на гору Хом’як. До вдсп веде асфальтована ідеальна дорога, на закритих поворотах стоять круглі дзеркала, щоб було видно, що за поворотом. Коли я повертався з вдсп, то переконався, наскільки це зручно: побачив у цьому дзеркалі, що там їде зустрічне авто, тож трохи відтормозився і спокійно розминулись. Аби цього дзеркала не було б, я б влетів у поворот на швидкості 50 км/год. Коли Ви опинитесь на цьому гладенькому асфальті і на цьому плавному спуску, що тягнеться 5-7 км, то Ви мене зрозумієте ) До чого я це: такими дрібничками Франківщина дивувала неодноразово! Для когось це проста ознака сучасної цивілізації, але погодьтеся, що бачити це в Україні, на якихось туристичних маршрутах, таки незвично.
Оскільки я виїхав з Яремче досить рано, на Женецький Гук я прибув близько 08.00. І знаєте: це було прекрасно! Я там був один-однісінькій! Поруч – ні душі! Я фоткав той водоспад у всіх можливих ракурсах.
Потім піднявся на верх і фоткав його вже не знизу, а з рівня його падіння.
Корочє, знову тішивсь, як дитя. Користуючись моментом, трохи посидів у цьому місці. Ніби й ні про що не думав. Просто сидів, дивився і слухав. Неймовірна гармонія в душі, якась така тиша, спокій. Ти чітко усвідомлюєш своє існування у цей конкретний момент (напевно я передивився Містера Фрімена). Ти навіть не насолоджуєшся цим моментом, ти просто кайфуєш… Усе завмирає… Можливо це утопія, але подібні місця дійсно потрібно відвідувати наодинці, або максимум із коханою людиною, але сидіти, взявшись за руки, і мовчати, і в цьому мовчанні слухати і розуміти один одного… Це прекрасно.
Я сидів у такій нірвані десь годину, поки не збагнув, що місце, на якому я сиджу (памперс і нижня білизна) набрали вологи з землі і мені вже некомфортно. Ну що ж, повертаємось до реальності, сідлаємо байк і гайда на спуск по гладенькому асфальту… По дорозі зустрічав машини з першими продавцями сувенірки і перших туристів.
Доїжджаю до КПП, ще раз перепитую про Хом’як: раптом ще є якась дорога. Чергова з будки дивиться на мене, як на ідіота, та й каже, що пертися туди з велосипедом – дурна ідея. Я лиш гордо і зухвало відповідаю, що мене не цікавить, чи це добра ідея, чи ні, а мене цікавить, чи мені на цю стежку чи на якусь іншу… Згодом я зрозумів, що вона мала на увазі. Але це було згодом.
Зізнаюсь, що на Франківщині я вперше. Я не бував ніколи на Говерлі і на інших вершинах Франківських Карпат. Від знайомих я чув, що їм Хом’як сподобався більше, ніж Говерла. Зрозуміло, що мій туристичний ентузіазм і моє его не могли дозволити мені проїхати повз.
Отже, я набираю розгін, втикаю 1-2 і шкребусь до гори. Як я писав вище, вночі йшов дощ. Тож я проїхав якихось 50 м і зарився у багнюці. Ну, не проблема. Спішився, пройшов баюру і продовжив рух в сідлі… Хвилини 2-3…
Вся дорога – це вузька стежка, майже повсюди вкрита слизьким корінням,
або ж не маленьким гострим і також слизьким камінням. До того ж, це дорога на вершину гори. Тобто нахил нормальний. Я намагався їхати на 1-1, але переднє колесо то зносило на мокрому корінні, то впиралося в камінь і байк тупо ставав на заднє колесо. Короче кажучи, довелося спішитись і майже весь подальший шлях я вів байк в руках. Зізнаюсь, це теж було не легко. Тому що дорога (стежка) вкрай вузька, слизько, підйом настільки крутий, що я інколи навіть мусив хапатися однією рукою за дерево і так підтягуватися… Короче, я зрозумів, що якщо сюди й підніматися з велосипедом, то принаймні без багажу.
Безпосередній процес цього карапкання на гору був дуже важкий, але самі краєвиди були красивими.
Інколи я зупинявся і робив фотки. Повільно, але я йшов вперед. Подекуди зустрічалися канави, байк у них вгрузав.
Через якийсь час я помітив, що мої сандалі починають рватися. Я їх тримав виключно для велопоходів, щоб не боятися заїхати в калюжу, проїхати річечку чи потрапити під дощ. Адже якщо це робити у кросівках, то потім неприємно їхати в мокрому взутті, ще й можна захворіти. Отже, моє велотуристичне взуття почало здаватися. Через якийсь час вони просто розлізлися: верхня частина відірвалася від підошви.
Неприємно. Запакував це лахміття в кульок, щоб не викидати в горах, а десь на смітнику, коли буду в цивілізації. Помив ноги запасом питної води, почав перезуватись. При собі в мене була лише пара кросівок, моїх улюблених адідасок. Власне, в них я їхав у автобусі з Києва, і в них планував повертатися. Ну що ж, Святий Адідасій – вся надія на тебе, не підведи хоч ти мене!
Отож, я знову на маршруті і рух продовжено. Чим далі по підйому, тим рух був складніший: більше коріння, більше каміння.
