Iсторiя нашої країни

Для обговорення концертів, вистав, книжок, фільмів.....та iн.
Аватар користувача
Трям
Мауглi
Мауглi
Повідомлень: 24320
З нами з: 19.11.02 17:45
Стать: чол
Звідки: дитина всесвіту

Iсторiя нашої країни

Повідомлення Трям » 30.12.14 03:11

Сто років від дня народження

У 30-х роках на Волині польський уряд проводив перепис населення. На питання про національність молодий Данило просто, але гордо відповів: «Тутешній». «Українець чи поляк?» - перепитали його. «Тутешній», - вперто стояв на своєму юнак. Врешті, так і записали – «абориген». Аборигеном, який майже 43 роки карався за Україну у польських, німецьких та радянських таборах, був Данило Шумук, який народився 100 років тому, 30.12.1914 р., у с. Боремщина Любомльського р-ну на Волині.
17-ти літ Шумук розпочав боротьбу з польським окупаційним режимом, вступив до Комуністичної партії Західної України, але був засуджений і понад 5 р. провів у польських тюрмах. У 1939 році повернувся на батьківщину, одружився, радів появі сина та дочки, викладав в школах географію, але «визволителі» усунули його від учителювання. А потім і арештували «як брат ворога народу». З тюрми призвали до штрафного батальйону Червоної Армії. Будучи беззбройним, Шумук потрапив у полон і перебував у концтаборі для військовополонених на Полтавщині. Вдалося втекти, організував партизанський загін, який влився до УПА. У грудні 1944 року його арештували й приговорили за «зраду батьківщини» до розстрілу, який був замінений 20-ма роками таборів. Д. Шумук був одним з організаторів повстання в’язнів у Норильську в червні – вересні 1953 р., за що був переведений до Владимирського централу. Повстання в’язнів у 1953 р. Шумук описав у своїх спогадах «За східним обрієм». У 1955 р. Шумука реабілітували. Але мусив виїхати до Дніпропетровської області. Д. Шумуку запропонували співпрацювати з «органами». Після його відмови був обшук, арешт і 10 років таборів суворого режиму за «агітацію проти радянської влади».
З осени 1967 р. Шумук жив у м. Богуславі на Київщині, працював сторожем у піонерському таборі, черговим матросом комбінату облаштування пляжів у Києві.
У 1968 році Д. Шумук познайомився з «шістдесятниками»: І.Світличним, Н.Світличною, Горинями і Є.Сверстюком.
12.01.1972 Шумук потрапив під другий покос інтелігенції за проведення «антирадянської агітації і пропаганди». Київським облсудом був засуджений до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Карався в Мордовії, табір Соснівка.
10.10.1972 Шумук звернувся до Президії Верховної Ради СРСР: «...прошу Президію Верховної Ради СРСР звільнити мене від громадянства СРСР. Мені легше буде помирати... в тяжкій неволі за межами України, не будучи громадянином СРСР». З лютого 1979 року Шумук — член Української Гельсінкської Групи (УГГ).
У 1987 році просто на летовище під’їхала машина посла Канади в СРСР, і високі дипломатичні чини прослідкували, щоб колишній в’язень без проблем сів на рейс до Канади. На еміграції Данило Лаврентійович жив у католицькому домі Павла й Петра, де мешкали літні люди з української діаспори. Після ДТП, у яку багаторічний в’язень потрапив у 82 роки, донька літала до батька через океан, доглядала. Якось зізнався доньці: «Я сидів у тюрмах і боровся не за таку Україну... Краще б я, доню, став агрономом чи зоотехніком, бо з рослинами й тваринами працювати легше, ніж з людьми...»
П’ятнадцять років він прожив у Торонто, і коли в жовтні 2002–го донька поверталася в Україну, сказав: «І я з тобою...» 28. 11. 2002 р. переїхав у м. Червоноармійськ Донецької обл., жив на вул. Соціалістичній, у двоповерховій «Сталінці» у дочки Віри.
21 травня 2004 на позначці 92 зупинився годинник життя Данила Шумука.
https://www.facebook.com/hanna.cherkasska?fref=photo
Зображення

Аватар користувача
ВелоДім
SiteAdmin
Повідомлень: 3962
З нами з: 18.9.09 19:25
Стать: чол

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення ВелоДім » 1.1.15 16:52

І прийде час, коли один скаже: "Слава Україні! ", а мільйони відповідатимуть "Героям слава!"
Степан Бандера
Час прийшов...
З днем народження, Степане Андрійовичу!

ФБ
Вкладення
10882359_883008015073327_4300811867965518316_n.jpg
10882359_883008015073327_4300811867965518316_n.jpg (41.18 Кіб) Переглянуто 3794 разів

Аватар користувача
Велопортал
адміністратор конференції
адміністратор конференції
Повідомлень: 2949
З нами з: 2.12.13 10:01
Контактна інформація:

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Велопортал » 1.1.15 21:13

http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/01/1/67086/

Мы, украинские националисты — н е ш о в и н и с т ы. Борясь за украинское государство, мы боремся только за осуществление нашим народом тех прав, которыми уже давно пользуется преобладающее большинство народов мира и которые (права) уже давно признаны как естественные права каждого народа. Кстати, наша борьба является законной даже с точки зрения большевистских законов: конституция СССР обеспечивает каждому народу право на свободный выход из состава СССР.

Ко всем народам мы питаем искренние симпатии. Со всеми народами мира, в том числе и с русским народом, который построит свое национальное государство на своих этнографических землях, мы хотим жить в мире и сотрудничестве. Мы боремся не против соседних нам народов в целом, а только против тех империалистических сил, которые нас порабощают.

Подчеркиваем еще раз: все народы, в том числе русский и польский народы, мы ценим и уважаем и стремимся к тесной дружбе и сотрудничеству с ними. Мы ненавидим только те империалистические силы, которые нас порабощают или хотят поработить, только против них мы и боремся.
Мы, украинские националисты — также н е и м п е р и а л и с т ы. Независимое украинское государство мы хотим построить только на украинских этнографических землях, то есть на землях, на которых в большинстве живет украинский народ. Мы не посягаем ни на малейший клочок чужой территории.

Мы против всякого империализма — против порабощения в какой бы то ни было форме одного народа другим, против империалистических войн и захватов, против многонациональных империй. Мы за полнейшее осуществление идей свободных национальных государств всех народов мира.

Мы, бандеровцы никогда не были и не будем ничьей агентурой. В нашей борьбе за национальную независимость Украины мы ориентируемся только на собственные силы украинского народа.
В частности, мы, бандеровцы, никогда не сотрудничали с немцами, как это о нас лгут большевистские враги народа. В нашей подпольной литературе мы уже не раз широко отвечали на эту подлую клевету.

С первых же дней оккупации Украины гитлеровцами ОУН, руководимая С. Бандерой, начала против них активную подпольную борьбу. В конце 1942 года для борьбы с гитлеровцами ОУН приступила к созданию вооруженных отрядов. Эти вооруженные отряды положили начало УПА.
В течении 1942–44 гг. многотысячная УПА и революционное подполье ОУН своей вооруженной борьбой нанесли немцам значительные потери в людях, имуществе и транспорте. В 1934–44 гг. под исключительным контролем УПА были целые районы Полесья, Волыни, Карпат, отдельные лесные массивы Галиции.

Эта борьба происходила на глазах и с участием всего украинского народа. Об этой борьбе может каждому, заинтересованному в этом, рассказать каждый ребенок в западных областях, каждая украинская крестьянка. Об этой борьбе свидетельствуют, сегодня еще не раскопанные большевиками, многочисленные могилы революционеров и повстанцев, павших в борьбе с гитлеровцами.

О ней свидетельствует тот факт, что в гитлеровских тюрьмах и концлагерях очутились тысячи украинских революционеров во главе с С. Бандерой, Я. Стецьком и многими другими руководящими членами нашего движения.

В немецких тюрьмах, от гестаповских пуль во всех широчайших просторах Украины погибли такие руководящие бандеровцы, как Иван Клымив–Легенда (Львов), Димитрий Мирон–Орлик (Киев), Николай Лемик (Харьковщина), Пантелеймон Сак–Могила (Киев, родом из восточных областей), Сергей Шерстюк (Кривой Рог, родом из восточных областей) и сотни других.

За кого принимает советских людей продажный Мануильский, осмеливающийся говорить, что Бандеру немцы заперли в тюрьму "по его собственному желанию"?!
Зображення

Аватар користувача
Serg Scott
* * *
Повідомлень: 318
З нами з: 26.10.09 17:09
Стать: чол
Звідки: Киев

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Serg Scott » 2.3.15 15:22

Война за историю: как Россия "приватизировала" князя Владимира Великого
ЗображенняЗображення
Россия многие годы ведет системную работу, чтобы укрепить ассоциацию "Древняя Русь = Россия" и одновременно навязать тезис о том, что Украина – это временное искусственное образование.

Об этом в своей статье пишет эксперт группы "Информационное сопротивление" Алексей Копытько:

"25 февраля 2015 г. президент Украины Петр Порошенко подписал указ "О почтении памяти Князя Киевского Владимира Великого – творца средневековой европейской державы Руси-Украины".

Данный указ практически не заметили в Украине. Оно и понятно – сейчас множество других горящих тем. Зато в России на выход указа отреагировали оперативно и бурно - первый замруководителя фракции "Единая Россия" в Госдуме Франц Клинцевич обвинил нашего президента в намерениях приватизировать князя – Крестителя Руси. Дескать, никакой Украины тогда и близко не было – нечего и рот разевать.
В данном случае мы имеем наглядный пример манипуляций, с помощью которых Россия ведет против Украины войну за историю, откровенно присваивая всё, что, так или иначе, способствует укреплению мыслевируса о "русском мире".

Кремль уже многие годы ведет системную работу внутри России и на международной арене, чтобы укрепить ассоциацию "Древняя Русь = Россия" и одновременно навязать тезис о том, что Украина – это временное искусственное образование, а украинцы – "неисторическая нация", "окраинные русские", по недоразумению получившие свое государство.

Один из способов, который применяют российские манипуляторы – "присваивание" отдельных исторических деятелей или символических событий с помощью активных информационных кампаний. Традиционная схема – создание линейки тенденциозных продуктов (фильмы, выставки, книги, конференции и т.д.), вокруг которых формируется информационный вал при обязательном участии первых лиц государства.

Например, в 2010 г. в рамках года России во Франции в Лувре была презентована масштабная выставка "Святая Русь", которую открывали президенты двух стран. Предсказуемо, никакой Украины в "тысячелетней истории Руси" не было. Факт того, что ключевые памятники сакрального зодчества и вообще истоки "Святой Руси" находятся в Киеве, организаторов не смутил.

В той же Франции россияне вкладывают немало усилий, чтобы королеву Анну Ярославну воспринимали как "Анну Русскую, читай - Российскую".
Учитывая, что Украина никаких сопоставимых усилий для популяризации своей истории не прилагает, формируется картина, при которой ключевые события и персонажи Древней Руси ассоциируются с Москвой, хотя они жили лет за 100 до её основания.

Операция по "присвоению" Кремлём Владимира Великого осуществляется не один год и с особым размахом.

28 июля 2015 г. исполняется 1000 лет со дня смерти равноапостольного князя. В этом контексте указ Порошенко – это позитивный шаг, но крайне запоздалый. По сути - это попытка запрыгнуть в последний вагон уходящего поезда.

Ведь россияне уже несколько лет готовятся к тому, чтобы в процессе освещения этого события укрепить "русский мир" и представить Украину его составной частью. В 2010 г. указом президента РФ была учреждена новая памятная дата – 28 июля как День Крещения Руси. В Украине праздновать День Крещения Киевской Руси-Украины начали раньше - в 2008 г., после указа президента Виктора Ющенко. Однако до системной популяризации Древней Руси как части украинской истории, в том числе – на международном уровне, тогда руки не дошли.
Через 2 года, 30 июля 2012 г. президент РФ Путин принял участие в закладке атомного подводного крейсера "Князь Владимир" - головного корабля обновленного проекта класса "Борей-А" с усиленным ракетно-ядерным вооружением (такая подлодка будет нести 20 межконтинентальных баллистических ракет "Булава"). Сигнал очень красноречивый.

31 июля 2013 г., после масштабного празднования в Киеве и Севастополе 1025-летия Крещения Руси, президент России создал специальную рабочую группу по подготовке мероприятий, посвященных тысячелетию преставления князя Владимира. Т.е., в Москве непосредственную подготовку начали два года назад.

Изначально собирались организовать порядка сотни акций "во всех странах канонического пространства Русской православной церкви, а также и в русских диаспорах других государств". Единый замысел этих мероприятий формирует патриарх РПЦ Кирилл. Активно участвует в подготовке юбилея архимандрит Тихон (Шевкунов), которого называют духовником Путина.

