Стисло про мандрівку:

- ідея та мета велопоходу: випробувати на собі особливості багатоденки з малою дитиною, ознайомитися з історичними та природними особливостями Чернігівщини та Сумщини.
- країна/регіон проведення: Україна, Чернігівська та Сумська області;
- склад учасників: Віктор, Олена та Нестор (3.5 роки);
- нитка маршруту (запланована): Київ-Козелець-Черенігів-Мена-Сосниця-НовгородСіверський-Шостка-Глухів-Путивль-Білопілля-Суми;
- нитка маршруту (реально пройдена): Київ-Козелець-Черенігів-Мена-Сосниця-Кролевець-Глухів-Путивль-Білопілля-Суми;
- схема маршруту на карті: див. зображення нижче;
- дати проведення походу = дати активної (велосипедної) фази походу: 17-22 травня 2015 року;
- загальна відстань (від точки входу на маршрут до точки виходу з маршруту) = довжина активної (велосипедної) фази походу: 497 км.
- дистанції по ходових днях: 84, 76, 97, 94, 65, 81;
- художній опис проходження маршруту по днях: наведено нижче;
- бюджет поїздки (загальний): ~1150 грн. на трьох;
- бюджен поїздки (за складовими): квитки(0), харчування(1000), проживання(0), екскурсії(150);
- фото/відео матеріали, що ілюструють похід: частково наведені у розповіді нижче, більше фото в онлайн альбомі;

Про мандрівку більш розлого:

Цьогорічний день народження дружини ми вирішили відзначити у незвичний спосіб, поставивши експеримент: чи може подружжя з трирічною дитиною подолати велосипедами 500 кілометрів вітчизняних асфальтів з користю для допитливого розуму і в без шкоди для здоров’я? Маршрут мандрівки розпочинався у Києві, де ми наразі мешкаємо, а закінчувався у місті дитинства і юності Олени – Сумах. Найкоротший шлях за картою нам видався вельми одноманітним і бідним на цікаві місця, тому ми обрали не пряму, а більш вигнуту до північних кордонів України лінію, що перетинає цілу низку міст з тисячолітньою історією (Козелець, Чернігів, Новгород-Сіверський, Глухів, Путивль), Мену – єдиний у країні райцентр зі справжнім зоопарком, а також батьківщину класика українського кіно – Сосницю.

Місця, через які пролягав маршрут, були для нас у більшості невідомі, тому, готуючись до поїздки, ми розраховували на значний рівень автономності. До багажу ввійшли всі необхідні речі з наметом і казанком включно. А от стосовно їжі ми повністю покладалися на місцеві магазини, які є у багатьох селах і містечках на шляху. Щовечора ми купували продукти для вечері та сніданку у таборі, який розбивали десь у лісі чи на березі ріки, а обідали зазвичай у придорожніх кафе. В принципі, за бажання можна було б ночувати і в невеличких готелях, які на трасі траплялися також, але їх було не так вже й багато, а крутити зайві 20-40 кілометрів на заході сонця, це не те, що проїхати півгодинки на авто.

Вечірньо-ранкове меню включало в себе якусь гарячу страву (кашу, вермішель або картоплю), зварену на воді з місцевої криниці, свіжі овочі (помідори, огірки), сир, ковбасу, хліб і соуси, а також чай з печивом чи цукерками. Для приготування їжі ми брали з собою газовий пальник, але так ні разу ним не скористалися, бо щоразу навколо було повно дерев, де назбирати сухих гілок – не проблема. Причому, в залежності від лісу ми мали вогнище з різними ароматами – то соснове, то березове, то тополине.

Вечеря над рікою Снов

Ночували ми в наметі з великим тамбуром, в якому зберігали обидва велосипеди та всі інші речі. У спальній частині стелили два килимки (спеціально придбали складні, а не ті, що скручуються у трубу, яка, як показала наша перша мандрівка з ночівлею торік, під час поїздки підвищує парусність велосипеда), на які клали два зіщібнуті між собою спальники – місця вистачало на трьох. Стали у нагоді налобні ліхтарики, оскільки вечори, що розпочиналися зі заходу сонця, завершувалися під зоряним небом (місяць саме лише розпочинав рости).

500 кілометрів шляху вилилися у 6 днів мандрівки. Перші два погода нас змушувала одягати побільше, щоб зігрітися, а далі – пощільніше, щоб захиститися від пекучого сонця. Звиклі до прохолодної весни, ми зовсім не подбали про легкий одяг, який би закривав більше тіла, тому під кінець отримали велосипедну засмагу: почервонілі передні частини стегон і зовнішні литок і рук, а також різноманітні візерунки з ліній і плямок на кистях від рукавичок.

На одній з головних вулиць містечка Кролевець. Чимало людей ще й досі мешкає у дерев’яних хатах.

А от у місцевих жителів проблеми велоодягу просто не виникає – вони їздять у тому, в чому ходять пішки. 100% велосипедистів, яких ми зустрічали у селах і містечках, використовували двоколісний транспорт виключно як bike-to-work або у справах, але аж ніяк не для відпочинку, спорту чи мандрівок. Побачити чоловіка у брюках і піджаку, чи жінку в блузці та спідниці на велосипеді – це звичне явище. До того ж, навіть у районних центрах більшість транспортних засобів – саме велосипеди.

Майже біля кожної крамнички чи громадського закладу є велопарковки, які, щоправда, розраховані на кріплення за переднє колесо, але місцевих це цілком задовольняє, оскільки вони не користуються замками, а лишають велосипеди просто так. По-перше, тому що у невеликих селах всі усіх знають. А по-друге, найпопулярніша марка – «Україна», зазвичай, злегка поточена іржею, трохи поскрипує під час їзди і позбавлена будь-яких цяцьок на кшталт ліхтарика чи велокомп’ютера. У містечках покрупніше трапляються вже й більш складні екземпляри – з перемикачами швидкостей, ручними гальмами, амортизацією. Такі власники вже не лишають без захисту, а прив’язують коротким тросиком. Жодного ланцюжка чи U-лока я не помітив.

Велопарковка у Чернігові. Наших коників важко не помітити

За весь час мандрівки ми бачили велосипедистів у велоодязі лише в околицях великих міст (Київ, Чернігів, Суми). У Білопіллі єдиний раз перетнулися з групою туристів на велосипедах, які, скоріш за все, їхали теж з якогось великого міста. Самі ж місцеві мешканці розповідали нам, що використовують велосипед виключно для локальних поїздок, а в райцентр чи куди подалі їздять автомобільним транспортом. Тому їм було так дивно бачити наші навантажені велосипеди і наше вбрання.

У нас склалося враження, що такі, як ми, рідко заїжджають у ці краї, тому що майже в кожному селі, хто б чим не займався, поки бачив нас, проводжав невідривно своїм поглядом. Робітники зупинялися перепочити, покупці забували про покупки, бабці на лавках припиняли теревені. Навіть одна пара, що сварилася при дорозі, замовкла і синхронно повертала голови за нами, і тільки, коли ми від’їхали, продовжила суперечку.

Час зупинився у Козельці. Не лише старовинні церкви, але й радянські лозунги ще можна побачити тут

Нас це спочатку дивувало, адже ми користувалися найбільш звичним тут видом транспорту – велосипедом. Але потім ми знайшли цілу низку причин. Можливо, в них не прийнято їздити по селу велосипедом зі швидкістю 20 км./год.. Або може їм в дивину особливості та оснащення наших машин чи наш одяг, зокрема дитяче велокрісло і велошоломи. Оленка зробила припущення, що нас могли прийняти за іноземців через Нестора, який час від часу, сидячи в своєму кріслі, починав виспівувати “The wheels on the bus go round and round…” чи “Mother finger, mother finger, where are you…” з тим же британським акцентом, який він чув у пісеньках в дитячих мультиках.

Якби ж ми були справжніми іноземцями, то нас найбільше здивувала б навіть не реакція селян на нашу появу, а те, як їм вдається контактувати з зовнішнім світом з такими дорогами. Пейзажі у цих краях казкові, архітектура чарівна, люди привітні, але асфальти – це те ще джерело екстриму. Латки, ями, начоси, тріщини та інші сліди лікування хірургів з автодору змушують часто подовгу тримати увагу на поверхні траси, не даючи змоги вдосталь насолодитися навколишніми видами. Найгірше, коли проблемна ділянка трапляється одразу після спуску – тоді так і відчуваєш себе гірськолижним спортсменом, що на шаленій швидкості оминає перешкоди.

Такий би асфальт не лише на столичній трасі

Але, ніде правди діти, зустрічається і чимало якісного асфальту. Проте його кладуть зазвичай на шляхах з надто інтенсивним рухом, де велосипедистові не дуже комфортно. Хоча, з іншого боку, фура, яка пролітає за якийсь метр ліворуч зі своїми 100 км./год. потужним потоком повітря може допомогти набрати додаткових 5 км./год. швидкості велосипедисту. Але це теж для любителів гострих відчуттів.

Залишається ще сказати кілька слів про культурну складову програми нашої мандрівки. Тут ми дещо прорахувалися, виділивши занадто мало часу на огляди цікавих об’єктів. Слід було або взяти більше днів, або скоротити дистанцію, бо в нас знайомства з більшістю пам’яток проминуло в експрес режимі. Наприклад, на Чернігів не шкода було б витрати і цілий день, а нам довелося вкластися у кілька годин. Натомість гарним став досвід з попередньо домовленою екскурсією центром Глухова. Певно, наступні рази слід неодмінно наперед домовлятися з гідами щодо більшості цікавих об’єктів на маршруті.

Храм у Глухові. Чи не зустрічали щось подібне у Києві?

Ось це, певно, і все щодо мандрівки у загальних словах. Детальніше про наші пригоди, будь-ласка, читайте далі.

День перший: Спокій Козельця і метушня навколо

Схематичний трек першого дня

Часом те, що мешкаєш на околиці, дає свої переваги. Варто було нам перетнути кілька перехресть, перемигнутися з парою світлофорів і – ми вже виїжджаємо з Києва Броварською трасою. Звичайно, рухатися поруч зі стрімким потоком машин – не найкращий вид відпочинку, але ми скористалися цією дорогою лише щоб швидше дістатися до Чернігівщини, де на нас чекали древні міста і ще багато чого. А для термінової доставки, як відомо, асфальт міжнародного класу – найоптимальніше рішення.

Та все ж велосипед – не авто, і зупинки час від часу потрібні. Першу ми вирішили зробити біля меморіального комплексу «Биківнянські могили», який з наших міських покатеньок запам’ятався як тиха затишна місцина з п’янкими сосновими пахощами. Яким же було наше здивування, коли зазвичай безлюдне місце виявилося повне юрби, та ще й непересічної, а майже суцільно у ділових костюмах! Усе узбіччя на кілька кілометрів навколо було щільно заставлене машинами, тож ми змогли перевести дух, лише від’їхавши доволі далеко від епіцентру дійства. Як виявилося, 17 травня – день пам’яті жертв політичних репресій і ми потрапили саме у розпал меморіальних заходів за участю вищого керівництва України. Якраз, коли ми проїжджали повз меморіал, бачили, як вишикувалися військові, а священик у чорному вбранні відправляє панахиду за загиблими.

Перша зупинка за містом

Кажуть, після панахиди відбулися виступи Віце-премʼєр-міністра – міністра культури України Вʼячеслава Кириленка, депутата Верховної Ради голови Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса Степана Кубіва та почесного голови товариства – Романа Круцика, голови Українського інституту національної памʼяті Володимира Вʼятровича, колишнього політвʼязня, історика дисидентського руху Василя Овсієнка (детальніше тут), але ми на той час вже під’їжджали до Броварів.

Пам’ятаючи хитрість розвилки на окружну перед містом (дві праві смуги повертають геть від міста без світлофорів), ми скористалися схемою, яку Оленка придумала минулої осені: дочекалися, поки попередній світлофор навпроти птахофабрики перекриє потік машин і тоді безпечно перелаштувалися на третю смугу, яка прямувала у центр Броварів. Це, зрозуміло, суперечить правилам дорожнього руху для велосипедистів, згідно з якими нам би слід було проїхати 2 кілометри вздовж окружної, там розвернутися під мостом і повернутися тим же шляхом на цю ж розвилку, де б ми без проблем виконали ще один правий поворот – у бік центру міста.

Перетнувши міську межу, нам довелося покинути узбіччя (до речі, доволі широке і з якісним покриттям) і прямувати далі проїжджою частиною. На щастя, транзитний транспорт оминає місто по окружній, тож машини нам не дуже докучали. Певно, найбільше морочили голову міські маршрутки, які випереджали нас між зупинками, щоб під час посадки-висадки пасажирів бути обігнаними нами.

Проїхати через Бровари і заблукати практично неможливо. Головна дорога пролягає по місту прямою лінією, яка має поворот лише в центральній точці. Якщо подивитися на карту згори, то містечко схоже на годинник, стрілки-дороги якого показують 12:40. До речі, саме о такій порі ми наблизилися до протилежного краю Броварів, де на нас чекав мій знайомий Андрій з дітьми.

Андрій хоч і не збирався вирушати у далеку путь, але запропонував скласти компанію на кілька кілометрів лісової дороги, що пролягала паралельно до траси всього в двохстах метрах від неї. Після нашої спільної осінньої мандрівки у нього з’явився велошолом і дитяче крісло на рамі. Тож тепер дорослих було порівну з малечею: 3х3.

Після перших випробувань Броварським лісом

Велосипеди Андрія і його доньки легко справлялися з лісовими пагорбами і пісочком, на відміну від нас. І справа тут була не в тому, що для наших друзів цей шлях був знайомий, а для нас – ні. Просто кілограми вантажу на багажниках втискали наші тонкі колеса у м’який ґрунт і часто, особливо вгору, доводилося йти пішки. Все таки, наші коники – відверті прихильники асфальту.

Отримавши хрещення піском і жаливою, ми повернулися на трасу. Андрій побажав нам гарної дороги і ми знову подалися навперейми вітру Чернігівського шляху. Небесний літун поки не заважав нам, але насторожувало, з якою спритністю він маніпулює хмарами вгорі, то пропускаючи до нас сонячне проміння, то ховаючи його за сірими сховищами потенційного дощу.

Інколи між польових трав можна знайти велосипедистів на обіді

Проминувши останнє з Броварських сіл (Скибин), ми звернули до лісосмуги, щоб підобідати їжею, взятою з дому. Сіли просто серед шовковистої трави край поля, тому стали в нагоді наші туристичні сідельця, які під час мандрівки через їх специфічні габарити ми не пакували до велорюкзаків, а пристебнули просто за велокріслом. Крім того я вдягнув поліетиленового дощовика, щоб не змерзнути від вітру (під час їзди сама фізична активність зігріває).

Та не дощ і не вітер не дав нам спокійно пообідати. Задовольнивши свої скромні потреби, Нестор вирішив дати вихід енергії, яка накопичувалася у ньому, коли ми крутили педалі, а він лиш сидів. Спершу хлоп’я просто бігало вздовж лісосмуги, аж ми бачили лише, як коливається його шолом над високими травами і, коли він ставав вже зовсім маленьким, доводилося самому бігти по нього. А далі ентузіаст побачив, як далеко в полі оре трактор і заходився йому допомагати: знайшов якусь палицю і став бігати вздовж борозен, переорюючи вже зорану землю. Сільськогосподарська діяльність так захопила хлопчика, що він продовжував прокладати нові борозни, навіть коли ми закінчили трапезу і підготували велосипеди до виїзду. Відмовити Нестора від земляних робіт вдалося в обмін на машинку.

Нестор лишає свій слід на землі – прокладає власну борозну

Далі настали довгі одноманітні кілометри. Здавалося, що дорогу прокладали, приклавши до карти лінійку. Шлях йшов прямою, причому у будь-який вимірах: не було відхилень не лише ліворуч чи праворуч, але навіть хоч трохи відчутних підйомів та спусків. Тож не дивно, що за якийсь час Нестор закуняв. Його не бентежили навіть громіздкі фури, що з загрозливим шумом пролітали зовсім поруч від нас.