В якийсь момент я вже припинив матюкатися і перестав злитися. Врешті решт то була марна трата енергії. Є вершина і мені потрібно її дістатися. Зціпив зуби, мовчки продовжив це карапкання. По дорозі я зустрічав людей, котрі спускалися з гори. Дозвольте я не писатиму те, що вони мені говорили. Із самого пристойного можна лиш пригадати: «Впертість – то велика сила». Але інколи мені здавалось, що це вже не впертість, а дурість. Крім всього, я дуже боявся, що на цій трясці у мене зірве болти багажника чи лопнуть трубки. Але, алілуя, цього не сталось.
Після тривалої боротьби з горою, я опинився на якісь галявині із вказівниками та розвилкою. Піднявся ще трохи вгору і зрозумів, що рух з велосипедом далі неможливий.
Останні метрів 50 до вершини поросли сосниною, яку всі тут чомусь називали «альпійка».
Не знаю, як воно там зветься, але в деяких місцях потрібно було пролазити під віттям, що навіть рюкзак заважав, і треба було його знімати; подекуди тобі ж навпаки доводилось стрибати, як горний козел, без перебільшення.
Отже, я прив’язав байк до дерева, продовжив рух пішим і за якихось кілька хвилин нарешті я був на вершині.
З цього моменту і до спуску з Говерли включно у мене з’явилося багато роздумів, з котрими, напевно, погодяться не всі. Але, менше з тим.
Я підкорив цю вершину.
Фактично на руках витягнув сюди байк з завантаженим баулом. І що?!!!! Я не знаю, можливо мій невеликий туристичний досвід мене розбалував, але нічого нового я для себе не побачив. Так, однозначно, краєвид з гори красивий, а то й вражаючий. Але!!!! Я не можу сказати, що він чимось відрізняється від того, що я бачив на Тустані, на Скелях Довбуша, на Захар Беркуті, на численних перевалах в Закарпатті чи навіть тут, кілька днів тому, після Манявського вдсп. Те ж саме я відчував згодом і на Говерлі.
Безумовно, красивий і захоплюючий сам шлях, сам підйом на гору. Крім цього, то є файна можливість спалити зайвих калорій. Також вразила мене статуя Богородиці на цій горі.
Точніше не сама статуя, а її присутність тут. Як її сюди виперли???!!! Якщо навіть частинами, якісь окремі будівельні матеріали тощо… Все одно, це щось надзвичайне… Скільки ж зусиль на це покладено… Я в шоці, серйозно.
Отже, фото, гарячий чайок, котрий можна тут придбати у місцевого, і швиденько спускаюсь до велосипеда. Але на хвилинку задумайтесь (на Говерлі та ж ситуація): чоловік кожного дня піднімається сюди з термосами, горілкою (не бухло, а газова «горелка»), чаєм, кавою, магнітиками і на самій вершині то продає… Що тут скажеш… Мабуть нічого…
Отже, я знову з байком. На щастя, є ще одна дорога. То ж вирішив спускатися нею: наївно сподівався, що вона буде краща (але виявилась ще гіршою), відповідно мав надію, що хоча би вниз зможу їхати в сідлі.
Мої сподівання дуже швидко розвіялись, насамперед через ще більшу кількість каміння тут та немаленькі його розміри.
Повторюсь, аби я був порожняком, можна було б пробувати обережно на гальмах спускатися: екстрім і потіха ще ті були б, але я дуже не хотів би тут серед гори лишитися багажника. Тож, я знову пішохід (
Нарешті я спустився, виїхав прямісінько до дороги на Поляницю та Буковель. Почав підйом на Хом’як о 09.20, а спустився до асфальту рівно о 15.00.
В Поляниці зупинка біля перевернутої хати.
В середину не заходив, бо кімната сміху із кривих дзеркал мені була не цікавою, до того ж вона є у Житомирі в парку Гагаріна у літаку. Може й не така за розмірами, але мені було то не цікаво. Я зробив перерву на каву, бутерброд, викинув у смітник кульок із подертими сандалями і поїхав далі, на Буковель.
Дорога хороша, щоб не сказати ідеальна. Напевно дається в знаки розпіареність курорту. Був вражений тим, що підйомників і лижних трас тут багато. Не знаю чому, але думав, що вона тут буде одна ) Проїхався по Буковелю. Склалося враження, що місцеві тут не живуть, а лише приїздять на роботу: одні готелі, просто алея готелів… Увінчує її славнозвісний Редісон. Красиво! А яка тут краса взимку, уявити я не можу. Це треба бачити! До одного місця гроші. Яка з них користь, коли ти їх трепетно зберігатимеш в банці, під подушкою, на депозиті чи ще деінде. Це однозначно треба бачити, народ!
Був здивований побачити тут озеро.
Воно штучне. Але досить гарно облаштоване. Є лежаки, можна засмагати. Плавати наче теж можна. Є навіть водні мотоцикли і водні лижи та всілякі інші розваги. Отож, курорт придатний навіть для літнього відпочинку. Між іншим, людей тут було реально багато. Для мене це було несподіванкою. Щоправда, негативно був вражений, а ще краще сказати – ошарашений, бо в магазині місцева дівчина спілкувалася зі мною російською мовою! Ну зрозуміло, туристи і все таке інше, треба знати іноземну мову. Але ж я розмовляю з тобою українською! А вона відповідає мені на російській. Дивно.
