Веломандрівка за маршрутом Жинвалі - Шатілі - Омало - Алазань - Лагодехі- Білокани.
Деталі пройденого маршруту:
402 км, 9100м набору висоти, 8 їздових днів. Загальний трек (gpsies): http://www.gpsies.com/map.do?fileId=vdfcrhhvjlqsnies
Треки по днях (strava):
- День 1(63,4км, Набір висоти: 1920м): https://www.strava.com/activities/664048701
- День 2(45,5км, Набір висоти: 1260м): https://www.strava.com/activities/664049060
- День 3(7,6км, Набір висоти: 960м): https://www.strava.com/activities/664049163
- День 4(15,6км, Набір висоти: 1110м): https://www.strava.com/activities/664049332
- День 5(44,1км, Набір висоти: 1220м): https://www.strava.com/activities/664049647
- День 6(73,4км, Набір висоти: 1860м, Скидання висоти: 3460м): https://www.strava.com/activities/664050303
- День 7(85,2км, Набір висоти: 545м): https://www.strava.com/activities/664050539 , https://www.strava.com/activities/667701459
- День 8(66,0км, Набір висоти: 580м): https://www.strava.com/activities/667702034
Учасники цього заходу:
Олексій - натхненник групи
Андрій - ватажок групи
Олександр - "гора" групи
Олександр вирішив доєднатися до нас трохи згодом. Він вилітав на 1 день пізніше і наздоганяв нас вже на маршруті.
Стрьомний тіпок
Ну що, поїхали..
Планування і підготовка
Головний ідейний організатор поїздки, Олексій, об'їздив Грузію вздовж і впоперек на велосипеді. Регіон Тушетії залишався останнім незвіданим регіоном на карті його подорожей. Я ж у Грузії ще не бував, але мрія відвідати цю дивовижну країну повну неймовірних гірських пейзажів таїлася вже довгі роки. У січні-лютому 2016 року Льоша поділився своєю ідеєю поїхати на велосипедах до Тушетії, але до літа було ще далеко і планувати нічого не хотілося. І все ж вирішальним фактором здійснення мрії, як завжди, стала купівля квитків.
29 березня 2016 року:
Льоша - "Є дешеві квитки до Грузії, беремо?"
Я - "Поїхали, а який маршрут?"
Льоша - "До Тушетії, щось намалюю"
Андрій - "Беремо, маршрут - неважливо".
Ось так і купили квитки. Авіакомпанія Azal Airlines (28.07 Київ-Баку-Тбілісі, 7.08 Баку-Київ). Нас дуже здивувала лояльність авіаперевізника до велосипедистів. При вартості одного місця багажу 30 у.о. в одну сторону, перевезення велосипедів дозволяється абсолютно безкоштовно. Всього квитки нам обійшлися у якихось 120 у.о..
За місяць до початку поїздки почав вимальовуватися трек. Звіти про попередні веломандрівки на відрізку Шатілі - Омало було дуже важко знайти. Хоча декілька все ж вдалося переглянути:
- Були там наші кияни з Велороута.
- Ще попався звіт хлопців з Росії
- А ось ще круте відео американців. Вони подорожували на початку червня і планували в реверсі пройти маршрут від Омало до Шатілі, а далі їхати у район Казбегі, але прикордонники в селищі Гіреві не пустили їх далі, пояснивши, що на Ацунті ще повно снігу.
В цілому можна було зробити висновок, що пройти головний перевал маршруту Ацунта з велосипедами реально, але досить нелегко. Дуже хотілося, щоб погода підтримала нас у нашому прагненні. Адже гори можуть пустити до себе, а можуть і ні ...
За день до вильоту вирішив перевірити погоду за маршрутом, щоб розуміти, до чого бути готовим.
З огляду на те, що Шатілі знаходиться на висоті близько 1400 метрів, а наша головна мета - перевал Ацунта - на 2100 метрів вище, то складно було уявити, що ж нас чекає у горах. Але квитки на руках, речі зібрано, велосипеди вже у коробках, назад дороги немає.