Лише при в’їзді до Чернігівської області хлопчик проснувся від денного сну. Незабаром йому захотілося до вітру і ми зупинилися. З кущів Нестор притягнув чергову палицю, яку на його переконання слід було взяти з собою. Щоб дарма не засмучувати хлопчика, ми на це погодилися, до того ж новий артефакт був не вельми величезний.

Та не встигли ми проїхати й кільканадцяти метрів, як жахливий хрускіт змусив нас зупинитися – край гілки потрапив між спиць заднього колеса і потім миттєво збив тримачі крила, яке з шумом зашурхотіло між кріплень багажника! І знову зупинка. На щастя обійшлося тим, що довелося виправити погнуті тримачі і наново закріпити крило. Такий був перший (і, щоб заспокоїти читача, останній) ремонт у нашій мандрівці. Не зважаючи на місцями жахливе якість покриття, у нас за всю подорож навіть проколу ні разу не було. Тож запасна камера, якою заходився гратися Нестор після того, як ми викинули його гілку, в пригоді так і не стала.

Я ремонтую заднє крило поки Нестор шукає застосування запасній камері

Хоч все закінчилося успішно, ми надалі вирішили бути більш пильними щодо дій хлопчика. У нас навіть з’явився слоган для розповіді про мандрівку: «Вам здається, що Ви такий крутий мандрівник, що для Вас подорожі Україною надто прості й не цікаві? Візьміть з собою дитину!!!». Як згодом виявилося, це були пророчі слова. З Нестором навіть рутинні справи набували особливого екстриму та драйву.

А тим часом ми під’їжджали до першого стародавнього містечка на нашому маршруті – Козельця. Вперше після виходу з Броварів траса зробила поворот щоб обігнути населений пункт ліворуч. За кількасот метрів до розвилки, де менша дорога, продовжуючи уявну лінію траси, входила до райцентру, ми мали невелику зупинку. Як виявилося, у цьому місці влаштували собі власний Козелець ворони, рясно обліпивши гніздами крони кільканадцяти високих розлогих дерев обабіч шляху. Шум автомобілів поступався гомону пташини, а асфальт, трава і кущі навколо прикрашало кружево з характерних білих плямок. Тож, як під’їжджатимете до Козельця, зупиніться на мить помилуватися цим дивом природи. Але не надто затримуйтеся щоб не отримати несподіваний небесний дарунок.

Покинувши рівненький асфальт міжнародної траси, до якого ми вже встигли звикнути і прийняти як стандарт дорожнього покриття, ми неочікувано потрапили на стометрівку клаптиків і вибоїн. За хвилину жахіття минулося і Козелецькі дороги надалі нам видалися цілком адекватними, тож цю ділянку ми сприйняли просто як непорозуміння. А насправді ж це було таке собі попередження про те, чим доведеться їхати вже через кілька днів, коли ми покинемо товариство доріг міжобласного значення.

Через Козелець протікає річка Остер, що своєю широкою долиною роз’єднує місто на дві частини. У лівобережній, до якої ми потрапили спершу, переважає приватна забудова. З культових пам’ятників тут можна побачити хіба що радянський меморіал, присвячений Другій Світовій війні.

Церква святого Миколая за річкою Остер

На правобережжі збереглися деякі муровані споруди ще козацьких часів, а також низка церков, що своїми білими стінами впевнено домінують над переважно одноповерховою забудовою. Ще до переїзду через Остер можна помітити, як над хатками десь ліворуч височіє церква святого Миколая (1784). А майже одразу після перетину мосту попереду з’являється величний собор Різдва Богородиці (1766) з дзвіницею. На цю перлину Козельця звернув увагу ще Тарас Шевченко під час своє мандрівки 1846 року, коли на завдання Археологічної комісії замальовував пам’ятки Чернігівщини. Козельчани віддали належне митцю і встановили його погруддя у міському парку поруч зі святинею.

Окраса Козельця – собор Різдва Богородиці (1766) з дзвіницею

Власне, так ми потрапили до центру міста, де окрім естетичних завдань мали й утилітарні – купити їжі для вечері-сніданку. Далі на маршруті інших міст не передбачалося, тож вирішили поповнити провіант саме в Козельці. На перший погляд це завдання виглядало аж занадто легким, адже на центральній вулиці майже на кожному другому будинку висіла вивіска продуктового магазину (і біля кожного – своя велопарковка). Але, як виявилося, асортимент продукції не вельми вражав уяву, а, наприклад, хоч якийсь хліб ми змогли віднайти лише з п’ятого разу.

Насправді, певно це не особливість власне Козельця. Просто, саме був вечір неділі – поєднання двох факторів (вечір та неділя), кожен з яких для звичайного райцентру означає повний штиль. Навіть автомобілів на вулицях їздило зовсім мало, набагато менше, ніж людей на велосипедах, між іншим. Оленка навіть зробила припущення, що велосипед тут користується популярністю за відсутністю громадського транспорту. Справді, за весь час, що ми провели у Козельці, я не бачив жодного автобуса, але помітив щось схоже на автобусну зупинку біля центрального парку, де стояли якісь люди, які явно на щось сподівалися.

Вознесенська церква – рідкісний випадок, коли храм використовується не за первісним задумом

Поки я чекав, як Нестор допомагає Оленці у митарствах продуктовими магазинами, помітив ще одну культову споруду – Вознесенську церкву (1874). Святиня виглядала менш величніше за свою славнозвісну сусідку, певно тому й примостилася сором’язливо у куточку головного майдану міста. Стан церкви теж не вельми веселив погляд. Одразу було видно, що не вистачає їй коштів прочан. І то не дивно, адже за незалежності споруда так і не повернула собі первісного призначення, задовольняючись скромним статусом музею ткацтва Чернігівщини.

Як і в Броварах, в Козельці єдина зміна вулиці припадає на центр міста. До нього і від нього достатньо їхати головною дорогою, нікуди не звертаючи. Щоправда стрілки тут не прямі, а якісь погнуті – не інакше, як до малювання годинника доклав руку Сальвадор Далі.

Фрагменти радянської архітектури

Тиша і спокій райцентру розвіялися як сон, щойно чернігівська траса, обійшовши Козелець влилася до нашої дороги. Здавалося, громіздкі фури і меткі легковики не знають відпочинку від ранку до ночі. Тож знову довелося сконцентруватися на дорозі і міцно стискати кермо, не піддаючись на провокації потоків вітру, гнаними нашими метушливими сусідами.

А сонечко вже схилялося низенько до обрію. Годинник передвіщав, що за годину небесне світило піде спочивати, а отже нам теж слід подумати про ночівлю. До запланованого місця біля села Красного (незадовго до самого Чернігова) лишалося понад 30 кілометрів – відстань, яку нам не подолати до настання сутінок. Тож ми вирішили зупинитися цього вечора раніше, обравши найближчий ліс, що підходить впритул до траси поблизу села Пісоцького.

Останнім населеним пунктом, повз який ми проїжджали цього дня, стало селище Лемеші. Про незвичних уродженців свідчить Трьохсвятительска церква (1755), яку особливо гарно видно, якщо під’їжджати з боку Чернігова. Святиню було споруджено на замовлення Олексія Розумовського – рідного брата останнього гетьмана Кирила Розумовського. Обидва сини Григорія та Наталії Розумів, хоча й здобували славу в далекому Петербурзі, вперше побачили світ саме тут, у Лемешах. Крім того, у селі знаходилася родова усипальниця чернігівської гілки роду Богомольців, що дав Україні одного з президентів академії наук – Олександра Богомольця, і не менш відому його правнучку – Ольгу Богомолець.

Лемеші з церквою, будованою братом останнього гетьмана козацької України

Відрахувавши 80 кілометрів від старту, наш шлях нарешті увійшов до лісу, смуга якого темніла десь далеко ліворуч, ніби соромлячись підійти ближче кілька останніх кілометрів. Незабаром ми віднайшли лісову доріжку, що спускалася від траси, і скористалися нею, щоб віддалитися від шуму машин. Щойно асфальт лишився позаду, лісові пахощі нахлинули на нас так, ніби ми потрапили під справжнісіньку зливу ароматів незнайомих трав і дерев. Справжнісінька вам аромотерапія!

Проминувши смугу чагарів, ми опинилися у просторому сосновому лісі, де й вирішили провести ніч. Поки темрява ще не увійшла цілком у свої права, я, розвантаживши свій велосипед, поїхав у Пісоцьке по воду, а Оленка з Нестором лишилися ставити намет і збирати хмиз.

Колодязь зі стратегічним продуктом я знайшов за два кілометри від нашого табору – цілковита дрібниця для велосипеда. Для цього довелося проїхати півкілометра назад до траси, перетнути її і подолати ще півкілометра польовою дорогою до села, а далі чекав ще кілометр до самої криниці. Вода на колір нагадувала «Живчик», але на запах була ніби нічого. До того ж, ми не збиралися її пити сирою, а після кип’ятіння достатньо лише повиловлювати трупи померлих мікробів.

Швидко повернувшись дорогою з ущільненого піску (не дарма ж селище носить свою назву), я знайшов мою команду з виконаними обома завданнями: між соснами зеленіла наша похідна хатинка, а неподалік здіймалася ціла купа гілок, до збору яких приклав свої маленькі ручки і Нестор. Тому, поки я розпалив вогонь і закип’ятив привезену воду, Оленка вже закінчила облаштування помешкання до ночівлі. Вона саме збиралася вилазити назовні, щоб підготувати місце для вечері біля вогнища, коли разом з темрявою до нас завітав дощик. Гість виявився на диво несміливим і все не наважувався розгулятися, лише сором’язливо постукуючи об тент намету, ніби просячи дозволу на втручання. Наполегливості бідоласі так і не вистачило, то він собі поплентався кудись геть, лишивши нас сам-на-сам з ніччю.

День другий: Місто легенд над Десною

Схематичний трек другого дня

Табличка «Полювання заборонено» при в’їзді до лісу виявилася не порожньою формальністю. Коли вогнище згасло, а ми заходилися готуватися до сну в наметі, було чутно, як щось пробігає повз чагарі неподалік. Але боятися особливо не було чого, тож ми спокійно собі поснули.

Попри слізне прощання дня вчорашнього, сьогоднішній зустрів нас ясною погодою. Дрова, які я приховав від дощу під намет, не знадобилися, бо все навколо було настільки сухим, що проблема полягала не в тому, аби розпалити (купа хмизу легко загорялася від одного сірника), а не дати поширюватися вогню по товстому шару пожовклої хвої, що суцільно вкривала ґрунт навколо. Щоб уникнути несанкціонованого експорту нашої ватри я розчистив трохи простору навколо. Як і варто було очікувати, під покривалом голок ховалася не трава і не земля, а жовто-сірий пісок.

Ранкова кухня

Зранку їздити по воду не довелося, бо від вечірніх запасів лишилося ще більше половини, чого було більше, ніж достатньо, як для каші з чаєм, так і на вмивання та інші потреби. Сніданок зготувався за доволі малий час: у казанку варилася мультизлакова каша швидкого приготування, а воду на чай ми поставили просто в Оленчиному металевому кухлику на землю край вогнища. Оленка особливо шанує чай і полюбляє ним насолоджуватися тривалий час, тому об’єму її кухлика вистачило на обох.

Після сніданку настала черга збирати речі. Нестор процедуру прибирання полюбляє, але, все таки, більш до вподоби йому протилежний процес. Поки я згортав тканину нашого нічлігу, хлопчик експериментував з дугами, на якій вона трималася. І все було б добре, але якийсь з фрагментів зачепився за стовбур сосни, після чого (дякувати Архімеду) невеличкого дитячого зусилля вистачило, щоб обірвати гумовий шнур, яким були пронизані всі секції дуги. На щастя, далеко вони не порозліталися, але, як не тули, без шнура ланки вже не могли триматися купи. Добре, що в наметі сама конструкція передбачає їх попарне стискання, тож єдиним негативним наслідком стало те, що тепер при кожному зборі намету слід перераховувати кількість секцій.

Юний дослідник і його експеримент

Дитяча винахідливість надихнула нас збиратися швидше – хто зна, який «експеримент» юний дослідник ще встигне поставити. Тож ми хутенько закінчили наші приготування і вирушили в дорогу. Коли вже все було готово мало не сталася нова пригода – Нестор розвідав якусь звірячу стежку і подався нею кудись в чагарі. Втікача ми зловили і вже за кілька хвилин повернулися на широкі простори автотраси.

Ліс, в якому ми провели ніч, простягався на багато кілометрів. Але асфальтівка лише злегка дотикалася до нього, лишаючи зелене пасмо осторонь. Тому досить скоро на зміну високим стінам дерев прийшли чепурненькі хатки селища Кіпті. Дорога мала міжнародне значення і назви всіх населених пунктів дублювалися англійською. Шкода лише, використовувалася стандартна транслітерація, а можна ж було такого ж звучання досягнути чимось фантазійним, наприклад: «Keep tea».

До речі, для тих, хто полюбляє зберігати час і спокій за кількасот метрів до самих Кіптів край дороги в оточенні лісу розмістився невеличкий готельчик. Ми його запримітили лише зранку, тож спокуса полегшити умови ночівлі просто запізнилася посіяти зерна сумнівів у наші голови.

Одразу за Кіптями дорога стала вдвічі менш міжнародною. На схід відійшла траса на Москву, а наша продовжувала прямувати до Мінська (через Чернігів та білоруський Гомель). Важко було не відзначити, що стало менше машин (на щастя), але якісь покриття відчутно підупала (а це вже прикро). Хоч напрямок зберігався той самий, який вказав ще центральний майдан Броварів, відчувалося, що все ж головна дорога подалася у бік далекої північно-східної столиці.

Близько до полудня ми проїжджали ліс за селом Красним. Маючи доволі оптимістичний настрій за кілька тижнів до поїздки саме тут я планував першу ночівлю. Але життя внесло свої корективи і ми вирішили за краще стати на двадцять кілометрів південніше, аніж випробовувати себе у нічному катанні. Добре, що дистанція другого дня удвічі менша, тож нам не буде важко нагнати втрачені кілометри. Доведеться лише пожертвувати часом, відведеним на прогулянку Черніговом.

Чим ближче до міста легенд ми під’їжджали, тим все грізніше клубочилися хмари навколо. Сонечко, що зранку пустотливо позирало на нас крізь крони сосон, остаточно забуло про Землю, віддавши її на поталу вітрам і дощам. Мені, не вельми поступливому перед холодом, довелося натягти кофтину. А на Нестора ми взагалі одягнули весь термоарсенал, включаючи рукавички і спеціальну шапку, що закриває не лише голову, але й шию.

Нестор у всеозброєнні

Поки в авангарді негоди гуляли холодні вітри, десь на обрії вже заходило на дощ. Коли дерева обабіч дороги брали таймаут, ми могли бачити, як десь далеко хмари розродилися дощами. Сіра коса штриховка з’являлася то північніше, то південніше. Виникало непереборне відчуття, що ми потрапили в кільце, яке стискається все сильніше – просвітів у небі вже не лишилося ніде, а фланги дощу невблаганно наближалися. Зігрівала лише надія, що до Чернігова небагато лишилося, а там небесні плачі можна буде перечекати в якомусь укритті.

Негода посилила невдоволення Нестора. Вже вчора в пообідню пору хлопчику було нудно на довгих переїздах, і сьогодні зранку це відчуття протесту нікуди не зникло. Коли ставало вже зовсім кепсько, він ініціював зупинку, наприклад, просячись «на горщик» або попити компотику. Зрештою, ми запевнили його, що скоро буде велике місто, де він зможе досхочу погратися на дитячому майданчику. Майданчики – це пристрасть Нестора, але по селах їх зовсім немає, тому наша обіцянка, схоже, подіяла.

