Iсторiя нашої країни

Для обговорення концертів, вистав, книжок, фільмів.....та iн.
Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 14.3.16 10:46

Ушинський Костянтин – «великий російський педагог»?

Не жалував Ушинського царський уряд, не милував радянський:
у 30-х роках його називали реакціонером,
з 40-х років «видатним вітчизняним»,
із 1945 р. «великим російським педагогом».
Костянтин Дмитрович Ушинський народився 19 лютого (2 березня) 1824 в с. Богданка на Новгород-Сіверщині. «Ні, я українець: рід наш старовинний, малоросійський, дворянський. Усі родичі, діди, дядьки та батьки були українцями, народилися й поховані в українській землі». Його батько багато років перебував на військовій службі, брав участь у Вітчизняній війні 1812 року, вийшов у відставку підполковником, був повітовим суддею в м. Новгороді-Сіверському Чернігівської губернії. Брат батька Володимир – контр-адмірал.
Мати, Любов Капніст, онука графа Василя Капніста, правнука гетьмана Дорошенка, володіла німецькою, французькою, англійською мовами. Садиба Ушинських у с. Богданці, розташована за містом на високому березі Десни, була віном матері. Разом із маєтком були землі та кріпаки, але Ушинські дали своїм кріпакам волю й землю (задовго до царського указу!). Мама займалася навчанням трьох синів, але померла, коли Костеві було 11 років. Батько одружився вдруге, тому рідко навідувався додому і Кость опікувався вихованням брата.
Костянтин Ушинський у 16 років закінчив гімназію Новгород-Сіверського, у 20 років закінчив юридичний факультет Московського університету кандидатом наук; у 26 – професор юридичних наук Ярославського юридичного ліцею. Костянтин Ушинський давав приватні уроки, оскільки батько на той час збіднів і не міг надсилати йому грошей.
У 27 Ушинський повів під вінець Надію Дорошенко, з якою познайомився ще в молодості в Новгород-Сіверському, походила з давнього гетьманського роду. Разом вони прожили до лебединого часу, мали шестеро дітей (трьох синів і трьох дочок).
Талановитий викладач, оратор, чиї лекції вирізнялися майстерністю викладу й самостійністю мислення, мав велику популярність і заздрість колег, які не забарилися з доносами. Тому був Ушинський звільнений як «неблагонадійний» і довгий час не міг знайти роботи. Він займався перекладами, роботою редактора, але мріяв про педагогіку.
Нарешті йому запропонували посаду в Гатчинському сирітському інституті. Викладач словесності й законодавства написав статтю «Про користь педагогічної літератури». Якось стався приїзд імператриці до інституту і розмови з ним, після чого Ушинського перевели до Смольного інституту шляхетних дівчат. Однак К. Д. Ушинський мав конфлікт із начальницею інституту М. П. Леонтьєвої, яка звинуватила Ушинського у вільнодумстві, нешанобливому ставленні до начальства, атеїзмі. За сфабрикованим доносом попа Гречулевича Костянтина Дмитровича звільнили з посади. Педагог два дні готував відповіді на звинувачення. Усе пережите призвело до того, що він тяжко захворів, а на другий день встав із ліжка посивілим. Ушинського видалили з інституту, він був направлений на п’ять років за кордон для лікування та вивчення шкільної справи. По суті це було політичне заслання. Ушинський відвідав Швейцарію, Німеччину, Францію, Бельгію, Італію. За кордоном зустрівся й подружився з М. Пироговим, який давав йому поради в лікуванні. На чужині він написав і видав навчальні книжки «Рідне слово» та «Дитячий світ» – перші масові загальнодоступні російські підручники для початкового навчання дітей.
Постійні переслідування остаточно підірвали здоров’я видатного педагога. За порадою лікарів він поїхав до Криму лікувати хворі легені. Після повернення його спіткало тяжке горе. На полюванні через нещасний випадок загинув старший син, вісімнадцятирічний Павло. Здоров’я Костянтина Дмитровича знову погіршало. Лікарі наполягали на ще одній поїздці до Криму. Ушинський вирішив остаточно оселитися в Києві, купив по вул. Тарасівській будинок.
З синами Костянтином і Володимиром учений поїхав лікуватися в Крим. По дорозі до Криму він застудився, захворів на запалення легенів і зупинився для лікування в готелі «Північний» в Одесі.
Вночі 22 грудня 1870 (3 січня 1871 року) він помер на сорок сьомому році життя у будинку 12 пров. Чайковського в Одесі. Народні вчителі, учні народних шкіл пронесли труну з його тілом до залізничної станції.
Костянтина Дмитровича Ушинського поховали в Києві, на березі Дніпра, у Видубицькому монастирі під старим каштаном.
На могилі учителя вчителів встановлено мармурову плиту з епітафією, автором якої був Павло Тичина:

В роки царської сваволі
Він жадав народу волі,
Працював для Батьківщини,
Душу розумів дитини,
Школу добував з безодні
Став безсмертним він сьогодні.

Дружина Надія та онука Ольга були поховані поряд із К. Ушинським, але 1936 р. їхні могили зрівняли, на їх місці пролягла асфальтована алея.
Дочка Віра (в заміжжі Пото) на свої кошти відкрила в Києві чоловіче Міське училище ім. К. Д. Ушинського. Дочка Надія в селі Богданка, де один час знаходився будинок, що належав К. Д. Ушинському, на кошти, виручені від продажу творів свого батька, відкрила українську початкову школу.
Костянтин і Володимир навчалися в Київській гімназії і загинули 1918 року в Чернігові. Донька Надія емігрувала і в 1944 році померла в Празі. Друга донька Віра померла 1920 року в Києві. Найменша донька Ольга була дружиною голови Київської губернської земської управи Суховніна, який був послом в Константинополі. Вони мали чотирьох дітей, емігрували до Франції, де й померли. Всі онуки і правнуки великого педагога живуть за кордоном. У Техасі в стінах університету міста Хьюстона викладав російську словесність правнук славетного педагога-українця Костянтин Ушинський, народжений у 1921 році, який мав трьох дочок.
Ушинський обстоював право українців на українську школу, роздумував про своє призначення: «Готувати уми! Розсівати ідеї! Ось наше призначення. Ми живемо не в ті роки, щоб могли діяти самі. Відкинемо егоїзм, будемо трудитися для потомства…».

http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhoto
Вкладення
history-velokyiv.jpg
history-velokyiv.jpg (49.29 Кіб) Переглянуто 4129 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 15.3.16 09:31

Двигун історії

Ворогом номер один для радянської влади був Мирон Корду́ба – український державник-учений, історик, письменник, який стверджував, що двигуном історії є інтелектуальна еліта, а не народні маси.
2 березня 1876 р. народився у с. Острів (Тернопільська обл.). Батько Михайло – священик, мати – Емілі Кордуба (дівоче прізвище Любович), донька священика. Закінчив М. Кордуба Академічну гімназію у Львові (1893), навчався на філософському факультеті, спочатку у Львівському (1893-1895), пізніше – у Віденському (1895-1898) університетах.
У 1894 р. слухав лекції Михайла Грушевського і потрапив до невеликого числа справжніх учнів. У 1895–1896 рр. М. Кордуба навчався у Відні, там захистив дисертацію на тему «Історія і відносини в Галицькому князівстві XIII ст.», одержав у Віденському університеті звання доктора філософії.
Поліглот, принципова, дещо сувора, маломовна людина з тонким почуттям гумору і унікальним умінням розповідати анекдоти; мав безліч роботи і хронічну нестачу коштів.
Мирон Кордуба вів майже спартанський спосіб життя: вранці обливання холодною водою, кава і пішки на роботу. Обід і робота за бюрком (стоячи). Їжею не перебирав, але їв регулярно. Палив, але мало.
Мав дружину – невтомну помічницю Євгенію Кордубу з Цегельських, чотирьох дітей (старший син помер у дитинстві, Роман – інженер-електрик (Німеччина), дочка Клавдія – фармацевт (США), донька Стефанія Білинська-Ольшанська з Кордубів. Онуки Борис Білінський – лікар світової слави, його «Онкологія» – перший україномовний підручник з фаху, Андріяна Огорчак – інженер-механік.
Вивчаючи документи, М. Кордуба проникав у таємниці дипломатії різних канцелярій і країн. На перше місце ставив княжі канцелярії, якщо йдеться про ХІІІ ст., «козацька» (гетьманська), канцелярії польських і угорських королів і воєвод (М. Кордуба працював у різних архівосховищах, обстежував колекції Кракова, Відня, Венеції, Бухареста, Москви).
Після проголошення ЗУНР 1 листопада 1918 р. М. Кордуба був консулом Західно-Українського посольства у Відні. 1929 року вченого запросили до Варшавського університету, як професора східноєвропейської історії, там у 1937 році він став професором історії України. Після повернення з Варшави, у 1940 році, М.Кордуба працював у Львові, в університеті, професором історичного факультету.
Автор низки ґрунтовних праць («Південно-Західна Україна», «Територія і населення України», «Етнографічна територія України», «Історія Холмщини і Піддяшшя»), статей («Маркіян Шашкевич», «Про історичну повість», «Шевченко як краєзнавець і археолог» та ін.).
Збирав матеріали до історично-географічного словника Галичини.
1938 вийшла його праця «Що кажуть нам назви осель?», в якій подано першу класифікацію українських топонімів.
Перекладав українською мовою твори Гі де Мопассана і Й. Гете.
Після звільнення Львова від німецької окупації М.Кордубу запросили у Львівський університет, призначили виконуючим обов`язки професора історії України. Він викладав історію України і читав спецкурс “Історія Галицько-Волинського князівства”.
У цей час більшовицькі структури в університеті влаштували суд над концепцією історії України М.Грушевського. М. Кордубі запропонували тему: “Буржуазно-націоналістичне висвітлення історії стародавніх часів, зокрема Київської Русі, у М.Грушевського”. Але М.Кордуба виголосив доповідь: “Михайло Грушевський як дослідник княжої доби історії України”, у якій назвав його одним з найвидатніших істориків України та шкодував, що вченого критикують його земляки-українці.
Після цього М.Кордуба припинив наукову діяльність. Мужність і відданість науці коштувала вченому дорого: моральний терор, приниження, цькування довели до того, що під час роботи у бібліотеці ім. В.Стефаника.
30 квітня 1947 р. у нього стався інсульт, внаслідок чого 2 травня того ж року вчений помер. Поховали М.Кордубу на Личаківському цвинтарі.
Його нащадки мешкають у штаті Огайо, м. Парма.

http://uahistory.com/topics/famous_people/4101
Вкладення
myron-korduba.jpg
myron-korduba.jpg (29.38 Кіб) Переглянуто 4114 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 16.3.16 20:17

Дід останнього гетьмана

Іван Михайлович Скоропадський, дід останнього гетьмана України Павла Петровича Скоропадського, народився 11 лютого 1805 року в селі Ярославці Глухівського повіту Чернігівської губернії в маєтку його родичів Кочубеїв, де у той час проживала його мати, яка користувалася порадами досвідченого лікаря родини Кочубеїв. Його батьки: секунд-майор Михайло Скоропадський і Пульхерія Маркевич. Ім’я дісталося хлопчикові від діда-гетьмана.
Іван Михайлович отримав усе, що мали дати батьки:
Здорову спадковість, відсутність спадкових хвороб.
Ґрунтовну домашню освіту: знав німецьку, польську, французьку, передплачував газети цими мовами; добре володів українською. Взірцем для Скоропадського став двоюрідний брат Микола Маркевич, історик, письменник, «найінтелігентніший українець 20 століття».
Родючі, вдало розташовані землі. Від батька Іван успадкував більш як 3000 десятин землі в Чернігівській та Полтавській губерніях, а від матері – близько 2000 десятин у Чернігівській.
Двадцятилітнім Скоропадський вступив юнкером у Сіверський кінно-єгерський полк, а у 1827 р. був переведений до Нарвського гусарського полку. Військова служба не приваблювала його і у 1828 р. він вийшов у відставку. За бажанням матері поступив в управління предводителя дворянства Конотопського повіту. Ціла низка шкіл та гімназій в Україні завдячує йому своїм існуванням.
Енергійний, самодостатній господар зайнявся вирощуванням тютюну, винокурінням, виробництвом цукру; вівчарством, свинарством, скотарством у своїх маєтках, купуючи племінних тварин на кращих заводах Росії, за кордоном, на виставках.
Надивився собі пару: 17-річну Єлизавету Петрівну Тарновську – родичку господарів Качанівки. Не вернув уваги на поради професійних свах, які радили уникати родичатися з панночками із роду Тарновських (не мали вони щастя в шлюбі). У 1829 р. Іван Михайлович одружився, мав трьох дітей — сина Петра та дочок Єлизавету і Наталію. Молоді поселилися у батьківському маєтку Григорівка. Скоропадський мріяв про створення парку, та в Григорівці для цього не було місця і тому хазяїн окидав оком Тростянець. Іван Михайлович отримав у спадок від батьків великий наділ землі та хутірець Тростянець на берегах степової річечки Тростянець, притоки Лисогору, викуплені у козака І.Хорунжия у 1820 р. І.М.Скоропадський докупив чорноземні землі з багатовіковими дібровами навколо Тростянця, збільшив їх з 700 до 2600 десятин і вирішив створити нову садибу та дивовижний парк.
Спочатку з’явився добротний дубовий будинок.На стінах висіли портрети гетьманів, полковників, старшин. Серед них і портрет гетьмана України Івана Мазепи. Тут висіла козацька зброя і стояли старосвітські меблі, а на полицях милували око чудові старовинні сервізи, келихи, кубки і книги. Останніх було багато, ціла бібліотека, різними мовами, а надто книжок українських – друкованих і давніх рукописних. В родині шанували українські звичаї і дотримувались українських традицій. Любов і шана до свого рідного, українського, національного перейшли й до хлопця, визначили його життєвий шлях. Тобто саме на Чернігівщині Павло Скоропадський отримав перші паростки любові до рідного краю, до України.
Українськими патріотами виросли й діти Івана Михайловича.
Син Івана Михайловича та Єлизавети Петрівни Петро (1834-1885) був військовим (брав участь у війні на Кавказі, де відзначився хоробрістю). Після того, як покинув військову службу, багато зробив для ліквідації кріпацтва та займався просвітницькою діяльністю, відкрив на власні кошти більше десятка шкіл. Батько останнього гетьмана помер від хронічної втоми (переробітки).
Його донька Єлизавети Іванівни Милорадович, котра за власний кошт видавала українські книжки, засновувала школи й бібліотеки, заснувала у 1873 р. Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові. (Про неї есе «Гетьманша»).
Іван Михайлович славився гостинністю й доброзичливістю. Для гостей він побудував дві хатинки, у яких місяцями жили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Маркевичі. Мандрівні лірники й кобзарі, художник микола Ґе, знамениті музиканти Заремби — Владислав Іванович і його син Сигізмунд, які виступали на сцені домашнього театру.
За спогадами гетьмана Павла Скоропадського, у величезному тростянецькому маєтку сторожував лише один чоловік, ніколи не було крадіжок.
Іван Скоропадський відвідав найкращі парки Європи, вивчив методики їх заснування, вирощування екзотів, обрав свою і 1834 р. розпочав творити свій парк – найбільше диво Європи. Тростянецький парк – високохудожній витвір садово-паркового мистецтва з продуманим до дрібниць плануванням гір, озер, містків, дивовижних пейзажів творив поміщик із самотою в серці. Чи не тому у парку біля половецьких баб, альтанок, з’явилася колона смутку «Розбита надія»? Адже перші десять років його дружина приїздила в маєток чоловіка лише на літо, більше часу проводила в Качанівці, довірила йому виховання дітей. Згодом кожний жив власним життям. Кажуть, що Скоропадський часто сумував біля колони «Розбитих надій»…
Помер Іван Михайлович 8 лютого 1887 в селі Тростянці прилуцького повіту його поховали.
У січні 1918 р. більшовики зруйнували садибу, парк віддали тваринницькому радгоспу.


http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhoto
Вкладення
history-velokyiv.jpg
history-velokyiv.jpg (10.69 Кіб) Переглянуто 4102 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 18.3.16 09:58

“Верн” – значить скеля

«В.І. Вернадський – явище унікальне в історії науки і мистецтва з часів Відродження, лише тоді існували унікальні генії» (А.М. Лапо)
«Верн» кельтською – скеля, Жуль Верн і Вернадський – однокореневі прізвища. Шляхтич Дмитро Вернацький належав до запорізької старшини, воював у війську Богдана Хмельницького. Іван Никифорович Вернацький здобув освіту у Києво-Могилянській академії. Священик був занесений до родовідної книги Чернігівської губернії із зросійщеним прізвищем Вернадський.
Дід майбутнього вченого — Василь Іванович випускник Києво-Могилянської та Московської військово-медичної академій, служив військовим лікарем, брав участь у походах війська Суворова через Альпи. Потрапив у полон до французів, за чесне виконання обов’язків лікаря Наполеон І нагородив його орденом Почесного легіону. Повернувшись із війська додому, він одержав чин колезького радника. Василь Іванович був одружений з Катериною Яківною Короленко — рідною сестрою діда письменника В.Короленка.
Батько, Іван Васильович Вернадський народився в Києві, закінчив Київський університет Св. Володимира, кілька років вивчав політичну економію за кордоном. У 28 років став професором політекономії та статистики, викладав в університеті Києва, автор першого в Росії підручника з історії політекономії. Після одруження з дочкою відомого російського економіста Миколи Шигаєва Марією молода сім’я переїхала до Москви. Іван Васильович викладав політекономію і статистику в Московському університеті. А ще згодом сім’я перебралася до Петербурга, де І.Вернадський обійняв посаду професора Головного педагогічного інституту. З Марією Миколаївною батько Володимира прожив десять років, вона померла, залишивши йому сина Миколу. Згодом Іван Васильович одружився вдруге з двоюрідною сестрою покійної Марії — Ганною Петрівною із дворянсько-старшинського роду Константиновичів, учителькою музики та співів. Її дядько Микола Гулак – кандидат правознавства – один із організаторів Кирило-Мефодіївського братства. Іван Вернадський і Микола Гулак були знайомі з Шевченком, Максимовичем.
Володимир Вернадський народився 12 березня 1863 р. в Петербурзі. З п’яти років Володимир жив у Харкові. У селі Великі Шишаки на Полтавщині Вернадські мали садибу, куди щороку на літо приїздили всією родиною. У 1873 р. Володимир став першокласником Харківської класичної гімназії. Але невдовзі після смерті старшого брата Миколи родина Вернадських виїхала за кордон (Відень, Прага, Дрезден, Венеція), де Іван Васильович стажувався в галузі політекономії. Після повернення тринадцятирічний Володя продовжив навчання у третьому класі 1-ї петербурзької гімназії. Упродовж 68 літ Володимир Вернадський вів щоденник. От його запис: «У батьковій бібліотеці я знайшов окремі номери «Основи» та інші українські видання. Я добував українські книжки з-за кордону. Я докладно розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ’яненка, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова…» 17-літнім написав єдиний вірш –

«Украина, родная моя сторона,
века ты уже погибаешь…
но борешься, борешься… одна
и в этой борьбе изнываешь…».

