Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Аватар користувача
Трям
Мауглi
Мауглi
Повідомлень: 23656
З нами з: 19.11.02 17:45
Стать: чол
Звідки: дитина всесвіту
Контактна інформація:

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Трям » 1.2.16 04:00

Сьогодні рік як немає з нами
Русіка Німця і Діджея : Бобурова Руслана і Вадима Жеребило.
31.01.2015 року вони загинули перед входом Луганської ТЕС, яку безперервно боронили з вересня 2014-го.
Загинули від снаряду "Граду", випущеного з території, окупованої террористами "ЛНР".

Обидва щирі і бойові, добрі і загальні улюбленці.

Німець - легенда батальону "АЙДАР" і артилерії ЗСУ, мудрість і зваженість, надійність і безпосередність, неперевершене почуття гумору і неземна простота.

Діджей - юність і відвага, сміливий воїн і веселий товариш, врода і гумор, улюбленець дівчат.

* * *
Хтось поїде в Мену, хтось - в Катеринопіль,
З"їдуться айдарівці на могили їх,
Скільки потім прОйде повоєнних років,
Будем пам'ятати тих хто там поліг.

І розcкажем дітям, і розcкажем внукам
Про славетні справи мертвих і живих.
І себе спитаємо, чи всі правду робимо,
Бо інакше як тоді їздити до них?

Молодість і зрілість, спокій і запальність.
Жили як герої, так і полягли.
Не волайте гасла! Не стріляйте в небо!
Просто не забудьте ЯК вони жили.

@ "АЙДАР", 31.01.2016
Вкладення
айдар Велокиів.jpg
айдар Велокиів.jpg (36.84 Кіб) Переглянуто 1601 разів
Революція реформувала стару істину:
Не питай, що зробила для тебе Україна, а спитай, що ти зробив для неї сам.
Зображення

Аватар користувача
Трям
Мауглi
Мауглi
Повідомлень: 23656
З нами з: 19.11.02 17:45
Стать: чол
Звідки: дитина всесвіту
Контактна інформація:

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Трям » 2.2.16 15:17

Сьогодні, 2 лютого, до Івано-Франківська в супроводі поліції привезли тіло загиблого Героя України Анатолія Гаркавенка, який загинув у зоні АТО.


Небайдужі іванофранківці, побратими та рідні попрощатися із другом “Морячком” у Домі Смутку. Його востаннє повезли у рідне смт. Делятин Надвірнянського району, де відспівають панахиду. Поховають воїна 3 лютого о 11:00.

Відомо, Анатолій Гаркавенко воював в рядах ДУК ПС, 93-ї ОМБр. Загинув 30 січня поблизу шахти Бутовка Донецької області. У бійця залишилася мати та наречена.

джерело
Вкладення
Pohoron Moryachok.jpg
Революція реформувала стару істину:
Не питай, що зробила для тебе Україна, а спитай, що ти зробив для неї сам.
Зображення

Аватар користувача
Kellys Fan
* * *
Повідомлень: 414
З нами з: 15.11.13 22:21
Стать: чол
Контактна інформація:

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Kellys Fan » 21.2.16 03:30

У ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЮ. ТИМ, ХТО ЗАГИНУВ У ХОЛОДНОМУ ПЕКЛІ ДЕБАЛЬЦЕВОГО, ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

http://www.volynnews.com/news/society/i ... altsevoho/

Зображення

Він поспішав жити. Любив і вмів дарувати радість іншим. Волинський Герой Денис Чабанчук, який мужньо боронив Україну від ворога, вистоявши до кінця. У пам'ять загиблого Героя Волинська правда публікує матеріал. Щоб ніхто не забув...

Лютий 2015 увійде в історію України ще однією трагічною сторінкою, яких у цій гібридній війні з Росією було немало. І хоч військові стратеги досі сперечаються, чи був під Дебальцевим котел чи не був, але рік тому українська армія, яка кілька місяців тримала стратегічно важливий залізничний вузол, змушена була відійти і здати місто російським окупаційним військам і донецьким бойовикам. Поки у Мінську Путін дурив голову Європі, виторговуючи перемир’я не з моменту підписання мінських угод, а через три дні після дати підписання, в цей час наших хлопців у Дебальцевому «утюжили» дві російські танкові армії та артилерія.