День 0. Виїзд з Києва, дорога до місця старту
28.07. Ранок довгоочікуваної відпустки почався з перевірки усіх зібраних напередодні речей і фінального запаковування картонної коробки з велосипедом. Замовлений заздалегідь мікроавтобус забрав нас з дому і до 11:30 примчав в аеропорт разом з нашими коробками. Виліт о 13:00, часу ще вагон. На стійці реєстрації дівчина хотіла було просити квитанцію про оплату перевезення велосипедів, але представник авіакомпанії швидко їй пояснив, що це спортивне обладнання і провозиться воно безкоштовно. Чудово, повезли коробки на рентген. Моя коробка застрягла у рентгені і не хотіла їхати далі за що і отримала стусана. "Еей, легше там! Велосипед все-таки вперше летить!"
Азал в літаку годує, пригощає чаєм і кавою, шкода міцніше нічого не наливають, але ми підготувалися
. Оскільки Андрій у нас спортсмен і непитущий, він від нас відселився на сусідній ряд. Зате компанію нам склала дівчина Аня, яка летіла відпочивати до Баку і дуже боялася перельоту. Рятував всіх від страху старий добрий Джеймсон. Так вчотирьох (я, Льоша, Аня і наш ірландський друг) весело скоротали 3 години польоту.Аеропорт Баку, збудований у 2014 році, - витвір мистецтва і виглядає дуже помпезно. Правда, пасажиропотік мінімальний (я нарахував не більше 20 рейсів на добу) та й розваги в зоні очікування дуже обмежені. В основному, це дорогі бутіки і одна кафешка.
Наступний переліт до Тбілісі також пройшов швидко. Але, коли вийшли з аеропорту, на годиннику вже була 9 година вечора, і на вулиці стемніло. На нас вже чекав водій Сосо разом зі своїм другом. Вони повинні були відвезти нас до озера Жинвалі, старту нашого веломаршруту. Не без складнощів запхали ми свої коробки до праворульної Деліки і вирушили.
За попереднім прогнозом погоди, увесь день повинно було дощити, а по нашому приїзді дощ мав посилитися і тривати до самого ранку. Ще до посадки у Тбілісі здавалося, що так воно і буде. Чорні дощові хмари виднілися всюди за ілюмінатором. Приземлившись, зрозуміли, що не все так погано. На вулиці парило, але і натяку на опади не було. По дорозі до місця ночівлі дощ пускався лише пару раз. Зраділи, що прогноз був помилковим.
Дорогою заскочили поїсти. У кафе замовили 25 хінкалі і 4 хачапурі на трьох, чого виявилося занадто на цей вечір. Що не влізло - забрали із собою і доїдали вже наступного дня.
О першій годині ночі нас висадили близько недобудованого готелю на березі Жинвальского озера. Вільних номерів було багато, навіть люкси нагорі, але сходів до них ще не було. Ми розмістилися у холі першого поверху біля рецепції. Поруч залишили нерозпаковані коробки з велосипедами - ранок мудріший від вечора.
Мені здається, що з моменту посадки літака у мене не сходила ідіотська посмішка і приємне здивування з обличчя. "Привіт, Грузіє" - казав я про себе і посміхався. Нібито збулася дитяча мрія, і ти потрапив нарешті до рідних країв. Я одразу полюбив грузинських людей, мову, дороги, автомобілі (величезна кількість праворульних машин), манеру їзди на них, мінливу погоду, їжу, справжню грузинську гостинність.
На годиннику початок другої, пора спати ...
День 1. Привіт, Грузіє!
https://www.strava.com/activities/664048701
Прокинувшись, я остаточно усвідомив, що ми у Грузії. На горизонті виднілися могутні гори, трохи нижче - озеро з кришталево чистою водою. Ми швидко поснідали вчорашніми хінкалі, зібрали наші велосипеди і вирушили.
Дорога йшла спочатку уздовж озера, а потім - уздовж річки, що бере свій початок на схилі нашого першого перевалу Датвісварі (або у перекладі українською "Ведмежий хрест"). Навколо нас почали з'являтися мальовничі краєвиди. Їхали ми не поспішаючи, часто зупинялися у селах, аби випити смачного грузинського лимонаду і Боржомі.
За селищем Барісахо помітили цікавий об'єкт у скелі . Як виявилося, це - покинута ділянка початку Архотського тунелю Кавказької перевальної залізниці, якою поїздам так і не довелося поїхати.