Ми неабияк зраділи, коли двосмугова траса повернула ліворуч, поклавши початок окружної навколо обласного центру, лишивши нам нешироку дорогу, що й далі прямувала собі на північ. І хай до самого міста лишалося ще понад десять кілометрів, ця розвилка мобілізувала наші зусилля. Їхати стало якось одразу легше (може ще й тому, що більшість машин забрала на себе окружна) і я знову став більше цікавитися побаченим навколо.

Кринична помпезність

Наприклад, я нарешті сфотографував один з колодязів, подібного до яких ми вже побачили чимало в попередніх селах. Як далі виявилося, в кожному районі є свій еталон колодязя, на який подібні усі місцеві. Характерною особливістю цього району стала помпезність – ніде більше я не бачив, щоб криниці займали так багато місця.

Також, що ще одразу впадає в око міському мешканцю, це значна кількість лелечих гнізд. Особливо багато ми їх бачили, коли проїжджали Семиполки напередодні. Проте, навіть за кілька кілометрів до меж багатолюдного Чернігова, їх можна побачити теж (наприклад у Іванівці). Переважно птахи гніздяться на стовпах вздовж дороги, тож мене аж цікавість розібрала: де лелеки будувалися до появи людини?

Сільська пташина

Близько другої години дня ми проминули село Количівку, одразу після якої дорога увійшла до зони заплавних лук Десни. Щоб весняні розливи не пошкодили дорогу, її проклали на високому насипі, який в одному місці підіймається ще вище, щоб мостом перескочити через залізницю. Ось тут вже справді було вітру де розгулятися. Заодно ми змогли побачити одразу все небо. Точніше, всі полчища хмар, що грізно сунули з заходу на схід, поливаючи дощами землю як попереду нас, так і там, де ми проїжджали зранку.

А тим часом, щойно спустившись з мосту через колії, ми опинилися біля величезного знаку з таким довгожданим для нас словом: «Чернігів». Ніби на замовлення хмари дещо розійшлися і ми могли спокійно по фотографуватися. Відкіля ж було знати, що це лише обманний маневр небесних хитрунів? Бо тільки-но ми перетнули Десну (попутно минувши ще кілька знаків з написом міста, яке попри них, схоже, не поспішало нам на зустріч), як почалося!

Міст через Десну в Чернігові

Злива атакувала раптово, одразу вихлюпнувши на нас всю потугу дощових крапель, тож ми ледве встигли дістати та одягти дощовики і заховатися під кроною одного з дерев над дорогою – ні будинків, ані інших архітектурних форм (малих чи великих), які б нас захистили, все ще не було.

Коли перша навала минула, погода дещо втихомирилася. Дощик став монотонним і значно менш інтенсивним. Ми не знали, як довго він триватиме і чи не посилиться знову, тому вирішили їхати далі, щоб зупинитися біля якогось ресторанчику, де б можна було пообідати, одночасно дочекавшись, що погода вирішить робити далі.

І ось нарешті Катеринівська церква, що маячком біліла попереду останні три кілометри (ще до початку зливи), опинилася зовсім поруч. З невеличким підйомом дорога обійшла її праворуч і неочікувано ми потрапили у центр міста! Ці вулиці з щільною старовинною забудовою і тролейбусами для нас виявилися справжнім сюрпризом, адже ніякого передмістя ми не проїжджали. Була звичайна заміська траса, потім кілька хаток обабіч – і на тобі!

Проминувши один квартал проспектом Миру (ми потрапили до нього за замовчуванням), ми завернули до затишної вулички праворуч за Філармонією, де нас привабив літній ресторанчик «Велюров». Навпроти ми надибали велопарковку з дашком, де залишалося вільними рівно два місця для наших велосипедів.

Дощ саме закінчився, тож ми начепили сохнути наші дощовики на велосипеди, від чого ті стали виглядати ще більш громіздко, особливо у порівнянні з іншими клієнтами парковки, частина яких не лише не мала вантажу, але й не знала, що таке багажник.

Обід нам сподобався дуже! І тут справа не лише у втомі та виснаженні через нещодавній двобій зі зливою. Чернігів – найбільше місто на нашому маршруті і, схоже, нам вдалося потрапити до одного з кращих його закладів. Принаймні, у жодному містечку далі ми не зустрічали нічого, що хоча б близько було подібним до цього – як за рівнем обслуговування, так і за асортиментом. Все, що ми замовили, нам подали досить швидко – Нестор навіть не встиг як слід познайомитися з живим кроликом у клітці і награтися макетом паровозика, що стояв на справжній радянській радіолі.

Куточок юного техніка

Страви були не лише смачні, але й приємно дивували щедрістю. Наприклад, звичайний борщ, який я замовив, прибув не сам-один, а в комплекті з кількома шматочками чорного хліба, акуратно нарізаного сала, кількох пер цибулі, часнику та ємності зі сметаною! А десерти взагалі викликали мало не ейфорію (ми ті ще солодкоїжки). «Пана кота», «Гарбузове крем-брюле», «Мільфрей з грушею» – я раніше не зустрічав цих назв, але після знайомства з їх носіями ми мало не задумалися – а чи взагалі треба кудись ще їхати?

Та час не чекав, хоча нам і здавалося, що він завмер для нас у цьому ошатному ресторанчику. Сонечко, яке, схоже, теж підобідало і набралося нових сил, хутко розігнало дощові хмари і подарувало нам чимало блакитного неба в дорогу. Шкода лише, що нашого бюджету часу залишилося достатньо тільки для знайомства з дитинцем (початково ми планували ним закінчити прогулянку місту, маршрут якої перед цим мав пролягти повз Болдині гори з Антонієвим печерами і військовим меморіалом, Троїцький та Успенський собори, Казанську і Воскресенську церкви, проспект Миру з Красною площею).

Чернігівський колегіум (1700)

Повернувшись до парку Дитинець (повз який ми в’їхали до центру), ми спершу відвідали Чернігівський колегіум (1700). Сьогодні був понеділок і вхід до виставки «Чернігів і Чернігівці 100 років тому» у його стінах для нас виявився безкоштовним. Усередині старовинної будівлі ми самі ніби опинилися в минулому – кімнати містили чимало предметів побуту, що були звичними для містян початку минулого століття.

Храм Бориса та Гліба (1123)

За колегіумом нас засліпили білизною одразу два архітектурні шедеври древньоруської епохи: храм Бориса та Гліба (1123) і Спасо-Преображенський собор (1036). Вечір невблаганно наближався, змушуючи доглядачів зачиняти брами, тож ми лиш роздивилися святині зовні. Прикро, звісно. Але саме тоді ми усвідомили, що для знайомства з Черніговом навіть дня було б замало.

Спасо-Преображенський собор (1036).

Як їхати сюди, то треба брати всі вихідні, а бажано ще кілька днів у запасі. І, можливо, не раніше, ніж через кілька років, бо Нестору зараз було набагато цікавіше не розглядати старовину, а досліджувати гіллясте дерево, на яке він заліз сам і, навіть, просив провести йому фотосесію. Це дерево стало компенсацію дитячого майданчика, який ми обіцяли хлопчику, але досі не знайшли.

Нестор і дерево, на яке він сам заліз

На прощання з Дитинцем ми під’їхали ще до Катерининської церкви (1715), яку помітили першою, коли обідня перерва перебувала лише в категорії солодких мрій. Розташована на краю валу, святиня пропонувала скласти компанію в спогляданні широкої долини Десни з пішохідним містком через неї. Справді магічне місце!

Катерининська церква (1715)

Від храму ми попрямували до Красної площі. Вирішили ще трохи відкласти товариство з машинами і скористалися пішохідною алеєю Героїв. Певно, ще два роки тому вона виглядала дещо інакше, але зараз від багатьох пам’ятників колишніх звитяжців Чернігівщини лишилися самі гранітні постаменти. Цікаво, що зникли лише погруддя – отже незабаром слід чекати на образи нових героїв, що посядуть місце поборників радянської влади?

Помилувавшись вражаюче широкими просторами Красної площі, ми повернули праворуч, пірнувши в затінену деревами вулицю Шевченка. Спершу непримітна, згодом вона перетворилася на широку магістраль, що перетнувши мало не пів міста, вивела нас за міську межу на зустріч новим пригодам. Але Нестор того вже не бачив, бо, так і не дочекавшись майданчика, заснув, коли ми проїжджали Бобровицю (східна околиця Чернігова).

Широкі простори Красної площі

Нова дорога пишалася якістю не гіршою за попередню міжнародну трасу. Навіть частини для руху в різних напрямках були розділені широкою смугою трави. Щоправда, згодом виявилося, що чим далі від обласного центру, тим асфальт все більше втрачав у якості. Кілометрів через сім траса повужчала, позбавившись зелені посередині, згодом стали з’являтися латки. Та це все не завадило вже за годину доїхати до останнього села перед місцем нашої ночівлі – Брусиловим.

Незадовго до нього прокинувся Нестор. Спершу настрій в нього був так собі, але ми його трохи поносили на руках, бесідуючи, трохи прогулялися лісосмугою, і хлопчик повеселішав. Поки він спав, ми зрозуміли, що покладати надії на примарні дитячі майданчики чи якісь інші принади – марна річ. І насправді причина того, що Нестору нудно або він робить яку шкоду – не в ньому, а в нас. Адже ми звикли мандрувати у дорослих компаніях, і в цій мандрівці, певно, непомітно для нас самих, але неочікувано для хлопчика, ввімкнулася набута програма поведінки у поході, де до дитячих проблем немає справи. Тож ми вирішили стати знову такими, якими нас знав Нестор удома – уважними до його внутрішнього світу і інтерпретаторами світу навколишнього.

Вечірня прогулянка

Брусилівський прорив подарував нам зустріч з річкою Снов. У цьому місці водна артерія досягає своєї найбільшої величини, а вже за кілька кілометрів впадає у Десну. Через ріку перекинуто одразу два мости – старий, закритий для автотранспорту, і новий, яким скористалися і ми. З висоти мосту як з дозорної вежі ми роздивилися Снов і серед зарослих берегів знайшли одне більш-менш вільне від надлишкової рослинності місце метрів на двісті вище за течією, щоправда, з іншого боку.

Щоб дістатися до мети, довелося спершу проїхати мало не кілометр трасою геть від річки – дорога пролягала по насипу з густими чагарями обабіч, тож передчасно покинути її товариство не було ніякої можливості. Так ми дісталися до села Снов’янки, яке, попри назву, розташувалося дещо осторонь річки. Тут ми зробили останню технічну зупинку і поки Нестор ходив «на горщик», я розшукав криницю і набрав води для наших табірних потреб. А далі ґрунтовою дорогою, надійно схованою у лісочку попід трасою ми проїхали майже той самий кілометр у зворотному напрямку, поки не опинилися прямісінько на галявині, яку примітили з мосту.

Сучасна культова архітектура в Снов’янці

Натреновані попередньою стоянкою і, маючи повний запас води, ми поставили намет і назбирали хмизу на вогонь напрочуд швидко. Особливо відзначився Нестор, який з іншого кутка галявини притягнув кілька мало не дерев, що лишилися від чийогось попереднього вогнища (на галявині чорніло кілька колишніх кострищ). А поки я порався з вечерею біля вогню, він водив Олену до річки «ловити рибку». Платою за незакритий чагарями доступ до берега став стрімкий (метрів з 5) крутосхил, на який ми побоювалися пускати Нестора самого, хоча там і була така-сяка стежка донизу.

Вечірня рибалка на річці Снов

Коли “рибалки” повернулися до табору, я саме доварив макарони. Поки я розсипав гаряче, а Оленка готувала овочі та ковбасу, хлопчик крутився біля нас і якось ненароком перекинув одну миску з макаронами. Як то кажуть, це все – «бісова тіснота», але ми не вельми засмутилися, бо їжі все рівно було достатньо. Та й з того, що вивернулося, ми встигли чимало повернути, поки купка білих черв’ячків не розповзлася остаточно.

Але халепа не ходить одна. Щойно ми повсідалися, щоб насолодитися вечерею з видом на річку Снов і послухати вечірні пісенні змагання між жабами і соловейками, як співаки несподівано замовкли. Настала така незвична тиша, аж стало якось не по собі. «Зараз почнеться дощ!» – здогадалася Олена. І щойно вона це промовила, як налетіла справжня злива! Нам не лишалося нічого іншого, як похапцем прибрати все до намету і решту вечора провести у нашій квартирі на виїзді.

Пісенний конкурс виграла колискова дощу.

День третій: Поліська савана

Схематичний трек третього дня

Відомо, що найкоротшою відстанню між двом точками на площині є пряма. Але часом виявляється, що чим далі маршрут мандрівки від цієї ідеальної лінії, тим краще. Бо тоді існує більше варіантів «зрізати», якщо не вистачає часу. Саме така ситуація трапилася з нами. І, хоча, за два перші дні ми проїхали стільки ж, скільки планували, на наступні два нас точно не вистачило б, щоб витиснути по сотці кожного разу. Тож ми вирішили скоротити дистанцію і, на щастя, мали можливість це зробити.

Первісно нитка маршруту мала вигляд літери «М», яка схилилася ліворуч, піднявши праву ніжку. За верхівки їй слугували Чернігів та Новгород-Сіверський, а галочку між ними увінчувала Сосниця. Містечко дитинства Довженка пропонувало нам на вибір аж три дороги. Найдовша – як було заплановано, а найкоротша – прямо через Путивль. Середня ж проходила між ними, прямуючи до Глухова. Обидва міста були на нашому маршруті відпочатково, але йшли вже після Новгорода-Сіверського. Можливо б ми й пожертвували останньою гетьманською столицею, якби на нас там не чекала добра знайома Олени. Та ще й з екскурсією зі справжнім екскурсоводом!

Тож, коли Оленка прокинулася, я розповів їй про свої ранкові міркування над картою і вона (себто Олена) погодилася модифікувати маршрут і перетворити Сосницю на звичайну точку на майже прямій, що з’єднує Чернігів і Путивль – два вершки присадкуватої літери «П». Зміну шляху ми мали відчути під вечір.

Ранок на річці Снов

Ранкове небо дивувало незайманою блакиттю. Ніби й не воно тероризувало нас два дні дощовими погрозами! Тихий сонячний ранок нічого не пам’ятав про дощовий вечір, який, пішовши в небуття, залишив по собі лиш наскрізь мокрі дрова. На щастя, у нас була баночка рідкого спирту, який змусив танцювати сині язички полум’я навіть на безнадійно вологій деревині. Газовий пальник знову лишився без роботи.

Нестор прокинувся у гарному настрої. Можливо цьому посприяла погода, а може він нарешті пройнявся духом мандрівок. На користь останнього свідчило те, що, поки ми збирали табір, хлопчик неодноразово вирушав досліджувати місцеві доріжки. Коли він зникав з поля зору, я наздоганяв його і ми гуляли разом, після чого поверталися. А за деякий час все повторювалося знову.

Наш табір над річкою Снов

Крім того, користуючись з нашої зайнятості у таборі, Нестор попри заперечення Оленки навчився самостійно спускати стежкою до води. Щоправда, це вміння коштувало йому добряче забіленого піском одягу, адже доводилося притулятися до схилу, щоб не злетіти зі стрімчака.

Ми й самі неодноразово спускалися до берега, бо ж як можна мати стільки води під боком і не скористатися з цього? Традиційний ранковий ритуал зі сніданком і збиранням речей у дорогу завершився новою процедурою – купанням. Щоправда, спогади про нещодавні холоди ще давали про себе знати і ми не лазили у річку, а лише милися з казанка. Пропонували і Нестору, але хлопчик сприйняв це за жарт і відмовився.