Приїздив Володя на канікули до Катеринославської губернії, бував на Хортиці. Лев Гумілев писав: «Володя повернувся додому українцем і залишався ним за своїми уподобаннями та симпатіями все життя».
У 1881 р. Володимир Вернадський вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету. Його учителем став Василь Докучаєв.

У 1885 р. Вернадський закінчив університет, через рік одружився з Наталією Єгорівною Старицькою, яка зуміла розділити з ним все життя, яка народила йому сина й дочку і прекрасно їх виховала; спеціально удосконалювала свої знання іноземних мов, щоб якісно готувати праці чоловіка до друку. За натурою «сова», вона хронічно недосипала, бо В.І. незмінно прокидався о 6:00 і дружина особисто варила йому каву. В. Вернадський працював хранителем мінералогічного музею в університеті, щороку від’їжджав за кордон, інтенсивно вивчав іноземні мови і володів 15-ма з них. У 27 років Вернадський став доцентом, згодом професором мінералогії Московського університету. «Я – обыкновенный, рядовой професор», після важкої хвороби відчув у собі генія. Був переконаний, що бідність закопує талант.
У 1913 р. В. Вернадський поселився в Шишаках; купив 12 дес. землі на березі р. Псла, на Бутовій горі (за 25 верст від Великих Сорочинець) і спорудив будинок за проектом В. Кричевського в українському стилі. Літні місяці В.Вернадський працював у Шишаках.
У 1915 році написав «Українське питання і російська громадськість». В. Вернадський був фактичним міністром освіти.
У 1918 році за часи Скоропадського 54-річний учений приїхав до Києва, де створив Українську Академію наук у приміщенні пансіонату Левашової, академік, перший її ректор; організував першу в країні національну наукову бібліотеку (нині бібліотека ім. Вернадського), подарував Україні власну бібліотеку.
Восени 1919-го вчений-політик, щоб не допустити повернення більшовиків до Києва, поїхав до столиці Білого руху – Ростова-на-Дону і вів там переговори. Знайомі запрошували його до Сербії, бо там визнавали російські дипломи. Вернадський розпочав мандри: Катеринодар – Новоросійськ – Крим, де захворів на тиф. Після одужання був професором, а згодом ректором Таврійського університету в Сімферополі. Учений зустрічався з бароном Врангелем, це утримало Вернадського від еміграції, оскільки після його листа до Британської асоціації наук у Севастополь прибув англійський військовий корабель із наказом доставити вченого з сім’єю до Англії. Щоб не допустити різанини, Вернадський 200 білим офіцерам Севастополя видав студентські квитки.
Чи безпечним було життя вченого у Радянському Союзі? Володимир Іванович постійно перебував під пильним наглядом ЧК. Академіка рятували його колосальні знання, від практичного використання яких керівництво держави мало зиск. Звичайно, пережив В.І. Вернадський і важкі часи нападок на нього особисто (його підозрювали в шпигунстві; він побував у камері попереднього ув’язнення Петроградської Надзвичайної комісії (липень 1921 р.), де його з усією упередженістю допитували). Від арешту академіка та його сім’ю двічі рятував колишній студент М.Семашко, який був призначений наркомом охорони здоров’я.
У 1922 році Вернадський створив Радієвий інститут у Ленінграді й до 1939 року очолював його. Природознавець, засновник вчення про біо- та ноосферу (ноосфера – сфера розуму, людських думок, почуттів і прагнень. Вернадський доводив, що порухи наших почуттів не зникають без сліду, навіть мимовільні думки лишають свій слід у ноосфері); основоположник геохімії, радіогеології. Написав понад 400 наукових праць, поклав початок розшукам родовищ урану та радію в СРСР.
Із дружиною прожили 55 років і 5 місяців, як писав Вернадський «душа в душу, думка в думку», мали двох дітей. Наталія Єгорівна була старшою за чоловіка на рік, роком раніше (3-го лютого 1944) померла.
Дочка Ніна 1922 р. емігрувала до Чехословаччини, де завершила медичний факультет Празького університету. У 1926 р. взяла шлюб із археологом Толлем, разом вони переїхали до США (1939 р.). Ніна Володимирівна працювала у психіатричній клініці під Бостоном. Син Георгій – учень Ключевського та Платонова, професор історії. Із 1927 р. у США в Єйльському університеті. Автор монографії про Богдана Хмельницького, 25-томної «Історії Росії».
Колись Вернадський доглядав батька, у якого був інсульт, параліч, потім другий інсульт – і боявся – повторити цю долю.
24 грудня 1944 року академік зробив свій останній запис у щоденнику, а наступного дня… Вернадський збирався снідати, запитав, чи готова кава. Різко встав, щоб постелили серветку і втратив рівновагу, стався інсульт.. Він втратив дар мови. Трапилося те, чого боявся Вернадський: він повторив долю батька.
6 січня 1945 р. від крововиливу вчений помер.
Його ім’я носить науково-дослідна станція в Антарктиді, яку після трагедії забобонна Англія у 1996 році подарувала Україні.

http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhoto
Вкладення
history-velokyiv.gif
history-velokyiv.gif (111.62 Кіб) Переглянуто 4091 раз
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 21.3.16 00:14

Іван Мазепа : Герой чи Зрадник ?

Мазепа Іван Степанович — гетьман України (1687—1709 рр.); видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII — поч. XVIII ст.

Народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області).

Гетьман Іван Мазепа є однією з найбільш трагічних та суперечливих постатей в історії України. Упродовж життя він зазнав чимало запаморочливих злетів та карколомних падінь. Його особа оповита багатьма плітками та чутками, а життєпис вивчали не лише історики-земляки, а й закордонні вчені.
За московської (і білої, і червоної) імперії гетьман Мазепа носив тавро "зрадника" власного народу, що поклало початок такого таврування всіх патріотично налаштованих українців, які дозволили собі вийти на герць з імперією та повести за собою інших.

Іван Мазепа зумів за 22 роки свого гетьманування зробити стільки, скільки ми не зробили за 20.

Так, за часів Мазепи в Україні діяла одна школа на тисячу жителів. Як у місті, так і в селі рідко зустрічались неосвічені люди. У селах не було дітей-сиріт, тому що існувало звичаєве право: сироту або забирала найбагатша сім’я, або нею опікувалась церква, розташована в поселенні. Як бачимо, тоді Україна перебувала на такому рівні розвитку громадянського суспільства, якого ми не досягли й понині.
Період гетьманування Мазепи історики називають «мазепинським Ренесансом» — добою відродження високої української культури, духовності. Великий меценат і благодійник, глибоко віруюча людина, він жертвував мільйони золотих на будівництво та оздоблення православних храмів. Був у прекрасних стосунках з усіма видатними діячами української церкви.

1689 року коли на трон зійшов молодий і енергійний Петро І, гетьман І.Мазепа уже вкотре застосував свій дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття 1696 року Азова — ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман також постійно давав молодому монархові поради у польських справах: згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», а російські урядники заявляли, що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа». Від Петра I Мазепа отримав чимало нагород, серед іншого, він став другим кавалером ордену Св. Андрія Первозванного, за клопотанням Петра, отримав титул князя Священної Римської Імперії.

Та згодом ця дружня ідилія почала давати тріщини. Петро І став активно обмежувати права українців. Він видавав накази згідно яких козаки повинні були їхати на будівництво Петербурга. Багато козаків там і полягли. Також були заборонені торгівельні шляхи через Архангельськ.

Загальне невдоволення нарешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра І. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш».

Після того, як Мазепа переконався в тому, що Петро І нищить основи української державності, він вирішив використати умови, створені Північною війною (1700—1721 рр.) для розв'язання державницьких проблем іншим шляхом. Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві.7 листопада(28 жовтня) 1708 р., коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув в Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тис. козаків і провідних членів старшини.

Петро І дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням». Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами в Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бойню в Батурині й терор, що його розпочали в Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Тим часом Петро І наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана, й 11 листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах серед українців, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Як не дивно, але єдиною значною групою українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запорожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорого заплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Протягом осені, зими й весни 1708— 1709 рр. військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва — одна з найважливіших битв у європейській історії. Переможцем у ній вийшов Петро І, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж забезпечила собі контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу.

Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській Імперії. Тут, біля міста Бендери, 21 вересня 1709 р. Іван Мазепа помер. Похований у Галаці. Через два роки турецькі мародери в пошуках скарбів, розкопали могилу і не знайшовши їх, викинули тіло гетьмана на вулицю. Згодом козаки перепоховали тіло старого гетьмана.

МАЗЕПА .

Дума

Всі покою щиро прагнуть,
А не в еден гуж всі тягнуть;
Той направо, той наліво,
А все, браття, тото диво!

Не маш любви, не маш згоди
Од Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.

«Єй, братища, пора знати,
Що не всім нам пановати,
Не всім дано всеє знати
І річами керовати.

На корабель поглядімо,
Много людей полічимо!
Однак стирник сам керує,
Весь корабель управує.

Пчулка бідна матку має
І оної послухає».
Жалься, Боже, України,
Що не вкупі має сини!

Єден живе із погани,
Кличе: «Сюда, Атамани!
Ідім Матки ратовати,
Не даймо ей погибати!»
Другий Ляхом за грош служить,
По Вкраїні і той тужить:
«Мати моя старенькая!
Чом ти велми слабенькая?
Розно тебе розшарпали,
Гди аж по Дніпр Туркам дали.
Все то фортель, щоб слабіла
І аж вкінець сил не міла!»
Третій Москві юж голдує
І ей вірне услугує.
Той на Матку нарікає,
І недолю проклинав:
«Ліпше було не родити,
Ніжли в таких бідах жити!»
Од всіх сторон ворогують,
Огнем-мечем руїнують,
Од всіх не маш зичливости,
Ані слушной учтивости:
Мужиками називають,
А подданством дорікають.
«Чом ти братов не учила,
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбувати!»
Я сам бідний не здолаю,
Хиба тілько заволаю:
«Ей, Панове Єнерали,
Чому ж єсьте так оспалі!
І ви, Панство Полковники,
Без жадної політики,
Озмітеся всі за руки,
Не допустіть горкой муки
Матці своїй больш терпіти!
Нуте врагов, нуте бити!
Самопали набивайте,
Острих щабель добувайте,
А за віру хоч умріте,
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права!»

Зрадник ніколи такого не напише .
Вкладення
ivan_mazepa.jpg
ivan_mazepa.jpg (62.43 Кіб) Переглянуто 4077 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 23.3.16 23:00

Генерал на розстріл пішов першим...

– Як командувач українського корпусу виходжу на розстріл першим! – звернувся генерал Яків Гандзюк до своїх друзів. – Благати про пощаду цих мерзотників принизливо для нас.
Хто він? Як потрапив до рук москалів?
26 січня (8 лютого) 1918 р. після п’ятиденного гарматного обстрілу червоні війська Муравйова увійшли до Києва. Столицю УНР більшовики буквально затопили у крові тисяч городян, було вбито Київського митрополита Володимира.
27 січня (9 лютого) 1918 р. уночі урядовці УНР утекли з Києва до Житомира, кинувши армію напризволяще. Михайло Грушевський тужив за спаленою бібліотекою, хоч пізніше на похованні героїв Крутів скаже латиною: «Солодко вмирати за батьківщину». Павло Скоропадський ще у грудні 1917-го пішов у відставку. Симон Петлюра зберігав позу зобиженої дружини. Військовий міністр Микола Порш покладався на самооборону.
Армія оборонців УНР цього не знала. Цієї ж ночі крізь хурделицю з Білої Церкви до столиці мчало авто командувача 1-го Українського корпусу Якова Гандзюка, щоб отримати вказівки від керівництва Центральної Ради й узяти участь в обороні Києва. Крім комкорпусу, в салоні був начальник штабу генерал Яків Сафонов і керівник оперативного відділу полковник Олександр Гаєвський. За шість кілометрів від Києва генеральське авто стало здобиччю кулеметної застави більшовиків.
Полонених привезли до резиденції Михайла Муравйова. Колишній царський підполковник запропонував генералам і полковнику перейти на бік більшовиків, але всі відмовились. Розлючений стійкістю українських командирів Муравйов наказав їх розстріляти. Матроси забрали у генералів особисті речі й доставили до будівлі колишнього Олексіївського військового інженерного училища (нині військовий ліцей імені І.Богуна) на Печерську – одного з численних місць більшовицьких розстрілів. Муравйовці повели полонених на схил поблизу стін училища й наказали стати до них спиною, це обурило генерала Гандзюка: «Що? Совість не дозволяє вам дивитися нам у вічі!»
Яків Гандзюк помер не одразу: велетня матросня нещадно добивала, на його тілі нарахували дванадцять багнетних поранень. Влітку 1918 року в одній із братських могил впізнали тіло генерала Я. Гандзюка (він мав зріст понад 2 метри та унікальну бороду). Його поховали на схилі Дніпра у Видубицькому монастирі. На дубовому хресті була фраза про генерала, по-звірячому вбитому більшовиками.
Звісно, нас привчили називати загарбницьку війну РФ проти УНР «громадянською війною», наші герої або стиралися з генної пам’яті, або трактувалися бандитами, тому і зникла могила Якова Гандзюка. І ніхто не згадував, що за мужність та героїзм, виявлені під час російсько-японської та Першої світової війни, Я. Г. Гандзюка нагороджено сімома бойовими орденами, Георгіївською зброєю; у листопаді 1915 р. президент Французької республіки нагородив його медаллю “Мілітер”.
І тільки в кінці 90-х із США прилетіли онуки генерала, упорядкували дідову могилу; поставили пам’ятник із зображенням схрещених шабель і написом: «Нет больше той любови, как если кто положит душу свою за своих друзей».

http://uahistory.com/topics/events/4254
Вкладення
General_Gandzyuk.jpg
General_Gandzyuk.jpg (33.7 Кіб) Переглянуто 4066 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 27.3.16 23:01

Маяк нашої історії


Про цю людину можна було б написати багато книжок, бо таких людей у світі (так, у світі, я не обмовилася) дуже мало. Це був видатний гуманіст, абсолютний альтруїст. Він жодної хвилини не жив для себе. Він не знав обману і брехні. Був розумний, шляхетний і надзвичайно вольовий. Навіть вороги змушені були стримано ставитися до нього. Здається, сам Господь, що тільки мав найкращого, найціннішого, найсвітлішого, вселив у його душу. А він це все випромінював на інших і заряджав своєю енергією, яка спонукала творити добро.
Сорока Михайло Михайлович народився 27 березня 1911 року.
З 60-ти прожитих літ був ув’язнений — 34 роки, керівник повстань у Воркуті й Кінгірі.
З 32 років подружнього життя разом були – 4 місяці.
Разом із дружиною відбули ув’язнення – 59 років.
19-літня мати скупала первістка сльозою: уже 2 місяці як вона вдова, а Михась – сиротина… Та природа старалася посміхатися: дала йому красу, розум, голос. Хлопчик учився в українській, потім у чеській гімназії; закінчив архітектурний факультет Празької політехніки. Став членом Проводу ОУН.
9 січня 1937 року його арештували й ув’язнили. У буцегарні Михайло Сорока зустрів кохану – теж ув’язнену Катерину – доньку видатного математика Мирона Зарицького. Михайло співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катруся ходила туди на богослужіння. У них обох попереду був п’ятирічний термін ув’язнення «за націоналістичну діяльність». Перемовлятися між собою в каплиці політичним заборонялося, тому розмовляли лише їхні очі. А посередником між їхніми серцями був душпастир Тарнавецький, через якого Катруся й Михайло листувалися.
Після звільнення з в’язниці Катерина та Михайло 5 листопада 1939 року взяли шлюб у церкві Св. Юра. Настали щасливі дні їхнього подружнього життя. Михайло вступив до Львівського університету на математичний факультет, відвідував мистецькі курси. Цілих чотири місяці вони насолоджувалися життям.
22 березня «визволителі» постукали в їхній дім, щоб Катрусю «викликати на розмову». Михайло заступився за дружину, тому і його арештували. Так «націоналіста» відправили до 2-ої Львівської тюрми, а «націоналістку» – у «Бригідки». Там і народився у Катрусі Богдан Сорока (нині — відомий художник-графік). Михайло довідався про народження сина у Воркуті. Він мріяв почути перший крик свого сина й побачити усміх своєї коханої дружини, встелити ложе щасливої матері квітами й прихилити до них безхмарне небо, але попереду було 34 (!) роки концтаборів. М.Сорока став організатором руху спротиву в’язнів «ОУН-Північ», одним із головних завдань якого було моральне та фізичне збереження українців у таборах і поселеннях.
Навесні 1949 року М.Сорока повернувся до Львова, але його Катруся – член ОУН, організатор і керівник Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкова Романа Шухевича каралася в таборах. Уже в червні Михайло був схоплений органами НКВС просто на вулиці та засуджений «особым совещанием г.Москвы» на поселення в Красноярський край за зв’язок з ОУН. Там 1952 року його знову арештували та звинуватили у зраді Батьківщини, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, яке за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах. Після нечуваного жорстокого слідства (деякі в’язні, які проходили в цій справі, наклали на себе руки, один збожеволів, а багато оббрехало себе, не витримав знущань), М.Сороку засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі.
1954 року Сорока брав участь у Кінгірському повстанні політв’язнів, написав гімн повстанців — «У гарячих степах Казахстану».
Наше гасло – свобода
Для усього народа.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма.
Братня кров Воркути і Норильська,
Колими, Рудника, Кенґіра
Переповнила чашу насильства
І з’єднала усі лагера.
Тим, що впали за волю,
Ми клянемось сьогодні,
Що не будем, не будем рабами, –
Боротьбу доведем до кінця!
Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був Михайло Сорока, його вважали ідейним патріархом політв’язнів радянських концтаборів.

