1-й день, 19.06.2015
Миколаїв - заповідник «Ольвія» - м. Очаків - с. Чорноморка
З Києва я приїхав поїздом вранці. Зібрав велосипед:
А педалі спросоння забув прикрутити правильно!
Порівняно з Києвом, у Миколаєві багато зелені:
На одному з біл-бордів реклама (фото не моє):
Невже миколаївські дівчата схожі на телят? А вони мені так подобалися!
Заїхав до Толі на квартиру. З його вікна непогано видно річку Інгул:
Поснідали - і в дорогу.
Перед тим, як покинути місто, я хотів побачити будинок у мікрорайоні Намив, у якому ще 2,5 роки тому проживав. Ви про нього теж чули: у ньому, в одному з під’їздів, рік тому вибухнув газ, і вибух зруйнував цілий під’їзд. Зараз цей під’їзд, а також сусідній повністю демонтовані, жителі кудись переселені. Під’їзди були ось тут:
Намив прекрасний, а сміття ще мало (сезон відпочинку тільки починається):
Це я на причалі (до речі, мене звати Микола):
Попрощавшись з Намивом, по тихій вулиці, яка називається Спортивною, поїхали до мосту, що веде на протилежний берег, у мікрорайон Варварівка.
За цим парканом, що зліва, колись знаходилася Толіна робота. Я інколи до нього заходив. На самому березі Південного Бугу, поміж розлогих дерев та спортивних радянських статуй 50-х років, у тиші та посеред зелені. Ідилія! Я б тут теж з задоволенням працював. І нічого б не робив, тільки б дихав свіжим повітрям та відпочивав.
Новобудови понад Південно-бузьким лиманом:
А такі будинки я ненавижу:
По цьому мосту щодня і щоночі проїжджає тисяча фур. Неперервний гул та вихлопні гази!
Варварівський елеватор:
Через Варварівку проїхали повз дачні будиночки. Вид на Намив з протилежного берега:
Можна помітити стапелі Чорноморського суднобудівного заводу.
В Радсад та Малу Корениху не заїжджаємо, їдемо прямо:
Золоті пшеничні поля та приємна дорога. Вітер попутний.
На протилежному березі видно завод Океан та глиноземний завод:
Південно-бузький лиман великий, значно ширший за Дніпро у Києві.
Теля. Мабуть, хоче путьовочку на море:
З’явилися виноградники:
Дорога погіршилася, але не краєвиди навколо:
Їжачок:
На виїзді з с. Парутине – заповідник Ольвія. Це давньогрецьке місто, греки тут жили з 7 ст. до нашої ери до 3 ст. нашої ери. У 3 ст. місто було зруйноване набігами гетів. Вражають не залишки міста, а рівень розвитку давньогрецької цивілізації: крім храмів в честь різних богів, тут були морський порт, оборонні споруди, казарми, гарячий водопровід, ринок, лазні і т.д. На жаль, турки, після взяття Очакова у 16 ст., розбудовували Очаківську фортецю і вивезли більшість каменю з древніх розвалин. Хочеться вимагати від турків повернення всіх каменів назад! Великої шкоди завдали також місцеві жителі, які уже в наш час розбирали залишки стін для власного будівництва. Частина античних споруд затонула у Південно-бузькому лимані з-за осідання ґрунтів та підйому води. Розкопки проводилися і під водою. Зараз на території заповідника розкопки ведуться дуже повільно, лише 1,5 місяця на рік, хоча розкопувати залишилося дуже і дуже багато.
Спішимо в музеї (їх тут два), тому що вони працюють до 16:00.
У Ольвії була власна валюта, і іноземні купці міняли свої монети на ольвійські. У наші часи, років 50 чи 40 тому місцеві жителі часто після сильних дощів діставали з піску давньогрецькі монети. Зараз монет уже не залишилося.
Ось тут знаходилася Ольвія:
Місце прекрасне. В нижній частині жили бідняки, у верхній – заможні.
