Буджак – це південь Бессарабії. Буджак включає в себе південь Одеської області (на південь від Дністра) та південь Молдавії. Моя подорож з Миколаєва у Буджак була під час відпустки влітку 2012 р. Кінцевий пункт поїздки – с. Білолісся – моє рідне село у Татарбунарському районі Одеської області.
Для мене ця поїздка була ностальгічною. Тоді, у 2012 р. у Миколаєві, де я жив протягом 30 років, ще була квартира, і я відчував, що її скоро доведеться продати і остаточно переїхати до Києва. Так згодом і сталося. Прощай, теплий південь!
Відстань від Миколаєва до Білолісся (через Одесу та Затоку) – більше 300 км.
Спочатку шлях до Одеси я планував через Очаків, далі – переправитися біля с. Чорноморка через Березанський лиман на човні. Але знайомі сказали, що там гирло лиману небезпечне, і навряд чи я знайду охочих переправити мене на протилежний берег.
То ж, їду по Одеській трасі.
9 серпня 2012 р., Миколаїв – Одеса
Виїхав я о 9-й ранку, на пару годину пізніше, ніж планував. Проїхав вздовж лівого берега Південно-бузького лиману. Прекрасний пейзаж. Ось таке фото зробив мій син у далекому 2006 році:
Далі – Варварівський міст (пробачте, це перше і єдине фото з інтернета: забув зупинитися біля та на мосту):
З нього відкривається чудовий вид на Південний Буг та Соляні (район Миколаєва). А ось і Варварівка – окраїна Миколаєва. На виїзді – каплиця св. Миколая, покровителя всіх моряків та інших мандрівників. Мабуть, і велосипедистів!
Прощай, Миколаєве!
Хороша погода: тепло, сонячно. Слабкий північний вітер, який здуває від мене вихлопні гази автомобілів. Їду по одеській трасі без пригод. Обочина місцями хороша, місцями не дуже, з напливами та вибоїнами; інколи вузька, інколи широка. Проїжджаю с. Половинки, яке знаходиться на півшляху від Херсона до Одеси, с. Нечаяне та річку Березань, через лиман якої я збирався переправлятися на човні:
Річка для такої пори досить повноводна. Згідно з планом, я збирався у перший день дібратися лише до с. Коблево, там відпочити на якійсь базі на березі моря. Перед с. Чапаївка я обігнав якогось циганчука, який пішки йшов у напрямку Одеси. Біля села я зупинився у придорожній альтанці. А через хвилин. 5–10 мене догнав цей же циганчук. Виявилося, він пішки йде з Варварівки у Коблево. Він уже пройшов майже 40км, і планував пройти в той же день ще більше 30! У нього був невеликий рюкзак, якийсь тент для захисту від дощу та ночівлі. Рік чи два тому у нього померла дружина, і це було для нього великим ударом. Можливо, він так рятувався від депресії. Для когось він може здатися ненормальним, а я його хвалю! Натхненний героїзмом циганчука, я зрозумів, що в Коблево я не зупинюся, а поїду до Одеси. Біля Коблево у мілкому Тілігульському лимані тренувалися віндсерфінгісти:
Але польоти у них були не дуже вдалими.
Доїхавши до розвилки Одеса – Южне, я вирішив поїхати повз Южне, бо траса була занадто напруженою. На жаль, дорога тут значно гірша, а відрізок зустрів мене сильним зустрічним вітром. Довелося добряче давити на педалі. Аж ось відомий своїми скандальними спробами приватизації Південний припортовий завод:
А ось тут, по насипу на мосту через малий Аджалицький лиман біля с. Григорівка, років 40 тому, ще до того, як побудували припортовий гігант,проходила траса Одеса–Миколаїв:
Біля нього у 1941 р. велися бої за оборону Одеси:
Територія біля моря загороджена, неприглядна, але зустрічаються й гарні містечка та мікрорайони – супутники Одеси:
Вечоріє, але до Одеси ще треба покрутить педалі.