13 лютого його прес-секретар вже хвалився, що українська армія вже у котлі, а нам з екранів розповідали, що котла немає. Путіну треба було Дебальцеве — він його отримав. Потім організували вихід українських військ. А обіцяне перемир’я не настало ні 15 лютого, ні тепер, через рік після. Серед двох сотень офіційно загиблих за це місто українських військових було двоє лучан — доброволець Сергій Шкредь і старший лейтенант 128 гірсько-піхотної бригади, 23-річний випускник Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Денис Чабанчук (на головному фото). Сьогодні — розповідь про нього. Щоб пам’ятали, щоб не забули…

Холодне пекло Дебальцевого

…Тієї ночі, коли він замерзав у кабіні понівеченого «Уралу», зігріваючи останнім теплом свого тіла пораненого товариша, у Луцьку помирала його мама. Вона прокинулася серед ночі (хоча який той сон був тоді), бо серце теліпалося так, ніби ось – ось вискочить із грудей. Вона почала молитися — і поволі відпустило. Вже потім, дізнавшись про все, проаналізувавши й співставивши дати та час, зрозуміла: в ці самі хвилини, коли їй здавалося, що помирає, зупинилося серце її Дениска. Він помер уві сні, замерзнувши у холодній кабіні з вибитими шибками. На вулиці було мінус двадцять. «І поглянь, як навколо світає. І як сніг неймовірно блищить. Потерпи. Хай вона зачекає. Ще мить…».

Денис свого світанку, на жаль, не дочекався. Офіційна дата його смерті — 17 лютого 2015. Його побратимові Вадиму Свириденку, з яким вони пліч-о-пліч помирали в кабіні, Бог подарував життя. Відморозивши ноги й руки, він вижив: через три доби на замерзаючого українця натрапила розвідгрупа ДНР. Про неймовірну історію порятунку фельдшера з Києва і силу його духу написали й розповіли майже всі українські ЗМІ. Вадим був останнім, хто бачив, як помирали поранені хлопці серед дебальцевських снігів і морозів. Серед них і їхній Чабан. Як вони марили про ту мить, коли їх знайдуть і порятують. Але за ними не повернулися…

…Ми розмовляємо з мамою Дениса на кухні. Поруч на шафі — великий портрет сина. Цей знімок він попросив зробити свого товариша по службі ще в Мукачевому. Щоб мамі подарувати. Стас, який зробив це фото, дуже важко пережив смерть Дениса. Він служив у його підрозділі строковиком, і розповідав, що солдати поважали свого молодого командира, зверталися до нього на «Ви», хоч майже всі були його ровесниками. Стас приїздив з Івано-Франківська до Луцька на день народження Дениса у вересні.




— Приїхав, нічого нам не сказав. Півдня пробув на кладовищі, тільки потім до нас прийшов. На річницю смерті теж має бути. Казав, що спілкування з Денисом дуже змінило його, він став іншим. Тому так боляче переживає його смерть. Після закінчення у 2013 році Академії сухопутних військ у Львові, син служив у Мукачевому. Мав там кімнатку в гуртожитку. Я просилася приїхати, бо ніколи на Закарпатті не була. А він все казав: «Мам, я дуже зайнятий». Так і не поїхала. Вже у березні, коли ми його похоронили, їздили туди за його речами… Якраз цвіла сакура. Я розповіла йому про це уві сні. Там його пам’ятають. Заходили у місцевий храм, куди він любив ходити, зустрічалися зі священиком і його духовною мамою пані Надією, про яку син розповідав. Отець Василь сказав: «Це була Божа дитина». А я і так знаю… — пані Люба намагається стримувати сльози.