Катерина ж несла свій хрест у Владимирській і Верхньо-Уральській тюрмах. Пряме листування з Михайлом було заборонене, тому вони спілкувалися через своїх батьків і сина Богдана.
У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше. І ось, коли, підштовхувана сторожею, чоловіча теслярська бригада виходила на подвір’я перед третім тюремним корпусом, усі, немов за командою, піднімали очі. На вікно пральні, де стояла вона – сива висока мовчазна горда українська жінка. Вони знали, що така ж участь випала й на долю її чоловіка. Вони далеко один від одного, але вони завжди разом, у них була Голгофа – одна на двох. Й не перешкода їхній великій, святій любові тисячі кілометрів імперії.
І тоді всі в’язні салютували цій любові: одні знімали шапки, інші віддавали честь, взявши руку під дашок…

16 червня 1971 року Михайло Сорока на 34-у році свого ув’язнення помер. Його тіло привезли у лікарню, що знаходилася всього за кількасот метрів від табірної зони суворого режиму, куди перевели Катерину Зарицьку. Вона благала табірне начальство відпустити її, щоб попрощатися з чоловіковим тілом, але їй того не дозволили.
29 серпня 1986 року не стало й Катерини Зарицької.
28 вересня 1991 року з Мордовії перенесли в Україну прах Миколи Сороки. Нарешті вони зустрілися: у Львові, на Личакові під одним березовим хрестом…
26 березня 2015 р. в італійському місті Барі пройшла презентація фільму”Поводир”.Роль хлопчика-поводиря Пітера Шемрока зіграв 10-річний американець Антон-Святослав Грін (англ. Anton Sviatoslav Greene) з Детройта , праонук Михайла Сороки. Оплески та плач панували в залі.
http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhoto
Вкладення
history-velokyiv.jpg
history-velokyiv.jpg (71.06 Кіб) Переглянуто 4053 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 29.3.16 11:32

Граф Михайло Тишкевич

«Вы обозвали Антона Чехова украинцем, украли у русской культуры Гоголя, Глинку, Репина, Чайковского. Скоро нам нечего будет читать: сплошные украинцы!» - часто закидають Ганні Черкаській....Чому ж воно так? Де в світі тая правда святая?
Звісно ж, що історію пишуть переможці для переможених; що зручніше обирати національність переможця і тільки аристократи духу обирають українство. Їх мало, але кожний із них – безцінний, бо їм дано вказувати шлях нації, бо Вони – справжня шляхта.

Жив був у селі Андрушівка на Київщині граф Станіслав Тишкевич. Його рід був славним і багатим: далеким предком був литовський князь Гедимін; князь Костянтин Острозький. Одружився граф із дуже небідною Оленою Кошиківною (Колішко). І знайшлося у них троє синів. Першою мовою дітей була французька, але над колискою співали пісні українські. З селянами пани розмовляли українською, польською – з комісаром або посесором, французькою найчастіше між собою. От і виросли старші сини справжніми польськими графами.
Старший син Генріх одружився у 30 років і взяв Терезію Собанську, сусідку із с. Спичинці.
Він переїхав до дружини, перебудував замок, змальований колись Наполеоном Ордою.

У Спичинцях у Генріха народилося двоє синів: Єржі (помер 7-літнім) та Юзеф. Пізніше граф Юзеф одружився з графинею Іриною Галобек-Єжерською. Вони мали двох синів: Генріха та Криштофа (1911 р.). У 1944-му графа Юзефа Тишкевича замучили гітлерівці у Варшаві. А його син граф Криштоф Тишкевич із Спичинців став батьком акторки Беати Тишкевич, колишньої дружини Анджея Вайди. Пригадуєту ту красуню?

Середній син Бенидикт (1849-1939) успадкував 833 десятини, одружився з принцесою Марією Любомирською, дочкою князя Єржі Любомирського та графині Цецилії Замойської. Опікувався своїми маєтками: замок у Бердичеві, садиба в Києві та Андрушівці.

А от молодший граф Тишкевич Михайло Станіславович (1857-1930) народився 7 (20) квітня 1857 року пізніше писав: «… Я родився на Україні. Мій патріотизм розвивався помалу.»
До 17 років Михайло жив у Варшаві та Вільні, був захоплений живописом, із срібною медаллю закінчив Академію мистецтв у Петербурзі і далі навчався у Парижі. Віддавав перевагу історичній та жанровій тематиці, підписував полотна псевдо «Маляр Михайло Каленик» (одне з них «Сон України» маляра Каленика є у музеї Львова). «Любов до Батьківщини прийшла сама з себе, коли після довгого перебування на чужині я вернув додому молодим ще хлопцем.» Після смерті батька Михайло Тишкевич повернувся до маєтку, він зайнявся господарством: побудував цукровий завод, перебудував маєток (зробив розкішні гобеленову та бальну зали, більярдну, бібліотеку); відкрив у маєтку школу.

У 22 роки вирішив спробувати долю військового російської армії, але через рік звільнився. Захопився вивченням історії. Буваючи у Києві, М. Тишкевич познайомився з істориком Володимиром Антоновичем (учителем Михайла Грушевського) та членами польської гміни, які ідентифікували себе, як хлопомани. Так аристократ Михайло Тишкевич став українцем і заявив про це в київській «Раді», мріяв про українську родину. Його наречена Софія Челмицька клялася, що вивчить українську, що їхні діти продовжать справу батька. Після одруження один за одним народилися сини: Єржі (1886 – 1956) та Станіслав (1887-1962) «першою мовою моїх дітей була українська». На жаль, дружина швидко відійшла від українства, тому Михайло Тишкевич покинув спольщену родину.
У Львові Михайло Тишкевич подружився з Андреєм Шептицьким, вони мали схожі проблеми з нацією та мовою у родині. Тоді ж граф Тишкевич відверто писав: «Я обрав тернисту дорогу оборони запропащеного мого краю і люду, ідучи недосяжними слідами Митрополита Шептицького, і з піднятою головою йтиму дальше по цій дорозі.»
Як заможна людина, матеріально підтримав творчу українську молодь: у 1888 р. при львівській «Просвіті» заснував спеціальну «Михайлівську премію» за найкращий літературний твір із минулого України, написаний рідною мовою. Завдяки Тишкевичу були видані історичні повісті О. Маковея «Ярошенко» та О. Назарука «Ярослав Осмомисл». М. Тишкевич оплачував навчання багатьом талановитим дітям із незаможних родин, передплачував часописи для селян.
У 1907 р. під гаслом об’єднання праці для добра України створив «Київське Товариство Прихильників Миру», став його головою.
М. Тишкевич пожертвував 50 000 франків для хворих митців.
З нагоди столітніх роковин від дня народження Шевченка надав 20 000 рублів для Українського наукового товариства в Києві.
Подарував 3000 франків на відкриття відділу українознавства в університеті в Лювені (Бельгія).
Михайло Тишкевич видавав українські книги й фінансово підтримував різні часописи: «Przeglad Krajowy» В’ячеслава Липинського, «Рідний край» Олени Пчілки, «Вісник» Дмитра Донцова. У київській газеті «Рада» він засудив русифікацію в Україні.
Під час Першої світової війни граф жив у Лозанні, де за його фінансового сприяння та участі виходив тижневик «L’Ukraine» французькою мовою. Він організував збирання грошей та медикаментів для українських біженців і полонених: зібрав понад 30.000 швейцарських франків, медикаменти та одяг і вислав українським пораненим і полоненим воїнам, якими в Інсбруку опікувався молодший син графа Тишкевича о.Станіслав Тишкевич.
А. Господин наводив факт: «Довідавшись, що наш землячок-комуніст Д. Мануїльський є в Швайцарії і в 1917 р. був у тяжких матеріяльних обставинах, він дав йому гроші на життя і виїзд до Петербургу. Мануїльський так розчулився, що поцілував Тишкевичеву руку». Згодом Д. Мануїльський став наркомом закордонних справ УССР, одним із засновників ООН.
Коли митрополит Андрей у вересні 1914 р. був ув’язнений царським режимом, М.Тишкевич допоміг звільнити його.
Граф писав: «… Я служу Україні вільній і незалежній, волю якої вибороли нам під час революції найкращі її сини, і яку боронити до останньої хвилини життя є моїм обов’язком». У лютому 1919 р. уряд УНР призначив Тишкевича головою дипломатичного представництва при Ватикані. Граф був особисто знайомий із Папою Римським Бенедиктом XV, у Ватикані жив син Тишкевича, що мало позитивні наслідки для України. У записках Євгена Онацького знаходимо вдячні слова Михайлу Тишкевичу, який відвідував табори, допомагав українським військовополоненим. І знову так схоже на нашу ситуацію. У той час в Італії перебував спеціальний делегат уряду УНР для репатріації українців Олександр Севрюк. У його розпорядженні були 2 мільйони лір для українських полонених. Ці кошти О.Севрюк спрямував на себе: разом із дружиною мешкав у дорогих апартаментах, мав абонемент в опері. Полоненим нічого не дісталося.
Працюючи у Ватиканській бібліотеці, граф виявив цінні географічні карти XV і XVI століть, які засвідчили, що їхні автори були добре обізнані в різниці поміж Московією (Росією), Польщею та Україною і зробив копії з них.
22 серпня 1919 р. Михайло Тишкевич очолив українську місію при мировій Конференції в Парижі. Особисте знайомство з державними діячами Франції Ж. Клемансо та Р. Пуанкаре, допомогло отримати від французького уряду дозвіл ознайомитися з архівом міністерства закордонних справ, де зберігалось надзвичайно багато джерельного матеріалу з історії України. М. Тишкевич оплатив роботу Ілька Борщака, який зібрав цінні джерела, які стосувалися гетьмана І. Мазепи, П. Орлика.
У Парижі граф Тишкевич зібрав багато книг про масонів, дослідив, як масони працювали проти української справи під час визвольних змагань. Його антимасонська та антисоціалістична позиції стали причинами усунення першого українського дипломата від справ. Знову перемогли замалі для великої ролі сірі політики.
Використовуючи свої зв’язки, Михайло Тишкевич домовився у 1920 р. із провідним сталевим трестом Смоф і Ко про отримання фінансової допомоги для українського уряду на умовах, подібних до тих, що прийняли Литва і Латвія, але міністр фінансів X. Барановський відкинув ці пропозиції.
Внаслідок ідейних розходжень з урядом УНР М. Тишкевич вийшов з місії. Останні свої заощадження він віддав на пропаганду і підтримку української справи. З 1920 року жив у маєтку сина Жиданові (біля Познані, Польща), де й помер 03 серпня 1930 року. Михайло Тишкевич як засновник київського Товариства прихильників миру у 1910, 1911 та 1927 рр. номінувався на Нобелівську премію миру.
І де ж тая, правда святая? Спливло 85 років, а хто згадав світлу постать графа Михайла Тишкевича?
http://uahistory.com/topics/famous_people/2195
Вкладення
history-velokyiv.jpg
history-velokyiv.jpg (20.75 Кіб) Переглянуто 4039 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 30.3.16 17:12

Сьогодні – день пам’яті Квітки Цісик, американської співачки українського походження
18 років тому померла Квітка Цісик (1953-1998) – американська оперна і блюзова співачка українського походження, популярна виконавиця рекламних джинґлів у США
Квітка Цісик народилася у Нью-Йорку в родині українських емігрантів. Цісики виїхала зі Львова у 1944 році. Мешкали спочатку в німецькому Байройті, з 1949 – у США. Батько, Володимир Цісик, працював викладачем в Українському музичному інституті, штат Нью-Йорк, а мати Іванна – в банку. З дитинства Квітка навчалася грі на скрипці, гарно співала.
Дитячі й юнацькі роки Квітки Цісик минали за звичними для української емігрантської родини школярсько-вишкільними заняттями. У будні Квітка Цісик навчалася в американській стандартній школі, а по суботах прямувала до школи українознавства, куди її записали батьки, намагаючись зберегти зв’язок з батьківщиною та українським людом. Крім того, як і більшість українського емігрантського юнацтва, мала за честь перебувати в рядах пластунів, де наставники продовжували виховувати їх у любові до України. Із 7 до 16 років пластунка Квітка відвідувала тритижневі табори в горах – жили в наметах, щовечора збиралися довкола великої ватри, вчили українські пісні, пізнавали українські обряди та звичаї. У «Пласті» здобула ступінь пластуна-розвідувача. 1967 року організувала з одинадцяти дівчат 30-го куреня імені Софії Галечко в Нью-Йорку Уладу пластунів юнаків та юначок (УПЮ) та протягом трьох років керувала співочим гуртом «Соловейки». Дівчата виконували пластові, народні та популярні пісні, супроводжуючи спів грою на гітарах.
Квітка Цісик виступала з гуртом на пластових таборах, на різноманітних великих культурних заходах української громади. Але через постійну музичну зайнятість Квітка потроху залишила «Пласт».
В 1974 році закінчила консерваторію в Нью-Йорку. Під час навчання взяла собі псевдонім Кейсі від ініціалів К. С. Виконувала джинґли, була бек-вокалісткою у Боба Джеймса, Роберта Флека, Майкла Джексона та інших американських виконавців.
1977 року зіграла епізодичну роль у комедійній мелодрамі «Ти світло мого життя». За виконання однойменної пісні до цього фільму отримала «Оскар».
Упродовж 10 років Квітка Цісик була голосом автомобільної компанії Ford. Крім того, озвучувала реклами інших великих корпорацій Америки. Записала два україномовних альбоми: «Пісні України» (1980) та «Два кольори» (1989).
1983 року співачка разом із матір’ю відвідала Україну. Була у Львові, інших містах Західної України. Саме після тієї поїздки в її репертуарі з’явилися пісні Володимира Івасюка.
Квітка Цісик двічі була в шлюбі. У другому шлюбі у неї народився син Едвард-Володимир (нині піаніст). Сім років жінка боролася з раком. 29 березня 1998 року вона померла, не доживши п’яти днів до свого 45-річчя.
В Україні музика Квітки Цісик почала звучати наприкінці 80-х років. Усі, хто вперше чув її голос, були вражені, заскочені зненацька, приголомшені. Цей голос брав у полон одразу і назавжди – він був неповторний і незабутній, поєднував силу, ніжність і щирість.
Поет Іван Малкович згадує, як після того, як він привіз на початку 90-х з Канади до себе в Карпати диск Квітки Цісик, то всі сусіди переписали собі платівку, а один чоловік, який жив на найвищій горі і мав гучномовця, щонеділі після церковної служби пускав голос Квітки Цісик на найближчі гори.
На одному з україномовних альбомів Квітки Цісик написано: «Ця збірка пісень є бажанням мого українського серця вплести радісні нитки в розшарпане життям полотно, на якому вишита доля нашого народу…»
Вкладення
history-velokyiv.jpg
history-velokyiv.jpg (56.06 Кіб) Переглянуто 4011 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 1.4.16 08:35

Учитель Григорія Сковороди

8 серпня 1774 р. на 70-му році помер Василь Лащевський – учитель Григорія Сковороди. Він народився у містечку Кобильниці Перемишльського повіту Руського воєводства (тепер Польща) у родині священика. Від назви риби лящ, рід писався Лящевським. До закінчення Київської духовної академії був Василем Лящевським.
У 1732/33 рр. Лящевський був студентом класу філософії. 15.03.1733 р. разом із іншими студентами Василь відмовився слухати лекції професора С.Калиновського. За такий бунт протектор Києво-Могилянської академії Р. Заборовський засудив спудеїв до тілесного покарання.
Розуміючи, що професор С. Калиновський не подарунок для науки і не бажаючи втратити таланти, Р. Заборовський на власні кошти відправив здібних студентів-бунтарів навчатися за кордон. Подиву гідний вчинок пана Рафаїла! Василя Лящевського, найкращого учня мовознавця професора С. Тодорського здібного до іноземних мов (він знав російську, книжно-українську, церковнослов’янську, німецьку, польську, латинську, давньогрецьку та гебрайську) направлено до європейського центру орієнталістики – університету Галле.
Після повернення випускник академії Лящевський прийняв чернецтво і нове ім’я – Варлаам. Упродовж восьми років він викладав у рідному закладі. Цікаво, що у травні 1742 р. вчителя Лящевського професора Тодорського забрали до Петербурга, він став духовником принцеси Катерини, а потім її сина, цесаревича Павла. Тоді ж до столиці імперії забрали й учня Лящевського – Григорія Сковороду. У Києві Варлаам Лящевський залишився читати предмети Тодорського, став професором «священних мов» – єврейської і грецької.
У 1746 році він написав і видав у Вроцлаві «Грецьку граматику», підручник грецької мови, за яким викладали в усіх семінаріях Росії до другої половини ХІХ ст.
Варлаам Лящевський зробив також критичний переклад Біблії з першоджерел на старослов’янську мову.
У травні 1747 р. не скінчивши читати курс, змушений за ухвалою Синоду «немедля» виїхати до Санкт-Петербурга для перегляду й виправлення слов’янського перекладу Біблії. Як винагороду в Києві за Лящевським залишили ігуменство у Межигірському монастирі. Більше до Києва він не повертався. Був архімандритом Донського монастиря в Москві, згодом ректором Московської слов’яно-греко-латинської духовної академії, в 1754 р. – членом святого Синоду.
На початку 1770-х років подарував Києво-Могилянській академії 4000 рублів, з умовою, щоб на проценти з них утримувалися викладачі грецької і єврейської мов і закуплялися навчальні посібники з цих предметів.
1774 заповів ще 3000 рублів з тією ж метою й 872 книги для академічної бібліотеки.