Але загалом, враження Буковель справив потужне. Відпочивати тут реально можна будь-коли, при чому відпочинок може бути самим різним, аби ж тільки вистачало грошей ) Крім всяких spa-процедур, басейнів, ресторанів, гір довкола, ще можна взяти в прокат вело (є точка, що здають не ашан-байки, а Specialized, Cube і GT; в Яремче мені говорили, що тут є навіть справжні мтб, хоча я їх не побачив), джип сафарі тощо.
Корочє, круто.
Сповнений позитивних емоцій, ідеальною дорогою покидаю Буковель, втикаю локаут, 1-1 і починаю підйом на Яблуницький перевал. Усе моє єство раділо до нестями від асфальту. Навіть аби він був весь в ямах, традиційно для наших доріг, все рівно я був безмежно йому радий після того, як пів дня тягав велосипед за собою в руках. А тут ще й таке рівненьке покриття.
Підйом досить крутий, але не дуже довгий, тож на вершині я опинився досить швидко. Зупинка для фото
і гайда на спуск. Ооооооо, нарешті ))) Оце кайф ))) Дорога фактично порожня, можна закладати байк в поворотах і навіть не відторможуватись. Незабутньо! Користуючись можливістю, хотів перевірити нові гальма. Мені було цікаво, чи правда, що навіть в екстремальних умовах на них можна гальмувати одним пальцем. І знаєте, що: це ще один вид кайфу, котрий можна відчути на велосипеді! Очевидно мій словниковий запас вкрай бідний, щоб передати ці емоції. Уявіть: ти летиш на спуску, я не є худенький хлопчик, багажних теж завантажений під зав’язку, на спідометрі 67 км/год. і я одним пальцем поступово натискаю лиш на один тормоз – задній – і моєму захвату і подиву немає меж – заднє колесо блокується!!!
На такій швидкості, при такому завантаженні, я заблочив колесо лише одним пальцем!!! Причому тормоз настільки потужний, що не було ніякого проковзування, він тупо заблочив колесо і тримав його міцно, не відпускаючи. Воно від цього потроху починає іти юзом, ти трішки вивертаєш кермо, робиш легенький нахил і в такому положенні входиш в поворот!!!!!!!!!! Це фаааантаааастикааааа!!!!!!! Це неможливо передати! Контроль над велосипедом колосальний, дійсно відчуваєш, що ти з ним – одне ціле, він – це продовження тебе!!! Оооооо, як же ж це прекрасно!!!.... Це щось сакральне, щось інтимне…Зізнаюсь відверто, перед цим у мене були Tektro Draco, ми пройшли з ними трохи більше 12 тис км, і вони багато з чим справлялися, але я знав, що у них є межа, яку не варто переступати. Наприклад, на швидкості 60+ вони були фактично безнадійні і вилетіти з дороги було елементарно. Але на цих, на ХТ Deor, я зрозумів, що я не досягаю їхньої межі, єдина межа – це я…
Це не реклама, не подумайте, це просто мої думки, мої емоції.
Отож, я ще більше почав любити і поважати свій велосипедичок! На цій позитивний думці я доїхав до кінця перевалу, до роздоріжжя, де праворуч дорога йшла на Закарпатську область, а ліворуч – на Яблуницю. Мені сюди.
У Яблуниці, крім пунктів прокату зимового спорядження, були свої підйомники. Таки не уявляю, що тут робиться взимку. В селі поповнив запаси води у людей в криниці і погнав далі. Щоправда, тут була ділянка вкрай поганої дороги, протяжністю десь 5 км, а далі знову нормальна.
Отже, я погнав на Татарів, на розвилці – праворуч і, оскільки вже вечоріло, вирішив їхати до Ворохти, ставати там на ніч, зізвонотися з Володьою та думати про подальший маршрут.
У Ворохті чимало закладів харчування, тож поїсти смачно і відносно не дорого можна без проблем. З житлом виявилось складніше. Зробив кілька дзвінків, усе зайнято. Чесно – не очікував. Ну ок. Сідаю, просто їду по головній вулиці і там, де є табличка про вільні місця, зупиняюсь, телефоную. На третій спробі таки натрапляю на дійсно вільні кімнати і заселяюсь. Одномісного номера не було. Двомісний коштував 240 грн. (віфі є, душ і туалет на поверсі). Приємно, що чоловік взяв з мене тільки 120 грн., аргументовуючи це тим, що я один. Чудово )
Коли я знімав баул, помітив що з заднім колесом щось не те. Лап-лап: ааааааааа, знову прокол.
Уже який день підряд. Очевидно, це франківська традиція! Було вже близько 20.00, тож запитав господаря, чи можна мені зранку, після того, як я виселюсь з номера, на подвір’ї ще трохи побути і перемонтуватись. Він сказав, що без проблем. Ну й чудово. Я помився, поправ. Загалом, все було чудово. Запарив собі чайок, збирався його попити на свіжому повітрі на подвір’ї разом із снікерсом, потім зателефонувати Володі, узгодити дії завтрашнього дня. Нібито цей насичений чудовий день добігав до кінця. Пройдено 82 км, що досить не погано, зважаючи на те, що пів дня я провів у горах. Але тут я зателефонував Володі і мені відкрилась інша, несподівана сторона Франківщини.Він доїхав до Франківська нормально, знайшов представництво Specialized, приїхав туди, механік подивився і підтвердив, що може допомогти вирішити цю проблему. У них в продажу були нові багажники, щоправда не такі, як би хотілося, але все ж їхати з ними можна. Але от проблема: Володі відповіли, що це все ми зробимо, але не сьогодні, бо сьогодні неділя – святий день, працювати не можна, то ж приходьте завтра…
Знаєте, люди… Я не буду говорити зараз про те, як Володя, щоб не гаяти час, поїхав електричкою у Ходорів, який хотів подивитися і навіть пропонував мені махнути туди скоренько з Рогатина; про те, як він потім ночував на вокзалі і тому подібне. Хотілося б сказати інше.