Залишки колишніх споруд:
Вечоріє, їдемо до Очакова:
Збирання врожаю:
Поля навколо засіяні лише двома культурами: пшеницею та ріпаком. З ріпака виготовляють біопаливо, і він дуже виснажує землю.
На під’їзді до Очакова – величезні вітряки. Глибокоінтелектуально подумавши, ми вирішили, що їх висота біля 70 метрів, а розмах крил близько 30. Їхній гул схожий на гул реактивного літака, але тихий. Довге слухання примушує нервувати. Толя на фоні вітряків:
Сонце невпинно сідає:
Аж ось і:
Очаків «проскочили» швидко, тому що треба знайти місце для ночівлі.
Біля якоїсь військової частини була дошка з надписом «Герої не вмирають». Мабуть, в пам'ять про загиблих в АТО. Завдяки цим героям ми можемо спокійно мандрувати та любуватися своєю Україною.
В магазині купили картоплі та інших продуктів. Місце знайшли на вершині крутого берега за аквапарком (який розпізнали тільки зранку). При світлі велосипедних фар установили палатки. Сон був прекрасним.
Відстань – 107,38 км,
Чистий час – 6:32:51,
Середня швидкість – 16,40 км/год,
Максимальна швидкість – 54,01 км/год.
2-й день, 19.06.2015
с. Чорноморка – с. Коблево
Вранці я прокинувся від голосів. Це Толя розмовляв з таким же туристом-велосипедистом, як і ми. Його звати Олександр:
Ночували ми високому березі, з якого видно острів Березань та мис біля с. Рибаківка:
Але наші попередники дуже постаралися зіпсувати нам враження від перебування на березі моря:
Наш новий знайомий - з Харкова, а зараз подорожує з Запоріжжя в Одесу. Його тент знаходився лише в 5 метрах від наших палаток! Приємне знайомство. Розповідали свої історії, розпитували про його подорожі.
Ми розділилися: поки Толя з Олександром розпалювали перший раз горілку, я спустився до моря помити картоплю. Коли повернувся, Толя був знервованим: горілка ледь не вибухнула, балончик пропускав газ. Та на щастя все закінчилося добре, і через півгодини ми їли смачну молоду картоплю.
Того дня Олександр планував поїхати в Очаків, роздивитися місто та відвідувати музеї. Я теж хотів в Очаків, але часу було мало. Якби можна було знайти човен для переправи на протилежний берег Березанського лиману, тоді не довелося б витрачати день на його об’їзд.
У Чорноморці у мене є знайома сім’я, і ми з Толею заїхали до них:
Виявляється, що мій старий друг Віталій та Толя уже давно знайомі один з одним, тому що колись разом ходили на курси польської мови. Тісний світ!
Батьки Віталія запевнили, що переправу через лиман знайти неможливо, і змусили нас поїхати в об’їзд. На жаль, місце найближчої переправи вони не знали. У Віталія заправилися водою, чаєм, мама дала декілька огірків, і ми поїхали.
Дорога далека і з багатьма вибоїнами. Біля кожного звуження лиману (на карті) шукали якусь переправу на інший берег. Але її не було. У найбільш імовірному місці, біля с. Березань, була лише коса, яка обривалася посередині лиману:
Поїхали далі. Золотисті поля навколо:
Сіл мало, людей не видно. Рідко в кого можна запитати дорогу. Дамба знайшлася навпроти с. Елеваторне:
Після переправи людей зовсім нема. А попереду ще один рукав лиману. Поки ми роздумували, чи є переправа у с. Матіясове, ми його об’їхали стороною. По пильній нерівній жорстві
доїхали майже до шосе «Миколаїв–Одеса», перед яким річка Березань повністю пересохла, і по «мостику»-трубі нарешті об’їхали лиман:
Села Василівки ще не торкнулася декомунізація:
У місцевому магазині купили продуктів і прямо біля Леніна пообідали. Далі – знов така ж жорства:
Інколи її вдавалося об’їхати ґрунтовою дорогою, гладкішою, приємнішою та більш пильною:
Аж ось показалося гирло Березанського лиману та остів Березань:
Пересохлими солончаками, поміж заростями комишів, пробираємося до моря:
До протилежного берега лише якихось 300 метрів, а ми потратили цілий день, щоб об’їхати лиман! Тут я зустрів двох піших туристів. Вони сказали, що теж шукали переправу, і що її знайти не можна. Виходить, батьки Віталія були праві. Один з цих туристів виявився організатором одеської велосотки – 100-кілометрового заїзду, який щорічно проводиться біля Одеси приблизно 10 квітня. Заїзд проходить місцями оборони Одеси від німецько-фашистських загарбників влітку 1941 р. Наступного року обов’язково треба прийняти в ньому участь!
