Запланована покатушка не відбулась через дощі, тому формат був змінений на пішку. І от в козирному купе нового вагону з коврами, розетками, біо-туалетом та біжучою стрічкою з рекламою УЗ ми проїзджаємо через новозбудований Бескидський тунель, навколо якого ще стоїть техніка. Петля дверей між вагонами не витримали лихої долі і трошки зовсім зламалась, що заблокувало рух людей. Колективними зусиллями двері було зкручено і відставлено вкрай до кращих часів. Це дало нам змогу вийти в сусідній тамбур, де провідник відкрив двері і ми з першого ряду зиркали на сірий бетон і яскраві лампи. Відчуття таке, наче їдеш в київському метро. На возкзалі Воловець був завербований таксист з позивним "капітан", який мав доставити нас до бункеру. Було домовлено за явку і ми вирушили шукати нашу базу. Після поселення наш капітан тимчасово заліг на дно, що прибавило нам головняка з пошуком нового розвозящого: той на роботі, у тих ціна неадекватна. Пошуки заводять нас на автовокзал. Маршруток нема. Поруч турки кладуть асфальт - робота злагоджена, швидко. Тут запінгувався капітан і трохи згодом ми були біля опорного пункту Лінії Арпада. Біля входу є кафешка- залишити рюкзаки на час єкскурсії можна там. Єкскурсію нам проводив молодий хлопець Микола: про все розповів- хто-з-ким-кого; все показав. Було реально дуже цікаво - красавчик! Можна повернутись вдруге - полазити по дотам, або по тунелям, які до них ведуть, якщо там зроблять нормальний прохід. Трохи потеревенили з Миколою, заточили по банану і в путь домому. Під накрапаючим дощиком дійшли до Кусниці - бахнули по капучінці і вже під безхмарним небом почався під'йом на Гимбу- високі градієнти по мокрим розбитим дорогам. Трешакові фотки додаються. Спуск вже до самої бази теж був різким, але не грязьовим. Такий кайф зняти боти і йти по мокрій холодній траві.
Другий день розпочався з хорошої сонячної погоди. Спочатку пройшли гору з хорошою назвою Каковець, потім почався під'йом на Плай. По карті дорога мала бути під ЛЄПом, але незначне відхилення від неї в сто метрів нас не колихало. Скоро стежка зайшла в глухий кут, але це нас нітрохи не зупинило, адже до дороги якихось двісті метрів. І почалось: градієнт місцями такий, що за землю тримаєшся руками, під ногами гілля, навкруги одне на одному повалені древа, які під вагою могли просто почати з'їзджати вниз, їх треба постійно перелазити. Метрів через сто з'явилось щось подібне дорозі, яка вела в низ, а не на верх, як нам було потрібно. Звичайно тоді ми мали розвернутись і йти назад, але наш девіз - відвага і слабоумсто. Спустившись донизу, почали під'йом по стандартному маршруту. Пройшли повз сироварню, метеостанцію, пообідали, дивлячить як кругом нас зходяться чорні хмари. З боку Плая греміло і блискало, а ми просто йшли в іншу сторону через траверс Темнатика прагнучи наловчитись зловити блискавку на камеру. Зайшли в лісок: спочатку була класна дорога, яку можна нормально їхати на велі, але потім стало круто: вирубка, багно, дорога розбита лісовозами і відшліфована групою чешських мотоциклістів, які проїхали перед нами - палки в руки і вперед донизу! Далі вже був плоскач вздовж р. Віча і жд колії, де проходили тяги і локомитиви прикрашені гілками дерев- сьогодні свято Трійці.
Наступного дня капітан підкинув нас у Подобовець звідки ми дістались до водоспаду Шипіт. З п'ятнадцятого року, коли я був тут взимку, відбулись деякі зміни: здається поклали новий асфальт; за вхід беруть десятку; поруч будують новий готель і не хвилює, що через це річка почала підмивати дорогу; на річці рядками укладені колоди, які імітують пороги з міні-водоспадами; канатний парк; до водоспаду зробили нормальну доріжку. Нижче, біля містка влаштували лежанку під маленьким водоспадиком. Вода холодна, але побовтатись можна. На початку під'йому до найвищої точки маршруту - г. Ряпєцка, нас, лежачи на боці, зустрів великий волохатий кабанчик. Тихо лягти зфоткатись поруч з ним не вийшло, тому на фото видно як він презирливо морщиться, вже лежачи на пузі. Відзначивши пік гори поїданням бутербродів з чаєм, вирушили вниз до села Гукливий, яке влаштувалось вздовж річки Гукливчик. Була сонячна погода і зліва від нас відкривались чарівні види на зелений гірський хребет між Великим верхом і Темнатиком. Випили по капучінці, побарахтались у річці, сфоткили змію і рушили до під'йому на фінальний пагорб. На ньому ми побачили Воловець з іншого боку, добре було видно вокзал- фінішну точку. На початку спуску виявилось, що дорога заросла і завалена деревами- а хто сказав, що сьогодні все повинно бути гладко? Виручив ЛЕП, який був зовсім поруч: під ним не було дерев, але було багато малини, гілки якої цупко чіплялись за одяг та шкіру. Отримавши багато задоволення від цього спуску, вийшли до рельс, а там вже і до кафешки.
Вдячний Ані та Сашку за рішення організаційних питань, поради та веселий настрій.
Ще пару років тому не міг уявити, що пропущу фінал ЛЧ, до того ж київський. Але час іде, інтереси змінюються.