Событие для Кремля было настолько знаковым, что во время известных переговоров с Виктором Януковичем 17 декабря 2013 г. Путин среди интеграционных проектов с Украиной (наряду с кредитом на $15 млрд, авиастроением, судостроением, космосом и т.д.) отдельно упомянул 1000-летие преставления князя.

После оккупации Крыма изменился контекст почтения памяти князя Владимира. Недаром Путин в своем послании Федеральному Собранию сравнил Херсонес с Храмовой горой в Иерусалиме. Россия предприняла шаги к усилению пропагандистского эффекта таким образом, чтобы получился мостик – из Херсонеса, где князь принял крещение, сразу в Москву. Киев остается за бортом.

С самого начала 2015 г. в России развернулась активная кампания по увековечиванию памяти князя Владимира. В частности, 18 января в Севастополе стартовал всероссийский просветительский проект "Креститель". На территории Херсонеса за один день был построен обыденный храм, проведен молебен.
21 января патриарх Кирилл обратился к пастве со специальным посланием в связи с 1000-летием преставления святого равноапостольного великого князя Владимира. 21-23 января в Москве проходили XXIII Международные Рождественские образовательные чтения "Князь Владимир. Цивилизационный выбор Руси". Только в столице России в рамках чтений состоялось около 160 мероприятий, в которых приняли участие порядка 10 тыс. человек. А в региональных этапах – более 100 тыс. Среди прочего, был проведен специальный круглый стол "1000-летие преставления князя Владимира в светских и православных СМИ".

30 января в выставочном комплексе "Ленэкспо" в Санкт-Петербурге открылась масштабная выставка "Православная Русь. Моя история. Рюриковичи", где князю Владимиру был посвящен отдельный зал.

За границами России также начались акции в контексте юбилея. Например, на севере Таиланда, в г. Чиангмае 10 февраля был заложен первый камень храма во имя равноапостольного князя Владимира.

24 февраля состоялось очередное заседание рабочей группы при президенте РФ по подготовке 1000-летия преставления князя. Председательствовал на заседании лично патриарх Кирилл. Среди прочего, он инициировал проведение специального урока о князе Владимире во всех школах.

25 февраля Мосгордума приняла решение о возведении 25-метрового (!) памятника Владимиру на Воробьевых горах в Москве (архитектор – Салават Щербаков).
И это только начало. В течение всего года в России будут проходить масштабные события. Открываться выставки и отреставрированные храмы. Проводиться крестные ходы и научные мероприятия. Например, 24-26 сентября в Москве состоится международная научно-практическая конференция "Князь Владимир. Цивилизационный выбор".

Будет снят документальный фильм "Креститель. Херсонес. Севастополь". Помимо этого известный режиссер Владимир Бортко анонсировал съемки широкоформатного двухчасового художественного фильма "Креститель", который выйдет на экраны весной 2016 г.

Я специально перечислил эти мероприятия (хотя это далеко не всё!), чтобы подчеркнуть – указ президента Порошенко явно не может никого "приватизировать", потому что Россия уже все "приватизировала" сама.

Нервическая реакция депутата Госдумы на упомянутый указ объясняется очень просто – Россия всегда ведёт себя именно так, когда Украина имеет наглость самостоятельно и без оглядки на Москву интерпретировать исторические события.

В Кремле прекрасно понимают значение исторической памяти, символики, выдающихся личностей для формирования настроений в обществе. Поэтому любые попытки нарушить монополию Москвы на интерпретацию истории всегда вызывают бурю негодования.

Отсюда простой вывод: если Украина хочет выжить как страна и сохранить право на свою историю, она должна отстаивать его всеми силами. Это такая же война за независимость, только в другой плоскости.

Указ Порошенко написан по бюрократическому шаблону – погашение марки и конверта, Госкомтелерадио – осветить, МИДу – озадачить посольства… Министерство информационной политики вообще не упомянуто.

С таким подходом войну за историю не выиграть. Гуманитарный блок правительства должен пересмотреть своё отношение к этой теме.

Буквально на днях Украина получила замечательный повод завладеть инициативой – на Почтовой площади найдены остатки построек, которые археологи предварительно относят к 11-13 вв. Полноценные археологические раскопки древней улицы с последующей музеефикацией могут стать прекрасным сюжетом, вокруг которого необходимо развернуть целую кампанию, чтобы акцентировать: Владимир – это киевский князь, а Украина-Русь – это не просто словесная конструкция.

Если Украина этого не сделает, окажется, что Владимир крестил какую-то другую Русь".
"He rode the fast lane on the road to nowhere"

Аватар користувача
Трям
Мауглi
Мауглi
Повідомлень: 24320
З нами з: 19.11.02 17:45
Стать: чол
Звідки: дитина всесвіту

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Трям » 28.3.15 03:30

29 березня 1795 р. у Філадельфії капітан корабля «Нева» Юрій Лисянський був особисто прийнятий першим президентом США Дж. Вашингтоном, про що писав у щоденнику: «Президент так ласкаво обійшовся зі мною, що я до кінця життя свого мушу залишатись йому вдячним й завжди казати, що не було ще в світі видатнішого за нього мужа. Простота його життя й доброзичливість у поводженні такі, що за одну мить захоплюють і дивують почуття».


https://www.facebook.com/hanna.cherkasska?fref=nf

Народився Юрій Лисянський 1773 р. у Ніжині у родині священика. Мрію про море, солоні вітри, морські походи навіяли хлопчикові козацькі оповідки дідуся. А далі була батькова школа: о. Хведір дав синові початкову освіту і відвіз до Петербурга на навчання. У тринадцять років Юрій закінчив Морський кадетський корпус. У 15 брав участь у морських боях на Балтиці, того ж року старшину Лисянського і 15 найздібніших юнаків послали до Англії. П`ять років прослужив Юрій Лисянський на англійському флоті, плаваючи по всіх морях. Він добре вивчив англійську мову, здійснив подорож до Південної Африки, Індії; відвідав піратські острови Карибського моря, в Америці мав аудієнцію у Джорджа Вашингтона.
У 24 роки Юрій Лисянський повернувся на батьківщину. У рідному Ніжині його помітили фіалкового кольору очі Шарлоти. Далека родичка (Шарлота Карлівна Жандр) розпитувала Юрія про все-все... і навіть про те, чи одружиться він з нею. Він, звісно, погодився, бо хто буде перечити п’ятирічній дитині? Потім капітан Лисянський служив на Балтійському морі. А дівча чекало...
Нарешті у 1803 році два капітани: українець Юрій Лисянський на кораблі “Нева” і його друг німець Іван Крузенштерн (нащадок шляхетного естляндського роду Кузенів) на “Надежді” вибралися у першу навколосвітню подорож імперської Росії. Подорож тривала три роки, і увесь час Юрій Лисянський робив записи й мапи. Свої спостереження він зібрав у книзі “Подорож навколо світу на кораблі “Нева”. Погортавши сторінки книги, ми знайдемо запис про те, що 16 жовтня 1805 року о 10-ій годині вечора між Аляскою і Кантоном судно “Нева” сіло на коралову мілину (вона й сьогодні носить ім`я Невської). Лисянський вирішив відвідати найближчий острів. Там було безліч неляканої, майже свійської птиці і тюлені, які не звернули на прибульців уваги. Капітан написав листа про відкриття острова і закопав його разом із пляшкою.
Першим у світі Юрій дав опис Гавайських островів, які тоді іменувалися Сандвичеві і були королівством. На своєму кораблі капітан приймав одного з королів Тамурі з острова Отувай. Лисянський докладно описав життя, звичаї місцевого населення, навіть склав перший словник гавайської мови, звернув увагу, що гавайський алфавіт має 12 букв. І нині на карті є острів Лисянського - один із Гавайських островів, що належить США. Ім`я українця носять також півострів на березі Охотського моря, гора на острові Сахалін.
36-річним Юрій Лисянський пішов у відставку. 1812 року власним коштом видрукував українською мовою щоденник, а через два роки Лисянський переклав книгу англійською та видав у Великобританії. Це принесло авторові заслужений успіх. І тільки через 135 років книга українця – засновника російської наукової картографії – побачила світ російською.
6 березня 1837 року на 64 відмітці урвався земний шлях дослідника-мореплавця.
Юрій Федорович і Шарлота Карлівна виховали шістьох дітей. Двоє з його синів обрали військову службу, як і батько, здобули освіту у Морському кадетському корпусі. Платон Лисянський – повний адмірал, служив на Чорноморському та Балтійському флотах, був редактором наукового журналу «Морський збірник».
У 1812 р. Лисянський видав книгу про мандри українською мовою власним коштом, сам переклав її англійською мовою і видав 1814 р., російською твір побачив світ 1947 р. Ю.Ф. Лисянський уклав перші у світі словники мов тубільців о. Нука-Гіва та Гавайських островів на 200 слів кожний. Сьогодні його ім’я носять на Алясці півострів, протока й річка, гора на Сахаліні, а на Гавайях – острів Лисянський.
Вітер мандрів виховував шістьох дітей Ю. Лисянського. Двоє з його синів обрали військову службу, як і батько, здобули освіту у Морському кадетському корпусі. Платон Лисянський – повний адмірал, служив на Чорноморському та Балтійському флотах, був редактором наукового тревелогу «Морський збірник».
Зображення

Аватар користувача
Bragida
* * *
Повідомлень: 371
З нами з: 20.4.07 11:47
Skype: bragida
Стать: чол
Звідки: Чернігів-Київ (Кардачі)

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Bragida » 30.3.15 13:12

http://ukrslovo.net/ukrainstvom/postati/16174.html
Нині Гавайї є одним із штатів США. Але двісті років тому вони були російськими.
Мореплавці під командуванням Юрія Лисянського на Гавайях заклали форти — Олександрійський, Єлизаветинський і Барклая. Полінезійці брали собі російські імена…
Поймал Мойша золотую рыбку. Она ему:
- Отпусти, исполню три твоих желания!
- Так, хочу виллу на Канарах, 20 миллионов евро в швейцарском банке и гарем из 20-ти шикарных блондинок. Это раз...

Аватар користувача
Велопортал
адміністратор конференції
адміністратор конференції
Повідомлень: 2949
З нами з: 2.12.13 10:01
Контактна інформація:

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Велопортал » 22.5.15 01:07

Зображення

Сучасне весілля в селі Волока, Чернівецької області. Це - Українська Буковина.
Зображення

Аватар користувача
Велопортал
адміністратор конференції
адміністратор конференції
Повідомлень: 2949
З нами з: 2.12.13 10:01
Контактна інформація:

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Велопортал » 22.5.15 15:16

Архивы вскрыты. Оказывается, 90 лет назад Украина была в 1,6 раза больше, чем теперь.
О карте Украины 1919 года не было ничего известно. Для историка Ивана Сварника — это сенсационный оригинальный документ, потому что это первая карта Украины как государства, на ней впервые были нанесены государственные границы. Для многих украинцев, проживавших в 1919 году, эта карта играла большую роль, говорит ученый. Потому что это было осознание территории, которую охватывало независимое Украинское государство и понимание, от кого ее нужно охранять.
«Украинцы должны знать свою историю, историю правдивую. Украинцы этой истории не знают. Одни считают, что соборность — это распространение христианства по Украине, другие, что это единство между Востоком и Западом, но кто скажет, что это объединение всех этнических украинских земель? Главная задача этой карты — дать познание современным украинцам о славных страницах нашей истории 90 лет назад. Карта поможет оценить современникам, молодому поколению Акт объединения», — отмечает Ростислав Новоженец.

читати далi
Зображення

Аватар користувача
de Balzam
*********
Повідомлень: 4871
З нами з: 17.1.03 19:50
Стать: чол
Звідки: укрхромбромпром

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення de Balzam » 21.7.15 11:31

Повстання на СКР-112

У липні 1992 року на Чорноморському флоті склалося важке становище. Незважаючи на Дагомиську угоду, на кораблях і в частинах посилився тиск на тих, хто присягнув Україні.

У моряків не вистачало терпіння, щоб винести всі приниження і утиски з боку керівництва Чорноморського флоту. Не витримуючи щоденного психологічного натиску, моряки-чорноморці, які присягнули Україні, в буквальному значенні слова тікали з кораблів і зверталися по допомогу до орггрупи ВМС України.

Апофеозом, який увінчав нездорове становище на Чорноморському флоті, став відчайдушний рейд з Криму до Одеси сторожового корабля СКР-112 під командуванням капітан-лейтенанта Сергія Настенка. Важлива роль у цьому належить і помічнику із роботи з особовим складом лейтенанту Дмитру Деренському.

