Велокиїв

Фото
http://fotobum.kiev.ua/thumbnails.php?album=34

Експедіція у Холодний Яр.

Звіт.

Епіграф.

Нас горстка, але ми сильні нашою любов"ю до України.

(Микола Міхновський)

Ми починаєм битву за Вкраїну
...
Ми в Україні хворі Україною,
На Україні в пошуках її.

(В. Симоненко)

Воїнам дороги, Слава!

(Юрій Моссоковський)

Учасники: Ольга Наковалова, Віктор Загреба, Микола Кільчевський

Час проведення: 25-27 червня 2004 року.

Мета: ознайомлення з місцевістю, з визначними місцями, встановлення зв"язків з актівистами місцевого історичного та етнографічного руху, з"ясування перспектив відвідання цих місць київськими байкерами, умов руху, можливостей ночівлі, під"їзду та виїзду, харчування.

Пролог.

Все почалося с пошуку в Google пісні "Віє вітер, віє буйний". Пошукова машина не видала мені жодного повного тексту пісні, але серед посилань був сайт, присвячений Холодному Яру та книзі Юрія Горліс-Горського про боротьбу в цій місцевості у роки Громадянської Війни. Сайт "пішов" на ура, такий вже в мене був період. Перед цим я прочитав книгу Володимира Вінниченка "Відродження нації", яка написана дуже живо та яскраво, та давала уявлення про події тих часів в цілому в Україні так, якби це відбувалося ось тут поруч, зараз.

Книгу "Холодний Яр" (http://www.geocities.com/holodniy_yar/hist_geo.html), яка була у вордівському файлі, почав читати з екрана, але потім зрозумів, що вона варта видання у паперовому вигляді. Роздрукувавши на принтері, я відніс її у палітурну майстреню при Інституті та за порівняно невеликі гроші отримав шедевр книгодрукування. Зелений колір палітурки спочатку мені не сподобався, але потім я звик та подумав, що від найбільш відповідає змісту книги. Тим більш, тепер можна передавати читати іншим особам, у яких немає комп"ютера, та і шарм "самовидаву" грів мене.

Зрозуміло, що не побувати у тих місцях, не побачити Іллінську церкву у Суботові, Мотрин монастир та древні вали було просто неможливо.

"Маленька Швейцарія". Треба їхати.

Та не скоро справа робиться. Написав лист авторам сайту, щодо можливості ночівлі та харчування. Палатки в мене не було, спальника теж, де взяти, незрозуміло. Знайомих з цими цікавими предметами - теж нема. Спочатку думав купити палатку та інше. Протягом відпустки рухатися на південь своїм ходом, зупиняючись на ночівлю, аж поки не добратися до Холодного Яру. Але, але...

Цей рік виявився багатим на збіг вихідних. Пропустивши колективні покатеньки у Кам"янець-Подільський, в Богуслав та на Говерлу, я вирішив, що сам повинен управляти своєю долею. У мене вже було кілька україномовних знайомих, для яких Холодний Яр був би не тільки мальовничою місцевістю. Наближався День Конституції, залишалося меньше тижня, коли стало ясно, що вихідних буде знову три.

Тут приходить відповідь від Олексія Редченка, одного з авторів сайту про Холодний Яр. Виявилося, він рекомендував мене Президентові історичного клубу "Холодний Яр" пану Роману Ковалю, котрий погодився дати необхідні контакти у місцевості, щоб ми змогли зупинитися, харчуватися та узнати, що і де треба подивитись. Я подзвонив Романові Ковалю, та від люб"язно надав мені необхідну інформацію. Треба їхати! Мало часу. Кілька людей відмовилися через роботу або готові плани поїздок в інші місця. Погодилися без зайвих розмов тільки перелічені учасники експедіції.
В принципі, такий маленький склад має свої переваги. Він мобільний та швидко приходить до спільної думки. Він влізає в одне купе та один автобус. Він сідає за один стіл. Можна сказати, що три особи - це оптімум. Якщо їх буде в майбутньому 6, то варто розбити їх по 3. Переконання, мета поїздки та погляди на життя, знову ж таки. Я не наважився об"являти поїздку на сайті. Добре, що тоді Велокиїв обсипався. Тут важливий спільний напрямок руху, не тільки фізичного.

Чесно кажучи, Віктор був вже цілком зрілим туристом, і його молодість була тільки перевагою. Я побоювався за Олю, яка, на мій погляд, ще зовсім дитина, нема досвіду далеких поїздок на велосипеді і т.д. Але все пройшло нормально.

Була проблема в тому, що взяти білети за тиждень, особливо залізничні, досить непросто. Але вдалося, я після роботи, витративши 2 години у чергах на вокзалі, став щасливим власником 3-х білетів та багажних квітанцій "ТУДИ", до Кам"янки. Можна було одній особі представити документи кількох осіб (в даному випадку паспорт, посвідчення та студенський білет). Особиста присутність була необов"язкова. Назад білетів не було, та вирішили брати їх на місці. Тим більш невідомо було, звідки ми будемо виїзджати назад.

Може, це була і помилка, але контактним особам я не дзвонив, щоби не зв"язувати себе домовленостями, тим більш, невідомо було, як швидко ми проїдемо досить пересічену місцевість, де і у якій годині ми будемо.

Прийшлося взяти білети на поїзд Київ-Керч, який відходив о 16-44. Але шефа не було на роботі, відпроситися у відповідального секретаря не складало проблеми, товариші погодилися, тому я взяв ці білети.

Трагедія дома, пов"язана з моїм скоропостижним та самостійним від"їздом, варта окремої розповіді, тому я мовчу. Я зібрався, та полегшити рюкзак меньше 12 кг не вдалося. Скажу чесно, все пригодилося. Добре, що я не взяв велорюкзак на заднє колесо, тому що з ним було би проблематично впхатися у поїзд та автобус.

День 0.

Явившися на роботу з байком, у шоломі та у формі каякера, я став предметом уваги Генерального. Добре, що хоч байк з шоломом я заховав на складі. Кілька разів, що мене викликали, я передавав документи через секретарку, щоби не давати пояснень щодо свого супер-пупер модного вигляду.

