viewtopic.php?f=12&t=164415
Продовження:
...В наступному селі побачили, як на паркані сушать шерсть (чи як там її правильно назвати) з овець. Для мене це було незвично і цікаво: я ніколи не мав справи з вівцями і ніколи не бачив нічого подібного.
Тут же, на місці, можна було купити різні вироби з цієї вовни.
Косів проїхали досить швидко. Фактично в місті не було багато на що дивитись. Відомий косівський базар на мене теж особливого враження не справив. Типовий ринок, переповнений сувенірною та місцевою продукцією.
Щоправда, один епізод привернув нашу увагу. Впродовж всієї подорожі ми неодноразово бачили людей, котрі носили вишиванки у повсякденні. Але в цьому містечку це вкрай поширена практика. І один момент особливо закарбувався: йде собі четверо дівчат-подруг по місту, десь 18-20-и років, і всі у вишиванках; серед простого робочого дня.
Це настільки красиво і, якщо це слово тут доречно, патріотично, що мені аж захотілось зупинитися і просто подякувати їм за те, що вони такі є. Але я чомусь не зупинився 
Отже, наступна по плану – Коломия. Але вже вечоріло. Я дивився на карту, шукаючи потенційне місце для ночівлі і раптом мені в очі кинулась назва населеного пункту «Шешори». Я пригадав, як мені одна знайома розповідала, що відпочивала там: типу зелений туризм, ще й казала, що там є якісь гарні водоспади. Тож ми вирішили зазирнути туди й там заночувати.
Приїхали ми в ці Шешори. Що я можу сказати… Очевидно, я чогось не розумію. Типова гірська річечка: швидка, не глибока, не дуже широка.
Подекуди через нерівності рельєфу на цій річці утворюються каскади водоспадів десь по 70 см, може по метру. Відповідно, в цих місцях глибина трішки глибша – десь по пояс, подекуди по груди. На трав’янистому березі цієї річки море народу, які час-від-часу заходять у цю річку, сідають під водоспадик або ж просто стоять нерухомо у цій воді, зрідка набираючи воду в долоні і поливаючи себе. Ось і все.
І я не розумію цього відпочинку. Приїхав ти сюди, зняв у когось в будиночку кімнату на 5 днів чи довше. І ось так з дня на день льопатися у цій маленькій річці, оточеними безліччю тобі подібних туристів; можливо прогулюватися по тутешніх лісах і горах. Я б так не витримав. Мені це здається таким одноманітним і скучним… Але, повторюсь, то лиш моя думка, мої враження. Кожному своє.
Отже, здивовані цими «грандіозними» водоспадами, ми розбиваємо палатку, миємось у річці та всідаємось на березі, спілкуючись про побачене тут, та й підводячи якісь підсумки по пройденим дням.
Між іншим, буквально вчора тут ще проходили змагання з мотокросу. На траві можна було бачити сліди злої гуми. Ось так, розминулись із таким видовищем.
Отже, влаштувавши такий душевний привал, трохи погомоніли, погризли semki та й пішли спати. Підсумок дня – 87 км.
ДЕНЬ 8.
(шешори-коломия-обертин-раковець-чернелиця-товсте; 131 км, 1450 м набору, 1593 м спусків))
Я прокинувся о сьомій ранку і швиденько побіг до водоспадів, щоб зробити кілька фото без людей, бо вже о восьмій там було чимало відпочивальників. Пофоткав, повернувся. Володя вже прокинувся. Тож неквапливо почали збиратися. І тут стався цікавий інцидент.
Володя пішов до річки щось там помити, я закріпляв палатку з карематом до баула, і в цей момент підійшов до мене якийсь місцевий. На відстані метрів тридцяти від нього стояв ще якийсь дядько, очевидно колега цього. Підійшов до мене та й каже: «Я перепрошую, але в нас тут на березі стоянка платна. 30 грн. Але Ви не на авто, тому з Вас 10 грн.». Я здивувався. Та й кажу: «На якій підставі?» А він мені: «Це приватна територія». Я продовжую зухвало: «І хто ж її приватизував?». А він каже: «Я».