У дні, які передували цьому, були усунуті з посади начальник штабу 17-ї бригади кораблів ОВРа капітан 2-го рангу Микола Жибарєв, заступник командира бригади капітан 2-го рангу Юрій Тарабукін, помічник командира дивізіону із роботи з особовим складом капітан-лейтенант Василь Горобець.

Від Сергія Настенка неодноразово вимагали подати рапорт на звільнення в запас. Причина вже відома: складання присяги на вірність народу України.

Частині офіцерів, які присягнули Україні, безпідставно не присвоювались наступні військові звання. Відраховували неблагонадійних зі списків на отримання житла. Все це виявилося останніми краплинами, які переповнили чашу терпіння.

Як і українські моряки так і командування, вирішили, що треба здійснити незвичайний вчинок, який би прикував увагу до 17-ї бригади кораблів охорони водного району Кримської ВМБ, бо бачили пасивність керівництва Міністерства оборони України.

І тоді з'явилася пропозиція: зробити те, що півроку тому здійснив старший лейтенант Комісаров, який здійснив перехід до Головної бази ЧФ — Севастополя. Принагідно: особовий склад малого протичовнового корабля МПК-116 теж присягнув Україні. Після цього старший лейтенант Комісаров став майже національним героєм, а військовослужбовців, які присягнули на вірність Україні, розкидали по інших кораблях.

Але українське командування вирішили вчинити інакше: піти не вночі, а вдень з гордо піднятим Державним прапором України.

читати далі у Вікіпедії
Pǔjīng SB

Аватар користувача
Трям
Мауглi
Мауглi
Повідомлень: 24320
З нами з: 19.11.02 17:45
Стать: чол
Звідки: дитина всесвіту

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Трям » 27.7.15 21:48

13 річниця Скнилівської трагедії
Сьогодні в Україні згадують загиблих у Скнилівській авіакатастрофі. Трагедія сталася 27 липня 2002 року в ході авіашоу на честь 60-річчя 14 авіаційного корпусу.
Під час виконання фігури вищого пілотажу літак увійшов в спадний віраж на малій висоті. Літак занадто швидко втрачав висоту, незважаючи на спробу пілотів вийти з віражу вгору.
В результаті аварії загинуло 77 осіб, включаючи 28 дітей. Кілька сотень людей отримало травми різного ступеня тяжкості.
Сумуємо разом з родинами загиблих.

Зображення
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 28.9.15 20:06

Зображення

Видатний математик світу Михайло Остроградський побачив світ 24 вересня у 1801 році у с. Пашенне на Полтавщині Кобеляцького повіту. Батько – Василь Іванович – був поміщиком середнього достатку (мав 270 душ кріпосних), дослужився до чину колезького асесора і в 1809 р. пішов у відставку. Мати – Ірина Андріївна, із родини Сахнів-Устимовичів, була лагідною та дбайливою господинею. Михайло був четвертою дитиною, мав старшого брата Йосипа та сестер Олену й Марію; у 1809 р. народився брат Андрій.
Дитинство пройшло у селі Пашенному, заснованому дідом Іваном для своїх 19 дітей. Будинок нагадував селянську хату, де зберігалися звичаї батьків і розмови велись українською мовою. Цікавий хлопчик, завжди маючи при собі мотузку із грузилом, полюбляв вимірювати висоту паркану, розміри крил вітряка, водяного млина, глибину ям, цікавився всілякими механізмами.
Міцний та кремезний від природи, як і всі його предки, Михайло повинен був стати військовим. Тому тріпотіла душа хлопчика, коли він слухав батькові розповіді про своїх пращурів, які вели рід від славних князів Острозьких. А скільки подвигів здійснив за 50 років козакування прадід Матвій – миргородський полковник, заарештований разом із Павлом Полуботком за наказом Петра І! Оспівував тато подвиги дядьків: сотника Голтвянського Федора Остроградського, сотника Омельницького Григорія, генерала кавалерії Всеволода Остроградського; героя війни 1812 року дядька Матвія, нагородженого золотою шаблею за бої під Лейпцигом, Бар-Сюр-Отом. Про свого дядька, гетьмана Данила Апостола, вела розмови бабуся. Михайло Остроградський мав тісні родинні зв’язки із композитором Миколою Лисенком. Олена Пчілка в нарисі «Микола Лисенко. Спогади і думки» згадує, що бабуся композитора Марія Василівна Булюбаш доводилася сестрою «славетному полтавцю математику Остроградському».
Михайлик здобував домашню освіту у родині, з 8 років навчався в Полтавській гімназії, де його учителем був поет Іван Котляревський. У 15 років Михайло став студентом відділу фізичних та математичних наук Харківського університету, через 4 роки закінчив його та лишився викладачем цього закладу. На жаль, добродії донесли, що Остроградський читає лекції з математики українською мовою, і – викладача позбавили наукового ступеня, відібрали університетський атестат, звільнили з роботи. Тому молодий математик звернувся до батька з наполегливим проханням допомогти йому продовжити навчання в Парижі. У травні 1822 р. Михайло вирушив до Франції, але біля Чернігова його обікрали; друга спроба закінчилася благополучно, і у серпні він був у Парижі. Там 6 років слухав лекції Лапласа, Коші, Пуассона, Анрі Ампера. На своїх лекція Лаплас любив задавати каверзні питання, задачі, а український математик їх миттєво розв’язував. Ученого зацікавив студент і він запросив юнака в гості, після чого вони подружилися.
Якось батько не надіслав вчасно грошей і Михайло Остроградський за борг власникові готелю потрапив до боргової в’язниці Кліші. Прямо у буцегарні Михайло написав свою найоригінальнішу роботу «Мемуар про поширення хвиль у циліндричному басейні» і з місця відсидки послав твір до Паризької Академії наук. Уславлений академік Коші ознайомився з твором і – викупив автора на волю. Згодом Михайло Остроградський очолив математичну кафедру у коледжі Генріха ІV.
27-літнім учений приїхав до Петербурга, викладав у Морському кадетському корпусі, за що одержав орден Св. Володимира; французькою мовою читав лекції у Інституті корпусу інженерів шляхів сполучення, у Головному артилерійському училищі. Курс лекцій з механіки викладав великому князеві Костянтину. Праці з математики Остроградський писав не забороненою українською, а французькою мовою (їх було близько ста). У 29 років учений, з якого не зняли поліційний нагляд, став академіком Петербурзької АН, у 33 – Американської, у 44 – Туринської, у 55 – Паризької. Усі математики планети вивчали «формулу Остроградського», «метод Остроградського».
Кремезний, високий (190 см) українець подобався дівчатам, але шукав свою єдину. Нарешті 30-літній Остроградський закохався і одразу ж, без відома батьків, одружився з Марією Василівною Купфер. Вона гарно складала вірші німецькою мовою, грала на фортепіано та співала, і він сприяв її удосконаленню у цих мистецтвах. Дружині вчений довірив господарські справи. У них було троє дітей – син Віктор та дочки Марія й Ольга, якими на дозвіллі Михайло Васильович любив бавитись. Кожного літа родина приїздила до рідного Пашенного. Оскільки в хуторі Довгому не було річки, то він часто їздив до брата Андрія й купався у Пслі. На батьківщині Остроградський зустрічався з друзями С. Гулаком-Артемовським, художником Мокрицьким, Лисенками й Старицькими.
Різдво Остроградський також любив зустрічати в маєтку з гостями. Згадуючи дитинство, він під вечір виходив на двір і під вікном власної вітальні рідною мовою проголошував: «Благословіть щедрувати!» і далі промовляв: «Щедрик, ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски, ще цього мало – дайте і сало». У своєму маєтку він спілкувався українською мовою, влаштовував селянам банкети і ті з нетерпінням чекали прибуття «генерала». Взагалі його улюбленою мовою була французька або малоросійська. Михайло Васильович часто не без задоволення вживав українські слова та вирази не лише в товариських бесідах, а й на лекціях. Малоросійський акцент не полишав його все життя, за що йому дорікала тітка. Але її він утішав зразковим володінням французькою мовою, добрим знанням французької класичної літератури, міг декламувати монологи із Расина, Корнеля, Мольєра, вірші Беранже. І тільки в крайньому випадку, коли обурювався, він говорив чисто російською мовою.
На чужині геній математики, відводив душу, спілкуючись рідною мовою із Олександром Засядьком, Тарасом Шевченком. У повісті «Художник» автор пише: «Я особисто і добре знав геніального математика нашого Остроградського, з яким мені траплялося декілька разів обідати разом. Він окрім води, нічого не пив за столом. Я і запитав його одного разу: «Невже ви вина ніколи не п’єте?» – «У Харкові колись я випив два погрібці та й зав’язав», – відповів він мені простодушно». Після заслання Шевченко написав у щоденнику: «Від Н.Д. Старова поїхали ми з Семеном (Семен Степанович Гулак-Артемовський) до М.В. Остроградського. Великий математик прийняв мене з розпростертими обіймами, як земляка і як свого сім’янина, що надовго відлучався. Спасибі йому». Остроградський знав напам’ять і охоче декламував значну частину творів Т. Г.Шевченка
Влітку 1861 р. М.В. Остроградський за звичаєм відпочивав у своєму маєтку і багато купався. З часом на спині з’явився нарив, що перейшов у відкриту рану. Після лікування йому стало краще і він почав збиратись до Петербурга, але доїхав лише до Полтави.
Новорічної ночі у будинку Старицьких у Полтаві раптово помер Михайло Остроградський, близькі виконали його останню волю: «Я умру у себе, так поховайте, щоб мені було видно і Пашенне, і Довгу, і Глибоке». Його поховали у родинному склепі рідного села Пашенного.
ЮНЕСКО у 2001 році внесла М.Остроградського до переліку видатних математиків світу.
По-різному склалася доля дітей академіка.
Його донька Марія вийшла заміж за онука В.В.Капніста, оселилася у Козельщині. Син Віктор жив у великій бідності, просив Академію Наук прислати йому 30 крб., «бо пізніше вони вже йому не будуть потрібні». Помер у полтавському будинку бездомних дворян, перебування в якому оплачував кращий учень ученого Ф.Чижов.