http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhoto
Вкладення
history-velokyiv.jpg
history-velokyiv.jpg (38.52 Кіб) Переглянуто 3992 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 4.4.16 10:40

Сторіччя гілочці роду Шевченка

2 квітня 1916 р. народився нащадок Тараса Шевченка Олег Лундстрем, керівник джазового оркестру, внесеного до Книги рекордів Гіннесса як найстаріший у світі безперервно існуючий бенд. Для шанувачів приколів: Лундстрем знав про своїх предків і писав у автобіографії.
Дід Олега Лундстрема по матері Петро Прокопович Валуєв – українець, внучатий небіж Тараса Григоровича, народоволець. Його арештували за звинуваченням у замахові на Олександра III, після смерті імператора за амністією відправили на вічне поселення в Читу. Там нащадок Шевченка шалено закохався у співучу грекиню з Одеси, яка працювала білошвейкою, одружився. У Читі народилася Галина Петрівна Валуєва, мати Олега. Вона вийшла заміж за викладача Читинської гімназії Леоніда Францевича Лундстрема та народила йому двох синів. Батько Лундстрема виводив рід від варягів, тому синам дав імена князів-русичів – Олег (1916 р.) та Ігор (1917 р.).
Прадід Олега по лінії батька – швед Карл Август Лундстрем, який разом із двома дітьми пішки перетнув фінський кордон і приїхав до Петербурга.
Коли Олегові було 5 років, родина переїхала до Харбіна, Маньчжурія (Китай), де батько викладав фізику у середній школі, згодом був лектором Харбінського Політехнічного інституту. У 1932 р. Олег Лундстрем закінчив комерційне училище і поступив до Політехнічного інституту.
У 1932 р. на КВзалізницю прийшли японці та змусили радянців продати свою частину дороги; багато тоді росіян повернулося до СРСР, але більше – втекло у Шанхай. У 1933 р., добираючи музику для ніг, Олег Лундстрем придбав для вечірки платівку оркестру Дюка Еллінгтона з композицією «Старий добрий Південь» (Dear Old Southland) і закохався в джаз. Платівку музикант беріг все життя, хоч за неї пропонували солідні кошти. П’єса сподобалася і друзям-музикантам; згодом хлопці відкрили для себе Луї Армстронга. Олег вивчав звучання оркестру, самотужки аранжував, разом із друзями відтворював п’єси з платівок, грали на танцях.
У 1935 р. у Лундстремів сталося кілька подій. Олег закінчив Харбінський музичний технікум з класу скрипки, Політехнічний інститут виключив зі складу студентів усіх радянських громадян (серед них і третьокурсник Олег). У лютому батько отримав призначення до залізничного інституту в Ростові-на-Дону та виїхав до СРСР, а мати з Олегом та Ігорем лишилися в Харбіні. В 1937 р. батько був арештований і засуджений за шпигунство, але писав листи до вересня 1938-го про те, що все добре. І – ні звука до 1946-го: виявилося, що він помер у 1944 р. в таборах.
1935-го року Олег організував і очолив молодіжний джаз-оркестр. Проголосували дев’ять музик – і обрали керівника свого джаз-оркестру – Олега (тромбон, фортепіано), брат Ігор (тенор-саксофон). У 1935 р. їхній оркестр робив ім’я в Харбіні: грали на балах, вечірках, виступали на місцевому радіо. Наступного року був Шанхай ( Китай ). Працювали в готелі «Янцзи», потім у болл-румі (танцзалі) «Мажестик». У 1936 р. Олег Лундстрем створив джаз-бенд, вони переїхали в Шанхай (Китай), де почалася професійна діяльність колективу. На початку 40-х їхня «Пісенька про капітана» стала міжнародним шлягером, оркестр став одним із кращих у Шанхаї; преса назвала Олега Лундстрема «Королем джазу Далекого Сходу».
Друга світова. У 1944 р. закінчив французький Вищий технічний центр, отримав професію архітектора. Олег Лундстрем володів англійською, китайською, французькою та шведською.
Після війни Союз запропонував усім народженим у Російській імперії, повернутися. Олег Лундстрем який прожив 26 років у Китаї, заснував там свій оркестр і керував ним 11 років, вивіз бенд у повному складі в СРСР. Що там чекало? Перше, великий самопальний напис: «Находка – это исчо не Россия, а Россия – это уже не находка». Лундстрем все життя звіряв за вченням Вернадського, тому почав шукати смисл у мотто.
Ще до війни Сталін вважав, що джаз – музика негрів, рабів, отже, мистецтво пролетаріату. Пізніше, коли СРСР разом із США ділили карту світу, у Союзі лунав джаз. А за часів холодної війни джаз став мистецтвом товстих, музикою стиляг. І треба ж було Лундстрему потрапити в Союз у час заборони джазу?
Їм запропонували Казань, театр, консерваторія. Все майже спочатку. Та Олег був щасливою людиною, у нього була творчість, були музи – свято життя (не було гадки про родинні будні). У Казані він завідував музичною частиною у російському драмтеатрі, Галя грала на сцені. Коли вона завагітніла, 38-річний Олег мусив одружитися. Доля ж зробила цікавий виверт: Галя зробила по знайомству аборт і позбавила себе майбутніх надій на дітей. Так у самоті, у стерильних, охайних квартирах, де геть усе було зроблено руками хазяїна, проходили родинні будні.
Тільки восени 1956 оркестр було офіційно зареєстровано в СРСР.

https://www.youtube.com/watch?v=08E2fxcXIMs

У 60-ті роки солісткою оркестру О. Лундстрема була Валентина Купріна. Кажуть, її долю вирішили дві телеграми. Лундстрему від неї: «Чи потрібна вам співачка? Голос — контральто». І відповідь: «Приїжджайте». Після прослуховування Валентина Купріна стала солісткою оркестру.
Почалося гастрольне життя; під час гастролі від інфаркту помер брат Ігор, з яким Олег ніколи не розлучався.
Прийшов час і оркестр Олега Лундстрема було внесено до Книги рекордів Гіннесса як найстаріший у світі безперервно існуючий джазовий оркестр, а ім’я Олега Лундстрема – як беззмінного диригента й керівника оркестру упродовж 65 років. На батьківщині джазу його було визнано Людиною року 1998 року у США.
У ніч із 13 на 14 жовтня 2005 року на своїй підмосковній дачі 89-річний митець упокоївся. Згідно із заповітом, Олег Лундстрем похований на цвинтарі в підмосковному дачному виселку Соколовка Щолківського району, поряд із рідними.

http://uahistory.com/topics/famous_people/4334
Вкладення
history-velokyiv.jpg
history-velokyiv.jpg (4.02 Кіб) Переглянуто 3968 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 4.4.16 10:43

Сьогодні день звільнення Т. Шевченка з кріпацтва

Безсмертний “Кобзар”

Найменша у світі книга має назву «Кобзар» Т. Шевченка. Її площа — 0.6 кв. мм. Вона майже у 19 разів менша від найменшої японської книги.

Виготовлена вона з пелюсток безсмертника: обкладинка із портретом Т.Шевченка та зображенням хати, де він народився і 12 сторінок, зшита павутинкою. Сторінки настільки тонкі, що перегортати їх можна лише кінчиком загостреної людської волосинки.
Створена книжка українським майстром Миколою Сядристим.
Вкладення
syadrustui-kobzar.jpg
syadrustui-kobzar.jpg (153.64 Кіб) Переглянуто 3968 разів
Syadrustui-kobzar.2-jpg.jpg
Syadrustui-kobzar.2-jpg.jpg (20.91 Кіб) Переглянуто 3968 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 5.4.16 08:34

Український буржуазний націоналіст з роду Ґабсбургів

Зображення
Офіцер із гарним українським прізвищем на «-енко» продовжував нічний допит:
– Какими языками владеете?
– У відповідь називається більше десяти європейських мов.
– На каком языке будете говорить?
– Я – громадянин УНР, буду відповідати українською.
Так у Лук’янівській в’язниці півроку допитували «українського буржуазного націоналіста» Василя Вишиваного, який не був українцем, не міг бути буржуа і націоналістом… Вільгельм заперечував свою причетність до будь-яких політичних рухів чи партій за останні 20 років, наголошуючи, що всі зустрічі і контакти були окремими подіями і не мали постійний характер. Він відмовився видавати прізвища своїх друзів та вигадувати наклепи на соратників по еміграції
О 3-й годині ночі 18 серпня 1948 року у лікарні №1 м. Києва (Лук’янівської тюрми) серце Василя Вишиваного зупинилося. Діагноз: двосторонній туберкульоз легенів у відкритій формі. Тільки 25 грудня 1989 року прокуратура Київського військового округу реабілітувала Вільгельма фон Габсбурга.
На Лук’янівському цвинтарі десь біля паркану поховано громадянина УНР Василя Вишиваного.
Його ім’я Вільгельм фон Габсбург -Льотрінген – наймолодший син цісаря Австро-Угорщини. Мати-італійка навчила Вілюся спілкуватися італійською, згодом виховувався «королевич» в Австрії, німецькою. Освіту він здобував у реальній школі у Відні та у Військовій академії Генерального штабу у Вінер-Нойштадті. Учився за власним бажанням, «аби не казали, що я маю старшинський чин тому тільки, що родився великим князем.» І хоч навчання було важким: від шостої години ранку до шостої вечора, – знаходив час для читання, а також учився ремісництву: столярству та бляхарству. Знаючи вісім європейських мов, Вільгельм почав учити й українську. По закінченні академії Габсбург був призначений до 13-го полку уланів, що складався із українських січових стрільців. 3 вояками Вільгельм фон Габсбург спілкувався їхньою рідною мовою. Це, а також гарне людське поводження привернуло стрільців до «королевича», якому на знак любові вони подарували вишиванку. Архикнязь часто її одягав. Так з’явилося прибране ім’я Василь Вишиваний.
Перше кохання принца – українка, студентка Віденської музичної академії Іванна Марічка Прийма, пізніше училася в Парижі, стала відомою співачкою й піаністкою, концертмейстером Львівського оперного театру і викладачем Львівської консерваторії.
27 лютого 1918 року легіон Українських Січових Стрільців вирушив на допомогу армії УНР. Їхній маршрут: Кам’янець-Подільський, Одеса, Херсон, Олександрівськ.
12 квітня січовики під орудою сотника Василя Вишиваного без бою зайняли село Біленьке, наступного дня повели перший наступ на м.Олександрівськ. Вулицею Дніпровською (нині Лепіка) дійшли до Катеринівського вокзалу і зайняли його однією сотнею. 14 квітня усі сотні куреня повели наступ на місто, але більшовики, які вночі одержали підкріплення, зайняли станцію та відкинули січовиків до Дніпра. Двома кораблями під обстрілом стрільці відплили до Біленького. За цей час на Хортиці зібралася допомога – елітний Запорізький корпус полковника Петра Болбочана. На залізничній станції чекав загін Марусі Никифорової.
16 квітня Василь Вишиваний звернувся до січового війська своїм віршем:
До зброї, до зброї, стрільці!
Ви рідну країну спасайте.
Повстаньте, як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!
Об’єднані війська українців того дня розгромили військо Антонова-Овсієнка й взяли місто. З цього часу Василь Вишиваний став комендантом Олександрівська. 17 квітня вулиці 13-тисячного Олександрівська були переповнені людьми, які йшли з хоругвами і прапорами на площу Пушкіна, заполонили все навколо Народного дому. Тут відбувся спільний парад і перегляд обох українських частин. Стяги, що увібрали кольори сонця й неба, вперше уквітчали місто. Священики в святкових ризах відслужили молебень. Полковник Болбочан поцілувався з сотником Вишиваним, а січові стрільці та запорожці клялися у вічній згоді в боротьбі за Українську державу. У вітальному слові князь назвав місце зібрання майданом Волі. Тоді спільним рішенням визволителів та місцевого населення стало перейменування площі Пушкіна на майдан Волі. Тоді, у 1918-му, слово Воля мало первісне значення. Потім радянська влада його доволі оригінально трактувала: від 1978 року Залізного Фелікса поставили охороняти майдан Волі. Січові стрільці перебували в Олександрівську до 8 червня. Увесь цей час Василь Вишиваний був начальником гарнізону Олександрівська, мав дружні зв`язки з місцевими українськими організаціями та з Запорізьким корпусом Центральної Ради, який прибув із Криму після розгрому там Червоної Армії. За цей час вони провели чимало лекцій, вистав, концертів у Народному домі. Вояки організували курси українознавства, налагодили видавництво тижневика «Січ» (першої української газети на Запоріжжі). У с. Цар кут січовики провели великі фестини. На Хортиці на Трійцю стрільці відслужили панахиду, поставили пам’ятний металевий хрест. Перебуваючи в Олександрівську, Василь Вишиваний дізнався про травневу нараду в Одесі, на якій представники УСДРП і УПРП за участю галицького політика О. Назарука та старшини коша УСС Н.Гірняка прийняли рішення підняти повстання проти гетьмана П. Скоропадського та передати владу в Україні ерцгерцогу В. Габсбургу. У нашому місті королевич написав відповідь: «Ви знаєте, панове, що я щиро полюбив український народ і сам почуваюся українцем. Коли буде воля цілого українського народу, щоб я став на чолі його держави, я не відкажуся від цього.» Посол Австро-Угорщини в Україні граф Форгач писав, що кожний в Україні дивиться на В.Габсбурга «як на нашого кандидата до престолу». Генерал Омелянович-Павленко писав: «Полковник Василь Вишиваний і на Катеринославщині лишив по собі добру згадку і як людина, і як старшина, і як політик.»
Відомо, що командири полків Запорізького корпусу П. Болбочан і В. Петров по-дружньому зустрічаючися в Олександрівську, пропонували архикнязю об`єднати легіон галицьких Січових стрільців із їхніми частинами для здійснення державного перевороту і просили Габсбурга очолити новий уряд України. Боячись конкуренції, гетьман П. Скоропадський домігся негайного розформування Запорізького корпусу, а легіон січових стрільців 10 червня був переведений у м. Єлізаветград (Кіровоград). Там ерцгерцог відзначився тим, що не виконував наказів командування про придушення селянських повстань, а захищав селян. Під опікою Габсбурга перебувала низка повстанських отаманів (Д.Зелений, М.Шинкар, Л.Шевченко – родич Тараса Григоровича). Василь Вишиваний зустрічався з повстанськими отаманами, інформував їх про рух каральних німецьких військ. У найважчий для України час Вільгельм фон Габсбург офіційно відмовився від королівського німбу. «Вірним громадянином Української держави» оголосив себе ерцгерцог 7 листопада у Чернівцях, вітаючи утворення Національної Ради Буковини. Через два дні Василь Вишиваний переїхав до Львова і там Дмитро Вітовський – військовий міністр ЗУНР – вручив йому грамоту про присвоєння звання полковника війська українського. В УГА це був єдиний вояк із академічною освітою.
Пізніше головний командир галицького корпусу «Українські Січові Стрільці» розділив долю армії УНР. Під іменем Василя Вишиваного Вільгельм Габсбург прийняв громадянство УНР. С. Петлюра присвоїв йому звання полковника. Служив Вишиваний (у вересні-листопаді 1919 року) у Генеральному штабі дорадником Петлюри з особливо важливих доручень, начальником відділу закордонних зв`язків, тому був присутнім на багатьох нарадах і переговорах Петлюри з іноземними місіями. Правда, із Симоном Петлюрою Василь Вишиваний геть зіпсував відносини. Знаючи, що вождь не терпить заперечень, полковник усе-таки виступив проти союзу УНР із Польщею, ціною передачі їй Галичини. Ерцгерцог писав: «Україна була потрібна Польщі лише доти, доки можна було використовувати українську армію у боротьбі проти більшовиків, й зрештою Польща залишила її напризволяще». Стався розрив Вишиваного з Головним Отаманом і від`їзд. Тяжка хвороба (тиф) затримала полковника в посольстві УНР у Бухаресті, де його часто відвідував Дмитро Дорошенко. У своїх спогадах історик відзначав, що Вишиваний говорив гарною українською мовою з галицьким акцентом, був перейнятий українськими симпатіями. Пізніше ерцгерцог напише, що родина Габсбургів протягом віків кривдила народ України, «тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу й української республіки. Цю службу я виконаю вірно до кінця – все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові і нашій родині.»
На еміграції його часто бачили в сірій шинелі української армії, прикрашеній небесно-золотою стрічкою. Бував Вишиваний у таборах інтернованих, багатьом допоміг. 1921 року у Відні українською мовою вийшла поетична збірка Василя Вишиваного «Минають дні» з присвятою «борцям, що впали за волю України».
http://chtyvo.org.ua/authors/Habsburg_W ... naiut_dni/
Під його керівництвом 1921 року у Відні було утворено Українське вільно-козацьке товариство. Полковник Вишиваний очолював Генеральну управу, яка видавала тижневик «Соборна Україна». Упродовж 1925-1935 рр. Василь Вишиваний перебував у Парижі, підтримував зв`язки з полковником Євгеном Коновальцем, Сергієм Шелухіним. У 1938 – 1945 рр. полковник брав участь у русі опору: передавав французьким розвідникам інформацію про воєнну промисловість німців в Австрії, пересування фашистських військ. На початку війни з СРСР до нього звернувся Ріббентроп із пропозицією співпрацювати щодо українських питань, але Вишиваний відмовився, після чого над ним встановили нагляд гестапо. Він продовжував займатися власним бізнесом — мав лакофарбовий завод у Відні, одружився, мав двох синів — Піча і Франца.
27 вересня 1947 року у Відні прямо на вулиці арештували В. Вишиваного та представника ОУН в еміграції Р. Новосада радянською секретною службою СМЕРШ і перепроваджено до Карлс-Баденської тюрми, де велося попереднє слідство. Наприкінці листопада 1947 відправили в Київ до Лук’янівської тюрми. Громадянин УНР, «Український буржуазний націоналіст» одержав 25 років ув’язнення, але умови утримання в тюрмі та брак медичного догляду призвели до захворювання Габсбурґа на туберкульоз, від якого він помер 18 серпня 1948 у тюремній лікарні.
http://uahistory.com/topics/famous_people/2388
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 6.4.16 09:03

Федір та Ігор Стравінські

Композитор не тішився тим, що найбільший концертний зал в Швейцарії носить його ім’я. У Швейцарії він пишався своїм козацьким родом, розповідав, що його батько зображений на картині І. Рєпіна «Запорожці».
Ви ж пригадали, худого, високого довговусого реаліста-осавула у шапці, який похмуро визирає із-за Рубця-Бульби? Його Ілля Рєпін змалював із оперного співака Федора Стравінського (1843—1902).