Проблем з посадкою не було. Знявші передні колеса, ми заштовхали байки на верхні полиці купе вверх колесами та зафіксували замками. Четверта пасажирка, теж Оля, досить разухабиста особа, їхала до Олександрії та жаждала спілкування, тому ми нікому не заважали. Через 2-3 хвилини вона вже обіймала Віктора, та надсилала мене за пивом у ларьок. У вагоні було нестерпно жарко, тому ідея спободалась. Пиво вставило досить м"яко, та відразу вийшло у вигляді води на поверхню тіла. Всі були вже "свої", тому моя та Олі-2 скинуті футболки не викликали ні в кого протестів.

Оля-2 виявилася зовсім мені незнайомою породою людей. Вона відразу досвідченим оком вихопила молодого ліванця та з ходу з"ясувала його матеріальне, житлове та сімейне положення, де він живе та навчається у нас, де - у них, чи допомагають батьки і т.д. Взагалі, її фокус уваги досить швидко рухався, як по нюху. Класна баба, женився б, якби не щось. Жаль її, та вона сама вибрала собі амплуа. Воно і в Африці.
Взяла у мене та Віктора мобілки. "Надо общаться. Надо, надо. А что?" Дай Боже їй мати сім"ю та оце саме щастя. Я поставив потім за неї свічку у Іллінській церкві.
Оля-2 удостоїлася майже відвертого презирства від Олі-1, та нашого з Віктором співчуття. Жінка цікава, гарна, розумна, трошки провінційна, грубіянка, весела, балакуча, з цілим возом матерних анекдотів, у якої трохи не зійшлося що треба в житті. На все свій час і воля Божа.

За веселими розмовами час пролетів непомітно, до виходу ми підготувалися заздалегідь, тому що поїзд стояв у Кам"янці 3 хвилини. Кам"янку ми зустріли вже у тамбурі, напоготові.

Станції зараз дуже нарядні, мені сподобався ремонт у Миронівці та Смілій, все ж таки залізницю тримають у ладі.

Вийшли без пригод. Я одразу відчув щось таке у повітрі, зовсім не так, як вдома. Наче я потрапив на сторінки книжки, "в телевізор". Прямо скажу, це казкові місця.
Поки їхали по Кам"янці, у мене зовсім вийшло з ладу дзеркало "Third Eye". За рік шарніри розбовталися настільки, що настройка збивалася від вібрації та вітру. Прийшлося його відірвати.

Знайшли за вказівками місцевих жителів готель. Вартість номерів була гуманною. Тим більш, що нам з Віктором дістався двомісний номер, а Олі - одномісний, з санвузлами. Що то були за санвузли, теж тема для окремої розмови. Скажу тільки, що Оля боялася доторкнутись до чого би то ні було там. Європейська дитина, одначе. Стоячий душ , унітаз ( , холодна вода ((, умивальник.
Байки пустили з нами разом у номери. Ми сказали, що нам потрібно щось там настроїти до ранку.
Була свіжа постільна білизна, телевізор, який ми не дивилися. Вражень і так вистачало.

Зкупилися у місцевому магазинчику, пройшлися по місту. Бачили будинок МВС, колишньої кам"янської міліції, описаний у книзі. Чудові паліантові рози. Оля відзняла їх на свій фотік. Дуже романтична південна ніч, ніжна, запашна, з місяцем та зірками.

Повечеряли, та вже було пора спати. Добре, що ми виїхали з Києва так, а не пізніше, тому що були б у Кам"янці опівночі. Спалося нормально. Мене тільки били судороги, певно від надлишку вражень за перший день. Снилася Оля-2. Засинаю, та починаю тіпатись, просинаюсь, наче мене хтось трясе. Заснув, тільки коли зачинив вікно та добре утеплився. Взагалі, незважаючи на провінційність, місце виявилося шумним. Всю ніч іздили місцеві на мотоциклах, зранку під вікнами зашумів базарчик. Олі пощастило більше, її вікна виходили на протилежну сторону.

День 1.

Я розбудив Олю по телефону. Мобільний звіязок у порядку. Тим більше, що просив звечора нікому не відкривати, якщо будуть стукати. Поснідали залишком вечері, роздобули окріп та Віктор зробив "Мак Кофе".

Готель ставив умову з"їхати зранку, тому що вони очікували якихось гостей. Ми звільнили номери, та поставили байки у кладовці на першому поверсі. Оля захотіла відвідати місцевий музей, присвячений зокрема Чайковському та декабристам. Вона краще розповість з прізвищами, хто, де, кому, чому, коли. Я запам"ятав тільки, що тут певний час жив сам Чайковський, та кілька сімей, так чи інакше пов"язаних з декабристами.

У музеї також був зал, присвячений Холодноярщині - партизанській боротьбі за державну самостійність України часів Громадянської війни. Чорний прапор. "Воля України або Смерть". "Patria o Muerte". Не гасло, а раціональне ствердження положення. Ці люди дуже добре знали, що таке "Muerte". Зразки зброї. Обріз, Маузер, Бердан, Кольт, Наган, англійський карабін, російська трьохлінійка, патрони. Література, фото. Юрій Залізняк. Петлюра. Грушевський. Книги про Холодний Яр. Де тільки їх дістати у житті.

Мимоволі подумалося, чи це не душі загинувших прийшли в нас відвідати знайомі місця. Холодноярська Олю, Миколо Гуцуляк, чи це не ви з нами повернулися у місця своєї боротьби, слави та загибелі.

Після музею ми вже з байками, озброєні інформацією від місцевих жителів, де і що, поїхали дивитися:
пам"ятник декабристам,
місцевий парк,
скелю на Тясмині (таки так, майже Лорелея!).

Пам"ятник декабристам виявився дуже мальовничим, елегантним та хрестоматійним. Такі собі благородні дядьки у мундирах сидять на лавочці в парку і, хвилюючись, щось важливе обговорюють. Є місце ще для одного-двох справжніх людей, чим вони і користуються, судячи по начищеній міді у цьому місці монументу. Ми теж скористалися можливістю та зфоткались в обнімку з борцями за справедливість.