Джерело
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 1.10.15 19:28

Ярослав, батько знаменитої Ярославни

1 жовтня 1187 р. згас князь Галицького князівства Ярослав Осмомисл. Ярослава Галицького, який міг думати за вісім осіб і знав вісім мов (вісім – осьм), звали Осьмомислом.
Єдиний син і нащадок мусив одружитися за велінням татка з Ольгою – дочкою Юрія Долгорукова. І Ольга, і Ярослав були далекими нащадками Ярослава Мудрого. Вінчання відбулося у Пересипниці, у тому монастирі, де пізніше живою українською мовою уклали Пересопницьке євангеліє, на якому присягаються наші Президенти.
Господь не дав їм кохання. Кажуть, вона була набагато старшою і мала зимну кров. Ярослав завжди мріяв про нащадка, Ольга ж народжувала дочок: Вишеславу, яку згодом видали заміж за Одона Мешковича, князя познанського і калішського; середню дочку, яку видали за угорського і хорватського короля Стефана ІІІ (цікаво, що Стефан ІІІ був сином князівни Єфросинії Київської, дочки князя київського Мстислава Володимировича) та Єфросинію – майбутню дружину князя Ігоря Сіверського. Ледве минув Єфросинії Ярославні 13-ий рік, як почали до Галича вчащати свати: і угорський король, і молоденький князь Сіверський – Ігор Святославович. Побачив Ярослав, як сяють очі Ігоря, як він голубить поглядом Фросинку і вирішив: «Нехай переможу кохання!» Весілля відгуляли в Галичі і оселилися молоді в Путивлі.
Щоб якось відволіктися, князь Осьмомисл віддавався державотворенню: укріпив князівство, створив могутнє військо.
Частенько Ярослав ходив на полювання. От і тієї весни він розмірковував про осінь свого життя. І на квітучій галявині вполював не куницю, а прекрасну дівицю. Дочка боярина Анастасія Чагрова причарувала Осмомисла. Зайнялися вони обоє полум’ям кохання і народився їм син Олег. Ярослав хлюпостався у щасті: кохана Настка, син Олег…
Коли ж 40-річній Ользі Юріївні Бог дав сина Володимира, було уже надто пізно: не приходив уже князь до сімейних покоїв.
Та багато хто йому заздрив: бояри боялися, що родичам Настки достануться кращі посади, привілеї, адже князь обожнював бояриню. З великими грошима та облудою словесною звернулася княгиня Ольга до священиків. І стався вибух, бо всі інтереси збіглися: восени 1173 року бояри захопили князівський двір Осьмомисла, усю родину Чагрових знищили; зв’язали самого Ярослава. Церковники оголосили Настку ворожкою, яка причарувала князя, розбила родину. Її спалили на вогнищі, а зв’язаного князя Ярослава поставили так, щоб він бачив загибель коханої. Вперше і востаннє в історії України на вогнищі спалили кохання.
Після загибелі коханої з туги князь занедужав. Зрозуміла й Ольга, що чоловік не подарує її вчинку: схопила дорогоцінності, сина й подалася на еміграцію.
35 років успішно правив Осмомисл, накопичив скарбів, але серце тужило за Насткою. Ярослав наказав роздати всю скарбницю. Поки народ радів власному покращанню, ніхто й не помітив, як перестало битися зранене серце Осьмомисла.
А князь новгород-сіверський Ігор Святославович, правнук половецького хана Оссолука, по матері – онук хана Аепи, пішов у похід на свого майбутнього свата хана Кончака. У невдалий похід на половців разом із батьком пішов і Володимир – старший із п’яти синів Ігоря та Єфросинії.
І завів князь Ігор цвіт руської військової еліти у «половецьку далеч», не вів розвідку, не вживав елементарних охоронних заходів; а сам втік з поля бою, бачачи, як гинуть його полки, і потрапив до полону.
І причитала тоді 30-літня Єфросинія – Ярославна у Путивлі-граді на валу.
Допоки Ярославна тужила у Путивлі, Ігор у хана Кончака бенкетував, їздив на полювання, розважався з наложницями, а далі «втік з полону». «Втеча» завершилася шлюбом Ігоревого сина Володимира з дочкою Кончака Свободою, небогою грузинської цариці, дружини Давида Будівничого, названою в «Слові» красною дівою. Він перебував у полоні, поки не народився син, а якби дочка з’явилася, його б не відпустили. Молодята з первістком повернулися в Русь зі Степу у 1188 році.
У 1206 році, невдовзі після смерті Романа Мстиславича, галицькі бояри запросили Володимира Ігоровича з братами княжити в галицько-волинських землях. Спроби зміцнити свою владу шляхом репресій скінчилися для синів Ігоря Святославовича трагічно. У вересні 1211 року брати Ігоревичі, внуки Ярослава Осьмомисла, Роман, Святослав й Ростислав були схоплені й прилюдно повішені в Галичі тими ж боярами. «Факт в історії давньої Руси нечуваний!.. бояре перед тим ще й «били» сих князів» – писав Михайло Грушевський. Не ясно, чи й Володимир Ігорович зазнав такої долі – йдеться лише про його втечу з Галича у вересні 1211 року.
Єфросинії Ярославівні було тоді 55 років і чекала її дорога в монастир.
Убиваючи нашу історичну пам’ять, «старший брат» зачищав усі могили видатних осіб, а рештки князя Осьмомисла – єдині князівські кості, що збереглися на території України. Скелет князя Осьмомисла знайшов у Галичі науковець Пастернак. Зібрав у мішок, бо в повітрі було чути гарячий подих Другої світової, привіз до Львова і заховав у крипті Святого Юра. В мішок поклав записку, у якій присягався, що це автентичні рештки князя Ярослава Осьмомисла. Мішок пролежав за якимись дошками/фанерою довгі роки. Пастернак помер у Канаді на еміграції, а останки князя знайшли щойно 1991 року, коли собор повернули УГКЦ.
Вкладення
Yaroslav_Osmomysl.jpg
Yaroslav_Osmomysl.jpg (20.79 Кіб) Переглянуто 4047 разів
Зображення

Аватар користувача
Serg Scott
* * *
Повідомлень: 318
З нами з: 26.10.09 17:09
Стать: чол
Звідки: Киев

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Serg Scott » 25.11.15 17:13

28 ЛИСТОПАДА 2015 - ЗАПАЛИ СВІЧКУ

"Люди правди" та "Хлібчик для янгола" - програма заходів до 82-х роковин Голодомору
http://gazeta.ua/articles/culture/_lyud ... oru/661272

Люди правди, які не мовчали: 16 очевидців Голодомору:
http://gazeta.ua/articles/life/_lyudi-p ... oru/661806
ЗображенняЗображення
"He rode the fast lane on the road to nowhere"

Аватар користувача
Kellys Fan
* * * *
Повідомлень: 748
З нами з: 15.11.13 22:21
Стать: чол

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Kellys Fan » 26.11.15 21:12

Патріотів катували, вбивали, а хто лишився в живих судили, – зрада на Тернопільщині


ПАТРІОТОМ НІКОЛИ НЕ НАЗВУТЬ ЗРАДНИКА УКРАЇНИ



Урочисте слово «патріот». А кого ним у нас називають? Які моральні якості людини-патріота на Україні? Ці питання останнім часом викликають у нашому суспільстві суперечки, дискусії. Але, мабуть, не помилюся, якщо скажу, що в одному різних поглядів не буде: патріотом ніколи не назвуть зрадника України, зрадника інтересів свого народу, зрадника своїх побратимів і борців за Волю України. І як не переписувалися б підручники з історії, жодне покоління нашого народу України не напише хвалебних рядків про зрадників. Кажуть, патріоти – це люди високої гідності. Про цінність і гідність патріотизму говорять і пишуть багато. Часто у різноманітному вияві патріотизму зустрічаємо неусвідомленість або й фанатизм останнього, щирість почуттів на ґрунті різних суспільних проблем перемішується з надмірною пихатістю або розчаруванням. У чому ж полягає гідність і правдивість патріотизму? Патріотизм – це любов до Батьківщини в найширшому значенні (думаю, ніхто цього не заперечить). Так, це – любов… А любов хіба передбачає пихатість, фанатичне відстоювання своїх поглядів, як єдино правдивих, неприязнь до інших? Адже «любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, не чваниться, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла»

Але крім патріотизму існує ще і зрада. Зрада, вічна супутниця вірності, її невблаганна тінь. Настільки ж гидка зрада, наскільки прекрасна вірність. Парадокс, але тільки на тлі зради, вірність постає в сліпучо білому сайві. Без неї вона не така, ледь сірувата, невиразна. Патріотизм і зрада. Чому гинуть патріоти. Їх зраджують. Здають ворогові їх із заздрості. Здавали колись, здають тепер і будуть здавати. А потім, ті зрадники ще кладуть квіти на могили патріотів і виступають на мітингах чи на урочистостях вшанування загиблих Героїв України.

З спогадів Домборович Євгенії, жительки селища Микулинці Теребовлянського району Тернопільської області.

“Йшов 1944 рік. Друга світова війна була на закінченні. Українська дивізія СС “Галичина” 17-22 липня 1944 року під час бою під Бродами була оточена більшовицькими військами і розбита. Частина вояків загинула, частина потрапила в полон, а частина вирвалася з оточення і влилась в загони УПА. З цього середовища і появився вояк дивізії СС “Галичина”, походженням з села Луки Микулинецького району, Карабін Богдан Володимирович. Провід прийняв його в свої ряди. Богдан одержав й своєрідне псевдо “Блуд”. Як тільки він був зачислений в ряди УПА, дуже старанно став виконувати свої обов’язки. А перед тим був бій з військами НКВС. Це було у вересні 1945 року. Хтось видав криївку, але хлопців своєчасно повідомили. Там були “Стріла”, “Листок”, Карабін “Блуд”, Гарматій з Конопківки та інші. Бій був нерівний, але жорстокий. Горіли будинки, стодоли, скирти збіжжя. Війська НКВС не вистояли і відступили. Із сторони повстанців жертв не було, лише поранений повстанець Карабін — основний “герой” нашої розповіді. Трохи підлікувався і одразу приступив до активної роботи. Інтенсивно розпочав заводити нові знайомства, переважно із зв’язковими, контакти з різними людьми, любовні пригоди. Спочатку завів роман з Ключик Ярославою, і її мати радо прийняла “жениха”. На перших порах було добре, стільки нових ідей, тривог, успішно виконані завдання, доброзичливі відносини, любов. А 03 квітня 1946 року цьому добру прийшов кінець. Я прийшла з поля додому, а мене чекають енкаведисти, а з ними “Блуд”. “Собірайся, поедем с намі, – заявив один із кагебістів, только поскорее”. “ Та дозвольте дочці хоч кусочок хліба з’їсти, бо зранку вона нічого не їла” – попросила моя мама. “ Нічего, ми скоро нам накормім” відповів енкаведист. Я сіла на підводу і поїхада в тюрму. На цьому закінчились мої романтичні будні і розпочався “більшовицький рай”. Спершу слідчий запитав, чи знаю я цього чоловіка показавши на “Блуда”. Я відповіла що вперше його бачу. А “Блуд” відповів “Кажи правду, бо їм все відомо”. Після того почалися катування. Били, притискували до дверей руки, пхали під під нігті голки. Я непритомніла. Мене відливали водою, і все починалося спочатку. На ніч мене кинули в підвал де було повно трупів. Це були мертві наші повстанці. А на другий день знову допити, тортури. Терпіла страшні муки, але не сказала ні слова.

А “ Блуд” енкаведистам подав цілий список: станична Микулинецького куща Дембрович Євгенія Володимирівна 1923 року народження, яка працювала в друкарні, Грицишин Володимира із Кривок, Гладка Михайлина, Мороз Ольга 1923 року народження з села Воля, Трач Ємілія Дмитрівна з 1912 року народження з села Конопківки і ще 13 людей. Із чоловіків “Блуд” видав Гусара Миколу Йосиповича, 1932 року народження, качмара Омельяна з Ладичина, Боднара Володимира.

Першою жертвою була наймолодша серед нас Гринчишин Володимира, неповнолітня. Ці більшовицькі вовкулаки загорнули її в палатку і били як могли і чим могли. 26 березня 1946 року привезли її мертву у Микулинці. Але ця юна патріотка вела себе достойно до кінця. Не не сказала жодного слова і нікого не продала. Судили нас 18 травня 1946 року. За статтею 54-1а. Кожному дали по десять років позбавлення волі”.

Патріотів катували, вбивали, а хто лишився в живих судили. Зрадники, сексоти, запроданці, лишались жити, отримували відповідні керівні посади, поступали в комуністичну партію. Їм присвоювали звання, нагороджували, давали відповідні пенсії. А герої, патріоти лежать в невідомих могилах, по десять — двадцять вояків, яких вкинули енкаведисти мертвими в яму, засипали землею серед поля чи у лісі. І ще там немає березового Хреста, якого вони заслужили. Чому так? А тому, що і сьогодні є патріоти і зрадники.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

джерело
Зображення

Аватар користувача
Kellys Fan
* * * *
Повідомлень: 748
З нами з: 15.11.13 22:21
Стать: чол

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Kellys Fan » 5.1.16 05:30

Унікальне і дуже важке фото, зроблене польським фотографом. Сліпий гуцул з дівчинкою, с. Жаб'є, 1942 рік.
Історія цього фото не менш важка.
Дівчинка є дитиною львівських політв'язнів, яку до гуцулів привезли повстанці. До будинку родини заможної львівської сім'ї вдерлися НКВСівці і пред'явили підозру сім'ї в контрреволюційній діяльності. Під час транспортування в тюрму на Лонцького для допиту дівчинці вдалось втекти. Її батьків жорстоко закатували червоноармійці після відступу зі Львова - зґвалтовану матір депортували до концтабору ГУЛАГу, а батька ув'язнили в тюрмі на Лонцького, де згодом розстріляли разом з тисячею іншими ув'язненими львів'янами.
Дівчинку врятувало лише те, що вона втекла до українських партизанів повстанської армії, які через деякий час знайшли їй прихисток в домі старої родини гуцулів далеко в горах. Де вона й залишилась.
Самі наймасовіші розстріли львів'ян органами НКВС політичних в'язнів у тюрмах Львова та Золочева відбувалися перед приходом у місто німецьких військ, протягом кінця червня — початку липня 1941 року.
23 червня 1941р. нарком державної безпеки Всеволод Меркулов видав наказ № 2445/М, в якому йшлося про терміновий облік усіх в'язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГу, і тих, кого необхідно розстріляти.
Того ж дня вийшов наказ начальника тюремного управління НКВС УРСР капітана державної безпеки Філіппова, який зобов'язував "евакуювати" політв'язнів. Згідно з «Планом евакуації», депортації з Львівської області до Сибіру підлягало 5 тисяч заарештованих. Для цього виділялося 204 вагони, які, згідно з нормами, могли вмістити 6 800 в'язнів. Проте евакуювали лише 1 822 арештанта.
До 28 червня у Львівській області було розстріляно 4 140 в'язнів. До 3 602 людей, що залишились у тюрмах Львова після "евакуації" додалися нові заарештовані, яких називали причетними до ОУН, шпигунами, диверсантами.
Спочатку вбивали за звичайним НКВСівським способом — пострілом у потилицю у спецкамері. Проте фронт швидко наближався і людей почали розстрілювати масово — навіть без формального допиту, з автоматичної зброї у камерах підвалів через дверцята для передачі їжі. В останні дні — кидали до камер гранати.
Спочатку тіла вбитих вивозили вантажівками та ховали у спецмісцях. Але перед самим приходом німців чекісти, поспішаючи, ховали вбитих у подвір'ях та підвалах тюрем.
Згодом німці примусили євреїв розкопати тіла жертв більшовицького терору і вони стали матеріалом для нацистської пропаганди.
Знищення евакуйованих в'язнів продовжувалися в центрально-східних областях України — у пересильних тюрмах Умані, Києва та Харкова (див. Харківська трагедія).
Одне з масових знищень заарештованих відбулося на Тернопільщині. Воно дістало назву Заліщицької трагедії. Тоді з обох боків зруйнованого залізничного моста через Дністер пригнали 14 вагонів із в'язнями, в кожному з яких знаходилося від 50 до 70 українців. Вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Ніхто із в'язнів не вижив. Радянська пропаганда приписала всі ці злочини нацистам.
Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тисяч осіб.
Масштабні страти більшовицькою владою політичних в'язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння справили шокове враження на населення Західної України і стали одним із головних чинників укорінення антирадянських позицій тогочасного та наступних поколінь.
Після цього жаху галичани зустрічали німців з квітами. Важко представити собі, що пережили люди, які злочини творила червона армія, якщо люди кинулися за допомогою до нацистів. Ось так, ніби й часу скільки пройшло але ворог той самий. Історія має особливість повторюватись по спіралі. І тепер, в наш час є діти загиблих героїв і закатованих полонених від рук російського окупанта.
Вкладення
Ukraine History.jpg
Ukraine History.jpg (27.21 Кіб) Переглянуто 3957 разів
Зображення