До моря ми попали, але їхати вздовж нього заважають паркани з рабиці:
Поїхали якоюсь дорогою поза ними:
Дорога хороша. Подекуди йде ремонт:
Наступала ніч. Нам треба, по-перше, проїхати якомога далі, тому що завтра у мене квиток на поїзд з Одеси, а по-друге, треба знайти місце для ночівлі. Звісно ж, біля моря. Я хотів зупинитися на мисі біля с. Рибаківка, але Толя переплутав дорогу, і ми проїхали мимо. Опинилися посеред поля, і поки шукали дорогу на південь, до моря, майже доїхали до с. Лугове, а звідти – по шосе до якихось баз відпочинку. Місце жахливе. На березі якогось болота, поміж хмарами комарів. За 30 гривень тут можна було розкласти палатку, але це болото не для нас. Спитали шлях далі, і місцеві жителі та відпочиваючі показали дорогу та стежку, по якій ми вибралися спочатку на протилежний берег болота, а потім – до моря. Де ми опинилися, не знали. Вирішили йти на захід, подалі від шумної «цивілізації». Глиняний берег був дуже високим, а ставити палатку на піску було ризиковано, тому що сюди могли заїхати машини. Нарешті, обійшовши невідомий мис, через 3-4 кілометра знайшли місце, де можна було забратися на першу гряду високого берега. За десяток чи два метрів була друга гряда, настільки висока, що Полярна зірка світилася зовсім низько над урвистим «горизонтом». Тут і заночували. Комарі спочатку пищали, а потім кудись подівалися. Великі кораблі на рейді світилися у морі. Прибій спочатку було чути, а потім гул зник.
Відстань – 85,46 км
Чистий час – 6:11:24
Середня швидкість – 13,80 км/год
Максимальна швидкість – 36,29 км/год.
3-й день, 19.06.2015
с. Коблево – Одеса
Ми спали ось на цьому невисокому підйомі під високою глиняною кручею:
Майже на березі:
Сніданок:
У морі плавали качечки і лебеді (на жаль, не встиг сфотографувати). Ще були й нудисти, але їх фотографувати не хотілося, та й було ризиковано. Далі по нашому маршруту – якийсь пірс:
Це починалися бази відпочинку Коблева. Виявляється, ми майжле дійшли до Коблево. Пробиратися через бази не стали, бо не знали, скільки таких пірсів-перешкод попереду. І незручно, бо в будь-який момент нас могли видворити. Отже, пішли в обхід:
Дорога була хорошою (після піску нарешті асфальтова твердь під ногами!):
Але вона вела нас до с. Коблево та віддаляла від моря. Вирішили ризикнути та спуститися навмання:
Нарешті знов море:
Але радість наша недовга: по піску ми не їдемо, не йдемо, а волочимося. От дилема! Заїжджаємо вглиб «материка» і попадаємо на дорогу, де вирує безтурботне життя:
Попереду була ще одна проблема: чи не доведеться нам об'їжджати ще один лиман, тепер Тілігульський? Але на щастя, все виявилося дуже просто:
На пляжах Сичавки набагато менше народу, спокійніше і просторніше.
