Щоосені мене немилосердно тягне у Полісся
.
Ні, в інший час теж, але влітку там спека, люті піски і жеруть (комарі, мошки, кліщі)
.
Навесні теж весело – кліщики при +10 вже бадьоро скачуть по ляшкам, комарі ще сплять, але замість них є прекрасне природнє явище – розливи річок і висока ґрунтова вода (по-нашому «заливнушки»)
.
Тож влітку я більше не їздок. Воно і навесні лячно, але зимова велосипедна голодуха блокує зародки здорового глузду, тому ми їдемо і виходить весело
.
Отож, Полісся – це те, про що нагадуватиме фб через 40 років, в черзі за пенсією на пошті чи за карткою киянина у собезі
І нехай в нас краще крутить суглоби від холодного броду, ніж просто так (адже їх все рівно крутитиме).
Маршрут довго не вимальовувася.
Зазвичай я спочатку прикидаю його на око по карті, оцінюю дистанцію (виходячи з транспорту, ночівель), а вже потім малюю нитку. Зараз же область, яку хотілося побачити, була зрозуміла: велика нерозвідана пляма між Іванковом і ЧЗВ, але що саме обрати для огляду, коли вже зимно і о 17 годині темно?...
І тут натикаюся на село Бички і монастир
Бички — колишнє село в Україні, за 24 км від ЧАЕС, на правому березі річки Уж, в Іванківському районі Київської області. Виникло у 1-й чверті 20 ст. як поселення при заснованому 1805 року старобрядницького Свято-Микільського чоловічого монастиря з церквою Різдва Христового та каплицею Димитрія Мироточивого (храми звели 1829 року).
У 1960-80-і роки село підпорядковувалося Розсохівській сільській раді. У 1981 році у селі мешкало 250 мешканців. Після аварії на станції 26 квітня 1986 р. село було відселене внаслідок сильного забруднення, мешканців переселили у с. Недра (Баришівський район). Офіційно зняте з обліку 1999 року. На початку 2000-х років киівські сестри-послушниці обрали цю віддалену та історичну місцину для відродження монастирського скита:
«А ця довга дорога, що петляє серед казкового соснового лісу веде в село Бички, де зараз розташовується, заново відбудований, жіночий православний Пустинно-Микільський монастир, скит Києво-Покровського монастиря».
Прямо на межі із зоною. Дика місцевість, навколо лише ліс. Хммм, здається це воно!
Поліссячко як завжди жгло.
Якщо з погодою пощастило (читай «дощу не обіцяли» - це неймовірне везіння!), то ребуси посипалися з інших сторін.
Спочатку виникли питання щодо доступності однієї з доріг, адже межа зони проходить прямо по ній, тож 50/50. Вирішили візитом до КПП Дитятки, де мені дали відсотків 80, що ми там не проїдемо. Ок, змінила маршрут (лісом фіг нам хто заборонить їхати).
Потім вжарив водій буса, зателефонувавши у п’ятницю об 11 ранку і відмовившись їхати (бо ТО не має, і на трасі візьмуть за дупу. Не палитиму маршрут, але київськими маршрутками їздити дуже не раджу). Аааааа! Караул
! Колективним набігом на олх знаходимо підходящий варіант (Bertal, ти наш герой!). Змінюємо місце старту. Всі в курсі. Фух, можна трохи поспати…
Вранці пригоди тривають: одна з учасниць не доїздить до старту, ланцюгу не подобається маршрут і він про це заявляє неоднозначно. Тож лишається нас 11. П’ємо каву, і о 6:45 втікаємо з міста.
Ранковий туман заворожує.
Водій їде обережно, чого не можна сказати про інших учасників дорожнього руху. Часом було дуже лячно дивитися на маневри, обгони, їзду без будь-якого світла в умовах видимості 10-20 метрів
.
Покриття навпаки порадувало. Були побоювання щодо останніх 20 км трансферу, адже там могли бути і дірка-на-дірці, і грейдер з ямами, і ґрунтівка. Але дорога Красятичі-Городещина-Стещино-Радинка виявилася чудовою! Зі свіжим ремонтом і розміткою.
На старт!
Навколо перев’юшки від зими
Їдемо недовго. Прокол. Запаски проблемні. Але таки знайшли живу
Змерзли вкізяк… Нарешті хвилин через 20 вирулюємо.
За цей час встигли поспілкуватися з місцевими жіночками і допитати щодо дороги на монастир. Радять їхати не по треку (бо там страшні піски), а через с.Черемошне.
(Я): а до монастиря можна доїхати дорогою, що йде від Н.Соколів?
(Жінка): ну да.
(Я): то дорога по наш бік від паркану ЧЗВ?
(Жінка): ні, вона за колючкою.
(Я): і?...
(Жінка): тю, ну піднімете сітку і перелізете на дорогу.
(Я): о_0
Як потім з’ясувалося, вони виявилися праві: не через пісок (він там по плечу нашому брату), а через неактуальність доріг на карті: блукали б довше…
Мисливці пропонують лишитися з ними, але я відмовляюся, бо куди ж я без своїх хлопців!