Біля Гвардійського я побачив на протилежній обочині велосипедиста . Я зупинився, підійшов і поздоровався. Він відповів щось не дуже чітке. Я спитав, звідкіля він їде. Той відповів чомусь французькою «Allemagne». Я спитав: «Are you from Germany?». Він відповів «Yes, yes». Знайшовши спільну мову ми трошки поговорили. Він їде з Німеччини, з Дюссельдорфа, у Казахстан. Я спитав, у яке місто, але його відповідь не зрозумів. Я не чув такої назви. Я перепитав: «До Алма-Ати?», але німець відповів, що не цього року. Він проїхав 2300 км за приблизно 3 тижні, а всього мав 6-тижневу відпустку. Проїжджав щодня біля 100 км. Звали його чи то Климент чи Кливленд, уже забув. Йому було біля 40 років. Велосипед був у нього з незвичними для нас малими колесами, мабуть, дюймів 20. На малому багажнику був занадто малий як для такої довгої подорожі пакет, який дико контрастував з моїм велобаулом на 65 літрів, заповненим лише наполовину, та й то – непотребом. Ночував він де прийдеться: у готелях, мотелях, хостелах, чи у палатці (яка ж вона мініатюрна!). Ще була пара міні-сумочок на передній вилці та навігатор. А вся рама була обвішана пляшками з водою: жара! Ми розмовляли на обочині біля лісосмуги, а у канаві лежало усяке сміття: пляшки, пакети і т.п. Я собою старався закрити цей безлад від німця, бо було соромно за наші порядки. Побажавши один одному щасливої дороги, ми розпрощалися. Жаль, ми не обмінялися з ним адресами чи телефонами. Як він доїхав?...
А я доїхав добре, хоч і пізно. Дібрався до центру, а далі – на Черьомушки, до своєї далекої родички – троюрідної племінниці. Тут було все по-домашньому добре.
Всього проїхав 148,7 км. Чистий час – 7:56.
10 серпня 2012 р., Одеса – Кароліно-Бугаз
Цього дня мене ждав поганий сюрприз. Я зібрався зняти з банківської картки гроші, щоб переночувати у Затоці. Але строк дії картки закінчився 31 липня. Добре, що племінниця позичила мені 200 грн, і я міг вже не переживати за свою подальшу подорож. Отже, вперед!
Свій шлях я запланував через Іллічівськ, про який чув багато хорошого, який знаходиться зовсім недалеко від Одеси, але в якому ніколи не був. Якщо ви не були в Радянському Союзі, або народилися пізніше – приїжджайте в Іллічівськ.
Вулиці чисті, охайні, приємні, зелені:
На вулиці ім. Карла Маркса знаходиться невеличка церква:
У центрі міста є гарненький пляж. Хотів скупатися, але переодягнутися та покласти надійно велосипед було ніде, тому вийшов на окраїну пляжу. Проте через 5 хвилин по запаху виявив, що поруч було місце стоку каналізації. Тому зразу ж змушений був покинути пляж. Приємне враження від міста, на жаль, було зіпсоване. Але в цілому – прекрасне місто. Одягнувся – і в дорогу.
На окраїні Іллічівська жертви місцевого «Еліта-центру» протестують проти присвоєння забудовником їхнього житла:
Виїжджаю з Іллічівська та їду у напрямку Затоки через с. Санжійка. Обочина з частими вибоїнами, тісна, машин багато, але їхати можна. Шофери-одесити ведуть себе досить нахабно, але білоруси – дуже ввічливо. Поблизу с. Грибівки доволі симпатичний пейзаж:
При в’їзді в Кароліно-Бугаз починаю шукати житло. Все зайняте, або ж на одну ніч мене ніхто не хоче приймати. Але ось велика реклама! Дзвоню. Місць багато, на будь-який смак, проте ціна – 1100–1400 грн.! Якби мені треба було відпочити тиждень, то краще полетів би у Єгипет. Їду далі. Аж ось зупиняюсь біля якогось приватного будинку. Питаю. У хазяйки житло є, і лише за 70 грн. Ще й вечеря за 20 грн. Умови спартанські, але я був один у «трьохмістному номері» розміром 2 на 3 метри, тому не тісно. Був душ, у якому не захотілося купатися:
Краще було б, якби я пропустив також Їхню вечерю. Зате велосипед прив’язав до паркана біля свого номера. Розпитав у хазяйки дорогу до «Чайки» – студентської бази відпочинку Одеського політехнічного інституту (тепер – університету). Провчився 5 років у інституті, але тут ні разу не був. Аж ось через 35 років випала нагода:
Люблю море:
Поруч озеро:
Але всюди, в тому числі біля заможних будинків, жахливі купи сміття:
Біля них не засмучуючись відпочивають «дикарі»:
А ось і готель «Чорне море», за проживання у якому ніяк не варто платити понад тисячу гривень, бо у Єгипті краще:
Всього проїхав 69,1 км. Чистий час – 4:00.