Я – без п’яти хвилин священик; одна із моїх вищих освіт – теологічна (9 років духовної академії) і те, що я скажу далі, не якісь пусті мої емоції. Сказати, що я був в шоці від почутого, - це не сказати нічого. Прикро, що мене не було там особисто. Що це за псевдоблагочестя?! Якщо Ви так шануєте святий день, то чому Ви взагалі працюєте в неділю? Виходить, що чимось торгувати можна, а допомогти людині, котра реально у халепі, так це вже порушення якоїсь заповіді? Очевидно ці люди самі не розуміють своєї віри і того, що вчив Христос, а якісь бездумні фанатики. Якщо ж Ви так шануєте святий день, то Ви вранці повинні бути в храмі на службі
, а потім проводити решту дня з коханою людиною, з батьками, іншими близькими людьми чи тупо читати якусь духовно-культурно-просвітницьку літературу! Я ще можу дуже багато говорити на цю тему, але чи варто? Цей епізод перекреслив в одну мить наявність численних капличок на дорогах, ті статуї Божої Матері чи не в кожному дворі, рушниками прикрашені хрести і т.п. Який у цьому всьому сенс, коли людині в біді на прохання допомогти відповідають «приходьте завтра, бо сьогодні неділя»?! Звісно ж, навіть подальший досвід нашої мандрівки покаже, що цей випадок потрібно сприймати як виключення, бо на нашому шляху було багато чудових і добрих людей. Але все ж цей епізод мене не просто обурив, він мене настільки пригнітив, якийсь такий сумний осад залишив від загального враження поїздки, що я досі не можу спокійно про це згадувати.Отже, я вклався в ліжко, але заснути було не легко, в голові був просто хаос думок і якесь намагання зрозуміти ситуацію, сприйняти її. Але мені так і не вдалось це зробити. І не вдасться. Бо це не правильно. І це точно не по-християнськи!
ДЕНЬ 6.
(ворохта-г. говерла-кпп на говерлу; 36 км, 1377 м набору, 1218 м спуску)
Типовий ранок у цивілізації: душ, кава + канапка, зібрав речі, зніс усе на подвір’я, здав ключик від кімнати та й почав ремонтуватися. Поставив цілу камеру, а цю поремонтував, щоб слугувала мені запаскою. Я вже якось почав звикати до того, що клею камеру або перед сном, або зранку
Єдина проблема, що мій ручний насос без манометра і ти качаєш камеру навмання. Це не дуже зручно, бо майже весь шлях – асфальтована дорога, відтак не хотілося витрачати зайвий час та сили на долання зайвого тертя через низький тиск в шині. Так ось, попри велику кількість прокатів у цих краях, знайти повноцінний (не портативний) насос на престу реально складно, майже всюди на шредер і теж часто без манометра. Тому порада: коли купуєте маленький насос, не пошкодуйте зайвих грошей, але купіть його з манометром!На щастя, у Ворохті знайшовся насос на престу і я качнув четвірочку, тож можна було сміливо рушати далі.
Попередньо домовилися з Володьою, що він за сьогодні поремонтується у горезвісних механіків, а ввечері сідатиме на електричку і їхатиме до Ворохти і там вже по телефону будемо думати, де і як нам зустрітись, в залежності від того, де на той час буду я.
Отже, на виїзді з Ворохти зупиняюся для огляду із відомим австрійським мостом 18-го століття,
кілька фото і курс на Говерлу. О, хвилюючий момент. Я давно цього чекав. Що ж я за українець, як я не бував на Говерлі.
Рухаюсь дорогою на Верховину. Доїжджаю до вказівника направо на Говерлу (тур. база «Заросляк»), прямісінько на розі стоїть будиночок, тут поповнив запас води і вперед.
До КПП 5-7 км відносно нормального асфальту. На КПП прохожу реєстрацію, мені вручають туристичну довідку, оплачую вхід, здається 20 грн. Після КПП до «Заросляк» десь 8 км укатаної дороги, подекуди із крупним камінням, що дуже поступово набирає висоту. Але все ж проїхати можна, навіть на авто, без особливих проблем.
По дорозі можна зустріти багато туристів: на мото, на авто, піших. На вело не бачив нікого. Дехто із піших туристів мене зупиняли, розпитували про маршрут, про плани. Питали, де я поставлю велік. Я не розумів їхнього запитання. «Що за дурниця? Я на вєліку на Говерлу поїду» - відповіда я. З етичних міркувань не говоритиму, що я чув після цього, або які вирази обличчя були в цих людей. Пізніше я зрозумів, чому. Але про це згодом.
