Зараз ми здійснюємо навколосвітку на велосипедах Trek. Перший етап цієї експедиції довжиною 25 000 км через 13 країн тривав 17 місяців (2014 -2016 рр) і завершився у Сіднеї, Австралія. Тут у нас народився син Марко – новий учасник команди. І вже з ним в січні 2017 ми вирушаємо у другу частину подорожі через іншу половину світу.

Двоколісні хроніки – це наш культурний велопроект, це серія подорожей по світу з метою дослідження культур різних народів та популяризації культури української, це поєднання двох улюблених та важливих справ у нашому житті: музики та мандрів.

Починаючи з 2010 року ми здійснили 6 крупних велоекспедицій, проїхавши 21 країну та понад 35 000 км.

Проїхались північним Лаосом від Таїланду до Китаю. Гори чималі. Іноді такі підйоми трапляються, що від часу Гімалаїв таких не пам’ятаємо. Заледве проїжджали 30 км в день. Все так само спекотно, як і в Таїланді. Щоправда, ночі стали прохолодні. Зранку туманно. На наметі рясний конденсат.


Лаос став для нас однією з тих країн, до яких хочеться колись повернутися знову. Тут панує спокій, первинність, простота, дикість і колорит.

Одну з ночей ми провели високо в горах, на перевалі. Потрапили сюди раптово, не сподіваючись на такій висоті (близько 2000 м) знайти село. Одразу зрозуміли, що воно якесь особливе – складалось враження, що тут живе якесь окреме плем’я. Потім наші здогадки підтвердились. Село Xot  (або Sod) має може з 400 м в довжину, його пересікає дорога – єдина його вулиця –  що сполучає Таїланд та Китай, фактично міжнародна траса. Коли проїжджає фура чи авто, стоїть страшний гул, а люди й свині рефлекторно розбігаються, аби залишитись живими. Водії тут не заморочуються збавлянням швидкості в населених пунктах. Особливо кумедно, чи радше трагі-комічно було спостерігати, як зграя людей, що нас обступила, щомиті з криком розбігається з дороги, коли пролітає транспорт.

Ця місцина – вузький хребет, по якому і йде дорога. Хати розмістились тісненько по обидва боки дороги, аби лиш втриматись на горі й не впасти в прірву, котра й починається одразу за хатами з обох боків. Довкола чаруючі гірські краєвиди.

В селі Ксот нема ні школи, ні магазину. Незабаром ми виявили, що і води тут майже немає! Вони кудись далеко по неї ходять чи їздять (кілька мопедів тут знайдеться).

Хати тут, чи радше дерев’яні халупки з бамбуку, що стоять на палях, виглядають дуже убого, зрештою, так же, як і їхні мешканці. Тутешні оселі служать лише для спання, кохання та схову від дощів, яких в цих краях чимало. Їсти варять на подвір’ї на відкритому вогні або на “портативних” глиняних пічках у вигляді відра.  Туалетів ми тут не виявили, натомість все говорило про те, що вони не є важливим атрибутом тутешнього життя.

В цьому селі десь сорок хат, приблизно 100 жителів, багато чорних свиней та поросят, що бігають всюди і разом із людьми навчено втікають з дороги. А ще є кури та дітвора, що невпинно гомонить та ховається від клацання камери, наче від дула автомата. Тутешні чоловіки та жінки добряче щось курять. Але не цигарки, а щось у колоритних люльках. Деякі жінки ходять в лівчиках, а ще років десять тому, напевно, ходили топлес. Дітвори багато, може навіть більше ніж дорослих. Вони дуже дикі, втікають, якщо до них наблизитись. Але коли звикли до нас, то навіть почали бавитися з Марком.

А приїхали ми в це село Ксот перед заходом сонця, от-от мали початись сутінки. В кінці села, біля останньої хати зупинились спитати, де тут можна заночувати, бо до наступного села ще з десяток кілометрів. Поки Володя жестами дізнавався в чоловіків про нічліг, я терміново збивала в блендері Маркові їжу: молоко, банан та рисову муку. Дитя було дуже голодне. В ту мить місцеві жінки, дівчата, хлопці та дітвора дивились живу виставу. Мене обступила довкола юрба – востаннє таке було в Індії два роки тому! – і з завмиранням не зводили погляду від мене та особливо Марка. Декому було смішно, дехто просто дивився, дехто втікав, коли я щось до нього казала. Марко вередував, блендер крутився, Володя розпитував, показуючи папірець, де завчасно було заготовлено найважливіші фрази лаоською (зазвичай ми користуємося перекладачем Гугл, але лаоської мови в режимі офлайн він поки що не має), наприклад: “Де ми можемо поставити намет на ніч?”. Чоловіки довго дивились на ту писанину й нічого не могли зрозуміти. То вже потім в долині нам пояснили, що це плем’я  гірських лаосців має свою мову, а лаоську розуміють не всі, тим паче письмо. Але хтось з чоловіків докумекав, чого Володя від них хоче, і відправив його до центру села, себто двісті метрів назад. Для ночівлі нам запропонували порожній будиночок, за порогом якого вже була дорога. Поки Вовчик розглядав апартаменти, Марко, щасливий, вже їв. А разом з ним щасливі були й жителі, особливо молоді мами, що тримали прив’язаних на собі голодупих замурзаних немовлят.

Поставивши намет всередині хатинки, ми звично поцікавилися, де можна взяти води аби помитися. Води немає, була однозначна відповідь. Врешті згодом нам принесли два літри “питної” води в дуже  брудній ємкості. Ми розуміли, що це максимум, який нам можуть дати. У нас було ще своєї стільки ж. Частину залишили для пиття і приготування їжі, аби змогли доїхати живими до наступного села завтра. Рештою ж “прийняли душ” просто за хатою.

Вночі був дощ, тож ми поставили миску під стріху і до ранку трохи накапало.

Дерев’яна підлога сильно скрипіла та здригалася від кожного кроку. Всередині навіть була електрика і світло, що теж рідкісне явище тут. А ще був дерев’яний столик та кілька стільчиків. Поки ми з Вовчиком готували все до сну, Марко повзав, розважаючи місцевих, які всім селом збіглися і з годину спостерігали за нами, аж поки ми не вимкнули світло й не полягали спати.

Село вляглось спати десь через півгодини після нас. Ми лишили вели та трейлери за нашими апартаментами, на сусідньому подвір’ї, від чого мали трохи неспокійну ніч, бо дослухалися до кожного шурхоту. А даремно: селяни тут прості, добрі.
А ще дошкуляли фури вночі, що час від часу пролітали за кілька метрів від нашого намету. Тонка стіна з дошок не рятувала.

Вранці все село встало раніше ніж ми й зажило звичним ритмом: хтось будував нову хату, хтось годував свиней і дітей, хтось кудись ішов, хтось прийшов до нас, заглянути, що ми робимо. Мами з немовлятами ходили селом з оголеними грудьми й годували немовлят, баби пихтіли люльками, дітлахи ще сонні вибігали з хат і на подвір’ї справляли малу нужду.

Ми зварили кускус, вмили лице дощовою водою, нагодували Марка, спакувались і рушили далі.

Джерело

Схожі статті

"Двоколісні хроніки" на велосипедах Trek!
Веломузыканты «Фолькнеры» снова отправляются в путь!
Щира подяка G-protect!

Прокоментувати статтю