Хоч ми і встали цього ранку на годину раніше попереднього, але через дитячу непосидючість та водні процедури вирушили в дорогу так само, як і напередодні. Перший кілометр подолали у тіні прибережного ліска, а в Снов’янці розпочалася наша мандрівка асфальтівкою, щедро залитою сонцем – про холод незабаром можна було впевнено забути.

Загадкова вежа в Березні

Села на трасі стали траплятися рідше, але в кожному з них ми пильно придивлялися, чи немає дитячого майданчика, бо ж учорашня обіцянка Нестору так і лишилася невиконаною. Спершу нам не щастило і, навіть, у кількатисячній Березні ми не знайшли, що шукали (а пильне дитяче око запримітило б його у першу чергу). Зате ми зусібіч роздивилися якусь дивну вишку просто в центрі селища, призначення якої лишилося прихованим у таємниці.

До того ж, завдяки Нестору (тобто ми стали уважніше придивлятися не лише до ям на дорозі, але й того, що розташоване обабіч) ми запримітили новий вид колодязів. Знову ж таки, видобувачі води у селищі лише на перший погляд здавалися однаковими, але як придивитися – елементи обов’язкового декору в кожного свої. За свій дашок пікоподібної форми саме Березнянські колодязі мені здалися найкрасивішими з тих, які ми бачили за поїздку.

Звичайна Березнянська криниця

Не знайшовши майданчика, ми проминули Березну майже без зупинки. Певно це вельми засмутило Нестора і, помітивши, як останні хати лишилися позаду а відпочинку нема, він вирішив порозважатися самотужки, викидаючи рукавички, які ми йому одягнули зранку, навчені вчорашнім холодом. Бешкетник сидів за мною, тож його витівку помітив не я, а Олена, що їхала позаду. Вона гукнула, щоб ми зупинилися, підняла одну з викинутих рукавичок, а коли під’їхала до нас, то виявилося, що другої немає також.

План Нестора спрацював і ми зробили зупинку тут же, на роздоріжжі біля лісосмуги. Лишивши товариство відпочивати, я поїхав назад, щоб відшукати пропажу і знайшов її майже одразу. Мене не було трохи більше хвилини, але за цей час відпочиваючі знайшли чим зайнятися: Нестор нарізав круги по полю за лісосмугою, а Олена досліджувала хрущів, які мало не дощем сипалися з дерев. Я ніколи не бачив стільки живих жуків одразу, а розпластаних тілець на асфальті було ще більше.

Незабаром Нестор зійшов з орбіти своїх пробіжок і зацікавився, що ми таке роздивляємося на узбіччі. Ми залюбки показали йому своїх піддослідних і для ближчого знайомства посадили кілька жуків на його кофтинку. Хрущі почали жваво повзати по одягу і це неабияк збентежило хлопчика. Він спробував зірвати котрогось з несподіваних гостей, але чіпкі кігтики міцно трималися за матерію. Щоб не доводити бідолаху до паніки, ми познімали їх самі, проте Нестор відтоді став остерігатися шестилапих мандрівників.

Нестор досліджує хрущів

Після зоологічної перерви енерджайзер повернувся на свою орбіту. Щоправда, тепер вона дещо змістилася і частину кола хлопчик продирався крізь лісосмугу, де завдяки своєму зросту мав перевагу перед дорослим. Тож, щоб зловити орбітальне тіло, найкраще було вичікувати його край поля, а не лізти за ним в чагарі.

Закінчивши з астрономічною фізкультурою, ми вирушили далі. Виявилося, що ми потрапили у цілий регіон розмноження хрущів, бо протягом години я ще чимало бачив їх на дорозі, а деякі найактивніші з льоту чіплялися мені на футболку. Одного з таких літунів я зняв і перечепив собі на спину – щоб Нестор подивився також. Але хлопчик почав хвилюватися за мою цілісність, певно вважав, що жук може мене як не з’їсти, то принаймні покусати, тому я на його прохання видав хрущу квиток на продовження польоту.

А тим часом навколо ставало не лише більше комах, але й рослинності. Здавалося, лісосмуги обабіч просто розпирало від молодої зелені. Суцільний масив крон дерев і кущів, що починався, здавалося, від самої землі, давно поглинув узбіччя і впритул наблизився до асфальту, нерідко нависаючи мало не над краєм, аж нам доводилося часом покидати свій законний метр біля краю і їхати ближче до центру дороги, коли поруч не було машин.

Побічний ефект наступу флори вилився у відсутність краєвидів, тож, щоб Нестора не ввігнало в остаточну нудьгу, ми якось стали з ним грати у перекладача (хлопчик називав предмет українською, а ми наводили слово англійською), яка з легкої руки нашого пізнайки набула його улюбленого автобусного колориту. Тобто, він, наприклад, питав не просто «кущ» або «корова», а «кущ-автобус» чи «коров’ячий автобус». Дарма, що в реальності bush-bus і cow-bus навряд чи існують, але англійською воно звучало доволі переконливо («бушбас» і «ковбас» – останнє особливо рідне українському вуху).

Космонавт повернувся з польоту

У Волосківцях довгоочікуване щастя нарешті посміхнулося нам ( а точніше, Нестору) – просто в центрі села ми знайшли дитячий садок з першим за дні поїздки ігровим майданчиком! На ньому серед іншого помітили горизонтальну ракета з нашого радянського дитинства. По містах подібні давно вже полетіли в космос, а тут, бач, ще лишилася. Нестор відмітився на всіх об’єктах (гойдалки, гірка) по кілька разів, а космічний апарат йому настільки сподобався, що він навіть не бажав його полишати. Мабуть вважав за краще подорожувати далі ним. Ми дали хлопчику награтися вволю, а тоді на продовження поїздки спокусили зоопарком, від якого нас відокремлювало всього кільканадцять кілометрів.

Мена – єдиний в Україні районний центр, в якому розташовано зоопарк загальнодержавного значення. Спершу нам не вірилося, що у містечку з дванадцятьма тисячами мешканців може чекати щось грандіозне. Та й головний вхід не вельми показний – бетонна стіна з намальованими яскравими фарбами тваринами більше асоціювалася з дитячим садком. Якби не скульптурна композиція з ведмежатами, ми могли б і пропустити зоопарк.

Леви на чатах навіть за ґратами

Але щойно переступаєш поріг, як починаються відкриватися дива. Спершу нас вразило різноманіття птахів, які у своїх вольєрах то літали, то походжали, а то й роздивлялися нас так, ніби то нас привезли показати їм, а не навпаки. Коли я збирався сфотографувати одну і, щоб у кадр не потрапила сітка, підніс камеру занадто близько, птаха неочікувано дзьобнула мене в палець, аж я впустив свій пристрій. Надалі я був більш обачний і перш, ніж знімати, придивлявся до звичок мешканців неволі.

У Мені я вперше побачив живих пеліканів

Серед інших птахів особливо запам’яталася добірка різних видів голубів (у тому числі у компанії зі звичайним міським – ми навіть якось подумали, що то він сам до них залетів), а також білі павичі, один з яких так насолоджувався увагою публіки, що походжав з постійно розритим віялом хвоста.

Власник найбільшого хвоста Менського зоопарку

Ще більш розмаїто був представлений світ ссавців, у тому числі й доволі крупних. Ми бачили кілька видів ведмедів (у тому числі і найбільший вольєр з косолапим), вовків, лисиць, оленя, нюхачів (не зважаючи на свої довгі носи, якими вони постійно щось нюхачили, біля їхньої клітки чомусь був найсильніший запах), мавп, бізонів.

Верблюди приймають сонячні ванни

А коли ми вже вважали, що все розвідали, несподівано вийшли на алею, вздовж якої розмістилася ще одна половина зоопарку з тваринами, що люблять простори і тепло, прихідцями з саван і пустель: верблюди, зебри, страуси, ему, пуми, гепарди та інші. Також тут я вперше зблизька побачив пеліканів, а ще чорних лебедів.

Спілкуємося з мешканцями савани

На останок ми завітали до окремого приміщення, мешканці якого особливо вибагливі до клімату. Ми показали Нестору справжнього дорослого крокодила і кількох його дитинчат, також інших холоднокровних, у тому числі доволі грізних у своєму спокою змій, а також пустотливих яскравих папужок.

Спостереження за ігуаною

Як підказувало перше враження, територія зоопарку виявилася справді невелика. Але тварин на ній ми зустріли неочікувано багато. Здавалося, що мешканцям вже затісно у своїх межах, навіть попри те, що окрім невеличкого скверику з фонтаном та дитячого майданчика в зоопарку все інше займали помешкання дітей волі. До речі, саме завдяки майданчику нам з Оленкою вдалося спокійно оглянути тварин – поки Нестор бавився з металевими кониками та крокодилом, яким він присвятив часу не менше, ніж спогляданню живих прототипів.

Після години екскурсії зоопарком ми зайнялися пошуком місця обіду. На щастя, в Мені знайшлося одразу кілька ресторанчиків, один з яких ми й обрали. Щоправда, асортимент тут не вражав такою широтою розмаху, яку ми зустріли в Чернігові. Але місцевий суп, смажена картопля та відбивна теж неабияк потішили наші смакові рецептори. А заключний акорд у вигляді морозива так і взагалі залишив приємний післясмак Мени, настільки лагідний, що Нестор заснув незабаром після того, як ми виїхали за межі містечка.

Другим населеним пунктом, в якому на нас чекало продовження культурної програми, стала Сосниця, до якої від Мени на схід вела майже пряма дорога завдовжки в півтора десятка кілометрів. Наш пасажир більшу частину часу дороги до батьківщини Довженка проспав, чому сприяло більш менш рівне покриття дороги. Таємницю успішності ми знайшли у мікроремонті смолою: щойно помітивши тріщинку, робітники на неї крапали чорною рідиною, щоб знищити вибоїну в зародку. Від того асфальт здаля здавався пописаний якимись загадковими знаками, але їхалося добре.

Сосниця нас зустріла вечірнім спокоєм райцентру: невелика кількість пішоходів, дехто на велосипедах, ще менше – на авто. Доїхавши до центрального кільця, ми повернули праворуч, на наступному перехресті ще раз праворуч – і опинилися біля огорожі обійстя батька українського кіно – Олександра Довженка.

В музеї Олександра Довженка у Сосниці

У Сосниці збереглася хата, в якій народився і провів дитячі роки майбутній кінорежисер. Поруч виднілися сарай і клуня, а також дерев’яні ворота і плетений тин навколо двору. У глибині садочка постала більш нова хата – власне музей. І тут саме виявилася моя непередбачливість: ми приїхали занадто пізно і кімнати з експонатами вже з годину як були зачинені. На майбутнє слід буде ретельніше знайомитися з графіком роботи і зберігати телефони, щоб, можливо, домовлятися про відвідини наперед.

Цим подвір’ям бігав малий Сашко

Але навіть і без відвідин самого музею, прогулянка його територією принесла неабияке задоволення. Відчувався затишок і умиротворення, що зачаровували не гірше за Десну. Крім того, дещо про сам музей розповів нам охоронець. У свою чергу чоловіка цікавила наша мандрівка і його голос просто озвучив ті питання, які ми бачили в очах мешканців сіл, повз які проїжджали. Основне здивування викликало те, що ми мандруємо велосипедами так далеко та ще й з дитиною. Охоронець пояснив, хоч місцеві й активно використовують велосипед, але вдаються до його послуг виключно для локальних цілей. Про те, щоб їхати кудись далеко на своїй «україні» ніхто й не подумає.

Після музею ми трохи покаталися центром Сосниці. Впадало в око, що попри невелику поверховість будинків і значну частину дерев’яної забудови, населений пункт безпомилково асоціювався саме з містом, а не селом. У певній мірі цьому сприяло прямокутне розбиття на квартали і чимала кількість парків або просто скверів. Крім того, проглядалася певна гармонія між старовинними кам’яницями і спорудами, прикрашеними традиційною різьбою по дереву та сучасними будовами, як от кінотеатром ім. Олександра Довженка.

Покровська церква у Сосниці

Але, безперечно, родзинкою Сосниці, яку варто відвідати кожному, хто приїжджає до містечка, є дерев’яна Покровська церква. Після реставрації, проведеної у 2010-2012 роках святиня стала виглядати як щойно збудована, аж важко повірити, що пам’ятці на пагорбі за якихось дев’ять років виповниться три століття. Важко сказати, що їй довелося пережити у радянські часи і яким дивом вдалося вижити, коли інші храми навколо відійшли у вічність, але нині, як і колись, вона залишається окрасою Сосниці, дбайливо вплетеною в автентичну житлову архітектуру навколо.

Покидали містечко ми по старому мосту через Убідь. На нього легко натрапити, коли їдеш з центру. Головне, не боятися дорожнього знаку з тупиком, бо проїзду там немає лише для автомобілів, а велосипедом подолати металевий міст з дерев’яними дошками так само легко, як і пішки. Між іншим, цікавим є не лише сам міст, але й те, що з нього можна побачити. Якщо зупинитися десь посередині і пильно придивитися до острова ліворуч, можна помітити між кущів пам’ятник оленю. Навіщо він там стоїть і як його змогли поставити посеред трясовини, це те ще питання. Певно, колись русло пролягало дещо інакше і до скульптури можна було безперешкодно підійти.

Загадковий пам’ятник посеред Убеді

Як і вирішили зранку, ми виїжджали з Сосниці не за первісним планом (на північ), а за скороченим (на схід). Згідно з картою, ранг дороги став ще нижчим і це, на жаль, вилилося не лише у зміну кольору лінії на мапі. Вже на перших кілометрах я згадав, що чотири роки тому мав нагоду познайомитися з цим домотканим килимком з латок асфальту, коли подорожував тут уперше з моїм добрим знайомим Дмитром. Тоді ми прямували з Конотопа через Батурин, Сосницю і Мезин до Новгорода-Сіверського. Цьогорічний маршрут мав лише перетинатися з минулим, але через зміни у плані виникла майже сорокакілометрова спільна ділянка – від Сосниці до Оболонні.

Пам’ятав я також і про проблеми з вибором місця ночівлі. Тоді ми також збиралися стати табором неподалік від Сосниці і мали надію на зведення своїх апартаментів з видом на Десну. Проте з’ясувалося, що річка у цих місцях має переважно крутий і високий берег, а та полога ділянка в кінці села Спаського, яку після тривалих пошуків нам вдалося відшукати, безпосередньо межувала з водопійними шляхами місцевої худоби, що зовсім не надихало на єднання з дикою природою та не мало нічого спільно з поняттям затишку.

Тож цього разу ми вирішили пожертвувати річкою заради лісу. Карта розповідала, що дорога, яка відходила на схід від Сосниці, перетинала два зелені масиви: один в околицях сусіднього села Загребелля, а інший – трохи більш, ніж за двадцять кілометрів поблизу села Конятин. Оскільки до заходу сонця день дарував нам ще годину, а завтра на нас чекав героїчний марш-кидок до Глухова, ми вирішили доїхати до Конятинського лісу сьогодні.

Гущавина поблизу Загребелля одразу нагадала нам про холод, про який ми не згадували від самісінького ранку. Дорога ніби в холодильну камеру потрапила – настільки раптовим був перепад температур між розігрітим повітрям до цього і вогкістю лісової хащі. Ми зробили технічну зупинку, щоб підкорегувати свій гардероб, а Нестор тим часом ще й обзавівся якоюсь гіллякою. Лісовий дарунок був занадто довгий, щоб потрапити між спиць колеса, тому я дозволив досліднику взяти її з собою.

До села Філонівка, що розпочиналося одразу за лісом, ми в’їхали на «трамваї». Палицю-пантограф Нестор тримав так, щоб своїм кінцем вона безперервно чиргикала по асфальту – проминути населений пункт непоміченими ми просто не могли. Одночасно наш новий пристрій виконував функцію дефектоскопа – на ідеальній поверхні звук мав би бути монотонним, а, натомість, ми чули постійні надриви, коли проминали чергову вибоїну або надто опуклу латку. Зрештою, поки ми переїхали всю Філонівку, дефектів накопичилося так багато, що апаратура просто розламалася на шматки.