Я ледь не засміявся
. Перше, що спало на думку, заїхати йому по пєчєні 
. З іншої сторони подумав, що потрібно трохи познущатися з нього і вже хотів сказати, що я йому заплачу, але спершу нехай покаже документи на приватизацію землі, а також звітність про те, куди йдуть зібрані кошти. Адже хоч і на березі стояв бак для сміття, але він вже давним-давно не вивозився: сміття біля нього була ціла гора.Поки ці думки крутилися у мене в голові, я уважно зміряв поглядом цього чоловіка, потім того, що стояв позаду, і я збагнув, що переді мною стоїть простий собі дядько, котрому не вистачає на пляшку. На якусь мить мені перехотілось вести цей зухвалий діалог, що назрівав у мене в голові і я вже збирався його просто послати, але щось таки мене стримувало. Я стояв і зверхньо дивився прямо йому в очі, а він опустив голову і стояв біля мене, як школяр стоїть біля вчителя, коли той його вичитує за погану поведінку чи щось таке
. І ось саме в цей момент зі мною щось відбулось. Мені стало шкода цього чоловіка. Я дістав і дав йому ту нещасну десятку, а він зрадів, ще й подякував мені; пішов до свого колеги і дуже швидко вони двоє зникли десь у дворах…В цей момент прийшов Володя. Все вже було зібрано. Ми сіли і поїхали. Курс на Коломию. Я їхав і розмірковував про те, що сталося…
Я не можу пояснити це. Можливо я помилився. Можливо я поспішив. Але в той момент, коли я дивився на цю людину, мені на мить здалося, що ми в однаковому положенні. Мені здалось, що у цього чоловіка ще є якась гідність і йому було соромно жебракувати, просто ходити і просити грошей на пляшку. Тому він вигадав цю дурну історію, сподіваючись, що туристи на це поведуться. Я дав йому гроші не тому, що повівся. А тому, що мені дійсно стало його шкода. Я переконаний, що велика кількість людей п’є для того, щоб заглушити свій біль. Я не хочу зараз говорити про те, чи правильно це, чи ні. Я хочу сказати про інше. Всі ми – раби системи. І за великим рахунком я такий же ж, як і цей чоловік. Різниця між нами тільки в тому, що у нього антидепресант – це пляшка, а у мене – велосипед. Але суть то та сама! Кожен із нас, використовуючи різні засоби, намагається привнести у своє життя якісь враження, кольори, емоції. І все це відбувається на противагу тому негативу, котрий ми всі відчуваємо чи не щодня: немила робота, жалюгідна оплата праці, загальна соціальна несправедливість на зразок корупції і тому подібні явища. Я не хотів би називати це втечею від реальності. Ні. Швидше навпаки – це опозиція. Намагання створити власну реальність. Але чому я кажу, що я такий же ж, як і цей чоловік? Бо він створює свою власну реальність, сідаючи за пляшку, а я – сідаючи на велосипед і відкриваючи нові горизонти для себе. Лиш фішка в тому, що я можу це робити лише один нікчемний раз на рік!!!! Лише раз на рік, під час відпустки… Ви розумієте, що я хочу сказати?.. Тут не йдеться про те, що треба кидати роботу, створювати свій бізнес і т.д. Все рівно не всі створять бізнес. Більше того, не всі хочуть цього. Є люди, котрі працюють вчителем у школі чи лікарем у якійсь державній лікарні. Вони отримують не багато грошей. Але вони обожнюють свою справу і не хочуть її міняти на щось інше. І вони це роблять з дня на день, з року в рік, усе життя. За копійки. Їм подобається те, що вони роблять. Але їм не подобається те, що вони отримують за цю справу. І лише раз в рік їм дають ковток свіжого повітря – відпустку. Так і я. Я сідаю на велосипед і вирушаю по це свіже повітря, по нові враження, нові емоції. Або навіть у повсякденні, коли я їду з роботи на велосипеді, я теж насолоджуюсь цим моментом. І цей момент знімає з мене втому робочого дня, дає якусь невеличку розрядку…
До чого я це все… Ми майже всі робимо одне й те ж. Тільки використовуємо для цього різні засоби. І цей чоловік із своєю витівкою, котра насправді була лиш проханням милостині, щоб піти, взяти пляшку і приглушити усвідомлення цієї гнітючої реальності, постав для мене якимось прообразом всього того, що відбувається у нас в країні…
Ось такі філософські думки були в мене всю дорогу до Коломиї…
А може я помилився… Може я просто не виспався… А може я занадто перейнявся «Гетсиманським садом» Багряного… Не знаю… Не знаю…
Дорога до Коломиї: на вигляд – нормальний асфальт, але, їдучи на велосипеді, складалось враження, що ти їдеш по колишній радянській хвилястій пральній дошці. Відповідно, важко було тримати якусь нормальну швидкість, плюс дорога проходить рівниною, тож мав місце і боковий вітер, відтак їхалось повільно і виснажливо. Десь на півшляху зробили зупинку на «ОККО». Наша заправка – смачний латте та eat me: бюджетно, калорійно, смачно. Рекомендую.