Доїхавши до Гудіні, ми вирішили підкріпитися. На дорозі помітили покажчик гестхауса, розташованого високо на пагорбі, практично у кінці села. Андрій категорично відмовився йти нагору, сказавши, що пообідає вчорашніми хачапурі, а ми з Льошею подерлися у гору. У гестхаусі нас зустріла жінка, яка трохи говорила російською, трохи англійською, але зрозумівши, що ми хочемо поїсти, з радістю пустила нас у двір. Коли ми запитали чи не можна купити у неї вина, жінка нам відмовила, пояснивши, що у них тут немає виноградників,усе вино привозиться із Тбілісі та є досить таки рідкісним продуктом. Яким же було наше здивування, коли, накриваючи на стіл, вона поставила глечик, сказавши, що продати не може, а пригостити - будь ласка. Обід був дуже смачним. Що не з'їли - забрали у пакет, щоб нагодувати нашого Андрійка, який чекав на нас увесь цей час унизу на основній дорозі.
По обіді почали збиратися хмаринки, але вони були далеко, десь над нашим перевалом. Сьогодні ми туди не підемо ..
Стали табором у чудовому місці біля селища Кхакхматі (це останнє село перед перевалом). Тут розкинулась широка долина оточена з усіх боків горами. Увечері до нас прискакали юні джигіти верхом на конях. Хлопчаки не розмовляли російською, і ми ніяк не могли зрозуміти чого вони хотіли. Змогли розібрати лише слово "чача", яке вони повторювали, вказуючи рукою у бік села. Ми відмовились, смачно повечеряли і заховалися у намети.
Завтра на нас чекає перший перевал висотою 2675м - початок гірської частини нашого маршруту. Але це завтра ...
День 2. Перевал Ведмежий хрест, Шатілі, Муцо.
https://www.strava.com/activities/664049060
Вночі на вулиці було прохолодно (за минулий день ми видерлися на висоту 2000 метрів), Андрій навіть трохи підмерз уночі, напевно через те, що спав у наметі сам. Але нічого, сьогодні до вечора, згідно із Льошиним планом, нас повинен наздогнати Сашко, який не брав із собою намет і ночуватиме з Андрієм. А вдвох і тепліше, і веселіше.
Поснідали кашками і поїхали.
Зовсім трошки від'їхали від місця ночівлі, і одразу почалися "петельки" серпантину. Кумедне відчуття: стоїш, бачиш перед собою попереду вертикальну стіну гори і думаєш "чорт, але ж туди неможливо залізти", а потім петелька за петелькою і розумієш, що те місце, де ти був годину назад, вже десь далеко внизу.
Загалом, весь перевал можна було проїхати не спішуючись, хоча десь з висоти 2400 м дихання почало збиватися, і доводилося зупинятися, аби перевести дух. Як я помітив пізніше, якраз з такої висоти мій організм починав відчувати брак кисню під навантаженням.
Колоритні грузини зустрічають нас на перевалі.
Нагорі, незважаючи на яскраве сонце, дув холодний вітер, через що довелося вдягтись доки чекав на Андрія з Льошею, які підіймалися не поспішаючи і насолоджуючись пейзажами. Види навколо приголомшливі. У такі моменти готовий роздивлятися навколо цілу вічність, вбираючи цю шалену енергетику.
Поки ми втрьох насолоджувалися видами з перевалу, нас наздогнав мікроавтобус із туристами, які буквально за пару хвилин організували поряд стіл і приступили до страв і вина. Побачивши голодні погляди, вони запросили нас до себе, і ми з радістю взяли участь у цьому дійстві. Подякували їм за грузинську гостинність, випили за дружбу України з Грузією і рушили вниз.
Далі на нас чекав затяжний спуск до самого Шатілі.
Подолавши перевал, ми опинилися серед справжнісіньких гір. Вузька ущелина, оточена стрімкими скелями, тягнеться змійкою аж до кордону із Чечнею, куди ми і прямували. Дорогою нас оточували неймовірні пейзажі, які не взмозі передати жодна фотографія.
У Шатілі зупинилися на обід у першому ж дворі. Під час обіду розговорилися з господинею, розповіли про наші подальші плани, а також повідомили, що наш четвертий учасник зараз десь у дорозі і намагається наздогнати нас (як виявилося згодом, не дарма ми розповіли про це).
Шатілі - край цивілізації. Як виявилося, це останнє місце, де є мобільний зв'язок. Також, з розповідей, тут був останній магазин (хоча і магазином-то це назвати складно). Асортимент переважно представляв собою пиво, цигарки, різні батончики і печиво. Ні консервів, ні хліба, на які ми так розраховували, тут не виявилося.