Виїхали за вказаним напрямком на Холодний Яр. За київською трасою набрали води. Поїхали не по шосе, а грунтівкою паралельно. Вказана криниця була повна якоїсь плісняви, тому довелося брати води у місцевої бабки. Вода була пречудова, хоча бабка казала, що мовляв вона "не дуже, а ось там де криниці глибше, то дуже". Проїхали дуже мальовничим лугом, видряпались на дуже мальовничу гору. Заблудити там непросто. Відмінне шосе, на яке ми звернули, то шугало вниз, і швидкість зашкалювала за 50, по крайній мірі у мене, то наверх, і доводилося пхатися на 1-1. Альпи, та й годі. Коли вже з"їхали на гравій, та наближалися до лісу, я виявив, що приніс Холодному Ярові криваву жертву - вібрацією зірвало передню мігалку. Повертався до останнього божевільного спуску шукати, та не знайшов. Зняв другу, задню, на всяк випадок. Добре, думаю, це буде плата за перебування. Чим ніжніше їдеш, тим краще і організму, і байку. Не лихач.

Нарешті наблизилися до лісу. Відчуття нереальності, казковості подій підсилилося. Ліс справляє дійсно величне враження, ніколи раніше я не відчував нічого подібного. Кілька гігантських ялин-великанів зустрічали нас злегка попереду, а за ними богатирським строєм стояв Холодноярський Ліс. Кольорова гама - переважно темно-зелена, як новенький залізничний вагон. Повіяло якоюсь наелектризовіною свіжістю, таким собі живим холодом, який не зковував тіло, а навпаки напоював його життєвою силою. Дійсно, у лісі, байкери мене зрозуміють, було +1...2 передачі. Наче крила виростають. Враження було таке, наче входиш під склепіння Храму. Це не подавляє, а підносить. Реліктовий лісовий масив. Основна маса дерев - дуже, незвично високі. Похмуро-веселий Холодний Яр. Я миттєво зрозумів, Чому. Чому саме тут боротьба була такою запеклою. І відпочивати тут теж повинно буть дуже гарно. Дорога була асфальтовою, политою бітумом та рясно посипаною мілким щебенем. Наркотичний запах нафтопродуктів. Солодкий запах хвойних та листвяних порід дерев. Байк йшов дуже легко та швидко, вгвинчуючись у мою мрію. Далі почалося гравійне шосе, тобто мілка кам"яна фракція, гладенько укатана. Якщо багато не їздити, то таке шосе може буть у хорошому стані досить довго. Підйом, як у Криму. По Лісу розкидані пам"ятні знаки, на яких йдеться про ті чи інші історичні події. Ішли по карті, достатньо швидко вийшли до Т-подібного перехрестя з пам"ятником - тулумбасом. Повернули направо, на хутір Буда.

Хутір Буда відділений від лісу пшеничними полями. Поля - все як положено, волошки і інше. Запахи, ніжне світло та повітря, дотик вітерця. Казка. Жодної машини. Зфоткалися біля знаку "Буда", відпочили. Далі треба їхати наліво, потім перехрестя і знову наліво, вниз. Там палатка з напоями, шлагбаум, а за ним невдовзі і сам Дуб Залізняка. Саме Дуб. Більше 1000 років віку. Розміри його такі, що... Заввишки напевно за 10-поверховий будинок. Постійно біля нього люди, екскурсії ходять одна за одною. Древній великан обнесений кованим ажурним парканчиком, напевно, щоб любителі писати на стінах не допалися. Але все рівно, щось на дереві написано було. Перепочили під дубом, почекали, поки пройде чергова група, потім я нарешті зробив з десяток знімків. Навіть заліз всередину парканчику, настроюючись на позитивний лад, щоб не простромити собі що треба гострими стрілами решітки. Доторкнутися до Дуба було напрочуд приємно. Я знав, що він віддасть мені частину своєї життєвої сили, це не зовсім чесно з мого боку, і тим не меньш. Я зфотографував його, обпершися спиною на стовбур. Не знаю, чи передадуть знімки всю велич цього сина природи. 4-6 обхватів, наприклад. У мій кадр (50 мм) він повністю аж ніяк не входив. По-моєму, ми розсталися друзями.

Біля дубу - пам"ятник місцевим жителям, розстріляним німцями під час останньої війни. Скульптура матері та дитини, списки прізвищ.

Олінька з задоволенням позувала, лежачи на стогу сіна.

По дорозі назад ми набрали води у криниці, та витягли ще відро для місцевої бабки. Я подумав, ми з нею просто діти у порівнянні з Дубом. Дуже смачна вода, яка зі мною доїхала потім аж до Суботова. Я набирав три літрові пляшки, одну у фляготримач, дві у рюкзак. Потім, коли я зрозумів, що Віктор випиває одну з них повністю, я почав віддавати йому одну. Однієї ж літрової явно мало, навіть у місцевості з криницями у населених пунктах.

Далі ми двинули на Мотрин монастир та Мельники. Знову ліс, знову відчуття морального та фізичного піднесення. Широка дорога, полоси 4 можна вмістити, веде між високих стін лісу, які мало не змикаються над головою. Після підйому дорога вивела до відкритої ділянки та монастиря.

Явно, це був саме Мотрин монастир, і та сама дзвінниця, бо іншої тут не могло бути. Монастир обнесений новеньким цегляним парканом, видно новий же житловий корпус у псевдо-старовинному стилі.

Під"їхали до воріт. Висить таблічка, що не можна входити в такому-то і в такому-то одязі, і т.п. Заодно пригадуються слова пана Романа, що монастир належить Московському патріархатові і що монашки кидаються на україномовних. Жарт, але може буть. Заходити не стали.

Далі дорога йшла вниз, крізь ліс, являючи собою повноцінний гірський спуск, з ухилом градусів 30 та поворотами. Їдемо, вітер свистить у вухах. Маленькі месершміти. Воїнам дороги слава! ( (С), ) Лягаю на зустрічний потік повітря. Швидкість десь 55. Пригальмовую, щоби не наздогнати Олю та не зірватися у повороті. Схоже, гора вище за київські десь у 3-4 рази. Метрів 200-300 над рівниною.

Кулями вилетіли з лісу, прошили Креселецьке лісництво. Виявилося, що самі Мельники знаходяться ще за горою. Ще перевальчик, і ось Мельники. З перевалу роблю ще кілька знімків. Не знаю, наче все так звичайно, але мені дуже подобається.
У Мельники увірвалися з ходу. Використовуючи інерцію, долаю невеличкий - 20 м висотою - підйомчик. Чим здивувало село - так це кількістю торгових точок з продуктами. Якщо є небагато грошей, з голоду вмерти не вдасться. На жаль, час вже підтискав, шукати могилу Василя Чучупака своїми силами не було часу. В мене був настрій зустрітися з директором місцевої філії "Холодний Яр" заповіднику "Чигирин" паном Богданом Легоняком, який би міг і розсказати, що ще додивитися, і порекомендувати місце для ночівлі. 17-00 - і не туди, і не сюди. Їхати кудись щось дивитись - пізно. Спати - рано. Але ще треба узнати, де спати. Тому поїхали далі на Медведівку, до Легоняка.