Вона забороняє собі плакати. Та хіба заборониш, коли з кожним днем, кожним місяцем біль втрати не слабне, а лише посилюється? Вона не надіється, що колись стане легше, що час вилікує. Не полікує. І з цим треба якось жити. Дениско хотів, щоб за ним не плакали. Говоримо з Любов’ю Іванівною, а спокою не дає одна-єдина думка: чому той лютий був таким лютим? Якби не було морозів, якби було тепло, як зараз, Денис і його побратими напевне вижили б. Все могло бути інакше, якби…

— Ми розмовляли з ним ще 16 лютого зранку. Був якийсь знервований, говорив мало. Тільки сказав: «Не знаю, що воно має бути». Хоча ніколи ні на що не жалівся. Коли не спитаєш — у нього все окей, де б не був. Починаю щось розпитувати, він перебиває: «Щоб ви мене більше не питали, чи я їв, чи я спав». Говорили на різні теми, крім війни. Телефонував тільки він, зранку і ввечері. Нам би тільки знати, що ніч пройшла — і він живий. День минув — він живий. І більше нічого не треба. Він же через таке пекло пройшов… Щастя, Металіст, Луганський аеропорт. Приходив у відпустку восени 2014 — нічого не питали, бо бачили, що з дитиною робиться. Поїхали до дідуся в гості на Кіровоградщину. Стоїмо, розмовляємо, раптом яблуко впало на дах, а моя дитина вмить присіла до землі, зіщулилася. Ви собі не уявляєте, як їх обстрілювали… У Луганську він з 80-ою бригадою був. Вижити там було неможливо. Просто падаєш на землю — і молишся. Землі не було видно, вона вся була просякнута кров’ю. Розповідав, як проривалися в аеропорт: «Біжимо з хлопцями в атаку, дивлюся наліво — вже нікого немає, направо — теж. Той упав, другий. Щойно біг, а вже убили...». Як то дитині таке пережити, витримати. Бог зберіг його там. А тут не вдалося. Хоча як ми всі молилися... Десь за тиждень до смерті сказав чоловікові: «Тату, я люблю тебе». А мені: «Мамочко, ти у мене найкраща мама у світі». Я щось пожартувала, а він каже: «Нє, повір, мамо, це правда. Я багато чого побачив і знаю. Він тоді ж дзвонив своєму товаришеві Ярику. Йому сказав більше, ніж нам: «Друже, якщо не зустрінемося в цьому житті, то зустрінемося вже в іншому. Але так жити хочеться… Якщо зі мною щось станеться — я не хотів би, щоб за мною плакали». Ярик розповів нам це потім. Дзвінків більше не було. Потім нам відповіли, що він поранений. Ми не знаходили собі місця. Тоді взагалі нічого ніхто не знав. Ми почали шукати Дениса через волонтерів, афганців, в соцмережах розповсюдили інформацію. Я до останнього надіялася, що він живий. Думала, може в полоні. Навіть тоді, коли «сєпари» виклали в інтернеті відеоролик, на якому зняли розбитий «Урал» укропівський, і там у кабіні я побачила сина. Він сидів, накритий одіялом, нога поранена витягнута…

«Не запам’ятати його не можна. Це справжній Герой»

Знайти тіло Дениса не змогли відразу. На тому місці, де підірвався їхній «Урал», тіл наших хлопців не було. Майже місяць пошуків по госпіталях, в полоні, тисячі дзвінків до волонтерів, афганців, безсонні ночі й божевільні дні, коли здавалося, що все, прийшов кінець — і серце вже не витримає цього відчаю і болю. Тим часом телефон батьків обривали аферисти, пропонуючи тіло сина за винагороду. Родина їздила до екстрасенсів й гадалок, щоб почути правду. Одні казали, що живий і повернеться, інші просто мовчали, бо не хотіли, напевне, говорити страшні слова. Лише 12 березня їм зателефонували і попросили приїхати у Дніпропетровськ на опізнання. Пізніше батьки почули розповіді різних людей, дещо прочитали в соцмережах. Так краплинка за краплиною вималювалася картина тієї страшної ночі. Виявляється, Дениса з Вадимом Свириденком поранили, коли вони і ще четверо чоловік поїхали на підмогу на блокпост «Балу», де наші хлопці вже були в оточенні. БТР заховався в посадці, але ворожий танк встиг зробити свій постріл у його бік. Вадимові шрапнеллю порвало передпліччя і зачепило стегно, а Денису ногу.