Отже, доїхав до «Заросляк». Оскільки я із специфічним багажем, я обираю найпологіший маршрут і енергійно починаю підйом. Було 15.50.
Зауваження людей, котрі йшли вже на спуск, мене страшенно рознервували. «І чого вони пристають до мене, ці люди?!» - думав я. Одна жіночка мені кричить: «Та куди ж ти з тим велосипедом йдеш? Та ж тобі там важко буде!». Я їй нічого не відповів, але подумки сказав: «Що значить «буде»? Мені вже важко!!!»
Історія дуже подібна до вчорашнього підйому на Хом’як. Я проїхався на 1-1 якихось 100 метрів і далі тащив велік за собою. Половину шляху пройшов без особливих зусиль. Але чим заходив далі, тим ставало «цікавіше». В якийсь момент, це десь після половини шляху, я зіткнувся ось з чим. Якщо я все вірно зрозумів, то річка Прут бере витік з вершини Говерли і малесеньким струмочком біжить собі донизу і вже потім розростається у могутню ріку. Я не знаю, чи це був Прут, чи може це якийсь інший струмочок, але суть в тому, що шлях на гору як такий був відсутній. Стежки по факту не існує. А є вузька доріжка, котрою біжить струмок. Якщо можна вживати цю термінологію до струмка, то це його русло. І от власне по тій канаві і є частина дороги на Говерлу.
Крім цього, довкола цієї «стежини» з усіх боків густі зарослі. Прохід через це досить вузький, тож варіант іти і вести збоку від себе велосипед тут не спрацює. Тож частково я його тупо штовхав ззаду вперед, або ж навпаки, брав його за кермо, повертаючись спиною в напрямку руху, і таким чином тягнув байк за собою. Уявіть на мить собі цю картину
Смішно, правда ж 
Я не говоритиму про те, як я задовбався… Далі цей прохід ставав ще вужчим, додалось каміння, або тісно переплетене коріння того, що на Хом’яку називали «альпійка». Я поставив байк, пройшов трохи вперед сам і зрозумів, що далі дорога ще гірша. Тож я приймаю радикальне рішення. Знімаю з велосипеда все, що можна вкрасти і що дійсно важливе. Розпихаю це в рюкзак. Каремат за карабіни прикріпляю до рюкзака, в руку беру палатку, а велосипедика прив’язую до дерева, трохи в стороні, за кущами, щоб не одразу кидався в очі усім перехожим.
Зрозуміло, що я суттєво прискорився. Але те, що я вимушений був піти на цей крок, навіяв мені цілу купу думок і істотно змінив подальші плани щодо маршруту по Франківщині.
Через якийсь час я вже був на вершині.
Краєвиди з гори відкриваються неймовірні.
З одного боку видно Петрос, з іншого видно Піп Іван з його обсерваторією. Сама по собі дорога на гору теж мальовнича. Це безсумнівно. Але коротко нагадую думку, котру вище вже писав: сказати, що ці краєвиди чимось суттєво відрізняються від інших краєвидів, що відкриваються із Карпатських гір, я не можу. Відповідно, як на мене, їх можна побачити раз. Натомість, кожного року чи через рік їздити на Говерлу – я цього не розумію. Навіщо? В чому прикол? Можна витратити ці сили та ресурси на розширення своїх горизонтів і податися туди, де ти ще не був… У будь-якому разі, це виключно моя особиста філософія, мої думки, мої враження. Отже, сказати, що я розчарований – ні. Але сказати, що я зачарований – теж ні. Але кожному своє. Поділитися я хотів би дещо іншими міркуваннями і водночас застерегти ентузіастів, подібних до мене.
На горі я зустрів місцевого дядечка, що продавав тут чай/каву. Та й звернувся до нього в пошуках інформації. Я хотів побачити ще обсерваторію на Піп Іван, озеро Несамовите та Марічейку, Вухатий камінь, Смотрич та дзембронські водоспади. Дідусь мені каже, що звідси до обсерваторії через полонину 14 км.
І от я собі почав думати. Дійду я зараз туди, там заночую. Потім піду в напрямку озер. Але на Дземброню все рівно нема сенсу йти, бо це зовсім з іншої сторони гір, а вєлік тут. Відповідно, з озер вертатись сюди доведеться цим же шляхом. Очевидно, ще раз доведеться десь тут розбивати палатку. При цьому у мене нічогісінько з харчів немає, чистої футболки теж немає, то все у велику на багажнику лишилось, води у мене лише 0,5. Щось тут купити – ясна річ неможливо. Окрім цього, якщо й йти далі,то мій велосипедичок ночуватиме дві ночі тупо серед гір саменький! Не факт, що хтось по нього не прийде; що там того тросіка. Корочє, повна ж…а!
Отже, я приймаю рішення повертатися назад, до велосипедика, а інші гори тимчасово лишаються під питанням. Таким чином, план мого маршруту зайшов в глухий кут. І я спішу пояснити чому. Не для того, щоб виправдатись, а щоб мою помилку не повторив хтось інший (звісно ж, якщо цей «інший» прочитає цей звіт)
Я спускався і був страшенно злий. Я задавався питанням: кому вистачило розуму назвати шлях на Говерлу веломаршрутом?!