Мельники закінчилися, одразу за знаком з перекресленою назвою був знак "Медведівка", всього метрів 10-15. На початку Медведівки панове любителі солодкого життя забажали домашнього молока з льоху. Вдалося купити у місцевого жителя, 1 грн. за літр, одразу випили один літр, потім купили ще один. Незважаючи на мої побоювання, продукт не призвів до катастрофічних наслідків. Хазяїн пояснив, де музей, а де хата пана Богдана.

Спочатку поїхали на музей, до упору і направо. Зфоткали пам"ятник Максимові Залізняку, місцеву церкву, до речі, дуже красиву. Музей був зачинений. Ще попитали місцевих, де хата пана директора. Нарешті, знайшли. Рідні зустріли досить холодно, сказали, що Легоняк зараз веде екскурсію, та буде піздно ввечері, ми, мовляв, нічого не знаємо. Ну що ж. Час ще є, кортить двинути на Суботів. До речі, наголос треба робити на "у". Там є директор філії "Суботів" пан Віктор Гугля, історик та археолог, у якого, як сказав Роман Коваль, точно можна заночувати.

Дзвоню по мобільнику, відповідає жінка, каже, передзвонити через 10 хвилин, вона віддасть чоловікові мобільник, він зараз веде екскурсію.

Їдемо, знову повз церкву та музей. Вітер в спину, велік летить. Спуск, підйом, вилітаємо у степ. Сказати, що красиво - нічого не сказати. Одночасно видно, як іде злива, і сіра хмара спирається на стовп із дощу, далі по кругу кучові високі хмари, далі ще дощ, ще ясна погода і т.д. Дощі пасмами. Нам пощастило, два рази нас накривало, два рази ми ховалися під дерева. Доїдали продукти, куплені ще у Кам"янці, допивали воду. Добре, що блискавка не вдарила. Я спинився передзвонити пану Віктору, та став наздоганяти своїх. Накриває дощ. Швидкість 20. 30 - вискочую з-під крапель. 20 - знову потрапляю під воду. 30 - вискочую. Наздоганяю своїх, що стоять - чекають на мене. Питають: "Ну що, там дощ іде?" Кажу: "Зараз буде, я тільки що виїхав". Погнали.
Незважаючи на те, що ми звалилися як сніг на голову, пан Віктор погодився нас прийняти, та на запитання, чи є де переночувати, відповів: "Знайдемо". Ну що ж, нам з підводного човна дійсно діватися нема куди. Тільки вперед.

Коли їдеш перший раз, дорога завжди здається довше. Я ніколи не дивлюся на пройдену відстань. Як правило, на комп"ютері виведений поточний час. 15 хвилин - коротка зупинка - 1-3 ковтка води, далі. Скільки ще їхати? Далеко, далеко... Бережіть сили і настрій. Не рвіть жили, це не допоможе. Спокійно, спокійно... Обережно...

Їдемо, їдемо, намагаюся не обганяти товаришів. Злива. Оля тягне на ліву сторону під дерево. Підїхав Віктор. Стали під дерево. Крок в сторону - і ти під водограєм. Град, як великі таблетки. Бачу - автомобіль позаду теж ховається. Думаю, у град в автомобілі невпереливки. Барабанить як по консервній банці. Злива скоро проходить, котиться по курсу вперед. Їдемо не поспішаючи, щоб не наздогнати густий дощ знову.

Нарешті, не вірю своїм очам, табличка "Суботів". Підйом, спуск, центр з пам"ятниками Гетьману та Вітчизні-матері (?), спуск, добрячий підйом. Нас супроводжують місцеві байкери на "крутих" Ардісах. Віктор розпитує у них про життя. На підйомі у Олі вивертається задній перемикач, байк перестає їхати. Думаємо, думаємо, вправляємо назад. Картина така, наче все гаразд, насправді, рамка перейшла чомусь через мертву точку та стала навпаки. Виходимо майже на вершину перевалу, і відкривається Іллінська церква, яку відома вже 100 разів по картинках та знімках. Та ніяки знімки не передають, що це за річ. Відреставрована недавно, вона напрочуд красива, досить великих розмірів, як, наприклад, та ж церква Миколи Притиска, яка теж має дзвінницю. Окремо дзвінниця. Фотографуємо негайно, тому що хороше освітлення, та невідомо, що буде завтра. Вона варта того.

Вагончик з охороною стоїть пустий. Спитати нема в кого, але Оля раптом зустріла доньку господаря, Олесю. "Я не Леся, я Олеся!" Прошу запам"ятати та не плутати. 9 років, надзвичайно серйозна дівчина, та характерна. Що буде, коли виросте, особливо з її чоловіком Йдемо до корчми.

Тут треба сказати, як живе сім"я Гуглів. По крайній мірі, з моєї точки зору. Якщо я щось збрешу тут, сподіваюся, що шановні господарі мені пробачать та поправлять, особливо зважаючи на гумористичну вдачу пана Віктора. По крайній мірі, я не хочу нікого образити.

Господарі живуть у будинку з сілікатної цегли, прямо у 100 м від Іллінської церкви. Нема водогону, телефону, електрика є, але відключається регулярно. Є зате колодязь.
Пан Віктор Гугля, археолог та історик, науковий працівник, директор філії "Суботів" історико-архітектурного заповідника "Чигирин", веде наукову роботу, розкопки, організує екскурсії, зокрема, по Іллінській церкві та Замчищу - місцю, де була садиба-фортеця Хмельницьких.
Пані Ольга Гугля - приватний підприємець, директор "закладу", де можна смачно поїсти та сяк-так поспати, сьорбнувши сільського колориту та туристичного діскомфорту, також помічник чоловіка у науковій роботі та екстрасенс (ой!). Її не можна фотографувати, на жаль.
Старший син. Донька Олеся, головна людина в домі.