За селом сталася чергова зміна пейзажів. Ліс відступив ліворуч, залишившись розчісувати верхівками дерев вечірнє небо на обрії, а обабіч шляху розгорнулися широкі луки, за якими десь праворуч непомітно для нас зміїлася Десна. Розпечений коровай сонця висів низенько, але не вельми поспішав котитися геть. Здавалося, він, як і ті селяни, все не міг надивитися на нас, дивуючись з самого факту нашої мандрівки.

А дорога тим часом цілком належала нам. Після Філонівки всі наступні села йшли якось осторонь і лише вказівники на поодиноких розвилках вказували на їхню наявність. Машини зустрічалися також вряди-годи, тож ми могли дозволити собі зрадити вірність узбіччю і їхати то по середині, то взагалі з іншого боку. І справа тут не в бажаннях протесту проти правил, а в цілком реальних вибоїнах, які цілими родинами оселилися на цій самотній дорозі. Об’їзд таких противників здорового асфальту виглядав тим ще слаломом.

Часом дефекти розподілялися асфальтівкою рівномірно і тоді вже не мало значення, з якого боку їхати. Коли всюди ставало однаково погано (або добре – таке теж траплялося), обидва велосипеди їхали поруч. Нестор, далекий від проблем з вибоїнами, ділився з Оленкою враженнями від пейзажів. Особливо йому сподобався захід сонця.

А ще ми значну частину часу грали в різні ігри. Почали зі смачного-несмачного, називаючи по черзі речі, які наступний гравець мав віднести до однієї чи іншої категорії. Коли Оленка порівнювалася з нами, коло гравців розширювалося до трьох. Потім грали в те, хто назве більше тільки смачних речей. Також чимало веселощів принесла гра відгадування звуків тварин. Нестора доволі смішило, коли хтось спеціально або й насправді не знаходив правильної відповіді з першого разу.

Так непомітно ми і доїхали до Конятинського лісу. Неподалік від перехрестя, де праворуч відходила асфальтівка на сам Конятин, ми повернули ліворуч і за кількасот метрів стали табором на узліссі. Швиденько розвантаживши велосипеди, я лишив Оленку з Нестором ставити намет і збирати дрова, а сам поїхав до села по воду. Сонце сіло ще до того, як ми доїхали до мети, і сутінки наступали невблаганно, тому я вперше за мандрівку скористався велофарою. Проте вона виявилася зайвою, бо щойно я перетнув перехрестя, як потрапив на такий гладенький асфальт, як ніби це була міжнародній траса. Асфальтівка, що бавилася з нами останню годину, взагалі ні в яке порівняння з цим не йшла.

До Конятина я спустився, мов на крилах і майже одразу знайшов криницю. Я вже радів, що так скоро повернуся до своїх, але за дверцятами помітив, що на тросику немає відра. Я вже збирався їхати далі, як до мене звернувся якийсь чоловік край дороги. Почувши мою відповідь, він заспокоїв, що зараз винесе відро. Коли незнайомець повернувся зі свого двору, він тримав у руці не порожню посудину, а наповненою чистою водою з власної свердловини!

Селянин з власної ініціативи допоміг мені наповнити мою «унікальну больцанку» (його неабияк вразило, коли непоказний шматок пластика, розгорнувшись, увібрав у себе мало не ціле відро), а потім виніс ще води, щоб я наповнив нею свою додаткову півтора літрову пляшку і ще одну таку ж пляшку, яку він простягнув на додачу.

Поки ми поповнювали мої запаси води, з двору вийшла і його дружина. Подружжя цікавилося, звідки ми і куди їдемо, а також трохи розповідало про себе. Виявилося, що вони приблизно ровесники наших батьків, а їхні діти – наші однолітки. Взагалі відчувалося, що люди ці дуже гостинні і щедрі – на додачу до води, хоч я і заперечував, дали мені сумку з кількома кілограмами картоплі, відмовившись брати за це будь-яку плату.

Повернувшись з більшою кількістю води, ніж сподівався, і несподіваним додатком до нашого скромного раціону, я застав двобій Оленки з наметом. Після того, як Нестор обірвав гумовий тросик у тамбурній дузі, її установка перестала бути тривіальною задачею. Я, як то кажуть, одразу прийняв бій, а дружина через ротацію потрапила на картопляний фронт. Коли я завершив з наметом, Оленка саме дочистила картоплю, а Нестор просто вимкнувся, не дочекавшись вечері.

Виявилося, за моєї відсутності хлопчика просто розпинало від бажання допомагати. Спершу він витягнув казанок і перш, ніж Олена встигла помітити, вже додибуляв до дороги край лісу. На здивоване питання помічник відповів, що йде по воду за татом. Зрештою, якось вдалося його переконати, що тато принесе воду сам, але для того, щоб з неї зготувати їжу, потрібні дрова.

Нестору повторювати двічі не треба. Поки Олена натягувала тент на намет, трудяга натягав цілу купу молоденьких берізок, які нещодавно поспилювали поблизу опор ЛЕП, що проходила поруч з нашим табором. Нестор перетягав направду багато хмизу, тож не було нічого дивного в тому, що втома його так швидко здолала і сон його прийняв у свої обійми, щойно спальне місце було готове.

День четвертий:Як ми зміняли місто князівське на королівське

Схематичний трек четвертого дня

Конятинський ліс запам’ятався кількома зустрічами з зайцями (а не кіньми, як можна було б запідозрити з назви). Один пострибав через поле всього в кількохстах метрах від нашого табору. А ще одного стрибуна я запримітив на дорозі, як їздив по воду. Тож Нестор зовсім не здивувався, коли ми йому зранку запропонували картопельку від зайчика (ввечері хлопчик заснув, так і не дочекавшись їжі) і з неабияким задоволенням поласував гостинцем, поки ми тільки збиралися готувати сніданок.

Взагалі, відчувалося, що тварин всюди повно, але тільки там, де траси менш насичені швидкими авто, лісові мешканці відчувають достатню безпеку і можуть дозволити себе побачити. А в попередні дні, коли ми рухалися вздовж міжнародних шляхів, то спостерігали тільки нагадування необачності, втиснуті в асфальт клаптиками сіруватого хутра. Інколи вдавалося розпізнати і домашніх тваринок, як от котів. Мимоволі згадувалася дитяча пісенька: «Кіт рудий, кіт рудий, ти до лісу не ходи…».

Окрім фауни природа відкрила нам пелену завіси і над місцевою флорою, подарувавши галявину з цілим розсипом конвалій. Тендітні червонокнижні квіточки зацікавлено роздивлялися прибульців, похитуючись від лагідного вітерцю на своїх тендітних стеблинках.

Конвалії Конятинського лісу

А заняття в нас були найбуденніші як для нашої поїздки: збирання речей, складання намету, перевдягання з умиванням і приготування звичного сніданку. Тільки й того, що на попелищі ранкової кухні ми вирішили спекти трохи картоплі, якої ще чимало лишилося після мого Конятинського рейду. Шкода, в нас не було не фольги, ні сала, тому бульби пеклися між вугликів просто так і дещо попригоряли з боків. Та незрівняний аромат перевершував усі незручності з перемащеними у чорне пальцями.

Знову заходило на денну спеку і я замість футболки одягнув кофтину з довгими рукавами, бо після вчорашніх поцілунків сонця мої руки пекли вогнем. Ногами я теж схожий на якогось плямистого звіра (червоні литки позаду і передні частини стегон), проте шортики з «памперсом» на звичайні штанини змінити не наважився. Оленка з Нестором мук зміни форми не мали, бо відпочатково більше прикривали своє тіло.

Ранковий затишок лісової дороги

Кинувши прощальний погляд на казкову галявину, ми повернулися на реальність асфальту. Приємною несподіванкою стало те, що реальність ця постала більш романтичною, ніж учора. Ніби забувши про вибоїни і поля обабіч, дорога загорнулася в зелене хутро і, загладивши проблемні місця, майже з десяток кілометрів тішила нас напоєним соснами ароматом.

У серцевині лісової легенди ми натрапили на чарівний майданчик для відпочинку. Тут було все, що треба для того, аби приємно провести час і дорослим, і дітям. Одним – альтанка зі столом і лавами, іншим – гойдалки, гірки та інші дерев’яні знаряддя. Поруч з дорогою простяглася смуга для стоянки авто, збоку якої примостився контейнер для сміття. Все виготовлено з дерева, пофарбованого у різні кольори, і ніяка електроніка чи пластик не заважають єднанню з природою. Певно, саме для більш повного єднання на території не знайшлося місця для будки туалету.

Дитячий майданчик посеред лісу

Зробивши кількахвилинну перерву під час виступу маленького села Гута (ще до майданчика), ліс повернувся в товариство дороги і супроводжував нас до самої Оболонні. Казка скінчилася, щойно прошуміли нам навздогін останні сосни, а на широкій сільській вулиці проза життя розкрилася у повному форматі. Без дерев обабіч ми стали легкою мішенню для вітру та сонця. Здавалося, один чіплявся за спиці коліс, а інше намагалося спинити дихання своєю пекучістю. Ах, ще забув згадати про їхніх посіпак вибоїни, які час від часу теж давали про себе знати.

Тож не дивно, що нам знадобилася мало не година, щоб перерахувати усі кілометри в ланцюжку сіл, який вів нас на прощання з Десною. Два дні ми з рікою були незнайомими сусідами: маючи паралельні шляхи, не бачили одне одного від того часу, як нас познайомив Чернігів. До того ж ми постійно поспішали у різні боки: ріка зміїлася на захід, а ми крутили педалі на схід. Для автомобіля це, певно, не має значення, але велосипедисту перепад висоти дається взнаки, тому буде нам наука на майбутнє: вибираючи напрямок між точками А і Б дивитися на їх висоту над рівнем гіпотетичного моря.

У нашому випадку весь шлях окрім останніх двадцяти кілометрів лежав у басейні Десни, а отже ми щодня набирали висоту. Адже, навіть, після прощання з рікою, ми не могли нікуди дітися від її діток. Зокрема, вже наступного дня нам належало перетнути найбільшу ліву притоку – Сейм.

На мості через Десну

Та все ж таки, коли переїжджаєш через Десну, це не сплутаєш з іншими річками. З 591 кілометра, що тече вона територією України, її перетинає всього 7 автомобільних мостів (перший – у Новгороді-Сіверському, останній – в Острі, а не в Києві, як можна було б подумати), але всі вони височезні і довжелезні. Воно й не дивно, бо ж їх проектували так, щоб під ними могли проходити кораблі – включно з 1990-ми існувало регулярне судноплавство до самого Новгорода-Сіверського.

Подолавши кілометровий насип, що здіймався над заплавними луками Десни після самого мосту, дорога увійшла до лісочка, де ми зупинилися перевести дух у затінку дерев. Певно, лісники помітили, що тут багато-хто робить зупинку, тому облаштували галявинку зі столиком і стільцями у формі кругляків зі спинками, пофарбованих у різні кольори. Нестор сприйняв художні вправи місцевих умільців, як гру, і за кілька хвилин встиг посидіти на кружальці кожного кольору.

Перетнувши лісочок, ми виїхали до села Вільне, яке особливе тим, що, як і Чернігів, розташоване на притоці Десни з назвою Стрижень. А ще саме тут знаходиться розвилка, після якої ми потрапили на найменш статусну дорогу на нашому шляху (і з найгіршою якістю). Їхати довелося переважно зі швидкістю бігуна-початківця – 10-12 кілометрів за годину. Тож 25 кілометрів до Кролевця, в якому ми мали намір пообідати, нам вдалося дотрюхикати лише через дві години.

Асфальтівка показувала нам різні капості. Спочатку дорога була ніби без вибоїн, але гравій так сильно проступив крізь асфальт, що велосипед нестерпно трусило. Так, ніби в нього трапилася лихоманка, яку нічим не можна подолати. Згодом експеримент з вібраціями відійшов у минуле і розпочалися ділянки звичайних вибоїн. Часом поганці брали таймаут і ми мали хвилин 5 спокійної їзди. Але в переважній частині асфальтівка вела себе просто нестерпно.

Втішало хіба те, що автомобілям на такій «дорозі» велося ще гірше, ніж нам. Адже, коли серію вибоїн вузьким велосипедним колесом ще якось можна оминути, то авто з його двома рядами широких шин майже не мало шансів, щоб не потрапити котроюсь у пастку. Крізь вікна було видно, що голови пасажирів хитаються як маятники. На велосипеді ж більшості неприємностей вдавалося успішно запобігти – Нестор навіть зумів поринути у денний сон у своєму кріслі.

Асфальтівка вишита вибоїнами не гірше за кролевецькі рушники

До Кролевця ми потрапили мало не о третій дня. Вирішили пообідати у затінку останньої лісосмуги, щоб не витрачати час на пошук їдальні та очікування їжі. Крім того, ми ще мали чимало залишків їжі з печеною картоплею укупі.

Нестор справився з обідом швидше всіх і, поки ми продовжували тамувати свій голод, пішов на прогулянку вдовж ґрунтівки, що пролягала по інший від асфальтівки бік лісосмуги. Хлопчика як магнітом тягло подивитися ближче, як працює трактор на полі. Звісно, через ріллю він не подався, але підійшов якомога ближче до того місця, що було навпроти сільськогосподарської машини.

Туди він дійшов сам, навіть добіг, а на півдорозі назад, поскаржився на втому і я поніс його на руках. Але це була лиш дитяча хитрість! Щойно ми повернулися до Оленки, непосида запримітив гіллясте дерево і завзято заліз на нього. Не інакше, як він просто забув, що втомився.

Освіживши сили, ми нарешті в’їхали до першого на нашому маршруті містечка на Сумщині. Засноване значно пізніше за відомі міста навколо (ті ж самі Новгород-Сіверський, Глухів чи Путивль), воно, разом з тим, може багато чим похвалитися. Певно, кожен чув про Кролевецькі рушники або про яблуню-колонію. Дивовижне дерево, прихиляючи гілки до землі, дало початок цілому саду. Найцікавіше те, що повторити подібне будь-де в інших місцях ще не вдалося нікому.

Унікальна яблуня в Кролевці розмножується гілками

Шкода, що вибоїни на дорозі забрали в нас зайву годину часу, тому ми не змогли походити безпосередньо по диво-саду, а лише подивилися на нього збоку. А замість Спасо-Преображенської церкви (1782) ми мали змогу помилуватися одним з нових дерев’яних храмів у північно-західній частині міста. Не менш цікавим виглядало старовинне приміщення залізничного вокзалу або садиба Родзінських (портрет власника якої малював сам Тарас Шевченко).

Церковні дахи змагаються з небом у синяві

Шануючи історію, місто поступово позбавляється комуністичних символів. Проїжджаючи повз центральну площу ми помітили порожній постамент від пам’ятника відомо кому. Але, разом з тим, місто зберігає більш давні традиції. Наприклад, майже біля самого центу ще можна зустріти чимало дерев’яних будинків з різьбленням, які перестали зводити більш, ніж півстоліття тому. Існують цілі вулиці, забудовані такими хатками, пофарбованими переважно у сині і зелені кольори. А по селах я помітив, що столітні хати використовуються не лише для житла, але й досі функціонують як школи, наприклад.

Садиба Родзінських, портрет власника якої писав Тарас Шевченко

Затишок місту забезпечує також відсутність великої кількості автомобілів. Очікуючи, поки Оленка з Нестором виберуть подарунки для наших Глухівських знайомих, я нарахував на центральній вулиці набагато більше велосипедистів, аніж автомобілістів. І та ж тенденція справджувалася для припаркованих транспортних засобів. До речі, на відміну від сіл, велосипед типу «України» вже не єдиний можливий варіант. У Кролевці чимало людей використовують велосипеди з перемикачами швидкостей, ручними гальмами і більшим різноманіттям коліс та покришок. Зрозуміло, що власники таких просунутих екземплярів не лишають їх на паркові просто так, а прив’язують тросиками.