Волиняк, нащадок старовинного шляхетського гетьманського роду Сулимів-Стравінських Федір Стравінський довгий час жив у різних містах України, переїжджав із місця на місце з батьком-агрономом, котрий служив у маєтках на Чернігівщині, Полтавщині, в Ніжині, Мозирі. Він почав своє навчання в університеті Одеси та Києва, закінчив у Ніжинському юридичному ліцеї. Музичну освіту Ф. Стравінський здобув у консерваторії Петербурга. Кар`єру співака Федір Гнатович розпочав у Київській опері в ролі Мефістофеля (у «Фавсті» Ґуно). У Києві він познайомився й узяв шлюб із Ганною Кирилівною Холодовською, родичкою Сергія Дягілєва; українсько-козацького роду, який отримав дворянство за участь у російсько-турецькій війні. Ганна Кирилівна була обдарованою піаністкою, акомпанувала своєму чоловікові Федору Стравінському.
З 1876 р. Ф. Стравінський у Петербурзі в Маріїнському театрі, де за 26 років був солістом у 59 операх. Українець був першим виконавцем партії Світлішого в опері Петра Чайковського «Черевички».
Видатний оперний співак і талановитий художник був тісно пов’язаний із Україною: знав мову (у своїх книгах витрат він робив записи водночас українською та російською мовами), читав по пам’яті «Кобзар» Шевченка. Був пристрасним любителем старих книг; його найбільша в Петербурзі бібліотека, багата колекція рідкісних видань була націоналізована більшовиками. Стравінський збирав усі видання Т. Шевченка, починаючи з 1840 р., малював до нього ілюстрації, мав у книгозбірні твори Г. Квітки-Основ’яненка, І.Котляревського, П.Куліша. Брав Ф. Стравінський участь у концертах Миколи Лисенка в Петербурзі. Приятелював із Д.Яворницьким, любив посперечатися з ним про історію.
У Радянському Союзі було не прийнято згадувати прізвище Стравінського. Це пояснювалося тим, що син Федора, відомий композитор Ігор Стравінський емігрував до Швейцарії, у 1934 р. прийняв громадянство Франції; у 1945 – став громадянином США.

6 квітня 1971 р. помер 88-річний композитор Ігор Стравінський. Він народився в 1882 році на Швейцарській вулиці в Оранієнбаумі на дачі, яку знімав батько. Ігор отримав типову дворянську освіту: його вихователькою була молоденька гарненька німкеня Берта Ессерт. Російською вона практично не говорила, тому хлопець легко сприймав іномовні середовища. З часом Берта була вихователькою його дітей. З дев’яти років Ігор брав приватно уроки фортепіано. У 14 років Ігор закохався у 19-річну панну, з якою займався мовою, але мати якимось відчуттям це виявила й поставила крапку. У вісімнадцять років за наполяганням батьків Ігор вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, одночасно приступивши до самостійного вивчення музично-теоретичних дисциплін у В. П. Калафате. Влітку 1902 року студент Ігор Стравінський познайомився з батьком однокурсника з університету Андрієм Римським-Корсаковим. З цього часу він двічі на тиждень упродовж п’яти років отримував безцінні уроки композиції, наполегливості і дисциплінованості в роботі – це була єдина композиторська школа Стравінського.
14-річним Ігор потрапив на Волинь у райський куточок, звідки родом його мати. У Устилузі був маєток Носенка, чоловіка старшої сестри матері Ігоря Стравінського. Відтоді він приїздив сюди кожного літа. А у серпні 1906 року у Ярмолинцях (Хмельниччина) завітало до юнака трепетне почуття. З першого погляду на дівчину «рідкісної душевної краси» Катерину Носенко, хоч і старшу за нього на один рік. Палке взаємне кохання цього ж місяця уквітчалося заручинами й увінчали весіллям. Його відгуляли в селі Омельне у маєтку Дмитра Носенка, близького родича сім’ї Катерини. У придане Катерина отримала землі у Устилузі, де у 1907 році за проектом Ігоря Стравінського було побудовано шале. Кожне літо до 1914 р. родина проводила в Устилузі; у власному маєтку, композитор написав 16 музичних творів.

Ігор Стравінський з Катериною прожив у шлюбі понад тридцять років. Звісно, шлюби з двоюрідними сестрами церква не освячувала, але, як кажуть старі люди: «коли гроші єсть, то і дупі честь». У щасливого подружжя народилося четверо здорових дітей: Федір (1907-1989), Людмила (1908-1938), Святослав (1910-1994, у дорослому віці він змінив ім’я і став «Святослав Сулима Стравінський» на честь родового герба «Сулима», роду Стравінських), а також Мілени (народилася в 1914 р., жила в США).
Молодий композитор разом із родиною кожного року зимував у пансіоні чи готелі Кларані (частина Монтре), бо його дружина хворіла на туберкульоз і не могла переносити холодні зими Петербурга. За цей час Стравінський зблизився з далеким родичем (п’ятиюрідним братом) по материнській лінії Сергієм Дягілєвим, який сприяв розвиткові композиторської кар’єри (й реклами). На «Російських сезонах» у Парижі відбулися прем’єри балетів «Жар-птиця» в 1910 році, «Петрушка» у 1911 році і «Весна священна» в 1913 році. Сталося так, що на початку 1914 р. народилася Мілена й родина замість повернення до Росії провела літо в горах. Та на заваді поверненню родини Стравінських стала війна, потім революція, яка забрала у нього маєток, гроші в банку, батьківщину.
А діти є діти: старшим треба було вчитися, малій – виростати. Крім того Стравінський утримував матір і родину сестри Катерини. До 1920 р. пробули в Швейцарії, потім були важкі часи у Франції. Радянський уряд відмовився підписувати міжнародні закони про авторське праве, тому з’явилася можливість виконувати всі опубліковані в Росії твори, нічого не платячи автору. Дягілєв, який був вічно без копійки, цим скористався – і брати посварилися.
Ну, не був Ігор Стравінський чоловіком однієї дружини, мав таємничий любовний роман із Коко Шанель. Музика, духи, кохання… 37-літня Мадам Елегантність отримала таке натхнення, що винайшла свої знамениті «Шанель № 5» і подарувала їх дружині коханого. Коко віддала свою віллу «Бель Респіро» в Гарші сім’ї Стравінських і два роки утримувала їх. Коко навіть найняла російську кухарку й прислугу. І пізніше упродовж 13 років день у день відправляла чималу суму на підтримку творчості Стравінського. А композитор на концертах почав сам виконувати твори, або диригувати (як розумієте, гроші).
Кажуть, що в похилому віці Стравінський зустрічався з Шанель, і вони довго згадували минуле. Померли вони в один рік із різницею у три місяці. Коко Шанель померла від серцевого нападу у вишуканому паризькому готелі Ріц, поряд із ліжком знаходилася ікона, яку їй подарував Стравінський у 1920 році.
28 травня 1921 року Дягілєв у кав’ярні Парижа познайомив Ігоря з актрисою і художницею Вірою (уроджена Боссе, в заміжжі — Люрі, потім — Шиллінг, нарешті — Судейкіна). Тривалим був їхній паралельний роман (прикметно, що композитор приховував цей зв’язок тільки від власної матері). Віра стала перекладачем, потім менеджером Ігоря Стравінського. Вона приятелювала з дружиною та дітьми коханця.
Мав Стравінський і милі нюанси натхнення з хореографом і режисером постановок його творів у паризькій «Гранд-опера» Броніславою Ніжинською, сестрою Вацлава Ніжинського, вчителькою Сержа Лифаря. Була в житті Стравінського й танцівниця Іда Рубінштейн. «Байку про Лисицю…» Стравінський подарував княгині Віннаретті Едмон де Поліньяк, доньці відомого фабриканта Ісаака Меррита Зінґера у 1925 р. створив і присвятив їй свою «Фортепіанну сонату».
У Франції пристрасний шанувальник віскі (Стравіскі) знайшов однодумця – Пабло Пікассо і накликали вони не один цурес на свою гепу.
Та чорна смуга життя виявилася надто гіркою. У 1938 році протягом чотирьох місяців померла від туберкульозу 29-річна дочка Людмила Стравінська-Мандельштам; не стало першої дружини композитора, матері всіх його дітей; згодом –матері Стравінського.

Через півтора року після смерті Катерини Віра Судейкіна офіційно стала другою дружиною Стравінського. Ігор Стравінський зважився на переїзд до США. З 1936 року Стравінський періодично відвідував із гастролями США. У 1937 році в Метрополітен-опера було поставлено балет «Гра в карти», рік по тому – виконаний концерт «Дамбартон-Окс», Стравінського запрошували прочитати курс лекцій у Гарвардському університеті. Композитор поселився спочатку в Сан-Франциско, а потім у Лос-Анджелесі.
Лише 1962 року після довгої еміграції композитор відвідав радянську Росію. На запитання «Чому ви покинули Росію?» він відповів: «Я такий самий росіянин, як і ви, і ніколи не був емігрантом. Моя дружина мала слабке здоров’я, і тільки тому не міг залишатися».
Сергій Дягілєв помер сміючись і наспівуючи «Богему», яку щиро любив. Ігор Федорович Стравінський помирав поступово: упродовж п’яти років втрачав пам’ять і частково координацію, хоч віддавав собі в цьому звіт. Він назавжди покинув цей світ 6 квітня 1971 – за два місяці до свого 89-ліття. З Нью-Йорку його перевезли до Венеції і поховали на місцевому цвинтарі Сан-Мікеле недалеко від могили Сергія Дягілєва.
На честь Стравінського названий кратер на Меркурії, Фонтан Стравінського на площі Стравінського перед Центром Жоржа Помпіду в Парижі. Перший у світі музей Ігоря Стравінського відкритий на Україну в місті Устилуг (Волинь) у 1990 році.
Онук Стравінський Федір Ігорович (1907 – 1989) здобув музичну освіту в Ніцці. Захопився живописом. Жив у Парижі, де брав уроки у Пікассо та у Ж. Брака. Після Другої світової переїхав до Женеви, рідного міста його дружини Денізи. Займався вітражами та мозаїкою, розписував церкви.

http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhoto
Вкладення
igor-stravinsky.gif
igor-stravinsky.gif (106.2 Кіб) Переглянуто 3925 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 8.4.16 20:05

Аліна та Костомаров

7 квітня 1847 р. в Києві був ранок щасливого дня. Юний професор Микола Костомаров їхав до Андріївської церкви вінчатися з Аліною Кригельською.

Тарас Григорович, дружка на їхньому весіллі. У фраці з гарденією у петлиці урочистий Шевченко переправлявся на паромі. Поета Т.Г. Шевченка й історика М.І. Костомарова арештували в дорозі за приналежність до Кирило-Мефодієвського братства. Вінчання Аліни та Костомарова відбулося через 28 років.
1847 рік. Андріївська церква. Біля неї зібралися люди подивитися на весілля. Одних цікавив молодий – 30-річний професор Микола Костомаров, інші прийшли помилуватися нареченою – 17-літньою Аліною Крагельською. Alina Красуня, легенда Києва, її талант визнав Ференц Ліст і запросив до Віденської консерваторії для навчання. Окремо стояв гурт тих, хто очікував дружку, Тараса Шевченка. Нервувала й Аліна. Вона згадувала інститут шляхетних панянок мадам Де Мальян, як вона, гонорова 15-річна дочка офіцера-поляка, чарівна, розумна, закохалася у свого викладача історії – вайлуватого, підсліпуватого, розтріпаного, з нервовою гримасою на обличчі, який мав феноменальну пам’ять, натхненно цитував цілі сторінки. Дівчата подейкували, що коли в Харкові у нього відбили наречену-гувернантку, то Костомаров викликав суперника на дуель. А як вона разом з матусею зустріла Миколу Костомарова в Одесі, а потім ходили всі гуртом до моря, до італійської опери! Після двох місяців, проведених у Одесі, професор майже щовечора відвідував їхній дім. Аліна грала на роялі – музика стала їхнім спілкуванням: у звуках музики вони навчилися виявляти кохання. І от його одностайно обрано ад’юнкт – професором кафедри історії Київського університету св. Володимира. На вершині успіху та ясних перспектив він сватається до Аліни й отримує згоду її матері-вдови.
А потім 13-го лютого (ох, вже це 13-е!), заручини, на яких наречений подарував їй дві книги: свою дисертацію та збірку поезій із написом: «Коханій, найкращій половині душі моєї Аліні Леонтіївні Крагельській». Костомаров жив біля Андріївської церкви, звідки видно Дніпро, на Десятинній, 10. Там молоді будуть жити після медового місяця у Відні. Микола буде займатися науковою роботою, а вона студіюватиме теорію музики в консерваторії, стане ученицею Ліста. Сьогодні вони обвінчаються і – поїдуть до нього. (Не довелося їм жити за цією адресою, в цьому будинку жив Щербицький, потом – Кучма). Незабаром стало ясно, що вінчання відкладається. Обвінчались вони майже 28 років…
А того дня і Костомарова, і Шевченка було арештовано. Аліна їде до Петербурга виручати коханого. Вона домагається прийому у генерала Дубельта – заступника шефа третього відділення Імператорської канцелярії, просить за своє щастя і чує: «Покохайте нестарого дідуся, який колись носив Вас на руках, і Вашому нареченому стане легше». Та нічого не вийшло з зальотів дідуся. Після повернення до Києва дівчина писала листи, поки Костомарова не вислали. Більше Аліна не мала звістки від коханого, бо матуся ховала небажані листи. 9 років Аліна розшукувала засланця. А Костомаров не одержував листів і змирився. Нащо псувати Аліні життя, адже він вигнанець, злочинець? Він звик до самотності, полюбив власну свободу і почувався щасливим.
Нарешті Аліна віддала свою долю в руки матері: вийшла заміж за полковника Марка Киселя. Чоловік виявився порядною, шляхетною людиною і вони прожили вік у щасті й злагоді. Дав їм пан Бог двох донечок і сина. Часом пані Аліна чула, що Микола Іванович – найбільший інтелект Росії, професор історії Петербурзького університету, що його вступна лекція була тріумфальною, до екіпажу Костомарова несли на руках, що він – автор романів, наукових праць. У 1873р. Костомаров приїхав до Києва на Археологічний з’їзд. Павло Чубинський (автор гімну «Ще не вмерла Україна») запитав: «А знаєте, що відома вам особа – вдова, живе зараз у Києві?». Микола одразу поїхав до неї (Аліна жила в будинку матері на Фундуклеївській вулиці (тепер – Богдана Хмельницького) і сказав: «Давайте одружимося!». Хоч їм на двох тоді було рівно сто років, їхні досі люблячі серця ожили. І тепер, коли старий Костомаров читав останню лекцію в Київському університеті, Аліна писала: «Бідний мій друже! Ти зайшов на кафедру в цьому храмі науки – дідом, через 26 років після того, як тебе слухало тут тодішнє студентство, тих жахливих днів не передчувало гіркої долі свого молодого професора і готувалося співати на вінчанні в церкві свого університету… І ти постарів самотній, не знаючи сімейних радощів і не відчув солодкого почуття батьківства!..»
Але не одружилися. Вони листувалися. Найбільший інтелект імперії писав листи від імені свого кота Васьки – до її кота, теж Васьки.
Настав 1875-й рік, коли Микола Іванович тяжко захворів і лежав у своїй квартирі в Петербурзі після інсульту. У сусідній кімнаті помирала його мати. Тоді й приїхала до північної столиці Аліна Леонтіївна: вона вважала своїм обов’язком допомогти старому другові, доглянути його. Близький приятель Костомарова Данило Мордовець напише у спогадах, що поява Аліни Леонтіївни поруч із Миколою Івановичем у скрутну годину була для професора порятунком. Втративши матір, свою «турботливу, хоч і буркотливу няньку», він знайшов дружину — «в высшей степени добрую, благородную и редко умную женщину, которая так быстро вошла в ученые интересы своего мужа».
Нарешті весна осяяла осінні сади їхніх душ. У день його іменин 9 травня 1875 року вони обвінчались у маленькій церкві Св. Параскеви с. Дідовець. Вони прожили разом 10 років, за які Костомаров написав понад дві сотні праць. У Дідівцях Микола Іванович продиктував дружині автобіографію, котру присвятив «любій моїй жінці Аліні Леонтіївні Костомаровій…» Живучи в Дідівцях, Микола Іванович щоранку сідав в екіпаж, їхав три версти, щоб скупатися в Удаї. Любив гуляти лісом, збираючи квіти, які засовував у петельки й кишені піджака, або ж у капелюха. Всупереч забороні лікарів обливався холодною водою. Був примхливим щодо їжі: обов’язково вимагав, щоб риба, перед тим, як її почистять і засмажать, неодмінно була живою (те ж саме вимагалося, коли йшлося про курячий бульйон).
Частенько їхній будинок у Дідівцях відвідував сусіда – художник М. Ґе разом із дружиною. Чоловіки були приятелями ще з Петербурга, а пані Аліна та Ганна Забелло (дружина художника) навчались у одному пансіоні. Українізований француз – так друзі називали М. Ґе, завершив роботу над портретом самого Миколи Івановича.
Восени вони повернувся до Петербурга. Костомаров зміг плідно працювати в архівах над історичними документами. Педант у своїх наукових заняттях, він щодня працював рівно чотири години, й Аліна Леонтіївна допомагала йому в цьому. Костомаров готував до видання нові історичні дослідження («Руїна», «Мазепа») — дружина акуратно переписувала їх начисто.
Костомаров помер у 1888 р. Аліна Леонтіївна багато зробила, щоб у світі належним чином оцінили життєвий подвиг її коханого. Вона написала спогади «Микола Іванович Костомаров» та «Останні дні життя Миколи Івановича Костомарова». Планувала підготувати до друку повторне видання творів свого покійного чоловіка, зробити записки-спогади про вченого, але в останні роки свого життя майже осліпла. Померла Аліна Леонтіївна 4 лютого 1908 року. Поховали її в Києві.
Отакі-то весняні квіти передзим’я.