Трохи вниз по схилу, у бік Тясмину, стоїть сільська хата, перероблена у "заклад". Не знаю, чи то була автентична хата, чи зроблена зараз, але є дерев"яний каркас, глиняні стіни, підлога все ж таки з цементу, та застелена густо сіном. Запах просто обалдіти який. Висять пучки трав, лежить сушена м"ята. Що цікаво, у домі нема шкідників. Шиферний дах.
Посередині прихожа, кухня, з боків великі - метрів по 20-30 - кімнати з лавками вздовж стін, столами та пересувними лавами. Всюди відчувається тверда рука, смак та чистота - це від господині. Все у "закладі" ходить строєм. Взагалі, це талант, влаштувати справу, дім. В мене особисто такого нема. Може, ще рано.
Нас після непростого дня не дуже цікавив колорит, але непагано було, що є місце, де можна поїсти та поспати не просто неба, укривши техніку від крадіїв.

Підходимо. Віктор говорить - ну, йди ти, розмовляй. Дивлюсь - йде на мене дуже відомий французький кіноартист, загальноулюблений серед нашого народу. Зовнішність, повадка, хода, а згодом виявилося, що і стиль мови - все співпадає. Думаю, 3,14, глюки після дня путі, переселення душ, тут якась помилка, я ж не знаю французької і т.п. Правда, мова виявилася автентично українською, навіть без гуцульського акценту, як у Віка.

Не бийте мене, пане Вікторе, це враження таки заслуговувало на запис.

Значить так. Рекомендуюся, представляю друзів (пан Віктор Загреба, пані Оля Коновалів), кажу, звідки знаю коордінати, хто ми, для чого тут. Наче, все нормально. Трошки лякає запитання, так навіщо ми сюди приїхали? Навіщо сюди припхалися троє божевільних патріотів на велосипедах із самого Києва, та звалилися пану Віктору на голову, по-моєму, і там зрозуміло. По-перше, дуже хочеться помитися, поїсти та поспати. Ну і переконатися, що все решта існує не тільки на картинках. Кгм, якщо він, звичайно не заперечує.

Дайте, хазяйко, води напитись, бо так їсти хочеться, що й переночувати нема де.

Розмістили байки біля дров (у хату не пустили ). Помилися у літньому душі. Меня стала у пригоді ганчірка для миття посуду, яку я взяв з собою. Коли збирався, то треба було взяти якусь губку для тіла. Але вона має об"єм. А тут попалася така спеціальна гігроскопічна ганчірка. Те що треба, я вам скажу! Тільки треба дивитися, аби вона не була абразивною.

Після душу одразу почалася злива. Світло вирубилося до післязавтра. Ми укрилися у будинку господаря, де я доповів про мету нашого візиту та звідки ми знаємо пана Романа Коваля, чому подорожуємо на велосипедах, хто ми взагалі такі і т.д. Наче, контакт було встановлено і доброзичливість господаря була тепер не тільки маскою.

Так що ми не просто увірвались у гості, а попали у "заклад", і це нам було в плюс. Харчування тут стоїть на високому виробничому рівні. Що ми будемо їсти? Ой, та що небуть. Ні, не вийде. Є те, те і те, а ще ряжанка та спиртне. Хазяї не вживають, але нам можна. Я, чесно кажучі, невеликий ходок по ресторанах, але думаю що пані Оля дасть багатьом фору. Що ми їли протягом цих трьох днів, пригадати важко, але було дуже всього багато та різного і дуже, надзвичайно смачно. Молода картопля зі сметаною, котлети просто і запечені у сирі, омлет з якимось м"ясом, овочевий салат, зелень, трав"яний чай, ряжанка з печі, вареники з сиром, які плавали у розтопленому салі, голубці і т.д. Талант. Одне харчування коштувало на особу до 10 грн., ночівля була безплатною. Насправді, страви заготовлюються, зберігаються у морозильній шафі та розігріваються у мікрохвильовій пічі. Але це не шкодить смаку.
Я по собі не залишав ні крошки, навіть розтоплене масло чи сало пішло у діло з хлібом. Така вже у моїй сім"ї традиція. Оля іноді не осилювала всього, та ми з Віктором допомагали.
Я спочатку побоювався, що не зможу заплатити, не знючи цін, але потім все вирішилося на краще.

Окремого згадування заслуговує варенуха. Це самогонка, стомлена у пічі при температурі біля 100 град. С з травами та сушеними грушами. Обов"язково у глиняному посуді. Рецепт запозичений у Яворницького. Процес працемісткий, але продукт виходить дуже смачний. В першу трапезу ми перехилили по 100 г, навіть Оля. Правда, не за один раз.

Спати уляглися на лавках, алгорітм нам доповіла пані господиня. Вздовж вікон стоять стаціонарні лавки. Стіл прибирається від вікна, поруч зі стаціонарною ставиться пересувна лавка, можна дві. Це і є ліжко. Тонкий матрас. Одіяло. Тоща подушка, яку я органічно доповнив власним рюкзаком. Дуже зручно, що можна покласти на підвіконня такі необхідні вночі речі, як годинникё, мобілка з будильником, окуляри та велофару. Взагалі, велофара на 4 діодах пригодилася саме як ліхтарик, а не фара власне.
Я собі, звичайно, відлежав всі бока, не маючи звички до такого ліжка. Але сіно пахло, в домі було явно тепліше, ніж на вулиці, і я добре заснув, незважаючи на моментально віддавлені боки.
Добре, що я взяв з собою додаткові штані та теплу фуфайку, тому що основні були чудово брудні та мокрі.

Перед тим, як улягтись, з превеликим задоволенням переговорив з господарем та його сином, узнав подробиці виборчої кампанії, місця, куди можна проїхати завтра. Знову пригодилася фара, якою я освітлював карту. Пан Віктор осідлав любимого коника археології та історії, та лід між нами нарешті скреснув.

Скажу одразу, далеко не все нам вдалося побачити. Сили людські обмежені, а якщо з вами подорожує чарівна молода особа, яка ще і тисячі кілометрів не проїхала, то і поготів.
У пропонованій програмі були: Суботів - церква, Замчище, кам"яні хрести, Чигирин - музей Хмельницького, Богданова гора, на якій стояла фортеця, Медведівка - кам"яний хрест, так звана "Польська могила", ставок по дорозі на Головківку, древні вали коло Мотриного монастиря, скіфський курган, який розкопують за сприяння поляків, Онуфріївський монастир та печери коло нього.