Аватар користувача
Kellys Fan
* * * *
Повідомлень: 748
З нами з: 15.11.13 22:21
Стать: чол

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Kellys Fan » 31.1.16 02:46

КОЗАК ІВАН СІРКО. ЛЮДИНА-ЛЕГЕНДА

Легенда про кошового отамана Сірка: Іван Сірко прожив 210 років – тричі по 70. Коли приходив час смерті, отаман кликав козака-джуру, свого помічника, і давав йому три пляшки з настоями трав. Після смерті отамана, він закопував його тіло. На третій день джура розгрібав землю і окроплював тіло отамана настоєм з першої пляшки – Сірко починав дихати. Після настою з другої пляшки у Сірка відкривалися очі, ну а після третього кроплення отаман починав рухатися та говорити. Коли смерть прийшла за Іваном втретє, він наказав себе спалити та розвіяти попіл за вітром. Але перед тим – відрубати йому руку та носити її у походи козацького війська 7 років і лише потім – покласти в могилу.



Отамана Івана Сірка чи не кожен українець бачив хоча б раз у житті. Живописець Ілля Рєпін зобразив його у центрі своєї картини "Запорожці пишуть листа турецькому Султанові". В Івана Сірка дійсно були дуже правильні риси обличчя. Але Рєпін не знав однієї деталі: отаман мав на нижній губі з правого боку родиму пляму червоного кольору. Сучасники вважали її Божим знаком, який відрізняв Сірка від звичайних людей…


Козак Половець мав клопіт із хлопцем від самого народження. Коли жінка народила дитя, одразу ж втратила свідомість. Молока не стало за тиждень – довелося годувати дитину хлібом. Немовля спокійно гризло окраєць, бо народилося одразу із зубами. Дяк, який зайшов охрестити немовля, відмовився брати дитину на руки, перехрестив здалеку і втік. А налякані сусіди радили батькам позбутися сина, бо за повір’ями, поява дитини з зубами означала, що народився майбутній вбивця.

Малюк ріс хворобливим і мовчазним. Серед однолітків почувався чужим, тому часто блукав лісом на самоті. У ніч на Івана Купала його збив з ніг сильний поштовх. Хлопець закричав, навмання вчепився у нападника, а коли отямився, побачив, що голими руками задушив вовка…

Після того випадку Іван перестав хворіти, але у селі його почали побоюватись. Легенду про вовка записали на Харківщині. Вважається, що саме там народився отаман. Дійсно, у тамтешній козацькій слободі Мерефі довгий час жила дружина та діти отамана. У хроніках це місце навіть називали Сірківкою. Але ж Сірко народився задовго до заснування слободи – на 53 роки раніше…

1618-й рік. Брацславське воєводство. Обійстя дрібного шляхтича Сірка. Рід скромний, але навіть такий дрібний дворянин як Сірко міг стати сенатором. Тому батько не шкодує ані сил, ані грошей, аби його син ріс освіченим: змушує хлопця займатися латиною, адже усі закони у Речі Посполитій видавалися саме цією мовою, не менше уваги приділялося і мистецтву володіння шаблею, бо найперший обов’язок шляхтича – військова служба королю.

Сірко був дійсно освіченою людиною. В архівах зберігаються його листи московським царям Олексію та Федору, королю Речі Посполитої Яну ІІІ Собеському та кримському ханові. Але поки не зрозуміло, як хлопець з шляхетної родини потрапив до запорожців?

У тих краях козаків можна було побачити нечасто, але висуваючись у похід проти турків, одного дня через село таки проходили козаки. Іван не міг втриматися, аби не побігти дивитися на славних вояків. Останню крапку у виборі хлопця поставив випадок, який визначив його долю на багато років вперед: вражений вмінням козака зупиняти кров, хлопець наважився попроситися з ними на Січ. Іванові не відмовили, але попередили, що на нього чекають справжні випробування.



Козаки вирішили приставити Івана джурою до старого козака. Сірко здивувався: чого його може навчити старий дід? А почалося навчання з того, що Іванові зав’язали очі і примушували ходити так цілий день. До побутових незручностей він швидко звикає. Має лише сорочку, виварену у риб’ячій юшці, аби в ній воші не заводилися. І в цій сорочці ходить незалежно від того, дощ надворі чи спека. Він виконує все, що йому говорять. Наступного дня малому затулили вуха, ще й до кисті прив’язали шаблю. Іванові ця вправа подобалася. Шабля швидко стала продовженням руки.

Але найбільше часу треба витрачати на, здавалося б, просте завдання: потрібно було стати спиною до сонця перед стіною і торкнутися поверхні стіни рукою швидше, аніж там з’явиться власна тінь. Після того, як опанує це, старий козак обіцяв, що Іван ловитиме кулі на льоту.

Цікаву науку проходить Іван у старого козака, але найважче йому – вчитися помирати. Вправа начебто і не складна, але замість того, щоб впадати в анабіоз, Іван постійно засинає… Потрібно було лягти на спину та дивитися на сокола, який літав у небі. Птах рухався дуже повільно, часто замираючи. Споглядаючи за ним, учень намагався уповільнити ритм серця, аби воно майже зупинилося. Дід казав, якщо навчитися так робити, то ляже отак козак у канаві біля ворожого табору, а на нього і не звертатимуть уваги, бо подумають, що неживий. Через рік невтомних тренувань Іван вже міг під час такої вправи бачити все довкола очима того сокола, що кружляв у небі.



В історії не так багато знаменитих воєначальників, про яких говорять: він не програв жодного бою. Серед найвідоміших – Олександр Македонський, Ганнібал, Олександр Невський та Олександр Суворов. У цей перелік чомусь вкрай рідко потрапляє ім’я кошового отамана Сірка, на рахунку якого теж немає програних битв. Його перемоги багатьма не сприймаються, тому що отримані за допомогою магії характерників… Але якщо 55 виграних битв отамана Сірка – це не ворожба, тоді потрібно шукати витоки формування Сірка як стратега.

Опанування воєнних навиків за книжками у 17 столітті - справа зайва, адже українське військо постійно бере участь у війнах. Аби протистояти агресії Стамбула в Європі у 1617 році створюють Лігу християнської міліції. Нещодавно на півдні Франції, де містився центр Ліги, знайдено рукописні матеріали, які підтверджують контакти старшини із представниками запорізького війська…

Під час 30-літньої війни французькі війська 10 років не могли оволодіти фортецею Дюнкерк. Гинули тисячі людей, та фортеця все одно залишалася у руках ворога.

Тоді до протоки Ла-Манш прибувають козацькі війська під командуванням Івана Сірка. Сірко висуває французам умову: не втручатися у його план. Піддані Людовика ніяк не можуть зрозуміти, чому козаки зволікають з атакою.

Українці декілька днів витрачають на вивчення мурів. З настанням ночі запорожці починають штурм цитаделі. Іспанські патрульні кораблі це виявляють і атакують січовиків. Тоді Сірко наказує підняти білі прапори, а козакам – зачаїтися у трюмах. Іспанці припинили стрілянину і підійшли до українських кораблів, висадилися на безлюдні палуби. Допитливість іспанців і погубила. Козаки вирвалися у темряві із трюмів та кинулися в рукопашну. Вони стрімко подолали іспанців і заволоділи їхніми кораблями. Сірко миттєво визначив, що серед полонених є комендант іспанського форту. Тоді іспанських матросів запорожці вишикували на палубі, а коменданту наказали піднятися на капітанський місток. Підопічні Сірка пройшли без єдиного пострілу. Вони висадилися і без проблем атакували Дюнкерк. Незабаром 5-тисячний іспанський гарнізон склав зброю.

Козаки взяли цитадель за лічені години. Зрозуміло, що цю перемогу січовики отримали без застосування магії. Феноменальна військова удача Сірка базувалася на інших уміннях полководця. Він ефективно використовував особливості рельєфу, користувався даними розвідки, а у бою відзначався високою маневреністю. Але чому здобутки Сірка замовчують військові історики? Подальші події у французькому періоді життя Сірка усе пояснюють.

Кардинал Мазаріні затягує із виплатою грошей за козацьким контрактом, але ніяк не знаходить приводу позбавитися присутності січовиків у Франції. А вони, тим часом, не збираються полишати країни без своїх грошей. Кардинал наказує знищити документи, які б засвідчували участь козаків у штурмі Дюнкерку. Мазаріні отримує чергове повідомлення: виявляється Сірко доволі впевнено почувається у Парижі. Він читає латиною лекції з історії Польщі та Русі-України у Сорбоні. І навіть влаштовує дуелі на вулицях міста. Але ж дуелі заборонені законом…Якщо вдасться зловити Сірка на гарячому, з’явиться привід запроторити впертого українця до Бастилії і тоді вся ця козацька ватага, позбавлена свого ватажка, нарешті подасться до себе додому без жодної копійки. Кардинал призначає гвардійців для стеження за Сірком.

Привід ув’язнити полковника Сірка з’являється чи не наступного дня. Гвардійці провокують Сірка на збройне зіткнення, дорікнувши полковнику, що французи воюють за честь і славу, а козаки – за гроші. Відповідь прозвучала миттєво – кожен воює за те, чого йому бракує.



Але за правилами честі, французькому шевальє за образу доведеться відповісти. Гвардієць цього тільки і чекав, але незабаром не міг второпати, що відбувається. Здавалося, він не міг наблизитися до свого противника, через декілька хвилин гвардієць втратив орієнтацію, йому здавалося, що противників навколо нього декілька, і відбиватися потрібно з усіх боків. Знесилений шевальє впав без тями. Його секунданти визнали свою поразку, але при цьому не зафіксували жодної подряпини на тілі гвардійця.

У такий безкровний спосіб Сірко виграв 17 боїв. Містом поповзли чутки, мовляв, загадковий українець-дуелянт знає магічні замовляння. А гвардійці тим часом безуспішно намагалися розсекретити тактику бою, яка призводить до перемоги без пролиття крові. Париж такого ще не бачив.

Провокація кардиналу Мазаріні не вдалася. Тому він вирішив уникнути розрахунку більш дипломатичним способом. Він запросив до себе Сірка і почав пояснювати запорожцю, що не може визнати його перемогу під Дюнкерком, адже Сірко взяв фортецю не за правилами ведення війни, а за допомогою магії та підступності. Сірко переконує кардинала визнати перемогу запорожців, інакше козаки перейдуть на бік іспанців і Дюнкерк французам доведеться відбивати знову. Мазаріні з козаками розрахувався, а Сірка почали звинувачувати у меркантильності.