Я серйозно, народ. В звичайному туристичному путівнику і навіть у путівнику для велосипедистів є окремий велосипедний маршрут на Говерлу. Навіть їдучи від дороги на Верховину у напрямку Говерли подекуди на деревах можна бачити маркування: невеликий зелений велосипед. Навіть дурню ясно, що це маркування веломаршруту. У моєму розумінні це означає, що я, втикаючи 1-1, обливаючись потом і можливо інколи матюкаючись, але все ж повільно дістанусь до кінцевого пункту В СІДЛІ!!! Ось що для мене означає промаркований веломаршрут!!!!Очевидно, вже багато хто з мене сміється. Але я продовжу свої міркування. Звісно ж, я мав би більше часу дослідити це питання на різних форумах, почитати досвід інших людей, хто це вже намагався зробити. Але знову ж таки, я собі подумав: навіщо витрачати час, якщо у двох путівниках пишеться про маркований веломаршрут? І коли я розлючений дійшов до велосипеда, дістав ці путівники, і почав уважно читати, вдумуючись у кожне слово, тоді я зробив ще одне відкриття! Я розізлився ще більше! У путівнику (і в тих матеріалах, що я роздрукував з інтернету) пишеться, що дійсно є на Говерлу офіційний промаркований маршрут, але є невеличке уточнення: «доїжджаємо до турбази «Заросляк», лишаємо тут велосипеди і речі та продовжуємо підйом»… Тобто пішки, без велосипеду!!!
Абзац…
Я не знаю, чому я цьому реченню не надав уваги в Києві, але зараз мене осінило. Тобто виходить, що ми маємо веломаршрут, але значну, і погодьтесь саму мальовничу, його частину я повинен іти пішки, а не вкручувати в сідлі!!! Знаєте, для людини, котра навіть в магазин не йде пішки, а радіє черговій можливості катнути, хай навіть трішки, це було неприпустимо!!! Я категорично не можу з цим змиритися. Я знаю, що є окрема категорія велосипедистів, котрі люблять всілякі лісові доріжки, ґрунти і піски і для них не проблема спішитись в разі необхідності. Але я не відношусь до таких. Тим паче йдеться не про спішення на пару хвилин, щоб вилізти з болота чи з піску. А йдеться про те, щоб тупо поставити байк і топати 5 чи 7 км пішки!!! В чому тоді кайф, я не розумію?! Тобто, повторюсь, мій гнів навіть не від того, що я пройшовся по горам пішки, а від того, що цей шлях названий веломаршрутом!!! Аби я це усвідомлював в Києві, то я б інакше розпланував свій похід. А так ця річ перебила мої плани, та ще й вразила моє велотуристичне его.
Погодьтеся, що велосипедний туризм суттєво відрізняється від інших видів туризму. Він подібний хіба що до подорожей на мотоциклі, і то не факт, що байкери зі мною погодяться. А тепер, якщо проаналізувати ситуацію, в котрій я опинився, то в мене виникає питання: яка тоді різниця між мною – велотуристом, і тими людьми, що приїхали до підніжжя гори на автобусах, на своїх авто, на тих же ж мотоциклах? Яка між нами різниця, якщо вони лишили свій транспорт і потопали на гору пішки, а я вимушений робити те саме! Розумієте мою думку? З таким же самим успіхом я теж міг приїхати сюди з коханою, з друзями, на авто чи на автобусі, зробити підйом на Говерлу та тішитись цим здобутком. Але ж я ВЕЛОТУРИСТ! А цим безглуздям – я маю на увазі те, що половину шляху ви йдете без велосипеду або тягнете його в руках з собою – нівелюється сама ідея велосипедного туризму, зводиться нанівець весь кайф! Крім того, я тепер розумію, що на ті вершини, котрі я хотів піднятися, мені теж доведеться тащити байк в руках, а це не лише додаткова витрата сил, а саме головне, це суттєва затримка в часі. В результаті цього я просто можу не встигнути пройти запланований маршрут!
Отже , я вирішив їхати далі по маршруту, а інші гірські вершини (Смотрич, Піп Іван, озера Несамовите та Марічейка) винести на окремий автомобільно-пішохідний тур на 3-4 дні із відповідним спорядженням і т.п.
Ось такі думки протесту були у мене, поки я спускався до підніжжя.
Все ж, якщо ви порожняком, без баулу, і впевнені в собі та у велосипеді, то спускатися можна. Але я проїхав десь 1 км, а потім спішився, бо навіть спускаючись на гальмах, тряска була серйозна, тож я не став ризикувати багажником.
Біля підніжжя невеличка перерва. Взяв гарячого чайку із злаковим батончиком, трохи посмакував, зігрівся, бо вже було прохолодно, був вечір, а точніше 21.05, ще й футболка на мені була мокрюща, бо через тяганину велосипедика на гору і вниз я спітнів так, що навіть не пригадую, чи бувало щось подібне у мене колись. Трохи перевів дух, впорядкував думки. Потішив себе тим, що, зрештою, не зважаючи на такі несподіванки та труднощі, я підкорив дві вершини, зробив для себе певні висновки, у мене ще є кілька днів на завершення рівнинної частини маршруту, а це значить, що не все так погано.