В Коломиї довго не затримались: оглянули історичний центр
та музей писанки.
Володі сподобалось. Мене не зацепило. На один раз. Чому – не знаю. Такі мої враження.
Після Коломиї наш маршрут дійшов до завершального етапу. Ми їхали до останніх двох об’єктів, що були поряд один з одним: руїни замків у с. Раковець та Чернелиця.
З Коломиї на Обертин дорога відносно непогана. Обертин-Раковець: проїхати можна, але якщо одним словом – жах.
Перед Раковцем натрапили на українську версію Христа із Ріо.
Мені сподобалось: козак і воїн УПА. Слава героям!
При в’їзді в Раковець розсмішила тематична скульптура.
Очевидно назва села таки має якесь відношення до цієї істоти. До слова сказати, по всій Франківщині зупинки в селах дуже гарно оздоблені: майже всюди різноманітні мозаїки на гуцульсько-українську тематику.
Коли ми прибули по вказівнику та по навігатору до місця, де в Раковці мали бути руїни, ми не повірили своїм очам. Фактично навіть руїн немає. Праворуч від дороги можна розпізнати щось схоже на залишки стіни.
А ліворуч, де власне був замок, навіть груди каміння немає, а лиш поодинокі кам’яні брили.
Їдучи далі по селу, дуже багато можна було бачити специфічної кладки парканів та огорож у місцевих.
На підставі цього ми зробили висновок, що люди поростягували каміння з замку на свої потреби. Як казав лідер російської брехні: «Совпадение? Не думаю».
Розчаровані, ми поїхали в Чернелицю.
Тут хочу дати невеличку рекомендацію. Коли я повернувся з подорожі і загуглив інфу про Раковецький замок, мені випало фото башти. Фото свіже, зроблено за місяць до нашої поїздки. Порився на інших сайтах і таки переконався, що дійсно в Раковці із руїн лишилася тільки башта. Чесно, я не можу збагнути, як ми, ходивши там по черзі, провтикали її?! Очевидно вона трохи далі від дороги, ближче до річки. Що ж, я як організатор цієї покатеньки, мушу визнати свій провал. Разом з тим я отримав дуже хороший урок: після того, коли складений план маршруту, потрібно погуглити про кожен об’єкт, який ти налаштований відвідати. Так, ти побачиш його картинку і знатимеш, що на місці тобі потрібно шукати.
Отже, ми здолали жахливих 10 км від Раковця до Чернелиці.
В напрямку до руїн замку були ще руїни старовинного домініканського костелу.
Щодо замку – то тут нас чекав приємний сюрприз. Могутні руїни в’їзної вежі,
непогано збережені стіни, їх можна обійти ззовні по периметру. На території руїн замку росте сад, котрий тут посадили у повоєнні роки.