Після закінчення 30-річної війни Сірко вже старий і досвідчений воїн. Середня тривалість козацького віку тоді не перевищувала 35-ти років, а Сіркові на той час уже 43. Проте, власний рахунок його переможних битв невеликий. Поки що він діє в упорядкуванні Богдана Хмельницького, але після підписання Переяславської угоди, Сірко не погодився з промосковською політикою гетьмана, і вирішив податися до низового козацтва, на Запорізьку Січ. Там Сірко, воюючи з турецько-татарськими нападниками, визволяє з неволі десятки тисяч бранців-християн. Запорожці швидко оцінили воєнні вміння Сірка. Відданий традиціям, непереможний в бою, він швидко набуває авторитету. І от коли Сіркові виповнилося 57 років, низове козацтво просить його стати кошовим отаманом.

Тоді посланець польського короля у супроводі охорони прямує на Чортомлицьку Січ. Бути обережним примушує таємний вантаж, який він везе для кошового отамана. Мандрівка триває вже третю добу. Посол хоче швидше завершити відповідальну місію, і одразу прямує до новообраного отамана. Але як тільки він його бачить, то одразу розуміє: місія провалилася. король хотів багатими подарунками привернути нового запорозького ватажка на свій бік, але цього золотом не спокусити…


Шляхтич не помиляється. Кошовий отаман подарунки не приймає. Та ще й жартує, що справжнього вовка посадити на золотий ланцюг неможливо. Хіба що на залізний. Посланець польського короля був вражений, що начальник знаного у всій Європі війська живе у простому курені, харчується із козаками із одного казана, носить, як і всі, простий одяг. Це разюче відрізнялося від того, до чого звик поляк. У нього на Батьківщині воєводи – забезпечені люди. Запорожці ж найбільшою цінністю вважали не золото, а волю та побратимство…


Сірко ніколи і нікому не пояснював, чому приймає те чи інше рішення. За відсутності будь-яких свідчень, розгадати, яка ж насправді воєнна хитрість криється за легендами, майже неможливо.

ДЖЕРЕЛО
Вкладення
КОЗАК ІВАН СІРКО.jpg
КОЗАК ІВАН СІРКО.jpg (81.25 Кіб) Переглянуто 3935 разів
Зображення

Аватар користувача
Велопортал
адміністратор конференції
адміністратор конференції
Повідомлень: 2949
З нами з: 2.12.13 10:01
Контактна інформація:

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Велопортал » 2.2.16 01:24

Це Омелян Коваль. Шестизначний номер у нього на руці - це його ім'я протягом трьох років перебування в одному із найжахливіших нацистських концтаборів Аушвіц. Гестапо заарештувало його у вересні 1941 як члена ОУН. Поруч із ним в таборі сиділи відомі оунівці Степан Ленкавський, Петро Мірчук, Микола Климишин, Данило Чайківський, Василь і Олекса Бандери. Останні два там і загинули. Визволений в 1945 році, він 25-літній юнак важив 42 кг. Але вижив
Вкладення
Омелян Коваль.jpg
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 23.2.16 12:47

23 лютого в історії

Що святкуємо цього дня?


23 лютого День пам’яті Номана Челебіджіхана (крим. Noman Çelebicihan), в офіційних російських документах його ім’я було записано як Челебі Челебієв. Майбутній лідер кримськотатарського народу, президент Кримської Народної Республіки, перший муфтій мусульман Криму, Литви, Польщі і Білорусі народився 1885 р. в сім’ї Ібраїма Челебі, імама мечеті села Біюк-Сунак (Перекоп).
Челебіджихан здобував освіту в сільській школі, продовжив її в медресе Акчора, а потім у Зинджирли медресе. На першому з’їзді киримлі у Сімферополі 25 березня 1917 обраний головою Всекримського Мусульманського виконкому і муфтієм-головою Таврійського мусульманського духовного управління. Челебіджіхан засудив більшовицький переворот у Петрограді 25 жовтня 1917, виступав за утворення революційної влади з участю всіх соціалістичних партій (без кадетів). Челебіджіхан підтримував зв’язки з Українською Центральною Радою. Вітав утворення Української Народної Республіки.
10 січня 1918 Курултай утворив комісію, яка вела переговори з більшовиками про припинення збройної боротьби в Криму. Скориставшись цим, більшовики 14 січня 1918 р. захопили владу в Сімферополі, заарештували 33-річного Номана Челебіджіхана і літаком перевезли у Севастополь.
23 лютого 1918 р. Челебіджіхан без суду був розстріляний у міській в’язниці матросами-більшовиками, а його тіло викинуте в Чорне море.
Слова його вірша крим. «Ant etkenmen!» («Я присягнувся!») стали національним гімном киримлі.
23 лютого 2014 року почалася російська окупація українського півострова Крим. Цього дня був захоплений Севастополь.
Вночі з 26 на 27 лютого російський спецназ захопив приміщення Ради міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим в Сімферополі.

http://uahistory.com/topics/events/4014
Вкладення
images-1.jpeg
images-1.jpeg (8.26 Кіб) Переглянуто 3905 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 4.3.16 21:12

Він любив дарувати ідеї

Вчений, який розробив теорію Великого вибуху, тобто походження Всесвіту, чітко сформулював проблеми і зробив розрахунок генетичного коду, відкриття способів передачі спадкової інформації; вивів формулу, що започаткувала теоретичне обґрунтування альфа-розпаду атомного ядра, Георгій Гамов народився в Одесі 4 березня 1904 р.
«Я був занадто крупний і до того ж неправильно розташовувався в материнській утробі, так що консиліум лікарів вирішив, що наступного ранку мене розділять на частини і так виймуть, щоб врятувати життя моєї матері. Але тут хтось, на щастя, згадав, що відомий московський хірург винаймає дачу біля моря в десяти кілометрах від міста. Його підняли з ліжка глибокої ночі і привезли до нашого помешкання разом із чорним докторським саквояжем. Кесарів розтин був зроблений на письмовому столі в кабінеті мого батька, де всі стіни були в книжкових полицях (може, тому я сам написав так багато книг)».
Жорик пишався старовинними родами пращурів: по лінії матері – запорозькими козаками Лебединцями, автобіографію ілюстрував репродукцією картини І.Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Більшість Лебединців були козацькими священиками, дід – митрополитом; Петро Лебединцев у травні 1861 року відслужив у Києві панахиду над труною Тараса Шевченка, залишив спогади про поета. Відомий математик К. Ф. Лебединцев, автор низки підручників із алгебри; В. В. Лебединцев був страчений за спробу замаху на міністра юстиції. Пращури по батьковій лінії були військовими, юристами. Дід був командувачем Одеського військового округу, батько — статський радник (ранг генерал-майора) викладав у приватній одеській гімназії російську мову — серед його учнів був Лев Троцький.
Коли одеситу було 9 років, померла мати, теж викладач гімназії. Батько присвятив себе вихованню сина, заохочував захоплення Гамова науками, фізикою, астрономією, біологією, подарував телескоп, мікроскоп. Після закінчення школи він вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Новоросійського (Одеського) університету, де його викладачами були фізик Микола Кастерин і математик Веніамін Каган. Г. Гамов вільно володів шістьма мовами. Він підробляв обчислювачем в Одеській астрономічної обсерваторії. Зрештою батько продав єдину цінність (столове срібло) і купив квиток до Ленінграда. Г. Гамов продовжив навчання в університеті, навчався блискуче, але мав проблеми з Конституції СРСР та з історії світової революції (були, виявляється, і такі предмети). У 1924 р. Гамов викладав фізику в артилерійській школі, був на обліку командирів Червоної Армії.
У часи студентства в Ленінградському університеті Гамов (на прізвисько Джонні) створив джаз-банд, до якого входили майбутній нобелівський лауреат Лев Ландау (Дау), Дмитро Іваненко (Димус), Матвій Бронштейн (Абат). Гурт мав мотто «не бути знаменитим некрасиво», вони видавали журнал «Отбросы физики», проводили паради усмішки.
Достроково (за три роки) Гамов закінчив університет. навчався в аспірантурі, після якої стажувався в Англії, Німеччині та Данії, був стипендіатом у Геттингенському, Копенгагенському та Кембриджському університетах, отримував стипендію Рокфеллера. Рідкісним талантом молодого вченого захоплювалися провідні вчені світу, зокрема Н. Бор, В. Паулі, Є. Вігнер, Е. Резерфорд. Двадцятишестирічний Г. Гамов був одноголосно визнаний провідним фахівцем у галузі теоретичної та ядерної фізики. У 28 років Г.Гамов за пропозицією В.Вернадського став наймолодшим член-кором Академії наук СРСР за всю історію її існування. Навіть придворний поет Дем’ян Бєдний опублікував у «Правді» шедевр про «советского парня» Георгія Гамова:
СССР зовут страной убийц и хамов.
Недаром. Вот пример: советский парень Гамов.
Чего хотите вы от этаких людей?
Уже до атома добрался, лиходей!
У 1931 році Гамов (Джонні) познайомився з випускницею фізфаку МДУ ефектною красунею Любою Вохмінцевою (прізвисько Ро) і через кілька днів одружився. Від цього шлюбу народилася дочка, але померла на першому році життя. У 1933 р. М. Бухарін подбав, щоб В. Молотов прийняв Г. Гамова і дав добро на отримання Г. Гамовим та дружиною візи для поїздки на Сольвеєвський конгрес до Брюсселя.
Г. Гамов відмовився повертатися до Союзу, він став першим ученим-неповерненцем, за що був викреслений зі списків член-корів АН СРСР (відновлений 1990, посмертно). Як би не було, але завжди Георгій посилав батькові «гумконвой» (харчі та ліки).
У 1934 р. у Гамових народився син Рустем-Ігор, який став професором біології й альпіністом, винайшов «мішок Гамова» – пристрій для насичення крові людини киснем при гірській хворобі (кисневому голодуванні).
Із Союзу до Гамова доходили відомості про його друзів: 1935 року було заарештовано Д. Іваненка (Димуса), й завдяки заступництву С. Вавілова, Я. Френкеля та А. Йоффе він не був розстріляний, а відправлений у заслання до Томська; Матвій Бронштейн (Абат, розстріляний у 1936 р.), арештований Л. Ландау (Дау) врятувався від знищення лише завдяки заступництву П. Капиці.
Г.Гамов емігрував до США, став професором Університету імені Вашингтона у Вашингтоні (до 1956), а потім від Джорджа Гамова пішла красуня дружина (після 25 років шлюбу їй набридла другорядна роль), він звик до чарки; перейшов до університету штату Колорадо. Але двометровий одесит не міняв звичок: любив запрошувати гостей, на столі була горілка та ікра й не вгавав, розповідаючи веселі історії «у вузькій компанії друзів біля каміну після смачної вечері».
Як мінімум тричі у Г.Гамова зривалася Нобелевська премія: був автором трьох видатних відкриттів, продовжувачі розробки яких стали лауреатами премій Нобеля. Г.Гамов удостоївся премії ЮНЕСКО за популяризацію науки, як автор книг «Містер Томпкінс у Країні Чудес» (1939), трилогії «Народження й смерть Сонця» (1949), «Біографія Землі» (1941), «Народження Всесвіту» (1952).
Помер Джордж Гамов у Болдері (шт. Колорадо) у 64 роки, 19 серпня 1968 р., майже одночасно з другом молодості Ландау. Не стало вченого, який щедро дарував свої геніальні ідеї.

http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhoto
Вкладення
Gamov.jpg
Gamov.jpg (59.06 Кіб) Переглянуто 3875 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 4.3.16 21:16