11 серпня 2012 р., Кароліно-Бугаз – Білолісся
Сьогодні мені треба доїхати до Білолісся, щоб завтра попасти на день народження до сусіда – троюрідного племінника і друга, брата племінниці, у якої я зупинявся у Одесі. Він працює у Петербурзі, і раз у році приїжджає додому. Отже, вперед! Вузенька довга смужка коси Дністровського лиману – прекрасне місце, але фотографії з дороги виходять негарними, тому що з обох сторін дорогу оточують будинки, бази відпочинку, залізниця і т.п.:
Хотів би я мати тут дачу! Залізнично-автомобільний міст побудований у 1955 р., а до цього зв’язок Аккерманською областю (пізніше – Ізмаїльскою) був поромним, між Овідіополем та Аккерманом (тепер – Білгород-Дністровським).
В околиці відомого виноробного села Шабо – виноградники та пам’ятник його засновникам:
У центр Білгород-Дністровського я не заїжджаю, тому що до Білолісся ще далеко. Дорога за містом – жахіття, ремонту на багатьох ділянках не було не те що за радянських часів, а значно раніше:
Насправді довжина поганої ділянки у даному випадку була всього 2–3 км, зате нестача вибоїн була компенсована на наступних перегонах. Є великий проміжок, по якому машини рухаються з швидкістю навіть не велосипеда, а пішохода. Село з щасливою назвою «Розкішне»:
Жаль, але вид у нього не був розкішним. Перевага цієї дороги порівняно з дорогою через Маяки та Паланку – менша кількість машин. До с. Монаші – звичайний південно-бессарабський пейзаж – поля та лісосмуги. За с. Монаші – гарненьке водосховище. Саме час зробити привал:
Перед Саратою кілометрів 15–20 тягнеться зручна для велосипедистів ділянка – широка та гладка асфальтова обочина. День би так їхав! Пам’ятник героям Великої Вітчизняної війни:
Сарата – колишнє німецьке село, з якого німців у 1940 р. добровільно-примусово виселили у Німеччину, згідно з домовленістю між СРСР та Німеччиною. Німці, які прожили тут більше 100 років, покидали селище з болем у серці та сльозами на очах. Назва селища не змінилася після приєднання Бессарабії до Радянського Союзу. А от с. Зоря, у якому проживають болгари, раніше мало назву «Камчик». Чомусь люди тут живуть трошки краще, ніж українці. Село Михайлівка свою назву не змінювало, а от Білолісся до 1947 р. називалося «Акмангит».
Аж ось я і дома! На день народження встиг!
Всього проїхав 101,3 км. Чистий час – 5:06.
12 серпня - 3 вересня 2012 р., Відпустка
У Білоліссі я пробув до 4 вересня. Тут зробив декілька виїздів по справах у районний центр Татарбунари (B), сусідні районні центри Сарату (C), Арциз (D) та на пляж «Катранка» (E):
У Сараті, як і всюди в південній Бессарабії, важко найти роботу, зате є гарний центр зайнятості:
У Арцизі (туди й назад 95,5 км) вулиці знов нагадують Радянський Союз:
Склад населення тут дуже інтернаціональний, і говорять люди з відчутним болгарсько-молдавським акцентом.
На море, на пляж «Катранка» (туди й назад – 96,4 км), їздив з родичами. Родичі – на машині, я – велосипедом. Повторюсь, люблю море:
Вода в морі дуже чиста, пляжі – теж, але лише якщо відійти від «цивілізації» хоча б на кілометр. На фото за мною – озеро Сасик (лиман річки Сарата), відгороджене від моря дамбою. Тут знаходиться Дунайський біосферний заповідник.
Невеликий відступ від велосипедної теми. В кінці серпня, під час своєї відпустки, довелося у справах поїхати на пару днів до Одеси. Ось деякі ситуації, що мені вдалося побачити.
На цьому підйомі біля 300 східців:
А ця вулиця нагадує вулиці Стамбула з фільму «Бриллиантовая рука»:
Колишній одеський міський голова відпочиває. Собачка теж:
Студент-заєць:
Після закінчення відпусти в Миколаїв я не вертався, їхав тільки до Одеси, а далі – поїздом до Києва.