Цікава атмосфера: сад, оточений могутніми мурами. Ми зробили серед цього саду привал на бутерброди та пиво
в честь номінального закінчення маршруту. Тепер лишалось тільки дістатися цивілізації. Загалом, Чернелиця справила дуже цікаве враження. Саме по собі село маленьке. Дорога до нього (принаймні зі сторони Раковця) – одна з найгірших, що я бачив. В’їхали в село близько 18.00. Людей на вулиці було дуже мало. Типова картина із поодиноких порожніх хат, що вже просто завалюються від віку. Проїхали напівзруйнований храм (костел). Їдемо до наступних руїн. І весь цей час, де б ми не були, на всю горлянку кричать динаміки на стовпах і транслюють якісь радіопередачі. Хоч і вони були інформаційного характеру, начебто проукраїнського змісту, але коли я сидів біля магазину, жував банан і думав, як закінчити маршрут, я відчув себе учасником роману Оурвела «1984». Серйозно, такий тиск на мозок. Місцеві мабуть просто вже звикли до такого. Ось цим Чернелиця запам’яталась найбільше.
Вже вечоріло. Було десь пару хвилин по 19.00, але ми вирішили не розбивати палатку на ніч, а рухатись далі. Коли я їздив по Тернопільщині, то запам’ятав, що з Товстого вночі, ближче до ранку (о 02.55), йде електричка на Тернопіль. Від Чернелиці до Товстого по навігатору було 37 км. Звісно, ми були трохи стомлені, але мали час в запасі і спокійним темпом поїхали туди.
Десь км 10-12 дорога була так само жахлива, аж поки ми не виїхали на Тернопільську трасу.
Стемніло. Ввімкнули все світло, що було. Певний час їхали поруч, спілкувалися, ділилися враженнями, різними думками. Дорога була майже порожня. А коли виїхали на відрізок дороги Тернопіль-Чернівці, довелось йти колоною, прижимаючись якомога правіше, бо фури нахабно витісняли тебе з траси, хоч місця там цілком достатньо. Це мабуть якась особливість Тернопільської області, бо помічаю це вже не вперше.
Приїхали на залізничну станцію не задовго після опівночі. До електрички лишалося ще кілька годин. Ми розстелили каремати, зарилися в спальники і десь 1,5-2 год. вдалось поспати. По будильнику схопились, швидко зібрались, завантажились в електричку і там дрихнули до самого Тернополя. В Тернополі наші дороги розійшлись: Володя на залізницю і додому, а я на автобус і теж додому.
Згідно показників одометра у Товстому на зал. станції, за 8-ий день ми пройшли 131 км.
Так закінчився 8-ий день чергової веломандрівки, котра для мене виявилась принципово іншою, не схожою на попередні.
Звісно ж, можна говорити, що кожна поїздка відрізняється одна від одної, навіть шлях на велосипеді з роботи додому теж може бути різним.
Перед цією поїздкою я ставив якісь незбагненні задачі: я хотів отримати відповіді на якісь питання. Тобто, раніше я їхав у подорож за новими враженнями, за якимось фаном, побачити щось нове, розширити межі свого горизонту і певною мірою межі своєї зони комфорту, ну і зрозуміло – скинути 1-2 кг, як же ж без цього. Але перед цією поїздкою я поставив істотно інші задачі. Мені здавалося, що в процесі подорожі у мене буде можливість, час, натхнення добряче порозмірковувати над низкою проблем, а відтак і знайти певні відповіді…
Що я можу сказати тепер… Поїздка виявилась настільки сповнена якихось несподіванок, пригод, позитивних вражень та розчарувань, що думати про що-небудь ще – не було коли.
Я повернувся додому. Пройшов ще певний час, допоки я сів за написання звіту. І вже в процесі цієї творчої роботи, вочевидь, я наблизився до того, що шукав. Я хотів поділитися своїми думками, насамперед тими моментами, що мене розчарували, щоб застерегти інших райдерів не повторити моїх помилок і якомога раціональніше спланувати маршрут. Натомість, процес написання звіту настільки мене захопив, що я насолодився пройденим маршрутом ще раз. Це настільки цікаве відчуття: я дописую ці рядки, а за вікном вже майже всюди опало жовте листя, люди вже ходять у теплому одязі, я сиджу в затишній квартирі, ліворуч біля мене стоїть кава з молоком, а праворуч від мене – мій велосипедик, в іншій кімнаті чимось метушиться дружина, а я усією свідомістю перебуваю на Франківщині, прокручую перед очима, немов фільм, кожен кілометр пройденого шляху. І це реально прекрасно. В кінцевому результаті, я зрозумів, що був щасливий тоді, під час подорожі, і я щасливий зараз, пишучи це все. Я дійсно зрозумів, що щастя полягає у цілій низці маленьких простих речей.
