Фотоальбом подорожі
ДЕНЬ 1. Бурштини, каміння, кар"єри.
Із нагрітого сонцем (як і має бути) Едему вийшли на старт спраглі до пригод організми
І відразу покрутили привітатися із поліською зіркою
Міжсезонні поїздки мають притаманну лиш їм особливість: зимні ранки/вечори і теплу днину. Тож доводиться вдягатися багатошарово, а потім, за годинку після старту, влаштовувати показ мод
Зрізка. Чудовий місток для тих, хто боїться висоти
Місцевіть безлюдна. Чиста. Тиха. Насолоджуємося
Перша цікавинка на маршруті - велика копанка бурштину. Справді велика, якщо вірити гугл-карті. Фактично не копанка, а кар"єр.
Невеличкі села поряд - Обище, Шебедиха - кілька років тому стали епіцентром скандалів зі стріляниною, перекинутими автівками, нац.гвардією (кому цікаво - гугл чимало знає про це). Але наразі там пусто. Тихо і пусто
Про бурштинові страсті нагадують лише ледь помітні пагорби, порослі травою.
Ну що ж, може воно і на краще. Природа відновлюється. Крутимо далі і як відповідь на сотню запитань зустрічаємо жінку, яка пасе корів біля кар"єру.
Спочатку вона дещо насторожено поставилася до нашої появи, але потім розповіла масу цікавого.
Виявляється, епіцентром добування рудих камінців є кар"єри на північ від Шебедихи, звиду менші, але певно родючіші.
У навколишніх селах практично немає молоді. І проблема не у відтоку до великих міст.
Більшість молоді копала бурштин. Хтось півроку, хтось рік, хтось п"ять.
Але скінчила переважна більшість на цвинтарі. За словами пастушки, "хворіли. Стрімко. Страждали. М"ясо відходило від кісток".
Її ж власний син у віці 26 років за 2 місяці згорів у лікарні. Офіційно написали "гепатит", неофіційно підозрювали радіаційне ураження печінки.
Вражені оповідкою, їдемо в бік Камінного Села
Останнє поселення перед ним - с.Рудня-Замисловицька
Маленьке, але чисте, доглянуте
Вже тут бачимо, що ми близько
І от нарешті! Мрії збуваються!
Фотографувати тут дуууже складно, залізяччя ніяк не хоче передавати красу, велич, об"єм (тому краще їхати і дивитися вживу)
З повними памперсами вражень крутимо у бік Озерянів
одноіменного гранітного кар"єру
а також сусідів - Дружбівського
та Дібровського
Справжні велетні! З чистою блакитно-лазуровою водою. Втриматися від пірнання було надзвичайно складно (ех, туди б із маскою і камерою)...
Втім бажання їхати сюди влітку немає. Ну хіба маєш кілька зайвих літрів крові
.
На відміну від дальніх, поселення, що біля кар"єрів, дещо більш обжиті, бігають діти (схоже на те, що наявність хоч якоїсь роботи ще підтримує життя у цих селах і смт). Втім зруйнованих і закинутих будинків багато (як приватних, так і багатоквартирних)
Характерною особливістю Полісся, будь то Житомирщина, Рівненщина чи Волинь, є наявність стежок біля переважної більшості лісових і польових доріг. Певно пов"язано з тим, що влітку тут дуууже піщано
І от вже наприкінці маршруту заїздимо до військових локацій - двох дивізіонів 163 ракетного полку РВСП. Від першого лишилися лише пара ангарів
із залишками гасел і повчальних написів на стінах
Втім навіть ці руїни вражають
Загалом більше тут нічого не залишилося. Хіба зарослі стартовий стіл
і дороги
У розташуванні 1 дивізіону лишилися тільки великі кількакамерні ангари
Побутові ж приміщення зруйновані або розібрані
На під"їзді до крайньої точки розташування зустрічаємо трьох чоловіків (сумнівно, хто то був - чи то поліціонєри місцеві, чи то бувші вояки). Але завдяки їм дізнаємося багато цікавого.
І правда, вояки були, ракети були. Коли почали ядерне роззброєння, від ракет позбавилися, але військову частину залишили (чи то не було куди переводити їх, чи то з іншої причини).
Отож і сиділи вони, формально військові, а на ділі ракетні війська без ракет...
Втім, після двох надзвичайних ситуацій у нульових (спочатку один військовий застрелився, їдучи з полювання, незабаром троє розбилися на авто) частину розформували.
А там, у краійній точці, ще і пару живих ангарів, але то все викупили турки, і нині тут лако-фарбовий завод.
На запитання, що ще тут можна побачити цікавого, чоловіки розповіли, що біля Дивлина ще збереглися шахти ракет.
Питаю: "Оооо, мова йде про Двіну?". У відповідь великі круглі очі і стримане: "Таааак". Не очікували вони, що чужинці будуть такі обізнані...
Загалом громада у Дивлині і околицях дуже організована, слідкують за порядком на своїй землі.
Спроби розбити шахти і повиймати зі стін метал не увінчалися успіхом - там всередині таааааакий рівень радіації, що перші бажаючі добути арматуру дуже швидко змінили свої уподобання і закинули це діло.
І коли в черговий раз бажаючі поживитися халявним металом приїхали, аби розпиляти шахти, місцеві просто закидали їх камінням.
Виняток - кришки, їх спиляли, ще коли оповідачі були школярами.
Щасливі (адже ці розмови були про нашу завтрашню цікавинку!!) їдемо далі.
Військове містечко Білокоровичі - це єдине, що тут частково вціліло. Військова інфраструктура повністю закинута і зруйнована, а от цивільна частина ще жила.
Втім, як написав Артем, час тут зупинився
Житлові будинки межують із покинутими
Виїзд із міста прямо до залізничної платформи, де кілька разів на день проходить дизель Олевськ-Коростень.
До речі, виїзд через КПП, і з цього боку місто обнесене бетонним парканом. Очевидно, що свого часу сюди втрапити було або неможливо, або дуже складно.
Інший же бік міста, яким ми заїхали, бетонкою з"єднано з розташуванням військових частин.
До речі, у місті чимало молоді і дітей. З чого тут живуть люди - для мене досі загадка. Можливо на кар"єрі працюють та ліс рубають
На одному з берегів кар"єру облаштовано зону відпочинку
Картка. Просто картка на столі. Дійсна, але видно вже непотрібна
Зголоднілі, крутимо до готелю, де на нас вже чекають попеденьо замовлені Сашком борщик, картопля, відбивні, салатик
Дорогою закуповуємося на завтра, адже маємо стартувати на світанку. Заодно споглядаємо весілля
Продавчиня цікавиться, де ми плануємо ночувати і хвалить готель.
Ну що ж, вона не збрехала: нагодували від пуза і недорого, номери чудові навіть для великого міста, а вже як для такої глушини, то взагалі вразили приємно.
Загорнуті у м"які ковдри солодко спимо назустріч недільним пригодам...
Краще зноситися, аніж заіржавіти.