http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhoto
Вкладення
history-velokyiv.jpg
history-velokyiv.jpg (19.67 Кіб) Переглянуто 3895 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 9.4.16 09:08

Козацький рід Вернадських

Кажуть, «Верн» кельтською – скеля, Жуль Верн і Вернадський – однокореневі прізвища. Литовський шляхтич Дмитро Верна – воював у війську Богдана Хмельницького проти поляків. Саме цей Верна, якого згодом схопили та стратили поляки, і започаткував рід Вернацьких. Його діти: Іван, Степан та Микифор Верна служили старшинами війська Запорізького. А онуки стали Вернацькими: Іван Іванович – випускник Києво-Могилянської академії. Після знищення Запорізької Січі у 1775 році переселився на Чернігівщину і став священиком у селі Церковщина Березенського повіту. 17 липня 1786 року він був занесений до родовідної книги Чернігівської губернії.

Васи́ль Іва́нович Верна́цький народився в Києві, випускник Києво-Могилянської та Московської військово-медичної академій, військовий лікар. Коли французькі війська взяли у полон лазарет, яким керував штаб-лікар В.І. Вернацький, то з’ясувалося, що там, окрім російських солдатів і офіцерів, лікувалося близько тисячі французів, італійців та австрійців. За те, що лікар Вернацький однаково уважно ставився до всіх поранених, Наполеон І нагородив його орденом Почесного легіону (фр. Ordre national de la Légion d’honneur) — вища нагорода у Франції, яка присуджується президентом республіки за військові або цивільні заслуги. Девіз ордену — Honneur et patrie («Честь і Вітчизна»).
Повернувшись додому, працював у Київському військовому госпіталі, одержав чин колезького радника. Василь Іванович одружився з молодшою на 10 років за нього Катериною Яківною Короленко — рідною сестрою діда письменника В.Г. Короленка, троюрідного брата Володимира Івановича. Подружжя оселилося у Києві, де навесні 1821 року в них народився син, якого на честь діда назвали Іваном. У 1826 р. рід отримав дворянство і нове написання прізвища – Вернадські.

Батько Володимира Вернадського — Іван Васильович закінчив університет Св. Володимира, кілька років вивчав політичну економію за кордоном. Завідував кафедрою політекономії в Київському університеті. У 28 років професор одружився з молодшою на 10 років дочкою відомого економіста Миколи Шигаєва — Марією.

Він коли отримав як придане першої дружини маєток з кріпаками, одразу звільнив їх.
Дворянська сім’я Марії дала гарну домашню освіту. Під впливом чоловіка молода допитлива жінка приступила до вивчення політичної економії.
Молода сім’я переїхала до Москви, де Іван Васильович викладав політекономію і статистику в Московському університеті. Згодом перебралися до Петербурга, де І.Вернадський обійняв посаду професора Головного педагогічного інституту. Батько майбутнього академіка любив грати в шахи і очолював Петербурзький шаховий клуб. Він був знайомий з багатьма великими українцями того часу: Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Михайлом Максимовичем, Миколою Костомаровим та іншими – про яких пізніше з хвилюванням розпитував Володимир. 1857 року Іван Вернадський взявся видавати щотижневий популярний журнал «Экономический указатель». У журналі Марія Вернадська помістила без свого підпису цілу низку статей, які вирізнялися власним поглядом на речі, цікавою подачею думок, мали великий успіх у читачів. М.Вернадській також належить «Опыт популярного изложения основных начал политической экономии». Вона переклала з англійської твір міс Мар’єт «Понятия Гопкинса о народном хозяйстве», а з французької «Начала финансов» Гарніє. Марією Миколаївною батько Володимира прожив усього десять років. Вона рано померла, залишила йому сина Миколу.
Вдруге 41-річний Іван Васильович одружився з двоюрідною сестрою покійної Марії – дочкою поміщика-дворянина 25-літньою Ганною Петрівною Костянтинович. Її батько Петро Христофорович Костянтинович – нащадок старовинного українського роду, бойовий генерал. Рідний дядько Ганни — Микола Іванович Гулак — був членом Кирило-Мефодіївського товариства. Рідний брат Ганни — Олександр Константинович — 16 років був губернатором Бессарабії. Ганна виховувалася в приватному пансіоні ім. Левашова в Києві. У Петербурзі кілька років співала у хорі композитора Мілія Балакірєва. Викладала музику та співи. У спогадах Володимир Вернадський писав: «Мати, дуже музична, з великим голосом (мецо-сопрано) чудово співала українські пісні; бували вдома і хорові співи».
12 березня 1863 р. у подружжя народився син Володя, наступного року з’явилися — сестри-близнючки Катерина та Ольга. У 1874 р. родина Вернадських пережила страшне горе: помер 23-річний Микола, який щойно закінчив юридичний факультет Харківського університету. Це був талановитий художник, поет, який цікавився філософією та історією.
На початку 1881 року у Івана Вернадського стався другий напад інсульту. Після паралічу почалося повільне вмирання, яке розтягнулося на три роки. Іван Васильович втрачав спроможність ходити, писати, але до останніх днів зберігав здатність мислити. Про батька В. Вернадський писав: «Це була прекрасна людина. Він був дуже гарячий і запальний, особливо в молодості, але був людиною ясного розуму, чудово ніжної, м’якої душі; йому бракувало тільки сили і наполегливості в характері, і цей недолік мав на нього великий вплив».
Усе життя Володимир Вернадський боявся повторити останні дні тата, але не оминув.

http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhoto
Вкладення
Ivan-Vasilovsch.jpg
Ivan-Vasilovsch.jpg (50.13 Кіб) Переглянуто 3884 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 11.4.16 11:01

Гетьманша

«У Полтаві на зборах головує чарівна жінка. А обговорює питання про… відокремлення Малоросії від Росії. А новоствореною державою знову буде керувати гетьман, як за часів Мазепи…», писала у 1862 р. французька газета «Independent Belge», натякаючи, що Україна може мати гетьманшу, не гетьмана…
Милорадович Лізавета Іванівна, графиня, тітка гетьмана Павла Скоропадського народилася 12 січня 1832 р. на хуторі Тростянець на Чернігівщині. Батько – Полтавський губернський предводитель І. М. Скоропадський, мати – з козацького роду меценатів Тарновських. У родинному маєтку зберігалася велика колекція українських старожитностей, зокрема портретів українських гетьманів.
16-літньою Лізу віддали заміж за нащадка гетьмана Павла Полуботка графа Лева Милорадовича, найбагатшого поміщика Полтавської губернії. Чоловік був старшим за неї майже на 30 років, тому Лізавета називала його дідом, але подружжя жило у взаємній повазі.
Вони обоє горювали, коли померла маленькою донечка Олександра. Гідно виховували єдиного сина Грицька: і мова рідна, і вишиванки були у дитини. Графиня уважно стежила за політичними подіями в Європі, уболівала за народи, які боролися за свою свободу, замовила для Гриця гарибальдійське вбрання. Раділа, коли Григорій став успішним дипломатом.
Вона була жвавою, симпатичною жінкою, мріяла про казкове кохання і творила його. Коли ж це почалося? Либонь, у Петербурзі навесні 1859-го, коли вони з чоловіком пішли відвідати графа Григорія Милорадовича, племінника по чоловікові, який тоді закінчував Пажеський корпус. Потім вони разом відвідували парки, впивалися бузковими пахощами; на званому балу тішилися білими ночами. Молодь невтомно ходила, милувалася природою, танцювала, а чоловік «дід» з насолодою дрімав. Після танцю з Грицем Лізавета задивилася у воскове обличчя чоловіка від якого повіяло цвинтарним барвінком. Перевела погляд на хлопчика (він же на сім років молодший за неї!), те обличчя бризкало юністю, принаджувало буянням життя, навіть пахло зацілованим сонцем персиком… І запаморочилося від бажання доторкнутися до нього. Глибоким зітханням їй удалося вийти з того стану.
Згодом вони з чоловіком поїхали до Відня: театри, бали, але Гриць не забувався, його лице стояло перед очима. Почалося їхнє багаторічне кохання-листування… Гриць писав, що у липні дістав звання поручика Кавалергардського полку; і закінчив: «Целую тебя нежно-нежно…».
– І чого це він тебе цілує? – раптом запитав Милорадович. Виявилося, що чоловік перечитував усі листи, перш ніж віддати Лізаветі її кореспонденцію.
– Хто цілує?
– А граф Григорій Олександрович – обізвався чоловік.
Лізавета подзьобала небожа: він, нащадок Полуботка, пишається «усердной службой на сторожах у тела императрицы». Нагадала, що його призначення «быть полезным человечеству, а не потешать романовское отродье». Поіронізувала: «До тебе прихильна, дарма що кавалергард» (слова написала українською) і попрохала писати французькою, бо дідо читають кореспонденцію; а замість «цілую» писати «кланяюсь».
Отак і жила, чекаючи листи кохання, обтяжена опікою діда. Душу відводила читанням (читала запоєм) про чуже життя, щоб про своє не думати. Полтавський маєток Милорадовичів у освічених колах називали «центром мистецтва». Коли ж Милорадович овдовіла, присвятила себе українській громадській і культурній справі. Вона не нила, що Україна не має державності, що всі українці працюють на російську імперію. У десяту річницю Валуєвського указу вона довела, що не вмерла Україна. Якщо українська мова заборонена в Росії, то вона буде її впроваджувати через Галичину. 23 грудня 1873 р. Лізавета Милорадович-Скоропадська (тітка гетьмана П. Скоропадського) дала 30 тисяч голландських гульденів на придбання у Львові друкарні для Наукового товариства імені Шевченка.
Вона знала, що її позаочі називають «гетьманшею» – і була нею. Л. Милорадович допомагала щедрими пожертвами недільним школам, жіночій гімназії, подарувала будинок полтавському реальному училищу, українським виданням і бібліотекам. Заснувала на свої кошти і утримувала народну школу в с. Рибці під Полтавою.
А у душі була рана: її єдиний син Григорій служив аташе у Парижі при Російському посольстві й звик до життя на широку ногу: карти, актрисулі, борги. Великі статки Милорадовичів було пущено за вітром. Щойно син приїздив і вони мали неприємну розмову про гроші, і от знову телеграма з вимогою негайно переслати 100000 франків переповнила чашу її терпіння. Душевний біль, серцевий напад… 58-мирічна Єлизавета Іванівна Милорадович закінчила свій земний шлях 27 березня 1890 року у Полтаві, і була похована поруч з чоловіком у Хресто-Воздвиженському монастирі.
А її справу продовжив Григорій Милорадович, тільки не син, а коханий…

http://uahistory.com/topics/famous_people/3605
Вкладення
Jelizaveta.jpg
Jelizaveta.jpg (39.67 Кіб) Переглянуто 3861 раз
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 12.4.16 11:14

Чародій нашої сцени

10 вересня 1941 року в Україні година горя та боїв, а в усіх київських тюрмах за наказом наркома держбезпеки Меркулова без вироку суду були поголовно розстрiлянi всi в’язнi. Саме в цей день вiд рук «славних чекістів» обiрвалося життя унiкального оперного спiвака, чародiя сцени Михайла Iвановича Донця. Володимир Сосюра писав:
Його за голос я любив,
Не тільки я – усі любили,
Але орлу одбили крила
В годину горя і боїв.
На тихій Московській вулиці старого Києва в будиночку біля заводу «Арсенал» зайшовся плачем майбутній співак Михайло Донець. Батько працював креслярем на цьому заводі, був дуже музикальний, гарно співав дуетом зі своєю дружиною. У 8 років Михайлика віддали до церковнопарафіяльної школи, вчився він добре, але бешкетував. На уроках співів учитель звернув увагу на дзвінкий дискант хлопця і повів його до відомого в Києві регента Олексія Грінченка. Той послухав Михайла, оцінив його винятковий слух, музичну пам’ять, голос і записав до церковного хору. І хоч Михайло не раз отримував від регента камертоном по голові, вивчив усі дитячі хори і через рік мав перший виступ на сцені.
У родині було 7 дітей. Коли Ірина Іванівна, мати, захворіла на туберкульоз, Іван Донець із горя подружив із ґранчаком, діти з усіх сил допомагали неньці, але вона танула на очах. 9-літнім Донець лишився сиротою. Через три роки не стало й батька. Діти осиротіли. Адміністрація «Арсеналу» допомогла влаштувати хлопця до військово-фельдшерської школи. Утримання тут було на державні кошти, а курс навчання — чотири роки. Разом із Донцем учився Юхим Придворов, відомий як пролетарський поет Дем’ян Бєдний. В училищі Донець захопився театром, навіть виконував там жіночі ролі (бо ж усі учні — хлопці), малював декорації, робив бутафорію. Голос його почав «ламатися», тож довелося залишити спів у хорі, зате найкращі ролі у виставах припадали йому. Якраз наприкінці його навчання у школі поставили «Бедность не порок» О. Островського. Роль Любима Торцова доручили М. Донцю. Зібралося все начальство школи й госпіталю, ще й запросили М. Соловцова, який очолював російський драматичний театр у Києві. Звичайно, це була любительська учнівська вистава, однак Соловцова зацікавив М. Донець, його темперамент, щирість і правдивість поведінки. Він пройшов за куліси і порадив Михайлові вчитися драматичному мистецтву.
17-літнього М.Донця зарахували до військового госпіталю фельдшером, платня була мізерна, але Михайло цим не переймався — сам заробляв не тільки на хліб, а й на плату за уроки приватним учителям О. Сантагано-Горчаковій і М.Бочарову; ввечері він летів до театру Бергоньє (білетери, з якими він познайомився, пускали його на гальорку). У ті роки М. Соловцов вів класи драматичного мистецтва в Київській музично-драматичній школі М. Лесневич-Носової. Якось Михайло наважився прийти, Соловцов його впізнав і запропонував учити безплатно. Юнак поступив до театру Соловцова. Хрещеною матірю в мистецтві він називав Марію Заньковецьку, а вона зверталася до нього словом: «Синок!». Своїми великими учителями Донець вважав П.Саксаганського, М.Садовського й М.Лисенка.
Восени 1906 року закінчилася нарешті шестирічна служба у шпиталі, і він подав у відставку. Тим часом його вчитель співак М. Бочаров переїхав до Москви і став працювати в оперному театрі С. Зиміна. Звичайно, він забрав Донця в Москву. Цікаво, що Михайло Іванович вчив всі партії басового репертуару незалежно від того, чи буде він їх виконувати. Сталося так, що виконавець партії Додона Сперанський захворів, і спектакль мали відмінити. Режисер Оленін викликав Донця і запитав його: «Кажуть, що ти вчиш усі басові партії. Може, й Додона знаєш». «Так, — відповів Донець, — Прослухайте». Згодом цей образ став одним із найяскравіших і вражаючих у його репертуарі.
Разом із Іваном Алчевським влаштовували концерти української музики. На ньому М. Донець мав великий успіх: коли він заспівав «Молітесь, братія, молітесь» М. Лисенка. Микола Віталійович, розчулений до сліз, підійшов до нього й поцілував. Закінчився концерт кантатою М. Лисенка. 1909 року організував музично-драматичний гурток «Кобзар», що став духовним притулком багатьом українцям Москви та скалкою в оці владі.
З 1913 року – соліст Київського оперного театру. Під час війни керівництво опери подбало, щоб Михайла не взяли на фронт. Вдень (від 6 ранку до 6 вечора) він був госпітальним фельдшером, а увечері – артистом опери. Нерідко в перерві між репетиціями можна було спостерігати, як артисти слухали розповідь Михайла Івановича про його фельдшерську практику, любительські вистави, адже співак відзначався невичерпним, характерним для українця гумором і був першокласним оповідачем.
Із запалом зустрів владу УНР, на Софіївському майдані з хлібом-сіллю зустрічав С. Петлюру. 18 листопада 1918 року вперше в історії театру з ініціативи Михайла Івановича відбулася прем’єра опери Чайковського «Черевички» українською мовою (4 жовтня 1924 року в Харкові). У 1919 р. в Києві був організований театр музичної драми; Лесь Курбас мав ставити в ньому «Тараса Бульбу» М. Лисенка і запросив на партію Тараса Донця. Коли надійшли більшовики, артисти виступали з концертами в «анекдотичних умовах, — згадував Михайло Іванович. — Ледь жива шкапа тягла віз із майданчиком, на якому стояли рештки від піаніно. Дякували нам натурою. Одного разу мені після концерту сказали: «Ми з вами, товаришу Донець, сьогодні розрахуємось «по-міністерськи». Мені видали фунт солі, три коробки сірників і дві голки».
1924 р. Донець став першим заслуженим артистом України. На цей час припадає його романтичне одруження з Марією Тессейр. Вона була молодшою на 6 років, щойно повернулася з Мілана, де закінчила консерваторію. Про цю пару Володимир Сосюра писав:
Дивлюсь крізь марево заграв…
Донець. Я в опері стрічав
Його з дружиною. Як любка
Вона була йому тих днів..
З часом Марія Едуардівна стала солісткою Київської опери, а чоловік вивчив практично увесь світовий басовий репертуар – 130 партій, причому за деякі з них (наприклад, опери Римського-Корсакова) навіть Шаляпін не брався. 1927 року Михайло Донець став першим виконавцем партії Тараса Бульби. 1930 рік – народний артист УРСР.
Здавалося, пік удачі: захоплений українізацією рідної опери М.Донець пожинав лаври. Він переучив репертуар українською мовою — партії Мефістофеля, князя Галицького, дон Базіліо, Салтана. Уряд надав 20 тисяч карбованців на будівництво його власної дачі на Звіринці, а у саду він висадив 500 кущів червоних лілій. Сюди приїздили МХАТівці Москвін, Алла Тарасова, Ольга Кніпер-Чехова. Жінки милувалися садом, упивалися ароматом квітів, а чоловіки біля комину згадували анекдоти, пили лікер. Михайло Іванович був у центрі: охоче співав для гостей, сипав жартами, неперевершено розповідав про різні кумедні випадки. Часто О.Вишня, М.Донець, М.Рильський ходили на полювання та рибалку.
10 березня в Москві у перший день декади українського мистецтва відбулася прем’єра «Запорожця за Дунаєм» за участю Михайла Донця та Марії Литвиненко-Вольгемут. Тоді співака удостоїли ордену Трудового Червоного прапора.
2 червня 1941 р. на партійних зборах добродії влаштували суд лінча: пригадали анекдоти, дружбу із Вишнею, який тоді сидів; самозакоханий тенор Микола Платонов, який у партії Ленського пустив кілька півнів, пригадав фразу: «Краще співати маленькі партії добре, ніж великі погано».
А вночі енкаведисти увірвалися в будинок по Церковному провулку на Звіринці в Києві. Розгублені господарі з жахом спостерігали, як нишпорки, обшукуючи помешкання, перевернули все вщент, потім М.Донця посадили до чорного «ворона». У особовій справі М. Донця збереглися протоколи обшуку й допитів, які вів енкаведист Хатеневер по п’ять годин. «Антисоветски настроенная личность. В период пребывания петлюровских частей в Киеве встречал их хлебом-солью, вывешивая петлюровский флаг»; «критикував заходи партії та уряду, розповсюджував антиукраїнські пасквілі й анекдоти, листувався із знайомими та родичами за кордоном». Є гіпотеза, що співака застрелили та поховали на крутосхилі, де нині ярмо дружби народів.
В останнє бас Михайла Донця лунав по радіо 22 червня 1941 року, коли німці бомбардували Київ. Друг М.Донця Максим Рильський написав спогади, добився, щоб голос Михайла Івановича звучав по радіо.
У день 100-літнього ювілею співака радянці знищили його будиночок на Звіринці.

