Підводячи підсумки, можна констатувати, що Прімавера-2011 склалася вельми вдало!!! Дякую всім за підтримку, порозуміння і витримку, та й загалом гарну компанію. Сподіваюся, не в останній раз!!!
Трохи сухої статистики: кількість гінців – 4 особи (3 шосера + 1 мтбшник, який почав деградувати до шосера); загальний накат за 3 дні - 317,2 км; кількість годин в сідлі - 15,05 (прогулянковий темп із стопами на дружні бесіди та фоткання навколишніх пам’яток); загальний набір висоти – 5060 км (це, якщо я правильно розібрався із показниками свого велокомпа); мах градієнт підйому - 25%, (проте там ризикнули лише спуститися, бо - роздовбана бетонка, та й так було вже хороше… реально піднімалися на максимумі при 16%).
Результати генеральної класифікації:
1) Я
2) Аркіс
3) Сергій
4) Зінгрін
Проїхали дистанцію досить оптимально, без блукань, травм, критичних пошкоджень техніки і особливих втрат часу. Хочеться ще…!
Про учасників… Аркіс – хореограф-велосипедист на патріотичному «Старт-шосе» із системою 53/39. Ліз зі мною на всі кручі та ризикував здоров’ям всюди, де була така можливість – за що йому окреме «дякую»! На рівнячку валив, як бог, а от вже в гору поступався, хоча й мінімально, співвідношенню 50/34 + заважала надлишкова вага його вела. Але відмічу, що це його особливо не бентежило. Говорив: «Потанцюємо!», - і «танцюристкою» жваво валив догори, особливо на другий день на підході до Алушти.
А ще як він співає в горах! Ви б чули! Море вражень! :melod:
Сергій – душа компанії! Проїхав на «Треку» дистанцію на повному оптимізмі, яким ще й встигав заряджати колег… і так не хотів їхати додому з кримських пагорбів! Ох… як же я його розумію… Окрема подяка за гумор, винахідливість, розумні поради, життєвий позитив, яким він щедро ділився на піт-стопах! Бувало - стоїмо, переводимо дух, аж раптом випливає із туману усміхнений Сергій із запитанням: «А що вже підйом скінчився? От жалько…»
Зінгрін – неофіт у шосейних поїзденьках, що стартував на «заслікованому», проте все ще важкому мтб «Автор». Діючий спелелог, який вперше вибрався на невагому покатушку із шосерами – справа вельми ризикована, проте наполегливість було винагороджено купою емоцій, спогадів і переживань. Перші дні докатувався у відвалі, проте в останній вже втягнувся у ритм і задавав темп в голові группетто. До всього, аби не сильно нас обганяти взяв із собою зайву вагу із списку «нізя»: зубну шітку, тюбік пасти, швейцарський ніж на півкила і китайський айфон ще на півкила.
Коротше кажучи, аби йому дати шосер нормальний дрюкав би нас, як стоячих… Йому окрема подяка за фотік-«зеркалку» та фотозвіт, який Костя провадив підчас подорожі!
Сніг - тобто я, організував вже класичну покатушку за торішніми рекомендаціями Скоржа (за що Сашку велике дякую) та досвідом власної апробації траси. Сподіваюся, що вдало і всім сподобалося, якщо що не так – вибачайте! Поїхав цього разу разу на фул-карбоні, від чого сам отримав море задоволення! Хоча ще у перший день розхиталася спиця на карбоколесі, яку без видовженого спецключа для утоплених в ободі спицних голівок підтягнути в дорозі не вийшло – отримав трохи поведений обод в результаті…
Під час подорожі очно зустрілися та врешті познайомилися з
Девіл Денсом – нашим братнім пелотонівським шосером із Алушти. Йому привіт, хоча й не змогли катнути разом!
А в Ялті, зранку-раненько на набережній ще й пересіклися із колегою Скрипом. Світ тісний! Він недаремно підмітив, що тількі наші не сплять о такій порі і наповнюють стукітом карбонових підошв запустілі вулиці приморського міста.
На перевалах, під Кастропольською стіною, упіймали на зустрічному курсі ще й нашого
Юрмора! Хлопець пече там «full speed ahead» по 180 км в день по горах. Міцний горішок!!!
Біля фороської церкви познайомилися ще із хлопцями з московського велоклуба
«Караван». Приємно було почути від них теплі слова про наш «Київський пелотон» (це той, що пелотон.ком.уа), правда журилися, що в нас мало гонок та різних велозаходів проводиться у Києві.
Перший день почали із Сімфера, де вранці встигли прийняти участь у першотравневій демонстрації під егідою однієї партії провінціалів… Виглядало це досить кумедно, коли колону місцевих комсомольців та піонерів, із захватом розсікло группетто гінців, при чому дехто ще й із тризубами нацзбірної на спині. Міліція та партійні орги дивилися на це дикуватими очими. Добре, що ще не сприйняли за провокаторів…
Далі за планом рушили через бельбекський каньйон на Ай-Петрі (див. фото нижче). В ароматі правда на нас напав облом і ми поміняли двоколісний транспорт на двогорбий! (див. фото вище) І так м’якенько допленталися до підніжжя.