4 вересня 2012 р., Білолісся – Роксолани
Жаль, але з теплою виноградною Бессарабією пора прощатися. Їхати з Білолісся важко з двох причин. По-перше, це з дому. По-друге, на глобусі північ знаходиться вгорі, а крутити педалі вгору завжди важче!
За Саратою палять стерню:
«Для нас у ріднім краї навіть дим солодкий та коханий...» – так писала колись Леся Українка. Хто тільки не говорив цю фразу! Перший її сказав давньогрецький поет Гомер, а згодом – римський поет Овідій, висланий на окраїну Римської імперії за неповагу до імператора Августа, у м. Тома (зараз – Констанца). Можливо, він блукав саме цими степами Бессарабії, яка тоді ще так не називалася, і повторював у своїй інтерпретації відомі слова Гомера.
Жара! Все рідке вливається в організм без зупину. Перед Білгород-Дністровським – дороги, які забув сфотографувати при поїздці у Білолісся:
В Шабо дорога різко стає майже європейською, бо в грузовиках вино на вибоїнах легко може побитися :
Біля знака, що вказує дорогу до центра виноробства, спіймав «баранця»:
Довелося міняти камеру, це був єдиний прокол за всю подорож. До центра культури вина я не доїхав, перехотілося. На фото – неприродне поєднання радянських та християнських пам’ятників. Село приємне та гарненьке, але теж якесь «радянське». Дуже воно контрастує з навколишнім оточенням.
На дорогах продають кавуни. У Затоці заїхав на море, щоб скупатися. Залишити велосипед на березі, щоб його не вкрали, проблематично. Тому заїхав на якусь базу відпочинку, але охоронець мене догнав і заставив вернутися. Говорив так серйозно, наче це його база і його море, яке він сам викопав і наносив у нього води. Алена щастя, ще не весь берег приватизований. Скупався – і в дорогу.
Міст через протоку, що з’єднує Дністровський лиман з морем, якраз перед моїм прибуттям розвели На фото ледь помітна центральна платформа, піднята високо вгору. Довелося чекати, поки пропливе корабель:
Довелося чекати майже годину.
У Затоці чисто, акуратно та гарненько:
Сонце схиляється над лиманом до горизонту. Я поспішаю у с. Роксолани, де живе мій троюрідний брат. Приїхав, коли стемніло. Добре, що у мене потужна китайська фара на 900 люменів. Я її включив у режимі мигання і направив униз, під свої колеса, щоб мене було добре видно. Вперед нею мигати не можна, вона засліплює зустрічних водіїв.
У гостях, як завжди, добре. Особливо, коли тебе добре приймають. Правда, довелося від брата послухати невелику лекцію про те, що мені не 18 років, щоб їздити так далеко. Це я й сам знаю.
Всього проїхав 116,8 км. Чистий час – 5:57.
5 вересня 2012 р., Роксолани – Одеса
З двору мого троюрідного брата видно Дністровський лиман:
Він агроном, а зараз на пенсії. У нього дуже гарний персиковий сад та виноградник. Персиків в цей час уже не було, зате винограду – різноманітних сортів, один кращий за інший. Люблю виноград!
До Одеси їду через Овідіополь та Великодолинське. Машин було небагато, біля дороги продають кавуни та іншу смакоту:
За Барабоєм вирішив звернути наліво, щоб роздивитися загадкові секретні антени. Але поруч з дорогою була настільки густа лісосмуга, що я їх так і не побачив, а опинився на незрозумілій дорозі у Великодолинському. Місцеві жителі підказали мені дорогу, і я знайшов втрачену трасу Одеса–Білгород-Дністровський. Перед с. Прилиманське зупинився біля пам’ятника воїнам, що героїчно захищали Одесу від німецько-фашистських загарбників у 1941 р.:
На автобусі я проїжджав біля нього не одну сотню разів, коли вчився в інституті в Одесі, або жив у Миколаєві, але ніколи не стояв поруч. Подвиг героїв-захисників вічний.
На поїзд я встиг вчасно:
Всього проїхав 51,2 км. Чистий час – 2:53.
Жаль, але всі відпустки та подорожі колись закінчуються.