http://uahistory.com/topics/famous_people/2578
Вкладення
Донець_Михайло.jpg
Донець_Михайло.jpg (9.58 Кіб) Переглянуто 3841 раз
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 12.4.16 17:27

Микола Пржевальський

Мандрівник, природодослідник, історик, археолог, знавець семи мов Мико́ла Пржева́льський народився 12 квітня 1839 р.
Шляхетський рід Пржевальських походить від українського козака Кирила Перевала. Як розповідають відомий білоруський історик Олександр Тарас та його український колега Віктор Урбан, у Лівонській війні, що тривала майже два десятиліття у XVI столітті, на боці Речі Посполитої проти Московії хоробро билися й загони запорожців. Особливо наші козаки відзначилися у тривалих боях під Полоцьком у 1579 році. Серед героїв взяття цього давнього міста був і запорозький козак Кирило Перевал, який за свою хоробрість отримав від польського короля Стефана Баторія дворянство та родовий герб із зображенням на червоному тлі срібного лука зі спрямованою вгору стрілою і ушляхетнене прізвище Перевальський. Згодом українські шляхтичі мали прізвище на польський манер – Пржевальські. Дід мандрівника Казимир Фомич Пржевальській не закінчив польської єзуїтської школи утік із неї, і перейшов у православну віру, перемінивши ім’я Казимир на Кузьму.
Син Кузьми Фомича Михайло був також призначений на військову службу. Однак після п’ятнадцятирічного перебування в армії був звільнений у чині штабс-капітана у зв’язку з хворобою. У 1838 р. він одружився з Оленою Олексіївною Каретниковою. А 12 квітня 1839 р. у с. Кімборово Смоленської губернії в них народився перший син Микола, майбутній мандрівник. Батько помер, коли Миколі було сім років. Мати самотужки виховувала трьох синів у маєтку Відрадне. В шістнадцять років Пржевальський закінчив Смоленську гімназію і пішов добровольцем на військову службу, отримавши чин унтер-офіцера. Після п’яти років служби Пржевальський поступив у Академію Генерального штабу. Крім основних предметів, він вивчав праці вчених-географів Ріттера, Гумбольдта, Ріхтгофена і Семенова. Там же він підготував курсову роботу «Військово-статистичний огляд Приамурського краю», на основі якої 1864 року його обрали дійсним членом географічного товариства. А чого варті курсові наших студентів?
Після закінчення Академії він знову потрапив у Полоцький полк, що розташовувався в м. Кременець на Волині. Невдовзі Миколу Михайловича перевели в Варшавське військове училище викладачем географії та історії. Він виявився прекрасним педагогом: добре знаючи свій предмет він зацікавив ним і своїх слухачів. Юнкери часто збиралися в нього на квартирі, слухаючи хлібосольного хазяїна. Викладачем він був безкомпромісним – ставив незадовільні оцінки навіть улюбленим учням, незважаючи на вмовляння. Незадоволений існуючим підручником, Пржевальський написав новий – «Записки із загальної географії для юнкерських училищ».
М. Пржевальський був абсолютно байдужий до чинів, звань і нагород, але небайдужий до живої дослідній роботі. Горілки не пив узагалі, ухилявся від гульні, увесь час проводив на полюванні (сам він був блискучим стрільцем), збирав гербарій, займався орнітологією.
М. Пржевальським були відкриті сотні нових видів рослин, десятки нових видів тварин. Важливу увагу у своїх роботах він приділяв населенню тих районів, через які проходила його експедиція. Він був не просто мандрівник і вчений, він був патріот свого народу, своєї Батьківщини. Усі його помисли, дії і роботи були спрямовані на розвиток науки. Він намагався побувати в Лхасі — столиці Тибету, але місцева влада, додержуючись традицій, не дозволила в’їзд і Пржевальський змушений був повернути на північ. Описано два нових види тварин – коня Пржевальського і ведмедя пищухоїда. Підсумком трьох його експедицій були принципово нові карти Центральної Азії.
10 років 7 місяців і 12 днів Пржевальськиий провів у важких експедиційних умовах. В.О.Обручев писав, що на ниві наукового пізнання Центральної Азії Пржевальський працював за десятьох. Пржевальський здійснив науковий подвиг, він був великим мандрівником всіх часів і народів. Послідовниками Пржевальського стали В.І.Роборовський, П.К.Козлов та інші дослідники які внесли також великий вклад у справу дослідження Центральної Азії.
Великий дослідник мав найвищі нагороди:
Золота медаль Паризького географічного товариства
Медаль “Пальма Академії” французького Міністерства народної освіти
Велика золота медаль імені Олександра Гумбольдта Берлінського географічного товариства
Королевська медаль Лондонського географічного товариства (1879); Британське товариство присудило йому золоту медаль, зазначивши, що досягнення мандрівника перевершують все зроблене іншими дослідниками з часів Марко Поло.
Медаль Вега Стокгольмського географічного товариства
Велика золота медаль Італійського географічного товариства
М. Пржевальський – відданий товариш, все життя уникав серйозних стосунків із жінками, бо «вони фантазерки та плітухи». Але зберігав Пржевальський фотопортрет ставної чорнобрової Тасі Нуромської. Він був старший, але вони подружилися, Микола Михайлович захопився дівчиною, став відвідувати маєток її батьків. За сімейними переказами, в останню зустріч із Миколою Михайловичем, перед його від’їздом в експедицію, Тася відрізала свою косу і подарувала йому на прощання. Вона оголосила сестрам, що коса її буде подорожувати з Миколою Михайловичем до їхнього весілля … Але весілля не відбулося. Поки Пржевальський був в експедиції, Тася несподівано померла, від сонячного удару під час купання …
Є у щоденнику Пржевальського сторінка, що зберігає запис про велику мрію: відвідати столицю Тибету – Лхасу. Тут же закладка: фото пишноволосої красуні і її підпис:
Поглянь на мій портрет –
чи подобаюся я тобі?
Ах, не ходи в Тибет!
У тиші живи собі.
На цій же сторінці й відповідь Пржевальського: «Не зраджу до труни того ідеалу, якому присвячене все моє життя. Написавши що потрібно, знову махну в пустелю, де при абсолютній свободі у справі до душі, звичайно, буду сто разів щасливіший, ніж у роззолочених салонах, які можна придбати одруженням.»
49-річний мандрівник у селищі Каракол, поблизу східного берега Іссик-Куля захворів на черевний тиф і помер 1 листопада 1888 року. На могильному надгробку накреслено скромний напис: «Мандрівник М. М. Пржевальський». Так він заповідав. 1889 року Каракол був перейменований у Пржевальськ.

http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhoto
Вкладення
Przewalski.jpg
Przewalski.jpg (16.57 Кіб) Переглянуто 3832 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 14.4.16 10:57

Буде армія – буде державність!

Дмитро Вітовський

Першим військовим міністром УНР, який головною метою свого життя бачив творення національної армії, був Дмитро Вітовський. «Буде армія – буде державність!» – говорив Дмитро Вітовський, оголошуючи загальну мобілізацію в українську армію.
2 серпня 1919 р. із Бреслау до Кам’янця-Подільського о 3.30 ранку збирався відлетіти літак «Zeppelin Staaken (R-XIVa)» під маркуванням «R-71/18», на якому мав відлетіти Д. Вітовський та його ад’ютант Ю. Чучман із українськими грішми (3 мільйони крб.). Але аероплан полетів тільки о 10 годині ранку, бо «мотор був несправний і його приходилось лагодити». Літак впав у ліс під Ратибором і розбився через несправність у моторі. Д.Вітовський загинув. Тіло Вітовського перевезли до Берліна. Все було наче пристойно: на металевій домовині червоніла козацька китайка, на ній лежали дві перехрещені шаблі і козацька шапка, біля голови – полковницька булава. Пролунав вірш О.Олеся «Пам’яті Д. Вітовського» (1919 рік):
Схилімо голови…Нова труна,
нова тяжка безмірна втрата…
Розбитий келих без вина;
народ без сина і без брата…
Поховали українця в позиченій гробниці на чужій землі. У 1928 році Крайове Товариство Охорони Воєнних Могил перепоховало його в окремо збудовану гробницю. 1 листопада 2002 його прах урочисто перепоховали на Личаківському цвинтарі м. Львова серед січових стрільців.
Українські Січові Стрільці – це вицвіт українського відродження, адже під небесно-золоті знамена стали найкращі з кращих: поети Василь Пачовський, Антін Лотоцький, Роман Купчинський, Богдан Лепкий, Олесь Бабій, Юрко Шкрумеляк, Михайло Курах, Богдан Кравців; художник і композитор Левко Лепкий; режисер, поет і композитор, автор пісні “Ой у лузі червона калина” Степан Чарнецький; хімік, поет, пілот капітан Петро Якович Франко. Словом, як у часи відродження, на десять воїнів припадав один митець. Серед таких митців був Дмитро Вітовський.
Він закінчив гімназію. У 1909 році Вітовський відбув однорічну службу в австрійському війську та завершив її у званні хорунжого. Вступив на правничий факультет Львівського університету, домагався українського навчання студентів. Як наслідок – судовий процес, виключення з університету, в’язниця. Повернувшись на волю, Дмитро успішно завершив навчання в Краківському університеті Дев’ятнадцятилітнім опублікував свої перші поезії.
У ті часи з піснею Франка «Гей січ іде…» розвивався молодий січовий рух.
Гей січ іде,
Красен мак цвіте!
Кому прикре наше діло, –
Нам воно святе.
У якого ж українця не спрацює генна пам’ять від цих слів?!
Прагнучи долучитися до святої справи, Дмитро познайомився з Іваном Франком і вступив до УРП – партії, яка мала на меті створення незалежної України. Від самого початку війни двадцятишестирічний Дмитро Вітовський очолив перший курінь січових стрільців. Стрільці склали ту ж присягу, що й австрійські вояки, але, з волі Вітовського, стрілецтво склало ще й присягу на вірність Україні.
За перемогу на Маківці Дмитро Вітовський удостоївся медалі «За хоробрість». 27 червня 1915 року стрільці його куреня вступили на вулиці Галича і за наказом командира над княжим містом підняли український національний прапор. За це Вітовський отримав догану від австрійського командування. Після поранення в ногу сотника перевели на Волинь. Перед від’їздом він пішов до лікарні попрощатися з товаришами розбитої сотні, з Іваном Франком. Від того часу зберігається світлина Івана Яковича і Дмитра Вітовського.
На Волині сотник Вітовський домігся відкриття 11 українських шкіл. Тут Дмитро одружився з Марією, зазнав звичайного людського щастя, через рік знайшлася дочка Надійка.
Та боліло серце січового полковника Дмитра Вітовського… Січові стрільці воювали за Австрію у складі австрійського війська, бо були підданими Австрії. В ім’я чого вони воювали? Він же не вірив, що українську державу можна збудувати при австрійських багнетах. Ні, треба орієнтуватися тільки на власні сили, яких обмаль, адже жоден народ, який орієнтується на чужу силу, не виборов собі незалежності. У цьому Вітовський пересвідчився, коли січовий легіон перейшов Збруч. Він із найкращою сотнею мав розповідати східноукраїнському населенню про добрі наміри австрійців. Смішно! Австрійці – великі приятелі України! Будуть вони приятелями, поки отримуватимуть українське м’ясо, сало, хліб. Гірко йому було носити австрійський мундир, але не міг покинути легіону, полишити своїх стрільців. Та гіркими думками справі не допоможеш. Невдовзі Дмитро Вітовський разом із січовими стрільцями став під прапор Центральної Ради: застеріг усіх стрілецьких старшин щодо вживання виключно української мови. Жодного німецького слова! Воював на Катеринославщині, Херсонщині, був ад’ютантом отамана Мирона Тарнавського, якого військова влада змістила за потурання державницьким настроям старшин УСС. У квітні – червні 1918 р. січові стрільці визволяли місто Олександрівськ з «московських кайдан». Саме завдяки їм у Запоріжжі з’явилися перші українські школи і навіть перша українська газета «Січ».
1 листопада 1918 року Дмитро Вітовський очолив Листопадовий чин. Тоді він телефонував до Києва: «Зайнятий українськими військами Львів складає поклін Києву, столиці всієї України.»
22 січня 1919 року Вітовський брав участь в проголошенні соборності України біля собору Святої Софії. 12 лютого 1919 року творець української армії Д. Вітовський подав у відставку, а амбітний Є.Петрушевич її прийняв. Весною 1919 року Державний Секретаріат відрядив полковника Вітовського на світову конференцію в Парижі. Голова делегації УНР у Парижі Вітовський вирушив у дорогу просто з містечка Рожнятів, де тоді мешкала його сім’я, де Марічка очікувала сина. Так жодного разу Дмитро Вітовський не побачив сина Дмитра, який продовжив справу батька.

http://uahistory.com/topics/famous_people/2189
Вкладення
hystory-velokyiv.jpg
hystory-velokyiv.jpg (6.31 Кіб) Переглянуто 3786 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 15.4.16 10:50

Упертий українець Михайло Родзянко

Голова Державної Думи, меценат, колекціонер Михайло Родзянко

Народність малорос, – писала в анкетах друга людина Російської імперії, Михайло Володимирович Родзянко. Народжений 12 квітня 1859, с. Попасне Новомосковського повіту Катеринославської губернії в родині генерал-лейтенанта Володимира Михайловича Родзянка (1820-1893) і на сім років молодшої Марії Павлівни Вітовтової.

Онук Михайла Васильовича Родзянка (1788-1828), генерал-майора, ад’ютанта військового міністра, одруженого з фрейліною К.В. Квашніною-Самаріною (1794-1877), начальницею Училища ордена св. Катерини в С.-Петербурзі.

Дитинство та юність провів на рідній Катеринославщині. 19-річним закінчив Пажеський корпус; прослужив чотири роки – і пішов у відставку. Чому порушив родинну традицію? Через одруження з княгинею Анною Голіциною, дочкою сенатора й обер-гофмейстера двору.

Родзянко був приятелем Д.І.Яворницького, листувався з ним, звертався до літописця історії: «Любий батько кошовий». Родзянко електризував і телефонізував Катеринослав, відремонтував мости, домігся відкриття музею в місті, запросив Д.Яворницького очолити музей ім. О.Поля. Кожного року віддавав сотні тисяч золотих на лікарні, навчальні заклади, пенсії та подарунки бідним. Завжди, навіть депутатом Державної думи, у анкетах у графі «народність (за рідною мовою)» вказував «малорос».

