День 1. с. Великі Кліщі - с. Звіздаль - с. Народичі - с. Раківщина - Овруч
О 6 ранку всі учасники вже бадьоро розбирали велосипеди, пакували в чохли і під тихі молитви водія, який нервово курив, спостерігаючи за пакуванням нашого двоколісного транспорт у його чотириколісний, успішно затрамбувалися в бус.
Завбачливо двічі перевіривши, що ніяке колесо не лишилося за бортом, розмістилися в бусі та поїхали до точки старту.
Пейзажі за вікном ніби натякали, що їдемо ми не на пляжі вигріватися.
По прибутті вивантажили дорогоцінні велосипеди і почався процес збірки й підготовки безпосередньо до старту.
А знак неподалік у траві нагадував, куди ми приїхали.
Нарешті рушили. Заїхали до закинутих будівель корівників та інших господарських колгоспних споруд.
Наступним було чарівно-містичне село Любарка, де гілля дерев, наче кістляві руки відьми, тягнуться до кожного, хто насмілиться турбувати закинуті вулиці та хати. Природа буяє, відвойовує назад кожен забраний колись у неї сантиметр землі.
Село Лозниця та діюча, у досить гарному стані церква.
Невеличка розвідка розвалених будівель, позначених на карті, показала, що нічого цікавого, окрім чіткого закінчення дороги й хащів, ми не знайдемо, тож повернули назад - попереду було село з красномовною назвою Червоне.
Першого дня було достатньо асфальту, проте, за відсутності авто та нормальних альтернативних грунтових доріг, їхалося досить комфортно.
Церква, будівництво якої ведеться на околиці лісу.
Скелет старої школи, яка серед голих дерев виглядає трохи моторошно.
Пам"ятник полеглим воїнам у Другій світовій війні.
З"їхали незаплановано до водойми, бо дуже вже всім цікаво стало, що ж то за доріжка і куди вона веде.
Сонце світило яскраво, трек перескакував з асфальту на грунти і назад,
заводив на лісові стежки й польові, іноді піщані дороги.
Їздили через нежилі села. У деяких було кілька хат, де помітна людська діяльність, в більшості ж - розвалені стіни, залишені речі, відкриті двері й вікна (хоча траплялися й зачинені на замок).
З"їхали до річки Уж, бо дуже вже гарний краєвид відкривався. Правда, засмутив той факт, що люди свинячать навіть там, де густина населення вкрай мала: прекрасний оглядовий майданчик та лавочка були закидані пляшками та іншим непотребом.
У Народичах поруч з закинутим п"ятиповерховим будинком пообідали. Дехто просто відпочивав та смакував бутербродом, а інші ще й пішли досліджувати будівлю.
Після обіду заглибилися більше в поля. У Іри пробилося переднє колесо, тож в процесі допомоги та заміни камери Дениска ще й встиг поранитися шматочком скла, який застряг у покришці.
Наступною розвагою на маршруті була переправа дерев"яним містком, який на ладан дихає.
Майже зовсім сухі й щасливі вирвалися на тверду поверхню. Місцеве населення дивилося на нас тим поглядом, в якому бувалі українські велосипедисти чітко читають текст між рядками і враження, яке ми складаємо на нормальних людей.
Пам"ятник першим механізаторам Народицького району.
Ще трохи польових доріг та місцевої фауни.
А це дуже ефективний спосіб відпочинку, який облюбував Юра.
Овруч на горизонті і група мчить до омріяного місця - готелю з теплим душем та гарячою вечерею.
В самому Овручі, коли ми скуповувалися в магазині, почався дощ. Я ще з кимось з хлопців поїхала в готель влаштовувати справи з заселенням і на самому під"їзді до готелю нас накрило добряче. Змокли, але не сильно, порівняно з рештою групи, які якраз у цю всю зливу потрапили. Тож вони летіли до готелю, наче цей бомбардувальник Су-7, який стоїть при в"їзді в місто зі сторони Народичів.
Повечеряли в кафе поруч з готелем, замовили й забрали їжу для наших друзів-лосів, які ще доїжджали, а тоді всі гучною й веселою компанією ще сиділи у великому номері, ділилися враженнями за день та готувалися до подальших пригод.