Їх відвезли у штаб бригади, де в бліндажі єдиний хірург на весь Дебальцевський плацдарм Олександр Данилюк зашив рани і надав першу допомогу. Поранених було дуже багато. Пізніше лікар згадуватиме це пекло так: «Найближчою лікарнею став шпиталь у Артемівську, але він знаходився так далеко від нас, що довести туди важкого пораненого живим було фактично нереально. Тоді я ще був упевнений, що ми Дебальцеве не покинемо, що уроки Іловайська і ДАПа вище військове керівництво засвоїло. Але 9 лютого, коли ми готували пораненого до вивезення в Артемівськ, нам повідомили, що зробити це неможливо, бо біля Логвинового на трасі їздять вже російські танки. Я не розумів: як? Логвинове ж усього в 4-х кілометрах від нас! Я був вражений, але сподівався, що за годинку-дві дорогу відіб`ють. Але цього не сталося, ситуація лише загострювалася. Наступні дев`ять днів були суцільним кошмаром, під час якого ми у ХХІ-му столітті займалися окопною хірургією». Олександр у цьому потоці поранених запам’ятав Дениса: «Інший пам’ятний пацієнт — Денис Чабанчук. Знав його 6 годин. У нього було легке поранення, і поки я оперував інших, він підтримував у нашому окопі позитивну атмосферу. Не запам’ятати його не можна. Це справжній Герой. Він урятував мого друга — замерз від холоду і своїм останнім теплом зігрів товариша».

…Ввечері надійшла команда прориватися з пораненими до Артемівська, хоча багато хто був проти цього. Та накази не обговорюються. Колона вирушила в дорогу пізно ввечері: Дві БМП, УРАЛ та КАМАЗ, в останні дві повантажили тяжких поранених. Денис з Вадимом їхали в БМП. Саме їхня машина підірвалася на міні, хоча їхала останньою. Денис встиг відчинити бокові двері, вистрибнути і витягнути Вадима ще до того, як здетонував боєкомплект, тим самим врятувавши йому життя. Поранених стало ще більше, КАМАЗ їхати далі не міг. Після суперечки вирішили всіх повантажити на вцілілий «Урал» і прориватися далі до Артемівська польовими дорогами. І вже коли машина з пораненими почала від’їжджати, вона наїхала на фугас. Хлопців потужною вибуховою хвилею порозкидало в різні боки. Вадиму пошкодило хребет, він не міг рухатися. Всі, хто вцілів, ще жили надією, що розвідники, які пішли за допомогою, ось-ось повернуться. Попереду була морозна лютнева ніч. Хлопці шукали що-небудь, аби закутатися. Дехто з поранених був одягнутий дуже легко. Вадим з Денисом знайшли якусь ковдру, залізли в кабіну «Уралу» і так сиділи, гріючи одне одного своїми тілами. «Не спати! Не спати! Я постійно повторював Денису про те, що не можна спати», — розповідав в одному зі своїх інтерв’ю Вадим. Але хлопці засинали, провалюючись у морозяну бездну, і не прокидалися. Вадим бачив, як заснув навіки Денис: «розкинув руки, а потім раптом склався». Розвідники, які пішли за підмогою, так і не повернулися…

«У ту ніч, коли син помирав, у його дівчини вночі сам по собі увімкнувся плейєр і на тій пісні, яку дуже любив Денис»

Батьки Дениса й досі не можуть пояснити, чому їхній син не вижив у холодному пеклі Дебальцевого. Він же був фізично сильним, займався спортом, карате, плаванням, джиу-джитсу, з якого мріяв отримати чорний пояс. Йому присвоїли цей пояс уже посмертно і мама поклала його в домовину.