Катеринославський поміщик, маршалок дворян Новомосковського повіту; 12.12.1900-13.12.1906 – голова Катеринославської губернської земської управи. Упродовж 6 років (1912-1917) Михайло Володимирович був головою IV Державної думи Російської імперії, другою особою російської імперії. Упертюх конфліктував із царем, мав скандали з урядом і царедворцями; він шаленів від пліток-чуток, але Родзянко оглядав 112 кг своєї туші, примовляючи: «Ну, Михайле Володимировичу, держись: спина у тебя широка – все витерпиш!»
У лютому 1917 р. очолив Тимчасовий комітет членів Державної думи, у руки якого Микола II передав верховну владу.

Під час громадянської війни служив у Добровольчій армії, з її рештками емігрував до Югославії. 65-річний Михайло Володимирович Родзянко помер 21 січня 1924 р. у с. Беодра, похований у Белграді. Залишив мемуари «Крах імперії» (1924, 1927, 1929).

http://uahistory.com/topics/famous_people/4435
Вкладення
rodzanko_mv.jpg
rodzanko_mv.jpg (19.45 Кіб) Переглянуто 3765 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 22.4.16 14:56

Український романтик Юзеф Лободовський

«Республіка Польща не може погодитися на залежність України від якої завгодно російської держави і при цьому не претендує на будь-який вплив зі свого боку на українські землі. В польських інтересах лежить створення й зміцнення цілковито незалежної української держави, до якої буде включено всі населені українцями землі. Ця держава має розкинутися між вільною Польщею та вільною Росією», – Юзеф Лободовський (пол. Józef Łobodowski)..
18 квітня 1988 р. у Мадриді від серцевого нападу помер 79-річний Юзеф Лободовський.
Нащадок гетьмана Григорія Лободи, син Владислава Лободовського та Стефанії з білоруського роду Доборейко-Яжомбкєвічів, побачив світ 19 березня 1909 р. у с. Пурвішкі на Сувальщині. Батько – офіцер царської армії.
Ранок життя Юзефа пройшов у Любліні (на першій батьківщині). Від тата малий чув про Лободу, Хотин, подароване дворянство і додавав: «Слухай, та це ж тільки спомин, бо протягом більш як двохсот років твої предки одружувалися з польками, отже, який відсоток української крові може бути у твоїх жилах? Піввідсотка, один відсоток? Та пам`ятай про це, бо конче необхідно, щоб дійшло до порозуміння між обома народами». Отже, тема України на генному рівні, першому місці.
Коли Юзефу було п’ять років, вибухнула перша світова війна; родина переїхала до Москви, потім на Кубань, в Єйську жили серед українців. Тут молодий Юзеф почав навчання в російській гімназії. У Єйську від голоду помер батько майбутнього поета; у поїзді, котрий їхав до Польщі хвороба вбила старшу сестру Яніну. Молодша сестра Ванда (по чоловікові Томанкова) жила у Любліні до 18 вересня 1988 року).
У 1922 р. Лободовські емігрували до Польщі, там хлопчик здобував освіту в гімназії ім. Яна Хетмана Замойського. У 1928 р. гострослов став редактором шкільної газети «В сонце». Через рік гімназист опублікував збірку поезій (польс. мовою) «Сонце крізь шпаринки».
Після гімназії бунтар і скандаліст почав студіювати право в Люблінському Католицькому університеті. Видав другу збірку поезій «Зоряний псалтир». 1932 виключений з університету «за лівацьку діяльність». До незрівнянного оспівувача України реп’яхом причепилося прізвисько «Отаман Лобода». У 1933—34 рр. відбував військову службу в Школі підхорунжих у м. Рівне. У цьому місті він зустрів своє кохання – Ядвігу Курилло. 1 березня 1938 р. в Люблінській Архикатедрі вони взяли шлюб. Жили у Варшаві, дітей подружжя не мало, але війна розлучила їх.
З 1935 р. Юзеф активно співпрацював із осередками української еміграції, з варшавською групою «Танк» (Є. Маланюк, Ю. Липа, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна). У 1935 побачила світ його збірка поезій «Розмова з Батьківщиною», 1936 — «Кінь отамана Лободи» та «Демонам ночі». Із власних перекладів уклав 4-томник «Антологію української поезії».
Юзеф Лободовський дуже поважав волинського воєводу Генріка Юзефовського, від якого отримав запрошення на роботу, тому у 1937-1938 рр. Лободовський жив у Луцьку, редагував журнал «Волинь». І сьогодні волиняки вирішують: «А чи не назвати іменем Лободовського вул. Крилова?»
Під час німецько-польської війни в останні дні серпня 1939 служив у 10-му полку кінних стрільців; битви під Вісьнічом, Ланьцутом, Болєховцем; інтернований в Угорщині. Лободовський втік із табору, через зелений кордон перейшов до Франції і з 10 листопада жив у Парижі. В лютому 1940 р. його арештували, перебував у таборі військових у Нотр Дам де Ліврон під Тулузою. Там нелегально видавав місячник «Повернемося». У серпні 1941 р. переправився до Іспанії, щоб через Португалію дістатися до польського війська в Англії, по дорозі його затримали і на півтора року посадили до в’язниці в Фіґуерас. Там він захворів на туберкульоз, але вилікувався, опанував іспанську мову. Після звільнення поселився на постійно в Мадриді. Існувала байка про розкішне життя поета. Але кімнатка на вул. Лопез не мала місця для роботи, тому кожного ранку пан Юзеф крокував вуличкою вниз. Зупинявся біля кав’ярні, яку утримував поляк. Там на Лободовського очікував власний столик і карафа з вином на цілий день. Отут і творив поет.
Поліглот Юзеф Лободовський знав одинадцять мов, включно з есперанто, найчастіше писав польською, українською. Любив іспанську, 47 років прожив в Іспанії, але громадянства країни не прийняв. «Не скажу тобі: друга батьківщино, бо батьківщина це не обмінний вексель», – писав поет.
Навчався в Obra Católica de Asistencia Universitaria. 1949 став співзасновником і співробітником польської редакції «Радіо Мадрид» (до 1975).
Як великі поляки Липинський, Рильські, він повернувся до свого українського коріння: любив Україну і служив їй. Юзеф Лободо́вський – письменник, поет, українознавець, перекладач писав про «країну дитячих років» і українські проблеми. В збірці віршів «Молитва на війну» (1947) оплакав трагедію М.Хвильового, М.Скрипника, А.Крушельницького, української інтелігенції за сталінщини. Він перекладав польською твори 33 українських поетів. Багато писав про твори І. Багряного, Є. Маланюка, О. Ольжича, О. Стефановича. Юзеф Лободовський захоплювався українською культурою і пропагував її в Європі. Його творчість у повоєнний час була заборонена і в Польщі, і в Україні через антикомуністичну спрямованість.
Uzef
Був одним із головних експертів в українських справах паризької «Kultury» Єжи Ґедройця.
Юзеф Лободовський повернувся на батьківщину. Можливо, не так, як гадав, але ж гроші… Просив поховати біля коханої мами у Любліні, так і сталося. От тільки везти домовину неймовірно дорого – друзі вдалися до кремації. Урну з прахом привезли до Лондона. Там директор бібліотеки католицького університету (так, того, з якого вигнали студента Лободовського) завинув урну в простирадло, помістив у валізу. На диво, тоді вже КДБ не цікавили антикомуністи: винюшували марихуану, тому добралися без проблем. І 22 жовтня 1988 р. в гробі його матері на цвинтарі при вул. Ліповій із найбільшими почестями університет поховав поета.

http://uahistory.com/topics/famous_people/4466
Вкладення
Józef_Łobodowski.jpg
Józef_Łobodowski.jpg (9.37 Кіб) Переглянуто 3722 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 25.4.16 19:18

Михайло Коцюбинський. Останній цвіт яблуні

«Цвітуть яблуні. Сонце вже стало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом.» «Годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Сі два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйотини. Вони мене мало не забили.»
На календарі 25 квітня 1913 р., Страсна п’ятниця. Погляд письменника зупинився на обличчі дружини: Віра Устинівна, як він їй раніше писав «Вєра – життя нова ера, моя дівчинка».
Вдивляється в постать Ірини. Колись вони з Вірою сміялися: «народи синочка, потім буде дочка, знову дочка і син – ти не один», із чотирьох дітей тільки Ірина поряд. Не знав тоді маестро, що одній Ірині удасться вмерти власною смертю, що буде Ірина директором батькового музею в Чернігові. А 20-річна вагітна Оксана помре в Петербурзі від голоду; Юрка та Романа розстріляють більшовики у 1937-му за звинуваченням у антирадянській діяльності.
Михайло Михайлович напружив зір. Чи немає тут Олександри? Два місяці її не бачив, стужився… Ні, Віра не пустила… Його солодкий гріх: десять років рвав душу між обов’язком і жаданням, писав листі – Вірі українською, Саші російською…
О 14:25 перевтомлене серце відмовилося працювати, інфаркт стиснув обпік судомою легені, змучене довгою хворобою тіло виштовхнуло останні слова: «Жити хочу, жити!».
Не стало Михайла Коцюбинського одного з найкращих новелістів світу. Михайло Коцюбинський прожив 48 років. Створив 44 новели й повісті: «Тіні забутих предків», неперевершений етюд «Цвіт яблуні».
Його поховали на четвертий день на Болдиній горі в Чернігові, на цвинтарі Троїцького монастиря. І хоч дружина заборонила приймати квіти від Олександри Аплаксіної, та в головах покійного поклали саме її вінок – сплетений із цвіту яблуні. «Цвіт яблуні» – вистражданий життям етюд Коцюбинського.

http://uahistory.com/topics/famous_peop ... D0%B8/4496
Вкладення
kocubinskij.jpg
kocubinskij.jpg (45.8 Кіб) Переглянуто 3696 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 27.4.16 21:39

Людина з великої літери

Рід Вороних має старовинне козацьке коріння та належить до шанованого планетою шляхетного роду. Чи до снаги Вам назвати представників цього роду?
Досліджуючи прізвища Запорізького краю, я помітила, що серед козацьких прізвищ превалюють ті, що пов’язані з конем січовика; серед чумацьких – пов’язані з волом.
Одне з поширених козацьких прізвищ – Вороний мав осавула з села Журавка. Далекий нащадок осавула Феодосій Якович Вороний (1837 – 1910) народився в селі Журавка Полтавської губернії колишньої Російської імперії у збіднілій сім’ї обер-офіцера. Після домашньої підготовки здобував освіту у Полтавській гімназії, яку закінчив 20-річним із золотою медаллю.
Того ж року Феодосій вступив до Київського університету Св. Володимира на історико-філологічний факультет. Там він подружився з Михайлом Драгомановим, став активним членом студентської Громади. Михайло та Феодосій були ініціаторами створення власним коштом у Києві безплатних недільних шкіл для робітничої молоді (1859 р.). 11 жовтня 1859 р. була відкрита «недільна школа для робочого населення м. Києва», в якій Вороний викладав історію з 1859 по 1861 рр. Т. Шевченко підтримав ідею громадівців, побував у подільській школі в 1859 р., а наступного року подарував для Київських недільних шкіл 50 примірників «Кобзаря». Громадівці утримували школи, самі викладали в цих школах, складали підручники; власним коштом видавали українські книги.

Випускник університету, магістр російської філології викладав історію у школі на Подолі, одночасно навчався на педагогічних курсах (1861-1862). Уже тоді Олена Пчілка назвала Феодосія Вороного «громадянином з великої літери». У Києві Ф. Вороний познайомився з Григорієм Ґалаґаном і потім вони все життя листувалися з питань освіти, перевишколу педагогічних кадрів.
У 1863-1864 рр. Ф. Вороний вчителював у Немирівській гімназії (нині Вінн. обл.). Феодосій Якович завжди був правдивою людиною, тому у бесіді з учнями не приховував свого негативного ставлення до польського повстання 1863 р. За це на нього було вчинено замах.

Наступні вісім років Вороний працював професором у Ніжинському ліцеї (1864–72). За цей час Феодосій Якович склав сім’ю. У рідній Журавці 31-річний татусь взяв на руки свого первістка Георгія – майбутнього світоча математичної науки.
Потім Феодосій Якович Вороний очолював гімназії у Кишиневі, Бердянську (нині Запорізької обл.). У Бердянську директор почав із добудови чотирикласної чоловічої гімназії. Потім перший набір гімназистів. Благодійну допомогу учням надавав «Капітал ім. Ф.Вороного».
Директор, який не обкрадав заклад, а вкладав у справу власні кошти!

І сьогодні в Бердянську величається колишня гімназія (нині пед. університет), а поряд – ошатна садиба директора, в якому жила родина Ф. Вороного. З 1-го до 5-ого класу в гімназії навчався син директора, майбутній геніальний учений-математик Георгій Феодосійович Вороний.
Феодосія Вороного обирали членом Бердянської міської думи.
У 1884 р. Григорій Ґалаґан матеріально підтримав роботу Прилуцької гімназії, куди запросили професора Вороного. Згодом він став директором Прилуцької гімназії, яку в 1885 р. закінчив його син Георгій.
Навіть у відставці Ф.Я. Вороний не байдикував. У селі Журавці на власні кошти заснував школу для сільських дітей, приміщення якої збереглося до наших днів; заснував безкоштовну народну бібліотеку-читальню. Ф.Я. Вороний заклав сортовий сад і почав вирощувати м’яту. У 1885 р. за участі родини Вороних у Журавці збудовано один із перших заводів з переробки лікарських рослин.
Та серце краяли думки про сина. Георгій із дружиною та шістьома дітьми кожного літа приїздили з Варшави до Журавки. Гостювали вони і літом 1908, але відчувалося, що синові зле, що різко загострилася жовчна хвороба. Коли ж у тяжких муках 40-річний геній згас, батько наче сам помер. За останньою волею Георгія забальзамоване тіло поховали у спеціальному склепі в Журавці.
Скоро біля сина упокоївся й батько генія, дід геніальних онуків, яких шанує світ і не знає Україна.

http://uahistory.com/topics/famous_people/4520
Вкладення
Voroniy.jpg
Voroniy.jpg (22.53 Кіб) Переглянуто 3673 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 28.4.16 17:24

Микола Андрусів із Одеси

27 квітня 1924 р. у Празі помер 62-річний Микола Андрусів, геолог, мінералог і палеонтолог.

Він побачив світ в Одесі на День Св. Миколая і був щедро обдарований талантами. Дитинство Миколи пройшло в Одесі та Керчі, тому здавалося, що Чорне море було в його крові. Хлопцем захопився археологією, розкопками, збором колекції морської фауни. Після гімназії навчався в університеті Одеси, слухав лекції улюбленого Іллі Мечникова. Блискуче завершення вишу дало можливість два роки стажуватися за кордоном (у Німеччині, Франції, Італії). У Парижі Микола закохався (в порядному значенні слова) у видатного археолога Генріха Шлімана, в його розповіді про розкопки руїн Трої і обрав собі тестя – батька Надії.

З молодою дружиною він приїхав у рідні краї й віддався науці. Правда, за два роки довелося знову їхати в Париж, бо помер тесть і треба було оформити спадщину – будиночок у столиці Франції. За два роки Андрусів відвідав Сорбонну, Загребський університет, взяв участь у З’їзді британських натуралістів.
Науковий шлях Андрусова складався дуже вдало: Петербург, Тарту, Київський університет, де він очолив кафедру геології, об’єднав багатьох здібних молодих учених, які утворили його школу. Праці Андрусова дали змогу розробити детальну стратиграфію неогенових відкладень Понто-Каспійської області, яка й досі є неперевершеним зразком щодо чіткості та точності підрозділів.
У дружній родині зростало троє синів. Та увірвалася Перша світова – і хлопці пішли на фронт. Микола Андрусів з дружиною переїхали до Криму. Професор почав працювати у щойно відкритому Таврійському університеті, прийшла звістка про обрання його в засновану у Києві Українську Академію наук, з фронту повернулися Вадим та Дмитро. І лише доля старшого, Леоніда, вкрай непокоїла його. І запанувала чорна смуга: діти захворіли на висипний тиф; надійшла убивча звістка про загибель на Кольському півострові старшого сина Леоніда, вченого, учасника біологічної експедиції.

Це стало фатальним: Андрусова звалив інсульт, відмовили рука і нога. І, хоч Микола Іванович перебував у вкрай тяжкому стані, рідні вирішили їхати до Парижа, де був будиночок. Та навіть у Франції після лікування він мало ходив, насилу міг написати кілька рядків. Йому купили друкарську машинку, на ній він непогано друкував.
І знову матеріальні статки женуть у мандри. У 1922 році Андрусови переїхали до Праги, де життя було дешевшим, легше було дати освіту дітям. Микола Іванович і тут намагався працювати, але через нездужання, відсутність матеріалів, колекцій, книг, контактів з науковим співтовариством, а головне — через відсутність перспективи – ледь просувався. Він помер у Празі 27 квітня 1924 року.

Напрацювання Андрусова вплинули на практику відкриття родовищ нафти на нових територіях у навколокаспійському регіоні.
sun Dmitro Його син Дмитро Андрусів, онук Генріха Шлімана – перший професор геології в системі вищої освіти Словаччини, академік Словацької Академії наук, фундатор сучасного Державного геологічного інституту в Братиславі і перший його директор. Після смерті батька опублікував працю «Післятретинна тиранська тераса в області Чорного моря»

http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhoto
Вкладення
Andrusiv.jpg
Andrusiv.jpg (37.47 Кіб) Переглянуто 3656 разів
Зображення


Повернутись до “Культурне життя України: турбота про духовну спадщину країни, та культурний розвиток генофонду нації”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 9 гостей