Михайло Вербицький

Михайло Вербицький знайшовся 4 березня 1815 р. у с. Явірник-Руський (тепер Підкарпатське воєводство, Польща) у родині греко-католицького священика. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько. Мати Пелагія вийшла заміж удруге й зреклася дітей, тому двоюрідний брат батька, перемишльський владика Української греко-католицької церкви Іван Снігурський заопікувався Михайлом і молодшим Володиславом.
Він віддав хлопців до заснованого ним церковного хору та музичної школи, там Михайло співав альтом, брат — сопрано. Для викладання дітям Іван Снігурський запросив із Чехії диригента і композитора Алоїза Нанке. У цього викладача Михайло Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту.
А потім дядько скерував Михайла до Львова на навчання. Вербицький не був найкращим учнем, вільно поводився під час служби Божої; на першому курсі його посадили на 6 год. до карцеру за участь у бунті проти кухаря, який годував семінаристів зіпсованими харчами. Сталося так, що семінарист Вербицький вивихнув суглоб і більше року пролежав у лікарні, де розваг було небагато — читати підручники та нудну урядову газету. От і узявся Михайло мордувати гітару вдень та вночі, після чого Вербицький зажив слави найбільшого віртуоза у семінарії. До нашого часу збереглося створене ним «Поученіє Хітари», яке стало першим посібником в Україні.
Юнак гарний з лиця, веселої вдачі та взірцевого характеру подобався дівчатам. У 23 роки він залишив навчання й мусив одружитися з австрійкою Барбарою Сенер, бо через півроку у подружжя народився син Іван. За кілька місяців після пологів Барбара померла, Михайло повернувся до семінарії. Але кращим студентом Вербицький не став, і через три роки його знову відлучили від навчання. У розпорядженні ректорату писалося: «Був завзятим курцем, запізнювався зі звільнення, виходив без дозволу із семінарії, а на дорогу від церкви Святого Юра до будинку семінарії витрачав до двох годин».
У 35 років батько 13-річного Івана одружився з Катериною Барон, донькою француженки-прачки австрійського генерала. Так і заробляли на життя — Михайло давав приватні уроки гри на гітарі, писав музичні номери до українських театральних вистав; Катерина вчила гімназистів французької мови. У подружжя народився син Андрій. Вербицький написав музику до 20 вистав, серед яких «Верховинці» Юзефа Коженьовського, «Москаль-чарівник» (за Квіткою-Основ’яненком), «Козак і мисливець» Івана Анталовича-Вітошинського, «Проциха» Рудольфа Моха.
У 43 роки Михайло Вербицький овдовів удруге. Жив він у Перемишлі, де брав уроки музики у директора хору місцевого римо-католицького костелу — чеха Франца Лоренца. Закінчив богословські студії, здобув сан священика, був сільським парохом. У 1856 році осів у с Млини, де прожив решту життя. Водночас перший у Галичині професійний композитор творив музику для вистав театрів у Львові та Перемишлі. Отець Михайло Вербицький створив літургію для мішаного хору, 12 оркестрових рапсодій, вісім симфонічних увертюр, три хори, два полонези; мріяв покласти на музику всі поезії Тараса Шевченка. Серед його учнів були композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський.
«Хітара — то мій фортепіян і моя жінка,» — жартував отець Михайло Вербицький. У Млинах про гітару Вербицького складали анекдоти. Наприклад, як випросив у місцевого пана чималу пожертву на церкву, виконавши кілька романсів. Або як одного разу в лісі на отця напали розбійники й той відбився своїм улюбленим інструментом.
21 грудня 1864-го у Львові у виставі театру товариства «Руська Бесіда» за п’єсою Карла Гайнца «Запорожці» вперше виконали гімн «Ще не вмерла Україна».
Перший в історії грамзапис гімну “Ще не вмерла Україна!” Співає Михайло Зазуляк. Студія Columbia, США, 1916 рік
Якось о. Михайло Вербицький прикусив язика: утворилася гематома, потім пухлина. 55-річному священикові у львівській лікарні зробили невдалу операцію. 7 (19) грудня 1870, с. Млини, на Галичині від раку язика помер 55-річний Михайло Вербицький, автор музики гімну України «Ще не вмерла Україна».

http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhoto
Вкладення
Mykhaylo_Verbytsky.jpg
Mykhaylo_Verbytsky.jpg (12.6 Кіб) Переглянуто 3874 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 4.3.16 21:36

Сьогодні, 4 березня - день народження Володимира Івасюка. Його називали "музичною душею України".

У цей день народився видатний український композитор, поет, творець української поп-музики Володимир Івасюк, який поплатився життям за любов до України
Володимир Івасюк - один із творців української естрадної музики. Видатний українець, який прожив всього 30 років, за своє коротке життя написав 107 пісень, 53 інструментальних творів, створив музику до кількох спектаклів. Окрім цього, він професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Відомий як музикант, Івасюк був і неординарним живописцем.

Талант Володимира помітили, коли хлопцю було 10 років. Про нього тоді вже говорили у рідному місті Кіцмань. У 15 про нього почули Чернівці, в 20 років - говорила вже вся Україна, а ще за рік його прийняла Москва. Його пісні відомі не лише в Україні. "Червона рута" була визнана найкращою піснею 1971 року, а "Водограй" - 1972.

Володимир Івасюк, окрім музики і поезії, мав ще й хист до малювання. У його особовому фонді зберігається кількадесят малюнків різних років - переважно шкільних і студентських. Це виконані олівцем або акварельними фарбами натюрморти, пейзажі, портрети видатних людей, автопортрет, шаржі і карикатури.

Молодша сестра Івасюка Оксана зазначає, що він був дуже галантний у стосунках з усіма жінками. "Тексти, написані братом, свідчать про його ніжні почуття. Перше велике кохання в нього було ще у школі, в Кіцмані. На пісні раннього і більш пізнього періоду дуже впливали люди, які оточували його, для яких він створював мелодії. Він сидів на лекціях у медінституті і на полях поряд з конспектом записував рядки пісень", - поділилась спогадами сестра митця.

Івасюк був не просто музикантом, він був патріотом України. Своїми піснями він відроджував любов українців до української культури та намагався протистояти пропагандистській ідеї одного великого "радянського народу". З Чернівецького медичного університету видатного українця відрахували не через те, що погано вчився, а через вчинок, який виказує справжнього Івасюка. Він у 1966 році у своїй рідній Кіцмані був серед тих, хто скинув із п’єдесталу пам’ятник Леніну.

Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор. Те, що молодий музикант був авторитетом для українців, знала і радянська влада. Тож, коли у 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди, а українські послужливі віршотворці писали: "Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!", Івасюку пропонували створювати музику на ці вірші. Влада очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути "ідеологічно". Але Івасюк був безкомпромісним. Він так нічого й не написав для прославлення горезвісного "возз'єднання". Замість того взявся за створення опери козацької доби.

Це було того ж року, коли Володимир Івасюк помер. Офіційна версія, в яку ніхто не вірить і яка дає багато підстав для сумнівів, - самогубство. Однак чимало фактів вказують на те, що молодий талановитий музикант пішов з життя не сам.

За два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в "Фонд миру" в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але видатного українця закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції.

18 травня 1979 року його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов зранку на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: однак не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. До речі, пошуки велися з 27 квітня до 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву "Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка". Імовірно, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося. Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання. Слід від петлі був свіжий. Пізніше дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, яка пішла разом з матір'ю композитора у морг, розповіла, що в Івасюка було знівечене обличчя, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про "самоповєшаніє", відкидаючи в сторону всі інші. Івасюка намагалися також назвати божевільним, говорили про "творчу кризу", про заздрість вчителя.

Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. Архіви цієї справи, що зберігаються в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф "таємно".

На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного - люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори.
26 січня 2009 року Генеральна прокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка, але в листопаді 2012 року справу було закрито нібито через відсутність складу злочину. 12 червня 2014 року Генеральна прокуратура України знову поновила закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка. "Вбитий співробітниками КГБ", - заявив прокурор Львівщини Роман Федик в лютому 2015 року.

Поет Юрій Рибчинський, який був близьким другом Володимира Івасюка, так характеризує композитора: "Володимир був скромним - як справжній художник, який працює на майбутнє, а не купається у теплій ванні сьогоднішнього успіху доти, поки вода не охолоне. Він не спекулював своїм ім'ям, яке тоді було на устах у мільйонів людей. Ні зовні, ні внутрішньо ніколи не виділяв себе серед інших, що було дивно для хлопчиська (дозволю собі подібну нахабність!), на якого раптом звалилося визнання. Івасюку в пору першого всесоюзного, а згодом і міжнародного успіху було трохи більше 20-ти. У такі роки слава - тяжке випробування. Він не тиражував успіх, як це часто відбувається з багатьма початківцями, які шукають легкого хліба, - жодна його нова пісня не була схожа на вже написані".

У 2009 році, коли видатному українцю мало б виповнитися 60, він був удостоєний звання Героя України.
Вкладення
ivasuk.jpg
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 8.3.16 19:23

8 березня 1169 р.

• 8 березня 1169 р. почалася чотириденна облога Києва силами Андрія Боголюбського.

Хто він – великорос із солодким прізвищем? «В особі князя Андрія великорос уперше виступив на історичну сцену». (В. Ключевський) Непривітний образ князя роботи В. Васнецова зустрічає кожного, хто входить до Володимирівського собору в Києві.

Андрій Боголюбський, другий син Юрія Долгорукого, народився і ріс до 35 років у Ростовсько-Суздальській області. Був двічі одружений. Про першу дружину відомостей немає; друга: красуня Улита Степанівна, дочка багатого боярина Степана Кучки, власника берегів р. Москва. Мав 5 синів і дочку Ростиславу.
8 березня 1169 р. силами Андрія Боголюбського, до якого приєдналося 11 князів, почалася облога Києва. На четвертий день після жорстоких боїв ворог узяв Київ «на щит».
Переможці, за розповідями літописця, не щадили нічого в Києві, ні храмів, ні жінок, ні дітей: «були тоді в Києві усі люди в стогоні й тузі, в скорботі нерозважній і сльозах безперестанних». Київ був відданий на нещадне розгарбування; був запалений навіть печерський монастир. Ми знаємо, що князі київської землі ніколи не зазіхали на слов’янські святині – київські храми. Андрій Боголюбський поклав початок розкраданню наших культурних цінностей: вивіз із Києва ікону Вишгородської Божої матері, відомої тепер як – «Володимирська». Як бачимо, слов’янські святині Києва нічого не значили для князя, виплеканого фінським племенем на чужій землі.
А потім сталося несподіване: Андрій Боголюбський не побажав сісти на київський престол, а віддав його брату Глібу, слухняному і не дуже мудрому. З того часу почався занепад Києва.
Ім’я Боголюбського – ім’я першого великороса; ім’я особи, проти якої було здійснене перше в історії Русі замовне політичне вбивство. У ніч проти 29 червня 1174 року, князь Андрій Боголюбський був убитий у Боголюбові своїми наближеними. Яким Кучков у помсті за страту брата об’єднав незадоволених. Легенда говорить, що 20 змовників спочатку зайшли до винного погреба, пригостилися спиртним, а далі виламали двері князя й напали на нього. Андрій хотів схопитися за меч святого Бориса, але князівський ключник Анбал, який примкнув до змовників, завчасно забрав його. Незважаючи на свій похилий вік, князь ще був сильний і навіть беззбройний довго чинив супротив. Нарешті Боголюбський упав під ударами вбивць. Князь мав вроджену хворобу – зрощені шийні хребці, через що не міг тримати прямо або нахиляти голову, тому його рештки легко встановили. Експерти констатували, що князю нанесли сорок п’ять ударів зі спини. «І рубали його мечами та шаблями, і рани списом йому нанесли», — говорить літописець.
Змовники знову відвідали винні погреби. Князь прийшов до тями й почав тікати, вбивці пішли кривавим слідом і добили його. Тіло князя лежало на вулиці, поки люд грабував княжі хороми. Ховати Андрія Боголюбського лишився один киянин Кузьмище.

http://uahistory.com/topics/events/4195
Вкладення
knjaz-Andrij.jpg
knjaz-Andrij.jpg (81.24 Кіб) Переглянуто 3843 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 9.3.16 08:32

Ярослав Мудрий

2 лютого. 1054 у Вишгороді на руках свого улюбленого сина Всеволода помер князь Ярослав Мудрий. Великий князь Ярослав Мудрий пішов із життя, покнязювавши 35 років і залишивши по собі могутню культурно піднесену державу.


За правління князя Ярослава Мудрого була укладена «Руська правда» — перший письмовий звід права, в якому прописувалися права на власність та заходи в разі її порушення.

Князь Ярослав Мудрий призначив (близько 1051 року) митрополитом київським слов’янина Іларіона, а не грека, як велося до того, що послабило візантійський вплив на Русі.

Його називали тестем Європи через укладення низки династичних шлюбів. Сам Ярослав взяв за дружину шведську принцесу Інгігерду, сина Ізяслава одружив з донькою польського князя Мешка II, сина Святослава — з дочкою німецького графа Леопольда фон Штаде. Доньки князя Ярослава стали королевами Франції (Анна), Угорщини (Анастасія), Норвегії і Данії (Єлизавета). За польського короля Казимира вийшла заміж сестра Ярослава Доброніга. Ворожнеча між Руссю і Константинополем закінчилася миром, скріпленим шлюбом Всеволода Ярославовича та візантійської принцеси, батьками князя Володимира Мономаха.

Великий будівничий – за його князювання було широко запроваджено кам’яне будівництво; засновано міста Корсунь, Юр’їв, Ярославль, Гюргів (Біла Церква), Новгород-Сіверський; засновник першої бібліотеки в Київській Русі, який «населяв книжними словесами серця людей».