Безліч туристів починають або закінчують свої трекінгові маршрути у Шатілі. До слова, тут була помічена рейсова маршрутка, якою можна дістатися з Тбілісі.
Набивши свої шлунки їжею і оглянувши місцеву фортецю, поїхали до кордону, а потім - до наступної фортеці, Муцо, де і планували заночувати.
Муцо - популярне туристичне місце, дійсно вражає. Фортеця розташувалася високо на скелях і знизу виглядає недосяжною.
Але враження похмурості та неприступності поєднується тут із дивовижною красою навколишньої природи. У фортеці Муцо збереглося досить багато могильників, розташованих як у самому замку, так і біля його підніжжя. Ці могильники мають вигляд невеликих кам'яних будиночків без дверей з одним вікном. Заглянувши у таке вікно, можна побачити людські останки, складені на підлозі та на кам'яних лежанках, які виступають уздовж стін. Про ці могильники ходить багато легенд . Зазвичай розповідають про епідемії чуми або чорної віспи і про традицію, за якою хворий повинен був сам приходити сюди, лягати на лежанку і чекати смерті. Важко сказати чи так було насправді. Може це був такий спосіб поховання, хоча поруч з фортецею розташований старий цвинтар, де на кожній могилі поставлено великі сланцеві плити.
Далі за маршрутом дорога перетворювалася у стежку, яка чекала на нас вже наступного дня.
А, до речі, основна причина розташування табору поблизу Муцо - це відсутність нашого четвертого учасника, Сашка:) Зараз трохи докладніше розповім про те, як він нас наздоганяв і яким дивом це у нього-таки вийшло.
До цієї поїздки ми з Андрієм Олександра не знали, тому вся комунікація з ним йшла через Льошу. План у Льоші був простий до неподобства: до вечора третього дня Сашко наздоганяє нас і шукає наші намети десь за Шатілі. Все ... Більше ніяких деталей вони не обговорювали. І нічого, що від Шатілі ми від'їхали приблизно на 20 км, і, що у основної дороги не завжди є місце для наметів . Увечері ми виявили, що мобільного зв'язку тут немає. Єдина надія на те, що Сашко дійсно буде їхати весь час основною дорогою і помітить нас.
Стемніло. Вирішили розвести вогонь. Льоша притягнув величезний оберемок дров. Через півгодини-годину дрова перегоріли, і нам нічого не залишалося як йти спати. Я обурився, сказавши, що він нас не знайде, і, що у мене немає жодного бажання завтра витрачати день на пошуки один одного. Відповідь Льоші була простою: "Ти його не знаєш, він приїде. Якщо не вночі, то вранці, як прокинемося, він точно буде тут." Ну-ну ... Хотілося б у це вірити. Льоша заснув, а я ще якийсь час вовтузився. Раптом розумію, що ось промайнуло світло по намету, і ось знову. Хапаю ліхтар і вискакую на вулицю, блимаю у відповідь. Ще трохи і бачу, що це світло велофари, і, що великий силует на двох колесах наближається до нас. Ура !!! Кричу "Сашко, привіт!", Розуміючи, що це 100% він, бо не буде іншого такого психа у цьому місці о 10 годині вечора.
Виглядав Сашко страшенно втомленим. Та й не дивно, адже він за добу проїхав 160 км і подолав перевал. Як виявилося, Саша дістався Шатілі о 20:00 і відразу почав дзвонити Льоші, щоб уточнити де ми стали. Тільки от невдача, телефони наші вже не працювали. Наступним кроком стало опитування місцевого населення чи не бачили вони групу велосипедистів. І от диво, йому попалася жінка, у якої ми обідали. Вона ж і розповіла йому про наші плани зупинитися в Муцо біля підніжжя фортеці. Не беруся вираховувати, якою була ймовірність того, що Сашко нас знайде, але удача була і справді на нашому боці.
Далі послідувала емоційна промова Саші про чудові навички планування Льоші. Трохи поспілкувавшись, побажали один одному на добраніч знову і залізли у намети. Тепер уся команда була у зборі.
"А ви мені не вірили ..." - наостанок пробурчав Олексій.