Від королівського містечка (Кролевець отримав свою назву на честь польського монарха, володіння якого на початку XVII століття ще простягалися вглиб лівобережжя) до Глухова є два шляхи. Один – старовинний, що, вигинаючись вздовж долин, проходить через низку сіл, а другий – відносно новий, прокладений по прямій лінії без жодної прив’язки до місцевих рельєфів.

Лінійність Катериненської траси

Останній, який і донині використовується як основна автомобільна траса між Києвом та Москвою, називають ще Катериненським шляхом. За переказами, російській імператриці під час візиту в Україну стара дорога не сподобалася своїми чисельними поворотами і володарка наказала прокласти іншу. На запевнення, що це зробити складно, вона просто приклала лінійку до карти. Шкода лише, ніхто не наважився їй підказати, що то лише карта плоска, а в реальності існує чимало високих пагорбів та глибоких долин. Так, тільки за 40 кілометрів між Кролевцем і Глуховом ми нарахували дев’ять великих підйомів і спусків, деякі з яких довелося частково долати пішки.

А ще колись цей шлях називали голодною дорогою, бо він майже не перетинав населених пунктів, хоч і проходив поруч з деякими містами (як от Батурин, Кролевець, Глухів), тож нагодувати коней і поїсти самому було мало де. Проте зараз це вже не так, бо і містечка порозросталися, та й на самій трасі з’явилися різні готельчики з ресторанчиками.

Але, якщо їхати не в авто (які завдяки ідеальному асфальту легко тримають сотку, а то й більшу швидкість), а велосипедом, то траса все-рівно здається якоюсь ізольованою від навколишніх сіл. Бо, за дві години їзди нею, ми не перетнули жодного населеного пункту, а єдиним місцем тяжіння туристів стало урочище «Джерело криниця», що знаходиться всього у кількохстах метрах від траси у лісі неподалік від перехрестя з дорогою Дубовичі-Тулиголове.

Капличка над Дубовицьким джерелом

Від’їхавши зовсім небагато від шумної траси, потрапляєш одразу в місце, наповнене умиротвореною тишею. Стрімкість форм рельєфу, закутаних у віковічний ліс додає відчуття віддаленості від людської реальності і наближення до первісної природи. Дивлячись на крутосхили, з легкістю можна перенестися подумки в якесь улюблене місце, наприклад, в Карпатах. Цьому сприяє навіть те, що причесана асфальтівка змінюється на розчухмарену доріжку з гравію, не добігши до місця призначення якихось сто метрів.

Біля самого джерела встановлено за останні десятиліття цілу низку пам’ятних знаків, у тому числі дві каплички. Якщо Ви потрапили сюди випадково (як-от ми), то, почитавши тутешні таблички, отримаєте повну інформацію про об’єкт. А він має одночасно і релігійну, і радянську (партизанську) складову – здавалося б дві непоєднувані, але широко пропаговані у сусідній Росії ідеології.

Камінь з короткою історією святого місця

Отже, за легендою саме біля місцевого джерела один пастух випадково знайшов ікону Божої Матері. Сталося це десь у другій половині XVI століття, в часи Лівонської війни, коли, вважалося, один з військових обозів, проїжджаючи цими місцям, обронив ікону. Щоправда, на той час Катериненської дороги ще не було, а старий шлях проходив на кілька кілометрів південніше (вздовж річки Реть), тож яким вітром портрет занесло аж на лісові пагорби, залишається лише здогадуватися.

Та, попри різні неузгодженості, ікона і джерело набуло слави, оскільки, за повір’ям, чимало людей знайшли тут зцілення від своїх недугів. Народну пам’ять не стерла навіть тоталітарна система, за часів якої криницю неодноразово нищили, тож за незалежності святиня стала знову шанована офіційно. Час від часу біля неї з’являються нові пам’ятні знаки, а за самим джерелом доглядають і періодично ремонтують.

Джерело ремонтують

Оглядали пам’ятку ми лише удвох з Оленою – Нестор заснув невдовзі після того, як виїхали з Кролевця. Не інакше, як його заколисала ідеально рівна поверхня дороги – за всі 40 кілометрів я не помітив навіть невеличкої тріщини чи вибоїни. Виникало відчуття, що це або якийсь супер-асфальт, або покриття тут лагодять все одразу, не розмінюючись на латки. Та найпевніше, що одне й інше разом.

Близько восьмої вечора, коли сонце скотилося так низько, що небесний помаранч було видно тільки з пагорбів, ми нарешті досягнули перехрестя Шостка-Глухів. На цьому наше скорочення маршруту завершилося, бо саме цією дорогою ми мали їхати після знайомства з Новгородом-Сіверським. На щастя, до Глухова залишалося якихось кілька кілометрів, тож наш денний переїзд завершився ще до настання темряви.

Цього разу нам не довелося шукати місця для намету, добувати воду і готувати їжу на вогнищі. Як і домовлялися, нас прийняло подружжя Світлани та Валерія Борщів, які мешкають одразу за готелем «Озерним», що, у повній гармонії з назвою, розмістився над ставком на річці Есмань.

Не зважаючи на майже однаковий з нами вік, наші знайомі встигли дати життя вже чотирьом діткам. Поповнення в сім’ї з’являється в середньому кожні два роки, тому, коли старше вже ходить в школу, найменше ще тільки починає пізнавати світ. Послідовність статей знаходиться у повній відповідності до теорії ймовірності: дівчинка-хлопчик-дівчинка-хлопчик.

Локальний бебі-бум особливо вразив Нестора, який ніколи ще не зустрічав стількох братиків і сестричок одночасно. Мабуть він подумав, що це маленький дитячий садок. У будь-якому разі, наш мандрівник настільки влився в колектив, що на цілий вечір забув про нас з Оленкою.

День п'ятий: 1. Екскурсія по Глухову

Коли тривалість мандрівки наближається до тижня, за кожним днем закріплюється якась його особливість. Наприклад, вівторок у нас був зоологічним (завдяки відвідуванню Менського зоопарку), середа – географічна (через перетин межі областей, різних берегів Десни та амплітуду коливання якості асфальту), а четвер став днем історичним. Бо саме він познайомив нас одразу з двома містами, що мають понад тисячолітню історію – Глуховом та Путивлем.

Світлана зробила для нас перебування у Глухові не лише приємним, але й цікавим – вона знайшла нам справжнього екскурсовода (її знайому Нелю), що за дві години показала нам весь центр міста і завів у такі місця, в які б ми самотужки не дісталися. Зазвичай ми самі оглядаємо пам’ятки, які зустрічаються на маршрутах наших мандрівок, але цього разу я не можу не визнати, що з гідом ми отримали набагато більше і це змушує переглянути наші погляди на способи отримання краєзнавчої інформації.

Один з флігелів особняка Кочубеїв у Глухові

Екскурсія розпочалася під стінами Національного державного історико-культурного заповідника «Глухів» (колишній особняк Кочубеїв), де, власне, Неля і працює. В першу чергу наш провідник запропонувала нам кілька програм, включно з ознайомленням експозиції музею, але ми, маючи всього дві години, вибрали лише екскурсію містом, тобто, тією його частиною, яка становить сам заповідник.

Вулицею Шевченка ми спустилися з одного пагорба і одразу ж піднялися на інший, з якого тисячу років тому починався Глухів. Центральну площу міста все ще увінчує монументальний пам’ятник Леніну, який, щоправда, патріотично налаштовані містяни прикрасили жовто-блакитним шарфом. На цій же площі знаходиться і пам’ятник жертв голодомору, встановлений вже за незалежності. Обидва монументи розташовані хоч і неподалік одне від одного, але так, що з одного не видно іншого.

Пам’ятник жертвам голодомору на тлі руїн в’язниці

В одному з закутків центральної площі можна побачити на диво занедбаний стародавній будинок. На його цегляних стінах давно зникли будь-які архітектурні прикраси, а про вікна, перекриття між поверхами чи дах взагалі говорити не доводиться. Неля повідала, що це – приміщення колишньої тюрми. Можливо тому її так не люблять і не намагаються відреставрувати.

Слухаючи розповідь екскурсовода і попутно задаючи свої питання, ми непомітно вийшли на одну з найдавніших транспортних артерій міста – Києво-Московську вулицю. Як свідчить назва, Глухів лежав на шляху між двома важливими містам і, до побудови Катериненської траси, через сам його центр проїжджало чимало торговців, військових чи офіційних обозів. У пам’ять від тих часів залишилися Київські ворота, крізь які й у ХХІ столітті рухається транспорт. Побудовані як елемент оборонної стіни, сьогодні вони знаходяться глибоко в центрі міста, а, зважаючи на невелику ширину самої брами, машини з двох боків мусять проїжджати по черзі.

Київські ворота – колишній виїзд з Глухова у бік матері міст Руських

Центральний квартал Глухова Києво-Московська вулиця зустрічає повністю пішохідною. У цьому місці в нас з Оленою виникло стійке враження, ніби ми крокуємо Сумською «сотнею» – настільки подібний і стиль давньої забудови, і взагалі, атмосфера міста. Відчувається одночасно і затишок, і шляхетність давньої історії.

Пішохідна ділянка Києво-Московської вулиці

І це не дивно, адже ми потрапили до історичного урядового кварталу. Колись у цих стінах вирішувалася доля не лише Глухова чи Глухівщини, а й усієї України – тут містилася Малоросійська колегія. Тобто, місто продовжувало виконувати столичні функції навіть після скасування Гетьманщини, за якої воно офіційно мало статус столиці. Як нагадування про час розквіту міста, на розі навпроти колегії встановлено пам’ятний знак «300-річчя гетьманської столиці».

Повітове земство

Попри те, що нині Глухів є мало не прикордонним містечком з усього 35 тисячами мешканців, його бурхлива історія залишила чимало слідів, які можна читати, просто гуляючи вулицями. І, звісно, будь-яка історія твориться людьми, серед яких є чимало глухівчан, увіковічених у пам’ятниках, що прикрашають чи не кожен сквер чи площу. Від радянських часів місту лишився must-have Ленін, а також місцевий чекіст Циганик.

А от з-поміж справді знакових уродженців Глухова просто неможливо обійти увагою двох талановитих композиторів Дмитра Бортнянського та Максима Березовського. У самій композиції пам’ятника простежується різна вдача та устремління цих митців. Один, обласканий долею, досягнув визнання у придворних колах, а інший, через творчі пориви та полум’яний характер не зміг вкластися у формальні рамки та штампи і згорів молодим.

Біля пам’ятників Дмитра Бортнянського та Максима Березовського

Та, хоч за кількістю пам’ятників на душу населення Глухів може змагатися за перше місце в Україні, в його скверах є ще щось, завдяки чому він точно є національним лідером. Я маю на увазі лавки. Так, звичайні лавки для відпочинку вздовж алей розставлені так густо, що просто неможливо уявити такої кількості відпочиваючих, за якої б не лишилося вільних місць!

У Глухові найбільша кількість лавок на квадратний метр парку

Неля пояснила, що це все данина нещодавній традиції, за якої кожне нове подружжя (або й просто городяни чи організація) дарує місту нову іменну лавку. І, звісно, кожен має бажання стати помітним, тому серед конструкцій з дерева і металу панує неабияке різноманіття. Кількість таких дарунків вже перевищує будь-яку уяву, тому можна очікувати, що в найближчому часі увага майстрів може перекинутися на ковані урни (їх поки критично мало) або художню бруківку (замість розкришених асфальтів).

Безкоштовна лікарня святої Єфросинії, споруджена на кошти Терещенків

Продовжуючи мандрівку в просторі та часі, екскурсовод провела нас у кінець ХІХ століття – ми ввійшли до Терещенківських кварталів. Династія цукрових магнатів вписала яскраву сторінку в архітектуру міста, подарувавши чимало важливих об’єктів, як от школи чи лікарні. Тут же розмістився найстаріший педагогічний університет України, що первісно слугував за чоловічу гімназію. До речі, саме в ній навчався вже згаданий Олександр Довженко, про що свідчить невеличка на стіні. Але чому перед входом стоїть пам’ятник Карлу Марксу, який, либонь, ні про Глухів, ні про його університет ніколи і не чув, для мене так і лишилося загадкою.

Найстаріший в Україні педагогічний університет

Родина Терещенків подарувала Глухову і його найбільшу нині церкву – трьох святих Анастасій. Розглядаючи її стіни і бані, просто не можливо позбутися відчуття, що архітектор надихнувся образом Володимирського собору в Києві – настільки впадає в око подібність форм і ліній. Наш гід розповіла, що поруч вдячні містяни встановили пам’ятник щедрим меценатам. За радянських часів монумент представникам ворожого класу знесли, а постамент використали для військового меморіалу, тож тепер активісти підіймають питання щодо відновлення історичної справедливості та повернення пам’ятці первісного призначення.

Найбільша у Глухові церква – трьох святих Анастасій

Ця ініціатива може мати позитивне вирішення, особливо з огляду на те, що родина Терещенків нещодавно повернулася до України – Мішель Терещенко змінив французьке громадянство на українське. Нащадок славетного роду виявився гідним продовжувачем традицій своїх предків і робить спроби підняти сільськогосподарський сектор Глухівщини – за його сприяння пропагується широкий спектр застосування продуктів коноплярства. Виведено навіть спеціальний сорт рослини, який практично не містить наркотичних речовин, що вже зацікавило ряд закордонних колег.

Завдяки тому, що Неля є співробітником заповідника, вона мала ключі від тих дверей, які зазвичай стоять замкнені для сторонніх відвідувачів. Так, у церкві Трьох святих Анастасій ми побували не лише в центральній залі, але й спустилися у підземну частину, де, попри спеку надворі, панувала приємна прохолода. Первісно нижня зала слугувала для проведення служб з приводу поховань (зараз попід стінами можна побачити кілька могильних табличок Терещенків), але у наш час тут проводяться і звичайні служби у холодні зимові дні.

А в останньому об’єкті нашої екскурсії – водонапірній вежі (вже часів НЕПУ) ми отримали ексклюзивну можливість піднятися нагору найвищої споруди Глухова і окинути поглядом все містечко одразу. Як на долоні було видно не лише, як у зелені потопає стара архітектура центру, але й коробочки спальних районів у низинах десь подалі.

Глухівська водонапірна вежа

З-поміж міської забудови легко виокремлювалися бані храмів, біля яких ми сьогодні побували – церкви святого Миколая і Преображенської, а десь поодаль біліли стіни Вознесенської церкви, яку через своє відособлене розташування, ми цього разу оминули увагою.

Вид на центр Глухова з Миколаївською церквою ліворуч

Розпрощавшись з Нелею і подякувавши за знайомство з містом, ми подалися до садиби Борщів, де в домашньому мікродитячому садку лишили Нестора. До речі, наш зворотній шлях пролягав другою головною вулицею Глухова, яка, вже зрозуміло нам чому, мала назву Терещенків. На ній ми побачили ще чимало цікавого. Зокрема, кілька гармат біля музею Сидора Ковпака, алею старовинних автомобілів на подвір’ї технікуму, а також старовинний особняк на розі з вулицею Пушкіна.

Старовинні автомобілі

День п'ятий: 2. Туди, де плаче Ярославна

Схематичний трек п'ятого дня

За час нашої відсутності Нестор зовсім не сумував. Кілька днів ізоляції від товариства дітей далися взнаки, тому весь час, що ми провели у Глухові, малий непосида грався разом зі Світланиними дітками. Не важко уявити, з якою неохотою він зустрів нашу пропозицію їхати далі. Він то подумав, що ми вже приїхали і пробудемо в гостях щонайменше кілька днів. Заледве вдалося втішити малого сумувайчика, що вже завтра надвечір ми приїдемо в Суми, де він зможе цілий тиждень відпочивати у компанії своїх двоюрідних братика і сестрички.