А ми у повсякденній метушні просто не встигаємо побачити їх, зупинитись на мить і звернути на них увагу. Очевидно, той факт, що в тріпі я ні про що інше, окрім самої подорожі, не думав, і привів мене до таких висновків. Я отримав можливість просто зупинитися, просмакувати момент реальності – тут і зараз. І розумію, що це можна робити не лише у мандрах. Навіть серед типового робочого дня все рівно є час для насолоди, все рівно є миті, котрі роблять нас щасливими. Лише потрібно давати собі певну звітність: чи хочу я бути щасливим, чи хочу я помічати те, що робить мене щасливим. І тоді навіть перерва на 5 хв. і чашка справжнього еспрессо може наповнити тебе позитивними емоціями, може нагадати тобі ті яскраві миті із твоїх мандрівок, або те, що тебе десь хтось чекає. А заради цього варто жити, однозначно! Щоб смакувати такі моменти! Щоб тебе зігрівали спогади або очікування зустрічі, або ж самі зустрічі! А для цього всього нам потрібно навчитися зупинятися! Ніколи б не подумав, що скажу це! Але у цьому невпинному русі вперед – навчання, робота, спорт-зал, мовні курси, якісь хоббі і ще багато чого ще – дуже легко можна загубитися, можна почати втрачати власне «Я». Здавалося б нічого поганого, ти йдеш вперед, ти розвиваєшся. Але який у цьому всьому сенс, якщо ритм цього руху вперед настільки великий, що тобі нема коли взяти кохану і тупо піти з нею на суші?! Тобто, теоретично, тобі є коли, але ти повинен планувати це щонайменше за тиждень і записувати собі в робочий щоденник. І мене це дратує. Не хочу бути щасливим у відведені для цього години. Хочу бути щасливим щомиті. А для цього потрібно навчитися зупинятися…
Не знаю, наскільки зрозуміло я виклав свої думки. Але це те, що навіяла мені така різноманітна і непередбачувана Франківщина. Це те зцілення, котре я отримав від подорожі. Заради цього варто було їхати тоді… Заради таких відкриттів у своїй свідомості варто їхати знову!
По технічній складовій здається всі нюанси вписав у звіт. В ідеалі, не вистачало павер-банки та блютуз-колонки. Банку вже придбав, колонка на черзі, так що до наступної подорожі майже готовий
Щодо фінансової складової: з розрахунку на одного – автобус Київ-Франківськ – 250 грн., електричка з Франківська до Калуша – десь 20 грн., електричка з Товстого до Тернополя теж не більше 20 грн., а може й менше, не пам’ятаю, з Тернополя до Кременця приблизно 40 грн. і автобус Кременець-Київ – 190 грн.
По харчуванню – я навіть у Києві маю один повноцінний прийом їжі на день, а все решта впродовж дня – перекус типу бананів, бутербродів, кави і злакових батончиків. У поїздці було теж саме. На маршруті достатньо закладів типу Колиба чи простих кафе, піцерій тощо, тому з цим проблем не було. Ну і зрозуміло, що в магазинах придбати якийсь бутербродний варіант теж не було проблемою. Відтак, бюджет усієї поїздки без якихось обмежень – 2500 грн. вистачило з головою (у Володі цифра більша через ремонт у Франківську).
Трек додаю, хоча він може мати відхилення на кілька десятків метрів від реального маршруту. Раджу використовувати його як орієнтир для пошуку цікавинок, але сліпо по ньому йти не раджу, краще мати в запасі паперові карти.
[/quote]
Мої контакти:
ел. пошта velobike89@gmail.com
вк: https://vk.com/id232732656
фб: https://www.facebook.com/profile.php?id=100007072115720
форум велокиїв: memberlist.php?mode=viewprofile&u=61510