День 3. Вгору, вгору і ще трошки вище.
https://www.strava.com/activities/664049163
Вночі розпочався дощ. І, коли ми прокинулися, він вже лив щосили. Невже погода нас підводить? Так, коли збиралися їхати, прогнози були абсолютно нерадісні, але ж поки вони не виправдовувалися! Сьогодні ми маємо подолати серйозний набір висоти. І невідомо чи зможемо ми взагалі продовжити маршрут до Ацунти, якщо дощ буде лити увесь день. На щастя, годині об 11 він припинився. Все-таки, погода була прихильною до нас сьогодні. І у наступні дні теж.
Швидко поїли, зібралися і поїхали. Проїхали десь 500 метрів і вперлися у будку прикордонників. Один з прикордонників, наш земляк, відразу попередив, що потрібно виписати дозвіл, і, що процедура ця досить довга. Ми не думали, що настільки довга. Перше питання: "Хто у вас головний?". Льоша не розгубився і мовчки тицьнув пальцем у Андрія. З цього часу він став "ватажком групи". Далі прикордонник запитав на скільки днів давати пропуск, відповідаємо, що трьохх досить. Він щось знав і вписав у дозвіл 5 днів. Зібравши наші паспорти, прикордонник переписав усі дані собі, а потім почав по рації передавати інформацію у штаб. При чому виглядало це так: "А-Л-Е-К .. що? К - Костянтин, С, С-Сергій-І-Й, повторіть як зрозуміли." В такому дусі хвилин за 30 він передав всі наші дані до штабу і каже: "Чекайте". Тепер зі штабу повинні передати до головного управління, там перевірять все і дадуть підтвердження. На диво, впоралися досить швидко, за годину
. Вже по обіді ми попрощалися з прикордонниками, почувши услід "Щасливої дороги!" і побажання удачі.
Далі зустріли пару туристів, але, на жаль, я не запитав звідки вони. Це були перші люди, які побачивши нас з велосипедами, робили здивовані обличчя. Почав розпитувати їх про маршрут, сказали, що ми там намучимося з велами, але додали, що хлопці ми міцні, і все у нас вийде. Те, що в нас повірили, порадувало. До слова, ця пара йшла з провідником. Провідник вів коня, навантаженого їхніми важкими рюкзаками, а власне туристи йшли позаду з трек-палицями у руках. І таких груп із супровідниками ми зустрічали досить багато. Зручно ж саме так!
Ще зовсім трохи і почалися перші випробування:
перші елементи вело-альпінізму:
перші серйозні броди через гірську річку:
а потім перше справжнє задоволення від незайманої краси природи перед очима:
Стежка, яка йшла вздовж річки, різко взяла вправо, відразу істотно змінивши свій градієнт. Ось тут і почалися наші страждання. Підйом здавався просто вертикальним, і велосипед доводилося раз у раз штовхати, підводити і зашвирювати хоч трішечки вище.
Через пару годин цих страждань побачили групу чехів, які спускалися нам назустріч. Порівнявшись із нами, перше питання хлопців було таким: "How did you get here?". На що я їм накатаною схемою почав розповідати усю нашу логістику: Тбілісі - Шатілі - Муцо - опа-па, і ми тут. У відповідь хлопець перебив мене, ще раз повторивши своє запитання
. Адже люди дійсно не розуміли як можна було опинитися в цьому місці з велосипедами. Поспілкувалися трохи, вони посміялися і сказали, що далі буде тільки складніше. Нам було зовсім не смішно ... Далі був ліс, купа коренів, каменів, бруд, місцями ми пливли з велосипедами донизу. Якимось дивом ліс закінчився, почалася полонина, а разом із цим стала псуватися погода.
Зробивши останні зусилля, ми видерлися нагору і побачили поряд заставу прикордонників. Відразу зраділи цьому факту, бо у разі негоди люди нам допоможуть. Принаймні у них була вода, і можна було сховатися від вітру. Поки поспілкувалися з прикордонники, хмаринка почала тікати. Вони нам сказали, що поруч є джерело з водою і місце для наметів.
Туди ми і вирушили. Це було місце-мрія. Пейзажі навколо неймовірні.
А які вночі були зірки! Просто приголомшливо!