Фото з нашими гостинними глухівчанами

У дорогу нас проводжала ціла процесія. Якраз щойно повернулася зі школи старша донька, тож Світлана супроводжувала нас кілька кварталі разом з четвіркою малих Борщів (лише чоловіка не було – він працював на роботі). Чесно кажучи, нікому не хотілося їхати, так добре нам було разом. Але сонечко вже пройшло обідню позначку і стало непомітно, але неухильно, хилитися до обрію, а ми ще не накрутили жодного велокілометра. До вечора ж ми мали ще відвідати Путивль і досягнути Сейму.

Путивльська вулиця починається від Преображенської церкви

Асфальтівка почала бавитися вибоїнами ще до виїзду з міста, але для нас це не стало несподіванкою, бо Валерій попереджав про не вельми високу якість шляху. На щастя, найгірші сподівання не виправдалися: вибоїн ми бачили і набагато більше. За попередні дні ми підвищили свою майстерність в їх подоланні, тому тепер взагалі сприймали це як норму. Навіть Нестор, розморений сонечком, що вже третій день поспіль подорожує разом з нами, зміг легко заснути, а отже задньому колесу (над яким куняв сонько) майже вдавалося проскочити усі пастки.

На виїзді з Глухова ми помітили те, що зазвичай бачать подорожні, які прибувають до міста з боку обласного центру. На фоні лісочка височіла стела «Глухів: 1000 років», а з іншого боку дороги привертав увагу символ гостинності – скульптура жіночки в національному вбранні, що тримає руками хліб у рушнику.

На виїзді з міста

Крім того, на менш, ніж 40-кілометровому шляху між Глуховом і Путивлем я нарахував п’ять (перший у лісочку на самому початку) пам’ятників, присвячених подіям другої світової війни. Найпростіші мали вигляд звичайної бетонної плити з табличкою, а на більш цікавих навіть знаходилися зразки бойової техніки. А взагалі дивно, чому в композиції монументів, які нібито покликані увіковічнити перемогу над злом і боротьбу за мир, присутні засоби знищення людей. Не інакше, як натяк на «Si vis pacem, para bellum» (лат. «хочеш миру — готуйся до війни»).

На трасі ще й досі чатують радянські вартові

Їхалося загалом неважко. Оскільки ми виїхали дуже пізно, пік полуденної спеки вже минув. А лісосмуги, що час від часу прилаштовувалися з західного боку траси, дарували додаткову прохолоду. Крім того, паралельним курсом несла свої води до Сейму наша Глухівська знайома річка Есмань, а, отже, ми вперше за поїздку їхали вниз, а не вгору. Хоча, для рівнинного ландшафту такі перепади висоти практично не відчутні. Набагато більше клопоту приносять пагорби з асфальтом, помережаним ямами. На один з таких (за селом Баничі) нам довелося підійматися пішки.

У Баничах необережних велосипедистів називають велосипЄдистами

Навіть Нестор зацікавився, від чого ж такі погані дороги навколо. Щоб не довго пояснювати, Оленка всю вину звалила на танк, який їх поламав. І що б ви думали? За кілька кілометрів до Путивля нам зустрівся пам’ятник з цією самою військовою одиницею. «Мамо! Ось цей танк, що поламав дорогу!» – радісно впізнав його наш чомусик.

Ось той танк, що на переконання Нестора поламав дороги

У містечко, де вісім століть тому плакала Ярославна, ми в’їхали о шостій годині вечора. Путивльські вулиці зустріли нас цілком очікуваним спокоєм і майже тишею. У місті з всього 16 тисячами мешканців життя лягає в анабіоз близько п’ятої, коли закінчує роботу єдиний автобусний маршрут. Але це, насправді, не так вже й критично для населеного пункту з 5 кілометрами у діаметрі.

Певно для зручності туристів майже весь Путивль розбитий на прямокутні квартали у сторогій орієнтації вулиць згідно зі сторонами світу. Близько до периметру проходить прямокутник головної дороги, від кутів якої починаються шляхи в далекі краї. Так і ми: приїхали з північно-східної сторони, а далі попрямуємо на південно-східну.

Прості дитячі радощі

Першим місцем знайомства з Путивлем стало саме те південно-східне перехрестя. Тут ми зробили зупинку, де кожен знайшов собі справу до душі: Нестор награвся на великому дитячому майданчику, де на його радість було ще й чимало інших діток, я порозглядав місцеві пам’ятники, а Оленка провела телефонні перемовини зі своїми сумськими родичами і друзями, узгоджуючи плани святкування дня народження. Відчувалося, що поїздка вже підходить до кінця, адже всього доба нам лишилася до фінішу і думки все частіше стрибали у помандрівне майбутнє.

Руднєв і Україна

Південна сторона згаданого прямокутника вулиць виявилася ще й головною вулицею Путивля (місцями зі смугою газону посередині), тому перш, ніж покинути місто, ми проїхалися нею до кінця і назад. Дорогою роздивилися пам’ятний знак з нагоди 1000-ліття, торгівельні ряди ХІХ століття (що й досі функціонують за призначенням), а в кінці завітали до дитинця – нині парку на майже відособленому пагорбі, з висоти якого відкривається широка панорама долини річки Сейм, увінчана маківками церков Мовчанського монастиря неподалік.

Залишки укріплень навколо Путивльського дитинця

При в’їзді до дитинця ще й досі видно рештки відбудованих оборонних споруд з вежею. А в самому центрі парку розміщено кам’яний хрест у пам’ять про мешканців Путивля, що полягли під час оборони міста від монголо-татарського війська у 1239 році. Та, безперечно, найбільш впізнаваним є монумент Ярославні, в якому княгиня завмерла в очікуванні звісток про свого чоловіка (головного героя славнозвісного «Слова о полку Ігоревім»), простягаючи руки і вдивляючись в далекі степи з висоти крутого берега Сейму.

«В Путивлі граді вранці-рано…»

Повернувшись з дитинця на головну вулицю (південно-західний куток прямокутника), ми запримітили справжній супермаркет, а це було саме те, що потрібно для забезпечення провіантом нашої останньої ночівлі, яка, як і в перші рази, мала проминути з наметом і вогнищем. Я з Нестором під’їхав під стіни храму комерції швиденько, а Олена, що дещо відстала від нас, змушена була зупинитися і почекати на тому боці.

Торгівельні ряди ХІХ століття

Річ у тому, що в цьому місці вулиця має по дві смуги для руху транспорту в кожну сторону з подвійною неперервною лінією посередині. Отже, взяти, і перетнути її так просто ніби не можна. Але ж, уявіть собі: вечір в невеличкому районному центрі на не транзитній дорозі, де машини з’являються щонайчастіше раз, на п’ять хвилин. Біда в тому, що одна з цих машин – ДАІ, яка, як нам здалося (бо ми вже її встигли помітити кілька разів), просто катається по вже згаданому прямокутнику зі швидкістю бігуна підтюпцем.

Я встиг перетнути вулицю ще до появи стражів порядку, а Оленка вирішила зачекати, поки ті не поїдуть собі геть. Люди у формі, в свою чергу, певно теж запримітили велосипедистку і може тому не дуже поспішали, бо їм було цікаво, чому вона просто стоїть край дороги і нікуди не їде, нічого не робить. Та, щойно патруль зник за поворотом, Олена наважилася на подвиг і перетнула подвійну лінію на знову спорожнілій вулиці.

Пам’ятний знак з нагоди 1000-ліття Путивля

Зробивши скромні покупки в супермаркеті, ми, нарешті поїхали з міста. Непобаченим лишися Мовчанський монастир, а також низка радянських пам’ятників (у роки другої світової війни в навколишніх лісах активно діяли партизани під проводом Сидора Ковпака), але час невблаганно забирав своє – до заходу сонця лишалося заледве півгодини.

Дорога до Сейму видалася хорошою. Мабуть за нею добре доглядають, бо це ж основний шлях на Суми в цих місцях. Та все ж місцями траплялися і ляпи. Найбільший був тоді, коли після грандіозного спуску до долини в околицях колишнього села Понизівка гладенький асфальт несподівано змінився на мереживо ямок. Довелося ввімкнути всю свою увагу, щоб з набраною перепадом висоти швидкістю пронестися по ним без сильних струсів. Ефекту додало ще й те, що з’їхавши з гори, ми наче пірнули в озеро – настільки в долині вже встигла сконцентруватися вечірня прохолода.

Нестор нарешті перейнявся духом мандрівки. Його теж почало цікавити те, що й нас, і він щоразу звертав увагу, коли десь помічав маківку церкви з хрестом. А коли ми проїжджали повз сільські цвинтарі, це й зовсім позбавляло юного краєзнавця спокою: «Тату! Дивися, скільки пам’ятників! Фотографуй!».

В останньому з сіл перед Сеймом я запримітив новий тип колодязів. Тут явно не обійшлося без впливу модернізму 20-х років, бо на перше місце вийшло значення форми, а не пишнота чи прикраси. Короб над криницею був зроблений у вигляді похилого прямокутника з трикутним вирізом там, де люди підходять, щоб набирати воду.

Найунікальніші криниці поблизу річки Сейм – чи не страшно зазирати їм в пащу?

О пів на дев’яту вечора ми досягли мосту через річку Сейм. Згідно з картою вирішили стати на цьому березі в лісі, бо з того боку були заплавні луки, де селяни випасали худобу. З цього боку, як незабаром виявилося, берег річки теж майже відкритий, бо ліс скінчився раніше, ніж ми виїхали до плеса. Ми помітили, що місце, безсумнівно, користується неабиякою популярністю для відпочинку в місцевих, адже, з’їхавши з траси ліворуч, потрапили у цілу мережу доріжок і стежок. В якийсь час ми навіть трохи розгубилися, не знайшовши річки одразу, і я бігав на розвідку.

Я помітив, що найближчий берег Сейму настільки пологий, що геть заболочений, тож ми стали табором не біля самої річки, а поблизу одного зі старців. Тут був гарний спуск до води, щоправда, деревець виявилося небагато. Поки ми, нарешті, отаборилися, темрява вже наступала повним ходом, тож я знову скористався ліхтариком у моїй експедиції по воду.

З протилежного від річки боку лісу містилося село Пересипки, на яке я й покладав надію. Потрібно було лише перетнути ліс. Це здавалося неважким завданням, з огляду на кількість доріжок, тому головне було не збитися з напрямку: масив лісу, хоч і був вузький, але простягався далеко-далеко, тож заїхати куди не слід шансів було чимало.

З першого разу я потрапив не туди. Їхав-їхав якоюсь доріжкою, аж поки вона не вперлася у ворота табору відпочинку. Довелося повертатися до останньої розвилки і пробувати шукати щастя далі. А дороги у лісі – це переважно суміш піщаного ґрунту і соснового коріння. До того ж, у ділянках з особливо густими кронами вже панувала суцільна темрява, в якій моїй велосипедній фарі доводилося воювати за кожен метр шляху. Якщо додати, що я не взяв ні карти, ні компаса, то виходив взагалі повних комплект стрес-факторів.

Але, як не дивно, з другого разу мені вдалося виїхати з лісу якраз на асфальтівку, що проходила через село. Пересипки знаходяться осторонь траси, тому, після настання сутінок тут взагалі нічого і нікого не видно. Тільки раз переді мною прошмигнув якийсь чорний кіт, а потім ще було кладовище край дороги. Бачачи, що асфальтівка теж не в захваті від сільських реалій і намагається чкурнути куди геть, я звернув на якусь Пересипську ґрунтівку з елементами гравію і, на превелике щастя, майже одразу запримітив криницю.

Дослухаючись до звуків з боку кладовища і темних сільських хат, я порозподіляв відро набраної води по своїх ємностях і, не гаючи часу, подався знову до лісу. Певно, знайти місце, звідки я виїхав, по темряві було б неможливо, але мені допомогло те, що потрібна дорога проходила вздовж ЛЕП, просіку від якої неважко помітити навіть серед найтемнішої ночі. Дорогою я ще підібрав кілька дебелих гілочок, тож у таборі я з’явився не лише з водою, але й харчами для майбутнього вогнища.

День шостий: Ворожа Ворожба

Схематичний трек шостого дня

Останній ранок у мандрівці завжди особливий. Прокидаючись, починаєш розуміти, що поїздка доходить до кінця, а ти тільки почав звикати до спартанських побутово-гігієнічних умов і до потреби щодня їхати далі. Тому так хочеться закарбувати все у пам’яті і скористатися сповна всім тим, що дає подорож.

Ранковий затишок. Вид з нашого останнього табору

Першим ділом я нарешті сходив поплавати – вперше відтоді, як ми виїхали з Києва. Наші стоянки чергували середовища (ліс-річка-ліс-річка), але досі не було нагоди це зробити – то холод заважав, то течія здавалася швидкою. У старці, поблизу якого розмістився наш останній табір, звісно, ні про яку течію мова не йшла, до того ж, сонце ще не встигло розігріти повітря і контраст температур з водою здавався майже невідчутним.

Відкривши свій плавальний сезон, я повернувся до намету надзвичайно бадьорий. Проте моє завзяття залишилося нерозділеним – загнані вечірнім холодом у спальники, інші мандрівники не збиралися проміняти свої термооболонки на водяне охолодження. Щоправда, трохи згодом, коли ми вже поснідали і збирали речі, сонечко стало розпікатися так завзято, що Нестор погодився помочити ніжки. На той час контраст температур між водою і повітрям виріс, і, коли я, тримаючи хлопчика в руках, намагався його опустити донизу, він, торкнувшись поверхні самими лише пальцями, почав підгинати ноги і міцніше триматися за мене руками, тож купання не вийшло.

Чи не вперше за мандрівку Нестор дивиться мультики

Зате по траві Нестор набігався босоніж вволю. Коли ми його тільки роззули, він ступав на травинки сторожко – ніжна дитяча шкіра стоп, що з минулого літа мала справу лише з підлогою квартири, надзвичайно тонко відчувала усі перепади рельєфу. Але нові відчуття так сподобалися босоходу, що він почав мало не бігати по табору.

Щоправда, поривався в дорогу мандрівник і раніше, коли був узутий. Щойно сніданок проторував шлях до його шлунку, юний ентузіаст вирушив на розвідування доріжки, що проходила поз наш табір і далі повертала кудись у тополиний гай. Поки я зрозумів, що до чого, батарейка з ніжками вже почимчикувала кудись у тінь високих дерев. Коли я наздогнав утікача, то побачив наче справжню зиму: пух тополь вкривав все навколо білим шаром. Через ранкову росу «сніг» швидко прикрасив наші ноги, тож до берега Сейму (саме там закінчувалася дорога), ми дійшли добряче засніжені. А назад до табору крокувала вже одна пара ніг – бо Нестор «втомився».

І так повторилося тричі.

Саме місце табору нам сподобалося. Спуск до річки був зручний і недовгий, затишні луки навколо обрамляла насичена зелень лісу, шуму машин зовсім не було чути, окрім гримотіння мосту, коли ним проїжджала якась особливо важка вантажівка. А ще, як і кожного разу, вогнище знову було особливе. На першій стоянці ми палили соснові гілочки, на другій (біля річки Снов) – тополині, третього разу (в Конятинському лісі) – березові, а зараз – вербові. Вздовж берега було видно чимало слідів від вогнищ і навколишні верболози вже були добре підчищені від сухих гілок тими, хто відпочивав тут до нас. Але заходило на таку спеку, що достатньо було знайти всього кілька товстих гілок, щоб швидко зготувати чай і кашу.

Річка Сейм. Вид з Чумаківського мосту

Близько десятої ранку ми вирушили в дорогу. Виїхавши на трасу, майже одразу потрапили на міст, який під нами, ясна річ, не гримотів. З висоти мосту в обидва боки розливалося широке плесо Сейму. Також було видно, що зарості впритул підходять до води зусібіч, отже стати табором на березі самої ріки мабуть би ніде не вийшло.