Так закінчився перший день нашої подорожі, день, який був вартий цілого тижня у інших, більш спокійних умовах.

ALT + 0146 = ’

(апостроф)

Отчет - то что надо . Прочитал с большим интересом :^: .
Особенно заинтриговало описание холодноярского леса с его сумеречно - мистической атмосферой . Я думаю , что поездкой , ты Коля остался доволен .
Ах , да , забыл . Еще животрепещущим моментом , привлекшим мое внимание , было описание божественного чемергеса , волшебным образом генерирующегося в домашней печи ! Хотя этот удивительный артефакт и не укладывается в рамки обычной логики , но вкус и цвет у него наверное восхитителен .

P.S. Кстати я тебе дал бы спальник и каремат , если бы тв сообщил .
Я рад , что ты неконец то уверовал в древнерусскую истинну , что " на троих " - это оптимум .
Надеюсь , что Оля-2 ( а-ля верка смердючка ? ) недолго будет коварно нарушать твои мирные сны ?

Здорово як!!!
Я в юності під вражінням книжки малював на карті місця боїв, намагався уявити де ж були ті чи інші події, все збирався у похід, але так і не вибрався. Радий що ви зуміли цю ідею реалізувати

=> Taras
Яку книжку?

Холоднй Яр Юрія Горліс-Горського

=> Николай.
Артефакт дійсно мав чудовий колір та смак - схоже на коньяк.
Кгм, хотів би я, щоб хтось типу Оля-2 тривожив мої сни... Вона все як треба... До речі, треба провести повторний похід, ти подумай. І Тарас - теж... Кілька бойових трійок...

День 2.

День 2 почався з відлежаних боків. Ніч пройшла неспокійно - я вставав, лягав назад і т.д. Заснув під ранок, але все рівно випередив будильник, вставши о 6-30. Впасти з вузького ліжка так і не вдалося. Дуже стала у пригоді фара, за допомогою якої знайшов об"єкт типу "М" і "Ж" та зорієнтувався всередині останнього.

Байки не угнали

Пані Оля-господиня приготувала сніданок, отримавши завдання від Віка - "Головного замовника". Замовлення було у стилі: а це будете? І це. А це будете? І це. І це. І це. І це також. В результаті Оля-1 не осилила асортименту і прийшлося нам з Віком об"їстися. Знову задоволення коштувало близько 10 грн. на особу, знову ми розрахувалися окремо за цей раз.

Двинули, як і намічалося, на Чигирин. Це близько 40 хв. ходу, та якого ходу! Краса цієї землі не передається ніякими фотографіями. Це треба бачити. Я раніше думав, таке може бути тільки на малюнку. "Несправжні" кольори, густі трави, плакучі берези...

Чигирин почався карколомним спуском, 55 з гальмуванням.

Пробив колесо. На жаль, не можна економити на покришках. Ще не зношена "до пеньочка", вона вже давно та добряче пропускала стекла, набагато більше, ніж нова.

Пан Віктор Гугля дав мені вірчу грамоту до співробітників музею Хмельницького. Залишивши байки на охоронця у дворі, ми зайшли. Музей трохи біднуватий, на мій погляд, але дуже любовно зкомпонований. Є певні натуральні речі, зброя, дуже цікаві скульптурні зображення деяких козацьких ватажків. Стенди роз"яснюють певні елементарні поняття. За окрему оплату я отримав право на фотографування. Не без сумнівів, але залишили рюкзаки на чергову. Скажу коротко, цей музей вартий відвідування.

Біля музею є продуктово-сувенірний ларьок, де можна пообідати морозивом, що ми і зробили. Бачу: несеться назустріч морозиву натовп діток, випереджуючи одне одного. "Татаро-монгольське іго"

Спитали дорогу, поїхали на Богданову гору, де стояв колись замок та фортеця. Звичайно, нічого від них не залишилося, крім самої гори. Гора панує над містом, з неї видний пам"ятник Хмельницькому, приблизно так, як у Києві "Залізна Баба". Гірські байки легко подолали підйом, метрів 100 у висоту. Дорога закінчується площадкою з пам"ятником Хмельницькому, який панує над місцевістю. Екскурсоводка сказала, що з байками на площадку не можна. Добре, добре. Але хто ж нас втримає. Моє враження, що велосипед у народному розумінні являє собою щось таке непристойне. Особливо це відчувають собаки Площадка з двох сторін різко обривається вниз, відкриваючи "літ" над місцевістю, як у Києві. Тясмин бачиться, як вузький струмок, який і помітити важко. Дніпро недалеко, але він зкритий місцевістю. Видно незавершене будівництво атомної електростанції та - вздовж - шосе на Черкаси, з машинами та всіма деталями, ліс і багато чого, що є на карті. На горі - кам"яні мальовничі брили, на які "дітки" не забарилися вдряпатись, я їх запечатлів на фотік.
Я потім порівняв карту та фото з гори. Дійсно, дуже зручне місце для фортеці.

Зважаючи на великі плани на день, ми поспішили назад, у Суботів.

Пообідали. Наша швидкість явно була нижче сподівань господарів, які хотіли, щоб ми охопили всі цікаві місця одразу. У Олі заболіла нога, та вона розумно залишилася, відпустивши нас саміх дивитися древні вали.

Рухатися без дами було набагато легше, та ми з Віком, незважаючи на зустрічний вітер, погнали до валів. Він ще пожартував, як би вітер не змінив напрямку на зворотньому шляху. Вчорашня злива нанесла на дорогу купи глини та піску, приблизно, як це буває у Криму. Де-не-де колії, як на польовій дорозі. Як це потім прибирають, невідомо, але вчора, я пам"ятаю, ми їхали чистою дорогою.

Ще одни пробій, їду, підкачуючи колесо. Але це ілюзія. Їхати важко, зустрічний вітер, рюкзак 10 кг, а тут ще пробите колесо. Треба ремонт. Бачимо місце, де ми пересиділи вчорашню зливу. Дерева, трава-мурава - повалятися. Шовковиця! Оце вже я розумію. Поки я бортував колесо, Вік наївся натурпродукту. Потім і я зробив перерву, і теж наситився. Тепер певно це буде наше традиційне місце зупинки. Руки були самі розумієте яких кольорів: шовковиця+кров+йод+бруд.