— Він по 500 разів віджимався від підлоги! Хоч був невисокого зросту, але був фізично підготовленим. Не курив, не пив, дотримувався здорового харчування. Він їздив на усі змагання, коли вчився в Академії. Поранення мав не таке важке. Чому? — це питання ставила Любов Іванівна тисячі разів. І сама знаходила відповідь. — Хлопці, коли машина підірвалася, отримали важкі контузії. Рвалося і зверху над ними, і під ними. А після таких контузій, кажуть, дуже хочеться спати. Вадим розповідав, що вони не могли рухатися. Якби син міг рухатися, він би на одній нозі стрибав, не сидів би. Щось робив би, щоб врятуватися. Значить не міг. Може отримав ще якісь внутрішні пошкодження, може кровотеча була. У куточку рота запеклася цівочка крові. Той «Урал» бойовики розібрали по запчастинах, і на тому місці, де сидів Денис, добре видно було сліди від калюжі крові. Найімовірніше, він помер від крововтрати і переохолодження. Коли Вадима знайшли деенерівці й віддали українській стороні, його доправили до шпиталю в Дніпропетровськ. Він плакав і казав, що там загинув його побратим Денис Чабанчук, який врятував йому життя. Бог мусив зберегти хоча б одного із них, щоб міг розповісти правду… Одного не можу зрозуміти: чому за ними ніхто не повернувся?

Питаюся у мами: чи сниться син? Сниться, і друзям, знайомим теж. Кільком людям снилися геть однакові сни, вони бачили кімнату Дениса і він казав, що все у нього добре. Навіть тим людям сниться, які його особисто не знали. І просить: «Обніми мою маму і поцьомай. У мене все добре».

— Він і з небес турбується про вас, щоб ви не плакали…

—Так. Знаєте, він був таким промінчиком світла. Маленьким, але стільки людей довкола себе зігрівав. Ми були з сином друзями. Він ділився зі мною всіма таємницями. Ще у старших класах коли був, прийде ввечері, ляже, притулиться до мене: «Мам, давай обніматися. Все буде кльово!» Або «Давай поговоримо. Не мовчи, якщо щось не так — скажи. Почухай мені спинку…».

Коли прощалися, як він повертався після ротації, я була тоді в лікарні після операції. Ми обнялися, я так плакала….В останні дні перед смертю йому важко було. Хлопці були втомлені, виснажені постійними обстрілами й недосипанням. Щоб підтримати його, казала йому в трубку: «Сину, давай обніматися!». Астролог йому зробив прогноз, що ця зима для нього буде важкою. Ми так хотіли, щоб вона швидше закінчилася. Але вона не закінчилася… У ту ніч, коли син помирав, у його дівчини вночі сам по собі увімкнувся плейєр і на тій пісні, яку дуже любив Денис. А ще він прислав їй квіти до дня Валентина чомусь не 14 лютого, а 13. Замовив по інтернету, і доставили тринадцятого. «Сину, чому так?» — питаю. «Мам, її цілий день вдома не буде чотирнадцятого, то нехай на день раніше будуть квіти».