Розпрощавшись з мостом, траса ввійшла до села Чумакове. Дорога на Суми повертала ліворуч, а якби продовжувати їхати прямо, то за шість кілометрів можна потрапити до райцентру Буринь. Населений пункт було засновано понад шістсот років тому, проте лише з приходом залізниці воно зазнало найбільш бурхливого росту за всю свою історію. Тож не дивно, що півтора роки тому поруч з вокзалом з’явився новий пам’ятник – паровоз.

Паровоз-пам’ятник у Бурині ще два роки тому їздив сам

До самої залізниці асфальтівка підходить трохи згодом – у селі Клепали. Майже весь цей час дорога підіймалася вище над долиною Сейму, тож ми вирішили зробити зупинку. Заодно мали надію побачити один з потягів, до яких такий небайдужий Нестор. Але, схоже, вдень електровозики полюбляють кататися деінде.

Близько полудня ми досягнули села Піски, що знаменувало початок нашого сумського велорегіону. Річ у тому, мої з Оленою спільні велопоїздки починалися саме з Сум і їх околиць. Піски були найпівнічнішою точкою наших подорожей, адже якраз сюди в липні 2010 року ми з кількома нашими добрими знайомими приїжджали купатися на Сейм (це одне з місць, де річка протікає найближче до Сум). Тому наша цьогорічна поїздка стала своєрідною єднальною ланкою між київськими та сумськими мандрівками.

А пейзажі набували все більше степових рис. Останні ліси залишилися партизанам по той бік Сейму, а з цього їх обов’язки відігравали чисельні лісосмуги вздовж доріг і між полями. Зрозуміло, розпечене повітря відкритих просторів – це зовсім не те, що прохолода зелених масивів, тому ми намагалися їхати без зупинок, щоб пошвидше досягнути дуету Ворожба-Білопілля, де мали надію посмакувати місцевої кухні.

Також я мав намір провести свій традиційний рейд місцевими пам’ятками, проте це неочікувано виявилося непростою задачею. Можливо ще два роки тому все було інакше, але з початком військових дій на сході України, причетність Росії до яких мало в кого викликає сумніви, люди в прикордонному містечку (околиці Ворожби і межу федерації розділяє заледве шість кілометрів) стали значно більш обережні і підозрілі до чужинців.

Так, жіночки, що поралися на подвір’ї дерев’яної Покровської церкви (1640), не пустили мене всередину, пославшись, що не мають ключів від воріт (до речі, схоже, я не перший такий невдаха, бо у Вікіпедії фото храму теж зроблено з боку вулиці, що, з огляду на густі крони дерев, ясна річ, є не найкращим ракурсом). Ворожба – залізничний вузол, але фотографувати залізницю мені заборонила доглядач переїзду. Причому, явно українка, вона зверталася до мене російською – гадала, що я “росіянський” шпигун? А ще під фото табу несподівано потрапила звичайна сільська криниця, колекцію світлин яких я вже почав був збирати під час поїздки.

Покровська церква у Ворожбі

Далі – ще загадковіше. Прямо в самому містечку майже над нашими головами швидко і з шумом пролетів якийсь військовий літак (низько – бо ховався від радарів?). Ми бачили, як здивовано обговорювали подію місцеві – отже такі аерошоу несподіванка для них також? А за хвилин двадцять Оленці телефонувала її бабуся з Сум, попереджаючи, щоб ми не дуже поспішали в місто, бо на «Хімпромі» сталася аварія, дітей повідпускали зі шкіл, а людям у місті рекомендують якомога менше знаходитися на відкритому повітрі.

Я вже почав подумувати, що за час нашої майже тижневої інформаційної ізоляції (ми не слухали радіо і в Інтернет не ходили) сталися якісь серйозні події і нам, можливо, справді не варто їхати в Суми, а прямо у Ворожбі сісти на потяг до Києва. На всяк випадок Оленка подзвонила своєму татові, який завжди у курсі всіх подій, і він заспокоїв, що в Сумах все спокійно і паніка даремна.

Вже наступного дня, відзначаючи день народження Олени у колі друзів, ми дізналися більше деталей. Справді, на «Хімпромі» відбувся викид парів сірчаної кислоти, але це сталося лише через технічну несправність, а не якусь диверсію. Ніхто не постраждав, хоча очевидці стверджували, що неприємний запах відчувався не лише в околицях промзони, але досягнув центральних кварталів.

А взагалі, близькість кордону з підозрілим сусідом, помітно впливає на настрої та тематику розмов мешканців Сумщини. То хтось розповідав, що в лісосмузі знайшли кострище з залишками російських паспортів, то комусь «пощастило» безпосередньо натрапити на табір підозрілих накачаних молодиків з наколками десь у лісі і потім тікати не озираючись. Також поширюються історії про примусову мобілізацію, коли чоловіків буквально ловлять в кафешках чи автобусах і змушують вписувати своє ім’я в повістці. Що з цього правда, а що ні – сказати важко. Але очевидно одне – подібні чутки лише наганяють на населення страх, а отже грають на руку ворогові.

Проте такі вже реалії прикордонного регіону. Навіть у мирний час тут чимало чого приховано таємницею. Наприклад, вирішивши відшукати котрусь з Білопільських церков (Петропавлівську 1886 року або Михайлівську 1912), я з’ясував, що реальна географія не завжди корелюється з тим, що розповідає карта, надрукована на Київській військово-картографічній фабриці. Не інакше, як самі військові вносять похибки, щоб цивільні не сунули носа, куди не слід.

У деяких місцях карта містить явно застарілі дані. Так, саме в Білопіллі ми мали перетнути єдину на нашому маршруті вузькоколійку. Але вона була розібрана ще задовго до нашої поїздки на Піски п’ять років тому (те, що лінія вже не функціонувала також і за межами міста, ми помітили під час нашого осіннього марафону). Про залізницю нині свідчить лише зарослий чагарями насип та кілька дірок в асфальті, крізь які видно рейки. І, навпаки, споруджена вже за часів незалежності церква Успіння Пресвятої Богородиці з височезною дзвіницею, ще не обзавелася своїм двійником на мапі.

Білопілля стало останнім містом на шляху до Сум, тож ми вирішили скористатися нагодою і пообідати в ньому. Ресторанчик не довелося шукати довго – його літній майданчик було добре видно з траси біля автовокзалу. Попри доволі великий список в меню, в наявності виявилося значно менше позицій. І знову, як у Мені, нам довелося задовольнятися борщем і картоплею з відбивною. Певно це найпоширеніший набір у ресторанчиках тутешніх містечок.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці в Білопіллі

Зате Нестору в містечку сподобалося. Якраз навпроти ресторанчику знаходився спортивний шкільний майданчик з густо встановленими старими і новими залізними знаряддями. От де вже юному спортсмену вдалося відвести душу за всю поїздку! Маленький непосида не пропустив жодної драбинки, жодного барабану чи інших фантазійних витворів. Зрозуміло, зважаючи на свої три з половиною роки, багато де йому не вистачало довжини рук чи ніг, щоб скористатися знаряддями за прямим призначенням, але він без проблем знаходив свої власні інтерпретації.

Після Білопілля асфальт став ще кращий, ніж був до райцентру (у самому містечку він далекий від ідеалу, особливо між мостами через річку Вир або на другорядних вулицях). Тож, прямуючи до Сум, мій ямомір – казанок, прив’язаний до переднього багажника, – практично вже не гримотів. А для прикладу, на під’їзді до Кролевця, прилад відчайдушно генерував майже безперервний шум.

Тому зовсім не дивно, що дистанцію в 40 кілометрів, що вже стала своєрідним еталоном у наших міжміських переїздах цієї мандрівки, ми подолали майже на одному диханні, зупинившись лише кілька разів, щоб купити попити води – спека хоч і спадала, все ще істотно давала про себе знати, особливо на підйомах. Проте виявилося, що населені пункти на трасі настільки незначні, що продуктовий магазин ми знайшли лише у третьому селі – Постольному.

Типова криниця у селі Постольному

А поки ми тамували спрагу, Нестор розминав свої ніжки, бігаючи у тіні дерев (між подвір’ями та самою трасою було кілька десятків метрів, тож бігуну було де безпечно виконувати свої вправи). Зупинкою вирішив скористатися і я, відзнявши новий тип криниць – з отвором по діагоналі.

Коли годинна стрілка наближалася до числа удачі, ми побачили нашу фінішну смугу. Траса зайшла на довгий пологий спуск за яким на обрії жовтіли під вечірнім сонцем масиви Сумських висоток. Для тих же, хто сумнівався у реальності баченого чи сприймав його за міраж, праворуч дороги височів вітальний знак «Суми» з гербом міста, привітною сумчанкою та фантазійними квітками.

Ми досягнули Сум!

Зворотній бік стели виявився не менш цікавим за фронтальний. На ньому наче спеціально для нас виклали мозаїкою майже всі міста нашої сумської частини маршруту: Глухів, Путивль, Шостка (була за планом), Кролевець та Білопілля. Єдиним винятком стала згадка про Конотоп, який насправді містився осторонь цієї компанії і до нього взагалі слід їхати іншою трасою.

Майже наш маршрут на в’їзній стелі

Так підійшла до завершення наша велосипедна мандрівка між Києвом і Сумами, протяжністю в 500 кілометрів і тривалістю в 6 діб. Море вражень і новий досвід автономної подорожі з трирічною дитиною в таких масштабах надихають на нові звершення, адже в Україні є ще чимало містечок, куди варто було б з’їздити. Бо це так цікаво – провідчувати весь шлях, відвідати кожен населений пункт, а не лише побачити старт і фініш, як, коли їдеш потягом чи авто. До того ж, можна поєднати приємне з корисним – Олена пропонує наступного разу їхати не просто так, а з певною агітаційною метою, прикрасивши наші велосипеди відповідними прапорцями. Люди по селах все-рівно роздивляються нас з підвищеною увагою, тож інформаційна складова знайде свого споживача.

Джерело

Акції та нові надходження

Trek 2017 готовий до продажу!
Нарешті велосипеди Trek 2017 року потрапили до нас і на них тепер можна не лише подивитись, але ще й помацати та придбати!
детальніше
Поповнення асортименту Zefal
Zefal - французький бренд неповторних велосипедних аксесуарів. Це той бренд, який крокує з часом і налагоджує виробництво саме тих товарів, яких потребують сучасні велосипедисти. Крила потрібних розмірів будь яких типів кріплення, якісні очищувачі та мастила, різноманітні дзеркала та інше.
детальніше
Поповнення асортименту інтернет-вітрини. Одяг та захист SixSixOne
Поповнення асортименту інтернет-вітрини. Одяг та захист SixSixOne
детальніше
FUNN. Розширення асортименту компонентів
FUNN - це міцність, надійність, висока жорсткість компонентів, які дарують неймовірну ширину можливостей на складних трейлових трасах, мальовничих схилих стежках та й будь-де - доки крутяться колеса. Тепер в асортименті інтернет-магазину з'явились ці чудові компоненти, серед яких: надміцні виноси, рулі, підсідельні штирі та хомути, зірки шатунів, заспокоювачі ланцюга.
детальніше
До ободів Stans Notubes обідна стрічка у подарунок!
До ободів Stans Notubes обідна стрічка у подарунок!
детальніше
Розпродаж футболок KLS!
Розпродаж футболок KLS!
детальніше

Світ Вело

Shimano Dura Ace R9150 Di2
Електронна версія Shimano Dura Ace R9150 Di2, до складу якої входить опційний вимірювач потужності і гідравлічні дискові гальма, тепер нарешті доїхав до нас і ми вирушили до Кальпу, що в Іспанії, погратися нею. В мене ще не з'явилось можливості випробувати вимірювач потужності і гальма, але як тільки — так відразу. Shimano каже, що найскладніше в розробці Dura Ace R9150 для них було покращити DA9000 — групсет, що високо цінується, і для багатьох шосерів майже не має недоліків. Методичний підхід Shimano полягав у використанні "максимально можливого потенціалу", наполягаючи на покращенні взаємодії компонентів і покращенні дрібниць в кожній деталі.
детальніше
Фолкнери - двоколісні Хроніки
В жовтні 2014 року учасники музичного гурту Фолькнери вирушили в подорож тринадцятьма країнами до Австралії і подолали 25000 дивовижних кілометрів. Це не просто мандрівка, а етно-культурний проект, в рамках якого відбувається своєрідний діалог між світами: музики Ярина Квітка і Володимир Муляр вбирають навколишні дива і дарять світові свою творчість.
детальніше
Christmas Cup - щорічні змагання з автомодельного спорту
Вже другий рік поспіль, магазин ВЕЛОКИЇВ підтримує щорічні змагання з автомодельного спорту!
детальніше
Знайти €6000 для Маршана
Кілька тижнів тому ми писали про французького дідуся віком 105 років, який встановив годинний рекорд, проїхавши 22 км 547 м. Тоді ми казали, що 105 років — це не вирок, проте реальність не настільки чарівна. Робер Маршан, який живе на пенсію всього €900 (не заздріть, дев'ятсот євро поставлять в Європі вас на межу виживання), не може зібрати €6000 на два слухових апарати. Йому вдалось назбирати лише половину цієї суми і дізнавшись про це, містер Містлер, засновник L'Ardechoise cyclosportive, організації, яка займається велопоходами по Франції, звернувся до товариства з сімдесяти тисяч велосипедистів за допомогою.
детальніше
Винайдено тривимірний графен
Хай там що кажуть про космічні технології в маркетингових казках, залишився величезний простір для розвитку матеріалів. Головні недоліки карбону, яких ще не вдалося уникнути — він боїться точкових ударів і після перевищення порогу пружної деформації розлітається вщент. Останнім часом вчені і зацікавлені веловиробники покладають багато надій на подальший розвиток композитів. Вчені з Массачусетського Інституту Технологій в Бостоні 13 січня оголосили прорив у розробці графену, створивши пористу тривимірну структуру.
детальніше
Патент заднього перемикача
Цікавий патент знайшов технічний редактор Bikerumor Тайлер Бенедікт. Валідація заявки патентним бюро США не означає появи продукту на ринку і є ненульовий шанс, що винахідники Елдон Гоутс та Девід Крістенсен взагалі не мають наміру втілити ідею в металі і продати продукт широкому загалу, але завжди цікаво спостерігати куди прямує індустрія.
детальніше

Покатушки та походи

20.01.2017 Ідіть в баню. Серія 6
парилка - річка - парилка детальніше
20.01.2017 DIPLOMATIC CUP/КУБОК МІСІЙ 29 січня, Київ, парк КПІ
Кубок дипломатичних місій з бігових лиж. Diplomatic Cup 2017 Дорогі друзі! Як всі ви пригадуєте, минулого року Дипломатичний кубок не відбувся через небувалу відсутність снігу. Цього зимового сезону трохи снігу таки є. Більш того, ... детальніше
20.01.2017 Пагорби і ліс
Вишгород - ліс - Пуща - Київ детальніше
18.01.2017 Житомир-штрассе
Київ - Калинівка - Київ детальніше
17.01.2017 22.01 тропы Голосеева
Лысая-Голосуха-Корчеватое-Выдубичи детальніше

Вело барахолка

21.01.2017 Слики Соntinental ComfortContact
детальніше
21.01.2017 покрышки Continental Baron 26х2.3
детальніше
21.01.2017 Giant Reign SX 2013 !!!
детальніше
20.01.2017 Продам Велосипед Trek Gary Fisher Cobia 2013 17.5 12500 грн
детальніше
20.01.2017 Руль 26.4 Kalloy, вынос
детальніше
18.01.2017 Продам раму Cube LTD pro 20" 26"
детальніше

Каталог товаров

Інструмент SuperB
FireEye
Selle SMP
Wellgo
Pillar Racing Spoke

Фотогалерея

 
 

Прогноз погоди