Взагалі, стільки дірок на тілі одразу у мене ще не було, та і у моїх товаришів теж. Йод та підготовані квачики пішли просто "на ура". Їдемо, навкруги, як і учора, ясна погода елементарно сусідствує з проливним дощем. Бачу хмари, схожі на гриб - нагріте повітря піднімається потоком від землі, стигне та розтікається у сторони. Такі потоки пробивають загальний стрій хмар, красиво та незвичайно.

Пройшли 20 км до Медведівки, та задоволено причалили до сільмагу. З "чогось такого енергетичного" для підйому "в гори" пиво було відхилено, взяті були гадостні вафлі та шоколадка Тернопільської фабрики. Для того, щоб встигнути до валів, було навіть скасоване таке бажане купання у озері. Піднятися до городища та монастиря виявилося не так вже і просто. Здавалося би, один підйом, це вже наш, так ні - спуск, я навіть подумав, що ми збилися з путі, потім Креселецьке лісницітво, ліс стіною, ще один підйом, вже дійсно гірський, серпантином.

Лечу вгору напрочуд легко, наче другий моторчик вставили. Назустріч - мототуристи на розкішних "Харлеях", їдуть вниз потихеньку, з вимкненими движками. Нарешті, взялися за розум, почали їздити у толкові місця.

Перед монастирем бачу щось схоже на вал. Вік каже - та ні, це просто рель"єф, прорізаний дорогою. Ну добре. Розпитуємо у росіянина-попа, де ж те городище. Нарешті, взяли правильний напрямок, до пам"ятника партизанам. Гравійна дорога, яка вийшла до пам"ятника, вже явно прорізала височенний вал - десь з 3-поверховий приватний будинок. За валом - рів, метрів 6 глибиною. І це враховуючи 3000 років віку. Яким же він був колись. Вал та рів порослі вже товстими деревами, що тільки підтверджує вік споруди. Якщо подивитися на карту, городище займає вершину Холодноярської гори, якщо так можна виразитися, монастир займає невелику частину загородженої валами теріторії.

За проходом крізь вал - пам"ятник партизанам Другої Світової. Десь поблизу хтось відпочіває, оре музика і т. ін.

Хотіли знайти скіфський курган, розкопаний за підтримки Ягеллонського університету, та тільки набрали глини на колеса. Ледве вилізли.

Вік забрався на вал, я його зфоткав, він каже, що назад спуститися вже не зможе . Кажу: "і не треба". По верху валу йде тропка, якою місцями можна навіть їхати. Як ми вдряпалися з байками на схил, та ще, дурні, з боку рову, тема для окремої розповіді. Але байкери навіть на Говерлу в"їжджають на своїх байках. Вал складається з глини, над якою десь 40 см шар гумусу. Ми піднімалися по гумусу (трава+стеблі+листя+корні+чорнозем), тому що гладенька стежка не дозволяла впхати байк. Ставиш байк на півметра вище, робиш крок ногами. Ще. Ще. нарешті, ти наверху. Не пройти валом я не міг собі дозволити. Вік все намагався перенести проходження на наступний раз, але ніщо нам не завадить зробити це також і в наступний раз. А зараз це було просто необхідно для повноти відчуттів.

Пройшли по валу чверть кола, до шосе. Цікаво було пройти тим самим шляхом, яким Андрій Чорнота водив Юрка Залізняка. Вали пережили всі мислимі людські катаклізми.

В принципі, це уже було останнє на цей день. Поїхали назад, втретє та ж дорога вже не здавалася такою довгою. У Медведівському сільмазі закупили пива, одну банку розчавили прямо на місці, причому я випив 0,75 об"єму, а Вік - лише 0,25. Це негайно сказалося на результатах їзди. Гріх сказати, але енергетичний режим зі світлим пивом на борту (Оболонь лайт у банці) був чудовий. Воно не давало форсувати м"язи, але в той же час дозволяло не відчувати болю та педалювати швидко. Серце не турбувало.
Вік, який "зарядився" набагато меньше, страждав позаду. Між іншим, на слідуючий день теж: в мене нічого не боліло, а у Віка дещо турбувало. Схоже, світле пиво знижує рівень молочної кислоти у м"язах.

Ця дорога залишає враження, що їдеш по морському берегу - настільки запашне та свіже повітря. Що море ось-ось за тим лісом на схід. Насправді, там таки є Кременчуцьке водосховище, але чи воно є причиною відчуття, чи ще щось... Причому море все ж таки з боку Тясмину.

Ми пожартували, що Оля буде чекати нас під Іллінською церквою. Ах, ці чудові жінки... Ці красиві жертви... Дивлюсь - вона. Дочекалася кого хотіла. Каже, тільки-но прийшла. Може бути...

Знову була "ресторанна" вечеря у супроводі пива, дружня бесіда. Перед сном я розклав знаряддя для заклейки камер, всього було три прокола. Наступного дня буде ще два.

Шановна господиня весь час наполягала, щоб ми "все прибрали після себе, щоб нічого не було видно". Добре, добре.

спробую відтворити постинг, який пішов жертвою компутерним богам....

Микола,
ці шмати звіту, які вже висять - прсото чудові!!!! поки я його читав, ледь не забризкав слиною клавіатуру та не розбудив півбудинку своїми захопленими вигуками та життєрадісним реготом!!!
Молодець, дуже гарно пишеш! Талант, однако!
Потім з твого дозволу додам деякі свої коментарі та доповнення, невеличкі.
Чекаю дуже-предуже на завершення звіту. Особливо цікаво буде прочитати про проходження пунктів "Черкаси" та "Київ"...

Наразі,
...

Так как красноречие не есть моя сильная сторона, то скажу просто - оч хороший отчет. Почитал - так будь-то сам туда ездил

День 3.

Для мене третій день почався рано, дуже рано. Відлежані бока волали про справедливість. Як тільки розвиднілося, я встав та пішов гуляти по місцевості. Мабуть, вигляд мого каякерського костюма був незносний для дворових "Жучок", тому мене супроводжував незмолкаємий хор. Пройшовся кругом Замчища (це така чималенька трав"яна площадка, по краю якої розташовані старовинні гармати, які дивляться у бік Тясмину), сфоткав Церкву знизу, був свідком сцени здачі домашнього молока у молоковіз, на завод. Здавання молока проходило під наглядом міліції. Бабки бігли із найближчих будинків з бідонами та відрами, зливали молоко у машину за допомогою водія, отримували гроші.