Йому хотілося дарувати людям радість. Міг просто незнайомій людині подарувати квіти. Ішов до стоматолога, побачив гарний букет, купив і подарував лікарці. Він спішив. Це тепер розумію, що він спішив жити. Він дуже хотів стати військовим, бо тато і дід були військовими. Хоч самі розумієте, який престиж цієї професії був. Але він вступив до Академії сухопутних військ імені Сагайдачного. Паралельно записався на курси англійської мови. Мріяв вивчити ще кілька іноземних мов. З групою курсантів їздив у Стокгольм, де вони проходили антитерористичні навчання під егідою НАТО. Ще й заочно здобував фах менеджера у Львівському держуніверситеті. Звідти його однокурсники на похорон приїздили, і там його пам’ятають…. Спорт обожнював, брав участь у всіх змаганнях, був у Польщі, Білорусі, а восени 2013 вони їздили в Севастополь. Хто міг подумати, що через півроку Крим стане чужим…Війна його дуже змінила. Він подорослішав, хоча завжди був дуже самостійним. Був на ротації і у Львові, який він дуже любив, до нього підходили люди й дякували за те, що захищає Україну. Армія піднялася в його очах, він гордився, що бойовий офіцер. «Мамо, якби ти бачила, як там люди живуть і скільки вони натерпілися» — все розказував, коли перевели їх в Чорнухіно. Місцеві волонтери їм допомагали, чим могли. То одіяла привезуть якісь, жінки їсти готували, на Різдво пирогів напекли. Ще я висилала посилки з цукерками, щоб були гостинці для тамтешніх дітлахів. Одного разу на блок-пост під’їхав автомобіль, з нього вийшла жінка і підійшла до Дениса. А її чоловік кричить: «Що ви там її слухаєте!» А вона каже: «Можна, я вам на вушко щось скажу?» І прошепотіла: «Слава Україні!» Його це так вразило. Він весь час казав: «Мамо, ми будемо стояти до останнього». І вони стояли… Біля академії є меморіальна дошка загиблих випускників. І там вже більш як сорок прізвищ. Більшість — ось таких молодих лейтенантиків і старших лейтенантів, як наш Денис. І в луцькій школі №26, де син вчився, вже троє випускників не повернулися з війни…

… «І за крок до відважної смерті будь таким, яким Бог тебе знав…». Свою пісню «Мить» Святослав Вакарчук присвятив українському героєві, мужньому десантникові Вадимові Довгоруку, який теж під Дебальцевим кілька діб на двадцятиградусному морозі боровся за життя й переміг смерть. Але вона і про всіх тих хлопців, хто не дочекався свого світанку під Дебальцевим. І про всіх, хто поліг у цій кривавій м’ясорубці. Хочеться, щоб пом’янули всіх їх у ці дні. І пам’ятали. Луцького хлопця Дениса Чабанчука теж. «Не спіши. Вже весна наступає. За мить. " Весна наступає. Уже друга. Без Дениса. Без наших героїв. Як сказав на прощання тато хлопця: «Розумію, що з цим треба якось жити. Головне, щоб ці смерті не були марними»…
Зображення

Аватар користувача
Трям
Мауглi
Мауглi
Повідомлень: 23656
З нами з: 19.11.02 17:45
Стать: чол
Звідки: дитина всесвіту
Контактна інформація:

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Трям » 16.6.16 00:19

phpBB [media]
Революція реформувала стару істину:
Не питай, що зробила для тебе Україна, а спитай, що ти зробив для неї сам.
Зображення

Аватар користувача
Kellys Fan
* * *
Повідомлень: 414
З нами з: 15.11.13 22:21
Стать: чол
Контактна інформація:

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Kellys Fan » 18.6.16 14:00

phpBB [media]


Друг Дощ. Вiчна Слава Герою!
Зображення

Аватар користувача
Трям
Мауглi
Мауглi
Повідомлень: 23656
З нами з: 19.11.02 17:45
Стать: чол
Звідки: дитина всесвіту
Контактна інформація:

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Трям » 21.6.16 02:43

phpBB [media]
Революція реформувала стару істину:
Не питай, що зробила для тебе Україна, а спитай, що ти зробив для неї сам.
Зображення

Аватар користувача
Трям
Мауглi
Мауглi
Повідомлень: 23656
З нами з: 19.11.02 17:45
Стать: чол
Звідки: дитина всесвіту
Контактна інформація:

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Трям » 29.6.16 20:35

Вічная пам'ять! :smt90

phpBB [media]


Василь Сліпак
Революція реформувала стару істину:
Не питай, що зробила для тебе Україна, а спитай, що ти зробив для неї сам.
Зображення

Аватар користувача
Ромик
* *
Повідомлень: 188
З нами з: 8.2.13 01:28
Стать: чол

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Ромик » 28.10.17 21:05

Втрата "+"
В першу добу в груди, друга скроню
Два дні, двох пар очей немає
До 30 та в батьки
*доволі часто бачу очі та поведінку
Киньте зерна в землю...


Повернутись до “Будуємо нову країну”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 4 гостей