День 4. Привіт, Ацунта.
https://www.strava.com/activities/664049332/overview
Сьогодні ми маємо подолати нашу головну мету - перевал Ацунта висотою 3524 м. Ніхто серед нас не бував раніше на такій висоті з велосипедом, а особисто я і без велосипеда не був. Покидаючи вранці місце ночівлі, ми не робили жодних планів та розрахунків часу. Основним завданням на сьогодні було подолати перевал. Погода вранці нас радувала - жодної хмаринки на небі, сонечко і краса навколо, а це значить, що все має пройти вдало. Вирушили.
Спочатку наш шлях пролягав полониною, де місцями навіть дуже непогано їхалося. Пізніше стежка перейшла у траверс схилу, і їхати стало дуже проблематично. Десь у цей момент я став частіше поглядати на трек у навігаторі, щоб вгадати, де ж він, наш перевал. Дивлюся в GPS на трек, дивлюся вперед, знову в GPS. Де ж стежка? Ах ось же вона ...
Перед фінальним підйомом вирішили перекусити консервами з хачапурі. Вчора підніматися було важко переважно через постійні корені і каміння. Зараз же стежка була відкрита, без будь-яких перешкод, але градієнт і висота давали про себе знати. Зупинятися і переводити подих доводилося через кожні пару кроків.
Останні метри підйому давалися важко. Було відчуття, що у якийсь момент мозок просто відключився, а тіло продовжувало рухатися вперед на автопілоті. Вийшли на карниз, з якого вже виднілася верхівка і люди на ній, які з цікавістю спостерігали за нами. "Ну здрастуй, Ацунта!" - Вирвалося у мене. Цієї митізвідкись винирнула невідома птаха та щось прокукурікала. "Каже тобі: привіт!" - Відгукнувся Льоша, який був поруч. Посміялися. Але ж, і правда, звідки їй було взятися на висоті 3500 метрів?
І ось ми на вершині перевалу.
На перевалі зустріли трьох дівчат з Норвегії, які поспішали донизу. Вони нам повідомили, що перше селище, в якому живуть люди - Гіреві. Там можна добре поїсти і за необхідності заночувати у пристойному хостелі. Дорога займе приблизно 8 годин пішки. Але, оскільки ми на велосипедах, і далі тільки униз, то були надії дотягнути до Гіреві сьогодні.
Однак погода внесла свої корективи. Коли ми спустилися у долину річки, позаду нас як раз в районі Ацунти почало гриміти. Відразу з'явилися думки: як здорово, що ми встигли до грози. Ми продовжували маршрут, сподіваючись утекти від хмари, але вона нас потроху наздоганяла. Зустріли чергових туристів, які сказали, що буквально у 30 хв ходу є класний кемпінг з водою і навіть "магазином". Дивно було чути слово "магазин", однак може й насправді є?
Трохи відійшовши від туристів побачили, що необхідно подолати річку, і у цей час почав йти дощ. На іншому березі річки стояв пастух, який щось намагався нам кричати грузинською мовою у відповідь на наші спроби знайти найбільш придатне місце для броду. Трохи поспостерігавши, мужик сів на коня і вирішив допомогти нам переправитися. Я на радощах дав йому свій велосипед, який він взяв в одну руку, все ще сидячи на коні.
Кінь був шокований, він явно не розумів що на нього завантажили, і йому це точно не сподобалося. Він почав брикатися. Уже перебуваючи у воді, мужик не утримує велосипед, і велосипед падає вниз, у річку. "Все пропало", - подумав я, у мене ж там і спальник, і намет, і всі речі - і все мокре. Виловив велосипед, послали мужика подалі і пішли самостійно через річку. Думати довго не було часу - гроза на підході.
Тільки поставили намети, почалася злива. На щастя, мої речі при падінні велосипеда в річку не встигли намокнути. Андрій з Льошею були готові спати, незважаючи на те, що було близько 17:00. А в мене раптом прокинулася якась активність, та й шлунок бурчав і відмовлявся засинати без вечері. Десь через півтори години дощ закінчився. Вибрався з намету, а там:
Ацунта в яскраво-червоному вбранні – вигляд неймовірний. Помилувалися краєвидами, і раптом різко прокинувся жор. Поки я пішов на розвідку вздовж берега, Сашко відправився вгору, в напрямку прикордонної застави. Мені нічого цікавого на очі не потрапило, до "магазину" я не дійшов. А ось Саша повернувся з їжею. Прикордонники вирішили поділитися з нами українською тушонкою. Банка тушонки на людину і шматочок печива - такою була наша вечеря.