Фото на згадку
і вйо в ліс. Там тепло. Там пісок
і зрізки
С. Черемошне – одна з крайніх точок відкритої для перебування місцевості. Вікі озвучує 469 жителів, втім склалося враження, що дані дуже застарілі. Село виникло як німецька колонія (хутір Юліана Арндта) у ХІХ сторіччі 1894 року. Проживали німці-лютерани. Із села на північ виходить дві дороги: одна до с.Нівецьке, друга – вул. Набережна – впирається у паркан ЧЗВ. А назва вулиці певно дана через те, що десь звідси бере початок річка з поетичною назвою Гниль
На околиці велика будівля – схоже на старий магазин. В ньому знайшли покришку tioga з камерою і досі живого метелика
Звертаємо в ліс. Це єдина дорога до монастиря. Ось вже паркан, ворота. Із замиранням серця наближаємося (адже якщо зачинено – все, нічого не побачимо) – але все добре. Ворота відчинені
Назустріч поспішає якийсь дядько і монашка. На велосипеді.
Спочатку нервують, втім ми таки втираємося в довіру, і вони дозволяють нам позаглядати. Тільки просять ходити, а не їхати. Ну ок
Спочатку допитуємо чоловіка. Я хотіла з монастиря виїхати до КПП Бички (зачекінитися і всьотакоє), але дзуськи: інший вихід закритий, оскільки там вже територія 30-кілометрової зони, і виїхати через монастир не можна.
Монашка не лишає нас самих, супроводжує. Розповідає, що церкву відновили 9 років тому. Постійно проживає 20 осіб. Була ще одна церква, але згоріла.
І взагалі хароший жіночий монастир: монашку побачили аж 1, натомість чоловіків на території було помічено більше 5
Ну що ж, назад знову лісом. Заплановані зрізки заросли, тож повертаємося через Радинський лісгосп.
Трохи злякали лісників, які собі мирно чаювали, коли ми заїхали до їх території з тилу.
Але дядьки добрі, допитала їх щодо доріг, втім точної інфи і тут не отримала.
Романівка, Калинівка, Нові Соколи – типові для цієї місцевості. Закинуті обійстя
сусідять із жилими
А між тим туман нікуди не дівся
Під покровом обмеженої видимості дістаємося другого запланованого у подорожі КПП: Старі Соколи.
Солдатик на КПП був слєгка удівльон таким візитом. Спочатку спілкувався з нами здалека (певно тому, що він один, а нас 11)
Втім навіть він не зміг дати відповіді на питання щодо доріг. Телефонував, перепитував, ми чекали. Сказав, що скоріше за все дорога до КПП Бички таки закрита. Ну добре, щастя-здоровля, поїхали ми далі, бо холодно.
На рівні з КПП цікаво було відвідати закинуту школу. Фотки тримісячної давнини кагбе натякали, що глянути буде що. Еххх, аби не холодрига собача, можна було б тут залипнути надовше
Школа закинута явно у пострадянський час)
велика (як для села): спортзал, два поверхи, на кожному по два крила
з нормальними туалетами і каналізацією (що навіть зараз є не у всіх навчальних закладах)
Річка Вересня бадьорить трав’янистими горбистими стежками і болотом
Ох, як же тут має бути весело навесні!
Крутимо у бік села Піски. Нє, ну чому Піски, зрозуміло, але до цього село називалося Кінна-Видумка. Боюся навіть припускати, ЩО мало змусити так назвати поселення
На виїзді із села помічаємо свіже згарище. ВТФ?
Вивіска каже, що тут розташовувалися ФАП і сільрада, якій підпорядковувалися 4 села. Всередині рушта
На полі перед Дитятками раптово вискакуємо на паркан
Видно, що шайтан-машину притягли сюди нещодавно (що підтверджують гугло-знімки землі). Втім поряд пусто, і допитати нікого.
А між тим час піджимає, за годинку-півтори вже треба ліхтарі вмикати, а нам ще їхати і їхати (даються взнаки низька температура, вологість, пісочки, вітер і купа зупинок на цікавинки). Тож швиденько фоткаємося біля третього КПП
де неслабо так розвернувся Чорнобиль-тур
і крутимо в село до магазину. Не дивлячись на гарячий чай, тут було КАПЄЦЯКХОЛОДНО!!
З дерев ляпали залишки ранкового інію, дув вітер, здається промерз навіть кістковий мозок.
Зате туалет комфортний, а не просто дірка у підлозі
Стару школу в Дитятках ремонтують
а подвіря прикрашає досить таки доросла інсталяція
А між тим сутеніє, а туман і не думає розсіюватися
Чимало подальших доріг були перекопані під протипожежні рови, але нам нірм, місили собі пісочки у світлі ліхтарів. Але тут Дмитро не розраховує глибину канави і добряче пірнає через руляку. Як результат
Але то ж не пустеля, потрібного діаметру паличка врятувала положення і всі надвечір дістаємося готелю.
А там на нас вже чекає запашна і ситна вечеря, гарячий душ і незмінні вечірні посиденьки до півночі
Всі такі бадьорі, веселі, хахаха, брід завтра, а може і два. Бугагашеньки! Ну-ну
Краще зноситися, аніж заіржавіти.
.
ГОТУЙТЕ БЕЗ ЗДАЧІ 
.
або як ми )))
.