Уже 15-а година, і я почав нервувати. Зрозуміло, що повноцінної поїздки вздовж моря не вийде. Треба їхати в Одесу. Нам показали ґрунтову дорогу до м. Южне:
Тут ми з Тольою розпрощалися. Залишилося 5,5 годин до поїзда. Толя повернувся назад, на сичавські пляжі, де планував заночувати в палатці, але згодом передумав і того ж дня (точніше, ночі) доїхав до Миколаєва. Я ж продовжив свій маршрут. Розвила біля Южного, в яке, на жаль, не вдалося попасти:
На фоні гігантських кораблів у порту, Григорівський лиман здається невеликою калюжею:
Припортовий завод:
Через всі одеські пригороди: Гвардійське, Чорноморське, Нову Дофіновку, Вапнярку, Фонтанку, Ліски, Крижанівку, я промайнув не зупиняючись. Підйомів багато, вітер не дуже привітний.
У цьому будинку з видом на море на самій окраїні Одеси я погодився б жити:
Або тут:
Нарешті я на Лузанівці, північному пляжі Одеси. До поїзда 2,5 години, я встиг! Притулив велосипед до купи лежаків і на пару хвилин підійшов до моря. У воді було дуже багато водоростей:
Купатися не вдасться. Повернувся до велосипеда. Але його вже нема! Жах! Як в останні миті життя згадується найважливіші його моменти, мені прийшов у голову відомий одеський анекдот.
«Після багатьох років розлуки приїхав старий єврей в Одесу, вийшов на вокзалі, поклав чемодани на перон, підняв руки вгору та й каже:
- Здрастуй, Одеса!
А коли опустив руки, чемоданів уже не було:
- Впізнаю тебе, Одеса!»
Проте, мені пощастило більше, ніж старому єврею. Мій велосипед заважав працівнику на пляжі складати лежаки, і він перекотив велосипед за декілька метрів. Ф-ух, як добре!
Поруч знаходиться «Будинок Павлових». Багато разів бачив його рекламу, і це була загадка для мене. Він виявився гарним готелем з магазинами та розвагами:
Колись тут часто бував одеський бандит, анархіст Мішка Япончик, застрелений більшовиками у 1919 році:
З дому Павлових мене ввічливо вигнали: не дозволяється сюди ні заходити ні їздити на велосипеді. Та мені й пора. Дорогою зупинився біля пам’ятника видатному підводнику Олександру Марінеско:
та пам’ятника затонулим кораблям:
Одеса прекрасна:
Але пора на вокзал. Іншого разу обов’язково прогуляюсь тут довше.
Відстань – 68,56 км
Чистий час – 5:07:24
Середня швидкість – 13,37 км/год
Максимальна швидкість – 42,69 км/год.
Толя проїхав набагато більше, у Миколаїв повернувся о 12-й ночі.
Бюджет
Приблизні грошові витрати на кожного:
- продукти - 150-200 грн щодня;
- відвідування музеїв Ольвії - 15 грн.
Всього за 3 ходових дні - приблизно по 500-600 грн.
Деякі висновки (особисті)
Як я казав, мені хотілося проїхати максимально близько вздовж моря. Але не зовсім вдалося.
1) Часто доступ до берега моря закритий: бази відпочинку, дитячі табори і т.д. Треба було набагато уважніше вивчити карти та скласти маршрут. Прокидатися раніше і приїжджати до моря вдень, а не вночі.
2) Швидкість пересування велосипеда по піску – як у звичайного пішохода. Щоб пройтися саме берегом, а не по якійсь дорозі за кілометр-два-п’ять, треба більше часу. Хоча б на день. А може й на два, тому що є багато гарних місць, які хотілося подивитися. Ми пропустили Очаків, старе місто з багатою історією. Я ніколи не був у Южному. Цікаві пам’ятники у Чорноморському біля Одеси. Про саму Одесу не кажу, тут скільки завгодно можна блукати та радіти життю.