В тих місцях зараз підвищений трафік байкарів – вверх/вниз і знову вверх/вниз. Хоча ми їх «робили» і вверх/вниз. І так приємно стає, коли без ваги облітаєш їх, мов стоячих, обвішаних баулами та крехчучих угору! Піднялися в наступному порядку: я – 1, 36 хв., + 10 хв. привіз Аркіс, + 15 хв. - Сергій, + 1 годину - Зінгрін. Відзначимо постійні перепади температури в тих місцях (минулого квітня було значно комфортніше): в Соколиному - +20, на вершині - +15, а в Ялті - +7. Із житлом в Ялті нас таки кидонули, причому двічі. Це враховуючи попередню проплату, домовленості і т.д. Порада всім: вирішувати проблему із житлом по прибуттю на центральному автовокзалі, щоб не наживати собі зайвого гемору!!! #diablo Зрештою поселилися у центрі Ялти, у сирому напівпідвальчику, проте із зручностями. Була, навіть, сауна за додаткову плату, чим ми і скористалися у перший день мандрів. Хоч Сергію проявив альтруїзм і вирішив спати на матраці, оскільки було 3 ліжка + матрац. Та загалом більш-менш нормально.
Другий день зранку подалися в Алушту. Встигли подивится круглу башту фортеці Алустон та смачно поїсти на Набережній у їдальні фаст-фуд «Столовая по-домашнему». Після чого доїла до екстремального спуско-підйому до моря поблизу Александрійської дачі. Це такий бонус для сильних духом. Сергій та Зінгрен подивилися на нього зверху і сказали, що ну його в дідька такі приколи. :shock: А ми з Аркісом все ж розігріли кісточки на спуску по бетонці у -25%, на одних колодках. Потім провели ополіскування у прохолодних водах Чорного Моря і зігрілися вже на іншому підйомі +16%. Було тепленько і хороше! Раджу всім! Зверху, на трасі добрали групу і поїхали на Лучисте. На цих крутьках Зінгрін провів експеримент: їхати вгору і йти в неї з велом. Результат однаковий – швидкість 8 км і ніякої різниці. Навіщо ж платити більше? Точніше… ходити пішки? Далі Ангар, перекур не в затяжку біля місцевої ментівки і затяжний заліт назад в Алушту. Хлопці питали: «А для чого ж нам підніматися на Ангар, щоб потім знову ж таки спускатися?» Потім зрозуміли. Сподобалось всім! В Алушті, хай пробачить нас колега Ромель, таки осідлали місцевий тралік і рушили на ньому до Нікіти. Поїхали, бо то вже така традиція, та й осідлали тралік нового типу, на якому їхати з велами «!строжайше нізя!». Це було прикольно, хоча не так гламурно, як у випадку із ретро-совковими траліками. Далі по свіжому кипарисовому повітрю Нікітського закотилися у Ялту. На в’їзді напоролися на глухий вуличний автокорок. Трафік мертвий. Водії роздратовані і злі. І такий кайф продиратися повз них, хай навіть, несучи вел в руках над головою…
Третій день зранку погнали на Байдари. По дорозі я вирішив зафоткати «Ластівчине гніздо». Поки марно лазив у його пошуках по кущах, Сергій та Аркіс пали духом і вирішили зливати воду. Чогось надумалися, що за вісім годин можуть спізнитися чи то запіздать на поїзд, тож вирішили їхати по нижній трасі аж до Севаса…??? #diablo Про що є доказова база у вигляді короткометражки (качайте:
http://fileshare.in.ua/4487286). Зрештою, прислухалися до мене і свого здорового глузду і подалися дивитися на гірські обвали до Оползневого. Нажаль, не вдалося насолодитися панорамою через густий туман. Знову потрапили в температурні хитання. Спека в Орлиному, а на спусках у Форосі руки і обличчя покривалися інеєм. Такий він Крим… Після Байдар, впали в Орлине, де загніздилися у першій кафешці зліва. Смачно пообідали, а хлопці, навіть, подрімали на сонячній галявинці. Ну і звісно ж солодка пахлава... Далі вивалилися на трасу і погнали на Севас проти вітру-свіжачка, такого, що трохи не вкладав мене додолу через високу парусність карбоколес.
Але все ж вдало штурмували Сапун гору і ще з запасом часу дісталися до вокзалу. Сумні хвилини прощання між собою та з Кримом – і Аркіс з Сергієм подалися у столицю, а я із Зінгреном лишилися ще на день через брак потрібних ж\д квитків.
Зрештою
четвертий день та вечір напередодні провели з Костею у прогулянках по «городу русских морячков», місцевих музеях, пам’ятках архітектури і т.д. Цікаво, пізнавально і приємно, хоча часу на все не вистачило, як завжди… Проте ввечері встигли подивитися на репетицію спільного україно-російського параду і влаштувати дефіляду перед безкінечним строєм «русских морячков»
, які при вигляді хлопчиків у еротично-обтягуюючій велоформі ще й з легендарним тризубом і написами «Ukraine», почали ржати, як стадо збуджених коней при вигляді кобили (див. фото нижче).
Такі справи.
Тож прокаталися з вітерцем, і прогулялися з запалом. Лишилося бажання повторити і докатати недокатане, яке спробуємо реалізувати в кінці цього - початку наступного місяця. А ще залишаємо на горизонті мрій підйом на Турмале, тож далі буде…