Так я себе сам підбадьорив та й поїхав. Зізнаюсь, я трохи намучився. Було важко. Вже сутеніло. Я був мокрий. Від мене смерділо потом так, що я був огидний сам собі. Тому я вирішив не розбивати палатку, а шукати цивілізацію. Пам’ятаю, що якийсь готельчик був навпроти КПП. Вирішив їхати туди. На випадок відсутності там місць, планував їхати на Верховину. По кілометражу не далеко, дорога асфальтована, фара в мене потужна і повністю заряджена. Отож, неквапливо я рушив уперед. До КПП їхав майже годину, бо не хотів гнати по тому камінню, та й на швидкості робилося дуже холодно через обдув вітру, а в мене була мокра не лише футболка, а й бафка, рукавиці і навіть памперс. Тож дійсно було неприємно. А вдягати на цей бруд і сморід чисту кофту мені не дуже хотілось.
Дістався готелю біля КПП близько 22.00. Запитую, чи є місця. Мене відправляють вниз: там типу нульового поверху, в котрому знаходиться кафе. В тому кафе сидів господар цього всього, та щось обговорював з якимись чоловіками. Підійшов до нього, запитав за номер. Він каже, що недавно хтось виселявся, тому теоретично номер є, але там ще не прибрали і не застелили чисту постіль. Я зрадів. Погодився. Щоб не чекати на дворі, замовив тут в кафе поїсти. Замовив зелений борщ, смажену картоплю, відбивну та трав’яний чай. На моє здивування, порції виявились настільки здоровенними, що попри скажений апетит після важкого дня, я ледь зміг то все з’їсти. Ціни середньотуристичні: за це я дав близько 120 грн.
Пройшло десь хвилин 40. Нарешті господар каже, що номер готовий. Чудово. Йду знімати баул. Господар сказав, що велосипед можна завести в погріб, він на ніч зачиняється на замок. Взагалі прекрасно. Як я до нього – щось він важко котиться. Дивлюсь, знову заднє спущене. Чесно, я вже не здивувався. Четвертий день підряд проколи. М-да…
Зізвонився з Володьою, він поремонтувався, сідає на нічну електричку до Ворохти, буде в ній близько 06.00 ранку, а далі їхатиме мені на зустріч. Ок, я вранці поклеюсь, та й зустрінуся з ним і продовжимо далі разом.
Номер був двохмісний, вартість – 200 грн. Помився, поправ дещо та й іду вкладатися. Все з дерева, вікно виходить прямісінько в ліс, я стомлений.
Гарно. Було дуже приємно просто випростатись на ліжку. Думав, що засну моментально. Але не знаю чому, сон до мене не приходив. Боліла спина і коліна. Я крутився десь хвилин 30. Вже почав злитися на себе. Аж тут тишу порушують сторонні звуки. Як виявилось, шумоізоляція у цьому будинку погана. Через одну стіну якась парочка почала здогадайтесь самі чим займатися, а з іншої стіни майже до ранку доносилось чиєсь хропіння… Короче, я почав молитися, щоб ранок настав якомога швидше… Ніч була довга і важка.
В підсумку дня – 36 км.
ДЕНЬ 7.
(кпп на говерлу-верховина-криворівня-буковецький перевал-с. яворів-косів-шешори; 87 км, 995 м підйомів, 1456 м спусків)
Прокинувся досить рано, принаймні порівняно з іншими днями. Душ, кава, снікерс. Виселяюсь з номера. Йду міняти камеру на задньому колесі. Клеїти пробиту камеру не збирався, бо Володя з Франківська мав привезти мені нову. Коли я вже майже закінчив і ставив колесо на місце, під’їхав Володя.
Цікаво, що ми ледь не розминулися. У нього «лайф» і скільки я йому з ранку не телефонував, він весь час був «абонент недоступний…». А він приїхав до кафе, побачив якогось офіціанта та й запитав, чи тут вчора не поселявся велосипедист. А офіціант сказав, що ні. От кадр. Його вчора взагалі не було, він тільки зранку заступив. Сказав би, що не знає, а то ж «ні, не було». Добре, що Володя тут просто годину помаленьку катав та й роздивлявся красоти природи, а потім вирішив ще раз під’їхати до цього кафе, та й запитати когось іншого і побачив мене на подвір’ї. Ось так і зустрілись. Отже, ми знову були вдвох.
Невеликий перекус в кафе і вкручуємо на Верховину. Я був невимовно радий знову крутити педалі, бачити асфальт, хай навіть місцями роздовбаний. Якщо Ви колись бачили байкера, котрий після зими вперше сів на свій байк і бачили його емоції і як його ковбасить, то Ви можете зрозуміти, в якому стані я їхав у цей момент. Бо вдумайтесь лиш на мить: із 8 днів веломандрівки я 2 дні тупо тягав велосипед по горах в руках… Отже, нарешті я був знову у своїй стихії.
Володя також був радий. Звісно, він пропустив верхівку України, але все ж йому не довелося взагалі повертатися на Київ, і ми продовжуємо маршрут далі.
Таким чином, на позитивній хвилі ми долетіли до Верховини дуже швидко. Зупиночка для фото біля пам’ятника з історичною назвою Верховини – Жаб*є.
Далі – музей Гуцульщини. Я особисто не фанатію від музеїв, але деякі все ж однозначно для обов’язкових відвідин. Як на мене, «Гуцульщина» один із таких.
У ньому чітко можна побачити різнобарвність та колоритність цього краю, усвідомити різноманітність України, а разом з тим і усвідомити, що в цій всій різноманітності є чимало тонких об’єднуючих елементів. Загалом, лишились задоволеними.