Вертаюся додому. "Діти" ще сплять. Що робити. Наносив води з колодязя, зробив кілька фотографій всередині хати. Замовив сніданок.

Останній раз поїли "від пані Олі", сфоткав та розпрощався з хазяїном, який поспішав проводити екскурсію.

В планах було подивитися по дорозі кам"яний хрест - "польську могилу" в Медведівці, завернути до Онуфріївського монастиря подивитись печери, та добратися до Черкас до 16-00. З Черкас думали їхати маршруткою. Наївні.

До Хреста ми добралися благополучно, місцеві показали, де він. Якби не це, то можна пройти поблизу у 10 м та не помітити - такі там зарості. Могила - просто одне задоволення. Хотів би і я так спочивати. Трава-мурава, тиша, спокій, холм метрів 10 висотою, порослий травою, то оточений з усіх сторін деревами. Місце повністю ізольоване від зовнішнього світу. Хрест, як в старих книгах або на картинках. Написи не збереглися, тільки видно, що вони були.

Подивитися на хрест претендувала ще і делегація науковців-істориків з Черкас. Теж на велосипедах, "Україна", "Аїст", "Десна", "Турист". Велорюкзаки, палатки. Вони прошльопали з Черкас до Чигирина, а тепер верталися. Середня швидкість 7 км/г, пенсіонери, або просто літні люди, якийсь молодий історик з Могилянки.
Навіщо платити більше?

Ми обішли їх, як стоячих, і поломилися на Черкаси. В принципі, можна було зупинятися та фотографувати кожний кілометр, до того було там красиво. Але час піджимав, та й кадрів на Онуфріївський монастир залишалося мало. На лісовому під"йомі я помітив, що нема вже потреби переходити з великої зірки системи, ноги витягують і так. Перевалили міст через Тясмин, звернули на Черкаську трасу. Пусто, дорога, як злітна смуга. "Погребли" проти зустрічного вітру, зупиняючись кожні 15 хвилин. Це так: 15+15+15+15... вже не рахуєш, скільки пройдено та скільки залишилося. Їдеш повільно, тому що з нами дама, але від цього ще важче. Коли вийшли на поворот на Онуфріївський монастир, то зрозуміли, що або ми залишаємо Олю та їдемо дивитися самі, або просто відпочиваємо та продовжуємо рух у бік Черкас. Вибрали другий варіант, звичайно.

Їду, відчуваю - зараз хлопнусь. Паморочиться, все як крізь сітку, наче сниться. Наче дивлюся зі сторони. І як на зло, нема кругом жодного не те що магазина - будинка. Треба поїсти, випити солодкого, але нічого вже нема з собою. Все ж таки дотягнули до якоїсь кафешки, і, не рахуючись з цінами, замовили пива, чіпсів, шоколадки. Мабуть, всім було невпереливки. До речі, взяв темне пиво, "Оксамитове", помогло. Далі вже їхав як під наркозом, не відчуваючи ніг і рук, наче кам"яний. Темне пиво згодом мене підвело у іншому виїзді, тому обережно.

Черкаси зустріли нас довгими рівними вулицями. На запитання, як проїхати до "Дружби Народів", звідки стартують маршрутки на Київ, нам сказали: на 12-му перехресті направо, потім по бульвару до площі ... Все виявилося не настільки запущеним, площу та маршрутки знайшли. Поки любувалися пам"ятником Богдану Хмельницькому (до речі, дуже непровінційний, художній монумент), розпочалася чергова злива, та прийшлося забитися під зонтік кафешки. Велосипеди причалили до дерева, охорона нас пустила у "заклад", тому що ми зкупилися у гастрономчику при ньому. До життя нас повернули: пиво знову, "мокренька" ковбаска, банани, пів-батона, йогурт, якийсь сир для намазки, з лососевою стружкою. Злива над зонтіком відповідала по щільності побутовому душу Але нам було вже все рівно. Як сказав класик, дощ йшов не тільки зверху, а і збоку, і місцями знизу (привіт, Vera!).

Маршрутчики нас не сприйняли. Стало зрозуміло, що наши шанси прямують до нуля. Віктор, не довго вагаючись, узнав телефон автовокзалу, та що найближчий автобус відправляється через 45 хвилин. І ми погнали по класичному райцентрівському бульвару. Такі ж бульвари я бачив потім у Чернигові та Білій Церкві.

Мені здавалося, що Черкаси - маленьке місто, але відстані були досить поважні, і ми якраз встигли до відправлення автобуса. Класична сітуація. Миттю беруться білети. Часу "припудрити носік" нема. Здираються еолеса та передні бризговіки. Штурмом береться водій автобусу, який, звичайно, не хоче брати велікі у багажник. Попереду пасажири, які будуть платити йому на лапу, та ставити там свої речі. Виглядає, сволоч, як Шевченко на картинках, наша людина

Фу-х. Поїхали. Сіли на тіньовій стороні автобусу, ніхто нас не зганяв з місць. У Золотоноші (типовий автовокзал, точно як у Козельці ) вийшли, взяли пива. Останні кадри я витратив на дамбу через Дніпро, яку оспівав ще isv. Село Панське, кругом вода.

Автобус йшов на автостанцію "Чернигівська", ми вийшли на Харківській площі. Остання дірка у моєму задньоиу колесі - луснула покришка у зоні контакту з ободом, видуло гулю на камері та вона луснула по внутрішньому боку. Свинство. Не треба жлобитися на хорошу гуму.

Довелося залишити велосипед у друзів та евакуювати його згодом, принесши нову покришку.

Третья часть не менее интересна чем вторая.
Вот если бы еще в любую покатушку можно было ездить только велом, а не трястись поездом или автобусом - это напрягает.
Может, когда нибудь придумают вел, на котором можно будет ехать без напряга со скоростью 60км/ч. Можно было бы, например, за день до Карпат доехать

гм...
третя частина явно кульгає, порівняно з першими двома...
творчий запал закінчився, враження утрсялися...
але взагалі -- нічогенько.
скопіюю собі в ВОРД та додам кілька коментарів до кожного дня. потім завтредження гол.редактора/укладача, і можна до друкарні здавати :^: (і не забути фотки відсканувати!!)
та й таке.

Я еще раз фотки посмотрел (после "бумажных") - хорошо.
Это ты наверное на той скале посидел и смог написать такой неслабый отчет