Знайшов вічний спочинок у київському храмі, збудованому ним самим в ім’я Святої Софії, премудрості Божої за зразком храму Софії у Константинополі.

http://uahistory.com/topics/famous_people/515
Вкладення
istoria-ua.jpg
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 10.3.16 10:14

Михайло Туган-Барановський

Економісти Великобританії й сьогодні вивчають твори цього українця.
Михайло Туган-Барановський
Народився в с. Солонім Куп`янського повіту на Харківщині в родовитій дворянській сім`ї. Батько – Іван Якович – військовий, із татарських нащадків Чингізхана. Мати – Ганна Станіславівна Шабельська – українка, із старовинного князівського роду Мовіле-Монтвід, чиї корені сягають роду князя Гедиміна.


Михайло мав дві старші сестри і молодшого брата. Мати опікувалася освітою дітей. Відомо, що освіту розпочав хлопчина у Другій Московській гімназії, продовжив у Першій Київській та завершив у Другій Харківській гімназії. 1884 року молодий князь поступив на фізико-математичний факультет Харківського університету. Пізніше, відповідаючи на анкету журналу “Украинская жизнь“, Туган-Барановський писав: “Народився я в Харківській губернії…за походженням наполовину українець…в ранній юності і на університетській лаві почував себе українським патріотом.“ Відчувати себе українцем Михайлові допомагала тітка Олександра Станіславівна Монтвід, яка мала літературний салон, друкувала власні твори.
На цей час припадає знайомство Туган-Барановського із Лідією Карлівною Давидовою. Справа в тім, що вона очолювала журнал “Мир божий“, а Михайло співробітничав із часописом. Освічена, талановита жінка ввела Михайла у коло російських письменників ( до речі, мати Олександра Куприна – з роду Туган-Барановських). Закоханий княжич одружився, хоча родина не визнавала цей шлюб.
У архівах АН України зберігається документ, згідно з яким: “Студент імператорського університету Харківського фізико-математичного відділу Михайло Туган-Барановський внаслідок політичної неблагонадійності звільнений із числа студентів названого університету із забороною прийняття до будь-якого навчального закладу Міністерства Народної освіти“. Проте талановитий юнак 1888 року закінчив екстерном не тільки фізико-математичний факультет із ступенем кандидата природничих наук, а 1890 – юридично-економічний факультет.
1890 року у журналі “Юридический вестник“ з`явилася перша публікація молодого вченого “Вчення про граничну корисність господарських благ, як причину їх цінності“. У ці роки Туган-Барановський перебував у Англії. Він захоплено працював у Британському музеї, вивчав фабричне законодавство Великобританії, матеріали парламентських комісій.

Працю з історії економічних криз у Англії 1894 року молодий учений представив до захисту як магістерську дисертацію у Московському університеті. Через рік після одержання магістерського ступеня Туган-Барановського зарахували на посаду приват-доцента до Петербурзького університету, де він блискуче викладав.

1898 року вчений успішно захистив у Московському університеті докторську дисертацію “Російська фабрика в минулому й сучасному“. Праця стала відомою в Росії й за кордоном, витримала сім видань. Михайло Іванович захопився проблемою промислових криз.

Талановитого викладача, популярного серед студентів почали трактувати неблагонадійним, небезпечним марксистом. 1899 року наказом міністра народної освіти Туган-Барановського було усунуто з посади приват-доцента, заборонено викладацьку діяльність у Петербурзі. До цього додалася трагічна смерть дружини. Навесні 1901 року за участь у студентській демонстрації вченого було арештовано і вислано до Полтавської губернії. Упродовж чотирьох років Михайло Іванович жив на Україні у с. Пізники Лохвицького повіту у Русинових. Він вів напружену наукову роботу, плідно працював повітовим і губернським гласним. 1905 року він звернувся до Полтавського губернського земського зібрання про встановлення першого в Україні пам`ятника Тарасу Шевченку і розпочав збір коштів для цієї мети, яка була реалізована.
1905 року із Туган-Барановського було знято заборону на викладацьку діяльність і він повернувся до Петербурзького університету. !907 року побачив світ скорочений виклад курсу
“Лекції з політичної економії“, а через два роки було надруковано знамениту працю “Основи політичної економії“. Ця книга була насичена матеріалами з української господарської дійсності. Ці лекції стали підручником для студентів усієї царської Росії. Авторові присудили Російською Академією наук велику премію імені адмірала С.А.Грейга.
1909 року він створив і очолив журнал “Вестник кооперации“, який вважався найкращим у світі на той час.
1910 року він купив у с. Пізники садибу Криниця. Учень Туган-Барановського вчений-економіст М. Кондратьєв згадував, що учитель у ці роки відстоював погляд про широку автономію України, брав участь у редагуванні першої української енциклопедії “Украинский народ в его прошлом и настоящем“ (Перший том побачив світ у Петербурзі 1914 року, другий – 1916р.)
1913 року спочатку в Берліні німецькою мовою, а потім у перекладі на російську у Санкт-Петербурзі була надрукована всесвітньо відома “Соціальна теорія розподілу“. Наступні роки Туган-Барановський працює над удосконаленням кооперативного досвіду людства. Його дослідження “Соціальні основи кооперації“(1916 р.) внесли ім`я автора в число класиків-теоретиків кооперативного руху. Чи не час і нам вивчити його твори, бо Ви тільки вдумайтесь у ці слова: “Кооперативи служать інтересам не капіталістів, а тим, хто страждає від капіталістів. Кооперація є однією з форм самозахисту трудящих класів від натиску капіталу“, “Солідарність інтересів – ось духовна основа кооперації“! Туган-Барановський розглядав кооперацію, як одну з основних підвалин збереження “молодих паростків української волі“, національного та державного відродження. Михайло Іванович розробив власну модель майбутнього суспільного устрою, державу, централізм якої обмежений кооперацією і муніципалітетами.
Від початку 1917 року Михайло Іванович разом із молодою дружиною Ольгою жили поблизу річки Сули на хуторі Криниця. Сюди прийшла телеграма від Володимира Винниченка з проханням зайняти пост Генерального секретаря фінансів Центральної Ради. Коли Туган-Барановський приїхав до Києва, його сприймали, як вченого із світовим ім`ям, лояльного до українства, а він виявився справжнім українцем. За свідченням Дмитра Дорошенка, Михайло Іванович успішно провів у Петрограді переговори з французьким послом Нулансом з приводу надання Україні приватної позики. Сергій Єфремов писав:“Він заповнив ту пустоту, що розляглась на Україні в результаті отого безупинного переливання крови з нашого національного організму до чужих“. Туган-Барановський став ініціатором створення Українського товариства економістів і його першим головою.

Михайло Іванович твердив: “Передусім необхідно визнати право за українцями бути синами своєї отчизни й працювати над розвитком української національної культури.“ У 1918 році він входив до складу групи вчених, які добивалися створення Української Академії наук. Він створив і очолив спеціальний Інститут економічної кон`юнктури (1918), демографічний інститут (1919) і кооперативний інститут.
Туган-Барановський не агітував за вивчення мови, він сам учив її. Ось рядки спогадів П.Пожарського: “Він увесь час силувався говорити по-українськи, хоча це йому мало давалося, іноді не можна було без посмішки дивитися в лице Михайлу Івановичу, коли він говорив по-українському. Але фізіономія професора була завжди серйозною. “Вибачте, що я так погано говорю, але я мушу практикуватися, бо тільки таким чином я зможу навчитися української мови.“Свої лекції вчений читав державною мовою. 1919 року побачив світ його підручник українською мовою “Політична економія»“.
На Різдво урядова делегація УНР, яку очолював Туган-Барановський, їхала до Парижа на Міжнародну мирну конференцію. У вагоні відзначили 54 роки від дня народження Михайла Івановича. І цього дня на станції Затишок під Одесою нагла смерть від отрути урвала нитку життя державника Туган-Барановського.
Відомо, що його вдова емігрувала до Чехословаччини, де мала дискусії з Маланюком.

http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhoto
Вкладення
history-velokyiv.jpg
history-velokyiv.jpg (5.64 Кіб) Переглянуто 3818 разів
Зображення

Аватар користувача
Фіолетовий модератор
)_*_(
)_*_(
Повідомлень: 805
З нами з: 23.5.10 10:57
Стать: жін

Re: Iсторiя нашої країни

Повідомлення Фіолетовий модератор » 11.3.16 17:16

Моральний авторитет України

Володимир Павлович Науменко
Як Ви думаєте, кому належала ділянка землі, де поховано Т. Шевченка?
Хто очолював Центральну Раду до приїзду М. Грушевського?
Мова йде про моральний авторитет України Володи́мира Па́вловича Науменка, який народився 7 липня, а 8 липня був розстріляний.
Козацький нащадок побачив світ у Новгород-Сіверському. Дід по матері був учителем, батько працював директором гімназії, тому майбутнє Володя визначив у дитинстві. І засвоїв, що друг – не тарган, його «не заводять», а шанують усе життя: таким другом дитинства був Олександр Русов.
Київська гімназія, університет Св. Володимира. І знову рідна гімназія, до якої Володи́мир Па́влович повернувся викладачем і був ним упродовж 30 років.
22-річним учитель Науменко закохався у 18-літню випускницю інституту шляхетних дівчат Віру Шульгіну, обвінчалися й щасливо прожили 45 років, викохавши двох синів Сергія та Павла.
У 1905 р. Володимир Науменко відкрив на власні кошти на вул. Велика Підвальна (нині вул. Ярославів Вал) чоловічу гімназію, став її директором. З роками В. Науменко став дійсним статським радником, що відповідало чину генерал-майора. У цій гімназії у 1908-1915 рр. учився М. Т. Рильський.
Можна говорити про перевантаження педагога (спав по 4 години, підпрацьовував, щоб гідно утримувати родину), про неміцне здоров’я (гіпертонія, серцева недостатність); маючи 39 років педагогічного стажу, Володимир Павлович пробув у відпустці 82 дні.
Кияни шанували Науменка, який упродовж 25 років очолював редакцію «Київської старовини» – єдиного журналу, що був друкованим органом української думки в підневільній Україні. Був Володимир Науменко активним членом «Старої Громади», жодний захід із захисту національної культури не проходив без прямої участі В. Науменка.
Йому належала ділянка землі, де поховано Т. Шевченка, власним коштом він доглядав могилу, створював музей.
Роками Науменко збирав матеріал для словника української мови, вибив у Петербурзі дозвіл на його видання і передав роботу Б. Грінченку. Це єдиний випадок, коли В. Науменко зобідився, що не згадали його ім’я серед авторів. У 1906 р. в Києві було утворено Українське Наукове Товариство, В. Науменко був заступником голови, а в 1914-1917 він очолював Товариство. Він подарував свою бібліотеку, яку збирав десятки років — кілька тисяч раритетів.
У березні 1917 р. очолити Центральну Раду запропонували Євгену Чикаленку – він відмовився; тимчасово очолювати до повернення із заслання Михайла Грушевського погодився Володимир Науменко.
За цей період Володимир Науменко встиг поставити підпис на призначенні В. І. Вернадського президентом щойно заснованої Академії наук. Після близького знайомства зі складом уряду УНР, він відмовився увійти до Центральної Ради і вирішив бути подалі від політики. Та, коли на квартиру до нього прийшов міністр торгівлі Мерінг із пропозицією посісти пост міністра освіти, В. Науменко дав себе умовити.
Коли в Київ увійшли червоні, В. Науменко потрапив до списку ворогів №1: царський генерал, міністр у Скоропадського. У нього відібрали «зайву» білизну, костюм, пальто, взуття.
На день народження 66-річчя опівночі 7 липня 1919 р. у двері квартири Науменка, постукали: «Відкрийте, ЧК!». Забрали документи, портфель, гроші, арештували хазяїна. Вранці у середу 8 липня перший допит у справі № 232. На питання про ставлення до комуністичної влади арештований чесно відповів: «До радянської влади ставлюсь негативно». «Применить высшую меру наказания и поставить в известность т. Раковского», – кривавими чорнилами написав В. Лацис. Увечері у вівторок 8 липня В. Науменка розстріляв комендант ВУЧК Терехов за так звану «контрреволюційну діяльність». Проти ночі 9 липня Науменка закопали разом із іншими убитими.
Довідавшись про арешт Науменка, 9 липня не побоялися написати протест владі перший президент УАН академік В. І. Вернадський та секретар-академік А. Ю. Кримський, але вирок було вже виконано.
У четвер 10 липня київські газети опублікували страшний список, у якому першим значився Науменко В.П.
П. Г. Житецький писав, що цим пострілом було «загублено життя людини великої духовної сили, таланту, громадського значення і персональної чаруючої привабності».
Доля родини Володимира Науменка не з’ясована, припускають, що дружину і дітей також було репресовано.
http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhoto
Вкладення
1126.jpg
1126.jpg (12.75 Кіб) Переглянуто 3804 разів
Зображення


Повернутись до “Культурне життя України: турбота про духовну спадщину країни, та культурний розвиток генофонду нації”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 7 гостей