Наступний об’єкт – приватний музей музичних інструментів Кумлика. Чесно – не вразило. Музичних інструментів там дійсно не мало, хоча частина з них однакові, чи краще сказати однакового класу, наприклад штук двадцять скрипок.
Там було би круто, як би цей Кумлик, виявляється відомий за кордоном, тільки не в Україні, музика, був би на місці. Але у цей час він був з гастролями у Польщі. Тож як для людини, котра в музиці мало що тямить, мені не було особливо цікаво дивитися на музичні інструменти, що просто лежать на полицях. Аби ж на них заграли, розповіли щось про них… Спробував подути у трембіту. От загадка: чи там є якась специфічна технологія того дуття, чи я банальний дрищ і мені просто не вистачило силочки, але, попри те, що я пнувся з усієї сили, ніякого звуку з неї видути я так і не зміг.
Отже, поїхали далі. Зупиночка на квас, коротку довідку від місцевих і далі до музею Параджанова. Хата (гражда) була зачинена.
Ззовні типова стара дерев’яна хата, нічого особливого. Всередині (можна було роздивитись у вікно) - різний одяг і предмети гуцульського побуту. Загалом, теж саме можна побачити і в музеї Гуцульщини. Між іншим, в тому музеї є окремий стенд із фотографіями процесу створення фільму Параджанова.
Поки ми намагалися задовольнити свою туристичну цікавість, заглядаючи у вікна, на нас почала несамовито кричати якась жіночка, котра ніяк не могла дати раду своєму смартфону і зробити фото цієї хати, так тут ще два чудіка влізли в кадр. Я ледь не заржав з того всього. Але жіночка настільки була розлючена через власну немічність, що я вирішив не доливати масла в огонь, і ми скромно й тихенько лишили це чудо природи та й поїхали далі, в напрямку Криворівні. З цього моменту до самого села був жахливий відрізок дороги, тож їхали повільно й обережно.
В Криворівні оглянули стару церкву, музей Франка
(він, та й багато інших видатних постатей зупинялися для розміреного відпочинку у тутешніх мальовничих краях) і поїхали далі. Щоправда на дещо я звернув особливу увагу. На Західній Україні дуже поширено ставити на початку чи на виїзді з населеного пункту, просто при дорозі чи навіть у себе в дворі Голгофу чи статую Христа чи Богородиці. Так ось, в Криворівні вони (скульптури) прикрашені вишитими рушниками.
Це якось так не тільки красиво, а душевно, по домашньому. Мене це вразило.
Далі курс на Косів. Перед початком Буковецького перевалу на наше величезне здивування почалась просто ідеальна дорога: свіженька, ще навіть розмітку не нанесли.
Тож попри те, що потрібно було вкручувати на 1-1 якийсь час, все рівно це було не дуже важко, а морально – навіть приємно: ти в Карпатах дерешся на перевал на заблокованому локауті! Ну хіба ж це не диво?!
До слова сказати, така ідеальна дорога сягає аж трохи далі за Косів. Звісно, місцями вона закінчується, а потім знову починається, але загалом майже весь цей відрізок ідеальний. Зважаючи на те, що ми фактично вже залишали розпіарені туристичні місця Франківщини, це було трохи дивно.
Але ще більше подиву у нас викликало те, що ми побачили у якомусь, не побоюсь цього слова, глухому селі Яворів. Реально, це вже не туристична зона. Просте собі село за перевалом. І в центрі села алея ліхтарів, котрі освітлюють дорогу. Але: ці ліхтарі не з’єднані ніякими проводами. Я спершу не зрозумів і подумав, що вони просто стоять тут без діла, як пережиток радянського минулого. Але як я придивився уважніше – зверху на цих ліхтарях встановлені сонячні панелі!!!
Ліхтарі в глухому селі працюють від сонячних батарей!!!!!!!!!!!!!! Я в шоці!!!!!!!!! Чому в Києві такого нема?! Ну хіба ж це не геніально?!
Я мовчу вже про те, яка це економія та користь для екології… Корочє, у мене відвисла щелепа…
Поки ми стояли в центрі і читали постери про відомих різьбярів Шкрібляків, що походили з цього села,
до нас прибіг (не підійшов, а дійсно прибіг) місцевий житель і не міг повірити своїм очам, що до нього в село приїхали туристи ) Він був трохи на підпитку, але все ж ми намагались його дещо розпитати. З цього фактично нічого не вийшло, натомість питання він почав задавати нам. Типу хто такі, звідки їдемо, де були і що бачили. Після нашої короткої оповіді він сказав, що «то всьо х…я, я туди на трахторі виїздив, не те шо ви своїми велосипедами». Те, що було далі, потрібно було чути. Я не в змозі це передати. Уявіть собі гуцульський діалект, перемішаний з численними матюками, і цей весь потік інформації фактично не мав ніякої логічної думки чи завершеності. Просто набір фраз. Але яких!!! Ми реготали до сліз. А може то й не смішно: хіба можна сміятися із брєдятіни п’яної людини…
Корочє, в якийсь момент вже було зрозуміло, що це банальне пустомовство, то ж ми зібралися їхати далі. Чоловік хотів дати нам в дорогу по пиву, але ми скромно відмовились, подякувавши за таку щедрість, та погнали далі...
Продовження:
viewtopic.php?f=12&t=164416
